З 60-х рр. XVII ст. і до 1917 р. царизм проводив централізовану за- гальноросійську освітню політику на всій території Російської імперії з метою забезпечення у матеріальній та духовній культурі зверхності панівної нації. Реакційність політики царського уряду, що проводи¬лась в Україні у галузі освіти, виявилась у переслідуванні української школи, наступі на її демократичні здобутки.
За даними першого Всеросійського перепису населення 1897 р. у Російській імперії кількість населення становила 125680682 осіб, се-редній відсоток письменності серед всього населення становила 25,9%, а українців, які знали грамоту, — 15,3%, у Катеринославській відпо-відно — 21,5% і 14,4%. У Волинській, Київській, Подільській губерніях відсоток грамотних серед українців становив відповідно 9,4%, 11,8%, 10,7% [92, арк. 1-8]. У той же час у Південно-Західному краї відсоток
119

письменних серед євреїв становив 34%, серед поляків — 43%, серед росіян — 54%. Рівень писемності серед українського населення Хар-ківської губернії становив 16,6%, Чернігівської — 14,4% [165, с. 129-130]. У цілому, за переписом населення 1897 р. на 100 душ населення при-падало 13%, що знали грамоту [338, с. 12].
Мережа шкіл у Російській імперії була нерозвиненою (не вистачало близько 150 тис. шкіл), значна кількість дітей шкільного віку не могла навчатися за матеріальних нестатків і за відсутності місць у школах. З цього приводу П. Грабовський писав, що у губерніях Південно-За- хідного краю «одна сільська школа припадає на 11413 душ людності, пересічно, а зокрема по губерніях, у Київській на 20973, у Подільській на 9424, у Волинській на 8200» [225, с.14].
Загалом, на початку XX ст. у підросійській Україні існувало тільки
17 тисяч початкових шкіл, у яких навчанням була охоплена лише 1/3 дітей.
Отже, освітня політика царизму призвела до того, що наприкінці XIX ст. український народ посідав за рівнем письменності останнє місце в імперії.
Відповідно до Правил від 3 квітня 1892 р. заборонялося поза¬шкільне навчання рідною мовою в українських губерніях, а також у Царстві Польському. Винуватці в утриманні без дозволу уряду будь-яких шкіл, особи, які надавали приміщення, кошти, персонал школи, учні, що платили за навчання, підлягали штрафу або арешту [150, с. 168]. Російське законодавство категорично забороняло прак¬тикувати приватні школи і приватне навчання на дому рідній мові та іншим загальноосвітнім предметам, не передбачених програмою. На Україні школи для дітей повинні були утримуватись на кошти батьків. Викладання у школах на Україні велося виключно росій¬ською мовою.
Початкову освіту учні здобували в загальноосвітніх навчальних закладах — народних й приходських школах. Царський уряд всіляко обмежував можливість здобуття освіти дітьми селян і робітників, які могли навчатися у ремісничих, сільськогосподарських фельдшер¬ських школах, у вищих початкових школах. Представники міщанства могли навчатися у звичайних гімназіях, реальних училищах, комер¬
120

ційних школах, учительських семінаріях. Починаючи з XX ст., у ду-ховних школах, семінаріях, духовних академіях нарівні з дітьми ду-ховенства могли навчатися діти міщан і селян. Дворянство могло вчи-тися в школах усіх типів [371, с. 18—19].
На початку 1897 р. в українських губерніях нараховувалося 13 424 початкові школи, в яких навчалося 703 670 учнів. Із цього числа, шкіл Міністерства народної освіти було 5349 (388 326 учнів), церков- ноприходських — 8061 (314 452 учнів), інших відомств — 14 (892 уч¬нів). Діяли також 43 недільні школи для дорослих (3030 учнів), що перебували у віданні єпархіальної ради училищ на чолі з попечи¬телем [297, с.221].
Важливу роль у підвищенні грамотності сільського населення та підвищенні якості навчання порівняно з Міністерством народної ос¬віти та освітньо-церковним відомством, виконували земські школи. Із метою перешкоди впровадженню земських проектів щодо запро¬вадження загальної освіти, у 1900 р. було видано закон про межі зем¬ського оподаткування, відповідно до якого земствам заборонялося розширювати асигнування на потреби шкіл вище 3% на рік [154, с. 33].
Уряд не задовольняла робота недільних шкіл, оскільки на практиці вони не завжди дотримувалися вимог духовного керівництва. При-кладом цього було закриття недільних шкіл Київського товариства грамотності, в яких навчалося до 1300 учнів і учениць на рік. Із заяви українських освітніх діячів на ім’я генерал-губернатора стало відомо, що ці школи «були закриті без жодного для цього приводу з їх сто¬рони. Всі клопотання для відкриття їх знову не увінчалися успіхом… приватні особи, готові присвятити всі свої сили на служіння суспіль¬ству на благо народної освіти, не можуть цього виконати за незалеж¬них від них обставин» [93, с. 1-2].
За даними перепису 1897 р. у Російській імперії нараховувалося близько 9% грамотних жінок. Жіноцтво мало обмежену змогу здобути освіту в гімназіях, училищах та інститутах шляхетних дівчат, що зна-ходилися у Петербурзі, Москві, Києві, Харкові, Полтаві, Одесі, Керчі та деяких інших містах. У жіночих закладах освіти, як правило, здо¬бували освіту лише дочки дворян [150, с. 162].
Г. Ващенко, характеризуючи станову систему освіти в Російській
121

