Петро Велегура, козак
Щербинівського куреня,
став останнім полков­
ником Кальміуського
об’єднання Нової Січі.
Уперше в офіційних
документах Коша він
згадується у 1754 році.
Велегура завжди
відзначався влалним
і рішучим характе­
ром. В 1772 році він
був призначений
полковником Кальміуської
паланки. Обійнявши цю
посаду, він багато уваги
приділив забезпеченню
надійного захисту своєї
території від зазіхань дон­
ських козаків та російських
регулярних військ. Протягом
наступних двох років Велегура не
тільки сповіщав Кіш про зни­
щення представниками

російської влади запорозьких ватаг, а й від­
значився рішучими діями щодо їхнього захи­
сту. Саме Велегура витіснив із лівого берега
Кальміуса російських рибалок, лісорубів та
донських козаків, відновив старий запорозь­
кий кордон по річці Міус, повернув у влас­
ність запорожців деякі коси Азовського моря
та степи у верхів®« річок Кальміус, Єланчик
і Кринка.
На початку 1775 року чутки про дії Веле-
гури дійшли до імператриці Катерини II та
її фаворита — князя Григорія Потьомкіна.
Останній почав загрожувати полковнику
арештом, і у червні 1775 року, під час розгро­
му Запорозької Січі, виконав таки свою за­
грозу. Останнього кальміуського полковника
відправили до Москви, поводячись із ним, як
із карним злочинцем — Велегуру закували
в ручні й ножні кайдани. Подальшу участь ко­
зацького ватажка повинен був вирішити князь
Потьомкін…
Що сталося з козацьким полковником,
яким був вирок, коли, де і за яких обставин він
скінчив своє життя, залишилося невідомим.