Арештанти посідали вздовж дороги, ждучи наказа рушати в Ярмолинці.
Тим часом вістка про те, що в передмісті стоїть велика партія, розійшлася на базарі; зразу ж на шляху показалися перекупки з кошиками булок, пирогів, смаженої риби, холодцю з свинячих ніг та інших таких ласощів.
Перекупки хотіли були підійти просто до цепу, що оточував партію, але сердитий фельдфебель гримнув на них і показав їм місце далі. Жінки посідали на деякому віддаленні, майже проти конвою, що охороняв воза з Кармелюком. Зразу ж до них почали підходити солдати й купувати їжу; вони торгували, точили баляндраси, перекидалися жартами — одне слово, одводили душу після довгої й нудної дороги.
Прийшли й денщики офіцерів — закупити провізії для начальства, що розташувалося осторонь на розстеленій на землі бурці, й, позубоскаливши, теж відійшли.
Андрій мовчки спостерігав ці сцени; здавалося, якась нова думка починала формуватися в його голові.
Нараз він швидко обернувся до своїх товаришів; в очах його спалахнув яскравий вогник; всі риси обличчя загорілися натхненням.
— 6, братці-голубчики!.. — промовив він швидко.— Благословіть провіант закупити.
— Купуй! Проси їхнє благородіє,— загомоніли кругом ареінтанти.
— Що ти надумав? Скажи! — шепнула Уляна, вп’явшись Андрієві в руку.
— Чш! Мовчи… Слухай! — відповів ледве чутно Андрій і звернувся до найближчого солдата з проханням передати фельдфебелеві, що партія хоче закупити провіанту й просить їх благородіє, щоб він дозволив йому зробити цю купівлю.
Андрієві здалося, що минула ціла вічність, поки солдат сходив до фельдфебеля, поки зібрали гроші й поки, нарешті, прийшов дозвіл. І аж коли він у супроводі двох вартових попрямував до групи перекупок, тільки тоді зітхнув він БІЛЬ-но й навіть інстинктивно підніс був руку, щоб перехреститися, та вчасно схаменувся…
І ось вони спинилися коло ряду перекупок. Андрій на мить оглянувся в бік гусарів, що оточували Кармелюка, ніби зміряв очима відстань,—вона була невелика…
— Пироги! Бублики! Сластьони! Риба печена! Ноги свинячі!— загаласували одразу всі перекупки, простягаючи * Андрієві зразки свого товару.
Андрій скептично глянув в один кошик, у другий…
— Ге-ге-ге! Що ж до за товар? — сказав вігі глузливо й протяжливо свиснув.
— Чого свистиш, ідоле? Чортів, чи що, скликаєш? — суворо обірвав його конвойний.
— Не по Губі їхньому мордородію чи не по кишені,— іронічно зауважила гладка перекупка з червоним огрубілим од вітру обличчям, у засмальцьованому фартусі й великій хустці, перехрещеній на грудях.
— Чи по губі, чи по потилиці, а тільки нічого купувати, тітонько,— голосно промовив Андрій.— Нам треба багато, нас же сорок душ і одна формена жінка.
Останню фразу вія голосно викрикнув, з особливою гордістю.
— Аби гроші, а тут вистачить позатикати ваші пельки… Докупи ось у мене рибку печену, свіжа рибка. Гуртом усе дешево віддам!
Перекупка вийняла смажену рибу й подала її Андрієві. Той узяв її в руки й заходився пильно роздивлятися хвоста.
— Та чого ти її з хвоста роздивляєшся! — розсердилася гладка баба.— Ти ось на зябра дивись! Хоч і печені, а червоні.
Вона підняла хрящ, який прикриває зябра риби, й тицьнула її майже в обличчя Андрієві.’
— Та що ти мені зябрами межи очі тицяєш, коли* в неї в
хвості гандж! ”
-Останні слова Андрій викрикнув навмисне голосно.
— У твого батька, дурню! — сердито плюнула перекупка й вирвала з Андрієвих рук рибину.
Зауваження гладкої баби викликало голосне схвалення серед солдатів.
— Дивись ти, босий ірод, а ще й перебирає! — виказувала баба, розходившись.
— Ну що ж, тітко. Чобіт дірявий, та в ньому козак бравий,-— весело підморгнув Андрій червонопикій бабі.— А як поможуть ноги, то й у гречку через пороги!
Ловко! —підтримали солдати, що підійшли до гурту.— По слово в кишеню не лізе.
Всі пожвавіли; та жарт арештанта не власкавив розгнівану матрону.
