— О серце моє,—- усміхнулася вже милостиво Розалія.— Моя вигадка — це жарт, про неї Кармелюк нічого й не знає, але щоб тебе заспокоїти, я навіть можу пообіцяти облишити її.
— Тисячу разів дякую тобі, моя найпишніша квітко! — І зворушений маршалок ухопив обома руками руку красуні й припав до неї гарячими жирними губами.
— Якщо тобі дороге моє життя, то мені твоє, мій скаврон-ку, дорожче за все на світі,— ніжно мовила Розалія,— і я думаю тільки про те, як би убезпечити тебе. Звірся вже в усьому на мене й будь спокійний… Треба тільки дати деякі пільги хлопам, щоб задобрити бидло, та менше закликати до себе панів і комісарів, і, запевняю тебе, ми спокійно спостерігатимем за тим, хто кого скоріше накриє — комісари Кармелюка чи Кармелюк їх.
Розалія нахилилася до чоловіка й ніжно поцілувала його в чоло.
Від тіакої несподіваної ласки маршалок зовсім розтанув.
— Ангеле мій! Богине моя! Та ти ж світ мені відкрила,— палко промовив він, притягаючи до себе дружину.
— Ну, досить, досить,— жартівливо відсторонила його Розалія.— Піди ж і пошли до мене того дурня.
Розмова Розалії з Рудковським закінчилася так само гаразд. Кілька усмішок, млосних поглядів — і красуні пощастило остаточно переконати свого юного й палкого прихильника в тому, що оголосити зараз про своє відкриття — це означало б тільки прислужитися Янчевському: безсумнівно, він стане на чолі війська і всю славу перейме собі, а вони назавжди зостануться в тіні.
— Так,— казала далі Розалія, помітивши, що її міркування зачепили Рудковського,— славні подвиги мого секретаря перехопить той, проти котрого ми й затіяли з паном кампанію.
— О моя крулево, спасибі за ласку! — задихнувся від
солодкого хвилювання секретар. ^
— Ми ліпше зробимо ось що,— заохотила Розалія захоплення свого секретаря чарівливою усмішкою, котрої багато обіцяла: — дамо Янчевському можливість розшукувати з москалями розбійника по лісах і болотах, і коли вони повернуться ні з чим або потраплять до рук Кармелюка, тоді ми вже самі з любим паном накриємо вепря найхитрішим способом…
— Досконале! Мені це й па думку пе спадало, але високий розум моєї володарки…
— Пан же ще нікому не відкрив точно маршруту? — перебила Рудковського Розалія,
— Точно ні,— Рудковський трошки почервонів,— а так взагалі… що знаю й проведу… ось чому й не знаю, як мені виплутатися в такому випадку з цього неприємного становища?
— Нічого немає простішого! Не їхати до Літина, і все! Я, володарка панова, затримую свого підданця й посилаю… Ага, ось думка! Нехай пан негайно поїде до пана Пігловського: треба ж сповістити нашого приятеля про небезпеку, яка йому загрожує.
— Дуже добре! — радо погодився Рудковський.
— То нехай же мій вірний друг поспішить, щоб нас не випередив суперник. Від Пігловського ж пан залетить на деньок до пана Бойка, а потім повернеться до мене, і ми зі славою завершим діло, яке, викличе захоплення всієї Польщі!
— Лечу на крилах бурі! — скрикнув Рудковський і, пристрасно припавши до ручки красуні, майже вибіг з кімнати.
Вже сонце хилилося до заходу, коли нарешті Розалія виїхала з двору на своєму чудовому скакуні.
Благородна тварина гордо виступала під сідлом красуні, зрідка здригаючись своєю тонкою, атласною шкірою. Легкий дрож пробігав часом і по тілу чарівної вершниці. Радість, нетерпіння, невпевненість підіймали в її серці незвичайне хвилювання.
Виїхавши з двору, Розалія попустила повід коневі, й кінь полетів стрілою по широкій і рівній дорозі. Красуня глибоко зітхнула й, коли село зникло з очей, пустила коня учвал.
Вітер підхопив вуаль і шлейф її амазонки, настовбурчив гриву коня й обвіяв прохолодним диханням розгарячіле обличчя красуні. Очі її палали одвагою й щастям, груди високо підіймалися,— здавалося, ця шалена скачка давала вихід бурхливому хвилюванню, що розпирало її груди.
