Коли перший жах і заціпенілість від одержаного листа минули, суддя негайно послав гінців до городничого, до начальника інвалідної команди, до наглядача тюрми й навіть до пана пробоща 51, щоб усі негайно зібралися до нього на раду в надзвичайній потребі. Сам же він від тривоги й нервового струсу одразу втратив сили й не міг нічого придумати.
Янчевський, схвильований і вражений зухвалістю гайдамаки, сам відчував лихоманковий напад страху, але, незважаючи на це, докоряв судді за малодушність, бадьорив його тим, що це безглузде, дурне залякування підлого гайдамаки доводить його безсилля, вибухав каскадами класичної добірної лайки. А суддя майже непритомний напівлежав у кріслі й стогнав од сильного болю в голові; Янчевський поклав йому змочену серветку на лисину; тонкі патьоки води потекли на груди й за 51 До ксьондза.
спину судді й викликали великий дрож, але він нічого не відчував, а тільки бурмотів побілілими губами: «Ой рятуйте І Під твою опіку… Найсолодший пане! Віддати… віддати й кинути все… ну його!» Марно Янчевський, щоб піднести свій дух* гарячкував і втішав суддю, підносив навіть горілки; суддя був невтішний, не хотів пити і весь упав у розпуку. Коли збіглися на його заклик представники міської влади, то застали господаря на тому ж місці, закутаного в ковдри, з серветкою на голові. Обід, до якого ніхто й не торкнувся, стояв на столі: Янчевський для хоробрості попивав тільки старку.
Почали радитися. Лист переходив із рук у руки. Після кожного нового перечитування враження від нього посилювалось і нагонило на суддю ще більшого страху; не тільки старка, а й перцівка, що її рекомендував лікар* не могли зігріти представника правосуддя, і він не переставав скреготати зубами й ричати від холоду, від якого його трясло, перериваючи іноді свій стогін жалісливим, сльозливим проханням до зібрання: «Ой рятуйте, панове! Пропав!»
Хоч52 Янчевський і намагався запевнити товариство, що зухвалий, лайливий тин листа показує тільки грубий жарт беззубого ворога, проте всі, хто тут зібрався, були іншої думки й бачили в листі цілковиту впевненість у виконанні погрози: над суддею й над ними глумилося не щеня, що дзявкає, а лев, що ричить… І, незважаючи на те, що гості й без припрошування господаря чаркувалися старкою, агрусівкою й перцівкою, загальний настрій не прояснявся.
52 Просимо, господи! (Лат.)
— Перш за все, панове,— заявив нарешті городничий,— треба одразу ж погнати до Кам’янця губернаторові естафету, щоб його превосходительство прислав сюди військо.
— Так, так,—погодились усі,— в тен момент, не гаючи й хвилини.
— А слідом за першою естафетою,— додав наглядач,— послати другу й третю, що місто, мовляв, у небезпеці… казначейство…
— Так, так! — підхопив ксьондз.— Треба полякати москалів.
— А в місті треба запровадити патрулів денних і нічних,— радив капітан.
— Та сповістити що околишніх иапів, щоб прислали свої команди,— додав Янчевський.— Це я візьму на себе, а пан городничий нехай дасть розпорядження обивателям, щоб поставили біля кояшого двору сторожу… Свої ж шкури захищатимуть, бестії!
— Міщани й попи не бояться за свої шкури,—зауважив голова магістрату.— Лише панству та урядові доведеться розплачуватись.
— Oremus, Domine! * Позбав нас опіки! — зітхнув, звівши очі д’горі, пробощ.
— Так,— гарячкував Янчевський,— пан городничий усім повинен ще постачити зброю.
— На бога, панове! Де я візьму?.. В мене і в інвалідної команди нема її, скільки треба: в багатьох замість шабель — самі піхви, а замість курків і кременів — дерев’яні пофарбовані оцупочки.
— Панове! На бога! — прошепотів суддя.— Подумайте про мій порятунок… А може… випустити того хлопа? На чорта він?
— Що ж… звичайно… та то й погань якась незначна…— закинув несміливо наглядач.
Гм.. атож., поки немає в нас сили, місто було б урятоване від небезпеки,— погодився голова магістрату.
Тільки ж незручно нібито…— почухав потилицю городничий.
— Показати себе боягузами… чорт забирай! — заперечив капітан.
Янчевський почав цілу бурхливу орацію проти такої ганебної пропозиції.
— Як! До чого ми дожили? О tempora, о mores! — кричав він.— Невже ж ми впали так низько душею, що підлий хлоп, пся крев, буде коверзувати нами, а ми будемо падати йому до ніг і виконуватимем кожне його слово? Якщо так, якщо наше славне лицарство виродилося в страхополохів, то йому не про волю помишляти, не про золоту свободу, а підставляти під ніж свою шию, підставляти доброхіть і свідомо… Та, нарешті, панове, випускати заради своїх шкур лиходія— це злочин!
Промова Янчевського протверезила голови, всі загомоніли, що випустити гайдамаку не можна, незважаючи на погрози лотра.
— То рятуйте мене, панове,— заволав суддя.— Захистіть!.. Ой, погрози шельми — не жарти! — Поставте хоч варту навкруги мого дому… інвалідів… Пане капітане, я нічого не пошкодую. На мене ж першого… Той розбійник… У мене дружина, ви знаєте… можуть бути діти. Що з ними буде без мене! Ца мене ж і озвірів той кровопивця за те, що я ‘захищав ваше добро і ие потурав бунтарям, розбійникам, то захистіть же й ви мене!
— Заспокойся, пане суддя, захистимо,— упевнено сказав городничий і приступив до обговорення практичних заходів для оборони міста та його мешканців од зухвалого нападу гайдамаки.
На кінець засідання військової ради й суддя трохи посвітлішав: вжиті заходи і воскресла впевненість представників влади в своїй силі якоюсь мірою заспокоїли і його. Він довго, проте, не відпускав од себе приятелів, частуючи їх донесхочу, а як прощалися, то просив, щоб зостався хтось ночувати в його домі.
