Бенкет був у розпалі, коли попросив слова пан Фінгер.
— Панове! Всі ми п’ємо за успіхи всесвітнього переможця й твердо віримо, що колос Московії впаде й на уламках його спалахне наша зоря… Але обміркуймо серйозніше наше становище. Під час війни,— а скільки вона триватиме, один пан біг відає,— все московське військо опиниться на півночі, а ми залишимось тут тільки з своїми кулаками… А що тоді заспіває підлий, схизматський народ? Ми ж поховали давно його привілеї й договірні пункти, що дарували їх під час заселення наших займищ і4, то боюсь, що хами це згадають… Чи не постаратися нам залучити їх на наш бік, повернувши їм деякі права,.або принаймні… давши хоч надію…
— Ой правда! — прокинувшись од викриків, застогнав поміщик, що був задрімав.— Не треба війни, війна сплюндрує нас. -1 тепер грошей катма!.. Всі продукти впали в ціні: корець пшениці — п’ять злотих, гелетка 6 кукурудзи — двадцять грошів, корова, і добра корова — два таляри… а коли ще хлопи збунтуються… Погибель одна, шановне панство, погибель!!.
— Е, хлопи — пусте,— сказала Доротея.— На них вистачить лози.
— О, я їх! — погрозив кулаком її чоловік.
— На шибеницю! — підхопив Казя.
6 К о р е ц ь — 6 пудів (1 центнер), в корці — 4 гелетки.
— Всіх не перевішати,— обізвався, блиснувши очима, Янко,— і пан маршалок правду каже.
Янчевський аж підскочив у кріслі від цього зауваження хама; Фінгер кинув у його бік презирливий погляд, а господар мовив багатозначно:
— Янко!
Нарешті підвівся Янчевський і, зробивши заспокійливий рух рукою, набрав імпозантної пози.
— Орація, орація! Ціцерон говоритиме — тихо! — пролунали поклики з усіх кутків салону, і товариство нашорошило вуха.
— Мосціве панство! — почав урочисто пан Янчевський.—
Tempora mutantur сказав стародавній філософ і сказав справедливо. Пан маршалок допомагав нам завжди упокорювати підле бидло, а тепер клопочеться за його права. Ха-ха! Та коли скаженому коневі попустити віжки й вийняти вудила, то він понесе і розіб’є повіз… Завважте, що й благородна скотина розіб’є,— а коли свині дати волю, то, як відомо, вона перериє весь світ. Але хлоп ще гірше свині… Хлоп — це ж гадюка, панове добродії, гадюка! — підкреслив він.— То коли цій гадюці попустити, щоб у неї поодростали вирвані з корінням отруйні зуби, то…
— Проте ці гадюки своєю кров’ю пана годують…— зауважив глухим од хвилювання голосом Кармелюк.
Промова цього Демосфена викликала в нього таке обурення й роздратування, що він не міг себе стримати й необачно озвався.
— Цо-о? — вигукнув Янчевський, не збагнувши у захопленні від своєї промови, звідки почулося це зухвале заперечення.
— Мовчати! — прошипів, тупнувши ногою, господар.
Алоїз підійшов до Казі й шепнув йому щось на вухо.
— Отже, мосціве панство,— знову почав Янчевський, ие діждавшись відповіді на свій вигук.—Хоч війна є двуликий Янус і збитками мені самому не до серця, але хай Перун усіх уб’є, аби ойчизна жила! І хоч на весь час війни підуть од нас не тільки москалі, але й усе наше шляхетне лицарство,— воно полетить на поле честі під розпущеними крилами і наших, і французьких орлів,— а проте побоюватися нам бидла безглуздо… Замість усяких прав, йому треба буде подвоїти порцію канчуків… Канчуки, канчуки й канчуки!!! — підніс наприкінці грізно і руку й голос Янчевський.
На свою голову! — вирвалося у Кармелюка, який аж зблід, і на лихо, при загальній тиші, це почув господар.
—^ Геть! На стайню! —навіть позеленів од злості Піглов-ськии і затупотів ногами.
— Батьку! На бога! — спробував був стишити батьків гнів Алоїз.
