— Навіщо ж пан… Я й так… з дорогою душею… Будь-яке панове бажання! — запротестувала була Фрося, але гроші сховала в кишеньку свого фартуха.— Хай тільки пан скаже слово…
— Гм… гм…— відкашлювався * Янчевський…— Ну, постарайся ж… Я знаю: в тебе гострі очка й чуйні вушка… Я повернуся, може, й скоро… Не пожалкуєш, що відновила зі мною давню дружбу…— Він поплескав Фросю’по щічці й одразу ж виїхав з двору.
Все це відбувалося днів чотири тому. По від’їзді Янчевського Розалія відправила з Фросею до діда листа й.почала чекати.
Безсумнівно, думала вона, що відповіді раніше як через тиждень не може бути, але однаково нетерпіння її росло з кожним днем і так нервувало, що вона не могла витримати спокійної бездіяльності й на четвертий день сама поскакала на улюбленому своєму Арапі в поле розвіяти в шаленій скачці гніт відчувань, що душили її, а головне, пошукати в заповітному дуплі відповіді, на йку вона так пристрасно чекала. Біля узлісся дрімучого лісу, що прилягав до маршалківських володінь, на розі, недалеко від фігури (фігурами на Поділлі звуть високі хрести з розп’яттям, котрі ставлять на перехрестях), ріс один величезний дуб; от його-то й призначила Розалія в листі до Кармелюка місцем, куди він повинен був укину їй відповідь; по ту відповідь і помчала Розалія, але нічого не знайшла ні в дуплі, пі за корою; правда, ще було рапо й сподіватися її, та однаково те, що не було листа від її нового кумира, засмутило пані мар-шалкову.
Прикро врая^ена до глибини душі, вона, повернувшись з прогулянки, не вийшла ні обідати, ні вечеряти, не схотіла навіть бачитися з чоловіком, сказавши, що хвора, і весь час провела в болісній тривозі, яку часом переривали досадні, дратівливі сльози; вона не могла припустити думки, що Кармелюк не побажав навіть обізватися на її листа,— він міг ухилитися від побачення, не бувши впевнений у чистоті її намірів, та написати відповідь міг безпечно… Розалія почала схилятися до думки, що листа йому ие передано,— або дід ие ризикиув піти до його табору, або його піймали й вирвали в нього листа з рук… Якщо б так сталося, то це могло б завдати і їй великих прикрощів; хоч листа було написано в дуже обережних виразах і ім’я Кармелюка в ньому не стояло, та коли б він попав до рук Демосфена, який знав її колишню таємницю, то він би зумів прочитати його по-своєму й виудити з-поміж рядків істину.
— Слухай, Фросю,— звернулася вона до своєї довіреної покоївки,—скажи мені правду: дід охоче й рішуче взявся віднести листа в табір гайдамаків чи м’явся й крутив?
— Дуже охоче, ясновельможна пані, як бога кохам! — впевнено відповіла Фрося.— Я йому так і про себе, і про все розказала, що він не засумнівався й на крихітку… А коли я додала, що від цього листа залежить саме життя отамана, бо я підслухала в підлих панів,— нехай мені дарує моя добродійниця пані грубе слово, але в того бидла, якщо не вилаяти пана, не можна заслужити ніякого довір’я… Так от, коли я це дідові сказала, то він зараз же схопився з місця, не взяв навіть таляра, образився… справді: «Я,— каже,— для батька отамана даром, без грошей потрудитися можу; ие спатиму, ріски в рот не візьму, поки не вручу у власні руки цієї цидулки!»
— Це добре,— заспокоївшись, зітхнула пані.— Бачиш, як його всі люблять,— виходить, заслужив.., Але чому ж немає…
Ага… Немає від діда звістки?.. Могли ж його схопити?.. Ти нікому ие казала про це й слова?
— Та нехай мене поб’є Перун, коли я хоч півсловом об-. мовилася,— хоробро відповіла Фрося, але все ж таки почервоніла трохи й поквапилася перевести розмову на зачіску,— чи не підняти вище начоси?
— Не треба, слічно й так,— нетерпляче сказала Розалія
й заходилася знову допитувати: — То ти запевняєш, що дід одніс? .
— Аякже: я ж учіора його бачила… щойно повернувся й передав, каже. Отаман дуже йому подякував…
— Так? Досконале! — зраділа Розалія.— Але чому ж ти вчора не передала мені цієї новини?