Тал$, за спиною, в позолоченому палаці, зостався в неї старий’/ осоружний чоловік, настирливий коханець, рій нестерпних залицяльників, брехня, прикидання, обман,— тут же ждав її красунь, герой і сміливець, яких що не знали донині. Тут ждала її, можливо, любов дика, вільна, чужа світській брехні й світським пристойностям, могутня, велична й прекрасна, як любов усієї природи, що творить світ. Все для цієї любові! Все, що є в неї цінного: ім’я, становище… Тільки раз поринути в океан пристрастей без думки про майбутнє, про минуле,— а тоді хоч і кінець!
На саму тільки думку про можливість такої любові Розалія відчувала, що якийсь туман оповиває їй голову і кожна жилка в її тілі наливається вогняним струменем.
Та щоб досягти цієї любові, треба доредусім приховати свої почуття, скорити його, напоїти тим же безумством, яке тепер оволоділо нею! Розалія смикнула коня за повід і звернула на вузенький путівець, в кінці якого чорнів довгою смугою ліс. Хвилин через двадцять вона обминула фігуру й звернула на вузьку стежку.
їй здалося раптом, що на узліссі хтось виглянув і зник, а потім і в просіці немовби хтось перебіг дорогу.
Сумнів закрався в душу красуні, але вона все-таки направила свого коня в саму гущину й незабаром побачила яр, про який згадувалося в записці. По той бік яру, серед дерев, справді виднілася якась купа,—спершу її можна було прийняти тільки за купу хмизу й перегнило!’ соломи. . .
У шукачки пригод серце закалатало; вона оглянулася навкруги, роздумуючи, чи не повернути їй назад коня, й нараз побачила ставного козака, який підходив до неї. То був не Кармелюк.
Розалія злякалася. «А що, коли це засідка?» — нараз мигнуло їй у голові, ї рука її мимоволі потягла повід, але козак* помітивши це, поспішив підійти до неї.
— Нехай вельможна пані злізе з коня і йде за мною,— промовйв він хоч і ввічливо, але тоном, що не припускав заперечень.
Якусь хвилину Розалія вагалася, та іншої ради в цьому становищі не було: козак був озброєний з голови до ніг. І вона, подолавши внутрішній трепет, сперлася на плече невідомого провідника й легко зіскочила з коня.
Козак свиснув, на посвист вискочив другий лісовий житель і взяв коня за вуздечку, а провідник знову звернувся до Розалії:
— Нехай вельможна пані дозволить узяти її за руку: узвіз дуже крутий.
Розалія мовчки простягла руку, й вони почали спускатися.
Кілька разів вона зупинялася; рука її неслухняно дрижала; до хвилювання, яке охопило її* долучився тепер неабиякий страх: ну що, коли цей розбійник перехопив її листа до Кармелюка й тепер тягне в яр, щоб порішити? Тут же ні крику, ні благань її не почує ніхто!
Розалія переступала автоматично; вона відчувала, що з кожним кроком ноги її стають важчі, неслухняніші, а в грудях усе холоднішає.
Зійшовши на дно яру, провідник повернув праворуч, під навислий камінь, де вже згуск холодний присмерк.
— Куди ми йдемо? — спитала Розалія й не впізнала свого голосу, такий він був глухий і розбитий.
Замість відповіді провідник гукнув пугачем. І чуйна луна відгукнулася тричі в яру.
— На бога…— почала була знову Розалія, але голос її урвався.
Провідник повів її далі; проминули камінь,—стало світліше. Вони вийшли на ледь помітну стежку й почали підійматися нагору. Розалії трохи одлягло від серця, вона підвела нарешті очі й побачила ступнів за десять на схилі яру знайому постать… Так, вона не помилилася, серце їй підказало — то був Кармелюк.
З легким криком рвонулася вона від провідника й мало не впала.
— Що з пані? На бога! — злякано промовив Кармелюк і, підскочивши до Розалії, обережно підтримав її за стан.
— Нічого, я сподівалася зустріти тільки тебе,— вона кинула злий погляд на провідника, та його вже не було,— ніби він провалився крізь землю.
— Потрібна обережність.
— Виходить, пан не вірить мені?
— Чи можу я не вірити після того, що пані зробила для мене? — з щирим теплом промовив Кармелюк і шанобливо поцілував ручку красуні.
