Українська мова систематично заборонялась і переслідувалась спе-ціальними державними вердиктами та урядовими указами. Переслі-дування її тривало століттями, бере початок від указів Петра І 1708-1710, 1720 рр. про заборону українського книгодрукування та Катерини II про заборону викладання української мовою у Києво- Могилянській академії (1754 р.).
20 червня 1863 р. вийшло таємне розпорядження царського уряду (відоме як Валуєвський циркуляр), у якому міністр внутрішніх справ П. Валуєв наказав: «щоб до друку дозволялися тільки такі твори на ма-лоросійській мові, які належали до галузі вишуканої літератури, про-пуском книг на малоросійській мові як духовного змісту, так навчаль-них і взагалі призначених для першопочаткового читання народу, призупиняється» [320, с. 275]. Російський уряд занепокоїло те, що «при-хильники малоросійської народності» звернули свої погляди на неос- вічену масу, взялися видавати дешеві книги для читання на південно- руському наріччі», що могло «підірвати державний лад.» У циркулярі стверджувалося, що «ніякої окремої малоросійської мови не було, не має і не може бути» і, що наріччя, яке вживається в Україні, є та сама російська мова «тільки зіпсована впливом на неї Польщі» [320, с.275]. Цензура під різними приводами різко обмежила друкування навіть художньої літератури. Синод 3 липня 1863 р., у свою чергу, запропо-нував усім духовним цензурним комітетам не дозволяти релігійних видань на українській мові [285, с. 60]. 31863 р. видання книжок укра-їнською мовою у межах імперії майже припинилося.
Політика, що проводилась з 1863 р. стосовно поляків, українців, бі-лорусів і литовців, вперше в історії Росії відкрито переслідувала мету культурно-мовної русифікації [249, с. 190]. Відносно українців ця полі-тика русифікації мала за мету повну асиміляцію народу [248, с. 107].
Для зведення української мови до рівня селянської говірки Ем- ським указом від 18 травня 1876 р. проголошувалося: « Не допускати
100

ввезення у межі імперії без особливого дозволу Головного управ¬ління у справах друку яких би то не було книг і брошур, виданих на малоросійському наріччі. Друк і видання в імперії оригінальних творів і перекладів на тому ж наріччі заборонити, за винятком лише історичних документів і пам’яток, творів вишуканої словесності. Але з тим, щоб при друкуванні історичних пам’яток безумовно утриму¬вався правопис оригіналу та у творах витонченої словесності не було допущено ніяких відступів від загальноприйнятого російського пра-вопису і щоб дозвіл на друк творів російської словесності давалося не інакше, як за розглядом у головному управлінні у справах друку. Заборонити різні сценічні вистави і читання на малоросійській мові, а рівно і друк текстів до музичних нот» [320, с. 277]. З червня 1876 р. розгляд усіх рукописів українською мовою було виділено Головним управлінням у справах друку в особливе провадження [304, с. 184]. «Цим лютим законом, — писав В. Дорошенко, — уряд хотів за¬мкнути рота українському народові, зробити з нього безсловесного раба» [203, с. 17].
Підписання імператором Олександром II Валуєвського циркуляру та Емського указу стало найхарактернішими виявами репресивної політики царизму, вони засвідчили колоніальне політичне становище України, посилення політики зросійщення, фактично поставивши українську мову, літературу, всю духовну культуру народу поза за-коном. Ці акти перевели українську культуру за межі легального іс-нування в імперії, долучились до формування малоросійської іден-тичності у частини населення [410, с. 371].
За переписом 1897 р. українську мову як рідну визнало 72,57% на-селення України, а в містах відсоток українців становив 30% [412, с. 72-73].
У наступні роки реалізація Емського указу супроводжувалася но-вими репресивними заходами. 24 лютого 1881 р. був заборонений друк статей, в яких йшлося про необхідність відзначення пам’яті Т. Шевченка, а також викладання у народних школах і виголошення церковних проповідей українською мовою.
У 1881 р. була скликана Нарада для обговорення змін до указу 1876 р., але запропоновані нею зміни були дуже обмеженими. «Нарада
101

визнала необхідним 1) пункт другий правил доповнити поясненням, що до числа видань, які дозволяється друкувати на малоросійському наріччі, додаються словники, за умови друку їх з дотриманням за- гальноросійського правопису або правопису, що застосовувався в Ма-лоросії не пізніше XVII століття; 2)… дозвіл друку на малоросійському наріччі текстів до музичних нот, за умови загальноприйнятого ро-сійського правопису, надається Головному управлінню у справах друку» [304, с. 225]. Доповідь наради була затверджена імператором 8 жовтня 1881 р. без жодних поправок, а циркуляр про прийняті зміни був розісланий губернаторам 16 жовтня. Отже, можна цілком пого-дитися з С. Єфремовим, який свого часу зазначив, що наказ імпера¬тора від 8 жовтня 1881 р. ще більше «звузив тісні рамки, в які убрано було українське слово» [222, с. 167], а також із оцінкою В. Лейкіної- Свірської, що Емський указ і доповнення до нього від 8 жовтня 1881 р. — «це безприкладні заборони та переслідування», котрі давали «повну волю безконтрольній сваволі властей» [285, с. 61].
З 1883 р. був заборонений і фонетичний правопис. 10 січня 1892 р. — заборонено перекладати українською мовою російські твори і посилено цензуру щодо української літератури [320, с. 278]. Цензурні установи і надалі не дозволяли видання українською мовою жодних популярно-наукових творів для народу. З 1892 р. цензурні комітети не лише забороняли до друку все, що «суперечило загальним цен¬зурним правилам», скорочувало кількість українських творів «із метою державною при найменшій для цього нагоді». Не дозволялися до друку твори, у яких цензор убачав неологізми (слова чи мовні звороти, що недавно з’явилися в мові для позначення нового або усталеного поняття чи предмета), які «порушують чистоту народної мови», вве¬дення нових культурних понять. Не дозволялися до друку україн¬ською мовою також збірники та альманахи [195, с. 26]. В основі полі¬тики русифікації мала місце загальна тенденція — затримати українську мову в ролі напів-етнографічного органу, придатного тільки для зображення життя простого народу, і не дати можли- вістьукраїнській мові бути культурним кодом нації [439, с. 16].
На місцеву владу покладався обов’язок контролювати публічне виконання українських пісень, дозволених цензурою, а у 1888 р. ім¬
102

