З другої половини XIX ст. українська література, театр, музика та мистецтво розвивалася в надзвичайно складних і несприятливих об-ставинах. Царська цензура всіляко перешкоджала створенню україн-ських творів і п’єс на теми із сучасного життя. Тим самим російський уряд активізував в Україні колонізаторську політику, намагаючись денаціоналізувати та асимілювати український народ.
Царизм прагнув придушити революційний рух взагалі, намагався викоренити демократичну інтелігенцію, заперечуючи сам факт існу-вання інтелігенції на Україні. Саме через це уряд позбавляв українських письменників права змальовувати в своїх творах образи представників української інтелігенції [136, с.7]. Цензурні комітети забороняли до друку книжки з історико-патріотичним або з національним україн¬ським змістом. Не дозволялися до друку найбільш вагомі, ідейні твори з метою дискредитувати українську літературу [256, с. 17].
У 60-90 ті рр. XIX ст. українська літературно-критична діяльність дещо послабилася через цілий ряд причин, зокрема через офіційні заборони на публікацію художніх творів українською мовою. Так про-тягом 1861-1891 рр. на території підросійської України не вийшло жодного літературного альманаху чи збірника. Альманах «Нова рада» мав вийти до століття з дня виходу «Енещи» у 1898 р., але був забо-ронений. Царська цензура сильно урізала збірники, присвячені ук-раїнським письменникам, вилучаючи з них усе передове, револю¬ційне. Так із збірника, присвяченого О. Кониському, були вилучені оповідання М. Коцюбинського «Ціпов’яз», Л. Яневської «Метелик»,
В. Потапенка «Право і злидні», спомини Д. Мордовцева про Т. Шев-ченка та інші матеріали. Така ж доля спіткала і збірник «На вічну пам’ять Котляревському»: після перевірки збірника Київським цен-зурним комітетом, Головне управління у справах друку зробило запис
138

у постанові: «допустити збірник при умові виключення з нього всіх зазначених комітетом тенденційних творів і окремих місць». Особ-ливий наголос у постанові було зроблено на твори І. Франка «Каме-нярі» та «У долині село лежить» [416, с. 18-19].
Українським письменникам влада не дозволяла робити переклади творів у. Шекспіра, Й. Шиллєра, Й. Гьоте та інших класиків зарубіж¬ної літератури; всі подібні переклади цензура визнавала «шкідливими та недозволеними до друку». Самодержавство докладало багато зусиль для того, щоб поставити у складні умови представників української літератури, віддаючи губернським властям і поліції накази про їх пе-реслідування. У першу чергу це позначилося на літературній діяль-ності представників української громадсько-політичної лірики, зок-рема на житті і творчості П. Грабовського, І. Франка та Лесі Українки.
У грудні 1882 р. П. Грабовського виключили з Харківської семінарії та заарештували. У 18 років він потрапив до списку царської охранки як «політичний злочинець» і борець проти темних сил самодержав¬ства; молодого поета було вислано з Харкова у с.Пушкарне. У травні 1885 р. П. Грабовському дозволили повернутися до Харкова, де за ним одразу був установлений нагляд поліції [256; с. 11,17]. Наприкінці червня 1886 р. поета заарештували вдруге, йому висунули обвинува¬чення у протиурядовій діяльності та вислали на п’ять років до Іркут¬ської губернії [256, с.22]. У березні 1892 р. поет був засланий до Якут¬ської області через звинувачення у написанні протесту-відозви «Російському уряду» проти розправ самодержавства над політичними засланцями (строк заслання у Сибіру закінчувався 8 липня 1906 р.). На початку 1897 р. поет переїхав до Якутська, а через два роки — до Тобольська, де і помер 29 листопада 1902 р. [256; с.186, 234, 280].
На початку 1897 р. Чернігівське ГЖу встановило таємне спостере-ження за М. Коцюбинським. У відомостях ГЖу зазначалося, що пись-менник «знайомство веде виключно з особами політично неблагона- дійними». Жандарми характеризували письменника як «крайнє сумнівного у політичному відношенні», вважаючи його за «ватажка українофільської партії, який у близьких стосунках з Б. Грінченком та іншими земськими діячами». У відомостях ГЖу було відзначено, що надалі письменник «потребує посиленого нагляду» поліції [276,
139

с. 128]. У ході революційних виступів в Україні начальник Чернігів-ського ГЖУ повідомляє департамент поліції, що «Коцюбинський на-лежить до групи осіб, що здійснюють як моральну, так і матеріальну підтримку активним діячам чернігівських революційних гуртків» [276, с.133]. Восени 1905 р. за наказом Київського ГЖУ письменника допитали у справі переховування нелегальної літератури. Його ім’я значилося і у «Списку осіб, що належали до злочинних організацій» і у «Списку осіб, що перебували під наглядом поліції» [245, с. 91].
Зазнала переслідування влади і Леся Українка: Київське ГЖУ вста-новило за нею нагляд. 7 червня 1902 р. поетеса прибула до Одеси, де її обшукали: перетрусили всі речі та одяг, передивилися рукописи та листи [411, с. 122]. Після повернення Лесі Українки до Києва, у ніч з 17 на 18 січня на квартирі Косачів за розпорядженням ГЖУ було прове-дено обшук, який тримав майже шість годин; письменницю з сестрою заарештували. Лесю Українку відпустили лише після того, як вона дала підписку про явку за першою ж вимогою до ГЖУ [250, с.355].
Зазнав переслідувань царської влади і А. Шабленко. У ході росій¬ської революції 1905-1907 рр. А. Шабленко як редактор журналу «Вільна Україна» і автор оповідання «За півдня» за вироком Петер¬бурзької судової палати був засуджений до ув’язнення у Петропав¬ловській фортеці на рік. Відбувши ув’язнення, письменнику тривалий час щастило уникати арешту, він жив нелегально, переховувався під чужими прізвищами у різних містах Російської імперії, не припи¬няючи при цьому літературної творчості. У ході столипінської реакції, на початку січня 1910 р., у Новоросійську поліція випадково натра¬пила на слід А. Шабленка. Письменника заарештували та доставили етапом до Петербурга. Його майже півтора року протримали у бу¬динку попереднього ув’язнення, а 29 квітня 1911 р. суд покарав пись¬менника річним ув’язнення суворого режиму [322, с. 52-53].
У 1905 р., під час поїздки на Донбас зазнає арешту і ув’язнення у Бахмутській тюрмі С. Васильченко. Поліція безпідставно звинува¬тила письменника в участі у Горлівському повстанні шахтарів. Пів¬тора року С. Васильченко перебував у в’язниці, після звільнення у 1908 р. повернувся до Ічні, проте йому було суворо заборонено вчи¬телювати [194, с. 12-13].
140