— Проте я ж зважилася приїхати сюди сама до страшного розбійника, почувши ім’я котрого, блідне кожен… Сама…
— Присягаюся пані, що цьому розбійникові кожна волосинка на голові твоїй — святиня, і скоріше б я одрубав собі руку, аніж дозволив би собі чи комусь іншому тебе образити. .
Та ці вдячні слова Кармелюкові викликали якусь глуху досаду в серці Розалії, проте вона не виявила її, а відповіла з задушевною простотою: *
— Вірю. Але чому ж ти взяв із собою варту й не повірив мені?
— Не тобі, папі. Тобі я вірю, як самому собі, але за тобою могли стежити, могли послати погоню…
— Так, твоя правда,— перебила Кармелюка Розалія й, спершись на його руку, почала йти з ним угору по більш спадистій стежці.
Недалеко від вершини яру Розалія побачила землянку, котра здалася їй з того боку купою хмизу. Кармелюк увійшов у хату, мов у йму, і спустив туди ж на руках пані Розалію. Вона перейшла хату й сіла на лаві, показавши Кармелюкові місце коло себе.
* — Фу, змучилась я,— зітхнула вона вільніше й після невеликої паузи провадила далі: — 3 великими труднощами я вирвалася із замку, і коли б не крайня потреба побачити пана, в мене не вистачило б сили перебороти всі ці перепони. Я приїхала сюдц, щоб попередити тебе про небезпеку.
— Пані! — Кармелюк нахилився й поцілував рукав Розалії.
— Про небезпеку серйозну. Чи знаєш, що до Літина вже викликано військо й що новий-полк іде ще з Кам’янця?
— Знаю.
— Але чи знаєш ти, що панам уже відоме місце твоєї стоянки?
— Ні, цього не може бути!* — швидко промовив Кармелюк.
— Але це так. Рудковський,— ти, може, ще не знаєш такого шляхтича,— заприсягся відбити в Янчевського славу і впіймати тебе; і от він розізнав, де ти.
Розалія назвала урочище і всі прикмети нового табору Кармелюкового, про які казав їй Рудковський.
— Прокляття! Як же він довідався? Хто виказав?! Виходить, завівся в мене новий шпигун! — Кармелюк схопився з місця й спинився перед Розалією. Обличчя його палало від шаленого гніву.
— Не знаю,— обережно сказала Розалія,— він згадував про якусь жінку… У тебе є в таборі жінка?
— Є,— глухо відповів Кармелюк і схвильований пройшовся по хаті. Йому нараз пригадалися Улянині погрози. Обличчя його спохмурніло: погрожувала…—Але пі, ні, иа це вона не піде! — схаменувся він зараз же й, спинившись перед Розалією, додав рішуче: — Ні, пані, вона по викаже нас ніколи.
Розалія уважно стежила за Кармелюком: ні один рух його не випав з-під її уваги, і в глухому голосі, яким заговорив Кармелюк про Уляну, і в похмурому виразі його обличчя, і навіть у тій фразі, котру він промовив, вона відчула невловне, невиразне, що Кармелюк уже не так любить Уляну, як запевняє Зеленський.
— Рудковський хитрий, як лисиця, ця жінка могла проговоритися.
— Ніколи! Вона не з таких, вона сама обдурить усякого! — палко заперечив Кармелюк.
— Могла бути інша. Міг хтось із твоїх хлопців виляпати жінці.
— Довідаюся. Розізнаю! І пожалкує він, що мати народила його на світ! — крикнув Кармелюк і страшно блиснув очима,
— Але це потім: покарати завжди встигнеш; передусім переміни місце: небезпека велика,– з щирим хвилюванням заговорила Розалія,— мені коштувало багато зусиль відмовити Рудковського, щоб не кинувся з військом негайно туди; якщо не ти, то всі товариші твої були б уже оточені.
— Так, так! — Кармелюк, хвилюючись, розкошлав свого чуба.— Але, пані, ангеле мій охоронцю, крулево моя! Чим, коли, як віддячу я тобі? — промовив він палко й, ставши перед Розалією навколішки, гаряче стиснув її руку.
Від цього потиску кров спалахнула в жилах Розалії.
— Навіщо дякувати? — промовила вона тремтячим голосом.— Коли птах, посаджений у золоту клітку, бачить мисливця, котрий підстерігає вільного орла, скажи, що повинен він робити? Якщо птах не втратив ще голосу в своїй золотій неволі, він закричить йому: «Брате, рятуйся! Лети на волю!»