ператор Олександр III видав указ про заборону використання укра-їнської мови в офіційних установах і хрещення українськими іме¬нами [195, с.26].
У1895 р. Головне управління у справах друку заборонило видавати українською мовою книжки і збірники для дитячого читання, «хоча за суттю змісту вони уявлялися благонадійними». Це мотивувалося тим, що «діти мусять учитися по-руськи». Заборонялися також по¬одинокі слова такі, як «Україна», «Запорозька Січ», «козак» та інші [219, с. 34-36].
У листопаді 1896 р. редактор «Киевской старины» В. Науменко під-готував пам’ятну записку на ім’я міністра внутрішніх справ І. Горєми- кіна, в якій зазначив, що «журнал зазнає постійно ряд незручностей, завдяки деяким виключним умовам, які застосовуються з 1876 р. до всього, що несе місцевий малоросійський відбиток… твори народної словесності, літературні пам’ятки місцевого характеру, етнографічні нариси в силу цілого ряду циркулярних розпоряджень Головного уп-равління у справах друку, підлягають ще спеціальним обмеженням тільки тому, що вони передаються на місцевому наріччі. Головне з оцих обмежень полягає у тому, що місцева цензура не дозволяє про¬пускати до друку статті та матеріали на місцевому наріччі без попе¬реднього відсилання їх до Головного управління у справах друку…» Тим самим редактор просив дозволу «… отримати можливість друку¬вати весь матеріал з дозволу місцевого цензора» [84, арк. 1-3]. У свою чергу, міністр внутрішніх справ дозволив В. Науменку друкувати на сторінках «Киевской старины» твори на малоросійському наріччі з до¬зволу місцевого київського цензора. Останній дозволив до друку твори українською мовою, але з вимогою: «до малоросійського тексту мають додаватися правила правопису малоросійського тексту» [85, арк. 1-2].
На початку 1901 р. В. Науменку канцелярією Головного управління у справах друку було повідомлено, що «клопотання його щодо до¬зволу видати окремим виданням збірку малоросійських п’єс, надру¬кованих у журналі «Киевская старина», визнано таким, що не підлягає задоволенню» [86, арк. 1].
Під сумнів був поставлений сам факт існування української мови, що на практиці давало можливість розпочати офіційні гоніння на ук¬
103

раїнську культуру. По суті, частина російської інтелігенції, яка стояла на офіційно-охоронних позиціях, одержала, таким чином, соціальне замовлення й дозвіл на відкриту кампанію проти української мови як провідної частини української культури. Царизм вбачав у проявах на-ціонального і культурного життя небезпеку для «єдиної і неподільної». В офіційній пресі і публіцистиці протягом півстоліття твердилося про те, що не існує «особливої» української мови [310, с. 45].
Відомий філолог-славіст, голова слов’янського товариства і редак¬тор «Славянского ежегодника», професор Київського університету Т. Флорінський заперечував самостійність української мови, заяв¬ляючи, що «малоросійська мова є не більше, як одне з наріч російської мови, або, інакше кажучи, вона становить одне ціле з іншими росій¬ськими наріччями.» На думку Т. Флорінського — ця мова наріччя, «становить з рештою російських наріч єдине ціле, тобто належить разом із великоруським, білоруським та загальноросійськими літера¬турними наріччями до однієї діалектної групи, означеної терміном «російська мова» [409, с.332,340-341]. Т. Флорінський заперечував все¬бічний літературний розвиток української мови, допускаючи мож¬ливість української літератури лише як другорядної, побічної, яка не повинна брати на себе всіх тих функцій, які виконує література розвинена. Література українською мовою має, на думку Т. Флорін¬ського, обмежуватись лише поетичними творами, що змальовують народне життя українців, простонародними книгами для селян. «Прагнення сучасних галицько-руських діячів піднести малоросійське наріччя на ступінь мови викладової (у середніх і вищих школах), на¬укової, публіцистичної і суспільної не виправдовується ні логічними підставами, ні практичними міркуваннями, це прагнення треба ви-знати явищем негативним» [223, с. 20]. Тим самим Т. Флорінський виступив проти прав української мови на всебічний літературний розвиток, проти функціонування в освітніх закладах і громадських установах.
Противників української мови було багато серед росіян. Вони не¬щадно критикували українську мову, вважали її діалектом, «наріччям» тощо. Відомий російський філолог А. Будилович вважав, що «укра¬їнська» мова є штучно винайдений жаргон, пропитаний польською
104

