«Культурна» внутрішня політика і в білій
російській, і в червоній російській імперіях зав
жди була й є, як про це можуть свідчити по
дані нижче історичні факти, тотожною, була
й є — спрямована на нищення національних
культур на загарбаних територіях неросійських
народів. Нищення тисячелітніх культурних
здобутків і культурного національного розвою
неросійських народів завжди базувалося, як ба
зується і тепер, в першу чергу на практику
ванні русифікації, на плеканні російського шо
вінізму. Вже з давніх царських часів було впро
ваджено, наприклад, термін «россіянін». Цей
термін зовсім не оприділював конкретну націо
нальність людини чисто російського походжен
ня, а оприділював абсолютно кожну людину,
котра ставала підданим імперії, зовсім нехтую
чи неросійське походження цієї людини. Наве
демо історичний приклад. Після загарбання
Грузії (1801 р. за Олександра І) і Вірменії (1828
р. за Миколи І) намісник царя на Кавказі граф
Воронцов заявив: «Нєт ні малороссов, ні татар,
27 ні ґрузін, ні армян. Єсть єдіноє Отечество —
Россія і все ґражданє — россіянє».12 Чи ж не
відповідає це, не перегукується це з відомими
заявами всіх вождів червоної російської імпе
рії про створення й існування в СССР «нового
типу людини» — «советского человека»? Тобто,
нема українця, татарина, грузина, вірменина, а
є одно «отечество» СССР і є «совєтскій человек».
Гасло «За веру, царя і Отечество!» булозаміне-
відомим гаслом «За дело партіі, за Родіну, за
Сталіна!».
При практикуванні русифікації і царською,
і советською владою завжди була й є ставка на
російський народ, як на найвидатнішого будів
ника і оборонця держави, котрому всі інші на
роди імперії мусять «завдячувати» своє існу
вання. Сам російський народ і в дійсності зав
жди був і є привілейованим і справді лише цей
народ був і є надійним будівником та рятівни
ком білої і червоної імперій. Росіяни остаточно
врятували Петра І під Полтавою від поразки
у війні з шведами, в той час, як українці на
чолі з Мазепою мали за мету сприяти розвалові
російської кріпацької імперії; росіяни врятува
ли і Сталіна від поразки в другій світовій війні:
адже мільйони представників гноблених неро
12 А. Коротков. От Ельбруса до Арарата. Москва,
1912, стор. 48.
28 сійських народів у перші ж дні війни пішли до
німецького полону, засвідчуючи цим не якісь
симпатії до фашизму (бо фашизм — це абсо
лютно чужорідна ідея для всіх неросійських
народів СССР), а демонструючи цим небажання
боронити невільництво в червоній російській ім
перії, воювати «За Родіну, за Сталіна!» («За Ца
ря, за Отечество!»), воювати за бляшанки —
впроваджені російські ордени Олекнадра Нев
ского, М іхаіла Кутузова, Александра Суворова,
адмірала Нахімова. І не без підстави Сталін
24. 5. 1945 р. на бенкеті в Кремлі дякував за
врятування російської червоної імперії виключ
но російському народові. Процитуємо відомий
виступ Сталіна: «Товариші! Дозвольте мені під
нести ще один останній тост. Я хотів би підне
сти тост за здоров’я нашого советського народу
і насамперед за здоров’я російського народу.
(Бурхливі оплески і вигуки «ура»!). Я п’ю на
самперед за здоров’я російського народу тому,
що він являється найбільш видатною нацією з
усіх націй, що входять до складу Советського
Союзу. Я підношу тост за здоров’я російського
народу тому, що він заслуж ив у цій війні за
гальне визнання, як керівна сила Советського
Союзу між народами нашої країни. Я підношу
тост за здоров’я російського народу тому, що він
має світлий розум, стійкий характер і терпін
ня .. . Інший нарід міг би сказати своєму уря
29 дові: ви не виправдали наших сподівань, ідіть
геть, ми настановимо інший уряд, який укладе
мир з Німеччиною і забезпечить нам спокій.
Але російський народ не пішов на це, бо він ві
рив у вірність політики свого уряду . . . І це до
вір’я російського народу до совстського уряду
було тією рішальною силою, яка забезпечила
історичну перемогу . . . Дякую йому, російсько
му народові, за це довір’я! За здоров’я Російсь
кого Народу!»1’3
Л. Брежньов на XXIV з’їзді в своїй доповіді
висловився так: «Великий русскій народ, вели
ка його революційна енергія, посвята, еамо-
жертвенність, трудолюбивість . . ,»14
І в білій, і в червоній російських імперіях
русифікація охоплювала й охоплює всі галузі
культури: історію, науку, літературу, мистецт
во, шкільництво, середню і вищу освіту. Зни
щуючи, або фальшуючи національні галузі
культури, московська влада завжди виставля
ла і виставляє за совєтських часів російську на
уку, літературу і мистецтво як «найпередовіші»,
«найталановитіші» культурні здобутки в світі.
