Поринувши в свої страшні думи, Уляпа й не помітила, як до неї підійшов один з молодих гайдамаків.
Пані отаманшо,— промовив він,—- прийшов якийсь дід до твоєї милості, каже, що треба йому негайно побачити тебе.
— Де ж він?
— Та там, нагорі.
— Стань тут, на моєму місці.— Уляна передала рушни-* цю гайдамаці й подалася чимдуж стежкою на вершину гори, де, власне, й був табір розбійників.
Вона застала там діда, обличчя якого видалось їй вельми знайоме.
— Ти до мене, діду? — звернулася вона до нього, оглядаючись по боках.
Нікого близько не було, тільки на віддалі невеликий гурт гайдамаків порався, готуючи вечерю.
— До тебе, молодице.
— Я наче бачила тебе десь?
— А на облаві. .
— Так, так.—Уляна одразу пригадала дідка, який попередив їх про небезпеку під час облави.— Чого ж тобі треба?
— Листа приніс тобі.
—- Мені? Від кого?..
— Від маршалківської покоївки Фросі. Вони з отаманом з одного села; разом у Пігловського у дворі були, разом і до Хойнацького перейшли. Дівчина добра, золота душа, про отамана, як про рідного брата, клопочеться; що почує в панських покоях — зараз передав. Я нещодавно приносив од неї листа отаманові.
— А-а, приносив? — мимохіть вихопилося в Уляни.
— Приносив, приносив, і отаман дякував і поберігся. А тепер послала вона, до тебе з листом.
— Про мене, виходить, знає! — прошипіла крізь зуби Уляна, ледве ховаючи свою лють.
— Аякже,— мовив далі старий, не помічаючи настрою Уляни.— «Біда, каже, велика загрожує, та отаман не повірить, насміється, а вона,— виходить, ти,— каже, обачлива та розумна, все обдумає й по-своєму поверне».
— Спасибі красуні за ласку,— процідила крізь зуби Уляна.
Вона одразу відчула, що лист суперниці трактує не про
наміри панів, а про щось інше, пекучіше.
— Ну, й тобі, діду, спасибі за службу.
— Нізащо. А до ж отаман?
— Його немає в таборі, виїхав,— поквапно відповіла Уляна.
— А хлопці казали, що тут.
Брешуть, допіру виїхав,— ще раз твердо сказала отаманша, побоюючись, коли б старий не побачився з Кармелю-ком, і не розповів йому про листа.— Та й ти, діду, не барися, поспішай назад, а то якраз можуть оточити москалі.
Через те, що старий був уже досить наляканий своєю мимовільною участю в облаві, то, почувши страшне застереження отаманші, поспішив скоріше піти собі.
Уляиа з дикою злістю затиснула конверт у руці; то, виходить, це вона, Фрося, й першого разу прислала листа Карме-люкові, виманювала, викликала, й знову прислала сюди цього старого дурня.
І ніхто, ніхто не сказав Уляні про це!
— У, собаки прокляті! — прошипіла вона, з ненавистю
оглядаючись на розбійників, що поралися коло вогнища. «Але хто прочитає диста? Коли б часом знову не вийшло такого, як тоді з Янчевським: Можуть передати отаманові». Уляна почала перебирати в думці, кому б із ватаги вона могла довіритись, і нараз побачила серед кашоварів молодого Довбню: він уже двічі виконував її доручення й був письменний. •
Уляна відкликала набік хлопця й заговорила з ним украдливо й ласкаво:
— Слухай, хлопче, зроби мені лишень одну пбслугу: на ось, я давно сховала тобі на гостинця^— вона всунула йому в РУКУ кілька червінців,— ти розумний і спритний хлоп’яга, тебе не гріх і ватажком настановити, і я про те скажу ота^
манові, тільки ось що: прочитай мені оцього листа, та тільки нікому про те анімур-мур, розумієш?
— Розумію, розумію.
— Гляди ж, я тобі вірю, а одуриш — ми ж з тобою бачимося не востаннє.
— Та хай мене бог покарає, пані отаманшо, хіба я дурень якийсь.
— Ну гляди ж.
Уляна передала хлопцеві листа й жадібно вп’ялася в нього очима.
Розбійник розірвав конверта; в ньому лежала коротка записка:
«Соколик твій, котрий був і моїм коханцем, знайшов тепер собі нову полюбовницю й сьогодні буде з нею милуватися в бурдеї, що в маршалківському лісі за фігурою. Коли хочеш полюбуватися голубками, приходь туди в надвечірню пору. Покоївка маршалківська Фрося».
Гайдамака згорнув папірця, підвів очі й мимоволі відсахнувся,— так жахливо змінилося обличчя Уляни.
— Ну, добре ж,— промовила вона з зусиллям, викликаючи на своє обличчя посмішку, та замість посмішки риси її спотворила страшна, лиховісна гримаса,— дай же сюди листа, та гляди: нікому й слова! Йди до своєї роботи, а я піду пошукаю отамана.
Спантеличений і змістом записки, й виглядом отаманші, Довбня пішов назад до свого гурту, а Уляна повернула в той бік, де мав бути з рештою розбійників Кармелюк.
Вона вже не йшла, а бігла, як скажена кішка. Тепер у серці її горіла тільки жага помсти; ця пекуча жага полум’ям охопила її, і в ній згасло все: любов, розум, совість. їй треба було тільки переконатися в -тому, чи справді ж Кармелюк подався на це побачення, а тоді кинутися по його слідах, причаїтися за дверима солодкого сховища закоханих, і, коли вони впадуть в обійми одне одного, вдертися несподівано й на його ж очах встромити перелесниці ножа в саме серце.
Незабаром Уляна набігла на гурт розбійників, що копали рів.
— Де отаман? — звернулася вона, задихаючись, до одного з них. Навіжений вигляд отаманші одразу вразив гайдамаків.
— Що сталося? — заговорили всі, кидаючи заступи.
— Нічого. Де отаман?
— Та виїхав тільки що.
— Виїхав? — зловтішна посмішка скривила рот Уляні.-— Куди ж?
r — А хто його знає, здається, на Березівку*
Ага, на Березівку! — Обличчя Уляні спотворилося; вона хутко подалася в глибину лісу…
Опівдні всі гайдамаки, окрім вартових, зібралися на обід; прийшли й Кармелюк, і Андрій з Дмитром.
