1812 року, напровесні, коли на благодатному Поділлі стелилася оксамитом озимина й смарагдом вилискували луки, коли сади одягалися в пухнасто-біле й ніжно-рожеве вбрання, а грабові ліси вкривалися легеньким брунатним серпанком,— на широкому дворищі пана Пігловського, в селі Го-ловчинцях, було метушливо й гамірно. Біля довгої, гонтом критої стайні стояли й каруци на високих ресорах, і плетені тачанки, й високі, з особливими колисками-сидіннями шарабани. Машталіри, форейтори, козачки у всіляких костюмах — і французьких лівреях; і старопольських чумарках, і козакинах,— снували поміж екіпажами, виводили коней і товпилися гуртками впереміш з місцевою челяддю коло пекарні. Мурований панський будинок, що розкинувся двома крилами й гордо дивився мегоніном-баштою в небо, виблискував якось святково вікнами, в котрих мелькали силуети пишних фігур. Господар дому, пан Адам Пігловський \ святкував повернення з-за кордону двох синів, які закінчили свою освіту; з цієї нагоди й з’їхалися тепер до маєстатного й поважаного в повіті дідича найближчі його друзі й сусіди.
В просторому салоні пана Пігловського точилася жвава розмова; товариство тут зібралося після доброго обіду й, попиваючи ратафію 1, наливки та старе угорське вино, тішило себе відпочинком і бесідою.
1 Підсолоджена фруктова наливка,
Б
Вітальня обставлена була масивними меблями .червоного дерева з інкрустаціями й бронзою, на підлозі лежав розкішний домашньої роботи килим, на стінах висіли естампи, що зображували сцени героїчних сутичок Костюшка та епізоди з французької революції; найпочесніше місце посеред кардиналів займав портрет Наполеона Бонапарта. На двох мармурових тумбах стояли бронзові фігури Яна Собеського й королеви Бонни2, а на екрані, що закривав собою великий камін, був вишитий одноголовий орел, котрий шматував труп ведмедя 3. На каміні стояв старовинний бронзовий годинник, а з кругу плафона спускалася кришталева люстра на багато свічок, виблискуючи цілими гронами лискучих дармовісів. Серед крісел розставлені були маленькі столики, на яких красувалися на позолочених тацях вигадливих форм сулії й фляги та виблискували кришталем довгі пугарі 2 й череваті чарки. Побіля високих вікон плавали тонкі сизі струмки тютюнового диму…
Господар дому, середнього віку дебелий чоловік, сидів, розвалившись у кріслі, висунутому майже на середину, і велемовно просторікував, попихкуючи люлькою з довгим чубуком.
На ньому був чорний редингот з високим відкотним коміром та біла шовкова камізелька. Маленькі бурці, спушений на голові кок і безбарвні очі надавали його голеному, безвусому обличчю холодного, пиховитого виразу; загалом, він скидався на якогось іноземця-вельможу.
Поруч нього, обіпершись об високу спинку крісла, стояв одягнений за останньою паризькою модою юнак 2 Пугарі — різновид келихів.
років двадцяти, з світлими очима й ніжним, але трохи вже змарнілим обличчям,— то був син господаря, Алоїз; другий син, Казя, не схожий ні на батька, ні на брата, з живими вогненними очима брюнет, стояв коло дверей до зали і щось нашіптував довготелесому з червоними очима й багровим кінчиком носа суб’єктові; негарна, голена фізіономія цього пана посміхалася, солодко примружуючи очі,— то був сусід Пігловського, пан Віцентій Хойнацький 4, чоловік огрядної, знаменитої й суворої пані Доротеї, що сиділа на дивані.
Поважна дама, хоч уже й не молода, цвіла ще в пишноті та здоров’ї. Повні рум’яні щоки її скидалися на добре випечені пухкі палянички, підборіддя закруглялося задиркувато й уступами зливалося з розкішним бюстом; соковиті темно-малинові губи її були трохи розкриті, мовби від надмірного хвилювання, а великі сірі очі маслилися від тоскного, неурівноваженого томління,— взагалі, пані Доротея була цілковитою протилежністю своєму чоловікові. Вона старанно дерла з шматин корпію, коли-не-коли поглядаючи кокетливо на молодого франта, що сидів поруч неї; блідий і вичавлений, мов цитрина, цей’ варшав’як прибув сюди з екстреним дорученням від графа Огінського 5. Гетри, черевики й жабо, а також гостренька борідка й вусики, підкручені вгору шилом, надавали його щуплявій постаті комічного вигляду. Франт, очевидьки, танув перед силою форм пані Доротеї і щось солодке белькотів їй.