Всі обіцяли заглянути, як управляться з своїми ділами, й заспокоювали суддю, що ці три дні турбуватися йому нема чого, а тоді надійде допомога, та й взагалі, кінець кінцем, це пуста вигадка мерзотника. Однак ці заспокоювання впливали на суддю мало; залишивши в себе для переговорів у справах тюремного наглядача, він повів з ним таку мовуі
— Слухай, мій любий пане! Вони-то гладенько стелять, а як нам доведеться спати? Через цього ж одного хлоца лотр погрожує нам тортурами, розбоєм і помстою… Саме нам, бо на мені він поміщатиметься за те, що я суджу, а на тобі, пане, за те, що держиш, а на нашому презусу за те, що зловив гайдамаку… Та коли б ми навіть і уникли рук лиходія… Ну, втекли б, чи що, то все ж таки цей диявольський виродок прагнутиме визволити свого приятеля, і кому-кому, а тобі його нападу не минути…
Ох, мій доброчесний пане, хіба я цього не знаю,— здригнув наглядач.
—і То чи не влаштувати панові добродзею такої нагоди, щоб той гайдамака втік сам із тюрми, і все?
— А що тоді буде зі мпою? Самому сісти на його місце доведеться…
— Ну, ми заступимося…
Хе-хе! Як і захищати такого наглядача, в_ котрого ареіпт«анти тікають з тюрми… Напишіть мені вимогу, то я того хлопа пришлю до вас, а ви його відправте з одним проводжатим до Пігловського — і квит! Повірте, що вони обидва втечуть у ліс.
— Незручно після такої орації нашого презуса й загальної опінії!..
— Отож і мені тож…— розвів руками наглядач.— А якщо хочете і себе й мене рятувати, то дайте мені п руки хоч тцо-небудь… Правду кажучи, я на цю вихвалювану допомогу й не надіюся: побазікали, побазікали, розхрабрилися за чаркою, а тоді заснуть і забудуть… Та й на естафети ці, ми знаємо, яка буде відповідь… А три дні минуть, і наша шкура затріщить…
— Ой і не кажіть, пане!
— То нехай йогомосць подумає… І мені хоч маленький папірець: «З одержанням, мовляв, сього переслати мені не-гайно…» А я радий від усієї душі для ясновельможного…
— Гаразд, подумаю,—безнадійно зітхнув суддя.
Довго він ходив по своєму кабінету, ламаючи голову, яким би побитом пристойно відкараскатися від цього арештанта, і нарешті згадав колишню пораду Янчевського. Негайно ж він написав Пігловському,— щоб той, як дідич, зажадав від комісії повернути йому хлопа для допиту оного на місці,— і відправив листа естафетою.
Це, здавалося, заспокоїло суддю, але коли настала ніч, знову почав підкрадатися до нього з усіх кутків страх, а з приятелів ніхто не згадав обіцянки, і йому довелося самому разом із старим челядником коротати марудливо-безкінечну ніч. Тільки аж вранці заснув нарешті суддя та й то тривожно, з кошмарами. А як настав день, він заходився з незвичайною енергією стежити за виконанням заходів, перекочовуючи від одного знайомого до другого; та всі вони хоч і висловлювали в очі своєму приятелеві сердечне співчуття, хоч і обурювались із зухвалості лотра, а проте бокували від приреченого на кару, як від зачумленого, й забігали до нього лише на хвилину і то вдень, а ввечері ніхто й очей не появляв.
А втім, погрози Кармелюка вплинули й на сонних обивателів, і на безстрашних представників лицарської шляхти. Наступного ж дня по вулицях Літина застукотіли калатала й почулися на перехрестях окрики: «Пильнуй!» Шаблі в інвалідної команди були нагострені, в деяких рушницях замість оцупочків були вставлені кремені, котрі пожертвували жидки, і восьмеро озброєних вартових стало навколо дому судді; Янчевський подався по сусідніх поміщиках, сам озброєний від маківки до п’ят і в супроводі шести озброєних вершників, але вже їздив удень, а ввечері ховався де-небудь у більш захищеному місці.
Так минуло три дні, і хоч з Кам’яиця було одержано заспокійливу естафету, що військо буде негайно послане, міське населення все більше й більше впадало в паніку, не кажучи вже про суддю, котрий від тривоги, безсонних ночей і непереборного одчаю геть змарнів і почорнів. Відповідь, яку він одержав через добу від Пігловського і в якій той відрікався від свого хлопа й давав комісії право розпоряджатися ним, як вона захоче, хоч навіть і повісити, позбавила суддю останньої надії й довела до тупого оціпеніння.
Кінець кінцем суддя вирішив був просто виїхати з міста, хоча б до пана маршалка, де була його дружина і де він мав надію на кращий захист; але самий переїзд збігався з третім фатальним днем і він страшенно ризикував… Смертельна туга вгніздилася на його грудях огидною жабою й негайно почала висмоктувати з його серця кров…
На третій день зайшов до канцелярії комісії по якісь судові довідки Годзевич; він вів справи деяких міщан, що попалися або на переховуванні гайдамаків, або на перепродажу награбованого добра. І раніше, як ми знаємо, суддя ставився до нього вороже, а в останній ролі ябедник став йому особливо ненависний, і суддя не тільки ие приймав його, але й не дозволяв навіть заходити в канцелярію; відомості з неї він добував після тривалої тяганини і то завдяки наполяганню вищого начальства, котре повірений закидав своїми скаргами й донесеннями.
Довідавшись, що прийшов Годзевич, суддя зрадів хоч ворожій, але все ж таки живій, людині: останнього вечора його не одвідав ніхто із знайомих, а челяді своїй суддя не довіряв… І довелося йому самому в безлюдних покоях пере-живати страхи… Не дивно, що він зрадів тепер і Годзевичу й звелів запросити його до себе.
Збентежений несподіванкою, Годзевич увійшов до кабінету судді й мовчки спинився коло дверей. Суддя гостинно йому сказав: «Вітам пана!» — і хоч не подав руки, але попросив сісти.
— Дякую! — відповів спантеличений гість.
— Вацпан, мабуть, по якусь довідку? — люб’язно спитав суддя.— І все на мою голову… ох, ох! Але в мене в канцелярії тепер безладдя… і пан, мабуть, скаржитися має… Але що я вдію? Немає в мене доброго, путнього, роботящого діловода… Ох, як я жалкую, що пан звільнився… Був би тепер, як у Христа за дверима.