імперії, зазначав, що вона «дуже тяжко відбивається на дітях так званих нижчих станів, зокрема на дітях селян. їм фактично була за¬крита дорога не тільки до високої школи, а навіть і до середньої ос¬віти. А особливо у важкому стані перебували діти українських селян. Російська мова була для них незрозумілою. Тому школа мало давала їм знань або давала знання у перекрученому вигляді. Мало того, школа навіть у здібних дітей не викликала охоти до науки і цікавості до читання книжок, бо вони були написані чужою мовою» [154, с. 7].
У січні 1904 р. посаду міністра народної освіти зайняв генерал- лейтенант В. Глазов, який вважав, що низький рівень гримотності в українських губерніях пояснюється перш за все двохрічним термі¬ном навчання і вирішувати проблему слід не запровадженням укра¬їнської мови, а розширенням терміну початкової освіти з двох до чо¬тирьох років [303, с. 78].
24 грудня 1905 р. новий міністр народної освіти І. Толстой подав голові Ради міністрів С. Вітте записку, в якій окреслив завдання Мі-ністерства народної освіти: здійснення загальнодоступності та обов’яз-ковості початкової освіти, проведення реформи середньої школи, за-провадження викладання рідною мовою в школах національних районів, розробка нового університетського статуту [311, с.278].
Меморієм від ЗО грудня 1905 р. Рада міністрів запропонувала Мі-ністерству народної освіти підготувати законопроект про введення у Російській імперії загального обов’язкового навчання за умови об’єд-нання початкових шкіл усіх відомств під загальним керівництвом і наглядом Міністерства народної освіти, за винятком шкіл, запро-ваджених православним відомством. Було створено проект «Основні положення про введення загального обов’язкового навчання», основ¬ний зміст якого зводився до таких положень: усі діти (хлопчики і дів¬чатка) повинні мати можливість по досягненню шкільного віку пройти повний курс навчання у правильно організованій школі. Зем¬ства та органи місцевого самоврядування зобов’язані були відкрити достатнє число шкіл, розрахованих на чотирьохрічний курс навчання дітей віком з 8 до 11 років, взяти на себе витрати з утримання шкіл і вчителів. На кожного вчителя передбачалося не більше 50 учнів. Школа повинна була обслуговувати район радіусом не більше трьох
122

верств, надаючи місцевому самоуправлінню організацію та завіду¬вання початковими школами, міністерство народної освіти зберігало за собою загальне керівництво і нагляд за навчальною частиною. Ма¬теріальна сторона цього проекту передбачала додаткові казенні асиг¬нування на народну школу в розмірі 10,5 млн. крб. щорічно протягом найближчих 10 років [433, с. 113].
Визнавши насущність запровадження загальної початкової освіти, Рада міністрів відзначила невизначеність законопроекту в питаннях щодо передбаченої організації управління народними школами та внутрішнього їх улаштування. Було вирішено організувати міжві¬домчу комісію, яка мала узгодити припущення Міністерства народної освіти згідно з підготовленим Міністерством внутрішніх справ про¬ектом реформи місцевого управління. Новий варіант проекту про введення загального навчання допрацьований комісією під керівниц¬твом П. Кауфмана протягом вересня-грудня 1906 р. 14 січня 1907 р. комісія внесла свої пропозиції: участь у розробці шкільної мережі місцевих органів церковно-шкільного управління, проект ставив цер- ковноприходські школи врівень з міністерськими училищами, обме-жував самостійність місцевого самоуправління у завідуванні народ-ними школами, яке повинне було здійснюватися під керівництвом і наглядом міністерства народної освіти [327, с. 46].
Прем’єр П. Столипіна на засіданні Ради міністрів окреслив про-граму освітньої політики уряду таким чином: «… доки освіта народних мас не буде поставлена на потрібну висоту і не будуть усунуті ті явища, якими постійно порушується правильна течія шкільного життя в останні роки, котрі свідчать про те, що без корінної реформи наші навчальні заклади можуть дійти до стану повного розкладання. Шкільна реформа на всіх ступенях освіти будується Міністерством народної освіти на основах неперервного зв’язку нижчої, середньої і вищої школи, але із закінченим колом знань на кожному із шкільних ступенів. Особливі турботи Міністерства народної освіти будуть спря-мовані на підготовку викладачів для всіх ступенів школи і на покра-щення їх матеріального становища» [399, с. 9]. Найближчим своїм зав-данням Міністерство народної освіти мало визначити встановлення спільними зусиллями уряду та суспільства загальнодоступності, а у
123