Влада Полтавської губернії звинуватила відомого письменника А. Тесленка в участі у революційних подіях. Так 22 липня 1905 р. Лохвицький повітовий справник постановив тримати А. Тесленка під арештом у повітовому поліцейському управлінні; у помешканні молодого письменника було проведено обшук — знайдені листи та рукописи. А. Тесленко перебував під гласним наглядом поліції, а 26 грудня 1906 р. за постановою міністра внутрішніх справ його від-правили на заслання у В’ятську губернію строком на два роки [97, арк. 16, 59].
Під нагляд поліції ще у студентські роки потрапив Г. Хоткевич; молодого письменника було виключено з інституту. Влітку 1903 р. у його помешканні було проведено обшук, а у Харківському ГЖУ він був зареєстрований як неблагонадійна особа. Поліція його характе-ризувала як запеклого українофіла, що проводить діяльну агітацію з метою збудження у суспільстві інтересу і симпатій до малоросійської національності взагалі та особливо до її минулого» [143, с. 97-99]. Пе-реслідування владою призвело до того, що у 1906 р. Г. Хоткевич еміг-рував до Галичини, де перебував шість років. У лютому 1912 р., попри всю небезпеку арешту, повернувся на Наддніпрянщину. Про намір Г. Хоткевича повернутися на батьківщину Київському ГЖУ стало ві¬домо із листа письменника до О. Пчілки, за якою поліція вела постій¬ний нагляд і перлюструвала її листування. Відразу після повернення з Галичини за ним був встановлений негласний поліцейський нагляд ; перевірялися всі, з ким письменник спілкувався, проте поліція не вия¬вила жодного підозрілого спілкування, жодної дії або листа, які дали
б підстави для «вжиття заходів». Єдиним підозрілим спілкуванням з точки зору поліції було спілкування Г. Хоткевича з «неблагонадій- ною» О. Пчілкою, що призвело до проведення обшуку, під час якого у письменника було вилучено пакунок рукописів [143, с. 97-99]. «Справа» Г. Хоткевича була розглянута прокурором окружного суду Волчанецьким. Ознайомився з показами письменника і генерал Ри- ковський, після чого звернувся до Харківського губернатора: « Я вва¬жав би Г. Хоткевича з-під варти звільнити, а порушене щодо нього листування без будь-яких для Хоткевича наслідків» припинити. 21 травня було прийнято постанову про закриття справи. Після звіль¬
141

нення Г. Хоткевича з-під варти за ним був установлений постійний поліцейський нагляд. З початком війни 1914 р. для поліцейського на-гляду за письменником з’явилися нові формальні мотивації — його тимчасове перебування на землях Австрії, зв’язки та листування з її громадянами. Влада інкримінувала письменнику українофільство: звинуватили у тому, що він очолив у Харкові так званий «Мазепин- ський рух», метою якого була «Самостійність і незалежність Малоро¬сії». 25 березня 1915 р. Г. Хоткевич отримав припис Департаменту поліції про адміністративну висилку з Харкова; письменника було вислано до Воронезької губернії, де під наглядом поліції він перебував два роки [143, с.96].
У 1908 р. був заарештований поет Д. Бузько, якого звинуватили в участі у нелегальному революційному гуртку; його засудили до ка-торги, яку згодом було замінено засланням на три роки до Іркутської губернії [149, с.З].
Восени 1913 р. В. Кобилянський залишив Буковину і переїхав до Києва, де відчув на собі усі злигодні існування австрійського підда¬ного; над поетом постійно тяжів поліцейський нагляд і неминуча за¬гроза вигнання з підросійської України. Умови воєнного часу, постій¬ний нагляд поліції не дали поетові змоги протягом 1914-1917 рр. опублікувати жодного вірша [258; с.12, 24].
Клопотання І. Нечуй-Левицького на ім’я міністра внутрішніх справ стосовно відкриття «Товариства допомоги українським письменни¬кам» від 7 листопада 1905 р., яке підписали В. Антонович, П. Житець- кий, І. Лучицький, В. Перетц, А. Кримський, О. Косач, К. Михальчук, М. Лисенко, В. Науменко, Є. Чикаленко, Б. Грінченко і С. Єфремов не було підтримане урядовцем [96, арк. 2]. Це свідчить про те, що царський уряд не бажав заснування товариства, навколо якого гур¬тувалася українська інтелігенція.
Немало труднощів завдавали представникам української літера¬тури всіх напрямків і цензурні утиски — вони не мали змоги безпе¬решкодно видавати свої твори, свідченням того є занепокоєння Лесі Українки тим, що «не вдається своєчасно — відразу після напи¬сання — публікувати свої твори… редактори беруться правити твори і при тому, як завжди, у гірший бік…» [250, с. 375].
142

