На початку XX ст. соціально-економічні та політичні процеси, що відбувалися в Російській імперії, свідчили про її вступ в якісно новий період розвитку. На цьому етапі формуються українські політпартії та організації, поява яких була прискорена соціальним і політичним напруженням, трансформацією свідомості українського народу, що вилилося у революційні та національні рухи і завершилося початком першої демократичної революції у 1905-1907 рр.
У лютому 1900 р. члени Харківської студентської громади з ініціа-тиви Д. Антоновича та М. Русова разом із представниками таких же утворень Києва, Полтави, Чернігова створили Революційну україн¬ську партію (РУП), що виражала інтереси селянства, в якому вбачала основу української нації. У 1902 р. націонал-радикалами, які вийшли з РУП, була заснована Народна українська партія (НуП) на чолі з М. Міхновським, програма якої передбачала боротьбу за незалежність України. У 1904 р. у Києві було створено Українську демократичну партію (УДП) на чолі з О. Лотоцьким і Є. Чикапенком і Українську
79

радикальну партію (УРП) на чолі з Б. Грінченком і С. Єфремовим, які обстоювали право України на автономію в Російській імперії. У 1905 р., внаслідок об’єднання УДП і УРП була утворена Українська демократична радикальна партія (УДРП). У 1904 р. було проголошено утворення Української соціал-демократичної Спілки, яка вийшла з РУП (лідери: М. Меленевський-Басок, О. Скоропис-Йолтуховський), а у 1905 р. із залишків РуП була утворена Українська соціал-демо- кратична робітнича партія (Д. Антонович, В. Винниченко, С. Пет¬люра, М. Порш) [241, с. 152-153].
Офіційні імперські кола та найбільш реакційні представники ро-сійської політичної еліти у своїй більшості не припускали можливості демократизації політичного життя в Росії, зокрема на українських землях.
Із агітаційною діяльністю РУП департамент поліції пов’язував при-чину селянських виступів у Харківській та Полтавській губерніях у 1902 р. У грудні 1902 р. його керівництво у повідомленні начальнику Полтавського ГЖу зазначало, що з Полтави розсилають в інші міста злочинні відозви Революційної української партії. Начальник Депар-таменту поліції віддав наказ: «… ужити заходів для з’ясування осіб, що займалися розсиланням відозв, їх діяльності взагалі і зносинах…» [208 с.294]. Розслідування, яке провели працівники поліції, показало, що найактивнішими агітаторами напередодні і під час повстання вияви-лися рухівці. Було встановлено, що В. Винниченко за дорученням партії проводив партійну роботу серед селян Полтавщини та робітників Києва, спрямовану на викриття національної та соціальної політики російського самодержавства в Україні. За ними поліція встановила на-гляд і 4 лютого 1902 р. заарештувала. В. Винниченко був виключений з університету без права навчання у будь-якому іншому навчальному закладі й відданий у 5-й саперний батальйон, де продовжує агітаційну діяльність РУП серед солдатів [3, арк. 68].
Губернські жандармські управління розшукували центри РУП, її діячів, склади пропагандистської літератури. Обшуки поширюва¬лися на села Лубенщини Полтавської губернії, де бували Б. Мартос і М. Русов, частими стали допріти селян з приводу поширення ру- півських вродань і арешти за «розповсюдження книжок злочинного змісту на малоросійській мові і злочинну пропаганду в народі». Під
80

наглядом поліції перебувала і родина Міхновських, яким також за-кидали «пропаганду серед селян і розповсюдження злочинних кни¬жок» [212, с. 292-293].
Царський уряд мобілізував свої сили та вживав усіх заходів, щоб провести повну ліквідацію РУП. З цією метою Харківське охоронне відділення завело «Справу про встановлення членів партії «украї-нофілів». Департамент поліції встановив нагляд у Києві, Катери¬нославі, Полтаві та в інших містах, де містилися організації РУП [38, арк. 139-141].
У результаті посиленого нагляду Департаменту поліції за членами РУП стало відомо, що студент Харківського університету Д. Антоно¬вич отримав транспорт революційної літератури, яку розповсюджував через осіб, що мають відношення до різних організацій партії як у Харкові, так і в інших містах. Внаслідок цього за Д. Антоновичем було встановлено нагляд, який призвів до виявлення особистого складу «Харківського комітету». Були одержані відомості, що один із діячів комітету — студент Харківського ветеринарного інституту П. Андрієвський має привести до Харкова 18 листопада транспорт нелегальних видань на малоросійській мові. За цими даними у Хар¬кові були обшукані й заарештовані Д. Антонович, П. Андрієвський, брати В. і О. Міхновські, В. Фоменко, В. Яновський, Б. Мартос, В. Гор¬дієнко, В. Кочевський, А. Безкровна [20, арк. 390-391]. Також було за¬арештовано А. Жука, Б. Камінського, Ю. Колларда, І. Мішина, П. Сте- шенко [47, арк. 197-199]. Співзасновник РУП Ю. Коллард у своїх мемуарах зазначає про арешти у Харкові О. Міхновського, С. Андрі- євського, К. Безкровної, двох робітників, які мали відношення до РУП у Лобатині — П. Стешенка і А. Жука [261, с.146].
19 листопада у Полтаві було заарештовано М. Гмирю, Г. Іваниць- кого, М. Кохановського. А. Кучерявенка, О. Мішту, І. Рудичева, М. Порша, І. Сидоренка, В. Фідровського, А. Шкуратова [43, арк. 18]. У Лубнах поліція затримала подружжя Шеметів, а також близько де¬сяти місцевих партійців; вчинила близько 20 обшуків у людей, яких підозрювала у приналежності до РУП [212, с.300].
У зв’язку з масовими арештами активістів партії рупівці емігрували до Львова. Першими українськими політичними емігрантами стало подружжя Голіцинських. 1 лютого 1903 p., попереджений однодум¬
81