— Так би він скоро по гроші в кишеню ліз! — відповіла вона.— Ач ти, чортів син, риба йому не свіжа! Та чи ти їв коли таку, волоцюго чортів? Вона в мене ще сьогодні на сковороді підскакувала, як не підскочить і добрий козак навприсідки. Просто з води!
— А мені треба таку, щоб з рук випорснула і в воду втекла! — перебив її з гучним сміхом Андрій.
— І втекла б, утекла б, коли б я її зразу не вийняла з невода.
— Ге-ге, дірявий же в тебе невід, бабо! — скептично за-уважив Андрій.
Слухачі гучно засміялися, а перекупка остаточно знавісніла.
— А ти звідки знаєш, який він? — закричала вона, беручись у боки.— Бачив ти його? Га? Бачив? Кажи!
— Покійна бабуся казала, що сиділа в ньому й прорвала… Та одійди ти, сатано! Цур тобі! — відмахнувся Андрій од перекупки.— Я ж тільки горюю, що немає щуки.
— А навіщо тобі щупак? — заговорила інша перекупка.— Ось лини, ось карасі, ось окуні, а тут і таранька знайдеться.
— Без щупака не виходить діло! Ну, давайте обидві, заберу все,— поспішив закінчити Андрій, побачивши, що перша перекуцка стала у войовничу позу.
— Так би й зразу, а то пішов! — похвалила перекупка.
Після короткого торгу в ціні зійшлися. Перекупка голосно
висякалася набік, витерла брудні пальці об засмальцьований фартух, вийняла з-під нього потертий гаманець і взяла гроші.
— Чекай-но, а в що ж я заберу товар? — Андрій спантеличено розвів руками.— Чи немає в тебе кошика якого або ряденця?..
— Кошик і мені потрібний, а рядно, коли хоч, продам,— погодилася перекупка, виймаючи з другого кошика складене в кілька сталок рядно.
Очі Андрієві загорілися.
— А чи витримає?
—* Це рядно? — перекупка навіть образилась і, труснувши, розгорнула його перед Андрієм.— Та воно не те, що весь товар наш, а й тебе витримає!
— Ну, зсипай уже!—швидко промовив Андрій,— Ніколи!
— А ноги, ноги, дядечку, жирні свинячі,— підбігла до Андрія третя перекупка, молоденька, червонощока, з широким кирпатим носом.
— Назвала дядечком, то не можна й скривдити тебе,— усміхнувся Андрій,— за иоги-то ми й турбуємося… Якщо є рядно, кидай їх туди, заберем і ноги на плечі!— скрикнув він по-молодецькому.
За першою перекупкою протовпилися до Андрія друга й третя, і незабаром усі жінки з’юрмилися навколо веселого жартуна-арештанта.
А Кармелюк тим часом сидів на возі, придержуючись закованими руками за його щаблі й жадно ловив уривки ареш-таитової мови, що долітала до його вуха… І обличчя його вже не було бліде, а очі загорілися вогнем.
Тим часом молодий корнет виявився набагато передбачливішим, ніж можна було сподіватися з його хвальковитої розмови. Коли партія, що перемерзла й промокла до кісток, допровадилася, нарешті, до етапу, що стояв на віддалі за містечком, він попросив капітана дати наказ партії почекати за ворітьми, поки остаточно не влаштує Кармелюка.
Підвода з- отаманом уїхала в тюремні ворота, котрі зараз же й замкнули.
Офіцерів зустрів наглядач етапу — худий чоловічок, невеликого зросту, років п’ятдесяти, з сивуватим чубом, зачесаним на скроні, і трохи підозрілим червоним кінчиком носа; держався він з доброю солдатською виправкою й говорив, часто вживаючи ввічливе «пане». Після звичайних формальностей корнет звернувся до наглядача:
— Ну що, знайшлося в етапі гідне приміщення для мого гусака?
— Мішок, пане? Птах не вилетить! — відповів наглядач.— Чи не хочете поглянути? Будь ласка! В мене скрізь чисто, лад… Суворий, але — справедливий.
— Чи не хочете полюбуватися й ви?..— звернувся корнет до свого супутника-товаршпа.
— Гаразд,—погодився капітан.
Офіцери ввійшли в широкий похмурий коридор, з котрого йшли двері праворуч і ліворуч.
— Звольте лишень подивитися, оглянути,— звернувся наглядач до офіцерів, постукуючи ключами по стінах коридора,— не камінь, а залізо, панове. Побудова не теперішня.., Колись був палац, та от сконфіскували й під моїм наглядом
пристосували. Етап не етап, пане, а просто золота клітка… Міцне дно, пане!.. j
Офіцери ввійшли в призначену для Кармелюка камеру. Капітан і корнет схвалили приміщення.
