(1690-1803)
Петро Калнишевський народився в селі Пусто-
войтівка Лубенського полку і прожив неймовірно
довгий вік — аж 112 років. Цей уславлений діяч ко­
зацтва походив з української шляхти. Він був
військовим осавулом, потім суддею Війська Запо­
розького низового, а в 1762 році січове товариство
обрало його своїм кошовим отаманом.
Щоправда, того ж року, після зустрічі в Москві
з царицею Катериною II, уряд подбав, щоб Кални­
шевський був усунутий із цієї посади — у Петер­
бурзі не сподобалися його відвертість й повна
відсутність раболіпства. Але вже в січні 1765 року,
всупереч царській волі, старшина знову обрала
його кошовим. Тоді ще ніхто не знав, що Кални­
шевський стане останнім кошовим отаманом ни­
зового Запорозького Війська…
Талановитий адміністратор і дипломат, Петро
Калнишевський обіймав цю посаду аж до 1775
року, і за цей час багато зробив для економічного
та культурного піднесення Запорожжя, для захи­
сту його державної автономії, колонізації запо­
різьких степів, поширення хліборобства й тор­
гівлі. Він відстоював права Запорожжя, задля
чого неодноразово їздив із депутаціями до Петер­
бурга, намагався посилити свою владу і обмежу­
вав права старшини та козацьких рад. Все пере­
шкоджало планам уряду імперії щодо поширення
російської присутності в Україні.
За відвагу, виявлену під час російсько-туре-
цької війни 1768—1774 років, Військо Запорозьке
дістало від цариці подяку. Калнишевського було
нагороджено орденом Андрія Первозванного, він
отримав чин генерал-лейтенанта. Але навіть це не
змогло перешкодити остаточному знищенню Січі.
На засіданні російського уряду 23 квітня 1775 року
князь Григорій Потьомкін виступив із проектом
ліквідації Запорозької Січі, а 4 червня за схвале­
ним планом стотисячне військо під командуван­
ням генерал-иоручика Петра Текелі, повертаючись
із турецької війни, обступило Січ, скориставшись
тим, що Військо Запорозьке ще перебувало на ту­
рецькому фронті. Не маючи достатніх сил, щоб бо­
ронитися, Калнишевський змушений був здати
свою фортецю без бою.
Загарбники пограбували військову скарбницю,
військові припаси, січовий архів, козацьку церкву.
Разом із старшиною Петра Калнишевського було
заарештовано і на пропозицію того ж Потьомкіна
Петро Калнишевський
довічно заслано до Соловецького монастиря. Тре­
тього серпня 1775 року Катерина II видала мані­
фест, у якому проголошувалося: «…Нет теперь
более Сечи Запорожской в политическом ея урод-
стве». Всі пункти маніфесту фактично зводилися
до звинувачення запорожців у захопленні та
присвоєнні чужої власності та в намаганні створи­
ти незалежне управління.
Кошовий отаман був надто помітною фігурою,
щоб від нього можна було здихатися потайки. Цар­
ський уряд не ризикнув фізично знищити Кални­
шевського, натомість у 1775 році 85-річного козаць­
кого проводиря заарештували й відправили до
Соловецького монастиря, куди він прибув наприкінці
липня 1776 року. Монастирському керівництву було
наказано утримувати його «без відпусток, заборони­
ти не лише листування, але й спілкування з іншими
персонами, та тримати під вартою солдатів».
Протягом багатьох років Калнишевський від­
бував ув’язнення в одиночній камері, причому його
контакти із навколишнім світом практично припи­
нилися. Камера кошового отамана була жахливим
місцем: кам’яний лантух завдовжки три метри і зав­
вишки у зріст людини без опалення, замість вікна —
щілина, забрана подвійними гратами, подвійні двері.
Стіни камери завжди були вогкими й вкритими
пліснявою, а повітря — задушливим. Вистачало там
і пацюків, з якими в’язню доводилося вести нескінченну боротьбу.
З цього холодного пекла Калнишевський вибирався тільки один-
два рази на рік — у Великий та Успенський пости. Тоді, під по­
силеним конвоєм, охоронці відводили старого кошового до
церкви, не дозволяючи йому перемовитися з кимось хоч
єдиним словом.
Лише за 12 років Калнишевського перевели до однієї
з келій, де було хоч трохи світліше і не так волого.
«Порційних грошей» отаман отримував один карбова­
нець на добу — і це було єдиною милістю з боку влади,
бо карбованець на той час вважався великими гроши­
ма На заощаджені кошти в’язень відремонтував свою
келію, а наприкінці життя придбав для монастиря
Євангеліє вартістю 2435 карбованців.
Нарешті за указом нового імператора Росії Олек­
сандра І у 1801 році 111-річний отаман був помилува­
ний і отримав право на вільний вибір місця проживан­
ня. За своїми літами і станом здоров® Калнишевський
зостався ченцем у монастирі, де й помер два роки по тому.
До самої кончини пам’яті та розуму старого козака заздрили
навіть зовсім молоді люди. Похований Петро Калнишевський
на головному под в і р® Соло ве цького монастиря перед Преобра-
женським собором. На його могильній плиті викарбовано напис:
«Здесь погребено тело в Бозе почившего кошевого бывшей некогда За­
порожской грозной Сечи казаков атамана Петра Калнишевского, со­
сланного в сию обитель по Высочайшему повелению в 1776 году на смирение. Скончался 1803 года
октября 31 дня смертию благочестивою, доброю».
У 2008 році Помісний собор Української православної церкви Київського Патріархату ухватив
приєднати праведного кошового отамана Катнишевського до чину святих під ім’ям Петра Багато-
страждатьного. Пам’ять святого Петра Багатостраждального вшановується 14 жовтня, у день Покрови
Пресвятої Богородиці — покровительки українського козацтва.