подальшому і обов’язковості початкової освіти для всього населення імперії. У галузі середньої школи Міністерство планувало створення різноманітних типів навчальних закладів, з широким розвитком про-фесійних знань, але з обов’язковим для всіх типів мінімумом загальної освіти, що вимагала держава. У реформі вищої школи Міністерство ставило завдання укріплення тих начал, які були покладені в основу намічених перетворень указом від 27 серпня 1905 р., і узгоджувалися їх з інтересами загальнодержавними, на підставі досвіду застосування діючих тимчасових правил.
У зв’язку з цими заходами Міністерство народної освіти на чолі з П. Кауфманом запропонувало Другій Державній Думі законопроект про скасування Правил від ЗО квітня 1892 р., а також законопроект щодо початкової освіти, який передбачав лише загальне, а не обов’яз¬кове навчання, тобто уряд не брав на себе ніякої відповідальності за матеріальне забезпечення навіть початкової освіти [150, с. 169]. Цьому сприяли депутати від Західного краю і Польщі, що виступали за скасування правил про покарання за домашнє навчання дітей рід¬ною мовою, які суперечили урядовим рішенням у галузі освіти і Указу про укріплення начал віротерпимості 1905 р. У травні 1907 р. відповідний законопроект був схвалений Державною Думою [230, с.105].
Царський уряд, спираючись на блок кадетів, октябристів і правих, домігся того, що Дума у питанні про народну освіту обмежилася при-йняттям законопроекту про скасування Правил від ЗО квітня 1882 р. про покарання за таємне навчання у губерніях Західного краю, а та¬кож Царства Польського [150, с. 168-169,172]. У свою чергу, Міністер¬ство народної освіти під тиском революційного піднесення було зму¬шене відкрити на Україні 1351 початкову школу [271, с. 183].
29 березня 1908 р. 37 депутатів Державної Думи запропонували проект закону про те, щоб у початкових школах з українською люд-ністю навчання велося українською мовою:
«1) У місцевостях з українською людністю з початком 1908-1909 шкільного року в початкових школах повинна бути рідна мова ви-кладання.
2) Російська мова, як мова державна, має бути обов’язковою в школі.
124

3) У початкових школах на Україні повинні бути книжки, при-лаштовані до розуміння і до життя та побуту українського люду.
4) Всі закони, супротивні цим пунктам, відміняються» [229, с.2|.
Міністр народної освіти А. Шварц поставив вимогу відхилити цои
законопроект. 14 травня 1908 р. Рада міністрів висловила згоду з дум-кою міністра. Цей законопроект викликав також рішучу незгоду зі сторони чорносотенних депутатів і Київського клубу російських на-ціоналістів (на загальних зборах клубу було прийнято резолюцію протесту: вимога української школи характеризувалася як політична акція, спрямована на виховання «національного і політичного сепа-ратизму» [305, с. 113].
29 травня 1909 р. цей проект 37-ми був переданий у думську комі¬сію з народної освіти для обговорення; пізніше брався до уваги при обговоренні загального законопроекту про початкову освіту, але його відхилила незначна більшість членів комісії. М. Грушевський з при¬воду неприйняття цього законопроекту писав, що думська комісія у справах народної освіти дозволила полякам, латишам, естонцям, литовцям, татарам, киргизам, черкесам, чеченцям, євреям відкривати свої національні школи «на сміх, щоб показати, до якої недоречності доводить правило про рідну мову в школі, але українцям і на сміх не хотіли позволити… Знову почали говорити, що української мови нема, що є тільки один російський народ і одна російська мова, дарма, що пан найстарший міністр Столипін українців оголосив за інородців» [187, с. 22].
Восени 1910 р. проект закону про загальну освіту був внесений на розгляд Думи. У ньому передбачалася обов’язковість початкового на-вчання всіх дітей під загрозою штрафу, передача Міністерству на¬родної освіти церковноприходських шкіл і пристосування їх до міс¬цевих умов. До статті 9-ї було внесено примітку: «У місцевостях із іномовним населенням дозволяється, за згодою повітової чи міської училищної ради, викладання місцевих мов для бажаючих…», — а у статті 16 зазначалося, що : «… у місцевостях, де діти, що вступають до училища, не говорять російською мовою, допускається при навчанні користуватися природною, якою говорять учні в сім’ї, у перший, а буде необхідно, то і в другий рік навчання. З початком третього
125

року викладання всіх предметів, крім Закону Божого і рідної мови, матиме місце російською мовою». Але член Державної Ради Д. Піхно запропонував внести до 9 і 16 статей цього законопроекту поправки: «Для запобігання перетворення малоруського та білоруського наріччя на особливу іномовну мову, малоруське наріччя не вважається іно-мовним» і «У місцевостях з малоросійським і білоруським населенням викладання всіх предметів має проходити російською мовою з пер¬шого року навчання». Антиукраїнські поправки Д. Піхна були ухва¬лені більшістю, 73 членами Державної Ради проти 51 [429, с. 186].
Деякі учасники наради з питань шкільної освіти вважали, що у міс-цевостях з інородницьким населенням використання рідної мови як підсобної і лише в перший рік навчання все одно «штучно пробуджує національну самосвідомість інородців». Більшість учасників наради вважали, що «ідеалом школи є єдина школа для всіх народностей з державною мовою викладання, але, на жаль, потрібно враховувати ситуацію». Для цієї більшості поступове запровадження загальної по-чаткової освіти було важливе і тому, що з розповсюдженням мініс-терських шкіл зменшувала роль приватних шкіл із викладанням рід¬ною мовою. Як про звичайну річ говорилося, що право навчатися рідною мовою не стосується українців, бо їх «зовсім не можна віднести до інородців» [163, с.570].
Депутат кадетської партії І. Лучицький виступив на захист прав українського народу на національну школу з пропозицією надати українцям прав, забезпечених октябристами за інородцями першої категорії. Пропозицію І. Лучицького підтримав лідер конституцій¬них демократів П. Мілюков і депутат М. Сендерко. Останній дома¬гався запровадження української мови у початковій школі для по¬долання масової неписьменності. Незважаючи на підтримку партії кадетів, поправку І. Лучицького 171 голосом проти 132 було відхи¬лено [305, с.113].
Наступ на національну школу очолив сам прем’єр-міністр П. Сто- липін. У січні 1910 р. він висловив невдоволення розповсюдженням на західних окраїнах шкіл з рідною мовою, підкреслюючи, що «школа є провідник ідеї російської державності і не може бути по¬прищем для націоналістичного політиканства» [162, с. 570-572]. На
126