— Ясновельможного пана була воля відправити,— із стриманою злістю відповів Годзевич.
— Ох, правда… І як я за цим жалкую,— зітхнув суддя.— Все злі язики, наговори… Адже ми теж не святі… А тепер я сам, як маму кохам, визнаю, що такого старанного, розумного діловода, як пан, важко знайти… Ну, щодо грішків там, то сам тільки бог без гріха.
Годзевич дивився, широко розплющивши очі, па свого колишнього начальника й не вірив своїм вухам. «Що це він, сміється з мене чи хоче щось випитати? Язик солодкий, як мед, а під язиком, певно, отрута! Ач, як очі бігають! А певно, я йому потрібен… чи передчуває… чи, може, пронюхав?» — крутилися в нього думки. Остання гадка його злякала, і він, відчувши внутрішній трепет, не знайшов, що відповісти.
— Коли б пан забажав,— вкрадливо провадив суддя,— то я б міг поклопотатися, щоб знову пана — в повітові…
— Складаю подяку ясновельможному панові,— зам’явся, ще більше розгубившись, Годзевич.— Тільки тепер я вже маю хліб на іншій ниві… І, з благословення божого, хліб маю не скудний… А кажуть же: добра добувши, кращого не шукай…
— Радий за пана,— пиховито й сухо відповів суддя. Він сподівався, що його пропозиція викличе в колишнього секретаря сльози розчулення, а тому відмова його видалась йому образливою й, головне,— руйнувала його план. Та, помовчавши деякий час, суддя переборов свій настрій.
— Мені б довідочку…— почав був гість.
— Так, так,— перебив його господар,— от у тому-то й річ, що я без рук… А загордився пан… Видно, до правди, знайшов собі легкий хліб… Ну й, овшем…53 я радий… А от усе-таки послуга за послугу: я панові сам знайду всілякі довідки, а нехай за це пан і мені допоможе в одписці…
— Готовий служити ясновельможному…
— То приходьте ввечері, пане, на чашку гербати,— невимовно зрадів суддя,— попрацюємо, повечеряємо… І як панові далеко додому, то я сердечно прошу й переночувати в мене… пай нежонатий, я знаю, а я тепер солом’яний удівець… то мені й приємніше буде мати пана в себе за гостя.
Вже що-що, а таке запрошення не могло й прокрастися в голову Годзевичу, а потім воно ще й не відповідало програмі, яку він собі намітив, тому він так розгубився, що довго стояв, наче стовп, комічно розкривши рота. Суддя з поблажливою усмішкою чекав відповіді.
53 Звичайно (польськ.).
— Ну що ж, пане?
— Нехай мені ясновельможний дарує,— хапливо, затинаючись, почав гість,— папська ласка мене приголомшила… Я не знаю як… ця честь… не для мене…
— Я прошу,— наполегливо підкреслив суддя.
Якусь хвилину ще подумав Годзевич і зміркував, що все інше можна владнати, а це запрошення буде на руку: дуже добре, щоб одвести очі.
— Цілую панські коліна. Мені, підлому, це така честь,— заговорив він,— що я й не знаю… Якщо на те панська воля, то я до послуг і, впоравшись удень коло своїх справ, неодмінно ввечері буду…
— Дуже добре! — радісно мовив суддя й почав міцно тиснути йому руку.
Третього дня надвечір була одержана з Кам^янця естафета, що ескадрон драгунів виряджено до Літина форсованим маршем, і що незабаром буде послано ще п’ять рот піхоти на влови розбійника. Звістка ця миттю розійшлася по місту й підбадьорила всіх обивателів, навіть суддю; він тільки просив городничого послати й на околиці міста поліцаїв оголосити цю новину, пояснивши, що війська треба сподіватися на ніч. Розрахунок судді був слушний: Кармелюк, маючи серед міщан і бідних обивателів своїх спільників, напевне, зараз же знатиме про це від них і не тільки відмовиться від божевільної думки напасти на місто, а навіть постарається втекти з своєю зграєю подалі, зважаючи на наступ війська. ‘ .
Годзевич прийшов до нього під вечір у веселішому настрої; він теж гадав, як і суддя, що чутка про військо вкрай перелякає лиходіїв, що дрібні міщани околиць, які співчувають тому звірові, вже переполошилися,— він сам бачив, як два вершникд помчали кудись у поле.
Суддя був надзвичайно радий своєму одвідувачеві, пригощав його,, намагався якнайдовше з ним пити чай і наніс багато дріб’язкового листування, аби тільки затримати його роботою до півночі й залишити в себе ночувати. Після чаю Годзевич на прохання господаря обійшов варту, дав їй по чарці горілки, бо незабаром мала прийти нічна зміна, й сказав судді, що околодочний наполягає, щоб відпустили людей з огляду на їхню перевтому’; суддя попросив гостя збігати до городничого, щоб той прискорив зміну, і за чверть години Годзевич доповів йому, що він не встиг і дійти до поліції, як зустрів зміну й розставив її навкруги будинку.
Суддя, оглянувши ворота, хвіртку, віконниці й двері, чи добре все позамикано, геть змерз і поспішив повернутися до свого кабінету. Старому слузі й молодому дужому кухареві він звелів весь час бути в передпокої й не спати, а всій челяді наказав зібратися в челядницькій і бути напоготові на перший поклик з’явитися на допомогу.
— Нестети! 54 — трагічно вигукнув суддя, сідаючи в крісло.— На цих обивателів погана надія… Яка злочинна безтурботність! Як тільки почули звістку, що вислано військо, зараз же заспокоїлися, поопускали руки… Помітив? Ні ліхтарів, ні обходу… Все спить у місті мертвим слтом!
— Так, ясновельможний пане, незрозуміло! — зітхнув Годзевич.— Та чи не пізно вже.працювати… може б, я вранці прийшов?
54 Та ба! (Польсък.)
— Ні, ні,— запротестував переполоханий суддя.— Я не хочу й на макове зернятко спати… Ми будемо працювати… і пана я прошу переночувати в мене…
Годзевич принижено подякував судді за запрошення й узявся до роботи.