Про заборону цензурою видання творів М. Коцюбинського свід¬чать численні розпорядження цензурних установ. Так Петербурзький цензурний комітет повідомляв свого часу Головне управління у спра¬вах друку про бажаність не дозволяти до розповсюдження на теренах Російської імперії брошури «Хо» (казка М. Коцюбинського, видана у Львові у 1894 р.) «у зв’язку з українофільським забарвленням». Цен¬зор граф Головін у своєму рапорті до Головного управління у справах друку зазначив, що «перша і особливо друга половина казки мають винятково злочинний характер: автор ясно висловлює свої україно-фільські тенденції… У зв’язку з явно вираженими у казці україн¬ськими устремліннями автора, не визнаю можливим дозволити по¬ширювання в Росії вищезазначеної брошури». Цензурний комітет, у свою чергу, до рішення цензора додав, що «правопис брошури роз¬ходиться з правилами, встановленими в Росії для творів на малоро¬сійському наріччі» [422, с.297].
На нашу думку, рішення Петербурзького цензурного комітету сто-совно казки «Хо» М. Коцюбинського підтверджує ставлення царизму до намірів українського народу говорити, писати, вести навчання в школах рідною мовою як до українофільських, а невизнання укра-їнської мови є прикладом протистояння уряду розвитку української мови. У вересні 1900 р. Петербурзький цензурний комітет у відно¬шенні до Головного управління у справах друку на підставі висновків цензора Головіна заборонив розповсюдження у Російській імперії книжки М. Коцюбинського «Для загального добра», мотивуючи це змістом книги, який начебто «може викликати у читачів із простона¬роддя недовіру до розпоряджень властей» [422, с. 311-312]. Якщо цен¬зура і дозволяла до друку твори М. Коцюбинського, то з численними правками, які негативно позначалися на їх змісті. Для прикладу, по¬вість М. Коцюбинського «Гнат і Настя» (перша назва твору «На віру») була дозволена до друку тільки з виключенням 20 рядків, у яких автор показував суспільні причини «життя на віру», в яких, на думку цен¬зора, «викладені міркування Гната про мужицьке і панське життя», котрий переконується, що в умовах царського режиму «мужикам не¬має долі на землі» [422, с. 298]. З історичної повісті «Дорогою ціною» весь вступ і думки дійової особи про боротьбу українського народу з
143

польськими експлуататорами цензура викинула з повісті (понад 9 сторінок друкованого тексту), що повною мірою нівелювало ідею твору [422, с.304].
Київський цензор вважав неможливим задовольнити клопотання М. Коцюбинського про дозвіл на розповсюдження книги «З глибини» (на той час книга була видана у Львові), через те що у книзі нібито простежується «… неповага до верховної влади в Росії» та начебто має місце «хула на Христа Спасителя»…, збудження російського народу до непокори закону і законним розпорядженням влади». Цензор до¬пустив можливість дозволити поширення книги за умови вилучення 9 сторінок, але Центральний комітет закордонної цензури на весь лист рапорту наклав резолюцію: «заборонити» [422, с.296].
Поряд із М. Коцюбинським найбільших цензурних утисків зазнав
І. Франко, який змушений був подавати свої твори до цензурних ус-танов під псевдонімами. У квітні 1899 р. Київський цензор заборонив друкувати оповідання «Олівець» [192, с.98], а пізніше — видання в Києві брошури поета «Що таке поступ», бо побачив у ній «заклик до повалення сучасного суспільного ладу та збудження серед робіт¬ничого класу ворогування до роботодавців». Цензура заборонила на¬віть казки І. Франка, зокрема казку «Лис Микита». Також була визнана «шкідливою» для народу ідейна спрямованість оповідання «До світла», в якому змальовувався «бідний і нещасний народ… приду¬шений і забитий цілою системою жорстокостей, які линуть від охо¬ронців порядку, котрі, по суті, є самими головними його порушни¬ками»; у резолюції цензора зазначалося, що письменник «з ненавистю ставиться до забезпеченого поміщицького класу», тому цензор вважав за потрібне це оповідання до друку не дозволяти. Були заборонені також вірші «Каменярі», «У долині село лежить», що входили до збірки «На вічну пам’ять Котляревському», у зв’язку з їх «шкідливою тенденцією» [426, с.269]. У квітні 1904 р. Петербурзький цензурний комітет повідомив у Головне управління у справах друку, що він зі свого боку не знаходить можливим дозволити до друку рукопис на малоросійському наріччі І. Франка «Панталаха», зважаючи на його тенденційне забарвлення» [192, с. 101].
Цензурні утиски були притаманні всім етапам розвитку україн¬
144

ської літератури, але найбільш відчутними вони стали у добу полі-тичної реакції в Російській імперії. Так у 1910 р. був заборонений до друку збірник І. Франка «З вершин і низин». Цензор С. Щеголєв вба¬чав у пролозі до поеми «Мойсей» заклик малоросів до бунтівних діянь і до відокремлення від Росії, вимагав викреслити ці сторінки, а вірші «Товаришам із тюрми» і «Невільники» характеризував як «злочинні». До друку були заборонені збірник «Акорди. Антологія української лірики від смерті Шевченка» та збірка «Вірші на громадські теми» [192, с. 101].
Цензурних переслідувань зазнав і Панас Мирний. При написанні рецензії на твір П. Мирного «Лихо давнє й сьогочасне» цензор Пе-тербурзького комітету особливу увагу звернув на те, що у творі зоб-ражено «похмуру картину селянського життя в Малоросії у часи крі-посного права». На підставі таких висновків Головне управління у справах друку заборонило друкувати оповідання; за царських часів цей твір так і не був надрукований [340, с. 172].
Царизм доклав багато зусиль для того, щоб поставити у складні умови не лише представників української прози та поезії, але й ство-рював штучні перешкоди українському театральному мистецтву.
Міністр внутрішніх справ Ігнатьєв разом з членами Особливої на-ради, розглянувши положення Емського указу 1876 р., подав 8 жовтня 1881 р. на ім’я імператора проект змін стосовно заборон українського друкованого слова й театру. 16 жовтня всім губернаторам конфіден-ційно було розіслано циркуляр з роз’ясненням нового указу імпера-тора, за яким «… драматичні п’єси, сцени і куплети на малоросій¬ському наріччі, дозволені до постановки драматичною цензурою раніше, а також ті, що будуть дозволені Головним управлінням у справах друку, можуть виконуватися на сцені, однак з особливого на те кожного разу дозволу генерал-губернатора, а в місцевостях, не підлеглих генерал-губернаторам, — з дозволу губернаторів, а… дозвіл на друкування на малоросійському наріччі текстів до музичних нот з умовою загальновживаного російського правопису надається Голов¬ному управлінню у справах друку». У наступному пункті зазначалося: « Зовсім заборонити улаштування спеціально малоросійського театру і формування труп для виконання п’єс на малоросійському наріччі»
145