цями про можливість арешту, до Львова виїхав В. Винниченко, пріз¬вище якого було внесене до спеціального розшукового реєстру, а за листуванням встановлено поліцейський нагляд. До Львова виїздять М. Меленевський, П. Канівець, М. Виноградова, П. Крат, С. Петлюра, П. Понятенко, О. Скоропис-Йолтуховський, В. Степанківський, по¬дружжя Ткаченків, М. Русов, звільнені з в’язниці М. Гмиря та М. Порш. Рупівці в еміграції проводили видавничу діяльність та за¬безпечували транспортування літератури в Наддніпрянську Україну [332, с.43].
Департамент поліції повідомляв, що із завершенням Російсько- японської війни до Галичини почався наплив політично пересліду¬ваних і скомпрометованих людей, які переховуються у краї. Царська поліція, у свою чергу, наполягала на видачі осіб, які перебувають під політичним наглядом, і вимагала доставити їх за галицькі кордони. Повітовим староствам було дане доручення негайно повідомити про перебування на території Галичини втікачів із Росії [332, с.47].
25 липня 1903 р. В. Винниченка було заарештовано на австрійсько- російському кордоні у Волочинську при спробі перевести нелегальну літературу через кордон Російської імперії. На початку 1904 р. в ув’яз-ненні у Лук’янівській тюрмі, крім В. Винниченка, перебували М. Га-лаган (заарештований 4 лютого), Б. Матюшенко, Я. Левченко, М. Гут- ник. їм було пред’явлене звинувачення у приналежності до «таємного товариства, що має за мету повалення існуючого ладу», до того ж, ру- півців звинувачували в зносинах із закордоном [166, с. 119].
Протягом зими-весни 1904 р. заарештовані були звільнені під особ-ливий нагляд поліції, а 2 листопада 1905 р. у зв’язку з амністією Хар-ківська судова палата припинила слідство. РУП, за свідченням
А. Жука, дуже ослабла, а партійний апарат був зруйнований. Із цього приводу М. Галаган зазначив у своїх спогадах: «трудно було щось ро-бити, бо ще були дуже свіжі спогади про недавні арешти і люди по-боювались» [166, с. 121].
У жовтні 1904 р. перед судами Харківської судової палати постали рупівці П. Андрієвський, П. Стешенко, Ю. Коллард, М. Попов і М. Менжелій. В акті обвинувачення зазначалося, що «Українська Рево-люційна Партія функціонує в межах Київської, Полтавської і Кате-ринославської губерній та у місті Харкові… поручники тієї партії ор¬
82

ганізовують в місцях свого перебування місцеві комітети, або пілміі Громади. Програмою діяльності УРП є розповсюдження революцій¬них ідей серед селянства й міського пролетаріату при допомозі агіта¬ційних брошур, відозв на українській мові». У зв’язку з тим, що цар Микола II17 жовтня 1905 р. підписав маніфест про «дарування» по¬літичних свобод (у тому числі і можливість для легальної діяльності політичних партій та селянських громадських організацій) і скли¬кання законодавчої Думи, на зазначених вище підсудних рупівців поширювалася амністія [261, с. 155-156]. Не зважаючи на маніфест, у якому імператор обіцяв політичні свободи, політичні партії в Ро¬сійській імперії і українські партійні організації не одержали повного правового визнання. Царизм спрямував усі зусилля на репресії пар- тійців, знищення підпільних партійних друкарень тощо. Уряд вима¬гав від місцевих властей завзятої та рішучої боротьби з партійною агітацією [328, с. 141].
Так зване «виловлювання» окремих революціонерів — членів РУП — відновилося з початком 1906 р., прикладом чого є обшук у помешканні Ю. Колларда в ніч з 7 на 8 січня та його ув’язнення [261, с.178].
Виборам до Державної Думи на просторах імперії передувала хвиля обшуків і арештів осіб, що мали відношення до політичних партій, закриття періодичних видань. З цього приводу С. Єфремов писав: «Ще ніколи Росія не бачила таких прикрих часів загального терору, як за цієї «конституційної доби». 2/3 держави перебуває у ви¬нятковому становищі (військовий стан або побільшена охорона)…» [218, с.157]. Переслідувань з боку царської влади у роки першої ро¬сійської революції зазнали діячі УДРП — Є. Чикаленко, В. Доманиць- кий, Ф. Матушевський. За Є. Чикаленком постійно стежили філери Київського охоронного відділення. У 1905 р. було прийняте рішення про заслання Є. Чикаленка як члена УДРП і «гарячого українофіла», але йому вдалося уникнути цього. 5 лютого 1907 р. було заарештовано Ф. Матушевського [412, с. 44]. У листопаді 1907 р. Департамент поліції наказав вислати В. Доманицького на з роки до Вологодської губернії. За підписання Виборзької відозви було заарештовано І. Шрага, який був головою української фракції у 1-й Державній Думі. Після виходу з в’язниці його позбавили адвокатської практики [412, с. 49-51].
83

У грудні 1905 р. у Києві стала виходити газета «Громадська думка», у виданні якої провідну роль відіграли лідери УРДП С. Єфремов,
В. Леонтович, Є. Чикаленко. Серед обсягу піднятих проблем провідне місце належало національним. Київське охоронне відділення встано-вило, що редакція «Громадської думки» слугує квартирою для членів іногородніх комітетів «Спілки» і місцем складу нелегальної літератури, у приміщенні редакції заготовлена в великій кількості агітаційна літе-ратура для відправлення до провінції. В ніч на 18 серпня 1906 р. від-бувся розгром «Громадської думки» силами жандармерії. Київська по-ліція під час обшуку виявила екземпляри програми УДРП, рукопис із викладом платформи, кардинальна вимога якої — автономія України в етнографічних кордонах тощо. С. Єфремов (заступник редактора Ф. Матушевського), п’ять співробітників редакції були заарештовані в ніч на 22 серпня. їх звинуватили у належності до «Спілки» [7, арк. 1- 3]. У донесенні начальника Київського охоронного відділення керів¬ництву Департаменту поліції повідомлялося, що «Громадська думка» «є головним розсадником революційної пропаганди на селі» [435, с. 105].
У грудні 1905 р. у Києві мав відбутися з’їзд «Української селянської спілки». Київський губернатор видав розпорядження, в якому зазна¬чив, що «не допустить ніякого з’їзду і в разі потреби розжене його військовою силою». Наприкінці року в Києві заарештували кілька членів Комітету селянської спілки, у тому числі К. Хохлича, а у В. Вин- ниченка провели обшук, вилучивши рукописи та книжки [173, с. 79]. До суду за першим пунктом статті 126 Кримінального уложенія були притягнуті діячі УСДРП — брати Квасницькі, К. Хохлич, В. Винни-ченко, А. Жук, В. Степанківський та спілчани, серед яких С. Завад- ський, Й. Сорокер, Г. Кірнес, А. Цейтлін, С. Шац, О. Скринніков, 3. Зінгаренко. Судова справа тяглася до початку 1908 р., а обвинува¬чені стали виходити під заставу. Після звільнення з Лук’янівської в’яз¬ниці, В. Винниченко, В. Степанківський, А. Жук виїхали до Львова (згодом А. Жук був знову затриманий поліцією). П’ятеро із ув’язнених були засуджені до заслання на поселення, К. Хохлич — до півтора¬річної каторги, 3. Зінгаренко — до двох років каторги, і лише С. Шац був виправданий [173, с.104].
Царську владу турбувала активна агітаційно-пропагандистська ді-яльність серед селянства, яку проводили діячі УСДРП у 1905-1907 рр.
84