— Так, пані…
— Я допомагаю тим, хто споріднений з моєю душею, хто може впитися тією волею, котра неприступна мені, безсилій жінці, хто стоїть за свободу й правду і карає панське насильство…
—* Святий боже, чи міг я думати?
— Чи міг ти думати,—з гіркою усмішкою сказала Розалія,— що бідна дівчина, яку купив старий, осоружний багач, поважатиме силу грошей, що юне серце, яке прагне любові й ласки, шануватиме жорстоке право одних глумитися з інших?.. О, ти цього не міг думати, бо ти не знав мого життя. Але…— Розалія придушила вдаване зітхання й закінчила, схиливши голівку сумним, гравійним рухом,— нащо говорити про це. Я — пані, отже — ворог тобі.
— Навіщо ти говориш так, пані? Я ворог тих, котрі душать і пригнічують моїх братів, але я друг чесних панів. Тобі я до сього часу був вірним рабом, але тепер дозволь мені вважати себе твоїм захисником!
Кармелюк, хвилюючись, пройшовся по хаті. Розалія глянула йому вслід, і в глибині її прекрасних очей на мить спалахнула осяйна радість.
«Клює, клює!» — іскрою пронеслося в голові, але вона ту ж мить схилила голівку і втупила у вікно сумний, задумливий погляд; вона не дивилася, але відчувала, що Кармелюк дивиться на неї, і хвилювання й радість, зрозумілі жінці й полководцеві, так стисли їй серце, що навіть сльози виступили в неї на очах.
Кармелюк підійшов і, спинившись перед нею, заговорив схвильованим голосом:
— Прости лісового козака за просте слово, але почуваю я, пані, що ти нещасна… Я мушу… Я хочу допомогти тобі… Скажи, хто ворог твій? Нехай він хоч і вище хмар небесних, я дістану його!
Ці слова були промовлені без найменшого вихваляння, твердим, спокійним голосом, самий тон якого давав відчути, що слово це не простий звук: перед Розалією стояв сдравж-ній герой з залізною волею, серце якого не відає страху…
Темні тіні падали на обличчя й на постать Кармелюк^ і накладали на його образ ще суворіші, ще строгіші риси.
Такого мужчини Розалія ще ніколи не зустрічала серед своїх знайомих, і серце її затріпотіло, з глибини душі піднялася гаряча хвиля й залила її груди.
«В тобі моє щастя й горе!» — хотілося їй крикнути і кинутися на шию Кармелюкові.
Але вона стримала йебе й, звівши очі, окинула його, мов осіннім променем сонця, глибоким, сумним поглядом і промовила тихо:
і— Що говорити про мене?
— Не віриш мені, пані? — в голосі Кармелюка прозвучала нотка образи, нетерпіння й жадоба істини.
Розалія мимоволі усміхнулася сама собі. «А ти вже зацікавився, ти хочеш знати істину?.. Та ні, нехай образ мій залишиться в твоїй уяві прикритий флером таємниці. Таємниця надить, пече і дражнить. Ти повертатимешся думкою до мене і згадуватимеш, і зважуватимеш кожне моє слово.
— Тобі не вірю? — прошепотіла вона.— Чи може лапка ще більше вірити чоловікові? Та тепер не час… потім… Тяжко… Та коли б ти й вирвав з моїх грудей моє горе, хіба ти можеш засліпити мої омі, примусити замовкнути мій слух? Де знайти таку країну, щоб очі не бачили горя, а вуха не чули стогону? Втекти від усіх… але…— Розалія махнула рукою,— потім… Сядь тут…— вона показала Кармелюкові місце коло себе,— поговоримо про тебе.
Кармелюк мовчки сів. Вся ця сцена приголомшила й схвилювала його. їдучи сюди, він був певен у тому, що виконує забаганку романічної красуні, котрій він вдячний, і нараз — ні слова про любов, жодного кокетливого жесту! Вдруге рятує його, говорить про пригнічення панське, обличчя її сумне,— вона нещасна.
LXXV

Кармелюк глянув на Розалію й зустрівся з сумним поглядом красуні.
— Тепер ти знаєш, що сховище твоє відкрите,—казала вона далі,— днів шість я ще можу стримувати Рудковського від нападу, але довше залишатися там небезпечно. Ти переміниш місце?