Ну що, як діло? — тихо звернувся до них Кармелюк.
До вечора, батьку, все буде готове,
А Уляна там зосталася?
Та ні… Пішла кудись.
— Пішла? Як же це… з поста пішла?.. Куди ж вона пішла? — голосно спитав Кармелюк. Неприємне передчуття охопило його.
Тривога отамана передалася й Андрієві,— він значливо переглянувся з Дмитром і звернувся до розбійників, що сиділи біля казан кін.
Панове, чи не бачив хто отаманші?
— Та до нас же прибігала вона, непевна якась,— відповів один з розбійників, які копали рова.— Питала, де отаман.
— А я бачив, як і коня виводила! — відповів другий.
*■’- Коня? — сполохався Кармелюк.**— Виходить, поїхала кудись?
Мабуть, що так. Стрілою помчалася,—підтвердили гайдамаки. .
Кармелюк підвівся з місця. Справжня тривога охопила його. «Чи не довідалася чогось про Олесю? — мигнуло йому в голові.— Ця скажена кішка може в одну мить погубити дитя!..»
— Та що ж сталося? — промовив він уголос.— Чому поскакала отаманша?
Чекайте, а дід же якийсь приходив до неї,— обізвався один з кашоварів,— листа, чи що, якогось приносив… Та ось, Довбне, отаманша тебе відкликала чого?
Прй перших словах цієї розмови Довбня, неабияк збентежившись, почав швидше носити їжу ложкою; тепер же він зовсім оторопів, та цього разу товариш виручив його з біди.
— Листа? Я бачив, бачив! — гукнув розбійник, котрий нагадав, що отаманша виводила коня…— Коли пані вискочила на коня, то згубила папірця; я підняв його й погукав їй услід, та вона вже не почула… Та ось, дозвольте, ось він, цей папірець! — сказав гайдамака й витяг з-за халяви чобота пожмакану записочку Фросі.
г- Давай! — Кармелюк майже вирвав її з рук розбійника.
Як тільки пробіг він перші рядки листа — обличчя його вкрилося червоними плямами.
— Зрада! Западня, пастка! — несамовито закричав він.— Догнати божевільну! Коня!
Тим часом у домі маршалка знову зібралося жваве товариство — знову з’явилася чарівна пані суддиха, а за нею й Алоїз Пігловський.
Літинського суддю його судді не катували вогнем, бо він добровільно віддав свої ключі й не приховав від екзекуторів грошей, які зберігалися в домі; він тільки дістав сувору кару за свій суд і^два тижні пролежав у гарячці, вкритий ранами від нагаїв. Але наприкінці другого тижня гарячка спала, виразки почали гоїтися й усяка небезпека минула. Щодо нападу гайдамаків, то суддя був тепер від нього убезпечений і словом отамана, й військовими загонами, які прибули з Ка-м’янця.
Агата весь час доглядала чоловіка; і хоч нещасній дружині старанно допомагав у всьому вірний друг дому — Алоїз, але все ж таки звикла до легковажного життя жінка під кінець очамріла й написала Розалії листа, в якому сповіщала її про відновлене здоров’я свого чоловіка й, крім того, скаржилася подрузі на нудьгу.
Розалія негайно відповіла папі суддисі й запросила її приїхати до неї, бо сама вона лежить хвора в ліжку, а тут ще повен дім гостей.
«Крім того,— приписувала вона в кінці записки,— нам пора, мій ангеле, закінчити розпочате діло. Всі підготовчі заходи я вже завершила,— залишається тільки кінець. Тому-то й спіши до нас із своїм секретарем, пам’ятаючи прислів’я: «Le fin couronne Foeuvre» *.
Сповнена любові подруга страшенно стурбувалася станом здоров’я дорогої Розюні; вона кілька разів навіть починала плакати, але разом з тим виявляла такий жах на саму тільки думку про можливість залишити хворого чоловіка, що суддя змушений був сам ублагати своє ангелятко одвідати шановну пані маршалкову. Умовивши нарешті дружину, він звернувся з сердечним проханням і до свого любого друга Алоїза — супроводити його найкоштовнішу перлину в Мар-шалківщину й оборонити її в дорозі від усякого лиха.
Агата не забарилася прибути з своїм, секретарем у дім маршалка, де спинилися на деякий час майор і два корнети прж-сланого з Кам’янця загону.
Після жахливої пригоди з Янчевським Розалія пролежала три дні в ліжку, не допускаючи до себе майже нікого і впер-
% Кінець — справі вінець (франц.).
то відмовляючись від лікарів. Чоловік, який заходив до неї після наполегливих домагань, приходив до думки, що його «яскулечка» блідне щогодини все дужче й що в очах її з’явився підозрілий блиск. Насправді ж, крім фізичиого потрясіння, Розалія страшенно мучилася душевно: почуття страху, ревнощі, жах викриття й переслідувань з боку одуреного коханця шарпали її нерви й не давали їй і хвилини спокою.
Тривалі години своєї самотності, вона тільки й думала, як би їй виплутатися з незручного становища, в яке її поставили несподівані обставини* Нарешті вона опанувала себе, встала з ліжка й звеліла покликати до себе чоловіка. Розпитавши його на початку розмови про останні новини, вона порадила чоловікові запросити офіцерів прибулого загону зупинитися в їхньому домі, влаштувати в них, так би мовити”, штаб-квартиру. Вона пояснила чоловікові, що, втративши Янчевського, москалі блукатимуть тепер, мов сліпі, що їм потрібні вказівки людей, які знайомі з місцевістю, а такі вказівки можуть давати їм лише вони та пан Рудковський. Головне ж, запросивши в свій дім панів офіцерів, вони, господарі, можуть бути цілковито впевнені в своїй особистій безпеці: з офіцерами ж прибудуть караульні, вістові, днювальні, денщики, одне слово, двір наповниться озброєними людьми, і Кармелюк тікатиме від нього, як чорт од ладану…
Про себе ж Розалія мала ще два аргументи для запрошення москалів у свій дім: передусім перебування начальства далеко від команд, у багатому домі, де все буде надане до його послуг для приємного проводження часу, неодмінно загальмує переслідування Кармелюка й дасть можливість йому врятуватися втечею; а друге, не менш важливе,— те, що, бувши завжди разом з офіцерами, вона легко довідуватиметься про всі їхні плани, заходи й передаватиме про них заздалегідь любому коханцеві.