на території Київської губернії. З цього приводу начальник Київського охоронного відділення писав, що члени партії «налагоджували зв’язки в селах, надсилали в провінцію пропагандистів, організовували там групи свідомих селян, через яких велася масова агітація, скликали за-гальні сходи-мітинги, на яких виносилися постанови політичного ха-рактеру і велася пропаганда ідеї сільськогосподарського страйку, а та-кож бойкоту уряду одночасно зі страйком місцевих робітників. Однією з найпоширеніших форм агітації в зазначений період було розповсюдження в сільській місцевості нелегальної партійної літера-тури, виданої у Львові й Чернівцях» [60, арк. 77]
29 грудня 1905 р. у Києві було заарештовано велику групу членів УСДРП, найактивніших членів місцевого комітету, серед яких А. Грін- ченко (дочка Б. Грінченка), Я. Гулак-Артемовський, С. Єфремов, М. Троцький, Л. Юркевич — усього 14 осіб [60, арк. 80]. У лютому
1906 р. відбулися нові арешти. Жандарми розгромили підпільну пар-тійну друкарню, заарештували її співробітників А. Чеховського, Г. Демчука, М. Сікору [328, с. 86].
На початку 1906 р. начальник Чернігівського ГЖУ інформував свого помічника у Ніжинському повіті, що на селянське населення міста Ічні, села Софіївки та хутора Борзенького сильний вплив чинять діячі УСДРП, котрі незадовго до початку польових робіт зі збирання врожаю випустили відозви з викладом вимог до селян і робітників до поміщиків. На думку начальника Чернігівського ГЖУ «ці прокламації досягли мети, бо у одного з місцевих землевласників до 13 липня хліб залишався незібраним, а серед селян ідуть розмови про необхідність нападу на арсенал у Борзні та Прилуках». Тому департамент поліції віддав розпорядження начальнику Чернігівського ГЖУ вжити заходів
із затримання агітаторів УСДРП [78, арк. 37].
Царизм всіляко намагався перешкодити і ліквідувати агітаційно- пропагандистські видання УСДРП. Протягом 1906 р. зазнали по¬громів видавництва партії. З січня у Петербурзі почав видаватися теоретичний орган партії — політико-літературний часопис «Вільна Україна». За випуск N° 3 до суду було притягнуто редактора П. Понятенка. У червні 1906 р. після випуску шостого номера жур¬нал був закритий, конфісковані екземпляри знищені, друкарню ліквідовано [322, с.52]. 27 травня Київська партійна організація
85

УСДРП зробила спробу видати часопис «Боротьба» за редакцією
B. Винниченка та А. Жука. Вийшло лише чотири номери газети, а редактора та видавця М. Стаховського київська адміністрація при¬тягла до суду [167, с. 75].
1907 р., що ознаменував початок політичної реакції, виявився тра-гічним для УСДРП. З березня розпочався організаційний розвал пар¬тії, прискорений репресивною політикою царизму. Репресії набирали послідовного систематичного характеру. Після ІІІ-го з’їзду УСДРП, у квітні 1907 р. було заарештовано А. Жука, а на початку серпня від-булася серія обшуків і арештів членів місцевих осередків української соціал-демократії, поліцією була викрита партійна друкарня. 26 сер¬пня під час конференції УСДРП у Полтаві затримали 22 активісти місцевого комітету партії, серед них — В. Буймистренка, Г. Буцького,
C. і М. Гориздри, Г. Іваницького [49, арк. 1].
У вересні 1907 р. Полтавський військово-окружний суд розглядав справу про вбивство генерал-губернатора Полковникова. Серед об-винувачених значилися активісти УСДРП — В. Дорошенко та М. Троцький, хоч їх вина не була доведена. У жовтні Київська і По¬лтавська судові палати розглядали справи В. Винниченка, А. Жука,
С. Завадського, Г. Квасницького, В. Степанківського, Й. Сорокера, яких звинуватили у належності до УСДРП і «Спілки» [173, с. 104].
У листопаді у справі «Лубенської самооборони» було заарештовано членів УСДРП А. та М. Лівицьких, Ф. Данильченка, М. Огородного, М. Сахарова, Ф. Шпака, які були виправдані судом. 17 листопада Хар-ківська судова палата розглядала справу Н. Криницької, Скляревської та А. Янка, у котрих ще у грудні 1905 р. була виявлена друкарня та набрана відозва від імені РуП. 4 грудня Київська судова палата роз-глядала справу члена ЦК УСДРП В. Садовського, у помешканні якого під час обшуку навесні 1907 р. було вилучено 550 примірників часо¬пису «Соціал-демократ». В. Садовського було ув’язнено строком на 4 місяці [173, с.104]. Частину партійців УСДРП, проти яких була пору¬шена кримінальна справа, випустили до суду під грошову заставу. Скориставшись цим, у вересні 1907 р. до Львова емігрували Є. Ба- чинський, В. Винниченко, Д. Донцов, В. Дорошенко, А. Жук, М. Троцький, Л. Юркевич, І. Войташевський, М. Гаврилко,П. Дятлов, О. Коваленко, О. Назаріїв, В. Степанківський. У липні 1908 р. вони
86