— Тому що пані повернулася в недоброму гуморі… хвора… Я боялася потурбувати…
— Навпаки, ти б моле заспокоїла,— ласкаво усміхнулася пані й звеліла подати їй амазонку. «Якщо так, то, звичайно, вчора він не міг ще відповісти, але сьогодні вже можна чекати… і, судячи з того, що подякував дідові, він листом був задоволений»,— роїлися в голові пані радісні думки; вона вся просвітліла, на обличчі її знову заграв рум’янець,— поспішивши одягтися, вона послала Фросю, щоб та передала наказ осідлати скоріше коня, а сама пішла заспокоїти й приспати ласкою свого чоловіка…
Фрося вискочила на ганок, щоб гукнути дворову дівчину або козачка, передати наказ пані на стайню, й помітила, що коло воріт гамірливо товпилася вся челядь; вона то втихала, то часом вибухала дружним реготом. Зацікавившись тим, що могло зібрати коло воріт і потішати цілий двір, Фрося підійшла потихеньку до натовпу й побачила, що серед нього стояла циганка й ворожила; одні простягали їй свої руки, а другі жартували, викликаючи співчутливий сміх у з’юрмлених глядачів. Циганка, судячи з тембру свіжого голосу, була ще молода; але намотана велика яскраво-червона хустка так закривала її голову, що не можна було роздивитися її обличчя. Циганка стояла зігнувшись, спираючись на костур; але в мові її майже був непомітний типовий акцент, і на це звернула увагу Фрося.
— Будеш щасливий і вродливий,— пророчила циганка молодому парубкові.— От поклади тільки на руку ще- п’ятака, то побачиш… Тебе всі дівчата люблять, а одна, з мишачими; очицями й кострубатою косою, то ладна й слід твій цілувати.
— Го-го! Це смердюча Гапка! — гукнув хтось у натовпі.
— Атож! Якраз! Не хто, як не вона: і нечеса, й кисло-
ока…— сказав молодий форейтор і викликав схвальний сміх юрби.
— Повісь ти її собі на шию! — вилаявся зніяковілий парубок, висмикнувши сердито свою руку з руки циганки.
— І справді, чого ти, дурню? — спинив парубка за плече старий кухар.— Од своєї долі не втечеш: Гапка то й Танка… Ось поберетеся, дружно носитимете свиням помиї, а в рвоєму гніздечку розведете власне багно. Ти ось послухай, як циганка розкаже, що ви ще разом з красунею будете робити.
Пораду улюбленого серед челяді гумориста зустріли з захватом, вибухнув гучний дружній регіт.
— Та приведіть сюди скоріше Гапку! — голосно казав кухар.— Онде на тому смітнику циганка й поблагословить їх!
Парубок вирвався від кухаря й, одпльовуючись і лаючись, змушений був утекти.
В цей час помітила Фросю куховарка з челядницької й шепнула юрбі:
— Пані господиня!
Всі притихли й шанобливо розступилися: відомо, що фаворити часто бувають страшніші й нобоїшочніші за самих панів.
Циганка видивилася на Фросю. Коли б хустка не лежала в неї низько на лобі й не закривала своєю тінню очей, то Фрося побачила б, яким пекельним вогнем вони спалахнули й злісно вп’ялися в обличчя пані. Циганка здригнулася, нахилилася вперед, ніби готуючись стрибнути, мов тигриця, але за мить вона, як видно, опанувала себе й, згорбившись ще дужче та підкульгуючи на одну ногу, боязко підійшла до Фросі.
— Ой красуне моя мальована! Як та зіронька на небі ясна! Та перед такою красунею всі зорі гаснуть і сам мі-сяць-князь затуманився,— ідучи назустріч, заговорила, низько вклоняючись, циганка.— Простягни мені, пишна пані, свою білу ручку та не пошкодуй убогій каліці карбованця, а то й дукатика: всю правду розкажу — і що було з тобою, і що буде, і за ким у тебе серце щемить, і хто за тобою, красуне, сохне… А якщо треба буде чогось, то й зілля в мене всяке є, і слово, як замовити, знайдеться… На золото, на радість, на сльози, на погибель… і на приворот і одворот — все знайдеться… тільки не візьми в гнів, а дозволь глянути на твою ніжну рученьку й поклади в неї добру грошину,— не поскупися!