Та той розлютився ще дужче:
— На стайню! Забув, шельмо, хто єси? То я нагадаю!.. Закатую!!! —вже з хрипом кричав він, не звертаючи уваги на слова сина.
Кармелюк зробив був енергійний рух уперед, але нараз опустив руки, наче підстрелений, і з похиленою головою вийшов геть…
Кармелюк поволі посунув уздовж двору.
Сутеніло. Теплий весняний вечір дихав пахучою прохолодою; з саду чути було несміливе, ще невпевнене тьохкання соловейка… Та ні оті ніжні тони заходу сонця, ні прозорі контури тополь, ні пристрасні зітхання співця кохання — не відбивалися на душі Янка нічим; йому здавалося, що він з душної лазні провалився в ополонку й дубіє від холоду, а серце, немов на ножі, б’ється і з кожним ударом ронить цівку гарячої, пекучої крові…
«На статтю! Закатую!» — звучало йому барабанним боєм у вухах, стукотіло в скроні, надривало мукою груди… «Раб, раб! Хлоп, бидло!»—хтось з огидним хихиканням нашіптував йому у вухо і заглядав каламутними, налитими кров’ю очима в обличчя…
У дворі стояв гомін… Лунали й гульливі голоси, й верескливі викрики, і навіть молодецькі пісні, та Кармелюк нічого не чув і йшов машинально без думок, без бажань, поки не наткнувся на сіни челядницької… Він увійшов у чорний морок за дверима й спинився… З хати челядницької чути було звуки сопілки, а часом — гудіння бубна… Трохи опам’ятавшись, Кармелюк згадав, що він ще не бачив своїх давніх знайомих, і ріщуче одчинив двері.
На нього так і війнуло димом згірклого сала, капусти, житнього хліба й людського поту, але всі ці запахи забивав задушливий чад від махорки, що плавав бурими хвилями по просторій хаті. На маленькій поличці, прибитій до стовпа, що підтримував сволок, світився вже каганець, але тьмяний хиткий язичок його ледь освітлював постаті людей, які сиділи в хаті.
Спинившись коло дверей, Кармелюк почав упізнавати в гурті й знайомі обличчя. Коло печі готувала вечерю баба Сірчиха,— така ж висохла, з очей, як і раніше, безперервно течуть сльози; добавилось тільки більше зморщок. На лаві коло вікна сидів дядько Явтух, ще бадьорий, нестарий, але з дивної примхи природи в нього серед кучми чорного чуба виблискувало сріблом одне пасемце; Явтух і награвав на сопілці, а коло ніг у нього примостився навпочіпки хлопець-пастух із бубном.
За столом на покуті поважно сиділи два машталіри приїжджих гостей — пана Фінгера і пана Янчевського; перший був у лівреї з довгим висячим коміром, а другий — у чу-марці, прикрашеній шнурками й великими застібками у вигляді барилець. Місцева челедь,— форейтор, підпасок, посудниця,— стовпились коло музик, а поважніші, як старий дворецький і панський машталір, розмовляли з гостями. Якась проста дівчина з села старанно підмітала хату.
Кармелюк непомітно одступив до мисника, і незабаром його вухо призвичаїлося до гамору, і він почав прислухатися до цікавої розмови гостей коло столу.
— От, приїхали паничі, то, може, через них клопотатися буде краще,— казав старий дворецький, що жив за вислугою літ нахлібником при дворі.— А то за два роки завелися тут такі порядки, що хоч лягай та здихай. Бігме.
— Істинна правда,— озвався машталір маршалка.
Панський машталір був одягнутий по-домашньому — в білій, вишитій чорною заполоччю сорочці і в білих штанях; він тільки покректував та хитав головою..
— Ох-ох-ох! — провадив дід.— Спершу в нас, за старими привілеями, ще за батька мого… царство йому небесне! — скільки було грунту. Є ще й тепер живий свідок — старий-старезний Свирид… Він дідом мені доводиться у других… Так от, і він каже, і батько мій казав, що осіли всі на цій «займанщині» на таких варунках 7, щоб поля дав дідич на сім’ю по десять моргів 8 у руку, а за те до дванадцяти літ сім’я даватиме йому двох робітників, тобто косаря і в’язальницю на жнива, а через дванадцять літ одроблятимуть за свої грунти вже по три дні на тиждень… Що ж ви думаєте? Спершу,— казав батько,— покійний пан і додержував слова, а син його, цей, теперішній… заходився надрізувати руги…9 І свого поля не подужає, а на чуже ся ласить та щодня гонять на панщину… Ох-ох! — закінчив зітханням старий і полохливо озирнувся.