започаткували Закордонну групу УСДРП. Влітку 1909 р. у результаті звуження можливостей легальної пропаганди соціал-демократичних ідей, друкований орган УСДРП — щотижнева газета «Слово» при-пинила своє існування [173, с. 106].
19 травня 1910 р. Департамент поліції рекомендував начальникам ГЖу і охоронним відділенням у випадку виникнення у місцевостях організацій УСДРП вживати заходи для з’ясування складу, діяльності цих організацій і до своєчасної ліквідації їх [8, арк. 36-37]. Певне уяв-лення про наслідки репресивної політики російського царизму сто-совно УСДРП дає лист А. Андрієнка, адресований одному із лідерів української соціал-демократії М. Стасюку від 22 жовтня 1912 р. : «У 1908-1909 рр., якраз в розпал реакції, наша партія як політична орга-нізація перестала існувати. Не було навіть центрів, а люди, котрі їх складали, за невеликим обсягом, здається, назавжди відійшли від ро-боти і від партії, хоч, можливо, і причисляють себе до неї як політич¬ного напрямку» [278 с. 60].
Масові арешти партійців, розгром організацій Української со- ціал-демократичної робітничої «Спілки» розпочалися після приду¬шення грудневого повстання 1905 р. У телеграмі Департаменту по¬ліції від 11 грудня 1905 р. начальник Київського охоронного відділення Кулябко доповідав: «затримано сімнадцять українців, п’ять спілчан, десять демократів». Було заарештовано П. Канівця, лікаря Мережинського, у помешканні якого, зазвичай, відбувалося засідання Головного комітету «Спілки». Після цих розгромів партія відновила свою діяльність лише на початку 1906 р. У цей час най¬більшими серед партійних організацій були Сквирсько-васильків- ська організація Київського комітету, Вінницька, Брацлавська пові¬тові організації, Черкаський та Чигиринський повіти, кількісний склад організацій Київської та Чернігівської губерній перевищував 3000 осіб [368, с.22].
Чиновники Київського ГЖУ вбачали у діяльності «Спілки» при¬чину селянських виступів та погромів селянами поміщицьких садиб: «партія доклала всіх зусиль до піднесення масових розрух у селах і до влаштування підпалів поміщицьких садиб» [12, арк. 607]. Унаслідок діяльності «Спілки», яка мала значний вплив серед сільського насе-лення і робітників України, учасники якої керували виступами селян,
87

самодержавство поступово втрачало опору в особі селянства. Тому царська влада спрямувала свою діяльність на ліквідацію місцевих ор-ганізацій «Спілки». Департамент поліції вимагав від начальників охо-ронних відділень та губернських жандармських управлінь вжити не-відкладних заходів щодо виявлення осіб, адрес і зв’язків організації з метою її цілковитої ліквідації.
16 серпня 1906 р. у Кам’янець-Подільському відбулася конферен¬ція національно-свідомих сил за участю УСДРП, «Спілки», УДРП. Усі учасники конференції були заарештовані поліцією [328, с. 144]. 18 сер-пня Київське охоронне відділення заарештувало членів Центрального бюро «Спілки» у Києві [12, арк. 10]. Упродовж вересня тривали роз-шуки, обшуки та арешти членів «Спілки» на території Київської, Чер-нігівської та Херсонської губерній, а 26 вересня було заарештовано одного з лідерів «Спілки» — М. Ларіна. З жовтня розпочались арешти членів партії у Київській, Волинській, Харківській, Чернігівській гу-берніях [5, арк. 10]. Київське ГЖУ віддало наказ поштово-телеграф- ному відомству затримувати кореспонденцію «Спілки» та особливо звертати увагу на листування, що направляється до Василькова, Фас-това, Білої Церкви, Ржищева, Бердичева, Черкас. Охоронне відділення дізналося про явки у Звенигородську, Коростищеві, Таращі, Умані й на Городищінському цукровому заводі. Воно встановило нагляд за активістами партії у Житомирі, Бердичеві й у містах Подільській гу-бернії, Тульчині, Хмельнику та Кам’янець-Подільську [368, с. 67]. Пе-рехоплення листування місцевою владою призвело до арешту акти¬вістів «Спілки».
16 листопада 1906 р. на ім’я начальника Київського ГЖУ надійшла телеграма з Департаменту поліції такого змісту: «дозволяю ліквідувати «Спілку». Одночасно з Київською губернією потрібно ліквідувати групи інших губерній. Повідомляю у Полтаву, Чернігів, Кам’янець- Подільський, Житомир, Харків, Херсон…» [5, арк. 20]. У грудні 1906 р. були проведені арешти спілчан у Житомирі. Поліції вдалося вийти на підпільну друкарню партії, під час обшуку в якій було знайдене листування з Меленевським і велика кількість передвиборчої літера-тури. Суд над заарештованими спілчанами відбувся у Київській су¬довій палаті 6 квітня 1907 р., внаслідок якого працівники підпільної друкарні були засуджені до ув’язнення строком від двох до трьох ро¬
88

