— Та невже ж ніхто не чув крику, шуму?
— Ніхто. Дворецький і лакеї присягаються, що не чули нічого. Розбійник пробрався, як видно, через сад.
— А собаки?
— От у тім-то й річ, що собак знайшли вранці дохлих… Мабуть, серед челяді були зрадники.
— І ніхто сторонній не входив у двір,— додала пані Бойко.
— Незбагненно! — Розалія непорозуміло розвела руками.—* Та невже ж не знайшли й сліду розбійника?
— Ох, пані дорога! Слід-то знайшли: на підвіконні відбиток кількох пар чобіт, і між ними — слід невеликої жіночої ноги.
— Жіночої ноги? — мимоволі скрикнула Розалія.
— Так, жіночої, я сам переконався в тому. Та яка користь від цих слідів? Коли челядь,— а від неї вже й ми довідалися про жахливе нещастя,—зняла тривогу, то сліди ж ті, за словами московської приказки, вже давно прохололи.
— І ніхто не кинувся в погоню?
— Куди ж?
— Ох, пані йаскава, чи до того ж було!..— перебила чоловіка пані Бойко.— Ця ж смерть приголомшила нас до глибини душі… Небіжчик був нам майже родичем,— вона понизила голос і додала, нахилившись до Розалії: — Бідолаха кілька разів просив руки Юльці, але дівчинка ще така молода, що я все відкладала, і ось — такий кривавий кінець!
— Так, так,— неуважно мовкла Розалія,— але чи дали ж знати органам влади?
— Дали, та що з того, дорога пані? З’явилися асесори й комісари робити допит та опечатувати все, а тим часом гайдамака вже перекочував, мабуть, у інше місце й вишукує нову я^ертву.
— Жахливо, нечувано! — скрикнув маршалок.— Ми вже не можемо довіряти стінам наших домів!
Розмова знову перейшла на подробиці нечуваного вбивства.
— Але куди ж панство їде? — звернулася знову Розалія до пані Бойко.
— До Києва, моя дорога пані: залишатися тут неможливо.
— Наскільки я чула, Кармелюк погрожує тільки комісарам, а пан Бойко…
— Теж пристав до комісії.
— Як,— скрикнув маршалок,— пан Северин став комісаром?
Бойко тільки мовчки похилив голову, а дружина його казала, розводячи руками:
— Що робити, що робити! Маньцю, Юльцю, вийдіть у залу! — скомандувала вона дочкам, і обидві гуски, потупивши очі, повставали разом з крісел і рівною ходою вийшли в залу.— Еге ж, дорога пані,— казала далі Бойко,— коли маєш двох дорослих дочок, тоді треба ж забувати про власну безпеку: комісії, з’їзди… постійні стосунки… притому й пай Дембицький належав також до комісії, і от!.. Ах, та що там… це ж так зрозуміло!
— О так, так! — поспішила погодитися Розалія.— Але як же ви думаєте їхати?
— А ось разом з панством Пожецьких… Вдень будемо їхати, а вночі спочиватимем у друзів; якщо пані буде гостинна, то ми переночуємо тут, а завтра рано в дорогу… Гірше за все, що з нами дві дівчини… Ви знаєте, цей же лайдак, кажуть, ласий до жінок… липне до них, як муха до меду, а Маньця і Юльця…
Маршалок, червоний од страху та хвилювання, мовчки й важко переводив дихання, з жахом поглядаючи на свою дружину; звістка про те, що пан Бойко записався в комісію й тепер наміряється проводити в них ніч, нагнала на нього смертельного трепету…
Но меншу злість викликала вона і в серці Розалії: як видно, сьогоднішнє побачення з Кармелюком не може відбутися. Та найприкріше було те, що, напевне, їй ие можна буде й на хвилину одвихиутися, щоб укинути записку в дупло дуба й відкласти побачення на завтра.
Хіба можна буде вирватися з обіймів цих дорогих гостей, а особливо від цих чарівних дівиць з пожадлийими, метушливими очима? При найменшому її бажанні відлучитися з дому вони найлюб’язнішим способом учепляться в неї, як реп’яхи в поділок сукні! Та, незважаючи на всі ці міркування, не дати гостям притулку не було ніякої можливості, і тому, затаївши в дуйіі своїй лютість, Розалія відповіла з ласкавою усмішкою:
— О, звичайно, панство може розташовуватись у нашому домі, як у своєму.
В той час, як у панському салоні відбувався цей щирий обмін світськими люб’язностями, до садиби пана підкотив Янчевський.
Вискочивши з натачанки, він звелів фурманові їхати до стайні, сам же зайшов у дім.
У великому вестибюлі палацу він побачив Фросю; вона теревенила тут з молодим лакеєм Пожецьких. Побачивши Янчевського, Фрося ту ж мить підскочила до нього й, зробивши низький реверанс, шанобливо поцілувала пана в рукав.
— А-а, пустуха! — ласкаво зустрів її Янчевський, звільняючись за допомогою дворецького від пальта.— Ну, от
і дуже добре, що попалася мені назустріч: мені треба вмитися з дороги.
— Служу панові,— вклонилася Фрося, запрошуючи Ян-ї чевського йти за собою.
Коли Демосфен опинився з Фросею в одній з кімнат, що
призначалися для гостей, то зразу ж, не гаючи часу на сторонні розмови, йриступив до цікавого для нього опиту:
— Ну, що? Як у вас, усе гаразд?
— Слава богу!
— А пані? В доброму гуморі?
— О, в найкращому!
— Все клопочеться своєю комісією?
— Ні, проше пана, відтоді, як скоїлося нещастя з паном суддею й пані суддиха виїхала від нас з паном Піглов-ським…
— Ну, а Рудковський теж виїхав? — перебив її Янчевський, відставляючи від мокрого обличчя руки і втупивши свої злі очі у Фросю.
— О ні! Пан секретар наш такий ласкавий, що не забуває нас! — відповіла Фрося й багатозначно потупила очиці.
— Не забуває?..
— Ну, а як же? І що б робила бідолашна пані з нудьги, коли б не пан Рудковський?.. Пані така рада, як він приїжджає…
— Рада? — злобно проскрипів Янчевський.
— Бардзо рада… А як немає папа секретаря, то пані від нудьги їде з дому, на прогулянку.