Фрося оглянулася. Навкруги їх стояла юрба. Ворожіння, яке запропонувала циганка, страшенно зацікавило Фросю, але вона боялася викриття як минулого, так і майбутнього, а тому й відповіла ухильно:
— Тут незручно,..
— А правда, пані, правда… Навіщо простоті знати панські секрети, а їх набереться багато,— закивала тремтячою головою циганка, спираючись усією вагою на костур, і потім, обернувшись назад, крикнула:
— Ей ви, зграя,— назад!
Натовп нерішуче й неохоче почав відступати; в задніх рядах почулося стримане ремство.
— Дозволь мені у твій палац; замкнемося в покої, і я все тобі, що тільки маєш на мислі, і всякі думки чужі, і всяке серце ось як на долоні розкрию. Ой, бачу я й тепер уже багато! — заговорила, посуваючись уперед і ледве волочачи ногу, стара.
— Ні, чого в палац,— ухилилася Фрося.— Тут ось коло ганку, під липами, нас ніхто не почує, а там папі…
— А! — скрикнула циганка.—Там і пані… Молода ще?
— Молода.
— І гарна?
— Ще б пак… А втім, як кому.
— А моя люба, кохана — панна ще?
— Вгадай! — відповіла з кокетливою усмішкою, примружившись, Фрося.
Циганка кинула на неї пронизливий допитливий погляд…
«У! Бачу я тебе наскрізь, чортова лялько! — вихорем закружляли в розпаленому мозку Уляни — то ^була вона — проклятущі думки, що підіймали в її грудях ледве стримувану бурю оскаженілості.—Вона, мабуть, вона! І пика гарненька, випещена, і хвостом крутить, і в очах чортики… Ну, стривай же ти, гадюко люта, дай тільки впевнитись!»
— А панна, здається, таки панна,—голосно сказала, нарешті, циганка,— рука вже геть-чисто все покаже…
— Так, панна,— підтвердила й Фрося, забувши додати до цього слова «покоївка».
— Простягни ж рученьку,— захихотіла циганка,— не бійся… Все, про що сама відаєш, і від мене почуєш, а чого не знаєш — довідаєшся… Тільки не скупися… Коли щось попереду буде негоже, то мий одведем, а добре та бажане привернемо…
З деяким забобонним острахом простягла руку Фрося й поклала в неї десятизлотку.
— Ой, щедра ти, моя слічна панно! — мовила циганка, квапливо сховавши монету, й почала пильно роздивлятися вогку й тремтячу руку.—- Пошли тобі, боже, всякого щастя й удачі, щоб тебе любили й не розлюблювали, і щоб сама ти серцем не сохла… Плюнула й розтерла, плюнула й розтерла… Еге-ге-ге! Та ти, панно, вже любила… Прости на слові… А з пісні, в нас кажуть, слова не викинеш…
Фрося геть уся почервоніла, від раптового -збентеження в неї виступили на очах навіть сльози, але вона постаралася зам’яти свій настрій дзвінким сміхом.
— Так, так,— провадила циганка тремтячим від стриманої злості голосом.— В тебе й тепер е коханець… Пай не пан, а, либонь, і всякого пана заткне за пояс… Золота в нього, як тії полови; захоче — то й на вітер пустить його силу-силенну… Ставний, як дуб, а красний, як місяць… Руки в самоцвітах, а ноги в крові.
— Ай! —- скрикнула Фрося, затуливши руками очі.— Я знаю, про кого… невже… і ти…
— І я знаю,— перебила шиплячим голосом ворожка і, вхопивши знову за руку Фросю, здушила її так сильно, що панна вискнула:
— Ой, болить!
— Розкрити треба долошо, пані,— пробурчала циганка, трохи схаменувшись.— Ще не все… ось слухай,— почала вона цідити слово по слову, пронизуючи ненависним поглядом свою нібито суперницю…— Любила ти раніше й крутила багатьом, панно, голови… Був уже одного разу такий випадок, що замалим і своєї голови не збулася.,.
— Не треба, годі,— з жахом прошепотіла Фрося, намагаючись вирвати свою руку з руки циганки.