ків. Найбільша кількість судових процесів відбулася над спілчанами Чернігівської губернії, а також над партійцями з Фастова, Школи, Умані Сквирського повіту [367, с. 73-76].
5 січня 1907 р. Київське ГЖу звертається до Департаменту поліції: «у зв’язку з великою інтенсивністю передвиборчої агітації членів т о-вариства «Спілка», прошу дозволу ліквідувати адресатів Київської гу-бернії». У свою чергу, Департамент поліції у телеграмі від 10 січня за підписом Трусевича дає дозвіл: «дозволяю ліквідувати «Спілку». Од-ночасно було наказано провести масові арешти спілчан по всіх губерніях і заарештованих передати слідству за однією із статей Кри-мінального уложенія. [368, с. 81-82]. Ця телеграма директора Депар-таменту поліції, на нашу думку, є прикладом проведення політичною поліцією широкомасштабних операцій по ліквідації осередків полі-тичних партій. Протягом місяця організації «Спілки» були ліквідовані на території Київської (у Сквирському повіті та Василькові), Волин¬ській (у Житомирі, Новоград-Волинському, Бердичеві, Ковелі та у Рів¬ному), Подільській (Вінниці, Жмеринці, Кам’янець-Подільську, Хмельнику, Проскурові, Немирові, Могилеві, Тульчині, Дунаєвцях), Полтавській (у Полтаві, Лубнах, Ромнах, Переяславі, Прилуках, Кре¬менчуці, Гадячі), Чернігівській губерній (у Чернігові, Ніжині, Бахмачі, Ічні, Глухові, Козельці, Крюковцях, Клинцях, Новгород-Сіверську, Любичі, Дібровні та Городні) [368, с. 82].
У лютому 1907 р. Київському охоронному відділенню стало відоме місцезнаходження друкарні Головного комітету «Спілки». Внаслідок цього у травні 1907 р. одного працівника друкарні було засуджено до заслання на поселення, інших трьох працівників — до різних стро¬ків ув’язнення (від одного до чотирьох років) [412, с.43].
Навесні 1907 р. члени «Спілки» зазнають масових арештів, що було пов’язане з передвиборчою кампанією до Державної Думи. Прем’єр П. Столипін у спеціальному циркулярі наказав місцевим органам влади переслідувати та забороняти збори партій та окремих агітаторів « революційних партій». Саме цей спеціальний циркуляр П. Столи- піна, на наш погляд, призвів до активізації розшуків і арештів спільчан у Київській та Подільській губерніях. 25 травня 1907 р. у Києві було заарештовано 11 спілчан, захоплено практично всі таємні явки та до-кументи «Спілки» [412, с.43].
89

Незважаючи на арешти та ліквідації місцевих організацій, «Спілка» здобула 14 депутатських мандатів під час виборів до Другої Державної Думи.
З перемогою реакції в Російській імперії 1907 р. влада посилює арешти членів «Спілки». У першій половині червня у Волинській, Київській, Полтавській, Чернігівській губерніях тривали масові арешти членів «Спілки» з метою тотальної ліквідації партійних осе¬редків (лише у Чернігівській губернії було заарештовано 48 активістів) [1, арк. 38]. Взагалі червень 1907 р. видався досить вдалим для поліції: була виявлена ще одна підпільна друкарня «Спілки», було заареш¬товано членів Головного комітету, а невдовзі були затримані поліцією Й. Сорокер та А. Ріш [367, с. 77,80].
28 липня 1907 р. Київським охоронним відділенням були заареш-товані учасники сходки представників «Спілки», які зібралися з при-воду виборів до Третьої Державної Думи [9, арк. 361-376]. У серпні поліція затримала учасників наради «Спілки». Ряд керівних членів Київська судова палата засудила до заслання на поселення (А. Ріш, Р. Рабінович, Й. Сорокер, Г. Ткаченко,В. Раковський, Ф. Медущенко, А. Бондаренко, С. Волгін). 6 жовтня начальник Київського охоронного відділення Кулябко доповідав Департаменту поліції, що у Києві та прилеглим до нього районах проведено 56 обшуків серед спілчан. Наприкінці року майже у повному складі був заарештований Цен-тральний комітет «Спілки» (П. Ретліг, М. Маслов, О. Чистяков), а та¬кож розгромлені основні комітети партії у Київській, Полтавській, Волинській, Чернігівській та Подільській губерніях; на місцях ще до-вгий час тривали арешти спілчан [251, с. 87]. З цього приводу спілча¬нин А. Ріш писав: «На місцях ще довгий час тривали арешти… Ми просиділи більше року на Лук’янівці та постали перед Київською су-довою палатою, що судила нас за 126 статтею… У результаті вироку
А. Ріш, М. Ткаченко, Рахіль, Й. Сорокер, Волгін, Скрипніков, П. За- вадський, троє робітників, затриманих поліцією у друкарні, були за-суджені до заслання на поселення. До того ж, поліція заарештувала осіб, що були зазначені у списку, вилученому під час обшуку у дру¬карні (цих осіб направили, головним чином у адміністративне за¬слання), а також багатьох активісіів-спілчан Житомира, Конотопа, Полтави» [366; с.131,133-134].
90

У листопаді 1907 р. мала відбутися партійна конференція поблизу Ірпеня на дачі подружжя К. і П. Тучапських — активних членів «Спілки». Проведенню конференції завадив вчинений поліцією об¬шук. М. Галаган з цього приводу писав: «було ясно, що обкладають із усіх боків і, що дні нашого існування почислені». Поліція заарешту¬вала О. Скоропис-Йолтуховського за участь у несанкціонованих по¬ліцією виборчих зборах на 2 роки і 8 місяців в окремій камері, а після суду його було заслано до Сибіру. Із членів Головного комітету «Спілки» на волі залишилися лише Л. Слуцький та М. Галаган, але їх було взято під нагляд жандармів і вони не могли підтримувати зв’язки зі спілчанами[166, с. 164].
У червні 1908 р. Київське ГЖУ віддало розпорядження по Київ¬ській, Подільській, Чернігівській і Волинській губерніях про негайні обшуки та арешти по всіх явках, вилучених у секретаря Головного комітету Р. Рабиновича та у Г. Ткаченка. Начальник Чернігівського ГЖУ наказав провести масові обшуки у Чернігові, Глухові, Конотопі, Шостці й Новгород-Сіверську, після чого склав звіт такого змісту: «під час обшуків не виявлено достатньо доказів для притягнення кого-небудь із названих осіб до формального дізнання». Було про¬ведено кілька десятків арештів у Подільській та Полтавській губер¬ніях і близько 150 обшуків і арештів спілчан у Києві. Багатьох спіл¬чан було вислано у адміністративному порядку. Серед них і керівники Конотопської організації «Спілки» Г. КащенкотаМ. Га- латей [368, с. 84-85].
28 листопада 1908 р. начальник Київського охоронного відділення повідомляв завідуючого особливого відділу департаменту поліції, що «арешт Головного комітету «Спілки», а також ліквідація місцевих організацій партії в Київській, Волинській, Полтавській, Чернігів¬ській, Подільській губерніях підірвали революційну роботу партії серед міського та сільського населення, були втрачені майже всі міс¬цеві зв’язки. «Спілка» втратила майже всю свою друкарську техніку та нелегальну літературу» [72, арк. 1695]. Удар, нанесений владою, настільки був сильний для партії, що спілчани, яким вдалося уник¬нути арештів, побоювалися повного припинення партійної роботи. Для попередження розпаду організації вони доклали чимало зусиль для відновлення зв’язків із районами, але ця спроба не вдавалась.
91