Щодо переслідування культурних діячів,
завжди в першу чергу страждали письменники
й поети, як представники найбільш популярної
13 «Правда», 25. 5. 1945; підкреслення моє. — С. М.
14 «Правда», 31. 3. 1971.
ЗО серед народніх мас галузі культури. Історії, на
приклад, дуже добре відомі офіційні конфіска
ції видання літературних творів письменників
неросійських народів і навіть заборона друку
вання творів цих письменників в царські і со-
ветські часи, — тотожність «культурної» полі
тики очевидна. В білій російській імперії за
вийнятком письменників-декабристів, які брали
участь у повстанні зі зброєю в руках, інші
письменники, і в першу чергу неросійські, літе
ратори, журналісти переслідувалися: за прог
ресивні думки й ідеї, за критику дій урядів, за
літературні твори, в котрих представники вла
ди бачили вільнодумство і ідеї, спрямовані про
ти існуючої системи управління державою. В
результаті суворі покарання: каторжні роботи,
тюрми, вислання на поселення у віддалених міс
цях Сибіру, обмеження в громадянських пра
вах, обмеження у виборі місця проживання,
гласний або секретний поліційний нагляд, кон
фіскація творів, заборона друкуватися, або вве
дення найжорстокішої цензури. Всі ці заходи
царської влади — абсолютно тотожні із захода
ми совєтської влади. Проілюструємо це істо
ричними прикладами:
«В Росії дійшло вже до того, що письменни
ки стають відомими наслідком спеціяльного
способу… В Европі держави обдаровують сво
їх лавреатів літератури стипендіями, відповід
31 ними посадами і нагородами. В Росії відзначен
ня йдуть інакше. Починається нищення цензу
рою того, що вийде з-під пера письменника,
який відрізнився, після нищення творів прихо
дить обшук і грабунок письменникових ману
скриптів, після обшуку — нагляд поліційний,
а далі — заслання (без суду) до відповідного
безлюдного кута, в залежності від здібностей і
таланту».15 Це написано 1906 року, і як ж е це
відповідає совєтській дійсности!!! В солідному
науковому творі «Мартіролоґ русскіх пісатєлєй
(1700-1900)», виданому в Берліні 1927 р. (видав
ництво «Бібліофіл») професор Олександер Ляс-
ковскій, користуючись історичною архівною до
кументацією, пише про окремих письменників:
«заборонено проживати в університетських міс
тах», «для нагляду за ним до його мешкання по
селили переодягненого жандарма», «для нагля
ду за ним в його будинок були поселені солдати
Сенатської роти», «був висланий закордон», «був
заарештований і звільнений з тим, що зобов’я
зався жити поза кордонами Росії», «йому було
запропоновано: заслання в Сибір, або виїзд за
кордон назавжди — вибрав останнє, помер за
15 Wacław Gąsiorowski, Krуlobуjcy, Wydawnictwo
Łуdzkie, 1957, стор. 33. Тут треба зазначити, що ця
книжка є передруком, а перше видання було в Па
рижі 1906 року, — дивись передмову в цій книжці на
5 сторінці.
32 кордоном».1″ Чи ж не відповідає ця терміно
логія царських часів поліційній терористичній
практиці советській, спрямованій супроти со
тень і сотень нинішніх письменників? Та ж про
цю тотожну практику цілий світ читає в пресі
щоденно!!! Та ж з історії не можна викреслити,
що тільки впродовж трьох років (!) — від 1929
до 1932 в Україні було знищено 200 лише одних
українських визначних поетів і письмен
ників!!!17
Про шаленну русифікацію свідчить, напри
клад, сама ж совєтська статистика, згідно кот
рої в містах України середні учбові заклади
становлять тільки 19,7%, тобто, в містах тільки
1(і Дивно, що О. Лясковскій назвав свій цінний твір
«Мартіролоґ русскіх пісатєлєй», хоч в ньому пише і
про трагічну долю українців (називаючи їх україн
цями, а не малоросіянами) — Т. Шевченка, П. Кулі-
ша, М. Костомарова, П. Єфименка, І. Герцо-Виноград-
ського, В. Богучарського, пише про білоруса І. Луце-
вича (Янка Купала), про вірменина В. Тотоміанца. Дає
О. Лясковскій коротку, але об’єктивну довідку і про
«Кирило-Методіївське Братство», цитуємо дослівно:
«Кирило-Методіївське Братство» постало в першій по
ловині минулого століття, ставило за ціль для своєї
діяльности розвиток української національної само
свідомосте. Керівниками Братства були Костомаров,
Шевченко, Куліш, Білозерський. Уряд побачив у
діяльності Братства прихований український сепара
тизм і 1847 року застосував проти керівників жорстокі
репресивні міри», стор. 347-348.
