На початку XX століття український народ перебував під владою двох багатонаціональних імперій — Російської та Австро-Угорської, був найбільшим етносом у Європі, що не мав власної державності. У Російській імперії, якій належало приблизно 9/10 усієї етнографіч¬ної української території, проживало за даними Першого загального перепису населення від 28 січня 1897 р. 25,3 млн. українців. Населення дев’яти українських губерній: Волинської, Катеринославської, Київ¬ської, Подільської, Полтавської, Таврійської, Харківської, Херсонської, Чернігівської становило — 24,3 млн. З них 17 млн. становили українці за походженням [114], [115].
На території Східної Галичини, Буковини, Закарпаття, що пере-бувала під владою Габсбургів, українці становили 62,8 % населення [244, с. 35].
На початку XX ст. для українського суспільства була характерна неоднорідність національного складу, що спричинила міграційна політика царизму. У першу чергу, ця політика проявилася у при¬бутті на українські землі російського робітництва, промисловців, купців, військових, урядовців. Міграція росіян в Україну «ведена стихійно силою шукання ліпшого життя» щороку збільшувалась, забираючи «вигідні» професії і формуючи тим самим на україн¬ській території заможні соціальні групи. Внаслідок такої політики великі міста України (Київ, Катеринослав, Миколаїв, Одеса, Харків) почали втрачати свій «національний український колір» й пере¬творювались у «московські острови серед вкраїнського моря» [346, с.96]. У містах Київської губернії 33,1% населення міст становили росіяни, 28,1% — українці, Катеринославської, відповідно 46,6% і 27,6%, Таврійської 49,1% і 10,4%, Херсонської — росіяни 45% і ук¬раїнці 17,2% [302, с. 39].
34

На території Правобережної України проживало 420 тис. росіян, 55% яких мешкали у містах, де вони становили 25% дворян, великої буржуазії, вищого духівництва, військових і пролетарів. Росіяни були задіяні у адміністративній, виробничій, культурно-освітній, побутовій сферах. Українців у містах Правобережної України було 256 тис. Вони чисельно переважали росіян лише у невеликих містах [188, с. 82-83]. В останні десятиліття існування Російської імперії частка українців серед міського населення зменшувалася. Наприклад, у Києві станом на 1917 р. українці становили — 16,7% [141, с.З]. За царським указом 1888 р. сільськогосподарське населення державних земель лівобереж¬них губерній на 1/4 поповнювалося вихідцями із Великороси [305, с.57]. На території Лівобережної України українці становили за пе¬реписом 1897 р. 80,8% населення [244, с.35].
Свою міграційну та русифікаторську політику в українських гу-берніях Микола II пояснював так: «Київська, Подільська і Волинська губернії — від віку у вік російські області… у тісному єднанні з росія-нами, за походженням місцевими мешканцями» [111, с. 48]. Відповідно, він докладав зусиль для російщення всієї Наддніпрянської України.
На початку XX ст. серед робітників видобувної промисловості (на шахтах і рудниках) українці становили 29,8%, росіяни — 63,1%; важкої промисловості, відповідно — 32% і 47,3% [240, с. 14]. У металургії Ук-раїни переважали робітники із центральних районів Росії. На Дніп-ровському заводі робітників — вихідців із великоросійських губерній було 55%, польських — 27%, українських — 15%; на Олександрів- ському відповідно — 67%, 2% і 30%, інших національностей — 1%; на сталеварних підприємствах Макіївки робітники-росіяни стано¬вили — 85,6%, а українці — 14,3% [292, с.91 — 94]. Серед робітників будівельної галузі українці становили — 36,7%, деревообробної — 38,3%, залізничному транспорті — 41% [240, с. 14]. Кількісно робітники з місцевого населення переважали лише у цукровій промисловості — 64,9% [292, с. 93].
Політика царської влади на місцях була спрямована на те, щоб ук-раїнці виконували важку фізичну роботу і лише невелика їх кількість було задіяно в інших галузях. Українці поповнювали лави неквалі- фікованих працівників: поденників, чорноробів та прислуги (39,3%). Лише 28,6% їх було серед робітників місцевих промислів, робітників
35

торгово-промислового і транспортного комплексу — (28,7%), з яких 387 тисяч працювали на промислових підприємствах [292, с.79].
Основним заняттям українців було сільське господарство, де вони становили 85% всіх зайнятих. У Полтавській та Подільській губерніях українці-селяни становили майже 100% [247, с. 48]. На початку XX ст. в Україні було 11.191 великих маєтків, власникам яким належало 10. 400 млн. десятин землі (близько 930 десятин на маєток) [349, с.5]. Упродовж 1862-1914 рр. дворянські землеволодіння зменшилося на 53% [402, с. 329].
Процес майнового розшарування на селі спричинив концентрацію землі у заможної верстви. У цей же час, заохочувані пільгами цар¬ського уряду, на українські землі мігрують селяни з центральних гу¬берній Росії. Напередодні революції 1905-1907 рр. 54% селянських господарств мали наділ до 6 десятин, 29,4% господарств — від 6 до 10 десятин, 16,6% — понад 10 десятин надільної землі. У Подільській гу¬бернії становище селян було найгірше: на двір припадало 3,8 деся¬тини, і 78,5% дворів мали до 5 десятин землі [349, с. 6]. До 80% селян¬ських господарств були безземельними і малоземельними. Статистики на початку XX ст. підрахували, що лише ті селяни, які володіли від 6 до 9 десятин і більше, могли одержувати певний прибуток [282, с. 275].
Політика царизму у сільському господарстві, спрямована на під-тримку поміщицького землеволодіння, призвела до соціального на-пруження на селі і, відповідно, до селянських виступів на територіях Харківської і Полтавської губерній у 1902-1903 рр. Д. Дорошенко у «Споминах про давнє-минуле» стверджує, що: «… селянські роз¬рухи дуже налякали російський уряд, і для їх приборкання було вжито військову силу. Сам міністр внутрішніх справ В. Плеве виїхав на місце подій…» [207, с. 29-30]. Лише у перші роки XX ст. (до початку революції) було зареєстровано 600 випадків виклику військових «для сприяння цивільній владі» [333, с. 23]. У довідці Міністерства юстиції щодо кількості учасників селянського руху в Полтавській і Харків¬ській губерніях, покараних Київською і Харківською судовими па¬латами, містяться дані про 960 осіб відданих до суду, 836 з яких було засуджено до різних строків ув’язнення. З них 66 осіб були передані у виправне арештантське відділення на строк від 4,5 років до 1-го року; 618 осіб засуджені до ув’язнення строком від 1,5 року до 4-х мі¬
36