Визнавши, що організувати в Росії об’єднаний центр при нинішніх поліцейських умовах неможливо, вони тимчасово відмовились від своїх планів і вирішили створити такий за кордоном. Зусиллями М. Меленевського, Й. Барановського в Женеві була створена група «Спілки» [72, арк. 1695-1705]. Зазнавши репресій і переслідувань, лі¬дери партії, які залишились на свободі, перебуваючи в еміграції, за¬снували у Відні закордонну групу та «групи допомоги» у Львові, Парижі, Цюриху [277, с.56].
Обізнаність охоронних відділень у справах «Спілки» один із пар-тійних лідерів А. Ріш пояснював наявністю провокаторів у складі міс-цевих організацій, зокрема Й. Барановського (Антипа) [368, с. 138]. Він зазначає, що «другим судовим процесом «Спілка» як обласна ор-ганізація була остаточно ліквідована. Місцеві організації продовжу¬вали ще існувати, але обласним був нанесений непоправний удар, після якого вони не могли вже відновитися» [368, с. 134]. В Українській соціал-демократичній «Спілці», після арештів її Центрального комі¬тету, один із членів Головного комітету, якому вдалося уникнути арешту, писав до М. Меленовського: «організації розгромлені, неру¬хомі, неініціативні… Ставлення організацій до Головного комітету таке, що просто руки опускаються. Жодної копійки грошей. Багато хто з наших, так би мовити «товаришів», виявляються звичайними шахраями, наприклад, беруть гроші та їдуть по своїм справам» [328, с.207].
Упродовж 1909-1911 рр. «Спілка» як організаційне політичне формування не існувала. Протягом 1909 р. було розгромлено комі¬тети «Спілки» у Миколаєві й Одесі. У 1912 р. М. Меленевський зі своїми однодумцями, які залишилися на свободі, доклали зусиль для відродження «Спілки». Проте розбита організаційно «Спілка» мала тільки тимчасове провінційне бюро, що намагалося скликати всеукраїнську конференцію. Однак ця спроба відновити партію не вдалася. До 1912 р. від імені «Спілки» поширювалися окремі відозви, але відновити партійні організації емігрантам-спілчанам не вдалося [305, с.105].
Царизм вів жорстоку боротьбу з селянськими організаціями партії есерів у Київській, Полтавській, Чернігівській, Одеській губерніях, що активізували свою роботу з початком революції. Провідні діячі
92

УПСР М. Залізняк, М. Шаповал, П. Христюк, А. Мицкж та інші іша- жали, що практичним кроком до здійснення ідеї державної самостій-ності є здобуття автономного ладу. Діяльність партії привернула увагу охоронних відділень. У січні 1905 р. у Харкові під час засідання було заарештовано 6 співробітників місцевих органів партії соціалістів-ре- волюціонерів, а 19 січня — розгромлено Харківський комітет партії і заарештовано 13 його членів [128, с.291-292]. 29 грудня 1905 р. були заарештовані 17 осіб, «підбурюючих до революційних виступів в од-ному з сіл. Катеринославської губернії (на той час Департаменту по-ліції було відомо, що у Катеринославі діяла група місцевих інтелі¬гентів, яка сприяла будь-яким революційним починанням есерів). У губернії тривали арешти діячів Селянського союзу, серед яких біль¬шість становили українські есери. Внаслідок обшуків поліція спалила близько 10 дворів і будинків активістів Селянського союзу, а його провідні діячі були заслані на поселення у північні губернії імперії [259; с. 222-223,229].
На початку квітня 1907 р. у Катеринославі поліція заарештувала п’ять членів партії соціалістів-революціонерів і захопила партійну друкарню. В Одесі ліквідували організаційний центр партії, друкарню й заарештували 18 активних членів міської організації [128, с. 291- 292]. У серпні була ліквідована найактивніша група УПСР — Радо-мишльська, заарештовано ЗО осіб, серед них більшість учителів. По-чалися арешти партійців і в інших містах Харківщини, Полтавщини, Київщини. Було ліквідовано ЦК УПСР. Заарештовано М. Залізняка, який втік із в’язниці і переїхав до Львова, де разом з М. Шаповалом, Є. Гаврилеєм та іншими партійцями, яким вдалося уникнути арештів, утворили закордонний ЦК партії, видавали партійну літературу і транспортували її до Наддніпрянщини. Видавничою справою ке¬рував М. Залізняк [166, с. 70-71].
Щодо впливу репресій на стан УПСР А. Животко зазначив: «Реак¬ція наступних років з її безоглядним переслідуванням громадсько- політичного життя, з її карними експедиціями, масовими процесами… відбилася і на слабкому ще у ті часи організуванні УПСР, підкосила її молоді сили» [222, с. 214].
Напередодні Першої світової війни Департамент поліції направив свої сили на повну ліквідацію груп українських есерів, що призвело
93