початку 1911 р. П. Столипін вимагав встановити покарання *а тп- ємне навчання.
У травні У 1913 р. Міністерство народної освіти запропонувало на розгляд Державної Думи законопроект щодо затвердження кошто¬рису для розвитку народної освіти на 1914 рік. Основний нункт цього законопроекту полягав у забороні викладання рідною (неросійською) мовою навіть у початковій школі. У свою чергу, Міністерство народі юї освіти пропонувало розповсюдити дію реакційних законів про забо¬рону викладання на неросійській мові у школах різних окраїн Росій¬ської імперії і в першу чергу в український губерніях [150, с. 173]. Ро¬сійський уряд і чорносотенні партії, намагаючись вигнати зі шкіл демократичні ідеї і всякі натяки на свободу розвитку неросійської на¬ціональної школи, висунули гасло «Школа поза політикою» і з дум¬ської трибуни відстоювали необхідність «охорони російської народної школи від згубного впливу опозиційних шкіл». Таким чином, у зако¬нопроекті щодо кошторису народної освіти не планувалося навчання дітей українською мовою у підросійській Україні.
Депутати більшовицької партії назвали бюджет на народну освіту кошторисом народного «затемнення». Зокрема депутат А. Бадаєв за-таврував політику міністерства народної освіти як чорносотенну, мета якої — тримати народ у темряві та невігластві, переслідувати будь- яке намагання мас до отримання знань, і особливо трудящих мас на-ціональних окраїн», а депутат Г. Петровський зазначив: «… в Росії пе-реслідування письменності і переслідування слов’янських націй у галузі освіти рідною мовою сягають нечуваних розмірів. Україн¬ських селян штучно «оберігають» від писемності… у Катеринослав¬ській губернії письменних 29% населення, а в решті губерній їх кіль¬кість зменшується вже до 20 % [338, с. 11-12].
На розгляд Четвертої Державної Думи за ініціативи депутата пра¬вої партії від Волинської губернії, єпископа Никона Безсонова (вели¬короса за походженням) було внесено законопроект про українські школи і товариства (про навчання рідною мовою в українських шко¬лах). Автор законопроекту наголошував, що українці не інородці, «а наші рідні брати, а тому їх не повинні обмежувати у мові і націо¬нальному культурному розвитку». Депутат Н. Безсонов запропонував
127

Державній Думі: дозволити викладання в українських школах усіх відомств українською мовою (хоча б перші два роки навчання), при-значати вчителями у школи переважно українців і осіб, що знають місцеву мову, запровадити викладання в українських початкових школах української мови, історії України на рівні з російською мовою та історією. Останній пункт законопроекту був присвячений діяль¬ності українських товариств «Просвіта.» На думку О. Лотоцького, за-конопроект Никона не пішов на розгляд Думи, оскільки не зібрав ЗО підписів, як того вимагав статут Думи до законопроектів за ініціативи депутатів. У резолютивній частині внеску та в пояснювальній записці були такі вирази, що не задовольняли, з одного боку, поступовців, а з другого — правих членів Думи [295, с.104].
У травні 1911 р. прийнятий Думою законопроект про початкову освіту поступив для розгляду у Державну раду, яка визнала його не-достатньо допрацьованим. Державна рада, крім того, що не припус-кала можливості позбавити Російську імперію церковної школи і са-мостійного церковно-освітнього відомства, вимагала від Думи відпускати додатково на його потреби 1,5 млн. крб. на рік [327, с. 62- 64]. 5 червня 1912 р. Закон про початкову освіту було відхилено Дер¬жавною радою.
Міністерство народної освіти не визнавало значення українських книжок для поширення освіти і культури, тому не дозволяло тримати їх у бібліотеках початкових шкіл. Міністр народної освіти Л. Кассо циркуляром від 9 червня 1912 р. передбачив відсторонення земств від керівництва ними же створених бібліотек при земських школах. Таких бібліотек в українських селах була більшість, а їх читачами були не лише учні, а й дорослі жителі. Міністр цим циркуляром надав право шкільним інспекторам контроль над шкільними бібліо¬теками, підпорядкував книжкові фонди дії міністерського каталогу, чим заподіяв великої шкоди народній освіті на Україні, оскільки се¬ляни були позбавлені тих мізерних можливостей читати українські книжки, які надавали їм шкільні бібліотеки [386, с. 16-17]. У листопаді 1912 р. Міністерство народної освіти видало циркуляр з вимогою, щоб рідну мову учнів визначали не батьки, а директори початкових училищ.
128

