Підсумовуючи наведений у розділах цього дослідження науковий матеріал, дисертантка дійшла таких висновків.
В українській та зарубіжній історіографії відсутні наукові праці, де б комплексно були розглянуті політика російського самодержавства і суспільно-культурне життя в Україні на початку XX ст. Творчі думки та ідеї вітчизняних фахівців і зарубіжних дослідників враховані при підготовці цього дослідження. Використана джерельна база є досто-вірною та являє собою комплекс архівних і опублікованих документів, що дало змогу повною мірою здійснити узагальнений аналіз про¬блеми.
Репресивний характер національної політики царського уряду був спрямований на знищення залишків економічної самобутності, тери-торіальної, етнонаціональної та політичної автохтонності й національ-ної свідомості українського народу. Заходи національно-колоніального гноблення імперії полягали також у запереченні українства, цілеспря-мованій пропаганді й зміцненні російського національно-політичного й культурного домінування аж до асиміляції української нації. Система заходів, яку використовував царський уряд у ході проведення політики в Україні, полягала у ідейній, політичній та культурній індоктринації, у зміцненні російської національно-політичної переваги на етнічних українських землях. Царський уряд сприяв міграції вихідців із цен-тральних губерній імперії на територію України (здебільшого у міста та промислові центри) для того, щоб представники російської націо-нальності формували там заможну верству (прошарок землевласників, духовенства, міщанства). Царська влада сприяла тому, щоб саме росіяни поповнювали лави інтелігенції та укріплювали основи російської дер¬жавності в Україні. Одним із заходів національної політики царизму в Україні з метою зменшення соціального напруження було пересе¬лення української людності з рідної землі на Далекий схід і у Сибір, натомість відсоток росіян на території України стрімко зростав. Поси¬люючи колоніальну експансію, для втілення ідеї перетворення Росії на «третій Рим», самодержавство особливо жорстко переслідувало на¬ціональні й суспільно-культурні рухи в Україні, яка була найважливі¬
159

шим стратегічним джерелом воєнно-екеномічної могутності імперії та одним із головних її промислових районів. Важливим фактором для ствердження могутності Російської імперії було використання еконо-мічних ресурсів України. Використання військової сили для приду-шення селянських виступів, неодноразове проголошення стану поси-леної охорони в українських губерніях, запровадження судів військової юстиції з метою придушення революційних виступів, зміни у вибор-чому законодавстві не на користь селян і робітників (більшість яких — українці за походженням), особливості проведення передвиборчої кам-панії в українських губерніях, підтримка царським урядом діяльності промонархічних організацій, в основі якої — антиукраїнські виступи свідчать про яскраво виражений антиукраїнський характер національ-ної політики самодержавства в Україні.
Царський уряд під впливом упереджених тенденцій однобічного висвітлення українського національного руху, що походило від про- владних кіл, проводив активну боротьбу з будь-якими проявами ук-раїнського руху. Так вимоги українського студентства до демократи-зації вищої освіти в Україні, заснування українських кафедр у вищих навчальних закладах, прагнення до національного і культурного про-будження України викликали урядові репресії та призвели до вста-новлення суворого контролю як зі сторони навчального начальства, так і місцевої влади. До 1905 р. видання газет і журналів українською мовою не допускалося. Незважаючи на Тимчасові правила про друк від 24 листопада 1905 р., які дозволяли заснування української преси, видання україномовних часописів було короткочасним; із початком Першої світової війни царський уряд офіційно заборонив друк усіх періодичних видань у підросійській Україні, що виходили україн¬ською мовою.
У ході заснування та діяльності українських національно-освітніх товариств, клубів, товариств поширення в народі грамотності місцева влада встановила за їх роботою контроль, всіляко обмежувала їх куль- турно-освітню, видавничу діяльність, яка була спрямована на відрод-ження української культури. Останній чинник, а також звинувачення фундаторів цих товариств у протиурядовій діяльності призвело до посилення політики репресій щодо них. Внаслідок боротьби цар¬
160