Ліворуч у кріслі важко розсівся й шумно дихав могутніми легенями пан Фелікс Янчевський 6.
Присадкуватий, широкоплечий і кремезний, він був схожий на викорчуваний дубовий пень; темно-червоне, налите здоров’ям обличчя його дорідними рисами скидалося на грубо одлиту бронзу, особливо шия, на якій можна було й обіддя гнути. В очах його, проникливих і жвавих, світилися розум і енергія, але у виразі їхньому було щось неприємне, зле, а характерні зморшки між бровами додавали йому ще риси впертості й нестримності. Низько острижений каштановий чуб, немов дороге хутро бобра, вже полискував сріблом… Пан Фелікс був у довгих чоботях та венгерці і, нахилившись уперед, слухав господаря, намагаючись уже кілька разів перебити його, але марно.
Окремо біля каміна сидів у темній сутані молоденький і чистенький, мов білий грибок, йогомосць ксьондз; він провадив тиху якусь розмову з надміру товстим брюнетом у пишному старопольському костюмі з вильотами, кривулею й навіть підголеною чуприною,— паном Фінгером, маршал-ком.
У кутку вітальні, суміжної з кабінетом господаря, стояв гурток ще кількох юнаків; серед них був коморник (землемір), який приїхав місяць тому з герцогства Варшавського 7 робити стратегічні зйомки, а за тим гуртком, упхавшись трохи в крісло й схиливши на груди голову, безтурботно спав літній уже і надміру розповнілий поміщик…
Волю вислову цього чоловічого, товариства трохи стримувала єдина дама — Доротея, але вона невимушеністю поведінки намагалась упевнити оточення, що вважає себе теж скоріше чоловіком, аніж жінкою, та й багато хто з її друзів називали її не пані, а пан Доротея.
— Еге ж, еге, панове,— переконано вів почату мову господар,— Московії тепер — три чисниці до смерті…8 А як кошлатий ведмідь витягне свої лапи, тоді наша Польська відродиться, немов фенікс, у новому крулевстві і під опікою генія, можливо, знову розправить крила від моря й до моря!
— О sancta spes! 3 — побожно мовив ксьондз, підвівши очиці д’горі.— Яка мрія, яка втіха, яка перемога вірного католицькій церкві народу! Так, линуть великі хвилини, і ми всі повинні з’єднати і руки, й серця на врятування ойчизни від кормиги…
— І з’єднаємо, як бога кохам! — скрикнув фальцетом Хой-нацький, витягши комічно, мов гусак, свою шию.— Я піду…
піду, чорт забери, і покажу москалям, де раки зимують!.. Хоч би й як там люба Доротея нудьгувала… та обов’язок і ойчиз-на передовсім!
Доротея посміхнулася презирливо й заходилася рвати корпію.
— А я — в гусари! — мовив із захватом син господарів — Казя.— Через місяць — у Варшаву, а там — у ряди безсмертних… Батько вже дав згоду, а князь Чарторийсь-кий 9 — рекомендацію…
— Так, так, до нас! — заманливо докинув франт.– Ми панопі покажемо, що таке Варшава!
—. Ох-ох! — зітхнув Пігловський, але нічого не заперечив синові,
— А наполеонівські полчища вже рушили на Росію? — поцікавився пан коморник.
— Уже, я гадаю, біля кордонів колишньої славної Польщі,— відповів Казя.— Нам важко було й проїхати… Вся бвропа зрушилась… Військо, мов лавина, росте і 3 О свята надія! (Лат.)
нестримним потоком наближається до ненависної Московії…
Молодець, добрий хлопець! — похвалив, сколихнувши своїм черевом, пан Фінгер.— Патріот, та й годі! Так, вершиться доля. Всі великі патріоти: Радзівілл, Сангушко, Хот-кевич, Потоцький — прилучилися до легіонів нового Александра Македонського…10
— Ах, Наполеон! — пустила під лоб очі Доротея.
— Атож, усі наші дами просто зачаровані його особою.
— Не тільки зачаровані, а й одухотворені… Ха-ха! — гаркнув трубою пан Янчевський.— Далібуг, родять навіть дітей по портрету… викапаних…
— Ха-ха-ха! — розсміялася молодь на слова Янчевського, а ксьондз сором’язливо усміхнувся.