мовіою, особливо у галузі термінологічній і фразеологічній. «За споїм складом і будовою жаргон цей приблизно так відносився до нашої освіченої мови, і навіть до мови Шевченка, як жаргон єврейський до мови німецької» [409, с. 15-16]. А. Будилович, протестуючи проти ви-знання українського «наріччя» самостійною мовою, подав до Другого відділення записку, в якій заперечував право української мови зай¬няти поряд із російською належне їй місце в майбутній «Слов’янській енциклопедії» [285, с. 62].
Згадуваний вище Т. Флорінський у зв’язку зі скликанням у Києві XI археологічного з’їзду в серпні 1899 р. звернувся до вищої адмініс-тративної влади з пропозицією заборонити делегатам Галичини читати на цьому з’їзді доповіді, поряд з іншими слов’янськими мовами, також і мовою українською» [223, с.22]. З приводу цього міністр внутрішніх справ надіслав на ім’я Київського, Подільського та Волинського гене-рал-губернатора повідомлення, у якому зазначив про « небажаний до-пуск на майбутньому в Києві XI Археологічному з’їзді читань на мало-російській (галицькій) мові…» При цьому міністр внутрішніх справ навів такий аргумент: «тайний радник Боголєпов заявив, що якщо ма-лоросійське наріччя за місцевими умовами не допускається до офіцій-ного та публічного вжитку, то немає достатніх підстав для відступу від цього правила і для публічних засідань вченого з’їзду, тим більше, що навряд чи хто-небудь із повною впевненістю може поручитися за без-умовне з боку закордонних гостей утримання від партійних політичних виходок… Після наведення цього доказу міністр внутрішніх визнав можливим «допустити використання галицької мови у кулуарних за-сіданнях XI Археологічного з’їзду…» [54, арк. 1-3].
Скрутне становище української мови на межі ХІХ-ХХ ст. підтвер-джують цифрові дані щодо поданих до цензури рукописів українською мовою та дозволених до друку. З 1895 до 1904 рр. із 230 рукописів, по-даних на розгляд цензури українським видавничим гуртком у Києві, дозволено до друку було лише 80 [184, с. 17]. Видавництво «Вік» плану-вало видати серію творів українських класиків під назвою «Українська бібліотека»; було вирішено опублікувати 6 оповідань А. Кримського, чотири з яких заборонила цензура. «Слова «Українська бібліотека», — заявив цензор, — підлягають вилученню». Канцелярією київського ок¬
105

ремого цензора були заборонені твори І. Нечуя-Левицького «Микола Джеря», Т. Шевченка «Невільник», «Було колись», «Княжна», І. Франка «Лис Микита», байки Л. Глібова та ін. Протягом 1900-1903 рр. Петер-бурзький цензурний комітет заборонив шість творів М. Гоголя, ^еред яких і «Вій», байки М. Старицького, оповідання Г. Галайди та іні [265, с. 7]. Не були допущені до друку оповідання В. Стефаника, «До світла» І. Франка та ряд інших творів. Прикладом повної сваволі цензорів може служити заборона 1903-1904 рр. видати збірку байок для дітей, бро-шури про Олександра Македонського, про Кирила та Мефодія, про фізіологію людини тощо [193, с. 17].
У 1903 р. київський генерал-губернатор М. Драгоміров дозволив друкувати в журналі «Киевская старина» твори красного письменства українською мовою, використовуючи при друкуванні російський пра-вопис. Генерал-губернатор поділяв думку, що потрібно дати змогу розвиватися місцевому «руському» елементові, який успішніше бо-ротиметься з польською пропагандою, ніж російський уряд [435, с. 166]. На нашу думку, ця незначна поступка генерал-губернатора була пов’язана з наростанням національно-визвольного руху на Наддніп-рянській Україні.
Українська мова була усунута з усіх сфер суспільного життя — ос-віти, науки, громадських установ, офіційно-ділової сфери. «Українські наковці, — за словами О. Гермайзе, — «мусили писати свої праці ро-сійською мовою [168, с.ЗЗ]. Українською мовою не здійснювалося на-вчання ні у вищих і середніх навчальних закладах, ні навіть у почат-ковій школі. Українська мова почала розглядатися як мова неосвічених селян [195, с.26]. Із цього приводу в 1900 р. М. Коцюбинський писав до письменника Д. Мордовцева: «… Всі книги українською мовою не дозволяються до друку… твори вишуканої словесності на малоросій¬ській мові дозволяються до друку не місцевою цензурою, а лише Го¬ловним управлінням у справах друку, що дуже уповільнює дозвіл ру¬кописів і створює немало незручностей їх авторам. При цьому дозволені цензурою рукописи повинні друкуватися загальноприй¬нятим правописом, погано пристосованим до фонетичних особли¬востей малоросійської мови» [290, с.61].
Практично українською мовою не могли з’являтися жодні серйозні
106