сяців; до ув’язнення без втрати прав — 91 особа; 761 особою було подане клопотання про полегшення вироку [112, 230-231]. Непоо¬динокими були випадки, коли придушення селянських виступів військовими і поліцією призводило до смерті повсталих селян. Для попередження державної небезпеки наприкінці осені 1901 р. По¬лтава була проголошена в стані посиленої охорони. Впродовж усього 1902 р. вся Полтавська губернія перебувала під посиленою охороною через селянські виступи [419, с. 269].
Малоземелля, сплата щорічних виплат за земельні наділи були причиною того, що селяни йшли на заробітки у південні райони, на промислові підприємства, цукроварні, шахти, у міста. Чимало селян знаходили додатковий прибуток у ремісничих промислах і торгівлі. Загалом на Україні на початок 1917 р. налічувалося бідняцьких се-лянських господарств 57,1%, середняцьких — 29,9%, заможних — 12,2% [240, с.21]. Аналогічні процеси відбувалися і в інших регіонах Російської імперії, що позначилося на міграційних процесах. У свою чергу, царський уряд зняв обмеження на переселення, видавши у 1904 р. закон, за яким переселенців звільняли від кругової поруки, збільшили їм пільги та матеріальну допомогу [147, с. 54]. Основний потік переселенців йшов з Полтавської, Чернігівської і Харківської губерній, в яких аграрне перенаселення було найбільшим. Ці ліво¬бережні губернії дали у 1906-1913 pp. 546 тис. переселенців (34%), інші шість Київська, Волинська, Подільська, Катеринославська, Тав¬рійська, Херсонська — 931. 7 тис. (76,9%) [444, с.37]. Українці пересе¬лялися на Південь та в інші віддалені райони імперії — Сибір і Да¬лекий Схід [147, с.53]. Російський імператор і міністр внутрішніх справ В. Плеве разом з чиновниками Переселенського управління вважали, що ліквідація селянського малоземелля шляхом масового переселення сільської бідноти на окраїни імперії — головне із завдань аграрної політики царизму. Особлива нарада під керівництвом Сти- щинського запропонувала уряду новий порядок для переселення на всі малоземельні райони і у першу чергу на Київську, Подільську, Харківську, Чернігівську губернії [390, с. 83]. Така політика спричинила відтік українців з Лівобережної та Правобережної України, а натомість посилила там позиції росіян. Особливо великий наплив неземлероб- ського населення спостерігається у Катеринославській і Таврійській
37

губерніях. Переважно це були вихідці із російських губерній, які пе-реїздили для роботи на шахтах і промислових підприємствах Донбасу. Загалом напередодні 1917 р. українці Катеринославської, Таврійської, Херсонської губерній становили 45% всього населення, а на території Лівобережної і Правобережної України — 55% [147, с.53,57].
Відповідно до закону від 6 червня 1904 р. переселення тривало до 1906 р. 10 березня 1906 р. було прийнято новий закон, який змінив переселенську політику царизму. В дійсності рішення уряду про пе-реселення проводилися у таких умовах, за яких воно залишалося для більшості українських селян недоступним і розорюючим. Відомо, що уряд запевнив селян у фінансовому сприянні переселенцям, яке на-справді у п’ять і більше разів було меншим від витрат переселенців на першому етапі. Реформа не сприяла забезпеченню життєвої рів¬новаги тієї частини сільського населення, яка страждала від малозе¬мелля [226, с. 82].
Царизм, на наш погляд, намагався вирішити проблеми малозе¬мелля лише шляхом переселення, що сприяло концентрації землі у заможних селян і великих землевласників (серед яких великий від¬соток становили росіяни), а також намагався ліквідувати передумови нових селянських виступів. Водночас із проведенням переселенської політики царський уряд сприяв міграції уродженців російських гу¬берній на українські землі. Як бачимо, міграційна політика і пересе¬ленська політика були щільно пов’язані між собою і мали антиукра¬їнський характер.
Крім сільського населення, у скрутному становищі знаходилась й українська інтелігенція. За переписом населення 1897 р. українцями за походженням були 16% юристів, 25% вчителів, 10% письменників і художників. 3127 тис. осіб, зайнятих «розумовою працею», українці становили 1/3 [402, с.339]. Російськомовне населення лідирувало в на-уці, літературі та мистецтві (46—47%), на відміну від українців, які за різними даними становили 10,7% і 11,2% . У свою чергу, сільські вчи¬телі, вихователі (23,15%), більшість лікарів, медиків (28,3%), провізорів, агрономів, дрібних чиновників, священиків становили найвагоміший відсоток українців серед інтелігенції [166, с.34 — 36]. У вищих на-вчальних закладах Підросійської України студенти-українці також становили невеликий відсоток. Для прикладу, за даними 1917 р. лише
38