— їде, і пан маршалок дозволяє? — гнівно скрикнув пап Янчевський і навіть увесь почервонів од злості; та, схаменувшись, додав через хвилину: — Кругом злочинства, вбивства! Тепер не тільки жінці, а й доброму мужчині страшно виїхати за ворота своєї садиби.
— Звичайне! — погодилася Фрося.— ї пан маршалок так просив паню, так благав не виїжджати з двору, я сама плакала й цілувала ніжки нашої ясновельможної крулеви; але пані одважна, як левиця, і їздить сама, навіть не хоче брати з собою козака, хоча пан маршалок просив її про це…
— То, кажеш, не хоче брати з собою й козака? — злісно перепитав Янчевський, блиснувши в бік Фросі жовтими білками.
— Нізащо!..
— Ма ся розуміць, ма ся розуміць…—прикусивши губу, Янчевський роздратовано потер руки й пройшовся по кімнаті.— Може, за селом її зустрічає провідник?
— Хто знає? — загадково усміхнулася Фррся.
— І часто так їздить пані? — Янчевський, ледве стримуючи свою лютість, спинився перед Фросею.
— Та більше тоді, як немає пана Рудковського. От і сьогодні пані, мабуть, хотіла їхати, звеліла мені готувати амазонку, та ось гості перешкодили…
— Ха-ха-ха! — зловтішно засміявся Янчевський.— Непроханий гість гірший від татарина… Але куди ж їздить пані?
— Не знаю, ясновельможний пане.
— А чи не можеш ти довідатися?
— Як же мені довідатися, коли пані їздить верхи?
— Но, но, но! — Янчевський поплескав Фросю по щічці.— Ти ж хитре чортеня, і якщо захочеш, то можеш вивідати все… тим більше… гм…— відкашлявся він і заговорив з напускною серйозністю,— що я ж хочу знати як друг, як давній друг і пана, й пані маршалкової… У жінок бувають усякі примхи… але в наші часи, гм… гм… треба, щоб поблизу була вірна людина.
— То так, ясновельможний пане,— скромно погодилася Фрося,— але в разі чого пані може дізнатися, розгніватись, а я бідна дівчина… Куди я піду, що я робитиму?
— Ну, з твоїм личком боятися, за свою долю нічого… Я — старий парубок, і мені завжди треба мати в домі господиню, котра б доглядала й за мною, й за моїм господарством!.. Та ми ж до того ще й знайомі…
Фрося зашарілася й сором’язливо опустила очі.
— Вельможний пан такий ласкавий! — потім прошепотіла вона, припадаючи до червоної руки Янчевського.
— Постараєшся — не пожалкуєш, а це тобі на сережки! — Янчевський кинув у руку Фросі два червінці й хутко подався до зали.
— Пан Янчевський! — скрикнули всі гості, а разом з ними й господарі, коли Демосфен несподівано з’явився у вітальні.
Якщо могла Розалія чогось більше не бажати в цю хвилину, то це саме появи свого відставного коханця, і ось, на завершення всього лиха, з’явився й він!
Та ще більше розгубився, побачивши свого приятеля, сам маршалок. Наляканий надмірно останньою звісткою й міркуваннями дружини, він з* жахом дивився то на Демосфена, що наближався, то на дружину, ждучи від неї розв’язання цього небезпечного питанйя.
Але Розалія усміхнулася. ,
Коли вона побачила Янчевського, то її тёж охопила внутрішня лютість, проте вона постаралася приховати її, бо нізащо на світі не хотіла б розізлити Демосфена. Відтоді, як вона під пристойним приводом одрадила його жити в їхньому домі, між ними встановилися дивні напружені стосунки, але справжньої розмови ще не було. І от саме те, що Янчевський не приступав до розмрви, не наполягав на правах своєї любові, наводило її на всякі тривожні підозри. Правда, вихор нової пристрасті, що налетів на неї, затьмив ці тривоги, але щоразу, коли вона зустрічалася з Демосфеном, вони знову спливали в її свідомості, й до почуття антипатії й злості домішувалися ще страх і огидна свідомість своєї залежності від цього багрового юпітера. І минулий вимушений зв’язок з ним, і таємниця листа удаваного графа, яка зберігалася в його руках — все це зв’язувало Розалії руки й ноги і сповнювало її серце тугою. Тепер же вона особливо сильно відчула владу цього чоловіка, і поява його вселила їй серйозне побоювання. Тому-то Розалія з усмішкою простягла Яичевському ручку для поцілунку й промовила з дружнім докором:
— Нарешті пан згадав про нас!
— О, ми всі такі раді, такі раді! Така щаслива нагода! — хапливо заговорила пані Войко.— Я просто боялася подумати про сьогоднішню ніч… та якщо пан зостанеться з нами під одним дахом…
— Ах, і я тоді почуватиму себе спокійніше! Правда ж, мій коханцю? — звернулася Пожецька до свого чоловіка.— Це свята панна зглянулась над нашими дівчатками.
— Звичайно, звичайно, моя дорога,—погодився чоловік.— Тепер, коли нас четверо, ми можемо й захищатися.
— Та в чому ж річ, шановне панство? — Демосфен збентежено оглянувся навкруги.
— Пан хіба ще не знає? — простогнав Бойко.
— Чого?
— Ох, про вбивство нашого коханого пана Дембицько-го! — поспішила сказати пані Бойко.
— Як?! Хіба він убитий?
— Ох, і як ще жахливо! — І пані Бойко заходилася, перебиваючи всіх, розповідати історію таємничого вбивства Дембицького; при цьому вона не забула згадати, що нещасний небіжчик був їм майже родичем, більше ніж родичем, бо багато разів просив руки Юльці, але вона, не довіряючи молодим людям,— цю фразу мамочка промовила особливо виразно,— все відхиляла його домагання. Наприкінці своєї промови пані Бойко вигукнула:
— Маньцю, Юльцюі Проше до салону! Тепер можете бути зовсім спокійні: наш славний оборонець прибув.— І, звернувшись до Дрмосфена, вона додала з ніжною усмішкою: — Бідні дівчатка так стурбовані, та самий вигляд нашого героя заспокоїть їх.
Янчевський неуважно приклався до ручок дівчат, які випливли із зали, й звернувся до самого Бойка, що сидів у кріслі в позі засудженого на страту.
— Але коли ж це сталося? Л нічого не чув…
— І не дивно, що не чули,— відповів згаслим голосом нещасний комісар,— це ж сталося тільки вчора.
— Вчора?! Не може бути! — скрикнув Янчевський.