видання, періодичні часописи, наукові твори, шкільні та популярні книжки, переклади. На фабриках, заводах, залізниці, навіть у цер¬кві — всюди панувала російська мова [189, с.8-10].
Урядові обмеження щодо української мови мали місце і під час проведення прилюдних виступів. На урочистому відкритті пам’ят¬ника І. Котляревському у Полтаві в серпні 1903 р. влада заборонила промови українською мовою. Зачитати привітання українською мо¬вою місцева адміністрація дозволила лише делегатам Галичини. При¬сутні на засіданні, присвяченій цій події, віце-губернатор, архієрей та міський голова за наказом міністра внутрішніх справ В. Плеве зо¬бов’язані були не допускати українських привітань від делегатів з підросійської України [203, с.40 — 41]. За спогадами О. Лисенка біля промовців стояли «невідомі», одягнені в цивільне вбрання, які слід¬кували, щоб як попереджено заздалегідь, ніяких крамольних «запаль¬них» промов не було [425, с.602]. Головуючий зборами Трєгубов пе¬рервав виступ делегатки від чернігівського літературно-театрального товариства О. Андрієвської, не дозволивши їй зачитати до кінця при¬вітання українською мовою [203, с.41]. Письменниця О. Пчілка, всу¬переч забороні, свою коротку промову про історичне значення І. Кот-ляревського виголосила українською мовою. Літераторка засудила урядові утиски та переслідування української мови. З приводу реакції адміністрації на виступ українською мовою О. Пчілка писала у своїй автобіографії: «присутні представники влади просто були спантели¬чені і не встигли опам’ятатися і зупинити мене» [414, с.179].
Для зняття офіційних заборон із української мови до уряду з кло-потанням була направлена делегація у складі О. Пчілки, В. Науменка, І. Шрага, М. Дмитрієва. Зі свого боку прем’єр-міністр С. Вітте запев¬нив її, що українське слово буде поставлене в однакові умови з росій¬ською мовою [441, с. 142].
Були розпочаті наради з приводу скасування заборони україн¬ської мови на засіданнях 28 та 31 грудня 1904 р. Міністр народної освіти зазначив, що заборона українського слова значно ускладнює поширення серед малоруського населення корисних відомостей шляхом видання на зрозумілому для селян наріччі книг, перешкод¬жає підвищенню низького культурного його рівня» [320, с. 280]. Отже,
107

російський уряд визнав шкідливість своєї політики протистояння розвитку української мови. ЗО січня міністр народної освіти звер¬нувся до президента Академії наук із проханням доручити конфе¬ренції Академії наук розглянути справу скасування цензурних об¬межень з українського слова. Також уряд доручив розглянути скасування питання української мови Київському і Харківському університетам, Київському генерал-губернатору, міністрам народної освіти та внутрішніх справ.
5 лютого 1905 р. конференція Академії наук призначила для роз-гляду питання окрему комісію у складі П. Фортунатова, О. Шахма- това, А. Лаппо-Данилевського, А. Фамінцина, В. Зеленського, С. Оль- денбурга під головуванням Ф. Корша. Комісія кооптувала до свого складу ще шість діячів української петербурзької громади (Ф. Вовка,
О. Лотоцького подружжя С. та О. Русових, М. Славінського, П. Стеб- ницького) [294, с. 365]. Комісія, вивчивши питання, підготувала записку «Про скасування утисків малоросійського друкованого слова». Ака-деміки Ф. Корш і О. Шахматов прийшли до висновку, що «малоро-сійське населення повинне мати таке ж право, як і великоруське, го-ворити публічно і друкуватись рідною своєю мовою» [387, с. 145]. Вчені висловилися за скасування указів 1876 і 1881 років. 18 лютого загальні збори Академії наук схвалили записку.
Питання стосовно зняття заборон з української мови, за розпо-рядженням міністра народної освіти, розглянула комісія Харків¬ського університету, що складалась із 11 професорів, 9 з яких — ук¬раїнці, під керівництвом М. Сумцова. У 1905 р. комісія підготувала доповідну записку щодо виправданості скасування урядових указів 1863 і 1876 рр. Комісія, у складі якої були Д. Багалій, О. Белоусов, Т. Буткевич, А. Зайкевич, Д. Овсянико-Куликовський, С. Соловйов, М. Хазанський та М. Чубинський висловилася за відміну «обмежу¬вальних заходів по відношенню до української мови та літератури» [309, с. 140]. У свою чергу, вчена рада Харківського університету в за¬писці про цензуру книг на «малоросійській мові» висловилася за введення «у початкових школах у місцевостях з малоросійським на¬селенням навчання малоросійському читанню і писанню і щоб до¬зволено було вмішувати у російських підручниках переклади і по¬
108

яснення малозрозумілих для дітей малоросів російських слів і зво¬ротів, рівно як видавати на малоросійській мові літературні хресто¬матії та інші посібники» [309, с. 140].
Аналогічна комісія наприкінці лютого 1905 р. була створена на за-сіданні ради Київського університету. До її складу входило 8 профе-сорів (6 із них — українці), серед яких — М. Дашкевич (голова),
О. Лобода, В. Перетц, ректор М. Цитович, П. Армашевський, М. До- внар-Запольський, Г. Павлуцький, Т. Флорінський. Комісія, детально розглянувши питання про доцільність друкування книг українською мовою, прийшла до висновку, що необхідно дозволити «друкування книг українською мовою усякого змісту». Комісія вважала, що «обме-жувальні заходи» щодо української мови та літератури є «несправед-ливими з етичної точки зору, не відповідають державній користі» і мають бути скасовані. Записку під назвою «Доповідь особливої ко¬місії членів ради університету з питання про відмову заходів, що об¬межують свободу друку на малоросійській говірці різних книг» з та¬кими пропозиціями підписали Н. Дашкевич, П. Армашевський, М. Довнар-Запольський, А. Лобода, Г. Павлуцький, В. Перетц [81, арк. 11-17]. У свою чергу, професор Кулаковський заявив, що «мовою школи і науки в межах Російської держави має бути тільки російська мова» [309, с. 139-140]
Науковці застерігали імператора, що подібні заборони «служать джерелом великого та цілком природного незадоволення освічених верств малоруського населення Росії» [309, с.139].
Отже, переконливі відповіді передових учених Академії наук, ви-кладачів Київського та Харківського університетів на запит Комітету міністрів від 31 січня 1905 р. про можливість скасування урядових указів 1863 та 1876 рр. свідчили про їх невдоволення офіційною політикою великодержавного шовінізму та насильницьким російщенням України.
Генерал-губернатор Південно-західного краю у своїй доповіді вва¬жав за доцільне скасування закону 1876 р. в інтересах боротьби «міс¬цевого руського населення з польським елементом». На його думку, урядові обмеження поставили українське письменство у виняткове становище, надали йому антиурядовий характер і були проявом не¬довіри до українського народу [435 с.258].
109

