Про першу половину життя відомого кошово­
го отамана Запорозької Січі Івана Ждана (ві­
домого також як Ждан-Ріг чи Ріг) дослідникам
нічого не відомо. На історичну арену він висту­
пив тільки в 1666 році, коли серед січовиків по­
чалися непорозуміння та заворушення. Власне,
саме тоді лівобережний гетьман Іван Брюховець-
кий, будучи вже московським боярином, попро­
хав царя Олексія Михайловича надіслати в Укра­
їну своїх воєвод. Але козаки воліли краще шукати
спільної мови з татарами, ніж терпіти присутність
в Україні російських залог.
Саме тоді кошовим отаманом було обрано хо­
роброго вояка Івана Ждана Новий кошовий вва­
жав, що причиною всіх негараздів в Україні та на
Січі є Іван Брюховецький, і тому одразу ж від­
правив гетьману листа, в якому сповіщав, що
січовики ніколи не підтримають його зв’язків із
Москвою. Коли ж у фортеці Кодак та Кременчук
були призначені московські воєводи, запорожці
зв’язалися з Петром Дорошенком і почали бойкоту­
вати «московітів». Нарешті, вони домоглися того,
що посланець російського царя утік із Запорожжя,
кинувши все своє майно.
Але Брюховецький не бажав
визнавати, що негаразди на
Січі пов’язані з його політикою.
Він уважав, що в усьому винна
\ і «дсо хизрлаьдниіс»т, ь і нзиазпорвоопгоо нуквоазва цтмвоа­
сковському урядові якомога швидше надісла­
ти на Запорожжя воєводу Сафонова з великим
загоном. Сам гетьман постійно тримав при собі
піхотний полк І. Щербини та кінний полк
Д. Раїча.
Восьмого травня 1667 року на Січі з’явився
московський представник Є. Ладиженський. Він
зустрівся з Іваном Жданом і поскаржився, що
козаки напали на посольський караван і вбили
кримського посланця. Ладиженський також по­
просив кошового надати йому особисту охорону,
щоб дістатися кримського міста Шекермен. Од­
нак кошовий заявив, що нічого не знає про напад,
а щодо охорони, то це питання нехай вирішує ко­
зацька рада.
Отже, 10 травня запорожці відібрати в Лади-
женського грамоти, царський наказ і казну. Лади­
женський направив повідомлення про це до Мо­
скви, а сам залишився на Січі чекати відповіді.
Цар, отримавши таку звістку, звелів Брюхо-
вецькому розслідувати справу і з’ясувати, чи не
знайшли січовики спільної мови з Петром Доро­
шенком. Гетьман, у свою чергу, направив до Запо­
рожжя полкового осавулу Ф. Донця, щоб той до­
кладно з’ясував випадок з убивством кримського
посланця.
Дванадцятого травня козаки зібралися на
раду, під час якої добряче насіли на свого ко­
шового отамана. Ждан доводив, що вбивць та­
тарського дипломата все ж таки слід від­
шукати; січовики ж на це відрубали: шукати
винних не слід, бо й так усе ясно. Недарма ж
речі вбитого мурзи заховані в курені самого
Московський уряд, намагаючись з ’ясувати, що ж насправді коїться на Січі,
9 серпня 1966 р. надіслав до Києва свого представника І. Леонтьєва. Гетьману ж
Брюховецькому цар порадив написати кошовому Ждану і направити січовиків
проти кримських татар. Тож у жовтні запорожці, на чолі яких стоячи кошо­
вий отаман і полковник Іван Сірко, відправилися воювати кримські улуси.
Похід, до речі, для козаків виявився вдалим.
Невдовзі після цього Москва підписала з Річчю Посполитою Андру-
сівське перемир’я, згідно з яким Україна подічячася на три частини, які
відходили у володіння обох сторін. Запорожжя опинилося під подвійною
владою Польщі та Росії, причому козаків про це ніхто не попереджав. От-
от мав спалахнути бунт, і Брюховецький попередив Москву: у Кодак та
Кременчук треба негайно ввести російські гарнізони, а «зайвих» козаків
спішно вивести із Січі. Гетьман доводив цареві, що він особисто приклав
усіх зусиль, щоб умовити запорожців «жити в дружбі та братній любові
з московськими ратними людьми», але січовий єпископ Мефодій затикає
козацтво до непокори.
Ждана. Тим часом хтось для доказу приніс
лук мурзи, і тоді кошовий почав виправдову­
ватися: мовляв, ці речі йому подаровано,
а звідки вони взялися — хто знає.
Запорожці обурилися спробі кошового поши­
ти їх у дурні, скинули Івана Ждана з отаманства,
а замість нього посадили О. Васютенка.
Подальша доля отамана Івана Ждана ли­
шається невідомою.