Уляна сиділа тут же й чула суперечку отамана з Дмитром, і хоч вона в душі погоджувалася з солдатом, але, не бажаючи наражати проти себе Кармелюка, не схотіла висловитися.
— А що, думаєш, не визволить він Явтуха з неволі?
з усмішкою мовив Андрій, дивлячись услід отаманові.-^
Тепер я хоч об заклад ладен битися, що через тиждень Явтух буде тут разом з нами горілочку кружляти!
— Правда! — підтримав Онисько.— Коли вже отаман слово дав, то зробить по-своєму.
— По-вашому, і небо до землі прихилить! — сердито огризнувся солдат,— Либонь, чули, що в тюрмі під замками сидить Явтух і рота солдатів до нього приставлена?! Не будемо ж ми тюрму штурмом брати, по каменю розбирати, а солдатів на свій бік не переманимо!..
— І стін розбивати не будемо, і з солдатами не будемо битися, і переманювати їх не доведеться, а от нехай я буду останнім собакою, якщо сам Явтух не розповідатиме нам отут про свою неволю! Хіба наш отаман на всякі штуки не перший мастак? — вигукнув Андрій.— Як уже він це зробить — по знаю, а от що тільки так діло закінчиться, то це правда!
— Атож! Роззяв рота, як ворота: від бога сунуть галушки й з маком пампушки! — іронічно сказав Дмитро.
Не віриш? Муровані стіни, та москалі, та кайдани,— гадаєш, їх отаманові важко буде переступити? — гаряче говорив Андрій.— А згадай лишень двір маршалка? Чи не був він огороджений муром, та ще яким? І рів кругом, і підйомний міст, і ворота на ланцюгах та на засувах, і команди повний двір! А що ж: увійшли без будь-якого бою і всі гроші забрали. А гроші ж були заховані хитріше, ніж Явтух у в’язниці, згадай лишень! В стіні, та ще за якимсь королем Жигмонтом, біс його маму знає, котрому й натиснути треба було,— вже не пам’ятаю тепер що — каблук чи острогу,— тоді тільки відкривався. Та коли б ми там хоч усіх перерізали чи сім днів думали, то довіку б не догадалися. А отаман усе розвідав! Сама маршалкова йому як є розказала, так обкрутив її круг пальця, що за півдня…
Уляна слухала неуважно розмову товаришів, але при останніх словах Андрія вона швидко обернулася в їхній бік і напружила свій слух і увагу.
Те-те-те! — перебив Дмитро Андрія.— Штука! Втьопа-лася жінка — ну й розказала все.
— Та яка жінка! Не проста ж селянка* а пані маршалкова! Виходить, зумів і її ошукати! Прикинувся таким графом, що я й очам і вухам своїм не вірив.
— Про яку це маршалкову кажете ви? — втрутилася в розмову Уляна, намагаючись зберегти в голосі цілковитий спокій.— Я щось такого діла не пригадаю.
— Та це ще не за твоєї пам’яті було, а в перший прихід отамана,— відповів Андрій.— Дружина вона маршалка Фін-гера з того ось’.., забув, як їхнє село зветься. Та ти її бачила на облаві: красуня, як намальована!
— Ще б пак,—підтримав Онисько,—за нею всі пани з усієї губерні сохнуть! І от же обкрутив отаман…
— Бо жінка,— не вгавав Дмитро,—хоч маршалкова, хоч сама королева — всі вони до отамана, як мухи до меду, липнуть, бо отаман на них мастак — перший сорт: яку оком накине, раз-два—і готова,.. Якби Явтуха жінки стерегли, ну тоді б я одразу сказав — наша візьме, а суддю ж літин-ського оком та вусом не проймеш.
Товариші сперечалися й далі, та Уляна вже не слухала їх: уривок розмови, який вона несподівано впіймала, нараз відкрив їй зовсім нові перспективи, про які вона чомусь і не думала досі. –
Кармелюк же без неї жив багато років, і жив, і держав у трепеті весь цей край. А вона тільки й думала про його /дружину. Що дружина! Он які коханки бували в нього! Навіть дружина маршалка могла закохатися в нього! А вона, Уляна, й не думала про це ніколи! Красуня, напрочуд красуня — згадала Уляиа Розалію, яку бачила па облаві. Важна папі, перша красуня, і полюбила розбійника! Пі, либонь, не розбійника, а графа,— Андрій каже, що отаман прикинувся графом,— ну однаково,— значить, він може прикинутися, ким захоче. Але ж вона цотім довідалася про обман? Всі довідалися… А чого ж вона була на облаві? Вона була сама, більше не було жодної пані. Виходить, пані на таких^ облавах не бувають, а вона поїхала. Чого? .Чому? О, звичайно, щоб посміятися з дурисвіта, щоб помститися йому! Тепер вона не може любити отамана, ні, не може!
Остання думка трохи заспокоїла Уляну, та хвилювання, яке викликали в її душі слова Андрія, не влягалося.
Це ж тільки один випадок, а скільки таких історій могло таїтися в минулому Кармелюка.
В минулому! В тому ненависному минулому, якого вона не знає…
«Але ні, що це? Знову старі думки! — прошепотіла сама собі Уляна й провела рукою по розгарячілому чолу.—Що було, те минуло і травою заросло! Він її любитиме. Знову любитиме, любитиме!» — прошепотіла вона настійно й, підт вівшись з місця, машинально пішла вниз по висохлому річищу, усипаному камінням.
Земля під ногами спадисто йшла вниз. І чим далі просувалась Уляна, тим стрімкіші ставали з обох боків навислі кручі, та аж унизу, верст за п’ят£ від нової стоянки розбійників, вузька ущелина помалу розширювалася, ліс роз~
ходився праворуч і ліворуч і йпгов у далечінь неправильними згинами, обіймаючи підковою степ, що прилягав до нього.
Уляна сама не помітила, як дійшла до цього місця й сіла на перший, який попався, уламок каменя. їй хотілося зостатися самій: випадково розгорнута сторінка з життя коханого отамана дражнила й пекла її ревниву уяву.