Вислухавши думки дружини, маршалок захлинувся від захоплення. Він розцілував сто разів ручки Розалії й подався запрошувати дорогих гостей. З свого боку й пани офіцери, яким зовсім не усміхалася перспектива постою в сільських хатах, з задоволенням прийняли запрошення поважного магната, і таким чином палац маршалківський, що перебував деякий час у тиші й- безгомінні, знову оживився веселим дзвоном келихів, звуками музики й громом застольних промов.
Надворі вже густішали ранні осінні сутінки; сіявся дрібний дощик; було холодно й незатишно. Але вікна маршалків-ського палацу сяяли веселими вогнями.
Всі приймальні кімнати були пишно освітлені безліччю воскових свічок. Фрукти, вина, наливки стояли на столах і столиках; панство нещодавно перейшло до салону після розкішного обіду, що надовго затягся. Крім офіцерів, гостював зараз у Фінгерів і старий Пігловський, занепокоєний довгою відсутністю свого сина Алоїза; якого, між іншим, не було цього разу у вітальні.
Обличчя гостей були збуджені й жваві; не менше збуджені були й обличчя чарівних дам, особливо Розалії, хоч вона за весь час обіду й не приторкнулася ні разу до келиха вина, щоки її палали, очі горіли якимсь внутрішнім блиском; вона все м’яла свою тонку напахчену хусточку й підходила до вікон, то вдивляючись, то прислухаючись до звуків, що долинали знадвору. Та осінній день швидко догоряв, і пильний погляд красуні не міг нічого розгледіти в сирому, гнилому мороці, що насунувся з усіх боків на дім.
Нарешті, втомлена тривожним чеканням, вона сіла в крісло коло вікна.
Бравий майор помітив, що чарівна господиня дому сама, підійшов до неї, брязкаючи острогами, й спинився біля її крісла.
— Чарівна папі маршалкова все вдивляється у вікна,— з усмішкою промовив він по-французькому, покручуючи вус,— неначе вельможна пані боїться появи розбійника, який наробив стільки галасу?
— В присутності наших славних оборонців я не боюся нічого,— відповіла теж по-французькому Розалія з вишуканою люб’язністю,— та даремно пан майор ставиться так легковажно до розбійника: жахливі вчинки його доводять, що це— особа, надзвичайно сильна й владна.
— Гм, зухвалий грабіжник діяв усюди підкупом і обманом, та при мені він не встигне проявити своє нахабство… І справді, якби пані маршалкова не затримувала нас у своєму замку, як німфа Каліпсо Одіссея62, я б давно вже вивудив цього чорта з болота, в якому він застряв, і привів би сюди, як ведмедя, з кільцем у губі.
— О, тільки, будь ласка, не сюди! — скрикнула з удаваним жахом Розалія.— Мені здається, я б умерла, тільки глянувши на.того страшного головоріза!
— Пані перебільшує силу враження від того негідника,— поблажливо посміхнувся бравий герой.— Правда, йому пощастило вчинити кілька чималих грабунків і вбіивств, але ж він усюди діяв за допомогою челяді панської, двірні й мужиків —- у цьому й секрет його успіху, сам же він не має в собі нікого, жахливого, просто — солдат-утікач…
— Однак,— перебила з вимушеною усмішкою майора
Розалія,— зустріч його з нещасним паном Янчевським до-* водить протилежне: він же тільки помстився йому, а не пограбував, та й пішов, як видно, сам на сам!
— Але звідки це видно, що він пішов сам на сам? — зди-вувався майор, При цьому зауваженні Розалія збентежилась і нервово прикусила губу; але офіцер вів далі, не помічаючи враження від своїх слів на красуню,—Навпаки, спосіб покарання, вигаданий для нещасного пана, доводить, що роз-бійник був не сам: не міг же він сам і держати, і шмагати пана,— очевидно, були помічники. А от яким чином сам пре-зус ваш напоровся один на зграю —це подиву гідне!
LXXXIII
Почувши прізвище Япчевського, маршалок і Пігловський поспішили приєднатися до співрозмовників.
— Ах так, наш нещасний пан Янчевський! — підхопив зітхнувши маршалок.— Скажіть, дорогий пане майоре,— доторкнувся він до рукава офіцера, ми ж і досі не знаємо: чи не відомо вам, що спонукало його відлучитися від війська й кинутися самому на одчай душі в ліс?
— Зовсім незрозумілий вчинок,— майор розвів руками, не тямлячи нічого,— вельмишановний пан провів нас, ми вже майже вивідали, де засів проклятий розбійник, і нараз довідуємося вранці, що пан Янчевський поскакав з двома челядниками невідомо куди й обіцяв повернутися тільки ввечері.
— Нещасний! — зітхнув маршалок.— Дуже ймовірно, що він поспішав до нас… Але чому він подався в той ліс?.. Ти, пане коханку,— звернувся він до Пігловського,— здаєтьоя, бачив його на дорозі; чи не пояснив він тобі свого дивного вчинку?
— Нічого! — Пігловський так само непорозуміло знизав плечима.— Він сказав мені всього одну фразу, що його ошукали й одурили і що хитрий диявол від його рук не втече* та от спитав ще про здоров’я нашої дорогої пані маршал-кової.
— О добрий друг, вірний друг! — Маршалок розчулено підвів очі до стелі й немов застиг у мовчазній молитві.
З перших слів цієї розмови Розалія якось неспокійно за-совалась у кріслі, та коли Пігловський згадав про обман, вона трошки почервоніла й поквапилась сказати:
— Якщо наш дорогий пан Демосфен казав про те, що його одурили, то мова йшла, звичайно, про Кармелюка. Той негідник — мастак на такі витівки: він уміє підробляти і письмо, й печатки, і тому що він давно вже шукає пана Янчевського й ненавидить його понад усіх, то, дуже ймовірно, і вигадав якийсь жарт, щоб заманити пана Демосфена до нашого лісу.