[415, с.225 ]. Циркуляр 1881 р. з усією категоричністю попереджав про абсолютну неприпустимість будь-яких заходів у створенні укра¬їнського театру, забороняв саме існування українського театру як явища національної культури [243, с. 108-109].
Указ 1881 р. ставив український театр у повну залежність від сва¬вілля царської адміністрації: на кожну виставу вимагався дозвіл гу¬бернатора. У свою чергу губернатори, градоначальники, справники послідовно проводили політику знищення українського театру. При¬кладом такої політики є ставлення генерал-губернатора О. Дрен- тельна до українських вистав. У 1883 р. він заборонив українські вис¬тави на території Київської, Волинської Подільської, Полтавської, Чернігівської губерній і заявив: «ніяких Кропивницьких і Занько- вецьких не підпущу на гарматний постріл до Києва.» На питання, чому українські вистави дозволені в Петербурзі та Москві, але забо¬ронені в Києві, губернатор відповів: «там це тільки театр, а тут це по¬літика». Український театр змушений був постійно мандрувати. Лише у 1893 р., після смерті губернатора О. Дрентельна, було дозволено проводити вистави у Києві [283, с. 277].
Політика царату щодо переслідування театрального життя в Ук¬раїні знайшла своє відображення у діяльності цензури, яка система¬тично забороняла кращі п’єси драматургів М. Кропивницького,
І. Карпенка-Карого, М. Старицького; викоріняла «крамольний дух», «спроби підбурити нижчі стани проти вищих», як гласила традиційна цензурна формула [384, с. 270-271].
Цензура забороняла відображати в п’єсах життя купецтва, міщан-ський побут, а також історичні та історико-побутові п’єси. Можна було зображати шаблонні картини кохання, сімейних радощів та скорбот, не виходячи за межі хутора і хати [136, с. 64]. Цим самим цен¬зура намагалась звести українську драматургію до рамок побутово- етнографічного жанру і, таким чином, керувала самим процесом роз-витку української драми, спрямовувала його у соціальне пасивне русло. Українському театру відводили роль другорядного видовища, що мало задовольняти обивательські смаки [136, с. 7].
На початку 80-х рр. XIX століття були написані драми «Не суди-лось» М. Старицького, «Глитай, або ж Павук» М. Кропивницького,
146

які постійно переслідувала цензура, і вони дійшли до сцени у спот-вореному вигляді та «Бурлака» І. Карпенка-Карого, яка було зіграна лише через 14 років після написання.
У березні 1884 р. І. Карпенко-Карий став політичним висланцем у Новочеркаську; місцева влада встановила за ним гласний нагляд, який лише у 1899 р. був знятий і І. Карпенко-Карий дістав можливість сам на свій розсуд обирати місце проживання. Поліція, знявши з нього гласний нагляд, установила за ним нагляд негласний. Умови для творчої роботи були несприятливими. Найбільшої шкоди завда¬вали цензурні утиски. Уява письменника завжди була скована при¬марою цензора, без дозволу якого жодна п’єса не могла потрапити на сцену [397; с.49, 52]. Лише за чотири роки до смерті — 12 березня 1903 р. І. Карпенко-Карий був звільнений від таємного нагляду поліції [355, с. 114].
На Україні драматург прогресивного напрямку був поставлений самодержавством у такі умови, що він не міг повністю виявити ні своїх ідей, ні письменницького хисту [397, с. 67]. Драма М. Кропив- ницького «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» циркуляром Головного управління у справах друку заборонялася до постановки на всіх при¬ватних сценах як столичних, так і провінційних [243, с. 140]. У 1894 р. у день вистави п’єси «Глитай, або ж Павук» під час репетиції було одержано рішення цензури про заборону постановки цієї п’єси на сцені; цензор мотивував цю заборону ТРІМ, ЩО у драмі «зображено у живих картинах безвихідне матеріальне становище селян, яке спо¬нукувало їх до тяжких злочинів». У рапорті Цензурного комітету по¬відомлялося про неможливість дозволити цю п’ єсу до постановки на сцені. Щоразу Петербурзький цензурний комітет указував на мотиви крайньої упередженості цієї п’єси [ЗО, арк. 97].
На заяву М. Кропивницького Головне управління у справах друку у своєму листі від 19 вересня 1897 р. повідомляло, що клопотання про дозвіл для постановки п’єс «Дай серцю волю, заведе в неволю», «Гли¬тай, або ж павук», «Нерівня», «Замулені джерела», заборонених дра-матичною цензурою, «його високопревосходительство визнав за таке, що не підлягає задоволенню» [243, с. 141]. Лише у лютому 1900 р., зав-дяки клопотанням відомої російської артистки М. Савіної, дві п’єси
147