— Неодмінно.
— Так, але це усуває тільки одну небезпеку, а вони ростуть з кожним днем. Я навмисне взяла участь у комісії, щоби знати кожної хвилини, що й де затівається проти тебе. Вороги твої сильні… з кожним днем прибуває військо… небезпека зростає… Я боюся за кожний твій день.
— Ех, пані, мій ангеле-охоронцю! — зітхнув зворушений Кармелюк,— від долі не втечеш. А що ти, пані, жалієш мене, то це мені ще більше крає серце,— пожалій краще себе, а мене,— він махнув рукою,— пожаліє й обніме вірьовка.
— Не кажи так! — скрикнула Розалія.— Я не допущу цього!
Кармелюк мовчки підніс руку Розалії до своїх уст. Цього
разу поцілунок його був уже не такий шанобливий, а палкіший.
— Нам треба бачитися частіше,— збуджено мовила Розалія.— Я повинна сповіщати тебе про все, але як? Куди? Ні, ні! — немов спинила вона його і злегка доторкнулася до його руки.—Я не хочу, щоб ти казав мені, де ти будеш, але покажи мені спосіб, як сповіщати тебе, коли й куди?
— Якби я сам знав, де я буду завтра, то сказав би тобі зараз, пані, ангеле-охоронцю мій. Але ось що! Коли вже така ласка твоя, пані, то пиши мені й залишай записку там же, в дубі, а я залишу тут поблизу одного вірного чоловіка, а може, й двох, їх сповіщатиму щоразу — куди йду, а вони сповіщатимуть мене…
— Гаразд… Але ще одне…— Розалія затнулася й додала тихо, немов переборюючи страшенну ніяковість,— пообіцяй мені одне…
— Все, що ти скажеш! — палко скрикнув Кармелюк.
— Бережи себе!
— Пані!
— А тепер прощай.
Розалія вирвала свою руку з рук Кармелюка й підвелася з місця.
— Як? Уже?
— Смеркло… За мною можуть кинутися, пошлють розшукувати.
— Ще хвилинку! — В голосі Кармелюка почулося щире бажання.
— Не можна… До іншого разу.
— Так от що, виконай, пані, й моє прохання: якщо станеться щось з тобою — нещастя, горе,— якщо тобі потрібне буде життя вірної людини — поклич мене! Пообіцяй!
— Спасибі! — Розалія простягла Кармелюкові руку, він припав до запашної ручки ще раз довгим, гарячим поцілунком. По руці Розалії немов пробігли вогненні змійки і вп’ялися в саму глибінь її серця.
Вона хапливо одсмикнула свою руку й вийшла з хати, за нею попростував і Кармелюк.
На дворі вже стемніло, яр чорнів, а глибина його зовсім ховалася в розстеленій по дну його темряві.
Розалія спантеличено зупинилася над чорною прірвою.
— Боже, як темно! Я нічого не бачу… Дай мені руку! — промовила вона несміливо.
— Нехай пані дозволить мені краще взяти її на руки: тут щохвилини можна зірватися.
— Але, може, тут можна обійти дес£ далі? — мовила нерішуче Розалія.
— Яр перетинає весь ліс, я ж перенесу тебе, пані, за одну мить.
Красуня зніяковіло нахилила голову, Кармелюк узяв її на руки й почав швидко спускатися вниз.
Дужа рука його міцно держала Розалію, його чуб приторкався до її вушка, поривчасте гаряче дихання обвівало обличчя.
Довкола було тихо, безгомінно. Крізь верховіття дерев просвічувало тільки бліде небо.
Вони хутко спускалися в темряву, що розступалася перед ними.
Гілка куща зачепила Розалію, вона тихо скрикнула й мимоволі обхопила шию Кармелюка.
— Не бійся, пані, держися міцно,— промовив він одрив-часто і сам притиснув красуню щільніше до своїх грудей.
Мимовільний дрож пробіг по всьому тілу Розалії… Ця близькість коханого чоловіка, і темрява, і тиша, що розстелялися кругом,— п’янили її… «Чого тобі ще ждати? Він твій… Лови хвилину!» — немов шепотів їй на вухо якийсь украдливий голос. Але Розалія не піддавалася.