17 Дивись: Півсторіччя суду проти СВУ-СУМ,
«Шлях перемоги», Мюнхен, 10. 8. 1980, стор. 6.
33 кожний п’ятий середній учбовий заклад (серед
ня школа, технікум) має українську мову нав
чання, а всі інші — російську мову.18 В сільсь
ких українських школах, починаючи з п’ятої
кляси, на вивчення української мови і літера
тури щотижнево припадає 2 години; на вивчен
ня російської мови і літератури — 5 годин; на
вивчення історії України — 2 години; на вив
чення історії Росії і СССР — 7 годин.19 11 лис
топада 1978 журнал «Радянська Освіта» подав
рішення колегії міністерства освіти УССР про
те, що навчання російської мови починається
у перших клясах загально-освітних шкіл з ук
раїнською мовою навчання.
Певно, що за всіх часів червоної російської
імперії неросійські народи завжди чинили і чи
нять спротив русифікації. Ще сам Сталін свід
чив, що «… В Україні ще зовсім недавно ухил
до українського націоналізму не складав голов
ної небезпеки, але коли перестали з ним боро
тись і дали йому розростись . . . цей ухил став
головною небезпекою . . .».20
Українська вільна преса закордоном майже
щоденно, базуючись на совєтські ж джерела,
друкує повідомлення про виключення з універ
18 М. Сальнікова. Среднее образованіе в СССР, Мос
ква, 1976, стор. 52.
19 Там же, стор. 73.
Сталін, Питання ленінізму, стор. 474.
34 ситетів українських студентів, викладачів, про
звільнення українських наукових працівників
з різних установ, про заборону їм продовжувати
навчання, заборону педагогічної або наукової
діяльности, про влаштування їм фіктивних су
дових процесів (відкритих і закритих), про за
судження їх і заслання. І всі ці переслідування
практикуються тільки тому, що згадані вище
студенти, педагоги, наукові працівники, ж урна
лісти і літератори мають мужність виступати
проти совєтської політики взагалі і проти націо
нальної політики зокрема. Хіба немає в усьому
вищенаведеному духової споріднености між бі
лою і червоною імперіями щодо боротьби проти
усілякої опозиції? (Та ж за царських часів сам
Ленін був виключений з Казанського універси
тету, а Сталін — з Тбіліської духовної семіна
рії!!!). Хіба не є виявом русифікації хоч би й
те, що, наприклад, до Вищого технічного учи
лища імени Баумана при Совєті міністрів СССР
приймаються виключно росіяни (до цього учи
лища приймаються тільки вже дипломовані ін
женери з, як мінімум, п’ятилітньою доброю
практикою), які, після закінчення цього учили
ща, займають найвищі керівні посади у відпо
відних міністерствах і в індустрії неросійських
республік!? Хіба не є виявом русифікації ще й
такий ф акт (на котрий, між іншим, мало хто
звертає увагу), що переклади з закордонної
35 технічної і наукової літератури видаються тіль
ки російською мовою, — це е нічим іншим, як
примусовою русифікацією технічних і наукових
кадрів неросійської національности.
Як і за царя, так і за совєтів провадилась
і провадиться русифікація найбільшого знаряд
дя російського імперіялізму — армія: «… Чер
вона Армія виховувалась на багатющому досвіді
визвольних воєн російського народу, на тради
ціях великих російських предків — Олександра
Нєвскоґо, Дмітрія Донского, Кузьми Мгніна,
Дмітрія Пожарского, Олександра Суворова, Мі-
хаіла Кутузова . . ,».и
Про тотожність у галузі русифікації в білій
і червоній російській імперіях можна навести
безліч незаперечних доказів. Але, і це важливо
підкреслити, завдяки національній свідомости
неросійських народів ані царським, ані совєт-
ським урядам не вдалося підстригти всі неро
сійські народи під один російський гребінець,
не вдалося виховати безличну, покірливу, «єди
ну націю» під назвою «россіяніна» або «совєт-
ского человєка».
21 П. Федосеев. «Велика Визвольна Місія Червоної
Армії», російське видання, Москва, 1945, стор. 37, пере
клад і підкреслення наші.
Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.
Попередня: СОЦІЯЛЬНА ПОЛІТИКА