— Цілком слушно! — скрикнув маршалок.*— Ох, як ти розумно все це розміркувала, моя крулево.
— Вельми, вельми правдоподібно,— підтримав майор і Пігловський.
Я поговорю з ним про це…
— Боже тебе борони, мій друже…— Розалія поквапно перебила свого чоловіка,— хіба можна сномииати нашому славному героєві про таку жахливу подію?..
— Так, так! Бідолаха страшенно мучиться,— підтвердив Пігловський,— він сказав мені, що в нього залишилась тепер одна мета в житті — помститися ворогам.
— За цим діло не стане. Завтра ж піймаємо волоцюгу й передусім розпишемо в нього на спині список усіх його лихо-дійств,— заявив майор.— Його вже обступили, він у наших руках, і я б узяв його навіть сьогодні, коли б наш милий пан Рудковський, який обіцяв провести лісовими хащами загін, щоб відрізати відступ зграї, не відлучився на цей час… А, до речі,— звернувся він до Розалії,— чи не може ясновельможна пані пояснити мені, куди треба було її секретареві так негайно виїхати й навіщо вій узяв у мене півсотні гусарів?
— О ні,— лукаво усміхнулася Розалія.— Цього ми не можемо пояснити панові до завтрашнього дня.
— Так, так, нізащо, це наша таємниця! — підхопила Агата, яка приєдналася до товариства, й навіть посварилася на страшного москаля пальчиком.
— От як!
— То, виходить, і чарівні пані допомагають нашому щасливчикові?
— Вони хочуть нас заінтригувати зовсім,— усміхнувся Пігловський.
Тільки маршалок не виявив цікавості до таємничих слів Агати, а тривожно засопів і з жахом глянув на Розалію.
— У всякому разі, в таємниці нашій немає нічого жахливого, пане,— з граціозною усмішкою мовила Розалія.— Завтра ви довідаєтесь про все, і пан майор не пожалкує за тим, що на день позичив нам загін гусарів.
— Вся моя команда до послуг панських.— Бравий майор ловко дзенькнув острогами й уклонився Розалії.
О, нам не треба всього загону, ми з однією жменькою подаруємо вам, панове, такий дорогий подарунок, про який
ви навіть і не мрієте! — Агата по-дитячому надула губки й окинула всіх переможним поглядом.
— Пані остаточно хоче примусити нас умерти від цікавості!
— Але я на правах батька питаю наших чарівних володарок, з жартівливим уклоном додав Пігловський,— що ви зробили з моїм сйном? Куди ви послали його?
— Ні, ні, хоч як розпитуйте, не скажу,— це таємниця, а жінки їх уміють берегти,— заторохтіла Агата,— і от щоб ви не випитували в мене, я йду в найдальший куток і мовчу, мовчу, мовчу!
Вона відпурхнула від Розалії і в супроводі майора й старого Пігловського відійшла в глибину вітальні. .
Незабаром туди ж за гарненькою цокотухою пішли й інші офіцери. Сам тільки маршалок зостався коло Розалії.
— Розюто, ангеле мій…-* прошепотів він, нахиляючись tfo неї,— невже?..
— Ах, заспокойся, на бога! Простий жарт — і більше нічого,— з досадою відповіла Розалія й, підвівшись з місця, спинилася коло найдальшого вікна, що виходило в сад.
Вона притулилася гарячим чолом до холодної шибки й застигла в тривожному чеканні.
Зовнішній спокій і кокетлива жартівливість, котру вона проявляла з гістьми, надзвичайно гнітила її. Нерви її були напружені до краю: сьогодні вона багато чого поставила на карту і нетерпляче чекала тепер наслідку затіяного діла…
Цей план вона вимучила в своєму серці, а після фатального побачення з отамацом він став її пекти невгасимим вогнем… «Та чи вдасться Рудковському піймати Уляну? А якщо зірветься?»
І як поставиться до цього Кармелюк? Чи не подумає він, що це вона, Розалія, влаштувала засідку на його коханку? Та ні… діло обставлене так, що на неї не може впасти й найменша підозра: пани й комісари придумали цей диявольський жарт, «Але все-таки він може подумати… Треба пояснити йому.., Але як, як, куди їхати, як побачити Кармелюка? Чому ж він не потурбувався про це? Так, справді, чому він не потурбувався про це? — казала вона сама собі настійно, т-Йому ж це зовсім легко зробити. П’ятий день вона не бачить його, не знає про нього нічого, а він і звістки ніякої не пришле!»
Розалія зім?яла в руках тонку батистову хусточку.
Він же піддався її чарам, утратив розсудливість… Не міг же він так прохолонути за один день?.. О ні, ні, це та, нена-висна суперниця, перешкоджає їй у всьому! Вона, як та кішка, слідкує за ним скрізь, як кошмар, переслідує його. А може, знову розбудила в ньому захололе почуття, впоїла його своєю скаженою пристрастю? У, ненависна!..— Розалія до болю закусила губу й знову, тільки подумавши про те, що та жінка там, поблизу Кармелюка й, може, поділяє його ласки, відчула, як кров шугнула їй у голову й скажена злість запалала в її серці.
Скоріше, скоріше позбутися її, і тоді край усім мукам!
Розалія одвернулася од вікна й оглянула вітальню. Мар-шалка не було в кімнаті… Серед гостей, які оточували Агату, чути було веселий гомін і сріблястий сміх красуні.
Розалія прислухалась; ні з саду, ні з двору не чути було ніякого шуму.
«Ах, чи тільки зуміє той хвальковитий хлопчисько впоратися з ділом? Чому й досі не їде?» — прошепотіла вона роздратовано й знову задумалась, але тепер думки її пішли в іншому напрямі. Історія з Янчевським почала набирати гострого характеру… Янчевський згадував про якийсь обман… Невже догадався, розвідав? Припустимо… Але в який спосіб? Що могло її виказати? Записка? Але вона писана зміненим почерком і адресована невідомо кому. Та й хто міг показати йому, де сховано записку? Циганка?