Час тягся важко й тоскно; мертву тишу порушувало тільки цокання настінного високого годинника, що зрідка відбивав сумним: дзвоном години.
Ось уже пробило одинадцяту, і нараз у парадні двері хтось постукав упевнено, сміливо.
LXXII
Суддя схопився з крісла й завмер від жаху. Постукали ще раз. Суддя побілів як стіна й ухопився за одвірок. Годзевич перелякався ще дужче й заходивсь шукати місця під столом, де б можна було, сховатися.
— Не відчиняти! — крикнув, задихаючись од хвилювання, суддя, але замість крику із стиснутого горла вирвався в нього якийсь хрип.
— Атож, атож, не відчиняйте! — заволав Годзевич.-— Узнайте, хто там? Гей, Себастіяне, Віцеите!
— Та чого вони не обзиваються? — розгубився ще дужче
СУДДЯ.
т- Ходім, пане, подивимося,— запропонував Годзевич,— двері ж ковані, дубові… засуви залізні… кругом варта й тривоги ніякої не чути… Мабуть, свої, а ми…
— А може,— заспокоївся трохи й суддя: думка Годзевича була правдоподібна.
^ Вони ввійшли до передпокою й застали двох вірних челядників сонних. Годзевич почав їх розбуркувати, але добудитися не міг; коли хтось із них і підіймав голову, то вдержати її не міг,— вона безсило опускалася на груди й своєю вагою тягла па дерев’яний диван і весь тулуб слуги; видно було, що ці віддані челядники або хильнули через край хмільного для хоробрості, або ж чимсь були обпоєні.
А тим часом стукали вже втретє.
— Хто там? — сміливо озвався Годзевич.
— Од городничого до пана судді,— відповів якийсь молодий голос. .
— Не одчиняй! — прошепотів суддя…— Упевнись… є кватирка.— Обіпершись руками об стіл, він ваяшо дихав і шепотів якісь заклинання чи молитви.— Розпитай!
Годзевич відчинив крихітну кватирку й помітив, що попереду стояла ставна людина, а за нею — ще двоє озброєних.
— Чого треба городничому опівночі? — спитав Годзевич.
— А ось листа візьми, пане! — відповів найближчий.
Годзевич узяв листа, придивився до нього й сказав заспокійливо:
— Рука городничого, дивіться!.. Даремно ми переполошилися… Хай вони будуть прокляті!..
— Ох! — полегшено зітхнув і суддя.— Читай!
— Просить, щоб пан дав притулок неодмінному членові, котрий прибув із Кам’янця разом із загоном… і офіцерові; що в йогомосці зовсім пустий тепер дім,— переночувати тільки, а завтра він розмістить по обивателях… тепер же ніч,— усе це Годзевич проговорив швидко, майже не дивлячись у листа і не підносячи його до світла.
Суддя не звернув уваги на таку незвичайність, а перепитав з дитячою радістю:
— То загін уже тут, у Літині?
— Тут, тут… для начальства їхнього й просять притулку… То впустити?
*— І овшем… я такий радий… тільки стривай! А якщо це не вони? — затнувся після пориву суддя.
— А хто ж би це міг бути?.. Онде й ваш стойчик Кравчук… розмовляє з інвалідом… Ха-ха! Пан добродій уже занадто… підозріливий… Адже коли б шо, то не стояла б так спокійно варта…
— Так, так… Це так… я занадто…— бурмотів суддя,— але от під серцем щось смокче…
— Це буває,— якось зловтішно мовив Годзевич,— од прикрості… От і мені теж смоктало, як вигнали… і зостався я без шматка хліба… То впустити? Незручно гостей тримати перед замкненими дверима…
/ — Ох, пане найсвєнтший! Впускай!
Клацнув замок, вискнула клямка, дзвякнув важкий залізний прогонич,і двері розчинилися.
В них швидко зайшло троє не знайомих судді людей; вони були озброєні. Той, що стояв попереду, стрункий, гарний чоловік був у венгерці, і в сутінках можна було подумати, що то гусарин, а на його товаришах були чумар-ки — одяг того часу мисливців та економів. Один швидкий погляд на гостей збентежив суддю, й він затрясся в панічному трепеті; він підніс руки до Годзевича й завмер у такій позі, а Годзевич теж, ніби вражений несподіваним я^ахом, затулив обличчя руками й завмер…
— Чи все зробив? Розіслав посланця? Приспав кусто-дію? 55 — пошепки непомітно спитав у Годзевича третій гість, що зайшов останній.
— Все! — відповів Годзевич і затулив, дужче очі.
— А москалі коли?
— Завтра ввечері.
Цей таємничий літучий обмін думками відбувся в той момент, коли знову брали двері на прогонич. Якби суддя був навіть у спокійному стані, то за брязкотом заліза він не міг почути й слова. .
— Ну, пане ясновельможний, наш славний і поважний суддя,— заговорив, нарешті, ввічливо вклоняючись, той, що ввійшов перший,— честь маю репрезентуватися: Іван Карме люк!
І до цієї рекомендації суддя тремтів уже, мов Каїн, передчуваючи щось недобре, та ім’я, яке промовив той, що рекомендувався, вразило його, як грім…
З криком «літосці!» він хотів упасти перед страшним отаманом на коліна, але не встояв і простягся коло його ніг важкою колодою,
55 Варту (польсьп.).
f6– Підійміть його,— зневажливо сказав Кармелюк,—та побризкайте водою, а то, зустрівши дорогих гостей, він очманів з радості,..
Поки опритомнювали суддю, челядь, що перепилася, для більшої безпеки було позв’язувано: цим розпорядилися Дмитро й Хоздодат,—ото вони і ввійшли з своїм отаманом у покої судді. Хоздодат, між іншим, ще спитав у Год-зевича:
— А наказ тюремному наглядачеві готовий?
— Ось,— подав йому поза спиною згорнутий учетверо папір Годзевич,— і печать, і номер, і підпис городничого… Тільки треба ще підпису судді… Та зв’яжи ж і мене… а то вважатимуть співучасником… і заткни мені хусткою рота, щоб не міг кликати на допомогу.
Через хвилину Годзевич лежав із зв’язаними руками й ногами під столом, а в роті в нього стирчала скручена джгутом хустка, що дало йому змогу якось дихати й кволо стогнати.
