Екзотика є одним з вагомих складників у концепції роман
тичного мистецтва, який в опозиції до шаблонової раціоналі
стичної логіки класицизму пропонував один з найпростіших
виходів для ірраціональних пошуків бунтівливої романтичної
душі. Спроба пояснити привабливість екзотичного для роман
тиків початку XIX ст. виключно хитанням «стильового маятни
ка» Д. Чижевського – до нестабільного, химерного, стурб°ва
ного трансцендентними проблемами бароко – випускає з гори
зонту дослідження органічну зв’язаність німецьких, франиу3
ких та ін. романтиків з бурхливими зрушеннями свого часі^
саме з реструктуризацією суспільства, розвитком ідеаЛі>. ^
філософських шкіл, – які у романтичній концепції СВІТУ
ломлюються у мотивах егоцентризму, космізму, п роекц ії,
бистого творчого «я» на всесвітнє. Образ загадкової к о зч в
України в українській школі польської літератури
казовим фактом не стільки ностальгійного повернення
батьківської традиції, скільки одним з можливих геогр ^ таких як образ манливого Нового Світу для захід-
екз°тИЗМ” дТИка. Проблематичним є питання екзотичного в по-
0гс Р°ма е українського романтизму XIX ст. При цьому до-
етиіді влаигадати гібридний характер останнього, генетичну
речно пр ^ ^напр., щодо сентименталізму), а також припус-
міфол°:
«компенсацію» екзотики містичними або
думку
ними мотивами історико-нацюнальної тематики (ре-
,и«ппго загалом можна осмислювати як екзотичне для
Цкв^ької літератури 1830-х рр.).
С т а н о в л е н н я модерністських стилів наприкінці XIX ст. по-
тенденцію європейського романтизму початку XIX ст.
ВТ о т р а н с ф о р м а ц ії екзотичного. Східні мотиви у ліриці
І франка, Лесі Українки, А. Кримського не були виключно да
ниною літературним та іншим зацікавленням, але свідомим
прагненням «привласнити» й адаптувати чужу ментальність,
історію, культуру в українському тексті меж: століть.
У системі координат українського літературного авангарду
екзотика набуває іншої семантики, концепт екзотичного посідає
в ряду нових цінностей принципово іншу роль. У панфутуризмі
має місце розвиток базових світоглядних концептів романтиз
му: космізму і «нарцисизму». Останні два концепти створюють
необхідну для розвитку деструктивних тенденцій напругу – між
індивідуальним «я» і колективно-всесвітнім (пролетарським)
«ми». Колективістські тенденції у панфутуризмі, що проявля
ються на рівні декларативно-маніфестативному як різке розме
жування «правил поведінки» щодо членів інгрупи («своїх») і
‘‘УП’РУПИ («чужих») – адже відомі показна опозиційність пан-
утурисиь щодо «неокласиків» і ваплітян, «авангардівців»-полі-
ців, «богомазів»-бойчукістів, а також цікавий епізод з сим-
П|я . поверненням «блудних дітей» футуризму Ґео Шкуру-
внугп’ ^аЖана ~ не заперечують, а навпаки, загострюють
за Косм 1и п°тяг цього напрямку до космополітизму. Оскільки
<<гнУчк’ 0Л1ТИЗМ0М останнього стоїть конформізм, етична
в с е с ^ » ’ яка обгрунтовується приналежністю митця епосі,
140 ЇЙ ві Масщтабами «кінетичної революції», патосом доби,
НаЙпощВіДаЄ <<велетенська думка» метамистецтва [656, с. 64].
Вавантч>., • Реніший тип таких синтетичних понять-екзотизмів
ГаРДі 192и0 -11 с^пиг>- х рр. – семантичні «грона» топоні• мі•чно-
‘*^тУрИіМ п
ь .
ю с У р б а н іза ц ія всієї к р а їн и 159 го характеру. У раннього Семенка образ Патагонії виступ 1
рідним психоемоційним «вузлом», що зв’язує мотип
ника-трампа (репрезентація концепту «нарцисизму»)
«великого світу», який піддається натиску «нових к
дорів». «Я умру, умру в Патагонії дикій, / бо належу 0 І
землі. / Рідні мої – я не чутиму ваших криків, / Я – НІЧЛ
світових слів» [655, с. 110]. Патагонія, Океанія, Полінезія прП0Єг
°емо.