На 1 січня 1915 р. на Україні нараховувалося 21104 початкові школи, в яких навчалося 1. 571484 учні, 57,4% шкіл підпорядковува¬лись Міністерству народної освіти, 42% — церковному відомству, 38,9% від загальної кількості початкових шкіл становили земські. Пра¬цювали також 262 вищих початкових училищ, 22 міських, 19 цен¬тральних і 112 недільних шкіл. Розширення мережі закладів почат¬кової освіти не змінило суттєво стану справ, не забезпечило всіх бажаючих правом здобути освіту.
У січні Міністерство народної освіти очолив П. Ігнатьєв. На нараді попечителів навчальних округів міністр поставив питання стосовно зміни змісту шкільної справи. Він вважав, що оновлена школа має бути «національною» за духом, тобто спрямована на виховання учнів у дусі казенного патріотизму і русофільства. Національне виховання в школі повинне не стверджувати в свідомості учнів національну ви¬ключність, а формувати у них «справедливе ставлення до народнос¬тей, що населяють Росію, як до рівноправних членів великого бра¬терства». Під час керівництва Міністерством народної освіти П. Ігнатьєв знову відновив роботу комісії з реформування початкової освіти, в якій брали участь представники міст і сіл [327, с. 82].
На початку XX століття в Україні нараховувалося близько 130 гім-назій, навчання в яких було платне, внаслідок чого щороку майже половині охочих учитися відмовляли у прийомі до середніх навчаль¬них закладів.
Імператор Микола II у питанні середньої освіти в Україні дотри-мувався курсу Олександра III і тодішнього міністра народної освіти Д. Толстого. Останній, як відомо, свого часу запропонував імператору, що «немає ніякої потреби у збільшенні середніх навчальних закладів у Південно-західному краї… не стільки з моральних, як із політичних міркувань, не слід,… ставити селян шляхом гімназійної освіти в не-властиве їх народженню становище, а розвивати … шляхом парафі-яльних і ремісничих шкіл, зберігати їх для народу, його ж нужд». Ко-мітет міністрів тоді погодився з міністром народної освіти: «Незрівнянно корисніше застосовувати у Південно-Західному краї народні й ремісничі школи, ніж розмножувати там гімназії та про-гімназії для дітей вищих станів» [225, с. 14].
129

У незначній кількості гімназій, як згадував М. Галаган, україн¬ських учнів вчили, що «всіх держить під своєю владою самодержець всеросійський, що всі — є його вірнопідданими, мусять його любити, йому служити й за нього молитись… Вчителі переслідували одну мету: взяти ум і волю дитини в певні шори і направити думання й бажання її певним шляхом, а саме зробити з неї слухняного вір¬нопідданого, а найменший прояв якоїсь окремішності немилосердно карався» [166,151-152].
У березні 1901 р. міністр народної освіти П. Вановський поставив на порядок денний питання необхідності реформування середніх на-вчальних закладів і університетів. В одному зі своїх перших циркуля¬рів П. Вановський закликав педагогічних працівників до співпраці з учнями, «до виховання юнацтва на ґрунті любові та сердечного став-лення до нього» [370, с. 708]. Комісія під його керівництвом підготувала проект «Основних положень устрою загальноосвітньої середньої школи». Зміст реформування полягав у тому, щоб надати можливість всьому населенню здобути освіту як у середніх навчальних закладах, так і вищих закладах освіти, у перегляді змісту навчання, розробці нових шкільних програм, у забезпеченні доступної освіти для здібної молоді [404, с.319].
Ставлення до реформування середньої освіти, запропонованого міністром народної освіти, висловив Микола II у листі до П. Ванов- ського: «… не лежить у мене серце до цього швидкого ламання нашої школи, не стільки щодо самого проекту, скільки до своєчасності його — саме тепер, у цей і без того неспокійний час. Швидкий пере¬гляд діючого положення середньої школи, поспішна розробка нового проекту та внесення до Державної Ради — все це має характер так званої суспільної думки. З такої точки зору я дивлюся на порушене питання, і саме тому, мені постановка його вважається небезпечною На мені лежить відповідальність перед Богом і перед Росією, тяжкість якої я несу свідомо один» [404, с.319].
11 квітня 1902 р. П. Вановського було звільнено з посади міністра народної освіти. Міністерство очолив доктор римської словесності Г. Зенгер. Імператор Микола II, висловлюючи побажання новому міністру, підкреслював важливість дисципліни та порядку в закладах
130