— Вчора вночі, це правда: я сам був там.
—- Незрозуміло… неймовірно… неможливо!! — заговорив Янчевський, розводячи руками, і схвильовано пройшовся по кімнаті.
— Та що таке? В чому ж річ?! — захвилювалися всі присутні й сама господиня.
— А те,— Янчевський спинився посеред кімнати й обвів усіх приголомшливим, убивчим поглядом,— що тієї ж самої ночі, тобто з четверга на п’ятницю, вбито в його садибі Лепинського!
Крик переляку вкрив його слова… Всіх охопило сум’яття; навіть сама незворушна Розалія не могла утриматися від крику.
— Убито иайнезрозумілішим, найжахливішим чипом,— казав далі Янчевський.— В домі було досить багато гостей, бо напередодні господь послав нещасному панові сина й иа хрестини поз’їжджалася найближча рідня. Після доброї вечері всі розійшлися спати по своїх покоях, і сам господар ліг поряд з кімнатою пані, а з нею була й баба-повитуха. Звичайно, за вечерею було випито чимало, а може, підла бабка ще підсипала чогось у питво, коли обносила чаркою гостей; ну, одне слово, не встигли всі добратися до подушок, як одразу ж поснули мертвим сном, і ніхто ие чув, що діялося вночі в домі; навіть сама хвора пані спала як мертва. Коли ж уранці служка ввійшов до пана, щоб одягати його, то побачив страшну картину: на постелі лежав сам господар, а в груди його над самим серцем був устромлений по руків’я кинджал і тут же приколота була забризкана кров’ю записка: «Те ж саме буде й усім комісарам. Кармелюк».
— Sancta Maria, ох, рятуй нас, грішних! —”пробурмотів нещасний Бойко.
— Та цього ще мало,— провадив Янчевський,— у руці небіжчика була затиснута розірвана й загиджена естафета, котру ми посилали до київського губернатора.
Всі заойкали одразу. –
— Дочечки мої, мої нещасні пташки! — лементувала Бойко, притуляючи до широких грудей голови своїх дочок.— У вас немає тепер гнізда, немає захистку!..
— О Єзус-Марія! Ромцю… я не витримаю… я вмру… рятуй мене… сховай мене! — схлипувала Пожецька.
Навіть Розалія сиділа мовчки, покушуючи губи: це вже переходило всякі межі! Такі шалені витівки повинні були викликати серйозні заходи з боку російського уряду, а тоді, хоч би й який був хоробрий Кармелюк, йому доведеться або вмерти, або знову попасти в руки органів влади.
Блідий Бойко тільки важко дихав і втягував, мов черепаха, голову в плечі, але маршалок упав в ажітацію.
— Розбій, убивство! Та це гірше, ніж війна! — заговорив він, переборюючи задишку, і з невластивою йому жвавістю схопився з місця.— Ми віддані на волю пашим хлопам! Кожен кусень, що ми їмо, може, несе нам смерть! Ніхто по знає, чи встане він уранці! Уманщина! Коліївщина! Ні, ні, Розюню, треба втікати звідси! Нехай собі москалі роблять з лотрами, що хочуть, але зоставатися тут… ні одного дня, ні одної години! В цього демона всі хлопи в послушенстві, а ми перед ними безсилі!
Слова маршалка викликали у всіх дам голосні ридання.
LXXVII
— Тихо! Спокій, панове! — грізно крикнув Янчевський.— Треба, щоб хлопи ие знали того, що ми їх боїмося, інакше вони й до появи Кармелюка розправляться з нами й самі!
— Ах! — вискнула Пожецька й заплющила очі.
— Пан маршалок правду каже,— провадив Янчевський,— небезпека велика: кожен байрак кишить тепер озброєними гадами.
— А ти, мій ангеле, ще їздиш кататися! — мовив з докором маршалок.
Я-ак! — Янчевський швидко обернувся до Розалії й промовив з удаваним подивом: — Пані ризикує виїжджати сама?
Розалія кинула в бік чоловіка погляд, сповнений злості, й гордо відповіла Янчевському:
—. Я поводжуся, як радить пан. Не хочу, щоб ці підлі хами запідозрили мене в боягузливості, властивій усім панам. Я вмію дивитися небезпеці одверто в очі..
— Та-ак? — протяг якимсь дивним тоном Янчевський і зразу ж додав: — Небезпека від небезпеки відрізняється, пані. При зустрічі з цим породженням пекла ні хоробрість, ні шляхетська одвага не допоможуть: вони не завагаються й хвилини і зірвуть з пані шкіру, висвердлять очі…
— Ай! — скрикнула Бойко й, заплющивши очі, відкинулася на спинку крісла.— Не кажи, пане, не кажи!..
— Я. не можу… не можу…— сльозливо застогнала Пожецька.
— Та заспокойтеся ж, панове, цього разу ви будете в цілковитій безпеці,— роздратовано крикнув Янчевський,— бо сьогодні ж надвечір прибуде сюди цілий полк москалів.
— Як, Феліксе, ти викликав їх сюди заради нас? О, тисячу разів…— і маршалок з вологими від радості очима потряс руку Янчевського.
— Гм… так… звичайно, й заради вас, і для того, щоб переслідувати ворога. У всякому разі, полк буде тут до заходу сонця й розташується в лісі, біля фігури.
— Що!? — скрикнула Розалія, й так голосно, що не тільки Янчевський, але й ближчі гості звернули на неї увагу.
— Зупиниться біля фігури,— підтвердив Янчевський, придивляючись’ із злобною цікавістю до зблідлого обличчя Розалії,— а хіба це так неприємно пані?
— Аніскільки… та тільки… звичайно… в такий час… ах! — заговорила машинально Розалія, по маючи сили подолати хвилювання, яке її охопило.— Присутність війська може притягти сюди Кармелюкові зграї, і хто ще знає, хто кого переможе? — Та нараз вона ніби напала на думку й майже скрикнула: — Та нащо ж панові розміщувати їх коло фігури, чи не простіше ж і не краще розмістити їх у нашому дворі?
— О так, так! — підхопили всі жінки.
Але Янчевський, не звертаючи уваги на їхній гамір, відповів Розалії з ледве помітною злою усмішкою:
— Якщо пані боїться, що москалі можуть притягти розбійників і в лісі, то як же пані не боїться дати їм місце в своєму дворі?.. Скажу правду: саме ці міркування й примусили мене призначити їм місце стоянки біля фігури, тим більше, що є деякі думки… Я зостануся тут з однією ротою, а всі інші розташуються там; так буде краще й спокійніше…
•— Ах, нехай пан робить, як знає… Ці тривоги уб’ють мене! — з щирим одчаєм скрикнула Розалія, й непідробні сльози заблищали в неї на очах.