до арештів у Києві, Чернігові та Харкові впродовж 1910-1911 років [278]. У липні 1913 р. під час обшуків і арештів членів Київської орга¬нізації партії соціалістів-революціонерів поліція виявила паспортне бюро есерівської організації, що спричинило подальші розшуки та арешти українських есерів [44, арк. 147]. Наприкінці жовтня у Києві була ліквідована поліцією місцева група УПСР, заарештовано десять партійців і конфісковано 360 примірників прокламацій [18, арк. 147].
Про відсутність діяльності з боку українських політичних партій свідчить повідомлення помічника начальника Київського ГЖУ в Уманському повіті, адресоване начальнику Київського ГЖУ від 10 липня 1909 р. : «відсутність свідчень про партії соціал-демократич- ного, соціал-революційного спрямування пояснюється повною дезор-ганізацією названих партій, завдяки вдалим ліквідаціям, що мали місце впродовж останніх 2-3 років, котрими з партій були вирвані кращі сили. Окремі їх члени приховують себе і діяльності своєї не виявляють» [10, арк. 11].
Проте цілковитого згортання українського політичного руху в Ук-раїні не відбулося. Восени 1908 р. у Києві за ініціативи колишніх чле¬нів УДРП і за участю представників майже всіх українських партій (М. Грушевського. Є. Чикаленко, І. Шрага, С. Єфремова, В. Винни- ченка, Ф. Матушевського) було засновано Товариство українських поступовців (далі ТУП), яке ставило за мету спільну працю партійних діячів у боротьбі за національні інтереси українського народу в період наростання реакції в Російській імперії. Політична платформа ТуП базувалась на визнанні принципів конституційного парламентаризму і автономії України [328, с. 61]. На момент створення ТУП українські політичні діячі різних політичних напрямків не мали можливості проводити легальну політичну діяльність.
З огляду на переслідування царизмом Товариство було законспі-рованою політичною організацією, у роки Першої світової війни зазнав переслідувань з боку влади Є. Чикаленко, який був змушений переховуватись від царської поліції у Фінляндії та Москві, а у Києві бував нелегально. В. Винниченка було оголошено в імперський роз¬шук [328, с.61]. 30 серпня 1914 р. Київський, Подільський і Волин¬ський генерал-губернатор віддав наказ начальнику місцевого ГЖУ слідкувати за М. Грушевським, який має приїхати до Києва, щоб
94

його арештувати і вислати. 28 листопада 1914 р. М. Груїпічк’ького було заарештовано. Після перебування протягом чотирьох мк’яції« у Лукянівській в’язниці Києва М. Грушевського було вислано до Симбірська [ 160, с. 366-367].
У роки війни туповці робили спробу видавати українську прес у в містах України і Росії. У 1915-1916 рр. було видано кілька номерів місячника «Основа» в Одесі і українського тижневика «Промінь» у Москві за редакцією М. Грушевського і В. Винниченка [421, с.69].
З початком Першої світової війни царизм вирішив остаточно лік-відувати всі політичні організації в Україні. Протягом 1915-1916 рр. були розгромлені соціал-демократичні організації Катеринослава та Харкова, більшість їх активістів — заарештовані та вислані у від далені міста імперії. Департамент поліції віддав розпорядження начальникам ГЖУ, відділенням з охорони громадської безпеки і порядку, офіцерам окремого корпусу жандармів «розшукати і встановити нагляд за дія-чами М. Гаврилко, В. Дорошенко, М. Залізняк, В. Старосольський,
В. Шухевич, Н. Шухевич, Д. Донцов, В. Левинський, Л. Галкевич, а у випадку прояву ними революційної діяльності провести обшуки та арешти» [16, арк. 20].
Царська Росія намагалася знищити український національно-по- літичний рух не лише в Наддніпрянщині, але і в Австро-Угорщині. Представники українських соціал-демократичних партій Росії та Ав-стро-Угорщини писали у відозві, надісланій надзвичайному конгресу соціалістичного Інтернаціоналу в Базелі у 1913 р. : «Царат бачить в Галичині огнище українського життя, якого іскри перелетять на російську Україну і спалять трухлявий будинок царату. Тому росій¬ське правительство посилає тисячі своїх шгаонів у Галичину, для того воно утворило там спеціальну партію москвофілів, які за рублі ведуть царську православну пропаганду… Немає ніякого сумніву, що з ви-бухом війни Галичина буде першою ціллю російських армій»[ 308, с. 52-53].
5 серпня 1914 р. російські війська вступили в Галичину. На чолі російської адміністрації в Галичині став генерал-губернатор граф О. Бобринський, який у програмі діяльності адміністрації проголосив: «Східна Галичина і Лемківщина — давно невіддільна частина однієї, великої Росії; на тих землях місцеве населення завжди було руське
95

(московське), тому її адміністрація має бути основана на руських на-чалах. Я буду тут заводити руський язик, закон і порядки» [308, с. 56]. У Галичині було створено жандармський округ під керівництвом по-лковника Мезенцева. 1 вересня зроблено обшук в резиденції митро-полита А. Шептицького, який протягом двох тижнів перебував під домашнім арештом. 19 вересня митрополита було вивезено до Росії, де він просидів у монастирях-тюрмах Новгорода, Курська, Суздалі до революції 1917 р. Арештом А. Шептицького царизм розпочав пе-реслідування уніатської греко-католицької церкви, депортації її свя-щеннослужителів, списки репресованого духовенства з Галичини на-дзвичайно довгі. Російський синод відправив у Галичину владику А. Храповницького з Харкова і владику Євголія з метою руйнування Української католицької церкви. Близько 200 російських священики очолили парафії у Галичині [308, с. 57].
ЗО вересня 1914 р. генерал-губернатор О. Бобринський віддав наказ закрити всі українські видання, культурно-просвітні товариства, клуби, книгарні, заборонити вживати українську мову в усіх громад¬ських і освітніх установах. На початку жовтня жандармський округ розпочав масові розшуки та арешти українських діячів, які займали помітне місце у громадському житті. У Львові впродовж перших мі¬сяців російської окупації жандармами було проведено понад 1 тисячу обшуків, ув’язнено 1200 українських патріотів. До Сибіру було ви¬слано 578 осіб, серед яких 34 священики греко-католицької церкви, як «австрійських шпигунів». Загалом за час російської окупації з Га¬личини було депортовано понад 12 тис. людей [412, с. 62].
14 серпня 1914 р. у Львові українськими емігрантами, представ-никами УСДРП, «Спілки», групи українських есерів було створено «Союз визволення України» (СВУ), який одразу проголосив своєю ме¬тою відділення України від Росії та об’єднання її з західноукраїн¬ськими землями у незалежну державу [332, с. 103]. У зв’язку з прове¬денням російською адміністрацією політики винищення українців СВу переніс свою діяльність до Відня.
Відразу після заснування Союзу та проголошення ним політичної платформи в рішучу боротьбу включилися всі каральні й розвіду¬вальні органи Росії, вбачаючи в його діяльності смертельну загрозу цілісності Російської імперії. Про це переконливо свідчить безліч цир¬
96