— Тут якийсь молодець… з бубновим тузом, пане…63 надумав був підпиляти грати, пане.., так я… хе-хе! замурував вікно… Стіна, пане! Лобом пробий, шельмо!
Корнет похвалив винахідливість наглядача й звелів увести Кармелюка. В’язень спробував був сам злізти з воза, та, незважаючи на своє бажання, не міг стати на ногу, так що в камеру його внесли на руках чотири солдати.
Поки солдати несли його через коридор, отаман уважно роздивлявся все; та тільки до слуху долинула розмова офіцерів, як ту ж мить очі його заплющилися й обличчя набуло безживно-мертвого виразу.
— Ге-ге, що ж це сталося з цим соловієм-розбійником? — здивувався наглядач.— Охляв? Ослаб?
— Та ні, нога в нього, хто його знає, поламана, чи що,— відповів корнет.— Упав він у рів і під коня.
— Гм, погано,— сказав наглядач.— Так же можна й становий хребет переломити, пане. А дозвольте поглянути, пане?
Кармелюка поклали на нари.
<— Розмотай ногу! — скомандував конвойному корнет.
Солдат розмотав ганчірку, що прикривала Кармелюкові ногу, підніс лойову свічку, й офіцери, стовпившись перед отаманом, побачили жахливу картину: вся нога нещасного отамана, від кісточки до коліна, розпухла, мов колода, і в багатьох місцях була вкрита глибокими розривами, внизу ж, коло залізного браслета, що перетягував ногу, пухлина мала лиховісний синьо-буряковий, майже чорний колір, і так звисала над кісточкою, що майже геть закривала все залізо.
Наглядач подивився на ногу, багатозначно покивав головою й сказав офіцерам, що перелом і антонів огонь безсумнівні, а тому, бажаючи хоч на короткий час продовжити життя отамана, треба негайно зняти кайдани.
А щодо втечі ви не звольте турбуватися, пане,— закінчив він.-— Ви, як видно, ще мало знайомі з нашим ділом,—а я на ньому, панове, собаку з?їв і пацюком закусив: ні кайдани, ні ланцюги, ні нашийники для втечі цим паничикам — не перепона. Гадаєте, і сей би гусак, якби в нього тільки нога була ціла, не скинув би кайданів? Го-го! На наших би очах скинув, от на такий манір, як ми скидаємо чобо‘ти. Так, тюрма та конвой — сії твердині — перепони непереборні, а кайдани й інші вигадки — пусте! Ось,— стукнув він знову в стіну,— об заклад: порозковуйте їх усіх і дайте їм, панове, хоч сталеві долота й терпуги в руки,— не втечуть! Як бог святий, не втечуть!
Корнет погодився з думкою наглядача і, звернувшись до^ конвойного, звелів розклепати й зняти з арештанта кайдани й дати йому гарячої їжі. Офіцери вийшли з камери. Наглядач власноручно замкнув двері.
— Ключики, панове, в мене зберігаються,—сказав вігі, ідучи за офіцерами по коридору,— і нікому й на хвилину: суворий, але справедливий…
У дворі до корнета підійшов вістовий і, тримаючи руки по швах, одрапортував:
— Ваше високоблагородіе, в поміщика в місті фуражу не знайшлося; з економії, зважаючи на нічний час, дістати не можуть!
— Йолопе, чим же я коней годуватиму?
— Не можу знати, ваше благородіє.
— А в міщан ти питав?
— Ні, не питав, ваше благородіє. .
— Що ж ти, віслюк, сам не догадався скрізь розпитати?.. За рукав тебе водити, чи що?
— Ні, ваше благородіє; я то догадався, та й вони догадалися: куди не піду, відхрещуються, як від сатани, кажуть, нема нічого.
— Брешуть, чорти! — вилаявся корнет.— Та що ж роби^ ти? — звернувся він до’Своїх співрозмовників.
— Розставити солдатів на постій,— порадив капітан.
— Ні, далеко,— похитав головою корнет,— на випадок тривоги, де я їх шукатиму?
— Слушно, пане! — погодився наглядач.— Хоч з мого етапу й курчатко не вилетить, але все ж таки… береженого й бог береже. Я ось вам пораджу помістити солдатів у заїжджій корчмі,—тут недалеко, за півверстви, при в’їзді в містечко, критий двір, фуражу вволю й душ на десять-двадцять приміщення.