Баба-куховарка, позасувавши в піч горшки, стояла тепер посеред хати, спершись на рогача, й сумно похитувала головою, геть закутаною хусткою. Помітивши дідову тривогу, вона поспішила його заспокоїти:
— Не бійтесь, дідусю, кажіть сміливо. Я назираю за дверима, і миша не пролізе.
«Добре назираєш»,— подумав Янко.
— “Тут у нас завівся, шпиг, з нашого ж брата,— бодай йому чи його родові добра не було,— так і старий, і ми всі ся боїм,— пояснила вона шановному гостеві причину тривоги.
— Шельма! — буркнув свій машталір.
7 Займанщина — пустирище. Варунки — умови.
8 0,56 га.
9 Земельний наділ.
— А от, як вискочить у державці10, що заспіваєте? — зітхнув дід.
— Та вже якоїсь пісні утнемо! — хитнув головою маш-талір.
— Все підслухує та переказує,—мовила далі,— і таке гіекло заварить, що аж стіни стогнуть… Ключник Глевтюк, коли бачили, вирячкуватий такий,— додала вона пошепки і, різко повернувшись, закричала на дівчину: — А ти чого вуха розвісила? Підмітай мені хату, знай своє діло… а до чужого —* зась! А то візьму й за патли витіпаю… Ох, ледарі, лайдаки!
Машталір маршалка, розуміючи, що це йому скаржаться, тримався владно і слухав з пиховитою увагою, поблажливо.
— Гм! Має ся розуміть. Воно, властиво, прикро… Скажімо, хоч би так: якщо в тебе…— почав він філософствувати,— гм… якщо, значить, в тебе, ну хоч дві руки, але одрізати їх по лікті, тобто звести на одну руку,— воно справді… гм… якось незручно… Головне — звичка, бо ти ж звик двома орудувати. А тут тільки дві половинки… тобто одна…
— Ха-ха! Яка ж одна? — заперечив фурман.— Два цурпалки…
— Не дивно, коли пан чи економ-звірюка катує,— обізвався Явтух,— а оно в нас є сусідка пані Хойнацька, так та при собі велить шмагати…
— А сама баньки лупить? — поцікавився фурман.
— Лупить…
10 Управитель маєтку, головний економ.
— Го-го! — заіржав фурман!— А в нас так і лози не настачило. Пан усю свою вирубав і мусив тепер прикупити… Знай, кричить:, лози і канчуків! Чи слід, чи не слід, а кропи… А то, каже, щоб шкура в бидла ніде не гоїлася, бо коли заживе, то її й дрюком не доймеш, не дошкулиш!
— От, каторжний! — не стрималася баба.
— Шельма! — докинув тутешній машталір.
— Ох-ох! — зітхнув дід.
В цей час дівчина, що підмітала хату, дійшла до самого мисника й, підвівши голову, побачила Кармелюка.
— Ой, гвалт! Панич у хаті! — скрикнула вона, відскочивши перелякано.
Всі посхоплювалися й заціпеніли.
— Слава богу! — промовив Кармелюк, виступаючи з тіні.
— Вовіки слава,— відповіли машинально дворецький і баба.
Всі видивилися непорозуміло на гарного й ставного юнака в панському одязі, вітання не панське, а простонародне, зовсім їх спантеличило.
— Не впізнали мене, добрі люди? — заговорив Кармелюк, підходячи до самого каганця.—І ви, бабусю, не признаєте?
— Ой, щось, паничу…— почала протирати очі баба,— голос ^начебто знайомий… неначе пізнаю… і неначе не пізнаю…
— Та Янко Кармелюк!
— Янко?! Ясь?! Любий мій! Та невже? — радісно заметушилася стара.— Дай же я тя приголублю… Це свій брат,— мовила вона до челяді й кинулася обнімати Янка.