Розалія нахмурила брови… Еге ж, прикро, що вона довірилась їй. Всіх; інших легко впевнити в тому, що це витівка Кармелюкова, та Янчевського не ошукаєш. Проте якщо циганка й виказала її, то в усякому разі, тепер, після сьогоднішньої облави на Уляну, можна буде сміливо запевнити і Янчевського, що записка ця покинута була на те, щоб заманити розбійницю, що його недовірливість та підозріливість і втягли його в халепу. А найкращим виправданням її, Розалії, може бути те, що вона лежала хвора в ліжку й не виїжджала з двору… Але Кармелюк невчасно розчулився,— міркувала далі Розалія.— Ех, навіщо ото він відпустив Янчевського? Чи не простіше було б не показуватися йому на очі — або вже коли покарати* його, то як слід,— вирвати назавжди жало в гадюки! Все це так безглуздо! Таким вузлом сплелися навколо неї всі нитки, що тепер уже важко їх і розплутати… Та все це пусте,— аби тільки він, незрівнянний і любий, був з нею, а тоді, чого не можна буде розплутати, те можна буде й розрубати!
Розалія о дійшла од вікна й попрямувала була до гостей, що оточували Агату, коли нараз до її слуху виразно долинули з двору шум, крик і ляскання пуг.
І Агата почула це. \
— їдуть, Розюню, їдуть! — скрикнула вона й побігла до подруги.
Від тривоги й напруженого чекання пані маршалкова побіліла, як папір, і вхопилася руками за спинку крісла.
В цю хвилину в сусідній кімнаті пролунали гучні кроки, двері розчинилися, і до зали швидко зайшли заболочені Рудковський, Алоїз та ще кілька молодих шляхтичів; обличчя їхні сяяли тріумфом; за ними виглянуло з дверей і лукаве, радісне личко Фросі.
— Ну що? Як? — кинулася до них Агата, але її голос потонув у гучних криках: «Віват, віват!»—-з якими ввійшли до зали шляхтичі.
— ЇИват! Наш славний презус! —- вигукнув Рудковський, підбігаючи до Розалії.
Дружний хор підхопив його вигук.
Гості, які були в залі, стовпились коло обох дам.
— Впіймали? Схопили? — швидко промовила, почервонівши, Розалія.
— Пані презус — наш перший герой,— захоплено казав Рудковський,—все відбулося так, як розрахувала пані: впіймано розбійницю, а слідом за нею впіймався й Кармелюк!— випалив він.
— Кармелюка впіймано?! — крикнули всі, хто був у залі, не вірячи своїм вухам.
— Лежить зв’язаний під вартою москалів…
Розалія похитнулася… і, чіпляючись за ручки, поволі посунулася в крісло.
Поволі посувалася партія арештантів широкою дорогою, що тяглася до Ярмолинців — останнього етапу перед Кам’ян-цем…
Попереду їхав віз, оточений двома рядами гусарів. На возі лежав Кармелюк: руки й ноги його, у важких кайданах і наручниках, були приковані до полудрабків; шию охоплював залізний нашийник, від якого йшов короткий ланцюг, прикріплений до поперечної перекладини воза. Завдяки всім цим запобіжним засобам Кармелюк міг робити тільки найобмея^е-ніші рухи, але тепер у нього, здавалося, не вистачило б сили й на них. Гордий отаман лежав нерухомою купою на солом’яній підстилці, що накидана була на дно воза; обличчя його бліде, очі напівзаплющені, права нога, закутана в закривавлене ганчір’я, роздулася й розпухла, мов колода, Ступнів за двісті од воза рухалося й дзвеніло ланцюгами дру-< ге щільно збите каре, яке оточували розтягнутими рядами піші солдати-інвалід^
Арештанти йшли душ по п’ять у ряду. їх було всього чоло-61 вік із сорок. В гурті були різнорідні елементи: втікачі з каторги, й засуджені злочинці, й селяни, запідозрені в розбійництві,— цих було найбільше. Деякі йшли з кайданами на ногах і руках, інші ж були прикуті один до одного.
У кількох із них обличчя було прикрашене огидним тав-ром, яке, між іншим, викликало почуття пошани в меншої арештантської братії; в інших же тільки виголена половина голови вказувала, до яких місць призначалися ці одягнуті в сірі халати люди.
В середньому ряду чотирикутника дашли три особи, які різко відрізнялися від інших. Вони пе були ні тавровані, ні голені, на них пе було навіть арештантського одягу, й, незважаючи на те, що вони були, очевидно, в цьому гурті випадково впійманими птахами, всі супутники ставилися до них із щирою повагою.
То були Уляна, Андрій і Явтух; вони йшли в одному ряду, пліч-о-пліч, бо конвойним і на думку не спадало, що ці пташки — з одної клітки.
Арештанти йшли мовчки, понуривши голови, зрідка перекидаючись уривчастими фразами; довга дорога потомила всіх; тільки покрикування конвойних та брязкіт заліза порушували тишу.
61 М е н т и к —■ коротка накидка, яку носили гусари, облямована хутром, прикрашена шнурками і петлями.
За арештантами ліниво тяглися два вози, навантажені мізерним скарбом переселенців.
Ряд кінних солдатів замикав цю сумну процесію.
Поперед неї ж, подалі від гусарів, які оточували воза, їхали поруч два офіцери. Один з них був молодий корнет у ментику *, котрий захопив Кармелюка, другий — штабс-капітан, начальник конвою, що супроводжував партію арештантів, яку правили етапом до Кам’янця. Сьогодні обидва загони випадково зустрілися в дорозі, і тому що обом шлях стелився: на Ярмолинці, то начальники вирішили з’єднатися для більшої безпеки, а також для того, щоб удвох згаяти нудний час у дорозі.
Уляну й Андрія з Явтухом корнет помістив у центрі штабс-капітанської партії, а Кармелюка висунув на чималу відстань уперед.. І таким чином вони рушили в дорогу.
Уже надходив^ вечір. Коні обох офіцерів поволі рухалися по липучій грязюці, що цілими вальками приставала до їхніх копит. Захоплені своєю розмовою, обидва начальники не чули ні прикрого чвакання багна під ногами, ні далекого скрипу воза, ні дощу, який мжичив холодним туманом…
Вони попустили коням повіддя й дали розумним тваринам волю вибирати алюр на свій розсуд.
