(бл. 1623-1668)
Іван Брюховецький був справжнім сином своєї
епохи: талановитий інтриган, чудовий оратор, де­
магог, що навчився віртуозно керувати натовпом,
але не отримав майже ніякої систематичної осві­
ти. Кар’єру свою він розпочав служкою при
гетьмані Богдані Хмельницькому. За «Реєстром
Війська Запорозького» у 1649 році Брюховецький
входив до складу гетьманської Чигиринської сотні
під прізвиськом «Іванець Хмельницького»; втім,
літописець Самійло Величко стверджував, що він
був довіреною особою «батька Хмеля» та його
неповнолітнього сина Юрія.
У 1659 році невдоволення козаків політикою
Івана Виговського настільки поширилося, що
Юрій Хмельницький вирішив цим скористатися
і прибрати гетьманську булаву до рук. Але спочат­
ку треба було залучитися підтримкою запорожців.
Тож Юрій відправив на Січ для переговорів того ж
таки Брюховецького, який блискуче виконав це
доручення, а сам… залишився на Січі.
Серед запорожців Брюховецький прожив
від 1659 до 1662 року, і зовсім не тому, що полюбляв січовий уклад. Він добре розумів: Юрій Хмель­
ницький порівняно з власним батьком — нездара, тому при ньому кар’єри не зробити. А саме здобуття
високих посад і чинів було для майбутнього гетьмана сенсом життя.
Резиденція нового гетьмана Лівобережжя та його уряд розташувалися в Гадячі. Брюховецький вва­
жав московського царя єдиним законним володарем України, натомість, правобережний гетьман Павло
Тетеря тримав руку польського короля. Тому протягом трьох років володарі земель обабіч Дніпра без­
перервно воювати. Нарешті у 1663—1664 роках козаки Брюховецького та московські війська довели
Польщі, що заволодіти Лівобережжям їй не вдасться. Вони захопили Канев, Черкаси та Білу Церкву,
розорили чимало правобережних міст. Однак Чигирин Брюховецькому не скорився, а потім під тиском
вояків Тетері та польського уряду гетьман був змушений відступити за Дніпро.
На той час запорожці вважалися єдиною авторитетною суспільно-політичною си­
лою, відданою Україні. Обурені відновленням Гадяцькоїугоди 1659 року, вони відмовилися
підкорятися Юрію Хмельницькому й вирішили обрати нового гетьмана. На Лівобережжі
спалахнула боротьба за владу. Головними претендентами на булаву вважались наказ­
ний гетьман Яким Сомко та ніжинський полковник Василь Золотаренко. Сомка під­
тримувала заможна старшина, а Золотаренка — прості козаки. Невідомо, чим би
закінчилась справа, але обидва претенденти почали обливати один одного багнюкою
і вдалися до підступних інтриг, заграючи з Москвою. Саме тоді Іван Брюховецький
зрозумів, що його час настав. Улітку 1662 року в супроводі січовиків він прибув до мо­
сковського воєводи князя Григорія Ромодановського, запевнив, що не підтримує ні Сомка,
ні Золотаренка і пропонує запорожцям і московським військам об’єднатися та разом
виступити проти Юрія Хмельницького. Січовики ж запевнили князя, що згодні під­
тримати тільки Брюховецького — «кандидата від народу». Після тривалих перемовин
Ромодановський почав довіряти гостю й виставив його перед царем як найбільш прий­
нятного для Москви претендента на гетьманство.
Як державний діяч гетьман Іван Брюховець-
кий не виправдав сподівань співвітчизників.
При розв’язанні будь-яких питань він діяв ви­
ключно з позицій власної вигоди. Отримавши
жадану булаву, він одразу ж забув про свої
обіцянки піклуватися про народ. Навіть най­
менше невдоволення на адресу гетьмана за­
кінчувалося для необережних арештами, кон­
фіскаціями майна та стратами. Такі дії аж ніяк
не сприяли зростанню популярності Брюхо-
вецького. У серпні 1695 року в Чигирині з’явився
новий правитель — потомок старовинного ко­
зацького роду Петро Дорошенко. Він відзначався
виключними здібностями, гнучким розумом, от­
римав прекрасну освіту і мав повагу козаків.
Поява могутнього та популярного конкурента
налякала Брюховецького, і він негайно почав
діяти. У вересні 1665 року гетьман прибув до
Москви, де підписав із царем угоду, яка ще
жорсткіше обмежувала державний суверенітет
України. За це він благав розмістити російських
вояків у великих містах на лівому березі Дніпра.
Однак результат таких дій гетьмана виявився
несподіваним — усе Лівобережжя завирувало.
День у день козаки та селяни готувались повста­
ти проти чужинців.
Брюховецький швидко зрозумів, що накоїв.
Він навіть не уявляв собі, якої шкоди спричинять
московські війська Україні. В 1666 році московські
воєводи почати поголовний перепис населення,
обклали українців подушними податками, які
йшли до московської казни, почали забирати при­
бутки з торгівлі та винокуріння, отримали юрис­
дикцію над некозацьким населенням країни. Геть­
ман втратив право підтримувати стосунки з інши­
ми державами і навіть вимушений був просити
прислати в Україну митрополита з Москви.
Через рік в Андрусові під Смоленськом Мо­
сковське царство підписало мирну угоду з Поль­
щею. Згідно з нею Україна ділилася на дві частини:
лівий берег залишався у власності Росії, а правий
отримувача Польща Що ж стосується Січі, то вона
потрапляла під протекторат обох держав.
Розуміючи, що булава от-от вислизне з його
рук, гетьман Брюховецький, який вже отримав
боярський сан, утнув таке, що на кілька століть
забезпечило йому місце в списку, який щонеділі
читався в усіх московських церквах і починався
зі слів: «Да будуть прокляті на віки віків злі крадії
та розбійники…» у 1667 році цей природжений
інтриган почав готувати антимосковське по- С. Васильківський. «На варті»
встання. Таємна рада з цього питання відбулася
в Гадячі 19 січня 1668 року. Вже 18 лютого з Гадя­
ча було видворено московські війська, а воєводу-
чужинця посаджено до каземату. Одночасно
Брюховецький вирішив просити протекції у Ту­
реччини і почав переговори з Петром Дорошен­
ком про створення єдиної української держави
і проведення Ради Війська Запорозького з тим,
щоб обрати чільника об’єднаної У країни. Нарешті
обидва гетьмани, кожний зі своїм військом,
зустрілися на Сербинському полі неподалік від
Котельви. їхні козаки розбили табори в кількох
сотнях метрів один від одного у підніжжя кургану
Сербина могила. Дорошенко піднявся зі своєю
охороною на вершину кургану і закликав Брюхо­
вецького для перемовин. Але той відмовився,
і тоді козаки, послані правобережним гетьманом,
спробували його схопити, ате невдало. Втім, це
вже не мато значення — вояки Брюховецького
почати масово переходити під руку Дорошенка.
І хоча Дорошенко пізніше стверджував, що він
аж ніяк не бажав смерті Брюховецького, козаки
схопили-таки лівобережного гетьмана, прикувати
до гармати, а потім забили на смерть. Часи були
жорстокі, а розправа швидкою. Ніхто з українських
літописців навіть не поспівчував Іванові Брюхо-
вецькому, який пішов із життя у віці 45 років, бо
всього п’ять років тому він таким же звіряче жор­
стоким чином позбавився власних конкурентів —
Якима Сомка та Василя Золотаренка.