кулярів МВС та уряду, а також листування між департаментом поліції, жандармськими управліннями і охоронними в і; їді леї шя ми україн-ських губерній [332, с.79]. Департамент поліції циркуляром від 13 грудня 1914 р. повідомляв начальникам губернських жандармських управлінь про заснування нової революційної організації під назвою «Союз визволення України», мета якої «відірвати Україну від Росії та створити самостійну Українську державу» [35, арк. 7]. Департамент поліції надіслав циркуляр начальникам ГЖУ і відділенням охорони громадської безпеки і порядку в Петербурзі, Москві, Варшаві, в якому повідомлялося, що у Києві за участю Є. Чикаленка, Л. Жебуньова, П. Лаврова, а також діячів українського руху Катеринослава, Одеси, Полтави, Харкова відбулася нарада, на якій створено «Головну Раду Союзу Визволення України» [35, арк. 7].
Політичним емігрантам категорично був заборонений в’їзд в Ук-раїну. Співробітники Київського, Одеського, Чернігівського губерн-ських жандармських управлінь, готуючи підготовку арештів україн-ських політичних діячів, фальшували чимало справ про їх таємні наради з представниками СВУ, підтасовували факти про перебування в Україні відомих галицьких і наддніпрянських політичних діячів. У поліцейських рапортах йшлося про недопущення ввезення з-за кор¬дону в Україну друкованого органу СВУ — часопису «Вісник Союзу визволення України», газети «Робітничий прапор», брошур про ук-раїнський національний рух, відозв СВУ до народів нейтральних країн, листівок до солдатів російської армії, в яких давалося пояснення справжньої мети Росії у війні, маніфестів СВУ тощо. На початку 1915 р. відділ іноземної цензури Головної управи в справах друку за¬боронив розповсюдження в Росії «Вісника СВУ» і «Кобзаря» Т. Шев¬ченка [332, с. 231].
Незважаючи на перешкоди, СВУ зрідка вдавалося відрядити в Ук-раїну своїх представників для ввезення забороненої російським уря¬дом агітаційної літератури, пропаганди ідей державної незалежності України. З вересня 1914 р. тривав розшук поліцією уповноваженого СВУ Сови, який за дорученням М. Рижова переправляв літературу СВУ з Румунії. 5 квітня 1915 р. Сова був заарештований [16, арк. 370].
Отже, слід зазначити, що спільною метою українських політичних партій та суспільно-політичних організацій було повалення самодер¬
97

жавного ладу в Російській імперії. Діяльність політичних партій сприяла зростанню організованості та свідомості учасників націо-нально-визвольного руху. У зв’язку з цим російський царизм шляхом репресивних заходів намагався припинити діяльність українських партій, запобігти розвитку українського суспільно-політичного життя, тим самим не допустивши державної самостійності України.
Губернські жандармські управління здійснювали нагляд за полі-тичними настроями населення, стежили за політичними партіями, що утворювалися, проводили розшук агітаторів. Виникнення полі¬тичних партій спонукало царський уряд до створення у 1902-1903 рр. широкої мережі охоронних відділень — спеціальних органів полі¬тичного розшуку. У свою чергу, охоронні відділення завдали відчут¬них ударів політичним організаціям (так, з січня 1902 по березень 1904 р. на території України було ліквідовано 18 підпільних друка¬рень). Розшукові органи проводили конфіскацію і знищення агіта¬ційної літератури, закривали партійні друковані органи, встановлю¬вали таємний нагляд за українськими політичними діячами, яких піддавали арештам та засланню за межі України. Проявом широко¬масштабних репресій були масові ліквідації місцевих організацій «Спілки» та уСДРП у роки революції 1905-1907 рр., та в роки реакції. Практика постійних арештів членів українських політичних органі¬зацій доповнювалась директивами Департаменту поліції про масове насадження секретної агентури в українських партіях, використання незаконних методів діяльності (провокації).
Внаслідок репресивних заходів царизму спрямованих на ліквідацію українських політичних організацій, керівні центри партій, друковані органи, політичні діячі, яким вдалося уникнути арештів, змушені були емігрувати.
Підбиваючи підсумок, зауважимо, що на початку XX ст. україн-ський народ на своїх етнічних землях не мав власних національно- державних утворень. Українські губернії, що входили до складу Ро-сійської імперії, характеризувалися певною економічною цілісністю, особливостями національного складу й побуту. Основними рисами політики царизму в Україні на початку XX ст. лишилися нехтування та примусове обмеження прав українського народу на самовизна¬чення. Питання національних інтересів і прав українського народу
98

в Російській імперії не визнавалися. Царська влада :мтлл про осоГши- вості українського етносу, його принципову відмінність ВІД роґІМІІ. Однак самодержавство прагнуло того, щоб українське суспільство ли-шилося етнографічним матеріалом, а не нацією, тоді коли людські ресурси й економічний комплекс України були однією з найважли-віших складових ствердження могутності імперії. Особливості полі¬тики царизму в Україні полягали у російщенні українських земель шляхом міграційної, переселенської, економічної та культурної по¬літики. Лише під тиском громадської думки та суспільних рухів ім¬ператор надав підданим деякі громадські права, дозволив проведення виборів до Державної Думи. Водночас зміни виборчого законодавства, за яким число виборців із селян зменшилося вдвічі, його недемокра¬тичний характер, негативно позначилися на розвитку українського суспільства. У діяльності культурно-освітніх товариств і політичних партій, що була спрямована на задоволення національних потреб і запитів у сфері культури, освіти, мови, національної самобутності, звичаїв, традицій, історичної пам’яті українського народу, а також у прагненні автономії України, царський уряд вбачав проведення злочинної підривної агітації проти цілісності російської держави. У роки прем’єрства, а також з початком Першої світової війни було ліквідовано всі здобутки українського національно-визвольного руху: припинено видання українських часописів, закрито книгарні, націо- нально-культурні товариства, зведено нанівець досягнення студент-ського руху, знищено осередки політичних партій. У ході проведення політики в Україні самодержавство спиралося на підтримку чорно-сотенних монархічних організацій і православної церкви. Отже, цар-ський уряд не визнавав можливим демократизацію суспільно-куль-турного життя, стояв на заваді збереження та розвитку культурних традицій в Україні.