— Та-ак,— мовив штабс-капітан, k який здавався зовсім вицвілим перед молодим, квітучим і хвацьким корнетом, котрий супроводжував Кармелюка,— не вадило б і по чарчині. В таку погоду цілий день на коні… Чорт візьми, тьху! —- Він сплюнув набік і з дрожем пересмикнув плечима.— Та хоч би було що вести, а то саме сміття: злодії та волоцюги, та конокради! От вам, пане, пощастило. Сліпа фортуна. Еге ж, сліпа. І як це ви примудрилися піймати такого бобра?
— А сказати вам правду, то й сам не знаю як,— добродушно усміхнувся молодий корнет,— просторам, шельма, попався мені в руки, як у мужицькій приказці: «Коли бог дасть, то і в вікно подасть». Діло було ось як.— Корнет пересунув па бік ментика, поправив на голові ківер і почав: — Як я вже вам доповідав, задумав там один папок упіймати онде ту жіночку,— коханка вона розбійникова, чи що? Ну, підослали там до неї когось, щоб виманив, і влаштували засідку. Дізнаємося,— іде діло на лад, клюнуло. А місце ми вибрали найсекретніше… Курінчик у лісі малий, кругом хащі, а з тилу та з правого боку яр, зарослий кущами, та такими густими, що хоч цілий ескадрон серед них сховай — не побачать. Розставив я цепом Секрет, спішив десятків два моїх молодців, і засіли ми, ждемо. Бачу, жінка на коні проскакала повз мій фланг; спинила коня, зіскочила та поповзом, крадучись до куреня, а в курені ото й засів той панок із своїми помічниками. А тоді нараз пролунав знову тупіт, і недалеко. Хтось летить скільки духу, та так летить, що аж земля здригається. У мене, знаєте, трошки тенькнуло і запекло під грудьми. «Ну,— шепнув своїм,— стій, братці, струнко!» Притаїлися ми, а тупіт коня все ближче, ближче, ніби на нас. Як ось нараз чуємо тріск, а потім грюкнуло щось. Отак ступнів за сто від нас щось зірвалося й грюкнуло на дно яру. Кинулися ми туди, бачимо: лежить кінь, б’ється — зламав собі спину, а під конем розбійник якийсь; кінь йому придушив праву ногу й праву руку; силкується він, а ніяк з-під коня вилізти не може. Оточили ми шельму, дивимося,—молодий та гарний… Придивилися,— батечку мій! Та це ж не хто інший, як соловей-розбійник, Кармелюк! «Здавайся, шельмо!» — кричу йому, а він зібрав нарешті сили, підвів голову та як жбурне на мене з лівої руки кинджалом… Та бог урятував: кинджал тільки застряв у еполеті. Скипів я. «Зв’язати собаку’ й надіти на нього кайдани й нашийника!» Кинулися мої молодці, насіли, відняли в нього зброю. Ще добре, що пса коняка придушила, а то він би й
однією рукою так бився, що нам би довелося з ним пововтузитися. Ну, ми наділи йому на руки й на ноги кайдани, а на шию нашийника, стягли з нього коня, поставили шельму на ноги, але не стоїть, падає: поламав, мабуть, ноги…
XXXXIV

— В розумінні втечі сяя обставина для вашої особи вельми сприятлива,— зауважив штабс-капітан і, з заздрістю глянувши на. хвацького корнета, додав знову: — Так, усе фортуна, сліпа фортуна. І для амбіції вашої втішно, і в начальницьких осіб сяя подія викличе належну прихильність. Так же можна зразу махнути і в поручики, а то ще й зробити, вольт — у столицю, в кавалергарди… Та й панство не залишить без сатисфакції. Привалило вам щастя, пане мій! Тільки глядіть тепер, щоб пес не втік! Він же на це зух.
— Не втече! Я його так прикував, що був би на його місці
сам диявол і то б не вирвався з ланцюгів; та й йога в нього розтрощена; зостався всього тільки один перевал, а тоді здам — із голови геть! ?
— Правда, але ж зосталася ще зграя: можуть учинити несподівану атаку, одіб’ють.
— Не вдасться! — корнет упевнено махнув рукою й провадив самовдоволено: — Лігвище цієї зграї я вже був обложив. Але тільки майор наш довідався, що Кармелюка. і його спільницю я вже впіймав’, як дав мені наказ перепровадити їх негайно до Кам’яиця, а сам з рештою загону кинувся, щоб накрити зразу всіх ос у гнізді. Думаю, що вони тепер або лежать позв’язувані, або плуганяться вже десь за нами. Чисто, в три темпи зроблено діло!
— Так.;., А де ж ви ще тих двох захопили?
— Та теж, либонь, самі напоролися на нас. За Баром вони переходили дорогу, а як побачили, що цілий ескадрон іде,— давай навтікача: Ну, ми то їх швидко наздогнали: в нас коні були свіжі, а в них загнані; послали ми шельмам навздогін пару куль,— під одним коня вбили, а другому плече подряпали, ну й піймали. Хто їх знає, що за волоцюги? Грошей у кишенях у них знайшлося чимало.-Присягаються, що, боячись Кармелюка, озброїлися з ніг до голови, та я не дурний: чого тікали?
— Звичайно, все щастя. Е-ех! Натура дура, судьба індичка, а життя — сміття копичка. Сміття копичка, пане мій! Закинуть отак людину в багно й топлять у ньому… і гріш їй ціна! — Він урвав свою похмуру мову, пересмикнув плечима під потертою шинелею й закінчив: — Хоч би вже скоріше, привал: не гріх і чарку перехилити.
А от і спочинемо: буде й мадерка, і все інше. Можна буде і в штосик труснути! — тріумфуючи, весело мовив корнет і хвацько пересунув на голові ківер.
Обидва замовкли: корнет — наперед смакуючи принадність відпочинку й гульні, штабс-капітан — злобно думаючи про несправедливість долі, яка посилає дурним шмаркачам апетитні шматки й залишає в тіні -й забутті інших, гідних уваги.