Нараз Уляна почула кінський тупіт недалеко; вона насторожилась і сховалася за дерево, готова при першій появі незнайомої людини сховатися в лісі.
Та ось з узлісся з протилежного боку показався вершник, і зіркий погляд отаманші зразу ж розпізнав, що то був не хто інший, як Довбня, котрого вона послала на розвідки.
Побачивши його, Уляна мимохіть рвонулася вперед. Очі’ її загорілися, серце стрепенулося.
— Ось хто розніс тепер усі сумніви. Раз назавжди! Раз назавжди! — скрикнула вона й кинулася назустріч хлопцеві.
— Ну що? Був? Узнав? — заговорила вона ще здаля, наближаючись до нього.
— Та бути то був, але не довідався нічого,— відповів хлопець, зіскакуючи з коня.
— Як же не довідався нічого? Чому?
— Ні в кого було довідатися: дяка нема…
— Поїхав?
— Нікуди не виїжджав, бо його й не було там ніколи.
— Не було там ніколи? — перепитала Уляна, відступаючи назад і дивлячись на хлопця диким поглядом.— Та чи там же ти був?
— Авжеж там… у Вишеньках, хіба я не знаю? — відповів Довбня.— І не тільки дяка, там і церкви нема й не було ніколи…
В очах Уляни все потемніло; кров залила їй очі.
— То, виходить, усе .брехня, брехня! — крикнула вена, мов скажена, й, не дивлячись на сторопілого хлопця, подалася до табору назад…
Першої миті Уляиу охопило шалене бажання кинутися^ негайно до Кармелюка й розкрити його брехню й зраду; вона й помчала прожогом до табору, залишивши зовсім спантеличеного Довбню.
Пробігши, не переводячи духу, з верству, вона змушена була зупинитися, бо дух їй геть забило й серце от-от готове було розірватися в грудях.
Уляна впала на землю. Шаленство, одчай і ревнощі душили її. Думки її не пливли, а кружляли вихорем — порвані, дикі, потворні… І серед них виразно виривалася тільки
одна: «Все брехня, брехня! Обманив, зрадив! Але тепер я піймала тебе!»
Проте мимовільний відпочинок примусив Уляну трохи розібратися в своїх почуваннях. Перша думка, яка вирвалася з хаосу, що кружляв у її голові, була: «Що ж далі?»
Гаразд, вона піймає його на брехні, назве його зрадником, брехуном, а що ж далі?
Уляна трошки підвелася на землі й, обхопивши коліна руками, втупила свій потемнілий зір у далечінь.
— Що ж далі? — прошепотіли машинально її поблідлі губи.
Далі вона уявляла два виходи: або Кармелюк зуміє вибрехатися й виплутатися з дражливого становища, або він признається в усьому й скаже їй одверто, що розлюбив її й знайшов собі іншу. Що вона йому? Сьогодні любить, а завтра може покинути!
— О, тільки не це, тільки не це! — вирвався з грудей Уляни страшний зойк. Немає сили жити без нього! Вона мусить повернути його любов до себе, що б там не було. Але чим повернути? Як повернути? Ось вона прикинулася веселою, спокійною, і він став :і пою ласиавіпіиіі, ніж раніше, а чи полюбив знову?
— Ні, ні! — скрикнула Уляна,- і гострий біль та пекуча образа закипіли в її серці д залили гарячим рум’янцем її обличчя.
Перепробувала вона всі привороти,— всі чари втратили силу! Не допоможе зілля, не допоможе ніщо!
Уляна; припавши головою до колін, тяжко ридала.
Довго плакала вона з таким болем, з такою силою, неначе з кожним приступом ридання, що виривалося з її грудей, одривався в неї шматок серця. Вона починала відчувати й розуміти, що вже ніщо не поверне їй серце Кармелюка.
Але якщо вона не має сили повернути собі своє щастя, та невже ж вона віддасть його іншій? — нараз промигнуло Уляні в голові. Серце її стислося, ридання вщухли, вона підвела голову. По щоках її ще котилися останні сльози, та очі вже горіли сухим, палючим вогнем.— Доброхіть зійти з дороги? Віддати його іншій, щоб вона впивалася його любов’ю, жила його життям?
— Ні, ні, ні! — божевільно скрикнула Уляна і з такого силою стиснула кулаки, що нігті вп’ялися в долоні до крові.
Зостався в неї ще один певний спосіб: вирвати розлучницю з його серця. Є ворожка, котра може дати таке зілля. Полюбить він її потім чи ні,— але суперниці він уже не дістанеться! Але хто вона? Треба передусім про все довідатися, хто вона, знайти її!
Ця думка дала силу Уляні. З гарячковою швидкістю заходилася вона обдумувати своє становище й шукати з нього найкращого виходу.
Отже, щоб повернути любов Кармелюка, їй залишався тільки один спосіб — знайти й знищити суперницю. Але як знайти її? Звичайно, Кармелюк не проговориться перед нею, від нього вона не вивідає нічого, та вона може довідатись дещо від Андрія: вій простий, його не важко піддурити, і він же буває з отаманом нёодлучно скрізь. Та щоб удалося все це, треба передусім приспати будь-яку підозру, треба прикинутися веселою, сповненою любові. Так, це передусім.
Уляна ні(е раз перебрала в голові всі думки й знову зупинилася на останній.
.Важко підвелася вона з землі, поправила па собі одяг і коси, що вибилися з-під очіпка, і втомленою ходою попростувала до табору.
За цей час вона геть змарніла, і якби хто заглянув у темну глибину її очей, то зрозумів би, яку безодню горя й злості несла в собі ця жінка попри свій спокійний вигляд.
В таборі настало тимчасове затишшя.
Кармелюк мовчав і йшов од своїх товаришів,— таке завжди бувало з ним, коли він обдумував якийсь особливо хитрий план. Розбійники поки що спокійно спочивали, нетерпляче й з цікавістю чекаючи — що то придумав отаман, щоб урятувати Явтуха.