освіти: «Школа, з якої виходить юнак із знанням лише оді іого ку ргу, не поєднаного з релігійно-моральним вихованням, із почуттям обов’язку, з дисципліною, з повагою до дорослих не тільки не ко¬рисна, а й дуже небезпечна, вона розвиває згубні для кожної справи свавілля та самовпевненість» [370, с. 703]. Імператор дав рекоменда¬цію створити три типи шкіл: молодшої — із закінченим курсом по¬чаткової освіти, середньої — різних типів із закінченим курсом, се¬редньої — із початковим курсом для університетів. Микола II вимагав чіткої диференціації типів середніх шкіл, у яких перева¬жала б станова ієрархія батьків.
Враховуючи побажання імператора щодо важливості дисципліни у навчальних закладах, 28 червня 1903 міністр народної освіти видав циркуляр «Про дисципліну в середніх навчальних закладах», у якому вказав на обов’язок вчителів виховувати в учнів почуття відповідаль¬ності за свої вчинки, шанобливе ставлення до школи і педагогів. На думку міністра, переконання учнів повинно попереджувати їх пока¬рання [75, арк. 79-101].
11 і 13 листопада 1905 р. на засіданнях Ради міністрів була складена доповідь, у якій приймалися пропозиції міністра народної освіти
І. Толстого. На основі цих рекомендацій радам середніх навчальних закладів було надане право з дозволу попечителя навчального округу відступати «від діючих правил для учнів і відповідних циркулярних доповнень і роз’яснень (лише в питаннях встановлення «розпорядку життя закладів»), допускалося створення при середніх навчальних закладах батьківських комітетів з правом представництва у попечи-тельських і господарських радах, визнавалося необов’язковим для уч¬нів носити шкільну форму у вільний від шкільних занять час, дозво¬лялося визначати склад учнівських бібліотек [327, с.42].
Меморієм Ради міністрів від ЗО грудня 1905 р. і 26 січня 1906 р. було запропоновано «переглянути діючі положення про середню школу і, не обмежуючи типів цієї школи, в основу закону покласти встановлення мінімуму освітнього курсу, який повинен задовольнити кожен тип цієї школи». Міністерство народної освіти прийняло низку заходів у галузі середньої освіти: було скасовано іспит з грецької мови в чоловічих гімназіях, випускники реальних училищ одержували
131

право вступу до університетів, склавши додатково іспит з латини. У міру спаду революції уряд відходив від ідеї загальної реформи се¬редньої школи [433, с. 113].
26 лютого 1908 р. міністр О. Шварц поставив перед Радою міністрів питання про встановлення порядку закриття батьківських рад і ко-мітетів (мали місце у гімназіях як засіб зв’язку школи з громадськістю), діяльність яких, на думку міністра, «набула небажаного напрямку і слугує джерелом безпорядків і хвилювань у тих навчальних закла¬дах, при яких вони створені. Рада міністрів, зі свого боку, схвалила прийняті О. Шварцем заходи із суворого контролю за батьківськими комітетами та надала міністру право закривати їх у випадку вияв¬лення порушень, що загрожують громадському порядку та спокою [311, с. 282]. Циркуляром від 8 квітня Міністерство народної освіти за¬боронило роботу батьківських комітетів, що нібито були джерелом політичних хвилювань. Вони були звинувачені у тому, що не прово¬дили ніякої роботи для поліпшення шкільного життя.
З настанням у Російській імперії доби політичної реакції царський уряд приділяв увагу тому, щоб із шкіл вилучалися підручники та по-сібники, у яких недостатньо прищеплювалася любов до церкви й престолу; освітні відомства посилили нагляд за учнями, знову за-провадили покарання для учнів та шкільну форму в усіх округах [271,184-185].
Восени 1910 р. у зв’язку з відставкою А. Шварца Міністерство на-родної освіти очолив Л. Кассо. Одним із перших його практичних кроків стало відкликання з Державної думи проекту «Положення про гімназії Міністерства народної освіти», внесеного на розгляд депутатів
А. Шварцем. Лише 12 червня на розгляд Державної Думи було за-пропоновано проект реформування середньої школи, згідно з яким встановлювався єдиний тип середньої загальноосвітньої школи — гімназії. Проект передбачав три різновиди гімназій з 8-річним курсом. Перший тип гімназії — з двома старовинними мовами, другий — з однією старовинною мовою, третій — з двома новими мовами. Чи-новники Міністерства народної освіти пішли на незначні поступки громадській думці, зокрема встановили повну рівноправність для ви-пускників будь-яких навчальних закладів [263, с. 119-120].
132