— Гаразд,— погодився корнет,— але дозвольте мені залишити тут у вас на стайні п’ять-шість верхівців на всякий випадок, знаєте…
Наглядач подумав і відповів, що на шестеро коней приміщення немає, а на четверо навіть кормів може знайтися.
Потім, закінчивши з усіми цими розпорядженнями, капітан дав. наказ одчинити тюремні ворота, и після його команди: «Чотири в ряд, марш!» — партія, дотримуючись належного ладу, ввійшла в тюремний двір.
Перевірка-тривала недовго, і вся шпанка кинулася, як справжня отара овець, штовхаючись і випереджаючи одне одного, захоплювати на нарах кращі місця.
— Ну, панове, а тепер до мене — ласкаво прошу! — запросив наглядач офіцерів, замкнувши камеру й доставивши скрізь вартових.— Недалеко, тут же, за муром, Чайок з араком не пошкодить, панове?
— Не пошкодить! — радо погодилися офіцери.
— Та й зелене суконце можна розстелитй!
Вони вийшли за ворота тюрми й повернули до невеликого будиночка, який стояв тут же ступенів за п’ятдесят за муром.
У сінях їх зустрів денщик і допоміг нещасним подорожнім пороздягати намоклі шинелі. По чистих постілках, розстелених на підлозі, офіцери зайшли до просторої кімнати, що була в наглядача за їдальню й вітальню; їх одразу ж охопило живодайне тепло, що побігло по всьому тілу й, здавалося, пройшло до кожної кісточки.
В печі яскраво горіли дрова, кидаючи грайливі відблиски на блискучу фарбовану підлогу. Біля стіни проти печі стояв великий диван з високою загнутою дерев’яною спинкою й незграбними дерев’яними ручками. Перед ним на круглому столі, застеленому камчатою скатертиною, шипів, викидаючи струмочки пари, блискучий, мов дзеркало, самовар. Тарілки з грибками, оселедцем та іншими закусками були розставлені симетрично, а дві горласті пляшки довершували прикрасу столу. Над диваном висів вишитий гарусом килим, на якому була зображена чарівна гола мусульманка; тут же, поряд з ним, висіла гітара й бісерний кисет на тютюн. По другий бік кімнати стояв розкритий зелений столик.
— Ху ти, благодать яка! — мимохіть вихопилось у капітана, він аж провів рукою по грудях.
— Еге ж,— підтримав і корнет, потираючи задубілі ру
ки,—неначе в царство Семіраміди64 попали!.. А дощ же, дощ як заливає! ^
Всі прислухалися. ПІум дощу справді, здавалося, зростав щохвилини.
— Еге ж,— сказав наглядач.— Стихії розбурхалися неабияк, і якщо сей дощ до ранку пе перестане, то завтра рушити далі не можна буде ні в якому разі. Але почнемо! — Він на-джв три чарки і жестом запросив своїх гостей передплати їх…
Арештанти почували себе в замкнутій камері не менш затишно. Після сльоти й холоду навіть і ця кімната, похмура й непривітна, неначе погріб, ледве освітлена каганцем, що миготів над дверима, видалась їм чудовим притулком. У всякому разі, тут. було сухо й тепло; велика груба, що двома боками виходила в камеру, була добре натоплена та й сорок душ, напханих у порівняно невеликому приміщенні, теплом свого тіла зігрівали одне одного. Шум дощу, який було чути знадвору, робив ще відчутнішим почуття насолоди від тимчасового захисту й тепла. Арештанти сиділи на нарах; тільки двоє з них стояли коло дверей, наглядаючи за «совиним вікном» і прислухаючись до розмірених кроків вартового, що лунко гупали по кам’яних плитах коридора.
На розстеленому на одних парах рядні лежала провізія, котру купив Андрій, але ніхто не приторкався до неї. Всі сиділи мовчки, обернувшись до каторжника й слухаючи його промову. Через те що перевірка вже минула й предмет розмови був секретний, то промова виголошувалася пошепки. Біля нього з одного боку сиділа Уляна, з другого — Андрій і Явтух.
— Ну, братці,— заговорив каторжник, звертаючись до товаришів,— либонь, знаєте, який сокіл прибув сюди вкупі з нами? Кажіть же: повинні ми його випустити з клітки чи ні?
— Повинні, повинні! Скажи тільки, що роботи? — загомоніли навколо голені голови.
— Так я й знав, братці, що ми всі будемо за одне. Та й то правда: не були б ми чесними арештантами, коли б не ви-* рятували такого брата. Про себе нам думати нічого, наше діло попереду,— завжди встигнемо втекти… Глядіть же, наперед кажу: тут не жарти. Пристаєте всі?
