(?-1722)
З ім’ям Павла Полуботка пов’язана одна з не-
розкрнтнх таємниць України. За легендою, на­
казний гетьман Полуботок на початку 18 століття
поклав до одного з англійських банків майже 200
тисяч золотих червонців; згідно із заповітом геть­
мана, скарб цей, коли він буде знайдений і повер­
нений із процентами, слід розподілити між усіма
українцями. Не так вже й легко виявилося з’ясу­
вати, де у цьому переказі закінчується правда
і починається вигадка.
Отже, Павло Полуботок народився в родови­
тій козацько-старшинській сім’ї. За традицією
у таких родинах чин полковника був спадковим
і передавався від батька до сина. Після того, як
булава потрапила до рук Івана Мазепи, гетьма­
на Івана Самойловича заслали до Сибіру,
а батька та сина Полуботків, пов’язаних родин­
ними зв’язками з опальним Самойловичем, по­
збавили усіх маєтків. Але в 1708 році сам М азе­
па подбав, щоб той отримав чин полковника
Чернігівського полку. Після так званої «зради» Ма­
зепи та знищення гетьманської столиці Батурина
російськими військами, цар Петро І зібрав у Глухо-
ві козацьку старшину, щоб обрати нового гетьмана.
Козаки висловилися одностайно: булава повин­
на перейти до Полуботка. Але самодержець ва­
гався, і врешті-решт гетьманство дісталося
Павлові Скоропадському. Після смерті Скоро­
падського, у 1722 році, козаки вручили булаву
Полуботку, незважаючи на те, що царський
уряд намагався остаточно знищити гетьман­
ство і передати владу в українських землях так
званій М алоросійській колегії. Тому гетьма­
ном Полуботок став не «повним», а наказним,
тобто тимчасовим.
До 1723 року Павло Полуботок залишався
у цьому стані і очолював малоросійську Гене­
ральну військову канцелярію. Досить скоро між
царським урядом і козацькою старшиною виник
конфлікт, який загрожував повстанням козацт­
ва. Петро І зрозумів, що за цими заворушеннями
стоїть саме Полуботок, і в серпні 1723 року ви­
кликав наказного гетьмана в Петербург. По
прибутті гетьмана разом із його посольством
одразу ж відправили до Таємної канцелярії і зви­
нуватили в державній зраді. Полуботок не виз­
нав своєї провини, зазначивши, що завжди слу­
жив і буде служити власному народу, і був
ув’язнений в Петропавлівській фортеці. У її
казематі наказний гетьман і скінчив свій життє­
вий шлях у 1724 році.
Неможливо точно сказати, чи володів Павло
Полуботок величезною кількістю грошей. Зро­
зуміло, він міг, скориставшись статусом наказ­
ного гетьмана, перетворити левову частку свого
рухомого та нерухомого майна у золоті червінці.
Цілком можливо, що далеко не всі ці гроші на­
лежали саме йому. Не можна виключити, що на­
казний гетьман, передбачуючи плин подій,
вирішив таким чином врятувати від пограбу­
вання частину коштів, які мали б скласти казну
нової української держави.
Історія про «золото Полуботка» «спливла»
лише у 1907 році, коли професор Олександр Ру­
бець надрукував у журналі «Новий час» докумен­
ти, знайдені в одному з архівів. Це був запис
розповіді англійського шкіпера, на борт шхуни
якого в Архангельську піднялися троє молодих
дужих українців, увесь багаж яких складала вели­
чезна дубова бочка неймовірной важкості. Ці
люди прямували до Лондона, і вже в Англії шкіпер
особисто супроводжував їх до контори Ост-
Петро І у в’язниці у Полуботка
Індської компанії. Один із козаків називав себе
Яковом, сином наказного гетьмана Полуботка.
Він уклав у банк компанії 200 тисяч рублів зо­
лотом на невизначений термін зберігання під 4
відсотки річних. Гроші були покладені на
пред’явника; отримати їх міг сам Яків, його
батько, їхні нащадки чи особи, що мали б до­
віреність вкладників на право одержання гро­
шей із відсотками.
У 1908 році 350 нащадків Полуботка зі­
бралися в містечку Стародуб на Сіверщині. Се­
ред них обрали 25 осіб, що склали комісію з по­
вернення гетьманського золота в Україну. Тоді ж
було підраховано, що з 1723 року внесок гетьма­
на збільшився в 1062 рази, тобто перетворився
на 240 тонн золота! Втім, нащадки Полуботка
теж не мали права отримати гроші, бо в заповіті
гетьман зазначив: внесок можна забрати тільки
тоді, коли Україна отримає незалежність.
У 1938 році уряд СРСР повів нові таємні
переговори з англійцями, наслідки яких нам
невідомі. Можливо, саме тому СРСР пізніше
отримав гарантії військової допомоги з боку
Англії. У 1964 році питання про гетьманську
спадщину підняла швейцарська преса; на Укра­
їні тоді ж була сформована комісія з пошуків
козацького скарбу. Англійці занервувати —
прем’єр-міністр Великої Британії, намагаю­
чись врегулювати конфлікт навколо скарбу,
навіть пропонував вибачити СРСР усі борги,
включаючи царські, аби питання було зняте.
У 1968, а потім і у 1986 роках одна за одною
комісії вивчали цю справу і… кожен раз
підписували відмову від фінансових претензій
до Великобританії. Але після отримання Укра­
їною незатежності ці домовленості між Ра­
дянським Союзом і Великою Британією втра­
тили чинність. Тому була створена спеціальна
комісія, яка й досі вивчає цю справу і нама­
гається відшукати прямих нащадків гетьмана,
а також історичні документи, які беззаперечно
свідчили б про факт покладення українського
золота до англійської фінансової установи, яка
заперечує наявність існування будь-яких ра­
хунків Павла Полуботка.
У 1922 році прямий спадкоємець сина Полуботка, Остап, прибув із Бразилії до Відня, де
зустрівся з послом УРСР Ю. Коцюбинським. Він показав фотокопію заповіту гетьмана і за­
пропонував: якщо представники української влади допоможуть йому отримати спадщину
з англійського банку, гроші будуть передані Україні. Сам Остап претендував тшьки на один
відсоток коштів свого предка. Керівництво УРСР зробило запит, і представник «Bank of
England» під час зустрічі з Ю. Коцюбинським офіційно визнав існування гетьманського внес­
ку. Існувало лише три перешкоди — відсутність оригіналу заповіту, непризнання Англією на
той час існування УРСР і те, що видача такої суми, на яку перетворились червінці Полубот­
ка з відсотками, була здатна зруйнувати тогочасну британську економіку.