Мережа середніх навчальних закладів у підросійській Україні у 1915 р. нараховувала 117 чоловічих гімназій, 232 — жіночих, 42 ре¬альних і 63 комерційних училищ [371, с. 315]. У силу зростання потреб виробництва у кваліфікованих кадрах царизм змушений був відкри-вати середні і нижчі навчальні заклади. У 1916 р. в Україні нарахо-вувалося 49 комерційних шкіл, 6 середніх сільськогосподарських шкіл, 54 сільськогосподарських нижчих шкіл, 10 технічних, 144 індустрі-ально-технічних, 21 торговельно-промислових, 16 фельдшерських, 11 мистецьких закладів освіти, 33 учительських і 9 духовних семінарій [387, с. 450].
При Міністерстві народної освіти був створений комітет для роз-гляду питань реформування середньої школи, в роботі якого брали участь урядовці та депутати Державної Думи [232, с. 407]. Міністр на-родної освіти П. Ігнатьєв очолив групу фахівців, що розробляли новий проект реформування загальноосвітньої школи — «Положення про гімназії», в якому було запропоновано внести зміни до завдань і струк-тури середньої школи. Міністр допускав можливість спільного на-вчання хлопців і дівчат у середні школах, виробив проект нового типу середньої школи, що поділявся на два ступені: перший — з 3- річним курсом — мав давати закінчену початкову освіту; другий — з 4-річним — мав дві галузі (гуманітарну і реальну). На думку П. Ігна- тьєва, середня школа повинна була давати загальну освіту, після здо¬буття якої учні могли вступати до вищих навчальних закладів або влаштовуватись на роботу. Проте цей проект не був підтриманий урядом і, як наслідок, подальшого реформування середньої школи не відбулося [232, с.407].
Вища освіта в Україні продовжувала залишатися недосконалою. Перед революцією 1917 в Україні нараховувалося 27 вищих навчаль¬них закладів, у яких навчалося 35,2 тисячі студентів. Серед них було три університети: у Харкові, Києві, Одесі, три технічних інститути (Київський політехнічний інститут, Технологічний інститут у Харкові, Катеринославський гірничий інститут); функціонували також Хар-ківський та Катеринославський ветеринарні інститути, Київський і Харківський комерційні інститути, Київська і Одеська консерваторії, Ніжинський історико-філологічний інститут, Жіночі медичні інсти¬
133

тути у Києві, Харкові та Одесі, Духовна Академія в Києві [387, с.448- 449]. Усі вищі навчальні заклади були зосереджені лише у п’яти містах України [297, с.225]. До революції 1905 р. у навчальних закладах під-російської України не було кафедр української мови, літератури, іс¬торії та права; мовою викладання була російська. Вплив революції позитивно позначився на вимогах студентів запровадити в універси¬тетах викладання української літератури, мови, історії, українознав¬ства. Але з початком політичної реакції Міністерство народної освіти заборонило зазначені вище курси [387, с.442].
Міністерство видало дозвіл на викладання української мови лише у приватних навчальних закладах, якщо цього прагне їх керівництво. Внаслідок цього викладання української мови як необов’язкового предмету було запроваджено у Кам’янець-Подільській жіночій гім¬назії та у двох приватних навчальних закладах Одеси. У листопаді
1907 р. Синод на прохання єпархіального з’їзду подільського духо-венства, зокрема єпископа Парфенія дозволив викладання української мови та історії у Подільській духовній семінарії, церковно-учитель¬ській школі Вінниці, а також дав дозвіл на викладання української мови у двокласних школах [132, с.ЗО].
Поступку Міністерства народної освіти щодо дозволу викладання української мови в приватних освітніх закладах одразу засудив про-фесор Київського університету Т. Флорінський, зазначивши, що «у середніх навчальних закладах нарівні із загальною російською книж-ною мовою допускається викладання одного із обласних наріч». На думку Т. Флорінського, ніякі вимоги щодо допущення в школах ви-кладання української мови «не повинні зустрічати ні співчуття, ні підтримки з боку уряду і його органів… Клопотання педагогічних рад середніх навчальних закладів щодо викладання малоросійського наріччя не повинні бути задоволені як невідповідні інтересам освіти і російській державності…» [61, арк. 1-2].
У свою чергу, Київський, Волинський і Подільський генерал-гу- бернатор з приводу клопотань щодо викладання української мови в приватних навчальних закладах писав у доповідній записці прем’єр-міністру П. Столипіну таке: «… у викладанні в навчальних закладах ввіреного мені краю предметів малоросійською мовою по¬
134

треби немає, оскільки ніяких перешкод для успішного ходу навчаль¬ної справи, при викладанні російською мовою, як показав багато¬річний досвід, не спостерігалось… Я, за згодою з попечителем Київ¬ського навчального округу і єпископом, вважав би не допускати у навчальних закладах Південно-Західного краю викладання на ма¬лоросійській мові, тим більше запровадження шкіл з таким викла¬данням…» [61, арк. 1-2].
У школах Наддніпрянської України всіх типів здійснювався суво¬рий контроль за тим, щоб навчання проводилося виключно росій¬ською мовою. З цього приводу відомий дослідник шкільної справи дореволюційної Росії М. Чехов у статті «Російська мова в школах Ма-лоросії» писав: «Інспекція уважно стежить за тим, щоб викладання в класах проводилось виключно великоруською мовою… під страхом усунення вчителя зі школи або закриття самої школи за «україно-фільські тенденції», які в даному разі набагато вірніше було б назвати «здоровими педагогічними вимогами» [432, с. 118].
У січні 1908 р. Київське товариство «Просвіта» подало до комісії у справах народної освіти «Записку про введення у школах для ук-раїнського народу рідної мови учнів», у якій пропонувалося: запро-вадити у початкових школах навчання українською мовою, при обов’язковому вивченні російської як предмету; включити до курсу середніх навчальних закладів вивчення української мови, історії, лі-тератури; ввести до курсу учительських семінарій в Україні вивчення української граматики, літератури, історії України, запровадити іспит з української мови; організувати у вищих навчальних закладах Ук¬раїни кафедри української мови, літератури та історії з викладанням української мовою; усунути перепони для розвитку позашкільної ос¬віти українського народу рідною мовою» [95, арк. 1-3]. Але на цю за¬писку Міністерство народної освіти не дало відповіді.
На наш погляд, проявами антиукраїнської політики царизму було звільнення вчителів за спроби українізації освіти та демократизації шкільного життя. Останній чинник не раз призводив до закриття на-вчальних закладів, яких і так у підросійській Україні була недостатня кількість, внаслідок чого велика кількість дітей шкільного віку не могла навчатися у зв’язку із нестачею місць у школах. Лише у Київ¬
135