Міністр народної освіти В. Глазов, одержавши відповіді згаданих вище комісій, доповів про них Комітетові міністрів, висловившись за скасування указів 1876 та 1881 рр., і зазначив, що науково-популярна та вишукана література, періодична преса можуть бути допущені на підставі загальноцензурних правил. Міністр водночас підкреслив, що Церква мусить уживати тільки церковнослов’янської, а школа, суд і адміністрація державної мови [61, арк. 1-2]. Відповідно до п. З Ос-новного закону імперії «російська мова є державної мовою, обов’яз-ковою в армії, флоті і всіх урядових і публічних закладах» [196, с. 57].
У червні 1904 р. міністр внутрішніх справ В. Плеве відмовився дати дозвіл на переклад українською мовою Євангелія, посилаючись на крайню бідність малоросійської мови, її непридатність «для выраже¬ния отвлечённых понятий вообще и в частности высоких истин От-кровения». 18 жовтня новий міністр внутрішніх справ П. Святополк- Мірський відповів на лист президента Академії наук, що стосовно «допущення видання перекладу Євангелія на малоросійській мові з моєї сторони не зустрічається перепон, але при цьому видання це може бути допущене лише при умові визнання духовним відомством, на якому за законом лежить розгляд усіх видань, що відносяться до православного сповідання…» [294, с. 390].
Синод не визнавав українського перекладу Євангелія, здійсненого ще у 1863 р. інспектором ніжинського ліцею П. Морачевським і ви¬магав ретельної звірки тексту перекладу з виданнями Євангелія ін¬шими мовами, у тому числі і українською. До цього були залучені ві¬домі українські вчені П. Житецький, О. Левицький, а також українські письменники. На вимогу Синоду остаточно схвалити пе¬реклад рукопису повинні були академіки-славісти. З цією метою була створена спеціальна авторитетна комісія на чолі з Ф. Коршем, до складу якої входили О. Шахматов, П. Коковцев, П. Фортунатов, а та¬кож сім представників української Петербурзької громади. Редагу¬вання українського перекладу Євангелія здійснила комісія у Кам’янець-Подільському, на чолі з подільським архієпископом Пар- фенієм. Комісія Академії наук засвідчила високий рівень перекладу та схвалила його до друку. Вона звернулась із представленням до Ко¬мітету міністрів про необхідність видання українського перекладу
110

Євангелія, яке уряд схвалив. Наприкінці лютого 1905 р. було одержано дозвіл імператора на друкування українського перекладу Євангелія [294, с.396]. Академік Ф. Корш, у свою чергу, клопотався перед Си¬нодом про видання українською мовою Псалтиря, Діянь апостолів, здійснених свого часу П. Морачевським [394, с. 106-110].
Після поразки революції 1905-1907 рр. ситуація в Україні була спрямована на активну асиміляцію українського населення політи¬кою поновлення заборон на легальне користування українським друкованим словом та мовою в системі освіти [410, с.408]. За свід¬ченням П. Стебницького, з 1905 р. цензура активно розпочала ви¬лучати з неї такі слова, як «козак», «москаль», «Україна», «україн¬ський», «Січ», «Запоріжжя» [196, с.57]. Було заборонено продавати українські книжки, граматики, навіть Євангеліє українською мовою, що її видав Священний синод, організовувати українські концерти [349, с.430]. Поліцейські органи забороняли навіть друкувати теат¬ральні афіші українською мовою. Полтавський губернатор наказу¬вав: «Надалі усі афіші про вистави українських драм і комедій мають друкуватися виключно загальнодержавною мовою.» Полтавська ад¬міністрація, забороняючи використання української мови, заявляла: « у Полтаві такої мови не знають і не розберуть» [171, с.4]. У музич¬ному товаристві міста поліцмейстер заборонив вести розповідь ук¬раїнською мовою. Достатньо було оголосити читання лекцій укра¬їнською мовою, як їх забороняли, хоч вони були дуже далекими від політики. У школах категорично було заборонено вживати україн¬ську мову, співати українських пісень, проголошувати вірші і навіть грати українські мелодії.
Царський уряд скасував циркуляр, виданий у 1906 р. міністром народної освіти, який дозволяв учителям на уроках «використовувати малоросійську мову для роз’яснення того, чого учні не розуміють». Так було цілком заборонено на Україні використання української мови у навчальних закладах. Вчителям заборонялося говорити з уч¬нями українською мовою не тільки у стінах школи, а й поза нею. Уч¬ням знижували оцінки успішності тільки за те, що вони не досить вміло говорили російською мовою й іноді висловлювали свої думки українською [291, с. 29-30].
111