— Еге? Правда ж? — зловтішно засміялася циганка.— Пережила, видно, такий страх, що й тепер муравки по спині пробігають… тільки знай, що в твого нового коханця є подруга… вона його всієї душею любить… та й він її тея$; з панною тільки бавиться, а ту по-справжньому кохає… і знай ще, панно, що та, друга, така лиха й люта, як стонадцять чортів з копою відьом… і що вона своїй розлучниці не подарує, а оддячить… хоч би вона й вище хмари сиділа або на дні моря лежала, а віддячить так, що й подумати страшно… від самої тільки думки посивіти можна…
— Не треба, годі! — дрижала Фрося, мов лист осики, й старалася заткнути собі пальцями вуха.
— Люба моя, чарівна панно, не турбуйся,— шепотіла й далі циганка, придержуючи за рукав Фросю.— Є в мене всякі способи допомогти тобі… Треба тобі дати привороту… Та добути до нього з-під його п’яти любистку… То тоді тільки про тебе й думку держатиме в голові… А ту свою зацурає… А то можна ще й забутку їй дати… Я все зможу для панни, тільки дозволь прийти.
В цей час гукнули Фросю до вельможної пані, а циганка почала розпитувати покоївку, яка прийшла, про панів, про їхнє життя й про всякі дрібниці, що її цікавили; з розпитувань вона дізналася, що Фрося тільки покоївка й прибула сюди недавно…
«Ага! Вона, вона! — вирішила сама собі Уляна.– Ворожка правду сказала!»
Тим часом Фрося, бліда, перелякана, ввійшла в будуар пані маршалкової й змушена була обіпертися об одвірок, щоб не впасти.
— Де ти пропадала? Чи передала мій наказ? — накинулася була иа свою покоївку Розалія, але, побачивши, що вона ледве стоїть па ногах, спитала стривожено: — Та що з тобою? Ти сама иа себе не схожа!..
— Пробачте, ясновельможна пані… ворожка…
— Що? Яка ворожка? Де? — здивувалася й стурбувалася ще дужче пані.
— У нас.., он там… циганка… стара відьма…*”- промовила Фрося, важко переводячи дух,— але все знає, як по пальцях… і що було, і що буде… Мені такого наворожила… Ой панно найсвєнтша!-
— Та що, розкажи до пуття!
Фрося переказала все ворожіння, приховуючи минуле; але до теперішнього додала для прикраси й свого багато.
— Та це ж вона казала про Кармелюка! — скрикнула наприкінці розповіді Розалія і теж поблідла.
— А так, ясна пані, так…— ствердно кивнула головою Фрося,— про нього,.. Я й сама подумала.,.
— Виходить, що ця циганка Кармелюка знає, коли говорить і про його коханку!
— А знає досконально… чистісінько все знає.
— Гм! — протягла Розалія й, приклавши прикрашений дорогими перснями палець до своїх губок, задумалася на мить.— Слухай, Фросю,— заговорила вона теля роздуму,— твоя циганка зацікавила мене… вона, мабуть, справжня знахарка й добра ворожка… Клич її сюди… в свою кімнату, нехай вона й мені поворожить… Не кажи тільки, що я пані, побачимо, чи вгадає?
— Зараз служу пані,— відповіла Фрося й проворно кинулася виконувати бажання своєї пані.
Розалія ввійшла до кімнати Фросі, чистенької, прибраної з кокетством, але в якій все ж таки зберігся типовий характер помешкання служниці; туди пані внесла й тонкий аромат пахощів. Накинувши на голову, немовби по-простому, чорну мереживну косинку, що відтінила ще дужче випещену білість її шкіри, пані підперезала якимсь шнурком свій пишний пеньюар і, взявши щітку в руки, стала ждати з деяким хвилюванням циганку-ворожку. Фрося не забарилась її ввести.
LXX
Згорбившись, кульгаючи й стукаючи костуром, циганка з зусиллям увійшла до кімнати й довго стояла, важко дихаючи, ніби від утоми, а тим часом пильно роздивлялася свою клієнтку. З короткої розмови з покоївкою Уляна вже знала риси обличчя пані, колір її волосся, зріст, постать, а до того ще вона випитала в своєї співрозмовниці деякі факти з її життя, наприклад, про друга дому Янчевського, який тут часто розпоряджався на правах пана, і про гаданого нового коханця; крім того, в голові ворожки цвяхом сиділа й розповідь Андрія про графа та його подвиги.