— Браво, браво! Честь нашим дамам, якщо отаких геніїв та подарують ойчизні! — заговорив знову пан Фітігер.— Але ось що: треба серйозно подумати… Наше становище все-таки ризиковане… ми будемо збоку… і в разі невдачі…
— Невдачі, пане маршалку? Ха-ха! — обурився господар.— Всесвітній геній не має невдач! Він із жменькою французів підкорив усю Європу, то хіба з могутньою армією своєю і з цілою Європою не роздушить Росії? Го-го! Проше пана! І пух, і пір’я полетять з цієї двоголової ворони!..11
— Браво! Досконале!! — засміялися всі гості.
— А ми тут йому й приготуємо всі плани і всі шляхи,— додав злорадісно коморник.
— Варшавське герцогство з наказу Наполеона приготувало вже війська шістдесят тисяч… та, крім того, двадцять
тисяч селян ще навчаються,— хвальковито додав вар-тпав’як.
— Так-то воно так! Нічого не пошкодуємо й не пожаліємо,— протяг після невеликої паузи Фінгер.— І я певен, що Наполеон повалить Цезаря, але мені трохи й жаль молодого Олександра, -доброго монарха, з м’яким серцем і світлим розумом…
— На бога, пане! — запротестував ксьондз.— Хіба схизмат може бути щирий?
— За юного монарха жилося нам чудово: і влада наша, як бачите, відновлена, і хлопи упокорені…
— Що правда, то правда,— докинув Хойнацький. ‘
— То пан маршалок тільки за свою шкуру тремтить? — кинув ущипливо пан Францішек.— А про самобутність ой-чизни, про славу Речі Посполитої й забув?
У рядах молоді почувся на ці слова співчутливий відгук,
— Мосці пане! Я довів і доведу свою відданість моїй ойчизні,— спалахнув зачеплений за живе господарем Фінгер,— але мені подобався більше план князя Чарторийсько-го 12, перехоплений графом Огінським: створити з північно-західних і південно-західних губерень велике герцогство. Сам Цезар схвалював цей план..,
— Схвалював, та нічого не робив, а тільки водив! — заперечив господар.
— Марнослів’я і лукавство,— зітхнув ксьондз.
— Проше пана! — гарячкував, сопучи й колишучи чере вом, пан Фінгер.— Не можна ж усе зразу… Треба було обміркувати проект, обговорити та тоді й почати… Еге ж, були й укази про перетворення литовських губерень, але граф Огінський заявив Цезареві, що це вже запізно, що Наполеон обіцяє багато чого полякам і що тепер одне зостається: оголосити наш край польським крулевством і щоб Цезар Олександр став королем…
— Не може бути некатолик королем католицької держави!— не погоджувавсь господар.
— Ну, а коли Наполеон нас обдурить?
— Та що ви, пане?! Ніколи! Повік! Великий імператор любить поляків… Ми йому потрібні… Ми за нашого генія все віддамо, все — і життя, і маєтності!..
— Віват-Наполеон!.. На погибель Московії! — пролунали з усіх боків бурхливі вигуки, що розбудили навіть сонного поміщика.
— На бога, панове, не треба війни: одна шкода господар- -ству! — буркнув він, не розуміючи, що й до чого,
Навіть пані Доротея, перейнявшись загальним збудженням, вигукнула:
— Віват, віват Наполеон! Иєх жне!..
У вітальню вскочила вичепурена гарнесенька покоївка з кирпатеньким носиком і пікантними губками; лакей за нею ніс на таці нові фляжки.
Почалася загальна жвава розмова; захоплені вигуки, перебільшені надії, перекори й навіть прокляття злилися в хаотичний гамір.
Серед бурхливого пожвавлення ніхто й не помітив’, як появився коло дверей зали новий гість; то був юнак років двадцяти, який міг вразити будь-кого своєю стрункою постаттю й надзвичайно гарним обличчям. Росту він був вище середнього, широкий у плечах і в грудях; але атлетична будова тіла пом’якшувалася стрункістю ліній і гармонійною пропорційністю. Риси його обличчя були витончені й сповнені шляхетності та гордості. Крізь прозору білість шкіри вид-нівся ніжний рум’янець незайманих сил. Світле, попелястого кольору волосся м’якими хвилями відтіняло високе, мов із мармуру виточене, чоло; гарно окреслений ніс, з тонкими рухливими ніздрями, був сухорлявий і мав посередині характерний типовий горбик; голубі, великі очі сяяли полиском енергії і разом з тим були сповнені невимовної чарівності, а брови, темні, низько окреслені й пригнуті до пере-” нісся, надавали їхньому виразу демонічної зосередженості; та цьому демонізмові трохи суперечили чуттєві губи, опушені темними лініями вусиків, вони вабили до пестощів, поцілунків і екстазів кохання…
Перша помітила нового гостя Доротея й видивилась на нього, зачарована силою його чудової вроди.