Коли суддю привели до притомності, то він у пориві од-чаю спробував був крикнути, але голос урвався, а Дмитро, підбігши, вдарив його кулаком у нижню щелепу… Суддя тільки схлипував і закривавленими губами шепотів: «Лі-тосці, милосердя, на бога!»
— Ти пробач, справедливий суддя, за грубість поводження мого кошового,— лагідно мовив отамап,— сам винен… заходився був кричати… Заспокойся: хоч горлянку перерви, а ніхто до тебе не прийде на допомогу,— місто спить міцно, патрулів, з огляду на прихід війська, яке ти викликав, уже не поставили, вартують навкруги твого дому не інваліди, а мої гайдамаки, челядь твоя позв’язувана, і, крім того, ти сам так позакривав подвійними віконницями вікна, що хоч би всі ми заходилися кричати на всю горлянку, ніхто б нас не почув… Та й не по-шляхетському, пане добродію, приймати так давніх знайомих… Я ж тобі, пам’ятаєш, про^ дав поцінно вексель Хойнацького?..
Суддя тільки стогнав, витріщивши очі, і в одчаї ламав руки. Вигляд його був і комічний, і жалюгідний, але спотворені жахом риси обличчя його, божевільний погляд, який виявляв готовність до всілякого приниження, рабське бла- -гання — не викликали до нього співчуття, а будили, навпаки, почуття презирства.
—• Переведіть його вельможність до кабінету,— звернувся Кармелюк до своїх,— там зручніше й пристойніше буде розмовляти з шановним господарем і головним членом знаменитої комісії.
*— Невинен… невинен!..— бурмотів суддя, ледве пересовуючи ноги.
— Чого ж ти, пане, бентежишся? — казав далі Кармелюк, коли суддю посадили в крісло.— Адже ти мене хотів, очевидно, мати в себе за гостя, бо коли б інакше, то ти б мені зразу прислав Явтуха, а як не прислав, то, виходить, скучив за мною… а Кармелюк же свого слова не пускає на вітер!
— Ой матко боска Ченстоховська! — схлипував суддя.— Я не міг… не моя влада… не моя сила… Все бери, тільки даруй… життя… в мене дружина… без пам’яті мене любить… пожалій хоч її!
— А ти жалів нещасних, безневинних селян, яких хапала проклята ваша , комісія, і хапала безпричинно? — підвищив Кармелюк голос, і в металічному тоні його вже не чути було ні жалю, ні пощади.— Га? Чи жалів ти сиріт, дітей і нещасних удів? Чи не дер ти і в повітовому суді і з живого й з мертвого шкуру?
— Не я… Комісія… Що я сам? Зеро! 56 Я покину все… Зараз же… В тен момент…
— Ні, ти не покинеш! — грізно крикнув отаман.— Ти приймеш заслужену кару й будеш у комісії й повітовому суді чинити суд милостивий; інакше, якщо ти залишиш суддівство і поставиш на своє місце іншого пса або будь-кого засудиш, то, присягаюся всім святим, я посаджу тебе на палю! І знай, що слово моє — кремінь і що ніхто, ніхто не захистить тебе від моєї кари!
Суддя тільки трясся всім тілом і жалісно стогнав.
— А от ти казав, що не міг Явтуха випустити,—громив Кармелюк,— так це ти брешеш! Підпиши зараз же цей папір! Я міг би тобі й не казати, що в ньому написано, але по-приятельському скажу: це наказ про негайну передачу вночі ж, під вартою, Явтуха панові Пігловському; варта буде моя й, замість вести до Пігловського, приведе в’язня до мого табору… А ось підпиши ще й цей папірець: в ньому ти оголошуєш, що запідозрені селяни — вільні від ув’язнення… тому що вони довели свою безневинність… Тільки зарубай собі на носі, що коли ти завтра або потім відречешся від цього папірця й визнаєш, що він підписаний з примусу, то я з тебе живого шкуру здеру!
— Все… все…— давився словами суддя,— тільки життя… даруй… на рани пана Єзуса!
А поки одурілий від страху суддя підписував тремтячою рукою підсунуті йому папери, Дмитро, 56 Нуль! (Лат.)
покликавши собі на допомогу Андрія, обнишпорював будинок і брав усе цінне, що потрапляло йому під руки.
— Погана контрибуція,— бурчав Дмитро, одбиваючи комоди й розбиваючи шафи,— всякого мотлоху та амуніції цілі купи, а грошей немає! Заховав кудись, собака! У такого скупердяги повинні бути цілі сундуки, скрині грошей… а от, хай його во’вк роздере,— не знайду… Доведеться’попросити, щоб сам показав.
Хоздодат же, присівши навпочіпки перед зв’язаним дядьг ком, дякував йому за допомогу:
— Батько отаман так вихваляє вас, дядьку, що й словес на сіє в мене бракує; велія мзда вас чекає, а до неї на додачу й серця наші! І городничого виманили з міста назустріч нібито москалям, і відмінив він місцеву варту, завдяки хитрощам пашим, і наглядач попереджений — пильнує й жде наказу, теж завдяки вам, і папери скомпоновано зело правдоподібно, а підписи содіяиі майстерно й хитро… От тільки бентежиться серце моє, щоб вас, безневинного, як те ягнятко, не взяли під підозру… Правда, вервії і плат в устах свідчать про ґвалт, але я мислю, що сього мало… Ліпше й достойніше віри буде, якщо ми вам насиплемо жару за халяви або спишемо лозою сцину, а то можна вирізати ременів зо два-з вашої шкури — для очевидності.
Нещасний дядько витріщив очі на свого небожа й безнадійно почав заперечливо крутити й стукати об підлогу своєю головою.
— Гей, Хоздодате! — почувся з кабінету голос отамана.
Секретар схопився на ноги й прожогом кинувся до
кабінету.
— До в’язниці я йду з Андрієм, візьму з собою чотири чоловіки,— віддав розпорядження отаман,— а ти з Дмитром, упоравшись тут, збереш розставлених по провулках наших,— всіх п’ятнадцять, пам’ятай,— і обережно, по одному, по два чоловіки, під виглядом нічної варти, пройдеш на передмістя — спершу до в’язниці, на всякий випадок, а потім до саду пана Годзевича, де стоять наші коні… Осідлаєш їх і будеш чекати… Розумієш?