Для розвідок Уляні час був якнайзручніший. Хитро й обережно заходилася вона випитувати в Андрія. Та, крім нападу на дім маршалка, Андрій не розповів Уляні жодного епізоду з Кармелюкового минулого, в якому б жінки брали більш чи менш помітну роль. Він згадав про те, як отаман нагородив одну польську панну, котра чудово протанцювала перед ним на шляху мазурку, а потім одшмагав її матінку, бо та, всупереч його наказу, розповіла всім органам влади про свою зустріч з Кармелюком, і ще кілька таких жартів отамана. Та все це було не те, чого шукала Уляна.
Після двох-трьох таких марних розмов їй довелося переконатися в тому, що від Андрія вона нічого не довідається, бо й вій у простоті своїй, мабуть, не знає нічого.
Треба було щось робити самій. Але що? Від кого довідатись? Яким чином можна було взнати, хто «вона»?
«Хто вона?» — це фатальне питання мучило Уляну день і ніч. За два дні вона схудла, постаріла; дарма що буцімто заспокоїлася, в очах її спалахував недобрий вогонь і вся вона ніби горіла від муки, нестерпних ревнощів і ображеної любові.
Як тільки їй траплялося зостатися самій, мозок її зараз же починала свердлити та ж болісна й пекуча думка: «Хто вона?»
Перебираючи в пам’яті всі найменші подробиці їхнього життя й намагаючись з’ясувати собі, з якого часу Кармелюк почав холодніше ставитися до неї, Уляна згадала про лист, котрий Кармелюк одержав. Цей маленький епізод нараз освітлив і згуртував усі її думки. Саме відтоді отаман по-холоднішав до неї, як одержав отого листа. Він був від жінки, від коханої жінки! Вона тоді одразу збагнула це, і тільки потім Кармелюк якось розвіяв її думку, сплівши якесь пояснення, але то була брехня. Вона й тоді* відчувала це, а тепер знає вже напевне: лист був од жінки! І то була жінка, яку він знав раніше, бо від часу його втечі з тюрми він не розлучався з нею, з Уляною, і на один день!
Та невідома коханка, напевне, довідалася, що Кармелюк повернувся, й написала йому листа, а в листі, мабуть, кликала його до себе. Написала листа!.. Виходить, то була не проста жінка, а п исьмен па, отже — папі… Зробивш и такий висновок, Уляна відразу згадала розмову Дмитра з Андрієм, і ці два факти з’єдналися в один неминучий висновок: листа написала дружина маршалка.
Уляна вся здригнулася при цьому несподіваному відкритті: дружина маршалка, пишна красуня… О, то була страшна суперниця!
Та через кілька хвилин цей висновок, що спершу був такий незаперечний, почав здаватися їй трохи сумнівним. Невже ж дружина маршалка могла любити й тепер Кармелюка, довідавшись, що він — не граф, а простий розбійник? ї як же вона, кохаючи його, поїхала на облаву, на якій мали ловити його? З другого боку, листа ж він одержав якраз після облави,— вона побачила його, впізнала й от написала листа,, в якому кликала його до себе. Так, так!.. Уляна невиразно пригадала, що отаман розповідав про якусь пані, котра перерізала йому дорогу, коли він уже підбирався до Чорного лісу. Може, вона того й приїхала на облаву, щоб урятувати його, допомогти йому! Більше ж нікому було написати! Нової коханки Кармелюк не міг завести за цей час, а в минулому була тільки одна жінка, яка полюбила отамана, а то була пані маршалкова.
«Вона чи не вона?» Цілий день Уляна обмірковувала це питання, а все-таки не прийшла ні до якого висновку. Вона знову розпитала Андрія про те, хто передав йому листа, сподіваючись дістати таким чином хоч якусь указівку, на те, хто прислав його. Але й тут її спіткало цілковите розчарування: Андрій сказав, що листа йому передав незнайомий селянин, а з якого села той був селянин — він і сам не знав.
Нова обставина ще дужче збентежила Уляну: невже б пані послала свого листа отаманові розбійників через простого хлопа? Але якщо не пані, то хто ж прислав листа?
Душевні муки її досягли найвищої міри. Уляна вирішила негайно піти до ворожки й так чи інакше взнати свою долю. Ніщо не стояло цьому на перешкоді: в таборі поки що ні до чого не готувалися, так що в її розпорядженні було два дні вільні. Урочище, в якому проживала стара чаклунка, було верст за тридцять од нової стоянки Кармелюка; наближалися сутінки, але Уляна вирішила йти зараз же. Вона сказала Андрієві й Дмитрові, що мусить у своїх господарчих справах одлучитися днів па два з табору, й, узявши з собою кілька червінців, вирушила в дорогу.
LXIV

Кармелюк ці два дні майже не навідувався до своєї стоянки, а никав по лісових хащах; загляне на хвилину, візьме з собою окраєць хліба та шматок сала й знову зникне. Мовчазлива поява отамана, понурий його вигляд, якась розгубленість отаманші бентежили й Дмитра, й Андрія. Та Андрій пояснив це не гнівом батька, а його < звичкою відходити в якесь глухе місце, коли він обмірковував задумані плани.
На третій день не вернувся Кармелюк і по провізію; це вже стурбувало й Андрія, а як на те ще й отаманша вийшла з табору, нібито в своїх господарчих справах.
Уже смеркло, а Кармелюк не повертався; Андрій смикнувся був покликати Дмитра та .ще двох-трьох і кинутися по найближчих околицях шукати батька, як ось почули поблизу, в самому яру, гомін, що наближався. Андрій прислухався до голосів, та серед них батькового голосу не почув.
— Бережись!..— гукнув чийсь голос товаришам, які безтурботно лежали у вільних позах.
Всі насторожились, оглянули зброю.
^ — Та хай мене вкинуть у геєну вогненну, якщо я мав чи маю що зле на мислі! — рокотливим баском виправдувався хтось, тремтінням голосу виявляючи сильний переполох.— Я знаю добре пана отамана і він мене знає. Я ієрейського дому літоросль…55;
— Не бреши! — погрожував йому хрипкий, скрипучий голос.*—Дізнаємося, яке в тебе діло до нашого батька, чого ти по лісі тиняєшся, а коли по-християнському кличуть, то тікаєш! Га?.. Все вивідаємо. Не бреши! А то цією самою «лі-торослю» так тебе випаримо, що й до нових віників пам’ятатимеш!