— Бабусенько, все такі ж самі! — усміхнувся він, поштиво цілуючи руку старої.
— Хе, синку, засушений гриб, поки його й черви не поточать, все однаковий… А от ти, нівроку: пан паном, молодець молодцем! Та який красень, хоч малюй… Чи не правда, дівчата?
Посудниця чмихнула в рукав, а потім витерла ним старанно носа, а дівчина геть засоромилася й затулила обличчя фартухом.
— І пан дворецький тут? — рушив до старого Кармелюк.
— Здоров, здоров, пане Янку! — привітно озвався той і вхопив його в свої обійми.
— Штука! — крекнув, широко усміхнувшись, машталір і потягся цілувати Янка.
— І я тут…— обізвався Явтух.
— Явтуше, любий… та й гарно ж ти на сопілку,— і Кармелюк, труснувши Явтуха за руку, дзвінко поцілувався з ним.
В хаті знявся радісний гомін. Всі обступили Янка, кожен намагався привітати його теплим словом, а Янко, вигукуючи «Свирид, Гнат, Остап!» — ручкався й цілувався з своїми земляками.
Ця привітна зустріч односельців дихнула на душу Янка теплом і розвіяла його пригнічений настрій: спільне рабство, спільне горе трохи мирило його з своїм становищем і зближувало, ріднило з побратимами, на яких у пана Ян-чевського не вистачало лози.
— Ну, сідай же з нами, синку,— запросив Янка дворецький.— Оце ось наш… сирота… а тепер, як бачите, будь-якого пана за пояс заткне…
— Звичайно, має ся розуміть… от і ми… Маршалок — велике діло…
— Го-го! Прибери й пенька, то матиме постать панка! — засміявся фурман.
Всі теж засміялися й подались до столу.
— Сідай, сідай,— казав дворецький,— та розкажи нам, де ти бував, що ти видав? Які є люди на світі? І як люди прості ся мають у далеких, заморських краях?
— Цікаво! — крутнув головою тутешній машталір.
— Ой матінко! — протягла баба.— І як тебе там серед бусурманів песиголовці не з’їли?!.
— Там, бабусю, де я був, бусурманів немає і песиголовців немає… то самі брехні! Скрізь християни… католики або лютерани… От православних — немає…
— Та які ж то християни! — зневажливо махнула рукою баба.— А за песиголовців не кажи… Покійна дядина моєї матері, що доводилась Насті Супрунисі сестрою в перших… її держав вуйко Гнатюк… оно, що хата з двома димарями зараз же за Чумарчуком…
— Та годі, бабо! — забурчав на стару дворецький.— Ти як почнеш свої теревені, то, тебе й до світу не переслухаєш… Мовчи краще та слухай готове…
— Що ж вам розказати, земляки мої любі? — почав Кармелюк.— Всього й за місяць не розкажеш… Надивився я таких див, яких не побачу вже й до смерті… Такі там міста, що їх ні сходити, ні виходити… А чистота яка, а порядок! Вулиці всі бруковані, хоч котися, і порошинка не пристане… А будинки, а палаци — озії які, а костьоли, дзвіниці! Глянеш угору,— шапка з голови падає, кинеш оком — одірватися не можеш…
— Ну, за дзвіницю у лаврі немає ніде у світі…— заперечила баба.
— Не перебивай! — стукнув по столі рукою дворецький.
Баба замовкла, а Кармелюк заговорив знову:
— Такої високої, як лаврська дзвіниця, може, й немає, бабусю… Ну, а щодо краси…
— У Києві святі…— почала була знову стара, та, помітивши грізний погляд діда, затулила собі рота рукою й геть замовкла.
— Щодо пишноти,— то й не здумати і не згадати… Велике там за кордоном, мабуть, багатство і люди вільні живуть…
— Вільні? — перепитав машталір.
— Вільні… Такого кріпацтва, такої убогості, як тут, ніде не бачив… Ми більше жили у француза, у їхній столиці — Парижі.
— У хранцуза, що війною йде? — здивувався Явтух.
— У того самого…
У цей час грюкнули двері, і до хати увійшов суб’єкт, ніби економ, у чумарці, ботфортах і з нагаєм у руці.