— Зрозумів, батьку! — відповів попович.
— Та от іще, до речі, й Дмитро тут,— провадив Кармелюк.— Проголосіть ви над цим лантухом суд… Мене називають розбійником, а я ще даром не пролив жодної краплі християнської крові, а стояв тільки за нещасних та бідних і голову за них вірно покладу, а він занапастив і замучив даром сотні людей, я й не кажу вже, що на нас, вільних птахів, скликає військо й мене збирається крізь стрій гнати.
— Повісити собаку! — крикнув Дмитро.
— Ні, буде час — повісимо,— заперечив Кармелюк.— Я ще хочу, щоб він виправив свої лиходійства й звільнив безневинних страждальців… а тому життя йому я дарую… але через те, що не можна ж залишити без кари його зло-чинств, то дай йому пам’яткового: спусти трохи сала й подаруй ще й червоні чобітки!
Осунувшись у кріслі, безсило напівлежав позеленілий від страху суддя; ті його безтямно були втуплені в одну цятку, холодний піт струмував по гладкому лискучому обличчю, рот був роззявлений у жахній судорозі, а по шиї розмазувалася широкими липучими патьоками кров. Навряд чи суддя й усвідомлював, що на його чекає… він був напівмертвий.
LXXIII
Повернулася Розалія додому і рада, й спантеличена дивним змістом записки: «…або буду на дні пекла, або прибуду в призначений час».
Що міг означати цей дивний вираз? Очевидно, цей безумець знову затіяв якесь страшне, ризиковане діло. Де, коли, як?
Хоч Розалія цілком вірила в щасливу зорю Кармелюкову, в його молодецтво, одвагу, але тривога мимоволі охопила її, і тривога була тим болісніша, що не було ніякої можливості ні одвернути небезпеку, ні відмовити Кармелюка від ризикованого наміру.
«Ні, ні, так не може тривати далі! — казала сама собі Розалія, кусаючи з досади губи.— Він мусить покинути ці дурниці, повинен усунути від себе небезпеку!»
А втім, цього разу красуні не довелося довго мучитися страшними здогадами й сумнівами.
Наступного ж дня опівдні прискакав верхівець із Літина й привіз жахливу звістку про страшну розправу, яку вчинив Кармелюк над літинським суддею. Ця звістка, від якої всіх охопив смертельний жах, принесла, проте, таємну радість Розалії.
«А, так ось що говорили ті дивні слова! — догадалася вона зразу ж.— Безумець! Одчайдушно кинутися на таке жахливе діло… В місті повно війська… Найменша необачність — і сьогодні він сидів би вже закутий у тюрмі або валявся б десь у яру вбитий!»
Від самої думки про можливість такого жахливого кінця Розалія відчула, як серце її облилося кров’ю. Та, слава
богу, цього разу він живий, здоровий і завтра ж буде коло її ніг, а тоді, тоді побачимо, чия візьме!
Вона вгамувала бурхливу радість у грудях і кинулася втішати й заспокоювати Агату.
За першим гінцем прискакав незабаром і другий… Всі в домі від панів до челяді заговорили про нечувану сміливість Кармелюка, переказуючи подробиці цього вдалого нападу.
Агата в супроводі Алоїза й численної челяді вирядилася до Літина лікувати свого нещасного чоловіка; Розалія не вмовляла подругу зостатися,— це було зовсім неможливе, та й, крім того, від’їзд Агати в даному випадку позбавляв її зайвої пари пильних очей.
Всю решту дня Розалія провела в гарячковому збудженні: що принесе їй завтрашнє побачення?
В кареті Кармолюк виявив до неї глибоку пошану, але й неприховану холодність; правда, багато було причин для тодішньої його поведінки… Але як вій зустріне її завтра? Невже ж її чари виявляться перед ним безсилими? А він, цей страшний герой, до жіночої краси особливо ласий.
Розалія кілька разів підходила до дзеркала й надовго зупинялася перед ним, немов зважуючи й вимірюючи силу своєї краси. Чарівне личко з блискучими агатовими очима, котре дивилося на Розалію з дзеркала, немов підтверджувало її слова…
«Він любить іншу!.. Тій, іншій, простій хлопці, він довіряє всі свої таємні задуми й тривоги!..»
Та хіба вона, Розалія, не зуміє витіснити суперницю з його серця, хіба вона не зуміє ввійти в його довір’я, обплутати тенетами своїх чар? Він уже й так вірить їй. Якби не вірив, не погодився б прилетіти й віддатися їй у руки.
О так, так! Він вірить їй, а вона ще зміцнить у ньому цю віру, прокрадеться в тайники його душі, прикинеться його спільницею й навіть буде нею, аби тільки заволодіти його серцем. Чи не Юдіф занапастила Олоферна? 59 Чи не Даліла скорила Самсона? Хто може сказати, що вони були кращі за неї? Вона теж урятує рідний край, тільки не зрадою, не вбивством, а тим, що прикує до свого серця нерозривними ланцюгами непокірного отамана. Він буде її рабом. І хто знає, яку роль доведеться йому зіграти в туманному майбутньому вітчизни?
Розалії пригадалися всі таємничі розмови, котрі знову почали розносити поміж шляхтою невідомі особи, які з’являлися й непомітно зникали з садиб… Сподівалися бурі… а під час бурі хвилі виносять на поверхню моря й уламки, що притаїлися на самому дні.
Тисячі найсміливіших думок зароїлися в голові Розалії, але вона прекрасно розуміла, що передусім треба було приручити Кармелюка, примусити його частіше бачитися з нею, зробдти побачення настільки важливими для нього, щоб він сам став домагатися їх.
«Що б таке передати йому завтра?» — думала вона. їй хотілося ‘зразу ж переконати отамана в своїй відданості.
В тривозі і в радісному хвилюванні провела Розалія весь вечір і тільки пізно вночі заснула, не надумавши все-таки того, що б вона могла сказати завтра Кармолюкові.
Наступного дня вона прокинулася надзвичайно рано. Радість душила її. Сьогодні вона побачиться з ним. Нарешті-таки подолані всі перепони і бажаний день настав!