Дмитро кинувся в хащу иа гамір, а з протилежного боку несподівано вийшов Кармелюк.
— Що таке? — спитав він Андрія.
— Та когось піймали… Каже, що до тебе, батьку. Чи ке шпигун часом? Як той сліпий собака!
— Веди його сюди,* розберемо! —понуро відповів Кармелюк і, закуривши носогрійку, сів на колоді.
Товариші, які тут були, привіталися, скидаючи шапки, й оточили свого отамана иа пристойній відстані.
За хвилину з-за каменя в яру показався полонений; він був міцно зв’язаний; весь одяг його, порваний об сучки й гілляки, об колючки терну, обліплений глиною, мулом: і болотяною ряскою, мав такий жалюгідний вигляд, а бліде, спотворене страхом, замазане грязюкою й потом обличчя, з кучмою розкошланого й прилиплого до лоба чуба було таке комічне, іцо замість співчуття могло викликати тільки сміх.
— А підведи ближче! — гукнув отаман.—Ба, та це, здається, знайомий… Підійми лишень йому чуприну… Так і є… Та це ж ти, пане хвщозопе?..
— Аз, многогрішний Хоздодат,—відповів тремтячим, плаксивим голосом полонений. То справді був син деражнян-ського священика.
— Яким же ти чудом знову потрапив нам у руки? Знову їхав з качками та гусками до бурси?
— Де там, пане отамане! Я про бурсу, про це гемонське чистилище, іже за гріхи прародителів дане є отрокам і юнакам, що не взяли ще законного шлюбу, я про неї й думати не хочу!.. Я давно мав до тебе, славний отамане, прихильні почуття й просився стати в ряди твої, під твою опіку… але марно…
— Проти волі батьківської я ие порадник,— з лагідною усмішкою відповів отаман.— Настренчувати дітей проти батьків, одривати їх від рідної домівки… ні, не на те я сюди повернувся.
— Та якщо я тепер ізвержений з лона батьківського, аки Іона із чрева китова? — заволав попович.
— Вигнав батько з дому? За що? — співчутливо спитав Кармелюк.
— У потилицю… як подобає… ще з чернецьким хлібом — сиріч запечатлив родитель п’ятою основу спини моєї… аж поточихомся аз і возлобієм своїм отверз двері.
— Ловко! не витримав Дмитро.
Почувся дружний регіт; Кармелюк сам не втримався від сміху.
— За що ж? — аж захлинувся він, сміючись, і потім звернувся до охорони, що супроводила полоненого: — Та розв’яжіть, братове, йому руки… Він же до нас прийшов з приязню…
— Мало чого їхній брат не бреше,— невдоволеним тоном відповів той, що піймав,— то так і вірити? Так можна було б пропустити будь-якого шпигуна… он як і сліпого на одне око!
— Та це безневинна людина,— поблажливо відповів Кармелюк,— я сам його знаю…
— Ну, якщо батько знає й велить — інше діло…– все ще вагався й по поспішав розв’язувати полоненого кремезний і незугарний охоронець.— Л чого я зв’язав? Бо тікав, ідол… Я йому гукаю: «Стій, куди ти?», а він нетрями та болотами як чкурне! Тільки по шматті його одягу й сліду не згубили. Насилу вже в болоті зцапали… Загруз, почав тонути іі на пробі кричати…
— Як же мені було не тікати, коли погнався сей звір за мною, аки вепр лютий, потрясаючи хрюканням повітря!
Слова поповича викликали знову дружний регіт: постать’ охоронця, його хрипкий бас могли справді нагадувати дикого кабана.
Поповича нарешті розв’язали.
— Не отвержи мене од лиця твоего,— промовив він тоді, склавши звільнені руки.— Нищ і убог, змушений живитися акридами48 й диким медом, яких тут і не обрітається, а служитиму тобі вірою й правдою.
— Та тепер уже, коли батько витурив з дому, та ще й із запечатлінням, то нічого робити… не пропадати ж тобі в лісі…—тріпнув головою Кармелюк.—Ага, до речі, ти мені — на руку ковінька… Скажи, однак, чи ти в глибинах мудрості навчився хоч писати й читати рукою писане?
48 Акриди — сарана, що її їдять араби.
— Вельми іскусен: можу із візерунками, як і друковане, можу й в’яззю, можу й Тяа латинському, й на польському язицєх, навіть на російському,— хоча в оному не такий твердий,— можу й прописом з нахилом літер то в сей бік, то в оний, можу й скорописом…
— Та ти, мій любий, цілий скарб! — весело сказав Кармелюк.— Такого вмілого писаря мені й треба. Ми б давно по всіх торгах і базарах виставили накази й оголосили б добрим людям, за що б’ємося, та от не було писаря… А сам я повсякчас у розгоні й не мав часу на таке писарство. Так от, хочеш бути моїм писарем?
— Не токмо писарем, а й каламарем навіть! — страшенно зрадів попович.— Хоч вірьовки з мене сучи, батьку, хоч зроби з мене голоблю,— всяке бажання твоє з сугубою вдячністю восприйму й виконаю…
— От і добре!.. Отже, ти тепер військовий писар. Слухайте, панове товариство,— підвищив Кармелюк голос,— сього попенка я приймаю до гурту… за нього я ручуся… і наставляю його військовим писарем. Чи згода?
— Згода, згода, батьку! — крикнули товариші, обступивши їх.
— Що ж, висвятити слід би новобранця на фронтову посаду,— зауважив Дмитро,— та й сприснути потім.
— Це мова до діла! — співчутливо обізвалися інші.
—* У нас в ескадроні так це б йому зараз пику вимазали в чорнило, а голову обтикали б пір’ям, та примусили б із’їсти добрий клапоть паперу, а потім облили б горілкою,— от і церемоніал.
— Овва! — зітхнув Андрій.— А в нас ні’чорнила, ні пір’я, ні паперу!