Вона притулила хусточку до обличчя й майже впала в крісло. Тепер їй стало ясно, що вона попала в жахливі лещата й підставила пастку своєму кумирові. Вона зрозуміла, що Кармелюкові загрожує майже певна загибель і що немає ніякої можливості одвернути її. Як умовилися, він чекатиме в землянці до вечора, до ночі… а тоді прийде військо… застукає, піймає… Муки… тортури… страта!.. Записку? Ні, їй тепер уже не вирватися з дому… Послати нікого, Фрося не піде й зрадить. Ах, вона сама, сама занапастила його!
Всі ці думки постали перед Розалією в одну мить з жахч ливою виразністю… Вона геть знесиліла, й істеричне ридання вирвалфя з її грудей.
Зважаючи на тривожний настрій усього товариства, це нікого не здивувало.
— Розюню, ангеле мій… Золотко моєї — скрикнув маршалок, підбігаючи до дружини.— Води! Ой, що ж робити?
В цей час у дверях показалася Фрося.
— Фросю, води, спирту! — гукнув їй маршалок.
Почувши це, Розалія розплющила очі й промовила з зусиллям:
— Ні, нічого; Фросю, допоможи мені встати, прошу прощення в панства, я зараз…
— Ми самі! — одразу скрикнули обидві панєнки, підбігаючи до Розалії, й хотіли були взяти її попід руки, та Розалія відхилила їхні послуги й, спершись на руку покоївки, вийшла до свого будуара.
І як тільки двері за нею зачинилися, нещасна впала на козетку й, звелівши Фросі нікого не пускати до неї, залилася слізьми.
— О Єзус-Марія… Вельможна пані стурбована… але ж гайдамака не посміє до нас удертися! — заспокоювала Розалію. Фрося, підносячи їй флакон з аміачною сіллю.— Москалі прийдуть, а пан Янчевський зостанеться з нами…
— Ох, мовчи хоч ти! — роздратовано скрикнула Розалія.
— Мовчу, мовчу, й не згадуватиму про це… А тут же всякому своє,— зацокотіла Фрося, щоб розвіяти похмурий настрій пані,— циганка та, що приходила до нас колись, знову прийшла й…
— Циганка?..— Розалія одвела хусточку від очей і швидко обернулася до Фросі.— Вона тут?
— Тут, і просить, щоб допустити її до пані…
«їй довіритись, і вона піде… врятує!» — мигнуло в думці Розалії. Як той, хто тоне, хапається за соломинку, ухопилась вона за цю думку й майже крикнула Фросі:
— Веди!
Легковажна Фрося моторно вибігла з кімнати виконувати примху своєї пані. Розалія схопилася з кушетки… За одну мить очі її висохли, розпалені від сліз щоки зашарілися, вона підбігла до столу й, ухопивши аркуш паперу, швидкр написала на ньому кілька рядків; запечатавши в маленький конверт записку, вона затиснула її в руці й нетерпляче почала чекати циганку. Звичайне самовладання повернулося до неї… Віддати циганці записочку — це був хоч і ризикований, але єдиний спосіб урятувати Кармелюка, і Розалія зважилася покластися на ризик. До кімнати зайшла знахарка,
З одного швидкого погляду на збуджене обличчя маршалкової вона зразу догадалася, що з панею сталося щось особливе.. ^
Ну що, циганко, як живеш? — зустріла та її привітно.
— Ой пані вельможна, пані милостива,— принижено заговорила стара, з низькими уклонами наближаючись до Розалії і догідливо прикладаючись до поділку її сукні,— живу, як собака… Просять люди: допоможи, а як допоможеш, то й женуть у потилицю… А тут зима йде, сама хвора, та ще дітей купа… Дай, панійко, щось стареньке, хоч на Гарасимчика…
Розалія надзвичайно зраділа такому приводові вислати пронозливу Фросю з кімнати.
— Слухай, Фросю,— звеліла вона покоївці,— піди лишень у гардеробну та вибори там щось.
Циганка розсипала подяки й благословення.
— Дай, пані-благодійницо, ручку,— закінчила вона,— дай поворожу… все зніму й розвію — і замову й пристріт, одкрию, хто ворог твій, хто розлучниця твоя! — І, вхопивши руку красуні, вона глянула на лінії долоні, потім перевела свій проникливий погляд на обличчя Розалії й промовила, закивавши головою: — Ой пані, крулево моя, каламутить твоє серце страшна тривога…
— Так, ти вгадала, циганко,’ страшна тривога,— перебила її Розалія й заговорила збудженим напівшепотом.— І ти можеш допомогти мені, та тільки ие ворожінням, ні. Постривай, мовчи,— спинила вона циганку,— я знаю: ти хитра чаклунка, тебе не одурить ніхто! Обіцяй, що ти допоможеш мені, і я тебе золотом обсиплю, нічого не пошкодую!
Очі циганки загорілися під навислими патлами кіс.
— Все зроблю! — скрикнула вона гаряче.
— Тихше! — Розалія стиснула її плече й промовила тим же збудженим, швидким шепотом:— Зробиш так, як я тобі скажу,— ніколи тобі не забуду, наміришся виказати…
— Хай мою душу викажуть пеклові нечисті сили!
— Ну дивися ж! Ось тобі записка… сховай, сховай її скоріше! — Розалія тицьнула в руку циганці конвертик. Жадно вхопила циганка пакетика й сховала його за пазуху. Крізь бруд, що вкривав її обличчя, виступили на щоках червоні плями.
— Кому віддати? — промовила вона хрипко, впиваючись у красуню повними дикої злості очима.
— Знаєш наш ліс… Чорний ліс, праворуч од шляху? — казала Розалія, не помічаючи дивного погляду циганки.
— Знаю,
— Так там, на перехресті, галявина… На тій галявині фігура, а коло фігури — дуб старий в дуплом, в те дупло і вкинеш записку.
— І більше нічого? — В голосі циганки почулося деяке розчарування.
— Нічого! — Розалія добула з шифоньєрки два червінці й всунула їх у руку циганці.— Гляди ж, виконаєш — ніколи тебе не забуду.
— Все, все, як сказано.