драматурга — «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» і «Глитай, або ж павук» були дозволені до постановки [415, с.245]. П’єса «Замулені джерела» так і залишилась забороненою. «Комедію «Вій», — писав М. Кропивницький, — уже розрішили, але повичіркували такі фрази: «скажи враже, як пан каже», «пани вигадують підчас таке, що й муд-ріший не розчовпе»… Обчіркували всі місця, де стоїть слово: козак, запорожець…» [274, с.444].
З 1896 p. М. Кропивницький вів переговори з Одеською міською управою про оренду міської аудиторії для проведення вистав за до-ступними цінами з наміром на базі своє трупи створити тут стаціо-нарний театр, але це клопотання не дало успіху: трупа змушена була і далі вести мандрівне життя [415, с.479].
На Першому всеросійському з’їзді театральних діячів у Москві, що відбувся у 1897 p., у доповіді П. Саксаганського, присвяченій стану українського театру, зазначалося, що «… сучасний стан театральної справи в Росії — жалюгідний, бо, по-перше, немає доброго репер¬туару, а по-друге, в провінції немає театрів і вистави даються у пога¬них приміщеннях… Легковажний, одноманітно-шаблонний, жартів¬ливий репертуар… не задовольняє слухача, який чекає від театру вражень вищого порядку… Коли ж візьмемо, зокрема народну пів- денно-руську, так звану малоросійську сцену, то до загальних обме¬жень треба додати спеціально встановлені, ніби навмисно, щоб зни¬щити народний театр. Перекладати з іноземних мов для малоруської сцени забороняються… Слова «запорожець», «козак», «рідний край» — жупел для цензури, і якщо п’єса більш-менш пристойно скомпоно¬вана та має ці слова, то краще не посилати її до цензури — все одно не дозволять. Тому всі малоросійські п’єси мають темою одноманітне кохання, зовсім не цікаве для народу, прикрашені танцями і співами» [213, с.111].
М. Заньковецька подала на з’їзд доповідь, яку на засіданні прочитав актор К. Бравич. У доповіді актриса зробила наголос на тому, що «… театр на півдні Росії терпить ще від особливих, спеціально встанов-лених для малоросійського театру обмежень: ми говоримо про обме-ження, які тяжіють на малоросійських сценічних творах». Малору¬ський народ — стверджувала актриса — позбавляється можливості
148

ознайомитися з творами європейських класиків, з особами своєї іст орії, а малоросійські трупи не можуть у достатній мірі розвивати свої сили, будучи змушені діяти в надто вузькій сфері, усунуті від тих широких горизонтів, які їм розкривають животрепетні інтереси життя інтелі-генції, минуле різного народу і твори великих творців інших літера¬тур [213, с.323].
Можна було зрідка ставити історичні п’єси, п’єси з життя інтелі-генції, дозволялися іноді п’єси, присвячені висвітленню соціальних питань.
Циркулярами Київського губернатора Трєпова від 28 листопада і 14 грудня 1899 р. надавалися права повітовим комітетам попечи¬тельства влаштовувати любительські вистави, концерти, вечори та інші подібні заходи, не запитуючи на те кожного разу дозволу, при тій умові, щоб вистави влаштовувалися за згодою з місцевим началь¬ником поліції у дні, дозволені законом. Проте губернатору стало ві¬домо, що один із дільничних попечителів Комітету про народну твор¬чість дозволив до постановки виставу виключно на малоросійській мові. Враховуючи те, що відповідно до статті 84 уставу про цензуру і друк для постановки драматичних творів не на російській мові по¬трібно, крім дозволу внутрішньої цензури, дозвіл начальника краю або дозвіл на постановку вистав на малоросійській мові генерал-гу- бернатора, додаючи список запропонованих до постановки вистав, було прийнято рішення, під час постановки на сцені вистав на мало¬російській мові необхідно у ці дні ставити п’єси і на російській мові [51, арк. 70].
За наказом Київського, Подільського і Волинського генерал-губер- натора міщанці М. Мислицькій, відомої за псевдонімом Орлик-Боб- рова, відмовлено у дозволі ставити малоросійські п’єси у межах Пів- денно-Західного краю, оскільки «постановка на сцені одних малоросійських п’єс не дозволяється, а лише сумісно з російськими» [55, арк. 102].
Кожного сезону п’єс на сучасну тематику показували вдвічі більше, ніж історичних, за винятком 1899/1900 рр. До 1906 р. драматичні твори на історичні теми, як правило, заборонялись. Протягом деся¬тиліть не могло бути й мови про публікацію наукового чи художнього
149

твору, в якому містився об’єктивний розгляд історичного минулого українського народу [262, с. 15]. На сцені глядач не міг побачити об¬рази Б. Хмельницького, І. Богуна, С. Наливайка, у. Кармалюка та ін¬ших народних героїв.
Адміністративні обмеження щодо репертуару були причиною того, що він демонстрував перед Всесвітом життя найбільш пригні¬ченої тоді верстви — селянства і завойовував симпатії до нього серед демократичної інтелігенції. До революції 1905 р. адміністрація забо-роняла майже зовсім вистави на селі, і вони були там дуже рідко [257, с.127]. Царська цензура десятиліттями перепиняла все, що виходило за межі любовного трикутника на тлі сільського буття, навіть після скасування цензури [138, с. 18].
Усі п’єси в перекладі були заборонені. Під забороною роками ле-жали українські переклади п’єс Софокла, у. Шекспіра, Мольєра, 16- сена, Гавптмана Шніцлера, Зудермана, Мірбо та багатьох інших [135, 97].
27 лютого 1906 р. вийшов циркуляр Головного управління у спра¬вах друку, згідно з яким українські п’єси віднині підлягали розгляду на загальних підставах, без додаткових обмежень. Відкривалися мож-ливості для розширення репертуару. Вперше за всю історію україн¬ської сцени, завдяки частковому ослабленню цензурного гніту, пере¬дові діячі українського театру одержали можливість здійснювати на українській мові постановки класичних творів російської драматургії [384, с. 280].
Але цензура підходила з надзвичайною «обережністю» до розгляду творів демократичного спрямування, наприклад, із п’єси «Загибель Надії» Г. Гейерманса, яка йшла на українській сцені під назвою «На-дія», були викреслені десятки реплік [384, с. 282]. Театральна цензура ще продовжувала застосовувати до української сцени заборони, які вже були зняті з російської сцени: драма Міллера «Вільгельм Телль», заборонена для театрів з часів Миколи І, тепер була дозволена до по-становки в російських театрах, але, як і колись, була заборонена для української сцени [213, с. 390-391].
Під тиском представників російської революційно-демократичної думки і впливом зростання в імперії революційних сил царизмові до¬
150