ського уряду з українським національним рухом із початком військо-вих дій у 1914 р. було припинено функціонування тих організацій, які сприяли пробудженню у народу національної свідомості.
До початку революції 1905 р. у підросійській Україні не була до-зволена легалізація політичних партій і організацій: самодержавство не припускало можливості демократизації політичного життя на ук-раїнських землях. Причини селянських виступів 1902-1903 рр. цар-ський уряд вбачав у агітаційній роботі РуП. Оскільки однією із вимог українських політичних партій було проголошення автономії України та повалення самодержавного ладу в Російській імперії, царський уряд спрямував усі наявні репресивні заходи на боротьбу з україн¬ським політичним рухом, який мав значний вплив на революційну ситуацію в державі. Так із метою попередження розвитку політичного руху в Україні була проведена робота зі створення мережі охоронних відділень (із 1903 р. отримали назву ГЖУ), в основі діяльності яких було встановлення нагляду за політичними настроями населення, за функціонуванням політичних партій, обмеження діяльності останніх (ліквідація підпільних друкарень, знищення агітаційної продукції, встановлення нагляду за українськими політичними діячами, арешти їх, ліквідація місцевих осередків партій). Царський уряд підозрював членів українських політичних партій у зв’язках із певними колами Австро-Угорщини, тому під час війни він ще уважніше стежив за роз-витком українського політичного руху, посилив репресії проти його лідерів і проти тих політичних організацій, які після ряду репресій продовжували діяти. У ході окупації російськими військами Галичини та Буковини царизм планував назавжди покінчити з українським на-ціонально-визвольним рухом.
У досить розвинутій духовній культурі українського народу, її найважливішій складовій — самодостатній мові, царизм вбачав по-стійну загрозу цілісності Російської імперії, а тому першочергово про-водив розгорнуту політику денаціоналізації українців, підводячи їх до межі етнічного зникнення. У царській Росії набула поширення ідея стосовно єдино можливого панування російської мови, літера¬тури, культури загалом у суспільно-культурному житті України, а в основі політики русифікації — звуження сфери користування укра¬
161

їнською мовою та зведення її до рівня селянського жаргону. Відповідно запровадження української мови в церкві, судочинстві і громадський установах не було дозволено; діяла заборона на ввезення із закордону літератури, виданої українською мовою, русифікаторська політика царського уряду, цей унікальний приклад культурного геноциду й нетерпимості в історії людства не змогла викорінити прагнення ук-раїнського народу до самобутнього розвитку рідної мови, національ¬ної освіти та культури в цілому.
Аналіз освітньої політики царизму в Україні доводить її антиук-раїнський характер — створювалися обставини, за яких шкільництво позбавлялося своїх самобутніх рис і змушене було адаптуватися до російських імперських взірців. Введення загального обов’язкового на-вчання залишилося нездійсненним, а питання української школи (на-віть початкової) за царської влади залишалося невирішеним. Основна вимога громадськості та передової інтелігенції — забезпечення для українського народу права навчатися рідною мовою — так і не була досягнута. Заборона викладання в навчальних закладах українською мовою була шкідливою для учнів. Результатом неналежної постановки народної освіти, ненаціональної школи були низький рівень культури та освіти, що позначилося на затримці духовного розвитку україн-ського народу.
Самодержавство постійно стояло на заваді розвитку культури в Ук-раїні. Саме цим можна пояснити створювані штучні перепони та за-борони перед діячами української літератури, театру, мистецтва та музики. Процес переслідування царським урядом літературних і мис-тецьких кадрів в Україні полягав у постійних цензурних заборонах, які тяжіли над творами української літератури, п’єсами відомих дра-матургів. Українські прозаїки та поети, діячі мистецтва зазнавали сис-тематичних гонінь зі сторони поліції.
Негативні наслідки антиукраїнської політики царизму щодо сус- пільно-культурного життя в Україні відчутні і на сучасному етапі:
– по-перше, внаслідок міграційної політики царизму в підросійській Україні з метою розчинення українського етносу російськомовним нині у незалежній Україні, за даними 2004 р., нараховується близько 16 млн. осіб, з числа яких — 8 млн. — етнічні росіяни;
162

– по-друге, царський уряд зробив усе можливе, щоб українці навіть не думали про свою окрему церкву — заборонив у церквах викорис-тання української мови, Синод призначав на українські кафедри ро-сійських архієреїв, а українських священнослужителів — у центральні губернії імперії. Наслідком такої церковної політики царизму в Ук-раїні є те, що сьогодні, в нових історичних умовах, Московський Па-тріархат наполегливо виступає проти надання українській церкві ав-токефалії, виступає проти української мови у церковних проповідях. Ці сумні явища в українській церкві є проявом вічного російського імпершовінізму і т. зв. церковного імперіалізму. Нинішня Росія не зацікавлена у втраті надійного каналу на Україні, яким є Українська Православна Церква Московського патріархату, — частина Російської православної церкви;
– по-третє, наслідком антиукраїнської політики царизму в Україні є те, що частина українського суспільства на сучасному етапі не сприй-має української історії. В українську суспільну думку століттями вли-вали т. зв. «імперську свідомість» й «імперський» менталітет, що при-звело до викривлення української національної психології. Крім того, нині Росія воліє й надалі порядкувати на нашому ідеологічному полі, у нашій культурній сфері. Тим самим нам пропонують орієнтуватися на російську духовність. Росія на законних підставах реєструє в Ук¬раїні свої періодичні видання, комп’ютерні програми та диски з ан-тиукраїнською ідеологією, що є прямим втручанням у внутрішні справи нашої держави.
– по-четверте, на сучасному етапі у Києві, містах східної України та Автономній Республіці Крим (далі — АРК) російське друковане слово, а також слово як на радіо, так і на телебаченні майже повністю заглушило українське. Ринок літератури в Україні заполонили ро-сійськомовні видання. Українською мовою на території України ви-дається лише чверть тиражу, решта — російською. Щодо професійної літератури, то наявність примірників українською мовою ще менша. Це приклад продуманої культурної експансії Росії в Україні. Засоби масової інформації в Україні фактично поділені між московськими та місцевими олігархами, що дає додаткові важелі для збереження московського домінування в Україні. Незважаючи на те, що київські,
163