По хаті лякливо пробіг шепіт: «Пан ключник!»
— Що тут таке? — крикнув, увійшовши, ключник і вилупив очі на Явтуха.
Той глянув спідлоба на ключника й відповів понуро:
— То пан фурман розповідали, як уполювали в них ведмедя, то я й сказав.
— Ой, я тобі, гицлю, дам ведмедя! — підвищив був голос панський шпигун, але в хату влетіла господиня й перебила його мову.
— Де ця тварюка Фрося, покоївка? — накинулась вона, вдивляючись у гурт.— І лакея Стецька немає!.. Пан лютує… Якщо пропаде, то і ваші шкури полопаються!.. Ой мамцю моя, що вони собі думають? Пан ключника кличе… Біжіть мені всі розшукувати Фросю… Ой, що то буде?
І шалено крутнувшись по хаті, вона вилетіла.*
Слідом за нею вийшов ключник, за ним вискочили форейтор, підпасок і посудниця, а за хвилину вийшов і машталір маршалка. Ті, хто зостався в челядницькій, попритихали й почали шепотітися.
Кармелюк підійшов до дівчини, яка від страху сховалася за піч.
— Ти, дівчино, з якої вулиці?
— З Надров’янської…— відповіла вона тихо, захлиснув-шись од переляку.
— Ага! Недалеко, виходить, од мого діда Свирида?
— Третя хата…
— То ти мусиш знати всіх… на тому кутку?
— Атож!
— А Свиридову небогу… знаєш? — затнувся од хвилювання й Кармелюк.— Дівчину… Маринкою звуть…
— Авжеж!
— Ну, й що ж… жива… здорова?..
— Хвалити бога!
— Заміжня, мабуть? — промовив глухо, із зусиллям Янко.
— Ні.
— Ой! — скрикнув він і зніяковів.
Дехто звернув увагу на його збентеження.
— Сватали її,— затинаючись і важко дишучи, сказала дівчина,— та вона нізащо… хоч руки на себе… Все жде когось…
— Серденько моє! — скрикнув Янко.
Дівчина підвела на нього злякані очі й зашарілась,
Янко одійшов до вікна, щоб приховати своє хвилювання, й притулив до холодної шибки своє гаряче чоло.
Коло столу тим часом напівпошепки велася мова про Фросю.
— Ох, біда буде, біда,— казав тихо, ні до кого не звертаючись,’Дворецький.— І що ця пустунка собі гадає? Не подумає ж, скільки інші зазнають муки від самого цього ката вирячкуватого.
— Його ж то й покликав наш дідич до себе,— мовив
Явтух.— Отам-то, думаю, тіпає тепер своїм язиком!
— А сам коло Фросі впадає,— весело сказав хлопець і легковажно вдарив у бубон.
— Го-го! — пирхнув машталір.
— Чого ти? — аж злякався дворецький.
— Справді! Я раз бачив, як він її обхопив… Сопе сатана,
а вона верещить та…
Не встиг хлопець докінчити фрази, як прожогом розчинилися двері, і з свистом урізався йому в голову трійчатий канчук.
— Ох же ти, гадюка! Бидло паршиве! Я тебе закатую! Я тобі рота до вух розірву за такі слова! Кишки повипускаю! Нутрощі поодбиваю! — і за кожним словом він періщив його канчуком по голові, по обличчю й бив чоботом у груди.
— Ой мати божа! — заволала баба й зашепотіла молитву.
— Єзус-Марія! Милосердя! — скрикнув дворецький.
— По-нашому,— мугикнув машталір.
— Так же можна й на смерть!..— буркнув понуро Явтух.
— Що-о? Та я тебе…— підскочив ключник.
— Ану? — і Явтух спокійно випростався.
Невідомо, чим би закінчилася ця сцена, коли б не Кармелюк: несподіваний напад лютого панського посіпаки на хлопця, закривавлений вид цього хлопчини, крики його і хрипкий стогін так приголомшили Янка, що вій заціпенів від жаху і першу мить не міг рушити з місця… Тепер же він кинувся з владним криком «Годі!» — і вхопив ката за руку, та так здушив її міцно, що кістки хруснули.