11% студентів Київського університету були українцями за поход- женням [402, с.339].
Отже, соціально-етнічна структура населення України на початку XX століття характеризувалася тим, що українці займалися здебіль¬шого веденням сільського господарства. Невеликий відсоток україн¬ців, порівняно з росіянами, працювали у промисловості (виняток ста¬новили цукрова та текстильна промисловість). Політика царського уряду сприяла тому, щоб росіяни проживали у містах, були зайняті на державній службі, поповнювали як ряди робітників видобувної та важкої промисловості, так і кола інтелігенції.
У ході аналізу антиукраїнського характеру національної політики самодержавства доцільно розглянути місце економічного фактору підросійської України в Російській імперії. Україна була важливою складовою для ствердження могутності імперії. Саме Україна відкри-вала шлях до Чорного моря, тобто в Європу, на Схід [305, с. 4]. Україна була основним регіоном Росії, де вирощували найважливіші зернові й технічні культури: пшеницю, жито, ячмінь, просо, овес, гречку, бу¬ряк, соняшники, картоплю тощо. У 1900 р. процент вирощування озимої та ярової пшениці становив відповідно 75,1% і 38,8%, яч¬меню — 51,4% — це більше, ніж у всіх європейських губерніях Росії. На Правобережжі та Лівобережжі постійно зростали посіви цукрового буряку. На цукрових заводах України виробництво цукру становило 84 % виробництва імперії [240, с.144]. Вивіз з України в Росію про¬мислової сировини й напівфабрикатів становив 75%, зерна — майже 50% [282, с. 279,275,270]. Вивіз сільськогосподарської продукції з Над¬дніпрянщини становив половину загальноросійського експортного балансу. Україна давала 41% пшениці, жита, ячменю, що йшли в тор¬гівлю, і 26% борошна. З України кожного року вивозилося 60-70 млн. пудів пшениці та 20-25 млн. жита (відповідно 60 і ЗО відсотків загаль- ноімперського експорту) [443, с. 119].
На рубежі ХІХ-ХХ ст. українці сплачували 20 млн. крб. викупних і поземельних платежів, прямі податки складали тільки 30% усієї суми так званих гербових і паспортних зборів, соляного, цукрового, тютю-нового, горілчаного податку. Визискування становило щорічно 60 млн. крб. Безпосередньо за кордон з України вивозили товарів на суму 386 мільйонів карбованців, а ввозили на суму 106,2 млн. крб.,
39

тобто експорт товарів перевищував імпорт у 3,5. Масштаби щорічного пограбування господарства українського населення обчислювався су-мою в 400 млн. крб. [443, с. 118-119]. Воно щороку давало державному бюджету понад 500 млн. крб. на рік (26 % всіх державних доходів), а отримувало — 280 млн. із загальної суми видатків [292, с.ЗЗ].
У східних, південно-східних і центральних районах підросійської України були зосереджені вугільна, залізорудна, металургійна, ма-шинобудівна галузі важкої промисловості. З 1900 р. видобуток кам’яного вугілля на місцевих заводах становив майже 70% усього ви-добутку імперії [240, с. 144]. Таким чином, розвиток комплексу важкої промисловості на півдні України мав риси колоніальної економіки, оскільки він був однобічно спрямований на викачування сировинних ресурсів і керувався ззовні [248, с.239].
Політика самодержавства щодо українського народу переслідувала мету мовно-культурної русифікації та асиміляції. Наступ на україн¬ську культуру відбувався за такими напрямами: заборона видання науково-популярних і релігійних книг українською мовою Валуєв- ським циркуляром 1863 р. Заборона друкування Емським указом ук¬раїнських текстів, за винятком художньої і наукової літератури та проведення театральних вистав українською мовою, викладання нею шкільних дисциплін, вилучення українських книг із бібліотек, вве¬зення в Україну україномовних творів, надання переваги росіянам при формуванні педагогічних кадрів для України [113, с. 260-261]. У підросійській Україні було заборонено видання україномовної пе¬ріодичної преси. Лише поширення революційних виступів населення змусило імператора та уряд 12 грудня 1904 р. підписати указ про усу¬нення «… із нині діючих щодо друку постанов надмірні обмеження і поставити друковане слово у точно визначені законом межі, надати тим самим вітчизняному друку… можливість належно виконувати високе покликання бути правдивим виразником розумних прагнень на користь Росії…» [111, с. 6]. Але, як відомо, згадані імператором «на-дмірні обмеження» щодо преси в Україні, застосовувалися постійно до жовтня 1905 р.
Царський уряд і місцева адміністрація чинили перешкоди роз¬витку не лише української культури, але й громадського життя. Із цього приводу М. Грушевський писав, що «утиски, заборони, репресії,
40