велося міняти тактику прямих переслідувань і дозволити українські вистави, зокрема на історичну тематику До 1906 р. протягом семи ро¬ків цензура не дозволяла постановки історичної драми «Оборона Буші» [135, с.159].
Уряд чинив перешкоди, що, по суті, робили неможливим не тільки розвиток українського драматичного театру, але ставили під загрозу саме його існування. Мова йде про поліцейське переслідування ок¬ремих найбільш видатних акторів, про заборони поліцією частині трупи знаходитися в тому чи іншому місті більше доби, при чому повідомлялося про це тоді, коли афіші про виставу вже були вивішені і вся трупа прибула на місце [397, с. 227].
Театральні колективи не повинні були бути чисто українськими, а мали називатися «російсько-малоросійська» трупа. Приїзд україн¬ських труп до будь-якого міста підросійської України призводив до багатьох труднощів, пов’язаних зі свавіллям місцевої влади. Наприк¬лад, градоначальник Одеси не дозволив приїхати до міста трупі М. Старицького, оскільки посланець від трупи прийшов до нього в українському одязі [135, с. 150].
Адміністрація вимагала від прогресивно налаштованих акторів де-монстрації «вірнопідданських почуттів». У червні 1907 р. трупа Чер-нова, гастролюючи у Дубно, категорично відмовилася виконувати наказ місцевого відділення «Союзу російського народу» — відкрити виставу гімном «Боже, царя храни». Через це були заборонені вистави трупи [384, с. 290].
Цензура, особливо у період спаду революції, продовжувала здійс-нювати суворий нагляд за драматичними творами, не пропускаючи на сцену ті з них, у яких був найменший підтекст подій, що відбу¬валися [254, с.127]. Так п’єсу Т. Колісниченка «За волю і правду», в якій показано події часів 1905-1907 рр., місцева влада знімала з ре¬пертуару. Дозволена до вистави цензурою п’єса О. Володського «Панна штукарка» заборонялась поліцією та владою. Актрису трупи Сабініна Г. Олексієнко поліція Маріуполя притягла до відповідаль¬ності лише за те, що вона співала «Марсельєзу» [415, с. 413]. Ще біль¬шого переслідування зазнала п’єса М. Кропивницького «Скрутна доба», присвячена подіям, що відбувалися після оголошення імпе¬
151

ратором маніфесту 17 жовтня 1905 р. Цензура категорично заборо¬нила її до вистави. Після того, як у 1906 р. «Скрутна доба» з’явилась друком у кількох номерах журналу «Рідний край», на п’єсу був на¬кладений арешт, оскільки вона «містить у собі схвалення револю¬ційного руху 1905 р., що особливо яскраво виявляється у 7 яві 1 дії», а автора її пропонувалося притягнути до « кримінальної відпові¬дальності» [415, с.413]. Цензор вважав, що «п’єса такого змісту не може бути поставлена на сцені». Була заборонена постановка п’єси «Розгардіяш» М. Кропивницького. У рапорті від 11 квітня 1906 р. цензор зазначив: «автор п’єси дає яскраву ілюстрацію відносин селян з поміщиками-землевласниками, що загострилися протягом остан¬нього часу, а також вказує на таємне бажання малоросів відділитися від Росії і повернути стару «вольність» України. У наш час дуже не¬безпечно підкреслювати такі сторони, а тому я гадав би, що п’єсу Кропивницького не треба дозволяти» [415, с.414]. Заборонялася до постановки драма І. Карпенка-Карого «Не так пани, як підпанки», яку автор десять разів протягом п’ятнадцяти років подавав на роз¬гляд і кожного разу п’єсу повертали з резолюцією: «До вистави ви¬знана незручною». Цензура добре розуміла актуальне значення п’єси: «Хоча у драмі і представлене дуже далеке минуле… тим не менше глядач-простолюдин, побачивши на сцені картину цього са¬мого минулого, мимоволі обуриться через своїх страждаючих предків і у нього може відродитися почуття ненависті до нащадків дворян¬ського стану» [384, с.286].
Незважаючи на незначні поступки царизму щодо українського те- атру у зв’язку з революційними подіями, всі українські трупи, навіть першорядні, були мандрівними, тому уряд послідовно, наполегливо проводив політику придушення української культури і не тільки не допускав створення стаціонарного українського театру, а навіть не дозволяв тривалих гастролей.
Без офіційного дозволу влади М. Садовський відважився на від¬криття стаціонарного театру у Києві. Місцева влада та проросійськи налаштована преса (зокрема «Киевский телеграф») поставилися до цього скептично: «… ніяка зміна репертуару не воскресить малору¬ський театр, якому залишилася лише одна роль — місцева, так би
152