Конвойні, які супроводжували воза зі Кармелюком, їхали мовчки, бо близько були від начальства; але солдати, які конвоювали інших арештантів, дозволяли собі перекидатися окремими фразами. Арештанти також час від часу перемовлялися на своїй злодійській мові.
Явтух, який ще раніше встиг ознайомитися з цим жаргоном за час свого перебування в літинській тюрмі, познайомив з ним і Уляиу, й Андрія; а втім, це робилося дуже обережно: товаришам було вельми важливо остаточно переконати штабс-капітана й корнета в тому, що вони, якщо й підозрілі волоцюги, то зовсім непричетні до зграї Кармелюка. Це давало їм можливість бути вкупі з Уляною й думати разом; з нею про те, як би врятувати отамана.
Корнет казав правду: Андрій і Явтух напоролися на нього майже з власної волі.
Коли Кармелюк помчав як божевільний услід заУляиою, Андрій і Явтух теж подалися за ним, а тимчасовий провід над загоном само собою перейняв ^Дмитро. Вже доскакавши до місця катастрофи, Андрій і Явтух не застали там нікого й збагнули, що отамана впіймано, зв’язано й що ного вже везуть кудись.
Ту ж мить кинулися вони по слідах і справді не більше як за тодину догнали загін, що супроводжував Кармелюка, й одразу зрозуміли, що кинутись одбивати отамана в такої сильної варти було б цілковитою дурістю.
Перша думка їхня була повернутися зразу ж до табору, зібрати ватагу й негайно податися визволяти свого батька, але зміркувавши скільки часу їм доведеться згаяти на це, а головне те, що коли ватага вирушить, то неодмінно викличе переслідування загону гусарів, які розташувалися поблизу, вони зрозуміли, що наздогнати військо й відбитюв нього отамана силою майже неможливо, і тому вирішили самі себе віддати в руки начальника конвою, щоб потрапити разом з отаманом у в’язницю і всіляко сприяти його втечі. Ця думка переслідувала їх день і ніч. Шостий день плуганилися вони отак, зупиняючись на короткі привали, але й під час короткого відпочинку товариші не могли заснути. Думка про вте^ чу свердлила їм мозок, впиваючись усе глибше й глибше, вони зважували всілякі можливості, але самі не могли нічого придумати, а нав’язати з Кармелюком якісь зносини не було ніякої змоги, та ще й на довершення свого одчаю вони довідалися з розмов конвойних, що в отамана пошкоджена нога.
Тим часом загін хоч і поволі, а все ж таки наближався до Кам’янця; і Андрій, і Уляна, і Явтух дуже добре знали, що з Кам’яиецької фортеці не вислизне й миша.
Сьогодні ж на останньому привалі до них несподівано приєдналася велика партія арештантів. Багато хто з них знав Кармелюка не тільки з чуток, а й особисто, а Явтух одразу ж розшукав кількох своїх недавніх знайомих. У всякому разі, відчувши себе в великому гурті, друзі підбадьорилися, а нові спільники, довідавшись, що з ними везуть і славного отамана Кармелюка, пройнялися героїчним духом.
Близькість ночівлі підбадьорила й конвой, що був біля арештантів.
— А що, ваше благородіє, дньовка буде? — звернувся молодий солдатик до сивого фельдфебеля, що йшов поруч нього з правого флангу.
— Втомився, молодче?
Фельдфебель обернувся до того, хто питав, і сердито глянув на нього з-під навислих брів.
— Ніг не чую!
— Чого ж тарантаса не звелів запрягти?
— Та кого ж запрягати, коли й своя пара не везе!.. е
— І в горлі пересохло. Молочка б — прочистить горля-ночку,— додав хрипким голосом, ідучи поруч з молодим,^поважний солдат з чорними бурцями.
— Молочка! Ей, гляди, Федоров, коли б з тебе самого капітан масла не збив!
— Нехай і зіб’є, а хіба це гаразд, що вже третій день дньовки не бачимо?
— Та буде вам дньовка, а може, й дві. Чого ви юртуєтесь, іродові сини?
Солдати замовкли, але вістка про те, що в Ярмолиицях має бути дньовка, незримою блискавкою облетіла всю партію.
Уляна підвела голову і з затаєною надією оглянулася навкруги.
З часу свого арешту вона страшенно змінилася: схудла, почорніла від горя й зразу постарішала на багато років. Думка про те, що через свої дикі ревнощі вона дала заманити себе в пастку й занапастила Кармелюка, мучила її, і коли б тепер для врятування отамана, якого вона все ж таки кохала, потрібне було її життя, вона з радістю віддала б його.
Арештанти вже не йшли понурою юрбою. Чи то думка про денний відпочинок, чи щось інше їх підбадьорило, тільки обличчя їхні пожвавіли й рухи стали легші, проворніші.
— Чого шкандибаєш, дядьку? — звернувся Явтух до таврованого арештанта, який ішов поруч нього — низьколобого, широкоплечого чоловіка з холодними голубими очима, що понуро дивилися з-під навислих рудуватих брів.
Д5 арештантів, які приєдналися, він вважався за старосту й мав велику повагу, як каторжник, котрий устиг утекти з каторги. ,
— Чобіт поганий, до ночі розпореться геть,— відповів каторжник, не дивлячись на Явтуха.
Але ця фраза, промовлена найбезбарвиішим тоном, справила незвичайно враження на всю партію.
Ніхто не оглянувся в бік співрозмовників, але всі почали напружено прислухатися до їхньої розмови.
— А хіба дратви не вистачить, щоб зашити?
— Дратва то є, й довга, а шило хоч і новеньке, але тупе.
— Цвяхів можна роздобути в місті.
— В цьому? Чортма!
— А де ж у чоботі дірка?
— У лівому заднику. .
— Ну а шкіра ж як, ще держить?
— Кругом держить, міцна, ось тільки тут дуже протерлася, та й лубок я вирвав сам.
— Давно?
— Позаторік. Дуже шкода чобота, хотів і зовсім його покинути.
— Чого ж .це ти, дядьку, з діркою його зоставив.
Та я ганчірочкою заткнув.