спрямовані проти українства… гальмують його розвиток. . затри¬муючи разом з тим розвиток культурних сил українського і іасслсі м ія, з великою шкодою для нього… Ставлення уряду Росії до української народності взагалі було однією суцільною історією репресій». Націо-нальна політика царизму була спрямована на те, щоб «витравити іс-торичні форми українського життя й національні особливості, по-слабити все, що виділялося порівняно з життям великоруського народу…» [183, с.9].
Нова короткочасна хвиля лібералізації національної політики та піднесення національних рухів відбулося під час та у перші роки ре-волюції 1905-1907 рр., одним із основних завдань якої було розв’язання національного питання шляхом надання народам Російської імперії прав на культурне і політичне самовизначення. 17 жовтня 1905 р. ім-ператор Микола II підписав маніфест про дарування народові гро-мадських прав і свобод. Цар вважав, що маніфест — це єдиний шлях, який зберіг народ від масового кровопролиття:« надання громадських прав населенню — свободи слова, друку, зборів і союзів та недотор-каності особи, крім того, зобов’язання проводити будь-який законо-проект через Державну Думу — це, по суті, і є Конституція…» [200 с.220]. Маніфест проголошував і свободу друку. 24 листопада були оприлюднені Тимчасові правила про друк, де декларувалося існу¬вання української преси, як одного з різновидів преси «інородниць- кої» [412, с. 207]. Незважаючи на зняття цензури з україномовної преси, офіційна влада часто відмовлялася оформляти передплату на укра¬їнські газети та журнали чиновникам, вчителям, священикам й іншим представникам інтелігенції [176, с. 5].
Революційну ситуацію в Україні зумовило поєднання національ¬них, соціально-економічних і політичних суперечностей. Для попе¬редження революційних виступів в Україні уряд проголосив військо¬вий стан у тих містах і губерніях, де була загроза революційних виступів. Важливо відзначити, що військовий стан міг бути проголо¬шений лише на територіях, що «входили до районів театру військових дій і мали особливо важливе значення для інтересів державних або спеціально воєнних». Але у 1905 р. в українських губерніях, всупереч змісту постанови «про місцевості, проголошені на військовому стані», було проголошено військовий стан, незважаючи на те, що вони були
41

розміщені за тисячі миль від театру військових дій і, за винятком Одеси, цей стан не був знятий і після ратифікації миру з Японією [351, с. 19]. Запровадження військового стану призвело, на наш погляд, до посилення політичних репресій в Україні, відповідно, цей захід мав цілеспрямований антиукраїнський характер.
Використання військ проти антиімперських виступів населення було, як правило, попередньо заплановане. У серпні 1905 р. царський уряд прийняв нові «Інструкції на випадок безпорядків», що передба¬чали застосування для придушення «безпорядків» у Києві п’яти пі¬хотних і козачого полків, артилерійського дивізіону та саперної бри¬гади [170, с.5].
14 жовтня 1905 р. військовий стан проголосили у Харкові та Хар-ківському повіті. Запровадження військового стану мотивувалося «за-безпеченням громадської безпеки та припиненням безпорядків» [321, с.247]. Харківський генерал-губернатор, знаючи про підготовку се-лянського повстання, заздалегідь зосередив у місті 11 військових під-розділів [290, с. 74]. Це, нашу думку, було пов’язане з попередженням селянських виступів, із запобіганням поширення діяльності Револю-ційної Української Партії на інші губернії та придушенням револю-ційного руху.
У листопаді військовий стан запровадили у Севастополі, Мико¬лаєві, Одесі [267, с.61]. За наказом міністра внутрішніх справ П. Сто- липіна з 29 листопада 1905 р. військовий стан встановили на території Полтавській губернії, а 16 грудня — у Катеринославі, Олександрів- ську з пригородом, у Бахмутському, Слов’яносербському, Маріуполь¬ському, Верхньодніпровському повітах, а решта губерній оголошу¬валися у стані посиленої охорони [170, с. 196], [290, с.86].
Прем’єр-міністр С. Вітте у секретному циркулярі від 15 грудня
1905 р. віддав наказ військам «без будь-яких вагань використовувати зброю для негайного припинення безпорядків». У свою чергу, міністр внутрішніх справ у своєму циркулярі місцевій владі розпорядився «негайно знищити силою зброї бунтівників, а у випадку супротиву — спалювати їж помешкання. У цей час необхідно раз і назавжди вико- рінити самоуправство. Арешти тепер не досягають мети; засуджувати сотні і тисячі людей неможливо» [157, с.677]. Здебільшого, спалення жител, застосовувалося владою під час придушення селянських вис¬
42

тупів. 18 грудня було віддано наказ: «Усіх агітаторів і тих, хто чинить опір, розстрілювати, взагалі діяти безпощадно…» [237, с. 156]. Уряд
С. Вітте видав цілу серію секретних циркулярів про розстріл без суду і слідства учасників революційного руху, про арешти страйкарів, про адміністративне заслання учасників селянських повстань [157, с. 639]. У розпорядження губернських адміністрацій надсилали військові час-тини з вказівками прем’єр-міністра такого змісту: «Нічим не обме-жуючись, задушити смуту» [267, с. 66]. 11 липня 1906 р. міністр внут-рішніх справ П. Столипін надіслав губернаторам телеграму та циркуляр, в яких наголошував на тому, що «відкриті безпорядки ма¬ють зустрічати відсіч… боротьба ведеться не проти суспільства, а проти ворогів суспільства». «Губернським властям належить строго слідкувати за населенням, не дозволяючи йому ні зборів, ні мітингів, що можуть викликати протизаконні діяння» [98, с. 18-19].
Зі спадом революції влада на місцях для попередження нових вис-тупів народних мас запроваджувала військовий стан у більшості гу-берній та міст України. У січні 1907 р. у Київській губернії, містах Феодосії, Сумах з повітами Харківської губернії було проголошено стан посиленої охорони; у Чернігівській губернії цей стан був про¬довжений до 13 лютого 1908 р. [118, с.44 — 45]. У травні був продов¬жений строк дії військового стану в Таврійській і Полтавській губер¬ніях до січня 1908 р. [118, с.289, 644].
У жовтні 1909 р. Сенат продовжив термін стану посиленої охорони у Таврійській губернії, у тому числі в Ялті з повітом [120; с. 17, 21, 73, 760]. У січні 1910 р. у Київській, Катеринославській, Таврійській і Чер-нігівській губерніях було продовжено строк дії стану посиленої охо¬рони до вересня 1910 p., а відмінено його у Подільській та Волинській губерніях [121; с. 66, 75,541].
Для подальшого посилення репресій проти революційного та на-ціонально-визвольних рухів царським указом від 19 серпня 1906 р. були створені військово-польові суди. В урядовому повідомленні з приводу створення військово-польових судів зазначалося: «звичайне судочинство не зовсім пристосоване до обставин теперішнього часу і не дає можливості для швидких репресій за злочини, що виходять із числа звичайних». Цим уряд мотивував створення військово-польових судів «для суду над обвинуваченими у найбільш тяжких злочинах»
43