— Приходь же.
— Прийду, крулево! — В хрипкому голосі циганки почулося щось лиховісне, вона ще раз поцілувала сукшо красуні й поквапно зникла за дверима.
Як тільки «циганка» Уляна минула Маршалківщину й опинилася сама на великому шляху, хода, постать її зразу ж змінилися, вона вирівнялася й швидко піщла вперед… Тепер уже вона не старалася приховати лютість, яка її охопила. Сьогодні вона прийшла в палац з остаточним наміром упевнитися в тому, котра з двох її розлучниця. І от сам випадок видав їй у руки її ворога.
Уляна була впевнена в тому, що записочка, котру вона несла, призначалася Кармелюкові, вона настільки була певна в цьому, що, діставши її від Розалії, не стала навіть випитувати Фросі.
Кілька разів виймала Уляна з пазухи конвертика, повертала його перед очима й з дикою злістю жмакала в руці, неначе то й була саме ота ненависна красуня, котру вона ладна була пошматувати. В записці був увесь вузол таємниці, той вузол був нарешті в її руках, і Уляна не могла його розв’язати! Вона ще, власне, не вирішила, що робити; піти й опустити записку в дуб, як те просила маршалкова, було б занадто безглуздо. їй треба було проникнути в зміст цього послання, дізнатися достеменно, кому його посилається й про що воно трактує.
Уляна догадувалася, що в ньому призначалося побачення коханому, але де? Коли? Як? Саме про це прагнула вона довідатись тепер, щоб з’явитися на це побачення й накрити ніжних голубків.
Треба було прочитати листа. Прочитати міг і солдат, і Андрій, але, по-перше, на це треба було прогаяти занадто багато часу, а по-друге, вони могли передати Кармелюкові, що вона перехопила його листа, тому Уляна вирішила зайти до найближчої корчми й попросити когось із проїжджих прочитати листа.
Швидко йшла вона уздовж шляху; ревнощі, злість, жадоба помети пекли їй серце. Спотворене злобою, замазане обличчя її тепер було страшне.
Уляна не могла мовчати, увесь час з її уст зривались одривчасті прокляття… І коли б хто подивився на неї збоку, то, мабуть, подумав би, що це якась навіжена відьма.
Уляна все йшла вперед, не помічаючи нічого по дорозі; вона підходила вже до корчми, як нараз ступнів за двадцять від неї за спиною почулося торохтіння брички й зараз же гучний окрик:
– — Стій!..
Не встигла опам?ятатися й зупинитися Уляна, як у плече її вп’ялася чиясь залізна рука.
Уляна здригнулась і вся похолола. За спиною своєю вона побачила бурякове, люте обличчя Янчевського.
Відомості, які дістав Янчевський у вітальні маршалка про нові звірячі витівки Кармелюка, в зв’язку з одержаними ще раніше звістками, переконали його в тому, що зграя розбійника не тільки розрослася до страшних розмірів, а й просочилася вже в усі шари населення й загрожує загальним повстанням. Незабаром, либонь, і боротьба з ним стане неможливою, і першими жертвами, напевне, будуть борці…
При цій думці Янчевський позеленів і, сказавши, що не можна гаяти й хвилини, розпрощався з господарями.
Він поспішав до загонів, щоб дати їм потрібні вказівки, а головне, щоб власну персону доручити їхній охороні.
В передпокої догнала Янчевського Фрося й сказала, що до пані з’явилася циганка й що пані з нею замкнулася й дає їй якісь доручення.
Це повідомлення повернуло Янчевського до попереднього настрою: почуття ревності, злості й помсти спалахнули в його серці з колишньою силою й знову спрямували його енергію на розкриття болісної таємниці.
Він заплатив Фросі, попросив її не затримувати циганку, а сам виїхав за околицю й став піджидати циганку на дорозі…
Уляна зразу ж упізнала Янчевського й на тій підставі, що він догнав і схопив її, вона вирішила, що й він упізнав її. Звичайно, одяг і грим дуже змінили її, та, мабуть, цей диявол стежив за нею й ось тепер нагнав.
Трохи далі стояла бричка панова, і в ній сидів здоровенний широкоплечий фурман, озброєний з ніг до голови; їх було двоє, вона — одна, та вибору не було. Уляна шарпнула руку й хотіла була вихопити схований за поясом кинджал, та Янчевський передбачив її рух.
Тікати?! — прохрипів він, уп’явшись з такою силою в плече й руку Уляни, що вона ледве не впала.— Ні, пташко, не вирвешся, а коли ще спробуєш ворухнутися, то я тобі поскручую руки й ноги, а то й підніму на гілку. Відповідай, чого ти ходила в маршалківський палац?..
— Ворожити!..— відповіла Уляна хрипким голосом.
— Ворожити? Знаємо ми ваші ворожіння… Кажи, стара відьмо, від кого прибігала? Чого приходила? — 3 цими словами Янчевський скажено труснув Уляну…— Думаєш, не знаю ваших штучок? Адже з Літина присилав соколик? Ну, кажи ж, а то шкуру спущу!
Та грізний окрик Янчевського не злякав Уляиу, навпаки, при перших же словах його в неї відлягло від серця: вона зрозуміла, що він не впізнав її і прийняв страшну спільницю Кармелюкову за шахраювату циганку, а згадка про якогось сокола з Літина враз навела її на думку, що записка могла бути й не до Кармелюка. У всякому разі, порятунок Уляни був у тій ролі, котру приписав їй Янчевський, в іншому випадку він міг би кинутись її обшукувати, а тоді б з’ясувалося багато чого.
Уляна одразу ж оволоділа собою.
— Ой паночку милостивий,— заговорила вона співуче вдаваним старечим голосом, ловлячи руку Янчевського, щоб піднести її до губів.— Чим же я, бідна, винна, якщо пані кликала мене?
— Ага! Виходить, кликала?
— Кликала, і не раз… усе ворожила…
— На чорнявого? — вибухнув Янчевський* злобним реготом.
— На чорнявого, на чорнявого…
— Ну й що ж… ти носила до нього листи? До Літина бігала?
Очі Янчевського налилися кров’ю, він знову шарпнув Уляну за плече.
— Кажи правду… гляди! Я жартувати не буду!..
— Побий мене бог, паночку, не ходила ще! Що ворожити, то ворожила, і пані все про якогось чорнявого турбувалась, а ходити до нього не ходила й знати його не знаю…
— Ей/не бреши, відьмо! Знаєш ти його, як своїх п’ять пальців… А сьогодні ти чого прибігала?