Хитра Фрося одразу ж помітила різку зміну в настрої господині й ту ж мить прийшла до безапеляційного висновку, що в пані є якийсь коханець, найпевніше — Рудковський. Недарма ж вона обрала його собі за секретаря і вигадалася цього комісію.
Довше, ніж звичайно, просиділа цього разу Рс^залія перед дзеркалом, перемінила кілька суконь, кілька зачісок і, витративши загалом годин зо три на свій туалет, вийшла нарешті в їдальню чарівніша, ніж коли б то не було.
. В їдальні давно вже сидів пан маршалок, пригнічений, прибитий останньою звісткою.
Розалія весело впурхнула до кімнати, ласкаво привіталася з чоловіком і сіла на своє місце. Та не встигла вона/налити собі чашку кави, як рука її, що держала кофейник, нараз спинилася.
— їдуть? — промовила вона з неприхованою досадою.
— їдуть,— підтвердив, жахаючись, маршалок і прислухався до гуркоту, що наближався.— О матко свєнта, рятуй нас, грішних!
— Еге ж, від настирливих гостей! — злобно процідила крізь зуби Розалія.
— Але, любко моя, зайвий гість тепер не обтяжить…
— Особливо пан Янчевський!
— Що ж, золотко моє, ти ж не будеш заперечувати того, що він найзвитяжніший і найодважніший з-поміж нашої шляхти?
— І що Кармелюк ганяється за ним, як кіт за мишею?
Ця фраза, яку красуня промовдла щонайхолоднішим тоном, страшенно збентежила нещасного маршалка.
— Єзус-Марія, то правда! — пробурмотів він розгублено.— Але як же ти сама, душко, не була проти того, щоб він оселився в нас у домі?
— Атож, коли я була певна в тому, що він зразу ж накриє розбійника. Та коли я побачила, що не він за гайдамакою, а гайдамака за ним ганяється, як мисливець за зайцем, тоді я зразу ж до нього перемінилась, і чоловік мій, сподіваюся, міг це помітити.
— Ох-ох! Так, так! — Маршалок закивав головою й кілька разів у одчаї розвів руками.— Та що ж тепер діяти? Що діяти?
— Звичайно, нічого грубого… Хоч би ми й самі ризикували життям — вигонити з дому приятеля не можна. Але заспокойся, звірся у всьому на мене,— додала вона лагідніше, побоюючись, щоб наляканий маршалок не вжив яких-небудь занадто різких заходів.— Тебе я тільки прошу про одне: не запрошуй його більше до нас,— все інше я влаштую сама.
— І прекрасно, моє золото, роби, як знаєш. Та ох,— маршалок знову сплеснув руками й закрутив головою,— як це мені не спало на думку раніше!
В цей час шум екіпажа наблизився й почувся вже коло самого вікна.
— Та глянь же — хто це? — звернулася Розалія до чоловіка, і тому що пан маршалок нерішуче оглянувся кругом, шукаючи очима лакея, то вона додала з зневажливою посмішкою: — Чи ви, бува, не гадаєте, що то сам Кармелюк підкотив серед білого дня до нашого ганку?
Присоромлений маршалок підвівся з місця, і в той же час двері розчинилися…
— Та це наш дорогий пан Рудковський, Розюню! — радісно вирвалось у нього, і він рушив, сяючи весь, назустріч гостеві.
Але чоловікова радість просто розлютила Розалію: в цю хвилину настирливий зальотник був ще більше їй небажаний, аніж Янчевський. Вона з досадою відштовхнула чашку, що стояла перед нею, але мереживо рукава зачепилося за її вушко, чашка полетіла на підлогу, і кава залила широкою чорною смугою білосніжний пеньюар пані.
— Sancta Maria! 57 Я став причиною такої неприємної події! — скрикнув Рудковський, підбігаючи до Розалії.
— Нічого, пусте! — силувано усміхнулася вона й кинула злий погляд у бік лакея, що збирав черепки.— За народними прикметами, це на добро.
Рудковський шанобливо підніс руку красуні до губів і промовив зітхаючи:
— На жаль, цього разу я не можу служити доказом слушності народної мудрості.
— Знову щось? Нові витівки Кармелюка? — скрикнув маршалок.
— О так! Біда, кажуть, не приходить одна. Вельможне панство, напевне, вже чуло про жахливу пригоду з нашим дорогим паном суддею? Нині ж…
— Нове пограбування?!
— Ні, дякувати святій панні, поки що нічого, але можна побоюватися чогось гіршого.
— Що ж таке? — скрикнула в свою чергу й Розалія, вкрай стурбована повідомленням Рудковського.
— А от, проше панство, до чого дійшло зухвальство того гайдамаки; проїжджаю через село Кути й бачу: на воротях корчмй прибитий папір. Злізаю з брички, поспішаю, думаю, що це якесь оповіщення від пана маршалка або від комісара, що ж панство думає? Га? — Рудковський навіть на мить зупинився й перевів 57 Свята Маріє! (Лат.)
свій погляд з Розалії на маршалка.— То оповістка від Кармелюка!
— Від Кармелюка? — скрикнули разом і пан маршалок, і його дружина.
— Так, від Кармелюка! Тільки иодумайто, як знахабнів шельма! Цим своїм універсалом він оголошує членам комісії, що всіх їх чекає в’ найближчому майбутньому смертна кара, і не тільки їх, а кожного, хто б захотів посісти місце комісара й судити жорстоко й несправедливо селян або його розбишак. І, крім того, називаючи суддів і комісарів кровопивцями та зрадниками, він закликає всіх хлопів повставати й поспішати до нього, щоб урятувати батьківщину від «хижих вовків».
— Нечувано! — випалив з обуренням маршалок.— Хто ж дозволив розклеювати ці листи?!
— Очевидно, він по дозвіл ні до кого не звертався, але напевне в нього в кожному селі є своя рука. Коли я при-тяг жида за бороду й показав йому, що в нього висить на воротях, то парх пополотнів і заприсягся торою, що вночі ще виходив за ворота й нічого ие бачив. Отже, це вранці або на світанку наклеїв якийсь доброволець. Само собою зрозуміло, я зірвав проклятий лист і потоптав ногами; але що ж панство думає? Не встиг я доїхати до Млинів, дивлюся — коло фігури біліє щось. Під’їжджаю: такий самий лист. А, сто тисяч дяблів, цшепрашам, пані, та в нього ціла канцелярія, і, правду кажу, я не здивуюся, коли сьогодні ж побачу такий лист у вельможного пана в салоні.