— От твоє слово й на руку,— похопився отаман,— нам усе це знадобиться й зараз. Ти лишень пошли якогось’ молодого хлопця верхи до нашого знайомого жида в корчмі, що на Ушицькому тракті… недалеко, милі за півтори звідціля, знаєш?
— Знаю, знаю, батьку.
— Ну, нехай злітає й привезе, скільки там є, писарського добра, а коли в нього знайдеться мало, то нехай жид збігає до міста й привезе нам його вволю!
Андрій кинувся виконувати батьків наказ.
т— Знаєте, хлопці, ось що,— глибокодумно, після паузи почав Дмитро,— чорнила й, виходить, іншої амуніції в нас і справді немає, та зате в нас є горілка…
Попович при цьому слові, засопівши, повів носом і почав чухати п’ятірнею собі потилицю.
— Еге ж, є горілка,— казав Дмитро,— а інший парад можна буде замінити придатним матеріалом- наприклад: обличчя йому можна вимазати багном або іншим чимсь, в голову понатикати реп’яхів, а з’їсти можна примусити замість літеру якусь ганчірку… Папір же робиться з ганчірок,— то це ж те саме…
— Правильно, а потім облити горілкою — і загальний могорич! — підхопили, розвеселившись, товариші.
З приходом цього філософа загальний понурий настрій, що всіх пригнічував, одразу змінився на пустотливо-радісний, тим більше що й батько отаман розвеселився, а як обличчя його просвітліло, то й усім на серці стало грайливо.
Попович почав був протестувати проти такого ритуалу висвяти, але всім хотілося подуріти й випити на радощах, а тому й стада наполягати, та й сам Кармелюк мусив прилучитися до товариства.
— Слухай, пане писарю,— вирішив він,— не опирайся: навіть кошовому на виборах клали запорожці на голову багно, й воно текло по всьому обличчю, а виборний цим пишався… Це тобі шану хоче віддати товариство, виходить — ти йому любий.
^ Слова отамана примусили поповича скоритися своїй долі. Його поставили на пеньок, вимазали все обличчя- йому грязюкою, обтикали голову реп’яхами, примусили з?їсти, замість ганчірки, клаптик паперу, який знайшовся, на щастя, в його ж кишенях: Дмитро дав йому в руки замість пера якесь помело й промовив, обливаючи його голову горілкою:
— Нехай писання твоє мете нечисть мітлою і б’є в ніс усім, як горілка! Ура!
Всі дружно підхопили вигук солдата.
Попович усе переносив терпляче, та коли почали обливати його горілкою, то він не витримав і крикнув:
— Жажду і алчу!
Вибух дружного реготу вкрив його волання; отаман зараз же підніс йому склянку горілки й шматок сала.
— Ну, поздоровляю тебе моїм писарем!
Попович нічого не міг відповісти на це привітання: вихиливши склянку горілки, він тільки мимрив і давився салом…
Після отамана підійшов до писаря Дмитро, потім Андрій, а за ними — всі і сторожа; з усіма треба було поцілуватися й випити за здоров’я; останнього товариша вже довго держав писар в обіймах, шукаючи ногами точки опори; нарешті, він догадався, що земля, мабуть, п’яна й хитаєтся з боку на бік, а тому поспішив добрё всістися на колоді. А втім, прохолодна ніч, чисте повітря й молоді сили незабаром відновили в організмі філософа непогану рівновагу, й, поки кашовари готували вечерю, він уже трохи посвіжів і був готовий знову взяти участь і в їді, і- в пиятиці.
Вечеря пройшла весело й гамірливо. Багато було з’їдено галушок і вареників, та ще більше було випито горілки. Всі, починаючи з отамана, були в прекрасному настрої,— жартам, дотепам і гумору не було краю: вибухи веселого сміху будили зі сну далеку луну, і вона трепетно здригалася
й перекатами вщухала в лісі. Новий писар був особливо в ударі. їв за десятьох, пив до знемоги, розповідав анекдоти, розсипав усім своїм: новим товаришам хвалу й навіть після вареників почав співати. Та наприкінці,— а то було вже близько До півночі,— його якось розвезло, він упав у меланхолію, почав з жалем говорити про свої гріхи й заспівав зворушливо, розчулено:
І в ліиості, в праздності ЖИТІЄ МОЄ ІЖДІЇХ,
І многое нетребноє в гресв аз сотворих…
Ох, за блудниї вини Буть мені в чреві сатани.
— Та не тужи, пане писарю, не журися,— почав утішати філософа Андрій.— Чого сатани боїшся? Начхати йому на самий кінець хвоста—і квит!
— І то правда,— погодився Дмитро,— а то ще на роги йому яку-небудь капость, щоб з пекла вигнали…
Та поповича це мало втішало; він усе зітхав і примовляв:
— Ох, грішний я, грішний! Горіти мені у вогні невгасимому, кипіти в смолі смердоносній!
— Влити йому горілки ще, щоб похмелився,— гукнув хтось,— а то нудьга його почала за серце смоктати!..
— І справді,— підтримав Кармелюк,—випий і підбадьорись!.. Рано ще, брате, нам думати про смерть… ми ще кирпатій зсучимо не одну дулю… Ти от краще розкажи, за що тебе панотець вигнав?
— Гм!—закрутив головою попович.— За жінку..,
— Як за жінку? — здивувався отаман.
За яку жінку? — спитав Андрій.
— За справжню… Євину дщерь, іже спокусила Адама й натворила силу-силенну сорому…
— Ану, ну? Розкажи! —- зацікавилось товариство.