— Пані закликала поворожити…
— Та й годі?! — Янчевський уп’явся налитими кров’ю очима в обличчя Уляни.
— Ой паночку, нічого я не знала й не відала… Я думала, що ворожити, а пані й не ворожила, а тільки..,
— Що?!
— Дала мені якийсь папірець…
— А, записку до коханчика,— заревів відставний коханець,—де ж вона?
— Ось! — Уляна вийняла з пазухи конвертика й передала його Янчевському.
Жадібно схопив він пакет, розірвав конверта й вийняв записку.
А-а!.. «Стежать… Небезпечно!.. Через два дні!..» — прохрипів він, жмакаючи записочку, й, звернувшись до Уляни, крикнув хрипко: — Куди ж тебе посилала пані,— до Літина?
— Ні, до фігури… Вкинути записочку в дупло дуба…
— Он як! Добре придумали голубчики, ш;об ніхто не догадався…. Так ось чому пані ие хотілося, щоб військо зупинялося коло фігури.
Янчевський зловтішно потер руки й звернувся до Уляни:
— Ну, так ось що,— в очах його загорівся лиховісний вогник.— Якщо тобі звеліли вкинути записку в дуба, то доручення передусім треба виконати,—сідай же, відьмо, зі мною в бричку та покажи й мені це місцечко, щоб і я знав, куди мені в разі чого вкидати листи.
Уляні не залишалося нічого, як тільки прийняти запрошення Янчевського.
Він звелів їй сісти поруч з ним і для більшої обережності стиснув Улянину руку в своїй руці.
Бричка покотилася.
Мовчки сиділи одне коло одного обмануті любовники, кожен поринувши в свої думки.
«Так ось чому, пані ясновельможна, не хотілося вам, щоб військо зупинялося коло фігури… Он куди ви їздили кататися!— казав сам собі, задихаючись від злості, Янчевський.— Ага, ми сьогодні перешкодили вам? Що ж діяти, два дні доведеться не бачитися з коханцем… Строк довгий… Хе-хе-хе… Зате вже на третій день поспішите ви, пані, на крилах кохання і як же зрадієте, коли, крім нового амурчика, там зустрінете ще й старого свого коханця!»
Злість душила й Уляну.
Як необачно вона вирішила зразу, що лист призначається Кармелюкові! Тепер ось виявляється, що у вельможної пані є якийсь коханець у Літині, і вона, Уляна, вплуталася через це в таку історію, з якої дай, боже, без лиха виплутатися. Незважаючи на всю свою одвагу, Уляна почувала себе вельми погано поруч з Янчевським; сусідство з ним навіть трохи гамувало її ревнощі й одвертало її думки
в інший бік, та хоч як прикидала Уляна, а вирватися з лабет Янчевського не було можливості.
LXXVIII
Незабаром бричка звернула праворуч на путівець, в’їхала в ліс і спинилася коло фігури.
— Тут? — звернувся Янчевський до Уляни.
— Мабуть, тут… Пані казала, що в дубі є дупло.
— Ну, злазь; гляди ж, якщо тільки збрехала, то на цьому ж дубі тебе повішу!
Янчевський важко зіскочив з брички, не випускаючи руки Уляни, й майже потяг її за собою.
В самої Уляни ноги так похолонули, що вона не могла їх зігнути. А що, коли пані не так розказала або вона сама наплутала? їй здалося, що вона йде щ>аем прірви. Відстань4 до дуба була зовсім невелика, але вона видалась Уляні безкінечно довгою.
Аж ось почувся гучний крик Янчевського:
— Так, є!
Уляні відлягло від серця: підвівши очі, вона теж побачила в дубі глибоке й вузьке дупло.
З неприхованою зловтіхою опустив Янчевський на дно дупла записочку, а потім звернувся до Уляни:
— Ну, вельможна пані, а тепер проше до повозу!..
— Що?..-—скрикнула Уляна й, поблідши від страху, втупила в Янчевського ошалілі очі.
— Ну чуєш, відьмо: сідай у бричку! — грізно прикрикнув на неї Демосфен.
Уляна бухнула на коліна й припала до ніг Янчевського.
— Ой паночку милостивий, за що, навіщо? Зглянься… діти малі… відпусти…
— Відпустити? Ха-ха-ха! — злобним сміхом вибухнув Демосфен.— Чл не гадаєш ти, що на дурня напала? Відпустити, щоб ти побігла до маршалкової та розповіла їй про все, що тут сталося?
— Бодай я дітей своїх не побачила, бодай… я…— з сльозами почала була Уляна.
— Мовчи! — перебив її Янчевський, тупнувши злобно логою й крикнув фурманові: — Зв’язати гадюку й кинути на дно брички!
Надвечір повернувся Янчевський в Маршалківщину з ротою москалів і повідомив, що всі інші роти розташувалися вже в лісі, коло фігури. Ця звістка заспокоїла не тільки
товариство, яке зібралося, а й саму Розалію: очевидно, Кармелюк устиг уже дістати записку й завчасно переховався; в противному разі Янчевський зразу ж розповів би якщо не про свою перемогу, то принаймні про те, що він натрапив на слід Кармелюка.
Тим часом Янчевський не казав нічого такого, але був в ударі, жартував, сміявся, залицявся до паненок і до господині дому. «
Розалія теж була надзвичайно жвава: поведінка Янчев* ського остаточно заспокоїла її, і тому, намагаючись загладити враження від своєї несподіваної істерики, вона стара-» лася бути якнайлюб’язнішою і наймилішою…
Одне слово, добрий настрій знову запанував у всьому товаристві, і далі вечір пройшов цілком спокійно й навіть весело.
Рано-вранці всі гості виїхали.
Маршалок хотів також хоч би там що виїхати разом з гістьми й дружиною до Літина, але несподівана хвороба її змусила відмовитися від цього наміру.
Вчора ще весела, жвава, Розалія нараз дуже захворіла* Незважаючи на настійні прохання чоловіка, що тепер саме конче треба їй скоріше переїхати до міста, де всяка допомога напохваті, ■ пані маршалкова остаточно з цим не пого^ дилася, сказавши, що вона ніяк не може рушити з місця-,
Янчевський і собі теж поспішив умовити приятеля не турбувати хвору дружину й почекати з від’їздом днів три-: чотири; між іншим, він обіцяв заїхати на той час. Ця люб’язність викликала енергійний протест з боку маршалка: з надзвичайною гарячковістю почав він умовляти приятеля не робити цього, великодушно вказуючи йому на те, що в час, коли вітчизна в біді, треба забувати особисті симпатії, треба турбуватися про безпеку краю й не наражати заради друга на небезпеку свого життя,— воно, мовляв, потрібне батьківщині. .