— Ой! — несамовито скрикнув ключник.— Завтра я тебе… панича…
Але зустрівши погляд Янка, він не докінчив і прожогом вискочив з хати…
Село вже спало; безлюдні вулиці його тонули в млі зоряної безмісячної ночі; навислі над плотами садки здавались якимись кошлатими страховищами, що сховали за собою і хати, і самих селян; мертва тиша лежала кругом; лише зрідка далеко по той бік річки завивав пес…
Цієї глухої пори кралася якась тінь попід тинами, у напрямі до річки. Невідомий то зупинявся на мить перевести дух, то пускався поривчасто знову вперед, то оглядався кругом, шепочучи схвильовано:
— Невже паничі не заступляться?.. Так жили по-дружньому… Особливо Алоїз… Та й то: панська ласка до порога… А та гадюка наклепає… і завтра ж батоги! Ні, не може бути! А якщо? Ну що ж, тоді край: ніж і йому, і собі!
То був Кармелюк: він зоставався в челядницькій, поки разом з бабою не подав допомоги покаліченому хлопцеві і поки ие впевнився, що Фрося погасила панський гнів, виставивши поважну причину своєї відсутності, а тепер він поспішав до своїх… Свіжість ночі трохи охолодила вогонь його крові, вгамувала бурю в грудях і дала безладній метушні думок правильнішу течію…
Кармелюк дійшов до невеликого майдану, де вулиці розходились на три боки, і побачив білий, високий хрест, що виступав з навколишньої мли: на юнака війнуло давнім світлим почуттям, щось залоскотало йому під серцем і заволокло вологим туманом очі… Він пригадав, як цей хрест з опуклим розп’яттям, який називають фігурою, ставили селяни, згадував, як покійна мати його молилася коло підніжжя розп’яття, і багато ще дечого невиразного згадав… Два роки, які він пробув за кордоном, відучили його від молитовного настрою і навіяли навіть релігійну байдужість у душу: костьолів він не одвідував, а рідних церков не було… І ось тепер, коли він побачив цю фігуру, воскресло в його душі забуте почуття, і спалахнула нестримним поривом молитва. Він припав до хреста без скарг, без благань, а з розчуленням, з жагучим бажанням ласки на відповідь, як припадає дитина до своєї матері.
Цей душевний перелом змінив настрій Янка і пом’якшив у бурхливому його серці отруту обурення, замінивши її теплом надії.
Заспокоєний і розчулений до сліз, він тепер віддався власному почуттю, котре тягло його з пишних далеких країн до убогої хатки на березі Рову, захованої акаціями ‘й тополями, де на призьбі завжди сидів старий дід, єдиний на всьому світі родич, і де з-за тополі виглядали дівочі очі, перед якими — ніщо всі ці рої осяйних блискотливих зірок!… Тепле, радісне почуття сповнило його груди широкою хвилею й залило недавню гіркоту.
Проминувши майданчик, Кармелюк спускався невеликим схилом до болотистого й грузького Рову. Тепер ця знайома йому й мила річка здавалася чорною гладінню, взятою в мохнату раму лепехи й рогози; на темній блискучій поверхні її матовими плямами виділялися цілі зграї водяних лілій з блідими віночками квітів; а поміж лататтям блискотіли діамантами, відбиваючись у воді, зорі. По той бік річки похмурою стіною стояв дрімучий праліс…
Перед цією рідною картиною Янко спинився. Спогади з далекого минулого плеснули в його душу, мов хвиля…
Ось він з батьком пливе по річці; човен тихо сунеться поміж лататтям, а він, хлопчик, тягнеться зірвати білу срібну чарочку з золотим дном; вони такі гарні, повні вологи й погойдуються; нараз човен похитнувся… хвиля хлюпнула йому в обличчя… але дужа рука вже підхопила, і він знову сидить і тремтить у душогубці…
А онде й ліс, де він раз заблудився: немов зараё перед ним стовпилися могутні дуби та стрункі граби й заступають дорогу: то розступляться попереду, заманять у драглисте багно або темний яр, то зімкнуться і закриють вихід… А далі як було? Як його знайшли? Щось мариться, але невиразно…
А от коли він хворий лежав у гарячці… то пам’ятає, як перед ним з’явилося якесь янголя, еге ж, янголятко — він у цьому був певен,— от як малюють херувимів у церкві: волоссячко кучеряве, як чесаний льон, а очі сині-сині та ласкаві: блищать, мов зірочки в небі. Вже коли він підвівся, то довідався, що то була Маринка, дочка лісникова. Як вони здружилися потім, як бавились і скільки було пролито сліз, коли Янка, як сироту, забрали до панського палацу! Ох, було там багато горя, поки не призвичаївся він до панської даски й панського гніву…
Та з одним він ніколи не міг змиритися — з утратою Маринки! Правда, він її ніколи не втрачав, а жив тільки нею; але його розлучили з нею, і лише в дідовій хаті, куди забігав крадькома, міг він бачитися з своїм другом… Та всі ці перешкоди роздмухували ще дужче полум’я дитячої любові…
Минали роки, Маринка росла, гарнішала, і Янко вже зріс молодиком, парубком; дитяче почуття росло й окрилювалось новим палючим летом,—як ось нараз… несподіваний панський наказ: «Приготуйся, поїдеш завтра з дітьми за кордон!»