— Ну, поворожи мені, цигаико, тільки скоріше, бо пані ось-ось прокинеться й мені перепаде, якщо я по стоятиму коло дверей,— перервала нарешті мовчанку Розалія.
— Дай руку,— прошепотіла старечим голосом циганка й, нахилившись низько, немов підсліпувата, стала роздивлятися на неї пильно; потім нараз, буцім вражена несподіваним відкриттям, вона здригнулася, прожогом поцілувала руку й випустила її, перелякавшись.
— Ой вельможна пані, гріх обманювати стару каліку,— заговорила вона докірливо й улесливо.— Не покоївка — пані, а над усіма вельможними панями найясновельможніша… Сонце ясне красить небо й гріє землю, а гшшна пані красить світ і гріє людські серця, краще й тепліше, ніж сонечко… Ой, як гріє, декому навіть пече!.. Дай мені свою біленьку рученьку, м;оя найясніша пані, я тобі всю правду й про минувшину, й про будущину скажу…
— Якщо ти така угадниця,— усміхнулась, зашарівшись од циганчиних похвал, Розалія,— то ось рука: поворожи… Тільки без лестощів, а кажи мені правду,— як щось і неприємне має бути попереду, то, краще про те знати, щоб остерегтися.
— Так, так, моя ясочко піднебесная,— казала циганка, знову поцілувавши простягнуту їй запашну руку,— щиру правду, тільки правду… ані вигадок, ні прикрас у мене на язиці немає, покарай мене сила божа! Та й погане коли б я побачила що, то проти всякої погані в мене є й зілля…
Боятися ні мені, ні ясній пані немає чого… Ото тільки якщо вельможна красуня вимагає від мене правди, то нехай не прогнівається, коли в ворожінні випаде якесь негоже слово…
— А боронь боже! — засцокоїла циганку Розалія,— Кажи все, що тобі заманеться, я не ображуся.
— От і добре… То я поворожу на золоті… На золоті, та ще на червоному, найпевніше ворожіння виходить.
Розалія поклала з поблажливою усмішкою на руку червінця. Вдавана циганка подивилася на руку, на золото, взяла червінець і, поплювавши на нього тричі, промовила:
— Ой, хороше золото, добре золото — і під слиною блищить; отак і твоє життя, пані, яснітиме, хоч би й який лиходій намірився на нього плюнути або начхати.,. От тільки оцей дукатик тобі вже не годиться держати при собі… його треба буде закинути…
— Та візьми, візьми собі його,— засміялася Розалія.
— Спасибі, от так спасибі,— зраділа ворожка й скоріше сховала червінця в кишеню.— Будеш щаслива, будеш вродлива… Он за спиною в тебе стоїть багато, багато світлих та радісних днів… Куди ти не ступала своєю ніжкою, доля скрізь перед тобою килими стелила, а все кругом тішилося тобою й не шкодувало себе для твоєї втіхи… Билися за тебе всі, а доскочив тебе найзнатніший, і сіла ти в золотому кріслі вище за інших… Все минуле твоє тягнеться світлою, червоною стрічкою… Тільки ось в одному місці па пій чорніє плямочка… якась досада… і досада, і відрада, і якась чарівна втіха, сердечна розкіш до забуття, а разом і горе до сліз…—останні слова циганка промовила одривчасто, з підкреслюванням, не зводячи з Розалії допитливих очей.
Пані маршалкова слухала мовчки теревені ворожки з недбалою увагою, але останні слова її спантеличили, і вона, боячись розгадати їхній зміст, відчула тривогу, що підступала до її серця. «На що “вона натякає? Невже?» — мигнуло їй у голові й обізвалося легким дрожем по всьому тілі. Розалія мимоволі поблідла, і це не приховалося від очей Уляни.
— Неждано^негадано,— провадила вона далі, підвищуючи голос і карбуючи кожне слово,— залетів колись у палац твій ясний сокіл… А й красунь же був, та пишний, що ні словом сказати, ні пером списати, а й знатний же .був, як ясноосвєцоне панство… Хто б же не задивився на такого красеня, чиє б серденько не затріпотіло па його медову мову?.. А вийшов обман і зрада: замість чистого золота виявилося кров’ю забризкане залізо… замість медової мови виявилась отрута, а замість дяки за ласку — кривда, обман!