мовити, локальна…» [152, с. 19]. Відкрити перший театральний сезон М. Садовський хотів 15 вересня 1907 р. виставою Чиркова «Євреї», але поліція, незважаючи на дозвіл цензури, заборонила цю поста¬новку. Як тільки М. Садовський заявив, що ставитиме комедію М. Го¬голя «Ревізор» українською мовою, почалося цькування його за цей намір [152, с.40].
У березні 1908 р. було відмовлено М. Романовській у дозволі ста¬вити вистави, «оскільки вона, за відзивом Ушицького справника, хоч і проживає у м. Новій-Ушиці уже більше місяця, тим не менше не надала ніяких документів у підтвердження своєї особистості» [62, арк. 106]. С. Новицькому відмовили у постановці вистав польською і ма¬лоросійською мовою у межах Волинської губернії, оскільки «благо¬надійність Сигізмунда Новицького знаходиться під великим сумні¬вом» [62, арк. 106].
У зв’язку з тим, що режисери приватних театрів нерідко ставили п’єси, не дотримуючись зроблених цензурою виключень у тексті, або ж доповнювали їх новими сценами і фразами, які не були на розгляді драматичної цензури, Київський губернатор циркуляром від 18 січня 1910 р. до обов’язків підвідомчих поліцейських чинів зарахував «не-ухильне спостереження за тим, щоб драматичні твори, куплети, шан-сонетки тощо виконувались у суворій відповідності з текстами, до-зволеними драматичною цензурою, а рівно, щоб виконання їх не супроводжувалося жестами або обстановкою, що надавали б їм ци-нічного характеру» [29, арк. 204].
Циркуляром окремого корпусу жандармів від 20 січня 1910 р. ко-мандуючий корпусом оголосив про суворий нагляд з боку поліції за виконанням на сценах театрів п’єс, а також куплетів з ТРІМ, щоб вони точно відповідали дозволеному драматрічною цензурою тексту і не супроводжувалися жестами або обстановкою, які б надавали їм ци-нічного характеру [40, арк. 480].
Справник Бахмача всіляко тероризував трупу П. Саксаганського і влітку 1910 р. намагався вродворити її з міста, не дозволяв ДЄЯКРІХ п’єс, а за те, що у п’єсі «Панна штукарка» за кулісами проспівали «Сонце СХОДРІТЬ і заходрггь», — прислав пристава з наказом припи- НРГГИ виставу. Актори просріли дозволу закінчити виставу, нащо справ¬
153

ник відповів: «Виставу закінчуйте і від’їжджайте з міста, у противному випадку я вас всіх відправлю етапним порядком» [405, с. 200].
Заступник міністра внутрішніх справ, генерал-лейтенант П. Кур- лов циркуляром від 24 листопада 1910 р. запропонував звернути особ¬ливу увагу поліції на те, щоб у належних їм місцевостям не було до¬зволене публічне демонстрування картин, які могли б за своїм змістом або за загальними чи місцевими умовами викликати порушення сус¬пільного порядку, образити релігійне, патріотичне або національне почуття глядачів або протилежних моральності й благопристойності. Не повинні дозволятися до постановки картини, які зображують епі¬зоди з останніх Лісабонських подій, картини, у яких представники воїнського звання зображуються в обстановці, яка може образити по¬чуття тих, для кого є дорогими достоїнства і честь російської армії, сцени з життя духовенства, спрямовані на зменшення престижу осіб духовного звання, шаржі на політичні злободенні теми, що зображу¬ють у карикатурному вигляді представників уряду. Губернатор Гірс підписав відповідний циркуляр про заборону демонстрування кіно¬фільмів, зміст яких може викликати «порушення суспільного порядку, образити релігійне, патріотичне або національне почуття» [66, арк. 23].
Сатирична комедія «Лицеміри» П. Саксаганського була заборо¬нена цензурою 19 квітня 1911 р. П’єса ніколи не ставилася на сцені і не була надрукована, збереглася в єдиному (цензурованому) руко¬писному екземплярі [384, с.278]. 4 травня 1911 р. трупі Київського те¬атру було заборонено ставити на сцені п’єсу Ібсена «Призраки» у м. Вінниці, оскільки «вона, за поясненням вінницького справника, не значилась ні у «Правительственном вестнике,» ні у списку п’єс, до¬зволених до постановки на сцені [69, арк. 18].
Губернатор Гірс у циркулярі від 16 травня 1912 р. запропонував начальникам поліції зробити розпорядження про заборону поста¬новки п’єси твору С. Трофімова «Как жить» на сценах народних те¬атрів і допускати її постановку лише на загальних театральних сценах. Такого плану циркуляри не були винятком і для інших губерній. Влада залучила до контролю за ходом театрального життя навіть пра¬вославне духовенство. Не раз священики, почувши про українські
154

вистави, виголошували у церкві прихожанам цілі промови про «єре-тиків» [25, арк. 80].
Циркуляром від 4 квітня 1913 р. Київський губернатор запропонував повітовим справникам губернії і безпосередньо Бердичівському поліц¬мейстеру не допускати до постановки на сцені п’єси П. Гнедича «Асам¬блея», в якій зображується особа імператора Петра І [13, арк. 23].
Департамент поліції циркуляром від 29 листопада встановив на¬гляд за роботою кінематографічних театрів, де поряд з демонстру¬ванням кінематографічних картин, допускаються до залучення пуб¬ліки різного роду інші розваги, «нерідко навіть із злободенними додаваннями», що вимагають особливого і пильного нагляду з боку поліції [27, арк. 5].
Несприятливі умови склалися для театру в роки світової війни [272, с.40]. Головнокомандувач Київського військового округу забо¬ронив у межах округа, у всіх театрах постановку п’єси Арцибашева «Війна» [79, арк. 274]. Циркуляром Київського губернатора від 19 квітня 1915 р. було заборонено постановку у всіх театрах губернії (столичних і провінційних) комедії Магнолі у трьох діях «Квартира со всеми удобствами» [35, арк. 364].
У дуже складні умови було поставлене і музичне життя України. У Києві для того, щоб вписати на афіші публічного концерту назви українських пісень необхідно було робити їх переклад на французьку мову [166, с.ЗО].
Відстоювання М. Лисенком прав українського народу на розвиток рідної мови, літератури й мистецтва не лишилися непомітними для охоронців царського режиму. Неодноразово в його будинку влашто-вували обшуки, а композитора арештовували [378, с. 10]. М. Лисенкові не дозволили друк нот і лібрето опери «Чорноморці» [195, с. 26].
У1903 р. влада Києва вирішила припинити діяльність літературно- артистичного товариства, очолюваного композитором. У товаристві було вчинено обшук; опечатано бібліотеку-читальню, де знайдено кілька номерів американської газети «Свобода», а через тиждень «Присутствіє об обществах» повідомило про закриття товариства [359; с. 240, 244].
У 1906 р. поліція знову намагалася арештувати М. Лисенка, звину¬
155