Зі шкільних бібліотек вилучалося Євангеліє в українському пере-кладі, офіційно дозволене Синодом, гімназистам суворо заборонялося в стінах гімназії використовувати українську мову.
Українська мова російськими націоналістами оголошувалася штуч-ним витвором галицьких українофілів, а спроби допустити її хоч би у початкову школу розглядалися як засіб виховання національного і політичного сепаратизму [113, с. 386-387]. Клуб російських націона¬лістів на VII дворянському з’їзді у Москві постановив, що урядова школа не може мати інородницького характеру, в ній повинна без будь-яких поступок панувати державна мова, навчання повинне від¬буватися російською мовою. Нам дворянам належить сказати, що школа повинна бути російською і Росія для росіян» [196, с.58]. Про¬фесор І. Сікорський вважав, що українська і російська мови нібито різняться лише фонетично, збігаються за духом, а тому є одним і тим самим. Оскільки існування паралельних мов є розкіш, то в українській мові немає потреби, досить самої російської. Відомий соціал-демократ К. Каутський також не визнавав можливості розвитку суспільних фун¬кцій у мов народів, що пригноблені царатом, оскільки вони були приречені на асиміляцію [196, с.58].
Царизм по-старому дивився на український культурно-національ- ний рух як на перехідний ступінь до державного сепаратизму Ук¬раїни. У цьому були переконані усі представники влади, починаючи від прем’єр-міністра П. Столипіна, який заявив про це відкрито, мо¬тивуючи заборону української мови для публічного використання [209, с.314]. Він правдиво пов’язував російську політику свого часу щодо «Малоросії» з політикою російського уряду щодо «бывшей Ук¬раины». Та політика завжди однакова й незмінна, зокрема щодо ук¬раїнського слова, ставила його об’єктом політичної асиміляційної ак¬ції, спрямовуючи репресії не лише на зміст, але й на саму мову українських творів. Становище українського слова було або під забо¬роною, або взагалі безправне; в ті чи інші моменти різниця була щодо міри та форми безправності, а в засаді її з погляду права було завжди однакове [295, с. 242-243].
На основі нового договору про торгівлю та мореплавство, підпи-саного між Російською імперією та Австро-Угорщиною у лютому
112

1906 р. і відповідного протоколу, книжки та часописні видання, ка-лендарі, друковані будь-яким способом іноземною мовою, мали вво-зитися на територію царської Росії без сплати мита [117, с. 51]. Не до-зволялися до ввезення збірники етнографічних текстів та історичних документів тільки тому, що вони мали українські заголовки на об-кладинці. Для прикладу, не опустили ввезення дитячий журнал «Дзві-нок» із «політичних причин» [223, с. 20].
Зі «Сторінок минулого» О. Лотоцького дізнаємося, що на основі нової австро-російської митної угоди 1906 р. Міністерство фінансів Російської імперії видало довідник 9 липня 1907 р. ч. 626, в якому наказувало брати з українських (русинських) книжок мито таке саме, як і з російських. Книжки іноземними мовами пропускалися до Росії без мита, а книги, друковані за кордоном українською мовою опла¬чувано протекційними тарифом по 17 крб. за пуд, що фактично припиняло довіз їх до Росії. Це заборонне мито довго тяжіло над ук¬раїнською книжкою. На з’їзді письменників 1910 р. у Петербурзі ук¬раїнці підняли цю справу й здобули прихильні настрої до своїх зма¬гань з боку з’їзду, але президія не допустила справу до голосування [295, с.244].
Проти друкування книжок українською мовою одразу виступив прем’єр-міністр П. Столипін, написавши імператору: «Виходячи з того положення, що три гілки східного слов’янства і за положенням, і за мовою не можуть не складати одного державного тіла, наш уряд, починаючи з XVII століття послідовно і постійно боровся проти руху, відомого за наших часів під назвою «українського» руху, що несе ідею відродження старої України і побудову Малоросійського Краю на са-моуправних, національних, місцевих основах. Тому, з погляду наших імперських вимог, є вкрай небажаним теперішнє полегшення цензури на українське друковане слово» [442, с.235].
Головне управління у справах друку на запит Департаменту за-гальних справ Міністерства внутрішніх справ від 9 травня 1907 р. по-відомило, що затверджені 18 травня 1876 р. і 8 травня 1881 р. обме-жувальні правила щодо творів на малоросійській мові, після видання указів 24 листопада 1905 р. і 26 квітня 1906 р., що «скасували попе-редню цензуру всякого роду творів друку, які видавалися в Російській
113

імперії, повинні вважатися у теперішній час такими, що не підлягають застосуванню» [442, с. 381].
Внаслідок посилення цензурних утисків на українське друковане слово заборони продовжували тяжіти над творами художньої літера-тури та книгами наукового напрямку. Нереалізованою залишилися спроби видати друком 3-є видання «Кобзаря» Т. Шевченка у Москві (київські монархісти написали донос, що у книзі мають місце «бого-хульні речі, як, наприклад, «Марія»), у лютому 1911 р. у Києві були конфісковані брошури «Малого Кобзаря» для дітей . Судова палата за ініціативою Київського генерал-губернатора Трєпова конфіскувала повне видання «Кобзаря», видане петербурзьким «Благодійним то-вариством». Цензурою забороняли видання інших брошур з творами Т. Шевченка і праць про нього [193, с. 203-204]. У 1911 р. Тимчасовий комітет у справах друку заборонив збірку «Український декламатор. Досвітні вогні», підготовлену Б. Грінченком; 3-й том «Записок Науко-вого Товариства ім. Т. Шевченка», брошуру М. Грушевського «Про українську мову і українську школу»; ввезення в Україну книги
О. Барвінського «Історія України-Руси» [323, с.195]. Протягом року цензурні установи дозволили видати українською мовою 242 книги, тоді як в Російській імперії латинською було випущено — 608 книг, естонською — 519, татарською — 372 [224, с. 12]. До друку проходила незначна частина брошур популярно-просвітницького характеру, не-великі збірники, антології.
Губернатори заборонили надходження україномовних видань до населення, особливо сільських кооперативних товариств з метою про-довження ведення політики русифікації в Україні. Кременчуцька земська управа наказала земським агрономам всю літературу з агро-номії українською мовою «вилучити із вжитку» [291, с.55]. На думку Київського губернатора, друкування статей «новоствореною так зва¬ною «українською мовою», з новим правописом, робиться «з метою привчити грамотну сільську людність і робітників до цієї нової мови й правопису і прищеплювати їм фікцію якоїсь окреміщної з націо¬нального і культурного боку України» [412, с.193].
Про складне становище української мови в царській Росії як до 1905 р., коли фактично була припинена дія Валуєвського циркуляру
114

