У нього не погляд – у нього позирк.
Він не описує – він співпереживає.
Він не відображає – він виражає.
Він не бере – він шукає.
І ось вже немає танки фактів:
фабрик, будинків, хвороб, повій, крику і голоду.
Існує лише бачення цього, ландшафт мистецтва,
проникнення в глибину,
первісність і духовну красу якого
сповнено новими відкриттями і раоощами.
омпенсаторна тенденція в літературознавстві, яка є одним
| \ із проявів усвідомленого прийняття національної меншо­
вартості, будь-що-будь праї не знищити лакуни літературного
дискурсу, населивши його привидами чужих національних ес­
тетичних цінностей і потреб. Подібні «маніпуляції» очевидні
по відношенню до експресіонізму, першого в колі авангардис­
тських художніх напрямів, який суперечливо поєднав риси
зрілого символізму (в малярстві – сецесії) з маніфестацією фе­
номенологічного «духу». У 1990-х рр наполегливо відстоюється
Думка про концептуальність експресіоністичної поетики у твор-
чостіВ. Стефаника [384; 610; 821, 835; 494] (не без впливу мо­
нографії відомої дослідниці О. Черненко [777]), у творчості
0- Турянського [821; 137], іноді – А. Тесленка і А. Хомика [821 ],
° Винниченка Г7651 М. Хвильового П371. практично завжди –
К. Едимід
‘пізніші інтерпретаційні нашарування: по-перше, вихід автентичних підсумкових досліджень [118; 141], по-друГе І
цепція експресіонізму і дадаїзму в панфутуризмі (дИв г7^ е”
комплексні збірники та оглядові статті 1920-х рр. [65;
186; 644], по-третє, історико-порівняльні розвідки періоду
щовської відлиги», які врахували особливості культуп^И
сплеску у повоєнній Європі [542; 98; 566], а також, по-четв Г°
те, специфічна «заміщувальна» рецепція експресіонізму в ^
ху постмодерну [511; 539].
Ілюзія повноти «обговореного» явища викликає закономірн
бажання транспонувати ознаки розглядуваного естетичного
феномена з окресленими хронологічними межами (1900-і
початок 1920-х рр.) на творчість українських письменників
відповідного періоду, водночас «затамувавши» ідеологічно-есте­
тичну ексцесивність, властиву експресіонізму. Так, на думку
В. Ліски, відбувається відтинання від експресіонізму елементів
«які випадають з тяглости класичного модерну і постмодерну і
ймовірно, могли б визначити саме його приналежність до імплі-
цитно здискредитованого авангарду… Ці [постмодерні] проек­
ти асоціюють авангардове в експресіонізмі з тими його аспек­
тами, які ідейно надто скомпрометовані, а естетично надто ек­
зальтовані, щоб знайти визнання в сучасності» [458, с. 26-27].
Завдання цього розділу полягає не у відтворенні закономірно­
стей становлення європейського експресіонізму як художнього
напряму авангарду (це зроблено зарубіжними [847; 857] і поча­
сти українськими дослідниками [765]), а в з’ясуванні ймовірно­
сті функціонування національної версії експресіонізму не лише
в межах індивідуальних художніх практик, але також на рівні
концептуального розгортання – як напряму. Відтак поле дослід­
ної напруги формуватимуть два контексти: межі століть (на
матеріалі творчості В. Стефаника) і найпродуктивнішого, з огпяДУ
на групову тенденцію, періоду 1920-х рр. (діяльність Л. Кур