Розалія почервоніла по саме волосся, а потім нараз поблідла й одсмикнула руку.
— Годі! Або ти справді, як чортиця, ворожиш, або знаєш більше, ніж слід навіть знахарці,— нервово кинула вона й нахмурила брови.
— Прости, найясніша пані,— забурмотіла стара,— сама ж просила, щоб правду відкрити, то я все, що ввижається, й кажу… І багато ще є попереду… любого тобі, а ти відсмикнула руку.
Розалія простояла якусь хвилину нерухомо, прикусивши губу, а потім знову рішуче простягла руку, промовивши сухо:
— Кінчай! ,
— От тільки не розберу і я, що це за сокіл? — дохитала
головою Уляна, пильно придивляючись до руки.— Наче він уже й не сокіл, а орел білозорець,.. розпустив широкі крила й ширяє понад землею та клекотом збирає орлят… Бачу їх цілі зграї, тільки всі вони супроти нього, наче мухи… а все ж таки онде налітають на шуляків, на кібців, на сов і б’ють їх, розкидають хижі гнізда… Тільки от серце тому орлові хтось зурочив, попсував… А може, й обман гризе його пепо-гамовною гризотою, і не виходить йому з думок пишная лббідонька… І сидить та лебідонька, вважай, за хмарою, не долетіти до неї й на дужих крилах, не досягнути її навіть думкою, а от у нього, дурного, серце горить за нею, тією лебідонькою, а від того й опускаються крила… ~
— Ха-ха! Горить, кажеш? — постаралася недбалим тоном приховати своє надмірне хвилювання пані, але це їй не зовсім удалося…
«У! І в цієї змії горять очі, неначе жарини, а серце тріпоче так, що мало з грудей не вискочить,— кружляли вихо-7 рем у голові Уляни думки,— невже ж і ця поласилася? Ні, не може бути; та скоріше,—та з простих, з того боку, де й він, а ця… О, будьте ви обидві прокляті!»
— Горить,— відповіла нарешті циганка, тяжко зітхнувши.
— А лебідка?
— Ну, лебідка за хмарами… та й серце в неї вередливе, балуване… Може й забитися з примхи… а щоб воно за таким птахом,* що в неї під ногами, та побивалося* то зроду-віку… Вільне воно, як вітер,— зірве одну билину, зламає другу, погойдне третю й кине під ноги, а само полетить за хмари…
— А орел силкується теж піднестися за хмари?
— Гм… тільки не піднестися йому так високо… а от голубка, на що вже мала й ніжна пташка, а якщо в неї
нестерпно заболить серце, то з туги та з_ гризоти вона зможе набратися сили й знайти ту лебідку навіть за хмарами…— Останні слова якось лиховісно прошипіла ворожка й закашлялася…
Маршалкова здригнулася й кинула, з свого боку, пронизливий, злий погляд на циганку; в душі її мигнула якась підозра: звідки б циганка могла довідатися про50 її найглибші таємниці, але поіім вона заспокоїлася на тій думці, що епізод з графом загальновідомий, а циганка могла надати йому свого забарвлення, щоб вразити ворожінням і висмоктати з клієнтки більше грошей;’ та Розалії й на думку не спало, що під виглядом цієї старої каліки, відьми із задишкою ховалася молода красуня.
— Цікава ти, ворожко, й розумна,— сказада вона, подумавши,— говорити до ладу вмієш, можеш і настрахати, й нудьгу розігнати, тільки зараз тебе по переслухаєш… Заходь колись іще побрехати, посмішити мене… а зілля мені твого не треба; я здорова й весела, і вільна, як риба,— це ти вгадала! Ось тобі за труд…— І Розалія опустила в чорну руку старої ще червінця.
— Добродійнице моя, щедра та ясновельможна… Спаси господи твою душеньку і пошли тобі всяку радість, чого тільки побажаєш… і пташиного молока, не те що! — заходилася дякувати, низько вклоняючись, циганка, і, поки не втихли звуки її ходи, все ще чути було її примовляння.
Коли Фрося ввійшла доповісти пані, що Арапа вже осідлано, то застала її у збудженому стані: щоки в пані палали, очі блискали від захвату, груди високо здіймалися.