[445, с.214]. Положення про військово-польові суди було видане за особистою ініціативою Миколи II і надавало генерал-губернаторам або наділеним їх владою особам у місцевостях, проголошених на вій-ськовому стані або у стані надзвичайної охорони «у тих випадках, коли вчинення особою цивільно відомства злочинного діяння на¬стільки очевидне, що немає необхідності у його розслідуванні, судити обвинуваченого військово-польовим судом з застосуванням у належ¬них випадках покарання за законами військового часу» [351, с. 20]. Ві¬домо, що у ході реформ, розпочатих урядом, П. Столипін поставив перед урядом основне завдання — «заспокоєння Росії» з метою про¬тистояння наростаючому революційному руху. Програма «заспоко¬єння» стала політичною настановою для діяльності центральної та місцевої адміністрації і тому була викладена ним у секретному цир¬кулярі від 15 вересня 1906 р. [267, с. 141]. У вищезазначеному цирку¬лярі, у багаточисленних телеграмах, адресованих генерал-губерна¬торам, градоначальникам та іншим посадовим особам, П. Столипін вимагав «виявляти найрішучішу енергію у користуванні наданими… надзвичайними повноваженнями для боротьби із крамолою» [267, с. 146]. Таким чином, уряд виправдовував застосування державою та¬ких суворих засобів боротьби з народом, як військово-польові суди [226, с.5].
У 1907 р. до військового суду була передана справа про участь у грудневому повстанні працівників Катерининської залізниці. Про¬тягом листопада-грудня 1908 р. тривав судовий процес. Вирок суду вражає своєю жорстокістю: 32 особи було засуджено до смертної кари, 60 осіб — на тривалі строки тюремного ув’язнення, заслання, каторжні роботи.
22 січня 1907 р., через її ять місяців після запровадження військово- польової юстиції, міністр внутрішніх справ П. Столипін запропонував Департаменту поліції «скласти протягом двох тижнів повний список осіб, страчених за вироками військово-польових судів з часу їх засну-вання» [445, с.217]. Найбільше число було у Катеринославській гу¬бернії (від 67 до 103 осіб), Херсонській (від 6 до 44), Київській (21), Тав¬рійській (від 7 до 10), м. Одеса (13), Новоросійській (4), Чернігівській (5), Київ і Луганськ (4). Незважаючи на те, що у Харківській губернії офіційно не діяв військово-польовий суд, троє її мешканців були за¬
44

суджені до смертної кари [169, с. 76]. Каторжні вироки військово-по- льових судів територіально розподілилися таким чином: у Катери-нославській губернії троє були засуджені до каторги, Херсонській і Таврійській по чотири особи, Полтавській — одна. Це свідчить про ступінь активності національного руху в Україні і про те, з якою енер-гією боровся з ним царизм у добу революції і політичної реакції [169, с. 75-77].
Таким чином, у роки Першої російської революції царизм поши¬рив на українські губернії всі надзвичайні заходи (всі стадії посиленої охорони, військово-польові суди), що набирали тут особливо жорсто¬ких форм.
Поряд із боротьбою царизму з революцією йшли вибори до І Дер-жавної Думи. В Україні провінційних громадських діячів було від-сторонено від політичної діяльності шляхом арештів і заслань. Так у Прилуках було усунуто від виборчої діяльності майже всю інтелі¬генцію, а у Лохвицях усю земську управу і більшість земських служ¬бовців і вчителів було заарештовано [205, с.4].
Розкриваючи програму своєї діяльності, Державна Дума першого скликання декларувала: «Росія становить собою державу, населену різноманітними племенами і народностями. Духовне об’єднання усіх цих племен і народностей можливе лише за умови задоволення по¬треби кожної з них зберігати і розвивати своєрідність в окремих пи¬таннях побуту. Державна Дума потурбується про широке задоволення цих справедливих потреб» [110, с. 267].
Декларація Ради Міністрів і тронна промова імператора Миколи II з приводу відкриття Державної Думи не віднесли національних проблем до ряду нагальних питань [110, с. 267-268]. Зачитуючи уря¬дову декларацію на урочистому відкритті Державної Думи, прем’єр- міністр зазначив, що могутність держави основана «на твердій та ді¬яльній виконавчій владі… мирне процвітання Російської держави залежить від розумного поєднання свободи і порядку. Рада Міністрів переконана, що своєю спокійною працею допоможе внести спокійне для країни заспокоєння в усі верстви населення». Комісія, що роз¬робляла проект відповіді на тронну промову, не внесла питання про українську автономію до проекту [318, с. 1—2].
Відкриттю Державної Думи передували революційні події 1905-
45