— А то ж як.,.
— Не базікай, кажи, що робити? — відповіли нахилені голови.
— Спасибі, братчики, за отамана! не втрималась Уляна, щоб не відповісти на це гаряче.— Коли вже бог приведе на волі нам зустрітися, йи вам од платимо!..
— Ну-ну, чого там!..-^ забурчали кругом арештанти, розчулившись від гарячих слів отаманші.— Махнидралов, кажи далі!
— Гаразд, тільки ще раз кажу: пам’ятай, шпанко, об?я*« виться якийсь язикатий, надумає підсипати — своїми рука-* ми порішу!
Та ну тебе до паскудної відьми, чого по сто раз|в нага*
дуєш! — вилаявся з найближчих нар велетень з напівсивою, розкошланою бородою й похмурими сірими очима.
— Так от, хлопці,— почав уже спокійно Махнидралов,— казав я вам уже в дорозі, іцо сидів я в цій тюрмі позаторік в одиночці й геть був підпиляв грати, та несподівано перевели в інший етап. Камера ця буде .поруч з нашою, ось із цього, з лівого боку, і вікно виходить на той бік у двір. Грати ці тепер за півгодини й дитина висадить, та ще й до того в мене там під камінчиком і інструмент призапасений.
Ловко, чорт його візьми! — схвально обізвався чийсь хрипкий голос із найближчих нар.
^ А як же до тієї камери добутися? — спитав другий.— Почнемо двері ламати — вартові почують.
— Ех ти, собача ніздря: «Двері ламати!» — передражнив його Махнидралов.— Хіба інших способів немає? Підпоїмо служивих, а тоді й обробимо діло; всього ж дві годийи, більше не треба. Отамана в рядно посадимо, у вікно спустимо, а там на дворі вартових заспокоїти я й сам візьмуся. Стіна не висока: один одному на плечі — та й усе. Голопуцьок жовтокрилий кінних на постій розставив, ніші нас у таку сльоту ніколи по доженуть, а тут і ніченька — матінка рідна!
— Грошей, братику-голубчику, я по пошкодую… ще візь-‘ ми.,» у мене в очіпку зашиті!..— з хвилюванням у голосі промовила Уляна.
— Коли треба буде… візьму… от хоч на випивку.
*- Малина! — весело скрикнув чийсь, молодий голос.
— Цить, курча ошпарене,— пробурчав хтось із поважніших.
Все, брат, добре,— схвально сказав Андрій,-— тільки як тут горілки добути?
А якщо/вона, може, вже й у двір прийшла й до нас на ганок іде? — каторжник глянув з-під брів на Андрія.
Та як же ти її добув? Коли встиг?
«є* Цебто я, Махнидралов? За двоє морів ходив, та щоб це сліпе щеня не одурив? Даром, чи що, ми під ворітьми стояли? Не сумлівайтеся. Горілка буде, а поки її немає, — треба розвідати, в котрий мішок заховали отамана. їх тут чотири: два насупроти, а два по боках од нас. Ану лишень постукайте, братці.
Ту ж мить з нар зіскочило кілька охочих і заходилися стукати в сусідні стіни.
Спершу постукали праворуч, — відповіді не було. Тоді перейшли на лівий бік.
От коли б тут отаман виявивсь, от добре було б! — мовив Махнидралов.
Однак на стук не обізвався ніхто.
— Ще раз постукайте, хлопці, — звелів він.
Знову постукали — й знову даремно.
Обличчя арештантів спохмурніли. ‘
— Діло погане, — почав був каторжник, як ось нараз від лівої стіни почули кволий стук.
— Стукає!..— радісно скрикнула Уляна.
Всі насторожились.
Стук почувся ще й ще раз.
— Стукає! — сказав рішуче й Махнидралов. — Та тільки хто стукає? А що, як посадили там якогось іншого диявола? Га?..’
Стук одразу затих.
Всі збентежено замовкли.
— Розпитати вартового, — нарешті подав думку Махнидралов. — Ну, мати отаманшо, отопер і виймай свої грошикиї
Уляна хутко підпорола очіпок і, вийнявши з нього два червінці, всунула їх у руку каторжникові.
— Вистачить?
— Важкенькі,— підкинув їх той на руці,— розв’яжуть базікало! Ну, хлопці, замріть!
Він узяв у другу руку смажену рибу, паляницю й підійшов до маленького віконечка в дубових, кованих залізом дверях.