Янчевський був і здивований, і зворушений таким несподіваним проявом героїзму в полохливого маршалка й з палкою вдячністю дотиснув йому руку, мовивши, що любов до друга така ж священна, як і любов до вітчизни, і що він з такою ж готовністю офірує своє осоружне життя для вірного приятеля й не покине його в біді.
Взагалі того дня всі мешканці маршалківського палацу проявили стільки великодушності й благородства, скільки іншим часом не пощастило б їм проявити і за цілий рік*
Розалія покликала до себе чоловіка і з сльозами на очах стала умовляти його їхати негайно до Києва або до Вар-* шави, обіцяючи, як тільки їй стане краще, зараз же помча-тися слідом за ним.
Тисячу благородних доводів подавала вона на підтвердження свого прохання, між іншим, і той, що останнім часом розбійники спрямували свою лють взагалі проти уряду, а тому від’їзд його, маршалка, не тільки гарантує йому безпеку, а “й з її голови зніме ризик…
— їдь, їдь скоріше, мій ангеле! — закінчила вона з сльозами.— Тривога за життя твоє замучить мене зовсім… Я ніколи не одужаю й не встану, якщо любий мій чоловік зостанеться тут…— Вона схопила руку чоловіка й притиснула її до губів.
. Пропозиція дружини була вельми спокуслива: він міг негайно податися з Янчевським і з російським військом до Літина, а там приєднатися до когось іншого. Два-три дні переїзду — і він буде в безпеці. Але боротьба в серці маршалка тривала не довго: благородство взяло гору над боягузливістю.
— Ні,— скрикнув він гаряче, відриваючи від ніжок дружини повне, зрошене сльозами обличчя,— нехай краще пошматує мене гайдамака, а я тебо по покину!
— Але, Стасю, ангеле мій, тікай, поки є можливість! Твоє життя мені дорожче за моє; і до того ж я виїду слідом за тобою… Прошу тебе!
— Нізащо! — патетично вигукнув маршалок, підводячись з місця.—Якщо мені судилося вмерти, то я вмру тут, коло твоїх ніг, а тоді…— Маршалок махнув рукою й, похитуючись, вийшов з кімнати…
— Дурень! — прошипіла йому вслід Розалія, та робити було нічого.
А втім, душевна рівновага маршалка трохи відновилася завдяки люб’язності ротного командира, що прибув з Яичев-ським: він погодився залишити в садибі поки що роту солдатів під начальством бувалого унтера.
Увечері, як і гадала Розалія, приїхав Рудковський, і це ще збільшило прикрість красуні. Пославшись на хворобу, вона навіть не пустила його й па очі, і весь вечір обмірковувала, як вирватись завтра на побачення.
Наступного дня по обіді Розалія покликала до себе чоловіка й Рудковського й попросила маршалка з’їздити до Літина по лікаря; від душевного хвилювання, пережитого за останній час, Розалія справді поблідла й мала вигляд втомленої; напівтемрява ж кімнати й кволий, завмерлий голос ще дужче посилювали це враження.
— О Єзус-Марія! В тен момент, в тен момент! — перелякався неабияк маршалок.— Та чи не краще нам послати верхівця з листом?
Розалія болісно зітхнула і з зусиллям промовила, затинаючись на кожному слові:
— Хто поїде? В такий час… тільки наполегливістю… силою можна примусити виїхати. Якщо пошлеш хлопа, він засяде в корчмі, а шляхтич утече… та, нарешті, сам лікар не ризикне їхати… Без тебе ніхто не поїде та й тебе самого я боюся пускати. Я просила й пана Рудковського відправитися разом з тобою… Ради бога, інакше я змучуся…
— На край світу! — палко скрикнув Рудковський.—Пан маршалок навіть ‘може зостатися… я сам…
— Ні, ні, як так можна! — заперечив маршалок.
— Дорогий мій, поквапся! Я почуваю себе дуже погано!
— Лечу! Спішу перулом! — Стурбований маршалок схопився з місця.— Папо Рудковський, ходімо!
Полегшене зітхання вирвалося в Розалії, коли двері за ними зачинилися.
Як тільки екіпаж з Рудковським і маршалком виїхав
з двору, Розалія звеліла Фросі ні в ..якому разі не турбувати її й, замкнувши зсередини двері своєї опочивальні й будуари, вислизнула непомітно в сад.
Дійшовши до кінця його, вона відімкнула своїм ключем потайну хвіртку й вийшла в поле. Вузька смуга поля відділяла ліс від маріналківської садиби; Розалія майже перебігла цю смугу й зникла в лісі, але за ним ще галявина, одна й друга… а тоді вже фігура…
Не пам’ятаючи себе, Розалія бігла, падала від утоми й знову вставала, не усвідомлюючи виразно, чи туди ж вона біжить: одчай утричі збільшив її сили.
Кармелюк уже сидів у землянці, коли Розалія з’явилася в дверях схвильована, розпашіла, з безладно розкиданими пасмами кіс. Вона була в білому капоті, волосся її ледве прикривала мереживна косинка. Груди їй високо здіймалися й здригалися під ударами серця.
І несподівана поява красуні,, і її дивний туалет, і схвильований вигляд одразу ж дали зрозуміти Кармелюкові, що сталося щось надзвичайне.
— Боже мій! Що з пані? Що скоїлося? — скрикнув він, кидаючись до Розалії.
Хвилин зо три вона не могла промовити й слова і тільки глибоко дихала, вхопившись за серце рукою.
Кармелюк обережно підтримав її за.стан.
— Ледве добігла…— із зусиллям промовила нарешті Ро-заліяч
— Боже!.. Пішки?..
Вона, стверджуючи, кивнула головою й показала Карме-люкові очима па лаву.
Обережно підвів він красуню до ослона й посадив.
— О господи, нарешті! Ти живий, здоровий! — захоплено скрикнула Розалія, стискуючи руки Кармелюка.— Що я витерпіла за ці дні! Я не знала, чи ти одержав записку, чи встиг переховатися?