І сниться — не сниться йому, привиджується, що стоїть він на леваді в діда такої ж зоряної ночі під розлогою, гіллястою калиною. Мов підбита горличка, Маринка трепече в нього на грудях і не може вимовити й слова від здушених ридань…
— Забудеш ти мене, Янку, забудеш,— крізь схлипування вириваються в неї слова,— ой, як же мені без тебе бути?..
Яма, чорна яма! Там панянки… Там красуні… Ой, забудеш^., мене… Ой, смерть моя!
Він її толубить, цілує, гріє їй гарячим диханням похололі руки, пригортає до грудей і присягається всім, чим тільки може, що не забуде її.
— Як мені забути тебе, зіронько моя, квіточко ясна? Одна ти в мене у серці: приросла до нього навік-віки!.. Тільки з серцем тебе одірвати можна… та й то, поки воно битиметься, і ти разом з ним трепетатимеш. А коли я тебе покину, то нехай душа моя не зазнає ні радості, ні втіхи, нехай загризе її туга й звіряча злість, нехай вона потоне в крові і не вситить жадоби, нехай я вмруу як собака, без хреста, без покаяння… нехай вороння повикльовує, мої очі, а вовки порозтягають і кістки мої по ярах та пущах!
— Годі, не клянися так! Мені страшно… Я вірю,— схлипує дівчина й, притуливши свою мокру щоку до його гарячої щоки, поривчасто шепоче: — Кохаю ж тебе… Ой леле, кохаю!
Немов окропом хто хлюпнув Янкові на серце, і він рвучко повернув праворуч на стежку уздовж берега; якась тінь мигнула перед ним і зникла; та він не звернув уваги… Ось по той бік верб вирізьбились на темному зоряно-блискотливому тлі дві стрункі тополі, а з^за них виглядала білою плямою і хата. На призьбі, незважаючи на пізній час, хтось сидів: Янко кинувся туди й упізнав свого діда.
— Дідуню, рідненький мій! Живі, здорові? — радісно скрикнув він і почав обнімати діда.
— Вовіки слава! — промовив затремтілим голосом старий.— Ще терпить господь… От і тебе, любого… дочекався… Знав, що прийдеш, діда не Забудеш… І Маринка двічі забігала…
— Де ж вона? — здригнув Янко.
— Прийде ще,— не бійся… Як вона звелася, бідолашна… То ти нас не забув?
— Господи! Та цілий світ мій коло вас…
— Спасибі, голубе! Ну, ходім же в хату… Подивлюся я на тебе при світлі, який ти, а то очі вже погано вночі бачать… Радий я тобі, внуче: не сподівався дочекатися — я ж другий вік живу…
Увійшли до хати. Дід високо підніс каганця. Його порізане глибокими зморшками обличчя, довга, біла як молоко борода, з жовтавими тільки вусами, високе, лисе чоло, обрамлене пасемцяіуиі срібного чуба, і глибоко запалі очі були схожі на лик схимника; одне тільки суперечило типові пустельника — це вираз очей: в них не видно було епоішшої байдужості, зречення життя, а світилася ще любов до його інтересів…
Довго старий милувався своїм онуком, нарешті вигукнув захоплено:
— Лицар, справжній лицар! Такі тепер уже вивелися… Коли б тобі ще запорозького жугіана та зброю, ех, кращий був би за будь-якого пана!.. Не привів господь твоїм батькові й матері дожити, щоб полюбувати сином… Ото була б радість!