— Ох, марнота з марнот і всяка марнота,— почав глибокодумно попович, потроху жвавішаючи під час розповіді.— Коли за великовозрастіє мене вигнали з череди пасомих і в домі батьківському я був оселений, то зазнав гоніння нестерпного: батько мій, іменуючи мене повсякчасно «ледацюга», «бовдур», «нікчема», «дурень» та взиваючи іншими такими поганими словами, надумав неодмінно виправити мене гладом, спрагою і самотністю… І сії заходи моши б мене звести до виснаження, коли б матінка, аки тать у нощі, не. приносила мені для підтримання сил пирогів та книшів, а іноді й мокрухи… Нарешті матуся ж напоумила батька, що краще, ніж морити, одружити мене з багатою дівою, бо краса моя для Євиного роду знеотразима..,-— Попович при
цьому відкинув назад пасма мокрого чуба, що падали на очі, й підкрутив свої вусики.— Почали мене знову підгодовувати, дали сандалії, справили шлюбний одяг й заходилися возити на розглядини і до сусідніх свящеиослужителів, і до далеких, де тільки були дщері з чималим вношеніем… Та, ой леле, мені, грішному! Сліпа фортуна сміялася з мене: де була приємна отроковиця з приємним видом, з ліпообраз-ним лицем, то там не було вношенія, а де оне давали, там діва була вельми не гожа, одвертала од себе всякі хотіння…
— Ох ти ж, хай тебе вовк з’їсть! — співчутливо промовив Дмитро.
— Ох! — зітхнув і попович.— Спершу батько терпів мої забаганки, тим паче що й самі вношенія ие були для нього любомірними, аж ось приспє час і знайшлася до вподоби йому Єва. Батечко затупав ногами і рік: «Пора! Неодмінно на сій вибраній мною діві женись і висвячуйся на диякона! А то вижену!» — і повіз… Ой, дайте оковитої, сиріч живої води, щоб залити гіркоту спогадів…
Андрій підніс оповідачеві горілки.
— Ну, й приїхали,— провадив далі попович, вихиливши одним духом горілку,— з усього навколо видно було, що ієрейська сім’я була зело грошовита. Батечко мій повертав мою голову одесную і ошуюю і на все тлінне тицяв перстом… Увійшли в. храмину… Ждемо… Нарешті вивели до нас і наречену… Як воззрів я на сосуд сей спокусливий, то так і обімлів… По становому хребті ніби мурашки побігли… Під серцем занудило й потягло на виверження… Ой, ой! Маловолоса, безока, крючконоса, криворота, многолітняя тараня, від якої далеко йшло нестерпне благовоніє…
— Го-го-го…— вибухло товариство дружним реготом.
— Важна краля! —■ покрутив головою Кармелюк.
— Осоружніша за найосоружнішу відьму, воістину глаголю,—підкріпив філософ,—я стояв там краєугольним ка-мейем і не ізрек ніже слова, а, повернувшись під рідну стріху, рішуче заявив батькові, що скоріше втоплюся, аніж візьму з сією тварюкою законний шлюб… Ну, батько мій розлютився, аки лев рикающий, потряс мене за власи добросовісно, приклав тричі длань до ланит моїх і, давши чернецького хліба, ізверг мя за двері, позбавивши притулку і їжі…
Не встигло товариство висловити свого співчуття бідолашному філософу, як несподівано в самому яру почувся стукіт копит коня, який, наближаючись, скакав щодуху. Всі здригнули й закам’яніли, забувши навіть схопитися за зброю.
i— Привіз, батьку! — почули ще здалека радісний голос, і в ньому одразу впізнали всі молодого Довбню, якого Андрій послав до сусідньої корчми.
— Тьху ти! Налякав як, вражий сину! Хай йому грець! — вилаявся Дмитро.
— Атож,— обізвалися інші.— І що він там привіз?
— Та це батько посилав до корчми по писарські причандали,— то от він і злітав.
— От і гаразд,— усміхнувся, заспокоївшись, Кармелюк.— Неси лишень усе це сюди… Та підкинь хто у вогонь’ хмизу, а сюди на пеньок дайте ще й каганця.
Коли вручили отаманові канцелярські прилади й принесли світло, то він звернувся до свого діловода:
— А що, пане писарю, чи не можеш ти показати нам своїх талантів?
—’ Можу, батьку,— відповів не зовсім твердо попович,— Тільки дозволь главу сію омочити вологою.
— Облийте йому, братчики, водою голову,— звелів Кармелюк.
Всі охоче кинулися викопувати наказ отамана. Попович тільки ухкав та пирхкав. Нарешті привели його мокрісінького* неначе утопельника, й посадили коло пенька.
— Дайте ж йому чимсі» витерти очі й руки,— сказав, сміючись, Кармелюк.— Ну, ось тобі перо, чорнило й папір… Не заляпай же всього водою.
— Буде сухо й зело добре… Але що убо писати?
— А ось що,— сказав отаман.— В Літині є суддя, одго-дований кабан, якщо бачив його; ну, та це ще не біда, хоч і суддя він неправедний, бо католик і тільки за панів руку тягне, але особливо гидко те, що цей кабан є член судової комісії, яка має уловити мене з усіма моїми товаришами, і ця комісія влаштовує облави, ловить не тільки нашого брата, вільного птаха, а й невинних селян, садовить у в’язниці, мучить і засилає до Сибіру… І от тепер у руках цієї комісії, отже й судді, перебуває наш товариш Явтух… Я за-присягся, що відомщу всій комісії. Тепер і йде мова про Явтуха. Треба от написати тому собаці-судді, що коли він доброхіть не видасть нам Явтуха, то я з суддею розправлюся так, що й чорти позаздрять… і повірте мені, братове, на гонор, що свою погрозу я виконаю!
— Важно! — зробив висновок Дмитро.
— То чи можеш ти настрочити це все на папері? — спитав свого писаря Кармелюк.
— Можу велемовно й зело втямливо…
— ’Ну, то й пиши… тільки помалу і прочитуй… Може, щось виправити й додати доведеться.
Попович сколотнув у каламарчику чорнило, подивився па нього перед вогнем, понюхав і несхвально похитав головою; потім видер з пучка перо, загострив його, пильно роздививсь на нігті розщепинку й, заклавши перо за вухо, заходився розгладжувати на пеньку аркуш паперу; але тому що поверхня пенька була нерівна, то попович одірвав од своєї хламиди клапоть поли й за його допомогою наладнав свій письмовий стіл. Нарешті, він сам сів по-турецькому, схилив набік голову й почав старанно водити пером по папері. Всі з цікавістю з’юрмилися, поприсідавши навпочіпки щільним колом. Серед таємничої мовчанки чути було тільки, як еонів писар та скрипіло перо; нарешті, після деякої паузи, він відвів голову й прочитав:
— «Його свиномордиій милості, ііайпаскудиішому папеж-цеві, онукові кислоокої відьми та задрипаного жида й виродкові самого сатани, літинському безбожному судді й катові, панові Сливинському посланіє».
