(? -1664)
Іван Виговський народився на початку
17 століття на Київщині. Він походив зі ста­
ровинної української православної шляхти, ро­
дове гніздо якої було у Вигові, що на Овруччині
в Київському воєводстві. Батько майбутнього
гетьмана служив у київського митрополита Пет­
ра Могили. Майбутній гетьман дістав добру
освіту, ймовірно в Києво-Братському колегіумі,
чудово володів крім української мови ще й цер-
ковнослов@нською, польською, латинською,
російською, був вправним каліграфістом.
Свою військову кар%)у Виговський розпочав
у війську Речі Посполитої. В роки правління ко­
роля Владислава IV (1632—1648) він відзначився
у боротьбі проти «неприятеля святого Хреста Гос­
подня», тобто — турецько-татарської агресії.
В 1638 році Виговський став писарем при
комісарові Речі Посполитої над Військом Запо­
розьким. Тоді ж Виговський познайомився та
зав’язав дружні стосунки з Богданом Хмельниць­
ким — тодішнім генеральним писарем Війська За­
порозького. У складі польського війська він брав
участь у битві при Жовтих Водах, бився хоробро,
але потрапив у полон до татар. Тричі тікав, але не­
вдало, й тоді його прикували до гармати. Бранця
врятував Богдан Хмельницький, викупивши його
в хана Іслам-Гірея III. Тоді Іван Виговський склав
гетьману присягу на вірність і додержав її.
Після кампаній 1648—1649 років Іван Ви­
говський брав участь у поході на Молдавію,
у Берестецькій битві, в організації оборони
Білої Церкви та в укладенні нового мирного
договору. У 1653 році він відіграв важливу роль
у переможних боях під Жванцем, але зрада та­
тарського хана не дала й тут можливості оста­
точно розгромити ворога. Це спонукало уряд
України до посилення зв’язків із Московською
державою та до укладення з нею військово-
політичного союзу. Виговський був одним
із найбільших прихильників Переяславської
угоди 1654 року. Однак невдовзі Москва зра-
дила Україну й уклала сепаратне перемир®
з Річчю Посполитою у Вільні. Це показало її
справжні наміри та змусило Хмельницького
шукати нових союзників. Було укладено союз
зі Швецією, Трансільванією і Бранденбургом,
унаслідок чого українські козаки брали участь
у взятті Варшави, Кракова, ряду інших поль­
ських міст. Річ Посполита опинилася на краю
загибелі, й її історики з жахом згадували про
добу «потопу» — 1655—1657 роки. Саме тоді
фортуна відвернулася і від Української держа­
ви. Москва не полишала намірів перетворити
Україну у свою колонію. У цей час помер Бог­
дан Хмельницький, і країна втратила загально­
визнаного лідера.
Богдан Хмельницький ще за життя волів пе­
редати булаву своєму молодшому сину Юрієві.
Фактично волю гетьмана було виконано: на
Чигиринській раді 1657 року старшина по-
На козацькій службі Виговський став особистим писарем Богдана Хмельницького. Разом
із самим гетьманом він став упорядником «Реєстру Війська Запорозького 1649 — початку
1650 років», де його згадано вже як генерального писаря козацької держави.
Існують підстави вважати, що саме Виговський відіграв одну з провідних ролей у створенні
розвідки й контррозвідки України. Його агенти постійно діяли у Польщі, Литві, Чехії, Моравії,
Сілезії, Австрії, Османській імперії, Кримському ханстві, придунайських державах.
клала гетьманські обов@зки на генерального
писаря Івана Виговського, але тільки до до­
сягнення Юрієм повноліття. Виговський став
гетьманом-регентом. В його особі Українська
держава здобула досвідченого політика, вмі­
лого адміністратора та дипломата, хоробро­
го й талановитого воєначальника. І все ж він
поступався Богданові Хмельницькому, хоча
і вмів знаходити компроміси у найгостріших
ситуаціях.
У 1658 році гетьман зіткнувся з потужною
опозицією, яку очолювали полтавський пол­
ковник Мартин Пушкар і кошовий отаман
Яків Барабаш — один із найбільших політич­
них авантюристів за всю історію України. До
того ж Москва все нахабніше втручалася
у внутрішні справи Української держави. Це
призвело до російсько-української війни
1658—1659 років, і одночасно почалася гро­
мадянська війна в Україні. У такій ситуації
Виговський круто змінив політику й уклав
із Річчю Посполитою Гадяцьку угоду 1658
року. На його підставі Україна (під назвою Ве­
лике князівство Руське) мала входити до Речі
Посполитої як рівноправний член конфеде­
рації з Короною Польською та Великим
князівством Литовським. Це спричинило но­
вий наступ Москви на Україну, і 9 липня 1659
року Виговський завдав нищівної поразки
стотисячній царській армії під проводом
воєводи Трубецького у битві під Конотопом.
Однак Гадяцький договір призвів до народно­
го повстання проти Виговського, а нова хвиля
виступів опозиції зробила лідером молодшого
сина Богдана Хмельницького — Юрія, за спи­
ною якого стояли полковники Іван Богун, Іван
Сірко, Яким Сомко та інші. Війни на два фрон­
ти, та ще громадянської, Виговський не витри­
мав і склав гетьманські повноваження.
Колишній гетьман переїхав на Волинь, що
перебувала тоді під контролем Польщі, й дістав
Барське староство. Він був сенатором Речі
Посполитої та Київським воєводою, вступив
до Львівського православного братства. Тим
часом на Правобережжі спалахнуло могутнє
антипольське повстання, котре було спря­
моване й проти гетьмана Тетері, наступника
Юрія Хмельницького. Той разом із польськи­
ми воєначальниками жорстоко придушував
народні виступи. Коли поляки схопили вождя
повстанців Дмитра Сулимку, було знайдено
деякі докази того, що «мотором» усіх цих
козацько-селянських бунтів був саме Іван Ви­
говський. Його було заарештовано й позбавле­
но прав та привілеїв, які він мав як сенатор. Без
всякого суду і слідства, навіть без коро­
лівського відома, колишнього гетьмана і най­
ближчого сподвижника «батька Хмеля» засу­
дили до розстрілу. Вирок було виконано 16
березня 1664 року. Згодом майже всіх нащадків
і родичів Івана Виговського царський уряд за­
слав до Сибіру.