— Я батька мало й пам’ятаю… Так наче крізь сон,— сказав Янко.
— Куди тобі пам’ятати! Отаким пташеням був,— показав дід рукою на аршин від землі,— отаким, не більше, коли помер батько твій на лаві.
— Молодий він помер… Ви колись казали, що од напасті, а од якої?
— Од якої ж, як не од панської… Ех, внуче… На радощах не хочеться ворушити давнього горя… хоч, правду кажучи, лихо й тепер з нами ся подружило…
— Ще й як подружило: щодня більше й більше вростає в наші шкури. .
— Ох, так! Раніш була надія, що хоч з кров’ю, хоч з м’ясом, а зірвемо з себе це лихо, а тепер і надія пропала! От і твій батько супроти цього лиха хотів піти, так воно його й звалило…
Дід задумався на мить і похилив голову, а потім глибоко зітхнув і заговорив знову:
— Мати твоя була, як намальована красуня, от ти — в неї, наче живу бачу… Хто було не гляне на Галю, тільки охне й обімліє… Ну, й паничеві вона сподобалася, нашому дідичеві… А які з нашим братом розмови! Прислали, звеліли — і за честь вважай, а не те що:.. Тільки твій батько, як видно, за честь цієї панської ласки не прийняв і так дав посланцеві, що той ледве ноги потяг, та й з паничем побалакав… Ну, панич закусив губу й промовчав до часу, а потім знайшлися з його боку набрехачі, нацькували покійного дідича… і батька твого так оддубасили канчуками, що не тільки шкуру, а й м’ясо поодбивали од кісток… Принесли сюди закривавленого… і не підводився вже…
— А мати? — спитав похмуро Янко.
— Дочка моя? Ой бідна… горопашна!.. Яке вже їй було життя?.. Мучилася, сохла… Ех, і згадувати боляче… гадюка під серцем ворушиться… Та що це про мертвих? Земля над ними пером, а живий про живе гадає… Сідай ось сюди та розкажи мені про дива, які довелося тобі бачити, та як тобі жилося на чужині?.. Ми всі тут про тебе згадували… і де ти, і що робиш, і що думаєш?.. Хе-хе! Ми тебе й на хвилину не спускали з очей, а ти ж як? Гай, гай! Почастувати б тебе, та чим — не знаю, після панських частувань.
— Еге ж, еге,—підхопив з затаєною злістю Янко,— сьогодні почастували пани тим, що вигнали на стайню, а завтра обіцяли погладити спину…
— Невже? — скрикнув дід, підвівшись на ноги.— За віщо?
— А за те, що я осмілився сказати на захист православних слово…
— Ой нещасний! Хто за нас, вони того ладні живого з’їсти… Каторжно-немилосердні. Коли на них суд буде? Внуче мій єдиний… Невже мені й тебе, заюшеного кров’ю, судилося бачити?
— Ні, діду! — відповів понуро Янко.— Вони з мене не посміються! Паничі, думаю, заступляться, а колій ні… то все одно не поглумляться з мене…
— Ти б краще, мій любий, утік куди-небудь… хліба заробити зможеш. Бо в такому пеклі жити…
— Ех, діду! За хліб боятися нема чого… і в Росії знайшов би собі пристановище. Ось ляхи-пани тепер з французом накладають, супроти царя православного повстають,— то за втечу від бунтарів кари не було б… Та от біда: несила мені з вами і з… несила розлучатися; журба й туга загризуть мене… Я вже знаю себе: ось і на волі і навіть у розкошах жив на чужій стороні, серед вільного люду, а все тягло мене сюди, до вас, в оцю неволю… І рідне ярмо, виходить, солодше за чужу свободу…