центральні телевізійні канали переважно україномовні, приватні ка-нали транслюють телевізійні програми здебільшого російською мо¬вою. Державні обласні телерадіокомпанії центральних і східних ре¬гіонів українською мовою передають лише новини та зрідка якусь програму. Приватні радіостанції, у свою чергу, здебільшого ведуть трансляцію російською мовою.
– по-п’яте, російськомовні журнали станом на 2003 р. становлять 60.6% журналів АРК, у Донецькій та Дніпропетровській областях від-повідно 42.85 та 33.64%. До того ж, в Україні близько 50.49% газет — російськомовні: кількісно перевищують російськомовні газети у За-порізькій, Миколаївській, Одеській, Луганській, Донецькій областях і в Криму. Проблеми, з яким стикається періодична преса незалежної України багато в чому повторюють проблеми української періодики початку XX століття, тому є актуальними і сьогодні, у період демо-кратичних перетворень, враховувати проблеми, з якими стикалася україномовна періодика за царату. Це допоможе українські владі реа-лізувати конституційні права людини на свободу думки і слова, по-кращити стан української періодики.
Таким чином, на русифікацію України працює і книготоргівля, і розповсюдження преси, і радіо, і телебачення.
– по-шосте, політика русифікації, котру проводив на українських землях царський уряд, і яка набула нищівного характеру за часів СРСР призвела до того, що мільйони українців під тиском обставин справді користуються у суспільному, а часто й приватному житті російською мовою. Найбільш зросішценими стали східно-південні області України. У суспільну свідомість десятиліттями насаджувався стереотип про ні¬бито непрестижність і меншовартість української мови.
– по-сьоме, одним із негативних наслідків освітньої політики ро-сійського царизму в Україні було втілення русифікаторських тенден¬цій в системі освіти. Цей наслідок відчутний продовж усього XX ст. — як за радянської влади, так і після проголошення незалежності Ук¬раїни, а також певною мірою відчутний і на сучасному етапі.
– по-восьме, безпрецедентні утиски українського культурного життя за царату вплинули не лише на ставлення радянської влади до української мови освіти, діячів мистецтва, а й на політику в сфері
164

культури у незалежній Україні. Прикладів цьому багато: здебільшого на сцені Національної опери України ставиться західноєвропейська класика у перекладі російською мовою або російська класика, у На-ціональному академічному театрі російської драми імені Лесі Укра-їнки за сезон ставлять більше двадцяти вистав, з яких одна вистава за твором Лесі Українки у російському перекладі, інші постановки — приклади російської та західноєвропейської класики. Подібна ситуа¬ція і в інших театрах. Виняток становить Національний академічний театр імені І. Франка, на сцені якого ставиться більше вистав україн¬ських драматургів, а вистави, що представляють західноєвропейську класику, йдуть українською мовою. Звичайно, таке сумне явище для держави, як російськомовні театри України, багато в чому залежить від політики Міністерства культури і туризму України, а також без-посередньо від дирекції театрів і їх художніх керівників. Щодо керів-ництва українських театрів, то їх в основному посідають не представ-ники української нації, а представники національних меншин, що населяють Україну. Останній чинник — це, на наш погляд, також наслідок політики царизму в Україні.
Нинішній стан економічного й суспільно-політичного життя в Ук-раїні зумовлений тяжкою історичною спадщиною колоніального ми-нулого у складі Російської та Радянської імперій, коли самодержавство й комуністичний режим послідовно проводили політику нищення й переслідування українського етносу, мови, культури, будь-яких форм національного життя. Через обрив живого зв’язку зі своїм ми¬нулим мільйони українців утратили своє етнічне самобутнє обличчя.
Нинішнє становище української культури, як і української мови, зумовлене тяжкою історичною спадщиною — протягом двох з поло-виною століть перебування України у складі Російської імперії та СРСР, коли царський уряд і комуністична влада послідовно прово¬дили політику обмежень, переслідувань української мови, культури, будь-яких форм українського національного життя. Нині Росія про¬водить тотальний та організований наступ на українську мову, куль¬туру та самосвідомість. Українці й досі перебувають у полоні куль¬турних, політичних і економічних впливів.