Маршалок мимохіть глянув у бік зали, частину якої видно було крізь одчинені до їдальні двері.
— Та річ не в цих паперах,— провадив Рудковський,— а в тому, що раз гайдамака обіцяє, то він уже те й виконає.
— О, виконає, виконає!!! — з жахом скрикнув маршй* лок.— Але треба ж щось діяти! Викликати військо… Москалів… Я ладен сам скакати до Києва.
— Заспокойтеся, пане маршалку,— перебив його з таємничою урочистістю Рудковський.— Дещо вже зроблено.
— Як, спіймали? Схопили? — мимоволі вирвалося в Розалії. Вона підвелася з місця, й обличчя їй зашарілося.
— Ще не схопили, моя крулево, але вже слід лисиці відкрито.
— Не може бути!
— Моя иайясиіша пані презусова, я сам собі заприсягся, що розізиаю, де переховується ненависний пес, і…— і Рудковський оглянувся кругом і, побачивши, що в кімнаті немає нікого стороннього, додав тихо: — Я вистежив лігвище. Але пані презусова, здається, невдоволена з мого повідомлення?..— додав він, здивовано вдивляючись у схвильоване обличчя красуні, на якому проступав скоріше гнів; аніж радість.
— Навпаки, навпаки,— поспішила усміхнутися Розалія.— Пан секретар мій по справедливості заслуговує найпишні-шої нагороди. Але все це так несподівано… так важливо… треба обдумати все… вирішити!..
— О пані, нема чого турбуватися. Цього разу сама фортуна з’явилася прикрасити вінком слави чоло нашої божественної презусової. Москалі стоять уже в Літині, завтра прийде підмога; виписано, крім того, ще новий полк із Кам’янця… Я скачу негайно до Літина, беру з собою…
— На бога, пане секретарю, це ж зовсім міняє наш план! — перебила його Розалія й, схаменувшись, додала з принадливою усмішкою: — А втім, ми зараз це все обміркуємо… Я тільки попрошу пана до себе.
— Цілую ручки! — вклонився Рудковський.
Розалія ще раз чарівливо всміхнулася й зникла у залі; та тільки вона вийшла за двері, усмішка зразу ж злетіла з її обличчя, вона нервово закусила губу й нахмурила брови.
Повідомлення Рудковського раптом унесло страшенний і несподіваний розлад у всі її плани. ЛігвиЩе Кармелюка відкрито. Хто б міг подумати, що цей хлопчисько зумів виконати таке доручення? Ще добре, що він заїхав сюди, а то ж міг податися просто до Літина, захопити з собою військо. й тоді — край усьому… Треба все це обміркувати, запобігти, затримати Рудковського, відмовити… або спрямувати в інший бік…
Розалія ввійшла до свого будуара і хотіла зачинити двері, коли почула за собою голос чоловіка:
— Два слова, мій ангеле, два слова!
Вона оглянулася; пан маршалок, схвильований і задиханий, квапливо підходив до дверей будуара.
— Вам чого треба? — Розалія зміряла чоловіка недобрим і холодним поглядом.
— Два слова, мій ангеле, два слова! — Маршалок увійшов до будуара й причинив за собою двері.— Але ти розгнівана?
— Здається, в такий час важко радіти…
— О так, так! — маршалок закивав головою.— Але, золотко моє, з цього приводу я й зайшов поговорити з тобою… Я хочу, я повинен звільнити тебе від цієї тривоги.
Розалія хутко обернулася до чоловіка і втопила в нього повний неприязні, холодний погляд.
— Що там ще? — промовила вона презирливо, майже не розтуляючи губів.
— Бачиш, моє золото…— почав маршалок, мимоволі збиваючись і ніяковіючи під крижаним поглядом красуні,— ти знаєш, що твоє життя для мене дорожче за все на світі.— Він узяв її тонку руку й підніс був до губів, але Розалія швидко висмикнула руку й промовила одривчасто:
— Далі!
— І тому що твоє життя для мене дорожче за все, то не можу ж я наражати його на всілякі випадковості й тому пропоную тобі негайно ж переїхати до Києва або й до Варшави.
— Що-о? — протягла, випроставшись, Розалія.
— До Києва або й до Варшави,—ще раз мовив маршалок.
— Ніколи! Чуєте, ніколи! — скрикнула Розалія й гнівно тупнула ногою.
— Але, крулево моя…
— Ні слова про це! Пан може їхати куди завгодно, я ж зостануся тут.
— Яскулечко моя, ти знаєш, кожна твоя примха — закон для мене, але ж ти чула, що казав Рудковський, і після цього ще хочеш зостатися тут? Чого? Для чого?
— Ха-ха-ха! — вибухла Розалія нещирим сміхом.— От саме тому, що почула те, що казав Рудковський, я й вирішила зостатися тут,.
— Але…— почав був маршалок і, не тямлячи нічого, розвів руками.
— Кому загрожує Кармелюк? — тим часом гаряче говорила Розалія.-1-Комісарам, усім тим, хто наміриться зайняти їхні місця, і суворим суддям. На щастя, мій любий, ти не входив, не входиш і, сподіваюся, не входитимеш до складу тієї дурної комісії.
— Воронь боже! — маршалок махнув рукою.
— Ну от, таким чином, зостаючися тут, ми будемо в цілковитій безпеці, бо раз Кармелюк пообіцяв. винищити всіх комісарів, то він або попаде в кайдани, або виконає свою обіцянку.
— Так, так, золото моє, але…
— Ніяких «але»! Вирядитися зараз у дорогу—це справжнє божевілля: в лісі, по корчмах, на проїжджих дорогах — ось де чигає й хапає подорожніх Кармелюк, дома ж ми будемо в цілковитій безпеці.
— Може статися, може статися… Але ти… я гадаю… тепер уже облишиш свою вигадку?
Маршалок промовив останню» фразу найукрадливішим голосом і благально глянув на Розалію.