Атлант-ель-стан, Ніл-ель-стан водночас постають псищ^”
цінним портретом вічного «чужоземця»-космополіта
один може з’єднати розбіжні культурні та історичні епохи гУ 1
ливо цікавим є звернення М. Семенка до семантичних грон Ж
позначають архетип Азії і «дикого Заходу» 1 покликані асоці^
ватися з титанічною сплячою силою етносів і дрімаючою потен
цією людського «я», – наголошуючи в такий спосіб на погребі
вивільнення первинних інстинктів людини.
Зустрічно подібною була екзотика ^короля футуропрерій»
Ґео Шкурупія: «на широких вулицях / всесвіту / на перехрв%!
африки а^ії / сидіти під бетонним мостом / і плювать у
ливість вод… / сахара клондайк Індія / юкон і аляска / перепле
туться стежками алей / під ногами невтомними трампа» [741
с. 110]. Ліричний герой поета – особистість водночас і приват
но-чутлива, і публічно-планетарна (людина Всесвіту), це орган
ічно поєднується з характерною для футуристів темою бродя
ги-клошара («Капелюхи на тумбах», «Трамп», «Пісня зарізано
го капітана»), У прозі таке злиття всесвп нього та індивідуаль
ного «я» несподівано змодульоване через образ мрійника
вородинівця. Зацікавлюють і теоретичні міркування Шкур}*1*
щодо концепції умовності в модерному мистецтві: «…Показу
вати їм (людям. – А. Б.) речі так, як вони звикли бачити, №
графоманство, це означає – сумніватися у здоровому ГЛУ3^ ^
сячі живих, здорових людей. Чому все треба р о згл я д ати ^ . ^
тул, без якого-небудь маленького зсуву? (…) Речам на
стояти на своїх звичних місцях, вони хочуть рухатись- .
вимагають нового поводження з собою, нової р ^
етики» і далі: «Революційна умовність – це мрія я
найти четвертий вимір, це людина в четвертому виМ1Р^Д І’
ність виходить з рям ців-вона розпирає їх…» [812, с. ^
Ці теоретичні пасажі наратора оповідання <‘МісяИь І
Ч а с т ^ ;
1 6 0 на роздуми про амбівалентність футуризму: гене-
цбЮ” на”°’ ЧІІ примітиву і в разі потреби вміючи його рестав-
тИчН° сЯГ, тьСЯ про функціональний рівень мистецтва, ва-
рувати (и^ аКЦентовано в авангарді), футуризм тяжіє до елі-
[•оМІсТЬ я дурних сфер, зі своїми правилами гри, законами
тарнйХ з текстом і читачем. Деструкція тут осмислюється
повеДінКИ «інший» ракурс, нетрадиційне поводження з тра-
цікурУ11′
дНШИНИ^ганн^ р0ль естетичного «зсуву», «переключення»
°сті читача з лінійності поетичної емоції (класичного мо-
СВ1Д пення) в часопростір умовності відведено екзотизмам.
ТИВ чно згадати, що подібну роль у супрематичному живопи-
відігравав колір, зокрема архетипічні кольори, що на позасві
домому рівні мусили апелювати до інстинктів, прилучаючи гля
дача до еґрегору світової енергії, адже «світова енергія йде до
економії і кожен її крок у безмежне виражається в новій еконо
мічній культурі знаків, яку плекає світова інтуїція» [3 2 7 , с. 56].