1906 рр. і каральна політика уряду. Уряд на чолі з С. Вітте неоднора¬зово приймав рішення про застосування в місцевостях, де проходять бунтівні рухи, військово-польових судів, про посилення дій поліцей- сько-жандармських команд. Спільно з міністром внутрішніх справ П. Дурново та воєнним міністром А. Редигером С. Вітте направляє каральні експедиції на підросійську Україну. Автор «російської кон-ституції» (маніфесту 17 жовтня 1905 р.) у розпал революційних подій заборонив по всій імперії зібрання приватних товариств, союзів, з’їздів, будь-яких сходок, зборищ, процесії і ходи в публічних місцях, а також організацію страйків [267, с. 58-61].
Царський уряд, проводячи національну політику в Україні, спи¬рався на підтримку монархічних організацій, метою яких було збе¬реження самодержавства і єдиної та неподільної царської Росії, бо¬ротьба проти будь-яких проявів національної свідомості народів, що входили до складу імперії. Заснування у Петербурзі «Русского соб- рания» (1900 р.) дало поштовх для створення монархічних великоро¬сійських організацій у Києві, Харкові, Одесі та інших містах. Голова Київського відділення «Руського собрания» Г. Прозоров застерігав проти зростання ролі української інтелігенції, яка збиває з пантелику народні маси. Найстрашнішим, на його думку, є «вимога розчлену¬вати Росію на автономії,… відродити Україну» [365, с.3-4].
Зростання національних рухів у суспільстві та проголошення ца-ризмом курсу на демократичні реформи у жовтні 1905 р. спричинили створення масової чорносотенної організації — «Союз російського народу», заступництво якій надав Микола II. «Союз російського на-роду» активно діяв в Україні. Найбільші осередки виникли у Києві, Харкові, Чернігові, Севастополі, Одесі, Ніжині, Павлограді, Почаїв- ській лаврі (Волинь), в містах і селах Катеринославської, Київської, Подільської, Таврійської, Херсонської та Чернігівської губерній. Ім-ператор Микола II закликав «Союз русского народа» «стояти на святих началах твердої волі і любові до самодержавного царя й своєї бать-ківщини» [356, с. 5].
19 березня 1908 р. засновано «Клуб російських націоналістів у Києві». Основним напрямком його діяльності була «ідейна» бо¬ротьба з українством шляхом пропаганди російського націоналізму на українському ґрунті [336, с.4]. Діячі «Клубу» активно виступали
46

проти визнання і впровадження української мови в життя народу, зокрема А. Савенко, один із засновників Клубу, зазначив, що україн¬ська мова не має нічого спільного з малоросійським наріччям і зовсім незрозуміла для малоросів [377, с. 2].
Депутати-чорносотенці В. Шульгін, В. Проценко та інші разом із «Київським Клубом російських націоналістів» перешкоджали вті¬ленню в життя законопроекту про запровадження української мови у початкових школах України. Вони спонукали голову Ради Міністрів і міністра внутрішніх справ П. Столипіна видати 1910 р. циркуляр, в якому українців було віднесено до інородців. Останній підтримав програму Клубу, сформулював у рапорті Сенату (лютий 1911 р.) об-ґрунтування урядового курсу, визнавши, що традиційним завданням російської державності є «боротьба з рухом, що тепер називається ук-раїнським і містить у собі ідею відродження старої України й устрою малоросійської України на автономних національно-територіальних основах» [186, с.344].
До Четвертої Державної Думи від «Клубу російських націоналістів» було обрано 12 депутатів, серед яких А. Савенко, П. Скоропадський,
В. Родзянко, В. Шульгін та інші, котрі відкрито підтримували анти-українську політику царизму, стверджуючи, що не існує ніякого ук-раїнства, а український рух становить смертельну загрозу для всього російського. Члени Клубу виступали проти пропозиції української громадськості щодо спорудження пам’ятників Т. Шевченку у Києві та Полтаві, проти проведення в Україні ювілейних заходів, пов’язаних з 50-річчям смерті Кобзаря і 100-річчям з дня його народження. На думку голови Клубу А. Савенка спорудження пам’ятника Т. Шев¬ченку стало б демонстрацією серед найширших мас громадськості ідей українофільства. Він же на засіданні Київського клубу російських націоналістів закликав протестувати проти шанування Кобзаря. Ро-сійські шовіністи відправляли телеграми урядовцям і впливовим осо¬бам із закликом не допустити у дні пам7яті Т. Шевченка політичної демонстрації. їх заклики були почуті: міністр внутрішніх справ від-правив губернаторам циркуляр, у якому рекомендував заборонити публічні вшанування пам’яті Т. Шевченка, не називати його ім’ям вулиці та школи, а щодо відкриття пам’ятників і бюстів Шевченка — «ці акти не повинні мати характеру публічного света» [207, с. 162]. 1
47

лютого 1911 р. київський губернатор за приписом генерал-губерна- тора Південно-Західного краю попередив членів ювілейного комітету, очолюваного М. Лисенком, що «ювілейне вшанування не повинне мати характеру пропаганди українських вчень» [359, с. 136-139].
Наприкінці 1912 р. у Києві чорносотенці розпочали антиукраїнські погроми. Здійснили напад на редакцію української газети «Рада», розбили вітрину, присвячену похоронам українського композитора М. Лисенка, розгромили українську книгарню, відверто погрожуючи: «… Підождіть, коли почнеться війна з Австрією, то вас, мазепинців, будуть на ліхтарях вішати» [164, с. 73]. Восени 1913 р., як згадує Д. До¬рошенко, «чорносотенці нищили вивіски українських редакцій і кни¬гарень, розбивали шиби у вікнах, кидали каміння… здійснили погром українських установ» [207, с. 163].
Навіть колишній прем’єр-міністр С. Вітте, який, перебуваючи на чолі уряду, жорстко придушував революційний і національний рухи, назвав лідерів чорносотенців політичними мерзотниками, які не ма¬ють жодної чесної політичної ідеї. Чорносотенна партія « представляє собою дикий, нігілістичний патріотизм… вона складається з темної дикої маси… здебільшого титулованих дворян, все благополуччя яких пов’язане з безправ’ям… Засоби їх діяльності безсоромні… тримається ця партія тому, що мила психології царя і цариці» [158; с.432,517].
Відзначимо, що найбільшого розмаху діяльність чорносотенних організацій в Україні набула після проголошення Миколою II мані-фесту про припинення діяльності Другої Державної думи — це, у свою чергу, означало державний переворот і встановлення в державі столипінського режиму терору та насильства.
Ініціатори нового виборчого закону мали на меті відсторонити широкі верстви населення від участі у виборах — були перерозподі¬лені місця в губернських виборчих зібраннях на користь поміщиків, купців, промисловців; вдвічі скорочувалась кількість робітничих ви¬борців (обов’язкове обрання депутатів від робітників передбачалось законом лише у Харківській і Катеринославській губерніях); скоро¬чувалося число селянських виборців більше ніж на 56% [352, с.11]. Про цей закон М. Грушевський писав, що ним була віднята можли¬вість самостійного представництва народних мас у Думі та можливість представляти українські національні інтереси [186, с.343]. Отже, цей
48