та Емського указу, так і після придушення царським урядом револю¬ції, коли всі здобутки щодо покращення становища української мови були зведені нанівець, неодноразово висловлювалися представники української інтелігенції. Є. Чикаленко у брошурі «Розмова про мову» бачив «найбільше лихо нашого народу» у зневазі до української мови як нібито «мужичої», відмові освічених людей України від власного «Я» [346, с.275].
У грудні 1909 р. при обговорюванні проекту реформи місцевого судочинства депутати А. Булат і І. Лучицький поставили перед Ду¬мою питання про допущення до судочинства української мови. Де¬путат І. Лучицький заявив, що українська нація існує цілком само¬стійно від великоросійської, що українці в своїй історії вже мали суд українською мовою. «… Якщо бажаєте створити справжню Росію, а не Росію насильства і сваволі, — заявив він, — тоді ви повинні сказати: всі права національностей повинні бути захищені, вони повинні бути рівноправними і суд також, як і школа, повинні вестися мовою такого народу, який для цього має історичне право…» [92, арк. 4-5].
Лідер кадетської партії П. Мілюков у виступі на підтримку заяви І. Лучицького запропонував ряд положень щодо розуміння загального принципу рівноправ’я мов. Депутат висловився за допущення у су-дочинство місцевих мов, у тому числі й української. Ряд виступаючих з цього питання, серед яких єпископ Євголій, М. Старицький, В. Боб- ринський, В. Шульгін, професор М. Капустін, виступили проти вве-дення української мови у судочинство [380, с.4-27].
Опозиційна частина Думи часто різко критикувала застарілу, ан-тинаціональну систему управління і правосудця, що панувала в ба-гатьох національних районах. Депутат І. Гайдаров під час обгово¬рення у Третій Державній Думі проекту закону міністерства юстиції про місцевий суд підкреслив: «… щоб не підбурювати націоналізм, необхідне рівноправ’я народів, у тому числі і в мові судочинства». Законопроект був прийнятий, але відхилений Державною Радою як занадто ліберальний [380, с.4-27].
Депутат IV Державної Думи від Катеринославської губернії А. Александров у своїй промові зазначив, що «… немає більшого зло¬чину, як посягати на мову і особливості національної культури. Ні
115

один народ не відчуває таких гірких почуттів, як велика гілка росій-ського племені — український народ, за яким не визнають жодних культурних цінностей. За ним заперечують те, що визнають за іншими народами. Тому ми вважаємо, що обов’язок не лише державної муд¬рості, але і державної справедливості визнати те, що існує… Якщо ви хочете бути справедливими, якщо ви дійсно любите Росію, ви повинні визнати за українським народом право на його слово. Це слово по¬винне бути у народній школі, у місцевому суді і в усіх місцевих уста¬новах. Якщо ви дійсно вірите в необхідність культурного відродження народних мас і, зокрема, російського народу, ви повинні зрозуміти, що культурне відродження немислиме, якщо ви будете переслідувати рідну мову» [295, с.80].
Депутат В. Дзюбинський у своїй промові закликав російський уряд і суспільство віднестися до українських потреб «без підозр, з повною довірою» і припинити важку боротьбу з українським народом, ос¬кільки ця боротьба вносить роздратування в маси і знеславлює ро¬сійський народ перед культурними союзниками: «… пора і нашому уряду стати на позицію зрівняння у правах народностей, визнати за живою українською мовою всі права громадянства, скасувати всі об¬меження для українського усного і друкованого слова» [295, с. 80].
20 травня 1913 р. депутат Г. Петровський у своїй промові «Про на-ціональне питання» зазначив, що «більшість населення в Росії не має права і можливості говорити рідною мовою…, а особливим завданням уряду… є переслідування рідної мови усіх націй. Особливо переслі-дуються українці… арешти, обшуки, штрафи, поліцейське переслі-дування за таємне вивчення рідної мови… за незрозуміле слово людей притягають до судової відповідальності. Наприклад, у Катеринослав-ській губернії… українцеві досить було вимовити слово «підштрик¬нув». .., як судця визнав, що цей українець є підбурювачем і засудив його… Візьміть питання про державну мову. Ті ж партії, уряд і навіть кадети з «Русской мысли» і «Молвы» провідують необхідність єдиної державної мови…» [338; с.9,10,16].
11 лютого 1916 р. трудова група висунула законопроект про скасу-вання віросповідних і національних обмежень. 15 лютого він був на-правлений голові уряду і міністру внутрішніх справ. Депутати зазна¬
116