Всі поприпадали до нар; здавалося, вся камера поринула в сон, а завмерлі на нарах постаті застигли, тривожно чекаючи закінчення переговорів Махиидралова з вартовим.
Шепіт каторжника долітав уривками до їхнього слуху, але відповідей вартового не можна було розібрати.
А втім, нарада тривала недовго. Хвилин через п’ять каторжник повернувся назад, злий і здивований.
— Не бере, чортів син! — сказав він коротко голеним головам, що видивилися на нього.
— Грошей не бере? — навіть з якимсь жахом прошепотіли товариші.
— І не поглянув… Кремінь, а не людина!
— Що ж робити? — прошепотіла занепалим голосом Уляна, безпорадно озираючись на Явтуха й Андрія.
— А може, його і не в цьому будинку запаковано? — зауважив велетень із скуйовдженою бородою.
—. «Не в цьому будинку»! Ех ти, борода! — передражнив його Махнидралов. — В якому ж іншому болоті був би він, як не в цьому? Нас ото, дурна голівонько, за ворітьми навмисне залишили, щоб ми не розвідали, куди отамана заховають. Тут він. Та ти, матусю, не бентежся,— звернувся, він до
Уляни.-— На горілку надія. Почує дух — не витримає. Та ось, либонь, і вона, голубочка.
Справді, біля віконечка в дверях почувся якийсь шерех.
Каторжник підбіг до віконечка й побачив літнього солдата з чорними бурцями.
— Ну що, дядечку, роздобув? — пошепки спитав він.
— Бери, — коротко відповів солдат, просовуючи у віконечко одну за одною чотири зелені пляшки.
— П’яту собі залиш, — показав Махнидралов на п’яту пляшку… — Пригости й тих, що на дощі мокнуть.
— Діло, — кивнув головою солдат.
— Про що шепчетесь? — підійшов у цей час до дверей вартовий.
— Та ось кип’яточку партії приніс.
— Знаємо ми той кип’яток. Гляди!
— А що ж, братику, промерзли ми до кісток, погрітися не гріх, — докинув запобігливим тоном каторжник. — Певно, й твоїй милості не душно. Пропустив би скляночку чайку? Га? Ми ж з радістю.
— Резонт, — підтримав солдат. — У цьому коридорі, як у погребі… Одна тільки груба й топиться на весь коридор.
— Ну, ну, ти… номовч! — прикрикнув на солдата суворий вартовий.— Гляди, щоб я начальникові не доповів, а ти — геть до вікна! —обернувся він до Махиидралова.— Коли щось узяв, лізь під нари — й мовчи…
— Ач, старовір 65 проклятий! — сердито пробурчав солдат, відходячи від старого вартового.
Махнидралов почекав, поки солдат зник, і знову звернувся з приємною пропозицією до суворого аргуса, але той так -грізно прикрикнув на нього, що каторжник мало не впустив своїх пляшок і поквапно зник у глибині камери.
Всі присмирніли й якусь хвилину нерішуче перезиралися одне з одним.
— Старовір! — нарешті прошипів Махнидралов. — Ну колись зустрінемося з тобою на волі!..
— – Що ж тепер? — прошепотіла знову Уляиа.
Ніхто не відповів.
Діло, яке здавалося спершу таким легким, несподівано,почало наражатися на зовсім непередбачені ускладнення.
— Солдат так собі ляпнув, що груба одна в коридорі топиться,— понуро сказав нарешті каторжанин, — виходить, отаман тут, поруч з нами; то він до нас обзивався… ие морозили б його… Мабуть, хочуть довезти живого.
— Так, так! — радісно зашепотіла Уляна. — Навчи ж, голубе, що робити?.. Братики рідні, допоможіть вивезти отама-на на волю!.. Допоможіть, рідні: його ж на смерть закатують, замордують, йому ж сто смертей завдадуть, а він за вас голови своєї не шкодував… Ой братики! Все добро, все золото вам пооддаю, наймичкою наймуся!
Ех, матінко! — крикнув Махнидралов. — То ми на волі за гроші працюємо, а в неволі — по честі живемо. Чула: всі вирішили за отамана голови покласти, та що робити? Річ ясна! Пробратися до отамана в камеру, висадити грати й винести його через вікно, та як у камеру пройти? Ніяк тихцем диявола не порішиш, — блиснув він оком у бік вартового, — а при ньому з камери не видерешся. От і стоп! /
^ Спитати б отамана, він придумає все, зо дна моря винесе! — сказав Андрій.
— Правда, правда! — підтримав Явтух і інші.