Треба б колодку підшукати,— встряв у розмову Андрій,—та підібрати до ноги ловку онучу,—- цю фразу він промовив з непомітним натиском. ‘
— Сам знаю. Та як? — каторжник блиснув білками в бік Андрія.
Ніхто не відповів нічого.
>- Як підігнати?.. Придумай… Скоріше… Треба…— прошепотіла, задихаючись, Уляна й непомітним рухом стиснула гарячою, мов огонь, рукою Андрієву руку.
— Цс…— прошипів той, одвернувшись убік,— буде привал — обдумаємо… Бог милостивий…
Як передати про новий задум Кармелюкові й, головне, як достеменно взнати, наскільки покалічена його нога?
Ці два питання не виходили з голови Андрія, Явтуха й Удяни, що мовчки йшли поряд одне з одним. Та не тільки друзі Кармелюкові ламали собі голову над розв’язанням цих двох нерозв’язних питань — і каторя^анин, і кожен член ватаги думав про це. Сама тільки свідомість того, що в їхньому гурті й Кармелюк, подвоювала сили арештантів. їм здавалося всім, що треба тільки Кармелюкові дізнатися про їхній задум і взяти провід над ним — і ніякі конвої не втримають їх; він же, як характерник, зуміє й очі одвести, й сон навести, і дасть усім розрив-трави, щоб розламати кайдани й замки; все він зможе — придумає таке, що й чортові не снилося!
Та як не перебирала чесна братія всіх способів зв’язатися з Кармелюком, жоден з них не був хоч якоюсь мірою можливий..
Годі було й думати про якийсь вигук чи розмову. Перш за все відстань, яка відділяла воза від партії, робила це зовсім неможливим, та не було сумніву і в тому, що найменшу таку спробу було б припинено з самого початку. Що ж до передачі записки або якогось умовного знака, то з огляду на подвійне кільце варти, яка оточувала воза, й найсуворішу заборону корнета наближатися будь-кому до цьрго живого укріплення, цей спосіб треба було вилучити взагалі. Можна було б, звичайно, підкупити когось із варти, але для цього треба було мати можливість переговорити з ним хоч дві хвилини віч-на-віч, а про це арештанти не могли навіть мріяти.
Одне слово, сподіванка прилучити Кармелюка до свого плану вислизала все більше й більше з голови Андрія та його товаришів. Зоставалася попереду тільки тюрма. Звичайно, коли б у тій тюрмі довелося залишатися триваліший час, то можна було б багато чого придумати, але що можна було зробити за одну ніч?
— А може, в чоботі знайдеться й онучка на хвору ногу? — звернувся нарешті Андрій до таврованого старости.
— Пошукаємо. Ех, якби перепочинку деньків зо два, можна було б і ногу підлікувати, й чобіт переробити…
Співрозмовники знову замовкли й поринули в свої роздуми.
Тим часом партію почали випереджати вози з усякою живністю, натачанки, брички,—відчувалася близькість великого містечка. І незабаром справді показалися на вузькій і довгій йощовині, серед укритих гонтом і черепицею’ дахів, хрести двох пишних костьолів, а далі — під горою, серед біленьких, повшиваних соломою хат, що тонули у серпанку безлистих садків,— височів і хрест православної церкви. По другий бік містечка, за положистим горбом, видно було червоний дах і білі стіни тюрми.
№ Ну, от і кінець далекої дороги,— прочумався від своїх понурих думок штабс-капітан, — нагріємося й, так би мовити, одведемо душу.
Т-так, спробуємо й щастя! Тільки ось що: спинімо наш етап. Нехай перепочинуть солдатики та підживляться трохи, а то тюрма онде в біса, зовсім за містечком, у степу, там же нічого й не добудеш.
Це правда,— погодився капітан,— тут ось базар і провізії можна призапасти.
Ав тюрму треба послати негайно вістового, щоб очистили особливу камеру для мого гусака, та й усіх ваших супутників треба мішати з іншими.
Так, так, звичайно…— похопився штабс-капітан.— Треба поспішити, а то ця морока в тюрмі забере багато часу. Та й па ваших волоцюг треба домогтися окремої камери.
^ На оцих? — корнот зневажливо посміхнувся.— Ну, це вже зайва розкіш: посидять вони, капітане, і з вашими паничиками.
Не раджу: хто їх знає, що за люди,
^ Ха-ха-ха! — розсміявся корнет просто в обличчя капітанові.— Здається, вже й вас пройняла кармелюківська гарячка. Не хвилюйтеся, не знайшли ми в цього quasi 62-ча-клуна ні розрив-трави, ні шапки-невидимки. З тюрми то вже не втече.
Бляклим обличчям капітана пробігла жовчна гримаса.
Як собі знаєте, пане,— промовив він, знизуючи плечима!,1— дивіться тільки, щоб потім пе пожалкували.
— Не доведеться! — самовпевнено посміхнувся корнет і, обернувшись назад, дав наказ зупинитися.
Ага, я ще забув довідатися: чи знайдеться в місті достатня кількість фуражу?
» Навряд,— засумнівався капітан,— містечко погане, справжня брудна жидівська діра, а економія є одна верст за вісім, там, напевне, добути можна й вівса, й сіна… а в тутешньому панському дворі навряд…
— От побачимо.
62 Нібито (лат.),
Коли партія зупинилася й верхівці були послані і в панський двір, і до начальника тюрми* корнет звернувся до свого супутника:
Чи не маєте бажання глянути на цього полоненого. Бонапарта? Не бійтеся, закований…
Я, пане, француза не боявся, а не те що лісового розбійника,— спалахнув капітан.
Ну, ну, я ж жартую,— протяг корнет .поблажливо й, повернувши коня, запросив капітана їхати за ним.
«Шмаркач! Щеня!» — прошипів сам собі капітан, повертаючи коня за молодим пестуном долі.
Офіцери спинилися коло воза Кармелюка. Він глянув на них тьмяним поглядом і зараз же задлющив очі.
— Йому дуже погано,— промовив капітан,— нога, мабуть, переломлена. Ви б йому попустили хоч шию, а то ж так можна й живого не довезти.
— Видержить…— почав був корнет, але потім, передумавши, додав: — А втім, зніміть з нього нашийник, нехай пере-* дихне.