«Ні, ні, не це,— казала вона сама собі.— Треба його сп*янити, його скорити й довести до шаленства! Нехай він просить, і молить, і прагне її ласки,— тоді вона владарюватиме безроздільної»
Аж ось Кармелюк дійшов до дна яру й почав хутко підійматися на протилежний бік. За кілька хвилин він вибрався па гору й обережно спустив Розалію на землю*~Труди його високо здіймалися, обличчя палало. Чи швидка хода, чи близькість чарівної жінки, яка тріпотіла в його руках, зняли в його грудях гаряче хвилювання, але кілька секунд він стояв мовчки, поривчасто дихаючи.
Нарешті йому вдалося перевести дух, і він тихо свиснув. Ту ж мить у глибині лісу почувся тріск і знайомий уже Розалії козак підвів її коня.
Кармелюк підсадив красуню в сідло й промовив глухо:
— Пані, я проведу тебе до узлісся.
— Дуже добре,— коротко відповіла Розалія.
Мовчки рушили вони лісом. Кармелюк ішов * попереду, придержуючи коня за вуздечку, Розалія похитувалась у сідлі, так само не мовлячи жодного слова. Та коли б хтось міг освітлити лісовий морок і глянути в обличчя красуні, той би побачив горду радість, яка сяяла в усіх її рисах.
Розрахунок Розалії виправдався. Коротке побачення з Кармелюком справило на нього хоч і плутане, але в усякому разі сильне враження. Ні, ні, та й усе-таки думка його поверталася до дивної красуні пані, до її не доказаних слів… Перед зором його часто поставали сумні очі красуні, що ховали в своїй глибині якусь нерозкриту таємницю; коли ж він надівав свою черкеску, то йому здавалося, що вона ще видає тонкі пахощі чарівної жінки, яка приторкалася до неї. І хоч в уяві Кармелюка все ще панував строгий і чистий образ Олесі, а в голову закрадалася не раз підозра: чи не мають часом наміру піймати його за допомогою хитрої й гарної добродійки, та в усякому разі, коли одержав від Розалії другу записку з запрошенням з’явитися, то Кармелюк з задоволенням поспішив на поклик.
І цього разу кликала його Розалія недаром; їй справді пощастило довідатися про важливу новину: Янчевський посилав від імені всієї комісії естафету до київського генерал-губернатора з проханням ужити негайно найрішучіших заходів. Розалія дізналася, коли й яким шляхом відправлено гінця, й поспішила сповістити про це отаманові. Поводилася вона так само, як і на першому побаченні, тільки трохи тепліше. На всі запитання Кармелюкові особисто про неї відповідала ухильчиво, не розкриваючи тієї таємниці, що її окутувала, і тільки між іншим дала зрозуміти Кармелюкові, що походить вона з бідної шляхетської сім’ї, що її продали проти волі старому маршалкові, котрого вона не любить і зневажає від усієї душі, що єдина мета її життя — допомагати Кармелюкові й помститися… На кому? Красуня цього не договорювала. Перед прощанням Розалія запропонувала Кармелюкові з огляду на швидкий розвиток подій, котрі можуть мати для їхнього діла фатальне значення, не чекати одне від одного записок, а приїжджати через кожні три дні в призначений час на те ж саме місце для спільного обмірковування дальших заходів..
— Мене можуть затримати,— закінчила вона,— але ти чекай мене тут! Якщо ж я не спроможна буду того дня й на хвилинку вирватися з дому або коли довідаюсь про щось страшенно важливе раніше, то вкину в йуб записку, а твій чоловік нехай частіше навідується до нього; але боронь боже, щоб хтось не помітив його!
Кармелюк з великим задоволенням погодився на все. Розпрощався він з Розалією, ще більше зацікавлений і зачарований красунею; але” розум його все ще не піддавався чарам звабливбї жінки.
— Та чи не хитрує жінка, щоб заплутати мене й переда^
т
ти до рук панів? — казав він собі раз у раз, не відаючи, в чому знайти розгадку поведінки красуні. Та наступного ж дня йому довелося переконатися в тому, що Розалія і говорила, і діяла щиро: він послав своїх хлопців засісти на вказаній дорозі, і справді гінця, про якого казала Розалія, схопили, і коли Кармелюк прочитав одібрані в нього папери, то зрозумів, яке вони мали для нього значення. Цей факт остаточно переконав його в тому, що пані говорить і діє щиро. Новий благородний образ сумовитої красуні зовсім затьмарив собою кокетку, з якою він зустрівся три роки тому в домі маршалка; що ж до скарг селян па жорстоке поводження папа й пані, скарг, що спонукали Кармелюка вчинити напад на дім маршалка, то спогад про них якось зовсім розтанув серед сили-силенної подібних нарікань.