— «Спитати», — .передражнив їх каторжанин. — Ще~ коротше сказати йому, що грати підпиляні; то він, може, й без нашої допомоги прихитрився б утекти. Та як сказати? От ви про що метикуєте! Двері заходимося ламати — вартовий почує, зчинить тривогу. Стіна кам’яна, її за ніч не розбереш…
Всі знову понасуплювалися… Загадка починала здаватися нерозв’язною. Уляна з благанням і надією переводила очі з одного обличчя на друге, але всі сиділи мовчки…
—. А через грубу? — нараз тихо скрикнув Явтух. — Вона ж, мабуть, і в його камеру виходить.
Махнидралов швидко обернувся до Явтуха, й обличчя його засяяло.
— Слушно, старий! Дивись ти, всі ж бачили, і нікому на думку не спало, а він додумався!.. Ну, братці, підставляй спини, всі інші лягайте на нари й пильнуйте «ока».
В напівтемну понуру кімнату знову влетіло пожвавлення. З гарячковою пристрастю вхопилися арештанти за нову ідею. Думка визволити уславленого отамана, а може, з його допомогою визволитися й самим, спалахнула яскравим вогнем в їхньому похмурому існуванні й запалила захватом усі серця.
В цьому бажанні злилося все: й гордість арештантська, й розбуджена знову одвага, й пристрасно бажання випустити на волю дорогого батька, й жадоба волі, й пекуче бажання вчинити несподівану прикрість начальству.
Каторжанин виліз на плечі сивуватому велетневі й, відкривши душника, заговорив у дірку, що її видно було над ним.
Всі завмерли чекаючи.
Махнидралов помовчав, а потім знову заговорив.
Знову всі насторожилися.
Може, не чує… голосніше спробуй,— прошепотів Андрій.
— А може, несила й підвестися,-* простогнала Уляна й до болю стиснула свої руки.
Махнидралов майже крикнув у димар.
Знову настала важка, томлива хвилина чекання.
Йк ось каторжанин звернувся до товаришів і промовив квапливо й радісно:
— Говорить, чую…
Всі в камері полегшено зітхнули. Придушене схлипування вирвалося з грудей в Уляни, й, знеможена гарячою радістю, вона майже впала на найближчі нари,
— Що каже? — запитали зразу декілька нетерплячих голосів.
— Тихше… не розберу, — прошепотів каторжанин, не відриваючись од душника.
Всі застигли.
Довго стояв Махнидралов, припавши вухом до душника, нарешті знову обернувся до камери й сказав збентежено:
— Не розберу. Каже щось, а що — не розберу. Лізь хтось інший.
— Я, — вихопився Андрій, — я батьків голос і крізь воду почую!
Він швидко виліз на плечі товариша й припав до душника.
Довго стояв він так, то викрикував у димар короткі фрази, то припадав до нього вухом; нарешті й Андрій обернувся до товаришів і похмуро сказав, що голос отамана чути, а що він каже — не можна розібрати й слова.
Сум охопив усіх. Після надії, що спалахнула яскравим полум’ям, розчарування видалося ще прикрішим.
Взялася ще й Уляна розібрати слова отамана, та і її спроба закінчилася цілковитою невдачею.
— Ну що ж… виходить, не судилося… Ще можна і в дорозі спробувати… — подали думки ще кілька похмурих голосів.
— Ні, братове,— заперечили разом Явтух і каторжанин,— коли тепер не зробимо діла, то вже в дорозі — край! Не зробимо нічого…
— А ось що: спробуємо ще підкопатися під стіну,— порадив Андрій.-— Стіна, мабуть, пізніш поставлена, глибоко не доведеться копати; ніж є в мене.
— Ніж є і в мене… І в мене! — почулося кілька голосів,— Можна спробувати…
Та вже в тоні цих голосів чути було невпевненість у наслідках нового заміру.
Проте кілька чоловік, в тому числі Явтух, Андрій і каторжанин, мовчки взялися до роботи.
Час минав. Ніхто не спав; всі з напруженою увагою стежи-
ли за результатом зусиль товаришів; стомлених переміняли інші, але це вже робилося без жвавості, а, здавалося, тільки на те, щоб мати можливість з цілковитим правом сказати собі, що для врятування отамана було спробувано все, що тільки можна.