На формальних функціях екзотичного в авангарді 1920-
1930-х рр. наголошено в межовому тексті-пародії Едварда
Стріхи «Зозендропія». Як справедливо зазначає Ю. Лаврінен-
ко, «така була природа того рідкого гатунку, в якому пародія
водночас є літературною містифікацією, що вона стає цілісним
літературним твором тільки після її повного видання і демас
кування» [447, с. 386]. Крім свідомого самопародіювання як
«квазіфутуриста», егоцентрика (підривання концепту «нарци-
сизму»), Кость Буревій під машкарою Стріхи доводить до межі
карколомне футуристичне сюжетотворення: пародіюються і
мильні опери еротичного характеру (масові літературні кліше:
^Рятунок красуні Жозефіни під час пожежі, кохання з першо-
^ 3Устріч у Парижі), і авантюрні романи а ля Конрад
, СтиЧнТріКСТеР>> * часопросторова екзотика (Париж, Крим). Сти-
сУчас Є.<<0^ гРУвання>> формальних особливостей текстів
внступа В’ Ма**стеРна інтертекстуальна гра Буревія хоча й
^Урист^ спРощеною рефлексією над творчими пошуками
®ідчух-гя ’ СЬ0Г0ДНІ кваліфікуються дослідниками як глибоке
ДИсісУрсі Пр°®леми> Що назрівала в літературно-мистецькому
аЕангардуК|НЦЯ ^ ’х Років: Стріха (як маска) оголював перехід
політичного кітчу і літератури політпропозиції [94].
‘*^тУризм
“‘■«-1349 У р б а н ізац ія всієї к р а їн и 161 Водночас пародія К. Буревія засвідчила неготовність уЛ
читача сприймати незвичайний соціокультурний е к с п ^ ^ Н
над «реформацією» людини, запропонований істори^ ^ ^ ^ В
В. Поліщук, теоретик конструктивізму-спіралізму
ризує напрямок ДО здійснення «просторової» РЄВ0ЛК)Ц,”*^И
нетарного рівня [589, с. 22]. Очевидним є прагнення «п< ^ |
в когорті» пролетарського мистецтва бути гегемоном н е^ Н
над територіями, що потенційно зможуть реалізувати
ційний проект (звідси – популярність топонімічних екзс^^Н
бажання його набагато претензійніші – володіти свід ки ’
публіки аж до «будування нової людини», використов^^^И
тому найрізноманітніші, зокрема психоделічні, методи
Розмаїття пропозицій авангарду: «розмах в історичному часові
од культури кам’яних ножів, єгипетських конструкцій,
ських поезій чи грецьких горшечків – до фантастичних видіні
електро-атомового вогню» [589, с. 22], – не риторичний^И
і не самий лише акцент на мовностилістичній революційності,
а спроба свідомого творення такого «динамічного стилю^Я
зміг би стати універсальним синкретичним мистецькимявищек,
вільно синтезуючи художні досягнення попередніх історичнш
формацій. Декларований концепт планетарності заявив провібе
у Поліщука також на рівні адаптації тем-табу (в поемах «в№
кий Хам», «Онан»), що було продовженням іворчого і н*Яр
ГО осмислення автором Імпульсів ЛЮДСЬКОГО ПІДСВІДОМОГО
Відтак антитекст Біблії прочитувався сучасниками я:к «л**
доброму смакові» (тобто на примітивно-масовому рівні спр№
няття «екзотики»), хоча сам митець розглядав сю ж етм ^^
архаїки як надійний дослідний матеріал. Екзотика в те0^
них і художніх роботах В. Поліщука набуває ознак
ської концептуальності, вона є основою авангардист*5^
н
Отже, «екзотичне» в українському авангарді і у Шл
років некоректно кваліфікувати як факт «літературами
словесних лише гримас» [746, с. 226]. Творчі пошуи^^^И
р и с т ів М. С е м е н к а , Ґ. Ш к у р у п ія і « к о н с тр у к т и в н о го
В. Поліщука свідчать про концепт екзо ти ч н о го як
А стим ул щодо пошуку принципів реформування
н,іЙ °Р’ЄНТц^[дча, активного «прориву» колективного «ми» за
свіД°м°СТ1 індивідуального «я» художника – до планетарного
д0поМ°ГОІ° ‘ і^кий методологічний принцип демонструє ува-
і,ітефУваНН*зМу до психології читацького загалу, зокрема ва-
авангар г0 НЄсвідомого в дискурсі історії [1У8].