За своє більш ніж двохсотлітнє існування З а­
порозька Січ відіграла величезну роль у бо­
ротьбі українського народу з польською
і татарсько-турецькою агресією. Навіть її
підступний розгром, здійснений за наказом ім­
ператриці Катерини II у 1785 році, не знищив
українське козацтво. Природжені вояки, обо­
ронці кордонів, що свято берегли традиції та
давні вольності, були примушені шукати собі
місце в нових історичних обставинах.
Могутня Російська імперія, до складу якої на
той час увійшла значна частина українських
земель, не могла змиритися з існуванням Січі
на її теренах. Доки Січ була поза переділами
імперії або на її рубеж ах і боролась із зовнішніми
ворогами, московські володарі згодні були
терпіти її як мінливого напівсоюзника-напів-
підданого. Але коли Січ опинилась усередині
імперської території, миритися далі з існу­
ванням цієї «держави в державі» царський уряд
не міг. Ліквідація Запорозької Січі стала для
Росії нагальною потребою, і першим це зрозумів
Петро І, а за ним — Катерина II.
Подальша доля українського козацтва ви­
рішувалась по-різному для «сіроми», тобто
найбіднішіх козаків, і заможної старшини. Ча­
стина запорожців утворила два «пикинерсь-
ких» полки, що ввійшли до складу російської
армії, інша частина розселилася в степах
Лівобережжя і зайнялася мирною працею, а ті,
кому не припали до душі ці заняття, невелики­
ми ватагами під видом відходу на рибні промис­
ли пробралися на турецьку територію і засну­
вали біля Очакова нову Січ. Цих запорожців
налічувалося понад сім тисяч, і вони майже на­
певно належали до «сіроми», бо не були зв ’язані
ніяким майном. Довідавшись про це, царський
уряд вислав на північ і заточив у монастирі
колишніх вождів запорожців: кошового Кални-
шевського, суддю Головатого і писаря Глобу — бо
побоювався, що й інші запорожці підуть за тими,
хто подався в Туреччину, і на південно-західному
кордоні знову з ’явиться значна військова сила,
яку можна використати проти імперії. Від Ту­
реччини ж Росія зажадала повернути запо­
рожців, але ні турки, ні самі запорожці на це не погодилися. Турецький уряд офіційно визнав
козаків Задунайської Січі своїми підданими і до­
зволив їм жити і промишляти на Дунаї, а за це
служити султанові «піше і конно».
Розпорядженням султанської влади запорожці
не були задоволені, і серед них почалися завору­
шення. Частина козаків повернулася в Росію
і вступила у створене в 1783 році Чорномор­
ське козаче військо, яке після війні Росії з Туреч­
чиною в 1793 році було переселено до устя ріки
Кубані і поклало початок Кубанському козачо­
му війську, що проіснувало до 1917року.
Ще кілька тисяч козаків, одержавши доз­
віл австрійського Імператора, переселилися
в Австро-Угорщину й осіли у нижній течії ріки
Тіси. Але в Австрії козаки затрималися недо­
вго і незабаром розсіялися по світах. Одні по­
вернулися в Росію, інші направилися за Дунай.
Задунайська Січ проіснувала до 1828 року, але
і вона поступово танула завдяки відходу біль­
ших чи менших груп козаків на батьківщину —
до українських земель. До того ж козакам до­
водилося брати участь у військових справах
Туреччини і воювати проти греків, які були
православними. Ось чому рішення Йосипа
Гладкого, останнього кошового «задунайців»,
який вирішив на початку чергової російсько-
турецької війни прийняти російське підданст­
во разом із своїми козаками, неможна вважа­
ти зрадою. З тих «задунайців», хто пішов за
Гладким, було сформовано Азовське козаче
військо, згодом оселене між Маріуполем і Бер­
дянськом. Там воно і проіснувало до 1860 року,
коли було переселено на Кубань і влилося в К у­
банське козаче військо.
На цьому остаточно завершується історія
Запорозької Січі — але не козацтва.
Бо найкращі риси, присутні українському ко­
зацтву, цьому унікальному історичному фе­
номену, увійшли в плоть і кров українського
народу, стали невід’ємною частиною його
національної самосвідомості. І нема такого
українця, який хоч декілька разів у житті не
відчув себе справжнім козаком — з тих, хто
найвище за життя цінував волю й ненавидів
кривду та несправедливість.