Кожна фраза поповича викликала дружне схвалення й захоплений регіт.
— Та ти, з біса, писака добрий! —- Дмитро вдарив співчутливо писаря кулаком.
— Чудово! Такого я й шукав! — радів Кармелюк.
— Ану, шквар йому далі, та ще гостріше! Щоб кожне слово, як шпичка в ніс,— спонукував Андрій, соваючись від радощів з місця на місце.
— Ось що пиши,— почав отаман: — «Я, Кармелюк, наказую тобі, щоб ти зараз же звільнив Я^туха, щоб не судив, не катував безневинних селян і щоб оповістив і панів — не глумитися над православним людом і поводитися по-людському…»
— А не як з бидлом,—пояснив Андрій.
— Та жидам не давати його в руки й віри не чіпати,—
додав Дмитро. .
— І на панщину не гнати його щодня,— обізвався ще хтось із-за вогнища. –
— От-от, все це й пиши,— підтвердив отаман, а потім, після невеликої паузи, почав диктувати: — «Так наказую тобі, псяюсі…»
— І сатанинському виродкові,— додав писар.
— Добре…— провадив далі, посміхаючись, отаман,— «якщо ти не вволиш моєї волі, то своїм отаманським словом ручуся, що не врятують тебе ні бузувіри-паии, ні їхні паскудні команди; піймаю я тебе, вгодований кабанюко, спершу витоплю з тебе на малому вогні сало…»
— І смердючий лій — змащувати жидівські пантофлі,— додав писар.
— Добре,— засміявся Андрій,— а потім накажу нарізати з його спини пасів, на яких можна було б вішати економі в-здирщиків.
— А живе м’ясо під пасами посолити,— докинур солдат.
— А потім полити ще горілкою!—хтось крикпун, давлячись од сміху.
— Все, все пиши,— погодимся отаман,— та ще додай, що після пасів і вогшо я йому позабиваю цвяхи під нігті й, нарешті, посаджу на палю… що не пожалію ні його жінки, ні рідних і що помсти моєї не уникне ніхто.
— Так би їм давно, шельмам! — вигукнув Дмитро.
— Ех, важко, батьку! — обізвався Андрій, а за ним загомоніло і все товариство.
Писар, нахиливши голову майже до самого паперу, довго ще писав, часом зупиняючись і покутуючи зубами перо.
Від слів Розалії Агата була в захопленій.
— О так, так, серце моє! — скрикнула вона.— Ревнощі — то найсильніший засіб. Мені це найперше спало на думку! Але як же ми викличемо ревнощі в тієї Уляни?
— Кармелюк закоханий по вуха в свою жінку,— відпові
ла Розалія,— але треба запевнити її, що він її зраджує, що в нього є інша. Через те що отаман цей і справді часто
відлучається без неї з табору, то викликати підозру в за
коханої жінки не важко. А для того, щоб вона впевнилася в цьому, ми напишемо листа до Кармелюка, немовби від його нової * коханки, і постараємося зробити так, щоб цей лист потрапив саме до рук Уляни. В цьому ж листі уявна коханка Кармелюка призначатиме йому побачення в якомусь затишненькому місці, в якому ми постараємося розмістити засідку.
— Ах, це прекрасно! — заплескала в долоньки Агата.— Але знаєш, засідку потім, а спершу треба приручити. Знаєш, це справді чудово! — скрикнула вона, і оченята її розгорілися.— Ліс, таємничість і роман з отаманом ватаги! Я б охоче взяла на себе роль героїні, звичайно, для блага ойчизни й секретно, щоб допомогти тобі…
Розалія остовпіла: всякої дурниці могла вона сподіватися від Агати, але такої спритності не гадала зуетріти від неї,
«От тобі й помічниця! Задовольнялась би вже своїм ро?
маном з Алоїзом, а їй ще ось чого закортіло! І буде ж лізти й заважати! От накинула сама собі мороку!»
Розалія придушила свою внутрішню злість і промовила серйозно й голосно:
— Що ти кажеш, люба? Навіть і жартувати так негоже. Коли б цей виродок був ще якимсь італійським бандитом,— ну, тоді ще нехай би й так.,. Але з бидлом… Це ганьба!
— Ах так, звичайно! — зніяковіла Агата й густо почервоніла.— Я пожартувала.
— Я так і знала,— відповіла Розалія, але в думці зробила собі зарубку, що з цією навіженою треба тримати себе обережніше.— Отже,— сказала вона весело,— повернемося ж до нашого плану. Невже ти гадаєш, що закохана жінка, діставши: такого листа, не кинеться наосліп на місце побачення, щоб спіймати суперницю?
— Безсумнівно, вона кинеться туди, і ми її піймаємо, а за нею й проклятого гайдамаку! О моя Розюню, ти просто Соломон!
Агата обняла Розалію за шию й дзвінко поцілувала її.
— Але чекай, чекай! — скрикнула вона, відхиляючись від подруги.— Ти кажеш — лист. Але як же вона прочитає його? Вона ж, мабуть, неписьменна.
— Немає сумніву! Але там у них, напевно, є й письменні. Та й, крім того, невже ти думаєш, що вона не знайде способу прочитати листа, в якому говоритиметься про зраду її коханця? Скажи, коли б ти дістала такого листа хоч китайською мовою, невже б ти не зуміла розкрити його змісту?
— Чи можеш ти сумніватися в цьому, Розюню? Я гадаю, що й хлопка-розбійниця зуміє зробити це, але треба, щоб вона знала, що в листі говориться про зраду коханця. А як же це?
— Ах, ангеле мій, та простішого немає нічого! — усміхнулася Розалія.— Досить того, щоб той,, хто принесе листа, сказав, що лист від жінки,— а отаманша ж, напевно, поцікавиться довідатись, від кого лист,— і що доручено його передати тільки самому отаманові в руки,— щоб підозріння спалахнуло. А там ревнощі. .А коли ревнощі закиплять у нашому серці, тоді все: розсудливість, небезпека, обов’язок,– все розлётиться, як дим.