— Одержав і переховатися встиг. Котрий уже раз ти рятуєш мене, мій ангеле-охоронщо? Та чим же й коли я віддячу тобі за твої турботи? — Кармелюк підніс до своїх уст обидві ручки красуні й припав до них довгим гарячим поцілунком.
— Пожалій себе! От усе, чого я прошу в тебе! — палко мовила Розалія.— Того я й прибігла.сюди, може, з небезпекою для життя,*— казала вона гаряче,— чоловік, Янчевський, Рудковський — усі* стежать за мною! Мені потрібні страшенні зусилля, щоб побачитися з тобою; але це востаннє, якщо ти не вислухаєш і не послухаєш мене.
— Що ж трапилося, на бога?
— Постривай,— перебила його Розалія,— вбито Лопин-ського, Дембицького… Я знаю, це вчинив ти, та я не докоряю тобі за це, але їхня смерть кличе смерть па твою голову.
г— Що ж робити? — Кармелюк стріпнув головою.— Такий мій шлях, папі, така моя доля!
— Спинися, зверни з нього!
— Ні, я заприсягся знищити всіх комісарів і дотримаю свого слова. Або вони, або я,— разом нам не бути в цьому краї!
— О господи! — гірко скрикнула Розалія і в розпачі заломила руки.— Але ж л’и загинеш, вони весь край заповнять військом, вони впіймають тебе! Тебе ждуть тортури, каторга, а може, й смерть.
— Хіба не на те я йшов? Ти ж сама, пані, казала, що моє життя потрібне, для всіх; то чи повинен я тремтіти над ним, як тремтить старий скнара над своєю скринею?
— Але ти не повинен втрачати його марно! — запально перебила його Розалія.— До чого приведе тебе твоя гра? Якщо тобі й пощастить перебити всіх комісарів,— з’являться нові. Ти мусиш примиритися з тим, що є…
Кармелюк пильно глянув на Розалію й відповів суворо:
— Примиритися, пані, я не можу…
Чуйне вухо Розалії вловило сувору холодність, яка прозвучала в голосі Кармелюка.
— Соколе мій,— заговорила вона ніжно й, узявши його за руку, знову посадила коло себе,— ти повинен берегти своє
життя. Слухай,— мовила вона ще ніжніше, вкрадливіше й лагідніше і, не випускаючи Кармелюкової руки з своєї, присунулася зовсім близько до нього,— тікай звідси, я дам тобі грошей, скільки треба, скільки захочеш, тікай на той бік — у Бессарабію, за кордон, та тільки тікай. Ти будеш звідти керувати повстанням, я буду твоєю вірною спільницею, передаватиму листи, накази — все, що ти скажеш, але тільки тікай, поки ще є час.
— Спасибі тобі, пані, за турботу про мене,—схвильовано відповів Кармелюк і потиснув руку Розалії.— Та хто ж піде за мною, коли я сам утечу звідціля? Якщо хоче командир здобути перемогу, він повинен сам іти поперед солдатів.
— Ах, це там, у відкритому бою… Тоді ти й повернешся, а поки що…
— Пані, серце моє, відкритий бій уже почався.
— Єзус-Марія! Та чим же, як мені ублагати тебе? — з щирим жалем скрикнула Розалія.— Та невже ж для тебе твоє життя нічого не варте? Невже ж у тебе немає нічого дорогого, невже ж ти не любиш нікого?
— Ех, що про те згадувати, пані! — 3 грудей Кармелюка вирвалося гірке зітхання.— Хто вийшов на такий шлях, той мусить забувати про щастя.
— Чому? Хто сказав тобі це? — палко промовила Розалія й провадила гаряче: — А хіба всі ті, за кого ти віддаєш своє життя, зреклися свого щастя? Вони ж кохають, одружуються, народжують дітей… Чому ж ти повинен відмовитися від усякої радості? Одна краплина розсудливості — і перед тобою розкриються нове життя, щастя, влада, слава.— Розалія майже притулилася до Кармелюка; він чув пахощі її чарівної голівки й відчував вогонь її тіла крізь прозору тканину, що вкривала її груди й плечі.— Ти знаєш, що затівається кругом,— гаряче говорила красуня,— втечи, сховайся на час, ти можеш вирнути знову під іншим іменем, ніхто не впізнає те- г бе,— тоді ти повстанеш разом із своїми хлопами й одвоюєш їм законну волю.
— Ні, ні! — гаряче відповів Кармелюк.— Все обман, безпорадні мрії!..
Він простяг руку, буцім бажаючи відсторонитися від Розалії, але красуня говорила ще з більшим натхненням, припадаючи до його плеча:
— Відкинь упертість, дай волю розсудливості — тільки так ти можеш допомогти народові і врятувати своє життя!.. Якщо ти не підеш тепер звідси хоч на час, тільки на якийсь час, то через тиждень тебе впіймають, і все діло, яке ти розпочав, загине, а сам ти помреш ганебною смертю на кобилі.
Ох, яка ж сліпота закриває твої очі! Все чекав тебе попереду: слава, влада, любов…
— Ні, ні…— Кармелюк схвильовано вхопився за голову.— Все це не те, пані, не те…
— Невже ж ти й досі не знав радощів життя, що маєш його за ніщо? — наполягала- Розалія, беручи його руки в свої.— Невже ти не любиш нікого? Невже ж ти не знав тої любові, яка вогнем запалює кров, сповнює всесильним безумством душу, котра примушує забувати весь світ?
Розалія вже не говорила, вона шепотіла, задихаючись від пристраот, і вогненний шепіт її, мов палюче дихання, пробігав по обличчю Кармелюка.
— О, збережи ж своє життя хоч для того, щоб зйідати це щастя! Повір мені: другого життя не буде; там чекають нас тільки муки, терзання, туга. Один раз нам дано натішитися щастям,— одштовхувати від себе це щастя безглуздо, гріх…
•— Пані, пані, навіщо ти кажеш мені все це? — з хвилюванням промовив Кармелюк, відчуваючи, що його охоплює якась стихійна сила, що земля тікає з-під його ніг, а голову сповнює гарячий туман…
— Тому, що я люблю тебе! Люблю більше за життя своє! — скрикнула Розалія.
Дві оголені мармурові руки обвилися навколо шиї Кармелюка, і в пориві жагучої пристрасті припала красуня до його грудей… Все зникло в солодкому чаду…
Нараз лісову тишу прорізав різкий крик сови… за ним другий і третій…