— Хто це? — звернулась Доротея до свого сусіда, не одри-ваючи очей од красеня.
— Де, пані? — примружив очі варшав’як.
— Та онде коло дверей… обійняв за талію Казю… В синіх шальварах і венгерці.
— А-а! — процідив побляклий зальотник.— Бачу… Непоганий, хвацький хлопак… мабуть, колега Казин, абощо… Та я його вперше бачу… я ж сам нетутешній.
— Пане Янчевський! — звернулась тоді до другого сусіда Доротея, нахиляючись до столу.
— Га?! До послуг пані! — схопився той і підійшов ближче.
Під час попередніх дебатів Янчевський кілька разів поривався виголосити орацію, але, бачачи, що збудження сперечальників не дасть йому змоги висловитись до кінця, замовк і в бурхливому гаморі не брав ніякої участі,
— Хто той юнак, що онде стоїть поруч з Казею? Оно, обняв його? — спитала пошепки Доротея…
— Обняв? — перепитав Янчевський, вдивляючись туди, куди показала пані.— Так, обняв… бестія! О! Яке нахабство! Пся крев! Ось що таке ця модна едукація! 4 Старопольський потоптано гонор… Гинуть добрі звичаї, а заводиться якась ганебна легковажність… І все це йде од вільнодумців — безбожних французів… О, не доведе се до добра, не доведе!
— Та що вас, пане, так збентежило? Звідки цей потік обурення?
— Звідки? А от полюбуйтесь, пані добродійко! Той шельма, той юнак, що обіймає так запанібрата шляхетного сина, є не хто інший, як хлоп, бидло.
— Невже? — навіть одсахнулася з подиву Доротея.
— Як маму кохам! Се підданець господаря — Янко Кар-мелюк…13 Я його знаю дуже добре! Пан Пігловський 4 Виховання, освіта.
узяв його до двору за козачка й примусив учитися, щоб охітніше було паничам братися до науки… Ну, я це допускаю: таких хамських колег беруть іноді, щоб замінити панську спину, коли паничеві треба дати канчуків, бо наука не йде без дрюка… Ну, я нічого не маю проти: і наука задоволена, і панська спина ціла… Але, проше пані, щоб хлоп обнімав шляхтича і з’являвся серед благородного лицарства як рівний… це вже содом і гоморра!
— Невже?.. Я не можу опам’ятатись… Щоб такий шляхетний, такий красень… у всьому і в манерах… і був хлоп?
— І був, і буде, пані добродійко… Pura veritas! Щира правда! А манери звідки? За кордоном набрався — і квит!
Не повіривши Янчевському, Доротея підійшла до господаря й спитала в нього про Кармелюка.
— Щоправда, пані, мій хлоп,— відповів той, самовдоволе-но усміхаючись.— Дуже здібний і розумний… і вигляд має, як бачите, справжнього шляхтича; але його трохи розбестили сини… Забувається… після закордону поводити себе не вміє… забув, хто він… Та ми нагадаємо — і напускне скоро мине…
— Пречудовий,— сказала Доротея,— а мати такого раба— сущий скарб. Я ось своєму скільки разів казала,— вибери більш порядного, трохи обчисть, обтеши, щоб приємніший був для послуг; але мій лиш очима лупа… Його ж тепер тільки до миски тягне,— зітхнула із страдницьким виразом пані.
— Хіба? — посміхнувся господар.— То вип’ємо, щоб знову ми стали сильні.
— В боротьбі за ойчизну! — виправила Доротея.— I, наливши в пугар мальвазії 5, цокнулась з господарем за здоров’я Наполеона й за відродження Польщі.
Найближча молодь підхопила цього тоста, і в вітальні знову спалахнув гамірливий захват.
5 Солодке виио, що виробляється з білого винограду тієї ж назви.