Розалія розсміялася їдким сміхом,’ а захоплена -вдалим задумом Агата щиро поділила її веселість.
— Досконале, досконале, моя дорога! Я, “далебі,. навіть, утямити не можу, як ти все це зуміла придумати! .
■«— Я? — Розалія вдала, що дуже здивована.— Та що ж я придумала? Я тільки розвинула ту думку, яку підказала мені ти. Ти, мій ангеле, виявилась проникливішою за всіх.
При цих словах Розалії Агата почервоніла від задоволення, і їй здалося, що це справді вона все обдумала.
— Отже,—казала далі Розалія,—тепер, я гадаю, ми можемо покликати наших кавалерів і розповісти їм наш план?
— Звичайно, звичайно! — заспішила Агата.— Уявляю, як вони здивуються й розізляться, о, воші неодмінно розізляться,— вона впевнено кивнула голівкою,— коли довідаються, що ми вирішили все!
І иа саму тільки думку про те, як вона буде передражнювати Алоїза і як усі захоплюватимуться її проникливістю, гарненькі оченята Агати загорілися й щічки запалали.
— В такому разі, звелю покликати їх,— Розалія смикнула шнурок сонетки й наказала Фросі, яка хапливо вбігла, щоб вона просила пана Пігловського й пана Рудковського завітати сюди.
Через кілька хвилин молоді люди зайшли до кабінету красуні й, спинившись коло порога, з комічною урочистістю вклонилися.
— ІД о звелить пан презус? — спитав Рудковський.
— Панове можуть зайняти місця, щоб вислухати нашу ухвалу,— оголосила Розалія й жестом королеви показала молодим людям на їхні місця.
Рудковський і Пігловський мовчки вклонилися й сіли.
— Ми ждемо вказівок від наших володарок, які придумали вже, мабуть, план уловів розбійника,—трохи іронічно промовив Пігловський.
— Пан угадав,— відповіла Розалія,— ми справді придумали спосіб, як можна буде без найменшого пролиття крові піймати гайдамаку, і честь цього відкриття,— Розалія повела рукою в бік Агати,— належить цілком моїй подрузі.
Агата вся запроміиилася від задоволення.
З великою цікавістю слухали кавалери план, який їм розказували.
— Чудово! — вигукнув Алоїз, коли вона закінчила.— Сам Торквемада56 не придумав би нічого хитрішого.
— Та тільки, на прикрість нашим чарівним володаркам, я мушу сказати, що, на жаль, цей хитрий план не можна виконати,— зауважив Рудковський.
— Чому? — спалахнула Розалія й швидко обернулася до свого секретаря.
— З двох причин: перша, тому, що ми не знаємо, де лігвище, в якому переховується той звір, а і друга, тому, що в нас немає й людини, котра б погодилася податися з листом до тієї красуні.
— Ах, так, так! Але, матко свєнта, Розюню, ми зовсім забули про це,— сумно сказала Агата,— й намірялися вже…
— Добрими намірами, пресвітла пані, й пекло вимощене, кажуть бувалі люди, але,— Алоїз розвів руками,-—треба визнати, що в цьому ділі й ваші топкі хитрощі не приведуть ні до чого, і, як справедливо гадає пан Рудковський, гайдамачка залишиться здорова й неушкоджена в обіймах свого невмиваного Ромео.
— Н-ні! Її треба впіймати! — гнівно скрикнула Розалія і з силою вдарила кулаком по ручці крісла.— Впіймати, що б там не було. Якщо ж ми не вціймаємо її, то не впіймаємо й Кармелюка,—додала вона вже трохи спокійніше.
— За нашого віце-презуса я ладен віддати й свою душу, навіть більше: я ладен сам стати листоношею й передати розбійниці листа, але не знаю, куди нести його, бо, при всій вашій хитрості, ви не можете написати на ньому ніякої адреси.
Агата надула губки й, кинувши на Пігловського короткий погляд, промовила з-удаваною суворістю:
— Пан усе жартує й жартує, а діло серйозне!
— Авжеж, діло серйозне,— провадила далі з погано прихованим роздратуванням Розалія,— і якщо ми за нашим давнім старопольським звичаєм гайнуватимем час на дотепи, то, звичайно, не досягнемо нічого.
— Чарівний пан презус присоромив нас, хоч, щоб тільки побачити його ще раз в сяйві благородного гніву, я ладен наговорити знову сто тисяч дурниць… Але… але… але! Мовчу! — скрикнув Алоїз, піймавши вогненний погляд Розалії.— Мовчу й надіваю мантію гробокопа.
Розалія силувано усміхнулася Пігловському, посварилась пустотливо пальчиком на нього й звернулася діловим тоном до Рудковського:
— Пане Рудковський, невже ж*і ви не бачите способу відкрити місцеперебування Кармелюка?
— Старатимусь, але…
— Ви ж кажете, що всі хлопи віддані Кармелюкові, як своєму батькові?
— Цілком справедливо.
— Якщо це так, то вони ж повинні знати, де він перебуває?
— Мабуть, що так.
— В такому разі, що ж заважає вам довідатися від них, де Кармелюк?
— Вони нізащо цього не скажуть.
— Але є ж засоби прійяусити їх говорити!
При цих словах брови Розалії нахмурились і очі блиснули владним вогником.
— Гм! — Рудковський підвів брови.— Звичайно, я вживу всього можливого, щоб випитати в них, де нове – лігвище проклятого звіра.
— Вдячна зарані,— усміхнулася Розалія.— Сподіваюся, що турботи мого секретаря будуть илідшгаі, ніж витівки пана Янчевського.
При цих словах Розалії Рудковський спалахнув, як порох.
* — Присягаюся, що я дізнаюсь про це! — скрикнув він, схоплюючись з місця.
— А ми тим часом обміркуємо з паном Алоїзом, кого спорядити з листом до гайдамачки,— заявила, усміхнувшись, Агата, і, підвівшись з місця, простягла руку Пігловському.
На тому й закінчилася рада нового комітету.