— Слухай, Фросю,— поривчасто промовила пані,— циганка, до правди, бреше ловко й може бути нам корисна… Зацікав її, щоб вона знову прийшла… Розумієш?..
50 Тут у значенні — землянка.
— Розумію, розумію… ясна пані… Розірвуся для вельможної… слід ніжок їїмосці буду цілувати… себе не пожалію,— торохтіла камеристка, виряджаючи свою пані.
Сповнена райдужних надій і любовного настрою, Розалія поскакала до заповітного дуба й иа превелику радість знайшла в дуплі його згорнуту маленьку цидулку. В ній стояла одна тільки фраза: «Через два дні або провалюся в саме пекло, або буду надвечір у бурдеї *, що по той бік яру, в глибині лісу, просто від фігури…»
В передмісті’Літина, над мальовничою кручею, серед розкішних, розложистих лип, стояв невеликий будиночок з ган-ком, під високою солом’яною покрівлею; з одного боку перед будиночком лежало чисте поле, а з другого — крутизною збігав до ставу, що блискотів унизу, кучерявими верховіттями густий сад. Цей будиночок належав ще молодому Годзе-вичу, колишньому секретареві повітового суду, який чомусь рано залишив службову кар’єру. Злі язики подейкували, що він змушений був піти у відставку через те, що не вмів з начальством ділитися хабарями, а сам Годзевич звалював провину на суддю, котрий переслідував його як руського й православного. Так чи інакше, а секретар змушений був залишити суд і, не маючи шансів на іншу службу, купив собі цей будиночок і став приватним повіреним у справах, не пропускаючи нагоди писати і ябеди на свого ворога, котрого від усієї душі ненавидів. Вкупі з суддею він терпіти не міг і всіх панів-католиків, і службових осіб, які були тоді з поляків58. Кожна Кармелюкова витівка над панами тішила озлобленого відставного повітчика, й він, потираючи руки, завпеди приказував при цьому зловтішно: «Молодець Кармелюк! Так їм, проклятим, і треба!»
Одного разу ввечері, під час згаданих тут подій, Годзевич печерував у своєму ставку раків; та тільки-но віп забрів під кручу, як прибігла з гори кирпата дівчинка й сказала, що приїхав до нього якийсь поважний пан.
— А бодай його чорт ухопив! — вилаявся він.
Годзевич, не поспішаючи, допечерував раків, одніс на кухню й, переодягнувшись, нарешті вийшов у свою світличку-салоник з серйозним виглядом; та тільки він придивився до одвідувача, як оторопіло скрикнув:
— Ой мамо, хто це? Невже Хоздодат?
— Аз многогрішний,— весело відповів одвідувач.
— А бодай тебе! Живий, здоровий? — і господар радісно обійняв свого гостя.— Ми вже зовсім поховали тебе. Приїжджав на тому тижні мій шуряк, сестринець, а твій батечко… Казав, що ти як у воду впав…
— О лукавий старець, щоб не простив йому Саваоф! Чи не він мене потилишниками та чернечим хлібом витурив з батьківського дому, а тепер за мною ще й уболіває!
— Та що ти? За що?
— Рада нечестивих лжемудреців вирішила, що я за статурою й перезрілістю £оден більше для продовження роду людського, аніж для науки.
— А! Каторжні! У мої часи вони були поблажливіші й навіть у другому класі тримали таких, що вже бороди брили… Але де ж ти тепер перебуваєш? Може, одружився?
— Ох, сія обставина стала для мого духу тлетворною
й нарочито мене занапастила,—щиро зітхнув Хоздодат.— Ізбрало бє серце мое дівицю, запалавши до неї всіма почуттями й вожделеніями, але батько відкинув моє жадання й звелів мені пояти в супутницю життя хоча й багату, але осоружну потвору, і коли натура моя не могла піднестися на такий подвиг, то він запалився гнівом несправедливим і вигнав єдине чадо своє з храмини.
— Жорстоко й несправедливо, це правда,— по хвилинному роздумі озвався Годзевич.— Але все-таки де ж ти, злощасний, прилаштувався? По пишному одягу видно, тобі пофортунило?
— Пофортунило… та так, що повернутися назад не токмо в батьківський дім, але навіть і до життя, статутом дозволеного, мені, грішникові сущу, вже неможливо… І я воістину для вас усіх єсмь усопший.