ському шкільному окрузі було звільнено 32 директори середніх шкіл, 972 вчителя, закрито 12 приватних гімназій [197, с. 54-58].
Характер реакційної освітньої політики підтверджує ретельний відбір педагогічних кадрів за ознакою благонадійності, підготовка вчителів у релігійно-націоналістичному дусі, а також усунення з на-вчальних закладів прогресивних вчителів і викладачів, призупинення діяльності учительських спілок. Замість «неблагонадійних» вчителів призначали вчителів російського походження, випускників Петер-бурзької духовної академії, які не знаючи місцевих умов, традицій беззастережно проводили русифікаторську політику царизму. У на-вчальних закладах, за словами М. Галагана, панувала важка, задуш¬лива атмосфера. Скажений шал «російського» патріотизму охопив усе гімназійне начальство [166, с. 53].
Царські чиновники уважно стежили за роботою курсів для укра-їнських вчителів у Києві, Полтаві, Харкові, роботу яких організовували земства, запрошуючи для читання лекцій авторитетних вчених. Щоб не допустити читання лекцій з української історії, літератури, мови, етнографії царська влада на місцях скорочували програму, а інколи й термін тривалості лекцій. Реакційні газети «Киевлянин», «Москов- ские ведомости», «Черниговское слово» характеризували лекції О. Ле- вицького про історію Києва і влаштовану для вчителів виставку ук-раїнських підручників як «мазепинську пропаганду». У Харкові завідуючий курсами звернувся з проханням до вчителів — курсистів, щоб вони свої привітання лекторам не виголошували українською мовою, і також не порушували українських питань на загальних збо¬рах [295, с.108].
У зв’язку з підготовкою святкування 100-літнього ювілею з дня на-родження Т. Шевченка рада Синоду 15 лютого 1914 р. надіслала цир-куляр усім єпархіальним училищним радам, у якому заборонила в церковних школах улаштовувати ювілейні збори пам’яті Т. Шев¬ченка і поширювати «українську літературу». Аналогічне розпоряд¬ження було дане і школам Міністерства народної освіти [177, с. 54]. У свою чергу, попечитель Київського шкільного округу Деревецький видав циркуляр, у якому наголосив: «беручи до уваги, що обласне наріччя російської мови, на якому писав Шевченко, не слугує ні зна-
136

рядцям, ні предметом викладання в російській школі, а його життя, особистість і творчість не містять у собі матеріалу, котрий би відпо¬відав її завданням і міг би бути з користю запроваджений до курсу шкільного навчання, я не знаходжу ніяких підстав для дозволу учням брати участь у ювілейному святкуванні названого поета». Завідуючим середніми і початковими школами попечитель наказ «не допускати як розповсюдження тенденційної «української» ювілейної літератури серед учнів, так і взагалі яких не будь відступів від звичайного ходу буденної навчальної роботи у день шевченківського ювілею в дові-реному вам навчальному закладі» [305, с. 127]. Окремим циркуляром попечитель київського шкільного округу заборонив вивішувати у школах портрети письменників, вивчення творчості яких не запла-новане шкільною програмою [327, с. 150-153]. Подібного змісту цир-куляри видав попечитель Одеського навчального округу, градона-чальники Одеси та Миколаєва.
Підсумовуючи викладений огляд матеріалу, слід зазначити, що український народ, перебуваючи у складі Російської імперії, не мав своєї власної національної школи — навчальні заклади зазнавали всезростаючого впливу росіян. Найпоширеніший принцип, яким ке-рувався царський уряд і православ’я в освітній політиці на Україні — «діти повинні вчитися російською мовою». Російські власті не допус-кали до справ народної освіти представників прогресивної української інтелігенції, витісняючи їх московським елементом або зросійщеними «малоросами», яких заражали прихильністю до російського нігілізму. Заходи російського царизму були спрямовані на те, щоб викорінити з народної школи українську мову та культуру, ігноруючи розвиток культурно-освітніх цінностей українців, й на насаджування за допо-могою школи ідей про «єдину і неділиму Російську імперію». Адмі-ністрація навчальних закладів і урядовці зневажливо ставилися до української мови як до мужицької, як до діалекту, і навіть не робили спроб включити мову, якою користувалась більшість мешканців, до навчального плану. Царський уряд запровадив цілий ряд заходів, спрямованих на посилення урядового впливу на народну освіту, за-стосовуючи при цьому адміністративно-репресивний ресурс. Цим са-мим створювалися умови, за яких шкільництво позбавлялося своїх
137

самобутніх рис і змушене було адаптуватися до російських імперських взірців. Отже, освітня політика царизму намагалася тримати україн-ський народ у темряві.