«Вона недоговорює чогось. Але хто вона? Може, теж колишня хлопка?—питав він себе.— Можливо, можливо… Може, тому й бере вона так близько до серця його долю й діло, яке він затіяв».
І тому що побачення з красунею, крім сердечного інтересу, мали для нього й істотне значення, бо давали можливість одержувати найточніші відомості про заходи панів, то Кармелюк з нетерпінням чекав призначеного для побачення дня.
Стан справ йому тепер сприяв.
Зараз же після першої зустрічі Кармелюк залишив табір, щоб ужахнути своїм страшним судом усіх комісарів; він розподілив ватагу на кілька дрібних загонів, котрі й порозсилав у різні місця; з одним із загонів відправилися Уляна й Дмитро. Сам же отаман мав поспішати до Пігловського, з яким він давно вже хотів поквитатися; але, перечитавши перехоплені листи, підписані головою Янчевським і секретарем комісії Лепинським, він зразу ж перемінив свій намір.
Лепинський славився на всю округу страшним, жорстоким поводженням з селянами, і, побачивши його підпис, Кармелюк одразу ж прийшов до щасливої думки…
Другим своїм побаченням з Кармелюком Розалія зосталася ще більш задоволена, ніж першим: не було сумніву, що Кармелюк почав піддаватися її чарам, але… це досадне «але» не виходило їй з голови.
Чому він тримає себе з нею так далеко й політично? Боїться образити? Пусте! Можна говорити про любов і не ображаючи жінки,— справжня пристрасть не може мовчати. Ні, між ним і нею все-таки стоїть ненависна суперниця. Щоправда, видно, що Кармелюк уже не так любить Уляну, як про те казав Зеленський. Та все-таки свідомість того, що та жінка зостається там, з ним… щодня, щогодини мучила шукачку пригод…
Поки та змія буде там, їй, Розалії, не пощастить цілком заволодіти Кармелюком. Жінка може ошукати всякого чоловіка, але жінка жінку не одурить ніколи! Та біла тигриця догадається, коли ще не догадалася досі, що Кармелюк їздить на побачення до жінки, і тоді — хто знає, чим закінчиться вся ця історія? Ні, треба якнайскоріше позбутися Уляни; тепер найзручніший момент! Кармелюк знає, що вона, Розалія, навмисне заради нього взяла нібито участь у комісії, і якщо Уляну вловлять, він ні в якому разі не запідозрить її в цьому. А так, коли не стане тієї лиходійки, вона цілком оволодіє ним; є для його душі славний вихід… він може стати героєм, проводирем нового, шляхетського повстання60. Слава, гроші, шляхетство — все це прийде само собою.
Все це обдумувала Розалія, солодко потягаючись на козет-ці в своєму будуарі й переживаючи дражливі враження від останньої зустрічі.
Сьогодні вона побачиться з Кармелюком,— усі перепони вона заздалегідь усунула: Рудковський примчав учора, але вона відрядила його ще в одне місце, звідки він міг повернутися тільки післязавтра.
«У всякому разі, після повернення дурня треба вже буде взятися до роботи,— подумала Розалія, з усмішкою розглядаючи свої перлисті нігті.— Треба ж його хоч чимсь потішити, а то ж посада листоноші може й набриднути. Та не вадило б якось позбутися і Янчевського, але про нього, либонь, потурбується сам Кармелюк».
Розалія усміхнулася й, обернувшись у другий бік, відкинула голівку, примружила очі й поринула в солодкі мрії.
Мрії її були сповнені такої чарівливої сили, що вона й не чула гуркоту карети, котра підкотилася до ганку, і гамору голосів гостей, які зайшли в будинок.
Вона очутилась тільки тоді, коли в кімнату вбігла Фрося.
— Ой пані ласкава! Останній час надходить! — закричала
вона ще з порога й, підбігши до козетки, на якій напівлежа-ла красуня, впала перед нею на коліна.— Кара божа! Нещастя! Погибель! До правди, ліпше втікати всім звідціля!.. ‘ . ■
— Та що сталося? Встань, що ти мелеш! — здивувалася Розалія й підвелася з місця.