виборчий закон мав антиукраїнську спрямованість, оскільки основу українського суспільства становили робітники і селяни, які тепер були обмежені у виборчих правах.
У маніфесті від 3 червня 1907 р. зазначалося: «створена для зміц-нення держави російської Державна Дума повинна бути російською і по духу. Інші народності, що входять до складу держави нашої, по¬винні мати у Державній Думі виразників потреб своїх, але не повинні і не будуть представлені у кількості, яка б давала їм можливість бути вершителями питань суто російських. У тих окраїнах держави, де на-селення не досягло достатнього розвитку громадськості, вибори у Дер-жавну Думу повинні бути тимчасово призупинені» [249, с. 282].
Зміна виборчого законодавства, запровадження влітку 1907 р. в Ук-раїні військового стану, активізація дій чорносотенних організацій призвели до того, що від Полтавської губернії було обрано лише од¬ного депутата, а Волинська губернія обрала депутатами 7 селян — членів «Союзу російського народу» [209, с. 97]. Під час виборів у містах України було видано указ про заборону виявлення будь-якого невдо-волення політикою царизму під страхом ув’язнення, відбулися чис¬ленні арешти у Катеринославі, Києві, Одесі, Полтаві, Чернігові [352, с 12].
На нашу думку, доцільно приділити увагу тому, як в царській Росії взагалі і в Україні зокрема проходила вибори до Державної Думи, де зміст їх був наповнений антиукраїнським характером. У 1912 р. по¬ліції було наказано не дозволяти ніяких передвиборчих зборів. Київ¬ський губернатор пояснював це тим, що соціал-демократи будуть вести злочинну агітацію проти царя, тому він не може дозволити пе-редвиборчих зборів. Ті, хто працював на невеликих підприємствах (менше 50 робітників), взагалі позбавлялися виборчих прав. За цар¬ським виборчим законом населення від 18 до 25 років, а також всі сту¬денти, незалежно від віку, та жінки були позбавлені виборчих прав. Від Катеринославської губернії до Державної Думи було обрано Г. Петровського, від харківської — М. Муранова. Місцева влада та по¬ліція робили все для того, щоб виборці не тільки не могли поговорити з’депутатами, але й зустрітися з ними [427, с. 20-21].
Російський царизм при впровадженні русифікаторської та цен-тралізаторської політики в Україні ефективно використовував свя¬
49

щеників проросійської орієнтації. Останні наголошували, що народ¬ний дух виявляється у вірі, відданості цареві й народності. У цьому напрямі вплив на свідомість здійснювався у церковнопарафіяльних школах, духовенство здійснювало нагляд за народними бібліотеками- читальнями. У роки революції 1905-1907 рр. священики не підтри¬мали ідею українізації шкіл [412, с.207].
Асиміляційна політика призвела до того, що серед духовенства відбувся розкол на тих, хто прихильно ставився до українського на-ціонального руху, і тих, хто протидіяв розв’язанню національного питання. Священику с. Суботів Чигиринського повіту Марку Грушев- ському (дядько М. Гру шевського) інкримінували українофільство, агітацію проти вчителів-великоросів, розповсюдження нелегальних брошур. Попечитель Київського навчального округу у зверненні від 8 червня 1909 р. до єпископа Чигиринського повідомляв, що агітація М. Гру шевського у «зв’язку з його пропагандою крайніх українофіль¬ських ідей гальмує нормальну постановку шкільної справи» та просив звільнити священика М. Грушевського з посади законовчителя [412, с.214].
Архієпископ Волинський і Житомирський вважав за бажане, щоб на духовно-освітню на ієрейську службу вступали частково росіяни, через те що місцеве духовенство виховується в умовах дещо відмінних, ніж суто православне. У свою чергу, єпископ Подільський і Брацлав- ський наполягав на тому, щоб у складі службовців по відомству пра¬вославного віросповідання були люди байдужі до «українофільських (сепаратистських) мріянь». Цю позицію поділяв і митрополит Київ¬ський [412, с.216-217].
Багато священиків в Україні підтримували чорносотенні націона-лістичні настрої росіян та поповнювали кола їхніх осередків, що, на нашу думку, пов’язане з розгалуженою системою шовіністичних ор-ганізацій і підтримкою їх царською сім’єю та П. Столипіним. Зокрема у одному з монастирів Харківщини ієромонах зачитав під видом цар-ського маніфесту чорносотенний листок Почаївської лаври, що за-кінчувався словами: «Демократам судження народне — побиття і ши-бениця. Дай Боже, щоб так було завжди» [98, с.354].
Полтавський губернатор Баговут вважав за необхідне «… на чолі єпархій призначати Преосвященників Архієреїв виключно велико¬
50