— Та що ти за дурниці мелеш?
— Правду кажу! Тільки прошу тебе… деряш моє бранне
існування в таємниці. –
— Признавайся — ти знаєш, що я тебе люблю: і родич, і в одній буосі були… Ну, в чому ж річ? — співчутливо й міцно стискуючи руки небожері, промовив Годзевич.
— Я пішов,— із зусиллям промовив нарешті Хоздодат,— до Кармелюка за писаря…
— До Карме…—скрикнув вражений господар і завмер на півслові, розкривши рота й витріщивши очі.
Настала напружена, вирішальна мовчанка. Годзевич важко дихав, із страхом озираючись навкруги, а гість тихо зітхав, винувато похиливши свою голову…
— Та ти,ж закінчиш у Сибіру або на дибі…— сказав нарешті неабияк стурбований Годзевич.— Покинь скоріше, поки тебе не злапали, цю службу… Переселись до мене, а тоді поміркуємо…
— Хто має висіти, той не втоне! — відповів приказкою Хоздодат.—А Кармелюк єсть зело достойний і велелюбний до принижених і ображених, він карає токмо саддукеїв та фарисеїв та й то душі християнської не губить… Хули на нього всякі ізригають і лжу зводять несправедливо… А я спізнав його серцем і реку вам, що він мене жаліє дужче за батька мого рідного, і я іменую від душі мого добродійника батьком. Чи батько ж зрадить і покине мене?
— Ох, одчайдушна голово! Та я й сам, хоч і не знаю-Кармелюка, а душею до нього прихильний… І мене вельми радує, коли, він панів і жидів шарпає… а все ж таки, хоч я серцем і прихильний до того гайдамаки, а голови за ньо-го своєї не підставлю,—- голова, поки вона на плечах, мені самому потрібна.
* – Та я й свою голову ціню не в динарій, а в кілька, може, талантів, але… судженого конем не об’їдеш… Ну, та що про це І Ось незабаром від Кармелюка багато які хабарники, здирці, злочинці й чревоугодники дістануть заслужену мзду — і таку, Що буде по стогнищах града чути скрегіт їхніх зубів.
— От якби він провчив наших! — навіть руки потер Годзевич.
— А що? — йедбало спитав Хоздодат.
— Та такого гаспида, як наш суддя, такої гадюки і світ не бачив! Я вже й не кажу, що він цілі сотні безневинних селян катує та до Сибіру висилає, а жидків, яких зловлять за передержку награбованого, то тільки обдере й пускає на волю… Тут ще такий же самий негідник — презус цієї комісії Янчевський, та й інші пани — однії масті… і городничий — теж падлюка!
— То ви, дядечку, судді не жалієте? — перепитав Хоз-додат.
— Ненавиджу, в ложці води втопив би… і коли б довелося відомстити йому, вважав би себе за найіцасливішу людину…
— А чи перебуваєте ви, дядечку, з городничим, з тюремним наглядачем у належних стосунках і чи відаєте порядки всіх їхніх лжесудилищ?
— Ще б пак — день у день товчешся… Зуби проїв,., по позвах і контроверсіях,— навіть мого ворога одвідую…
— Ну, то велеліпно! Будете довління імати — і побачите ворога свого низверженого… Але рука руку миє… тільки про сеє потім, а передусім вопію гласом веліїм: алчу і жажду!
— Зараз, мій любий… і раки, і вареники будуть, та й карасі в сметані;— попалися випадково…
— Так попадуться, й градохранителі…—засміявся Хоздодат.— Але ж раки й риба люблять плавати,— додав він завбачливо.
— Знаю, знаю:-для них буде поставлена і настоянка, й проста, і наливок гатунків з чотири!
— О сердобольний і великомудрий мій дядечку! — урочисто вигукнув Хоздодат.— Який я щасливий, що під покрівлею сею перебуваю!
Годзевич обняв по-рідному свого гостя і звелів негайно подавати вечерю…
Годзевич залишав у себе.небожа на ніч, але Хоздодат виконати його прохання не міг: йому треба було поспішати з радісними вістями до свого патрона. Прощалися родичі й друзі вельми зворушливо: вони довго обіймали один одного, довго тупцялися, похитуючись на місці, присягалися у вірності й посилали прокляття ворогам…