чили, що «з рідною мовою народностей закон не рахується також ні у школі, ні у суді, ні у місцевому самоуправлінні». Закон передбачав скасувати всі закони, які обмежують росіян «на основі їх належності до того чи іншого віросповідання, віровчення або національності». На цій основі повинні були припинити дію всі підзаконні акти та розпо-рядження , що обмежували правовий статус «інородців та іновірців» — у свободі пересування, освіти, мови навчання, друку, зборів тощо. По¬рушення рівноправ’я громадян переслідувалося у кримінальному по¬рядку. Але проект закону не схвалили [230, с. 193-194].
17 грудня 1916 р. Київський губернатор віддав розпорядження на-чальникам поліції губернії «зобов’язати, під розписки, утримувачів друкарень надати на розгляд попередньої військової цензури всі ви-дання як періодичні, так і неперіодичні, що виходили друком на ма-лоросійському наріччі, і вказати разом із тим, що такого роду видання можуть друкуватися лише загальноприйнятим на російській мові правописом, у межах Височайшого повеління 18 травня 1876 р., яким заборонено друкувати твори з будь-яким відступом від загальноп-рийнятого російського правопису, і за обов’язкової умови попередньої цензури [439, с.20]. Це розпорядження, на наш погляд, є логічним підтвердженням політики протистояння царизму розвитку україн¬ській мові, зокрема у видавничій справі.
Урядові обмеження впливали на вибір розмовної мови між освіче-ними українцями та в їхніх родинах. Якщо українською мовою гово-рили не принагідно, а послідовно, це розцінювалося як свідома опо-зиція до російської мови, символу імперії, що вже ставало просто небезпечним. З цього приводу Є. Чикаленко писав: «зі старших ук-раїнців тоді тільки у В. Антоновича, М. Лисенка та М. Старицького родинною мовою була українська, а у решти мова ця була тільки для зносин з українцями. Для людей, що були на державній службі, тоді й небезпечно було розмовляти по-українському навіть у родині, щоб не позбутися посади. У родині Косачів, Шульгіних тільки матері го¬ворили з дітьми по українському… Родина Луценків тільки одна тоді в Одесі говорила по українському» [435, с. 312-314,162]. Значна час¬тина української інтелігенції була зрусифікована. У суспільстві була поширена думка, що тільки навчившись «панської» російської мови,
117

можна стати освіченою людиною, через що слід «мову хохлацьку, му-жицьку» якомога швидше кидати» [179, с. 11]. Професор Одеського університету О. Маркевич був зупинений на кордоні, повертаючись зі Львова. У нього було відібрано багато заборонених в Російській ім¬перії книжок, написаних українською мовою. У результаті О. Мар¬кевича звільнили з професорства, позбавивши пенсії [435, с. 163-164].
Наслідком указів 1876 і 1881 рр. була майже повна відсутність украї-номовних, прихильно налаштованих до української мови великозе- мельних поміщиків. У «Спогадах» Є. Чикаленка названо лише чотири таких родини: Симиренків, Леонтовичів, Аркаса, Чикаленка [435, с. 171]. Члени вищих класів були переважно зрусифіковані, самі вва¬жали себе за приналежних до російської нації [288, с. 12].
У великих містах України (Києві, Одесі, Харкові), у промислових центрах Донбасу, у портах переважала російська мова або суміш ро-сійської і української мов. У Полтаві, Вінниці, Кам’янець-Подільському, Чернігові мало говорили українською мовою. У великих містах цен-трально-східної України мовою щоденного спілкування була російська, дуже часто в різних комбінаціях з українською мовою [439, с. 15].
У1911 р. російський шовініст А. Меншиков у статті «Національна тріщина» зазначив: «Спільна мова повинна вважатися за найвище державне завдання. Щоб його здійснити, не треба зупинятися перед жодними перешкодами… Не лише державна мова (закону, адмініс¬трації й суду), але і суспільна мова в державі повинна бути одна… панування державної мови ми, росіяни, повинні боронити з такою ж енергією, як своє життя…» [439, с.43]. П. Струве приходить до ви¬сновку, що українська мова має лишатися місцевою говіркою, а всі державні, культурні й політичні функції повинна виконувати тільки російська мова по всій території.
Підсумовуючи, зазначимо, що рубіж ХІХ-ХХ ст. ознаменував най-вищий пік системних заборон і переслідувань самодержавством ук-раїнської мови, в основі яких — спеціальні урядові розпорядження 1863 і 1876 рр., доповнені у 80-х і 90-х рр. XIX ст. Мета цих поста¬нов — відверте мовно-культурне російщення України.
З початком революції 1905-1907 рр. царизм вимушений піти на поступки у мовному питанні. Після тривалих процедур і консульта¬
118

цій зазначені вище розпорядження були офіційно визнані шкідли¬вими. На наш погляд, затяжні консультації з приводу скасування цих указів свідчать про те, що царизм прагнув якомога швидше приду¬шити революцію і тим самим залишити болюче для України мовне питання без змін. «Визнавши» нібито мовну політику шкідливою, влада на місцях вже менш відверто, але продовжувала її втілювати, а поразка революції відкрила новий етап ведення політики протис¬тояння царизму розвитку української мови; всі здобутки революції у мовному питанні були зведені нанівець. Слід зазначити, що у мов¬ній політиці царизм спирався на підтримку багатьох представників російської суспільно-політичної думки, які у своїх виступах наголо¬шували на тому, що українська мова — це лише діалект російської мови.
Проте, незважаючи на всі заборони та переслідування, 90-ті рр. XIX ст. — перші два десятиліття XX ст. — це період, знаменний по¬діями, що сприяли розвитку та зміцненню соціального престижу ук¬раїнської мови. 31893 р триває реформування Наукового товариства імені Т. Шевченка (НТШ), видавнича діяльність якого позитивно по¬значилась на розвитку української літературної мови [372, с. 261].