— Ясновельможна пані знає пана Дембицького?.. ОхІ Такий слічний, гарний мужчина…
— Та що ж таке, що?..
•— Вбито! Ой матко боска, звечора, кажуть, вечеряв з усіма за столом… І пішов спати в свій кабінет, $ вранці, коли пішли кликати його до гербати й служка відчинив двері, то побачив, Єзус-Марія, що пан Дембицький висить на вірьовці, а на шиї в нього записка: «Те саме чекає і всіх комісарів»,— і підписано на ній: «Кармелюк».
— Але звідки ти це знаєш? Хто сказав тобі?
— А хіба вельможна пані не чула? Приїхав пан Бойко з панею й обома панєнками та панство Пожецьких з дітьми… і ось нянька…
— Куди? До нас?
Оскаженівши від неприємної несподіванки, Розалія схопилася з кушетки й спинилася посеред кімнати.
— Авжеж, до нас! І ясновельможний пан просить пані до салону.
— Що ж це, вони гадають у нас зупинитися?
— Не знаю, пані… вони з пожитками… Я ще не встигла розпитати…
Розалія злобно прикусила губу й пройшлася по кімнаті. Нічого більш небажаного вона не могла собі навіть уявити: пані, паненки! Хіба під поглядами цих цікавих, пронизливих очей можна буде вирватися з дому? А той буде чекати, може, вже чекає!
Та міркувати не була коли. Розалія підійшла до дзеркала, глянула на своє розгніване, почервоніле обличчя, поправила зачіску, припудрила щічки й з найчарівливішою усмішкою вийшла до вітальні.
У вітальні вже зібралося все товариство. Гладкий пан Бойко з своєю найдорожчою половиною, яка мало чим поступалася перед ним, і з двома дівицями, котрі дуже скидалися на довгов’язих гусок. Вони були вже на порі, але, незважаючи на це, сукні їхні не сягали довжиною своєю підлоги, а ніжні білі косиночки, перехрещені на грудях і зав’язані ззаду пишними бантами, мали ще більше підкреслювати юну «незайманість» білявих гусок; вони були надзвичайно подібні одна до одної: світле волосся негарного тьмяного кольору спускалося фестонами на вуха обох панєнок і закручувалося по обох боках їхніх голів на високі гребені; опуклі сірі очі з однаковою нетямучістю дивилися на світ божий, і довгі носи їхні надзвичайно схожі були один на один. Панєнки вставали й говорили завжди разом, і коли одна казала: «Ах!», друга ту ж мить спішила скрикнути: «Ох!»
Крім родини Бойків у салоні сиділи ще молода пані По-жецька та її чоловік.
— Нестети 58, ми потурбували нашу дорогу пані Роза-лію! — мовила начальниця роду Бойків, підводячись з місця назустріч Розалії.
— Навпаки, навпаки, я не спочиваю ніколи по обіді! — привітно відповіла Розалія, цілуючись з обома дочками.
Кавалери поцілували ручку красуні, а паненки з легеньким писком захвату поцілували красуню в плече.
58 Ой леле (полъсък.).
— Але яка щаслива нагода привела до нас у дім дорогих гостей?
— О пані дорога, нещастя, про яке навіть згадати страшно! — скрикнула пані Бойко, закотивши під лоба очі, і в ту ж хвилину обидві панєнки повиймали серпанкові хусточки й притулили їх до очей.
Всі гості одразу, перебиваючи одне одного, заговорили про вбивство Дембицького.
З удаваним жахом слухала Розалія цю розповідь.
— Але хто ж убивця? — спитала вона нарешті.
— Та хто ж, як не сам Кармелюк!..— відповів Бойко.— Він же й розписався.
— Так, так… Але він міг підкупити когось із хлопів!..
— Що міг, то міг: цим/ псам довіряти не можна,— сопів і зітхав Бойко,— та цього разу хлопи йому не допомагали… В домі нещасного пана Януарія всі челядники були вірні католики, за винятком стайничих, водовозів та інших чорних робітників, але ті не мали права входити в будинок, і коли вранці старий дворецький устав і за звичаєм своїм оглянув увесь дім, то все було гаразд, все було позамикане: вікна, двері, і не тільки двері, а й в’їзна брама… Тільки в кімнаті небіжчика вікно було відчинене…