вачуючи його у політичних злочинах, провела у будинку композитора обшук, але швидко відпустила [215, с. 114]. Навіть під час похорону ви¬датного музиканта поліція заборонила оркестру трупи М. Садовського виконувати траурний марш, вбачаючи у цій музиці порушення гро¬мадського спокою [215, с. 117-118]. Інспектор народних училищ у Зень- ковському повіті І. Іванов під час улаштування вечора на честь М. Ли- сенка у жовтні 1913 р. заборонив учням читати реферати, а вчителям — виступати у якості виконавців музичних номерів [17, арк. 409].
Переслідувань зазнав молодий український композитор М. Леон- тович, який категорично відмовився виконувати офіційний царський гімн «Боже, царя храни» і, протестуючи проти шовіністичного мра-кобісся, улаштував для робітників концерт інтернаціональної пісні. Дома у композитора провели обшук, знайшли і вилучили револьвер. Після цього М. Леонтович потрапив під нагляд місцевої поліції. Не-зважаючи на те, що М. Леонтович керував першим на Україні робіт-ничим хором у Гріпгино, композитор змушений був залишити Донбас і переїхати на рідне Поділля. «Друга збірка пісень з Поділля» була, по суті, єдиним друкованим твором М. Леонтовича до 1917 р. — це свідчить про те, в яких несприятливих умовах довелося працювати талановитим і прогресивно налаштованим українським діячам за ца-ризму [175, с. 30-31, 23].
Керівництво Київської духовної семінарії, у якій навчався К. Сте- ценко, протидіяло активній пропаганді української народної пісні і забороняло учням брати участь у концертних подорожах з хором М. Лисенка [331, с. 10]. Подібні дії керівництва семінарії свідчили про підтримку ним курсу самодержавства на позбавлення прав компози-торів, піснярів виконувати українські пісні, писати музику на основі творів української літератури.
18 січня 1907 р. К. Стеценко був заарештований. Обшук та дізнання не дали матеріалів, що встановили б його належність до підпілля, і на другий день його звільнили. Наприкінці 1907 р. композитор був адміністративно переведений з Києва до Олександрівська викладачем співу. Тим самим композитора ізолювали від громадсько-мистецького життя Києва [331, с. 16].
156

Зазнало переслідування з боку царизму і українське образотворче мистецтво. Автора пейзажів та жанрових картин В. Розвадовського, який організовував «народні виставки» протягом 1904-1906 рр. у міс-тах і селах різних губерній. За активну діяльність серед народу було піддано царською владою репресіям, і художник змушений був ви¬їхати у Туркестан [289, с.138]. Не раз міськім управам відмовляли у дозволі надати приміщення для виставки картин українських ху¬дожників, мотивуючи ТРІМ, що «не вважають можливим дати свою згоду скористатись залою для української виставки» [429, с. 183].
Таким чином, в досліджений період переслідування царизмом лі-тературних процесів полягало у позбавленні представників україн¬ської літератури прерогативи змальовувати в своїх творах представ¬ників української інтелігенції, купецтва, врідавати п’єси на історичну тематику; українським письменнрікам і поетам офіційно не дозволя-лося робити переклади класиків зарубіжної літератури. Найбільш шановані у народі представники української літератури зазнавали переслідувань з боку царської влади, причріною цього, на нашу думку, було змальовування у літературних творах тяжкого життя україн¬ського селянства, прагнення нашого народу до свободи.
Щодо розвитку українського театру в цей період, то пересліду¬вання його проявлялося у зведенні до простішого тематики п’єс, у по-слабленні самого процесу розвитку української драматургії, у зву¬женні аудиторії і відповідного напрямку театру, у навмисному обмеженні творчості українських МРГГЦІВ порівняно з російськими, у відсутності світового репертуару в українській версії через заборони перекладів. Український театр не мав державного статусу, існував на засадах приватних ВРІДОВИЩНИХ закладів, артисгачнріх товариств, ама¬торських гуртків, як і раніше, за винятком першого в історії України стаціонарного театру М. Садовського, був мандрівним, представленрій у вигляді гастролюючих труп несталого складу. Негативно позначи¬лась на розврггку українського театру діяльність царської цензури, яка забороняла й переслідувала вистави з будь-яким натяком на «не- благонадійні» настрої і натомість заохочувала поширення НРІЗЬКОП- робної «малоросійщрши», беззмістовної халтури, що не могло не впли¬нути на зміст і форму діяльності українського театру.
157

Українським операм, музичним творам на українську тематику хід на сцену був фактично закритим. Лише у період передреволю¬ційних збурень антрепренери і театральна адміністрація змушені були робити поодинокі поступки (у 1903 р. з нагоди відзначення 35- річчя творчої діяльності М. Лисенка і 100-річчя заснування Київського міського театру була організована постановка «Різдвяна ніч»).
Негативно позначилося на розвитку літературних і мистецьких процесів поліцейське переслідування представників української лі-тератури — прозаїків і поетів, відомих театральних діячів, акторів, українських композиторів, художників.
Українська культура в усіх своїх мистецьких різновидах «програ-мувала» посилення боротьби за національне самовизначення, суве-ренність національно-культурну й державну. Тому політика росій-ського царизму була спрямована на обмеження культурного розвитку українського народу шляхом системи заборон, репресій і встанов¬лення правил, що обмежували цей розвиток. У своїй діяльності пред¬ставники української культури постійно натикалися на відкриту чи приховану протидію з боку царської цензури, місцевої влади, шові¬ністично налаштованих кіл.
Самодержавство та панівні кола Російської імперії, щоб повністю денаціоналізувати український народ, усіма засобами намагалися знищити його першооснову — рідну мову. Українську мову офіційно визнали діалектом російської мови. Заходи царського уряду були спрямовані на звуження сфери використання української мови (ви-ключено з ужитку в офіційному та публічному житті). Розвиток науки і культури відбувався переважно на базі російської мови.