росів,… які б частіше спілкувалися з іншими священиками, здійсню¬вали тиск на тих, хто заражені українофільством… ставити на чолі се¬мінарій ректорів виключно великоросів, персонал має бути тільки із великоросів» [128, с.8-9].
Російський уряд сприяв збільшенню штату православного духо-венства в українських губерніях за рахунок осіб російського поход-ження, які одержували процентну надбавку до платні, тим самим за-лучаючи духовенство до проведення політики зросійщення України.
Незважаючи на переслідування, багато церковнослужителів були виразниками національних прагнень і не підтримували царизм у здійснені антиукраїнської політики.
Найбільш чітко антиукраїнський характер політики царизму про-стежується на прикладі циркуляру, підписаного П. Столипіним 20 січня 1910 р., на основі якого поступово було скасовано деякі свободи, отримані українцями під час революції 1905-1907 рр., та у ставленні до шкільної справи в Україні. Уряд заборонив використовувати ук¬раїнську мову навіть у початковій школі. Така політика була знаряд¬дям денаціоналізації: без розвитку української мови не може форму¬ватися нація, її інтелігенція, яка відображає зростання національної самосвідомості. Депутат В. Дзюбинський наголошував, що шкільна адміністрація переслідуванням української мови «свідомо намагається затримати зростання української національної самосвідомості, утри-мати український народ у темноті і невігластві». Він звинуватив ро-сійських націоналістів у насильстві, спрямованому проти українського народу: «український народ — це жертва вашого спільного з урядом насильства над ним стосовно преси, школи, і, особливо мови» [104, с.1730].
5 грудня 1912 р. прем’єр-міністр В. Коковцев у декларації Держав¬ній Думі висловив погляд на взаємовідносини між пануючою і під¬владними націями: «державні установи покликані до неухильної охо¬рони здавна покладених в основу російського державного життя і освячених його історією — єдності і неподільності імперії, першості у них російської народності і віри православної… Першість російської народності не виключає прихильного ставлення уряду до підданих Російської імперії — інших національностей, які мирно працюють над її процвітанням і зміцненням і вбачають своє благополуччя і на¬
51

віть саме існування у єдності з великою російською народністю» [106, с. 262-263].
Частина депутатів Державної Думи прихильно ставились до ук-раїнського питання. Депутат кадетської фракції О. Шингарьов і де- путат-трудовик В. Дзюбинський доводили, що уряд вважає українців інородцями, ставиться до них з ворожістю: «Україна позбавлена права думати, відчувати, розмовляти своєю рідною материнською мовою… Переслідується українська мова, переслідується викладання материн-ською українською мовою, очевидно, панове, що уряд дивиться на українців як на чужий йому народ» [107, с. 1638]. На думку депутата- трудовика О. Керенського, причина переслідувань українців і їх куль-тури полягає у демократичному характері українського національ¬ного руху.
Такйм чином, на початку XX століття в українських губерніях Ро-сійської імперії був неоднорідним національний склад: у великих містах України переважала російська національність; царська влада сприяла тому, щоб вихідці з російських губерній формували заможну верству й поповнювали лави інтелігенції та укріплювали основи ім¬перії.
На початку минулого століття великий відсоток серед поміщицтва України становили росіяни, і царська влада підтримувала розвиток поміщицького землеволодіння, — зазначені фактори призвели до со-ціального напруження на селі, яке вилилося у масові селянські вис¬тупи. Царизм, у свою чергу, замість розв’язання складного становища українського селянства прийняв сторону здебільшого російських зем-левласників і посилив репресії проти повсталих селян. Така політика самодержавства, на наш погляд, мала антиукраїнський характер, адже абсолютний відсоток корінного українського населення становило селянство, у ході переселенської політики, запропонованої прем’єр- міністром П. Столипіним і здійснюваної урядом під його керівниц¬твом, влада не надала належної підтримки українським селянам. На¬томість переселенська політика сприяла посиленню позицій росіян в Україні.
Міграційна та переселенська політика, що проводив царський уряд в Україні, були тісно пов’язані та свідчили про насильницьку руси-фікацію, яку здійснював царський уряд щодо українського народу.
52

Після приєднання до складу Російської імперії земель І ІраіюГк’- режної України, що до 1787 р. перебували у складі Польщі, політики російських імператорів та уряду була спрямована на насадження тут російського ладу. Відповідна політика проводилася і в інших україн-ських губерніях.
Наведені у параграфі цифрові відомості підтверджують роль Ук-раїни, її економічних ресурсів як важливого фактору для ствердження могутності Російської імперії.
Антинародний характер мало використання військової сили, за-провадження стану посиленої охорони в українських губерніях, ді-яльність військово-польових судів, що набирали на підросійській Ук-раїні найбільш жорстоких форм, а велика кількість смертних вироків, винесених судами військової юстиції, свідчить, що ці суди були яс-кравим проявом антиукраїнської політики самодержавства.
Підтверджує антиукраїнський характер національної політики ца-ризму зростання в Україні кількості промонархічних організацій, що здобули підтримку імператора та його дружини, П. Столипіна, пра¬вих депутатів Державної Думи. Ці організації до 1917 р. лишалися «оплотом самодержавства» і не раз влаштовували антиукраїнські вис-тупи та погроми. Ще одним проявом антиукраїнської політики в Ук-раїні була заборона влаштовувати поминальні заходи з приводу 50- річчя смерті Т. Шевченка та святкування 100-літнього ювілею Кобзаря — національного пророка самостійної України та ідейного натхненника державного відродження.