Знадвору чути було шум дощу, що змішувався з тихим шерехом рук, які працювали коло стіни,
Уяяна сиділа тут же, мовчки стиснувши руки, і немов застигла в похмурому одчаї. Вона хотіла копати землю нарівні з іншими арештантами, але товариші не допустили її, і ця бездіяльність стомлювала її більше за всяку шпарку, працю. Вона вже втомилася шалено рватися всіми помислами до коханого отамана, який, може, вмирав у цю хвилину за кам’яною стіною,— тепер вона впала в тупий розпач. Очі її машинально стежили за рухами рук арештантів, а в голові, немов цвях, сиділа одна й та ж сама думка: «Не встигнуть… не вийде… не буде нічого…»
Приблизно такий же настрій, як видно, охопив усіх арештантів, їцо поринули в глибоке мовчання. –
Помалу-малу цей настрій передався й тим, що копали яму, мовчки працювали вони, переконуючись усе більше в тому, що намір їхній не дасть нічого.
— Півні співають… Скоро світатиме…-— коротко зауважив, нарешті, сивуватий велетень.
Це просте зауваження вплинуло на всіх, як сигнал.
— Годі,— рішуче сказав Махнидралов, покинувши ножа,— не докопаємося: стіна капітальна.
— Ще аршинів зо два копати! Не те що до світанку, а й до вечора не впораємося!..— підтвердив інший.
Андрій мовчки ткнув довгим ножем у землю й так само мовчки витяг його назад: лезо ковзнуло уздовж кам’яної стіни по саму колодочку, й видно було, що й далі в глибину йшла все та ж сама кам’яна стіна. Явтух глянув у викопану яму й не мав що заперечити…
Всі переглянулися.
Навіть Уляна не промовила й слова.
Тяжка мовчанка запала в камері. Всі зрозуміли, що дальші зусилля не приведуть ні до чого, але ніхто ще не зважувався висловити цю думку вголос.
— Доіц періщить,— нараз почувся з нар тихий хрипкий голос.
— Ну то що ж? — обізвався другий каторжанин.— Завтра не підемо, а ранок вечора мудріший.
— Це що ж, по-твоєму, побояться, що ми на дощі розтанемо? — насмішкувато перепитав перший.
— Ми то не розтанемо, а дороги всі розквасить; таккй тут край. Це правда, якщо дощ до ранку не вщухне — не підемо.
І знову всі замовкли.
Каторжанин поволі випростався, струсив із себе землю й подався до груби. Всі мимохідь повернули за ним голови.
Низький лоб каторжанина, здавалося, насунувся ще нижче на очі; глибока складка, що перетинала його бід чуба до перенісся, надулася, виявляючи вперте рішення, яке оволоділо цим понурим ЧОЛОВІКОМ. . •
Він показав знаком одному з товаришів підставити плечі, видерся знову до душника й, просунувши в нього руку, заходився обмацувати щось усередині.
— Давай ножа! — скомандував він найближчому сусідові.
В одну мить вимогу Махнидралова було виконано.
Кілька чоловік стовпилося коло нього, мовчки стежачи за
всіма його маніпуляціями.
За допомогою ножа каторжанин виколупав залізну раму душника й, розширивши таким способом отвір, засунув у нього руку по плече.
— Іде,— промовив він, важко переводячи подих і обернувся до товаришів,— обличчя його було червоне від напруження, великі краплі поту вкривали лоб, але очі каторжанина дивилися вже веселіше.
— Ех, немае лома! Давай хоч гирю або герлигу!
Всі в камері пожвавіли. Зараз же кинулися по нарах, і за хвилину до Махнидралова простяглося кілька рук з усілякими імпровізованими інструментами.
— Ну, гаразд, годі… Засипайте яму, та так, щоб і сліду не зосталося; всі інші лягайте на нарах та духа (вартового) з очей не спускайте.
Арештанти розійшлися й знову повкладалися на нарах; двоє заходилися загортати й утоптувати яму, але декілька найгарячіших, у тому числі друзі Кармелюка, все-таки стовпилися навколо каторжанина.
На щастя, груба була так глибоко в кутку камери, що вартовий не міг її бачити з віконечка, проробленого в дверях.
Товариші, обступивши каторжанина й затаївши дихання, стежили за його роботою.
•— Слухай, старий, пусти лишень ще І мене,— не витри-мЙв нарешті молодий арештант.—Я змалку пічником був.
— Чого ж мовчав, диявол! — гаркнув на нього каторжанин, витягаючи з душника руку, вкриту кривавими саднами.— Пічник, пічник! А не напоумив раніше хід у грубі пробити. Ач ти, хайло, солоні вуха! Плювати в твої безсоромні очі, ось що!
\
*- Та не спало зразу на думку, дядечку.
Ну, ну тебе під три чорти, лізь уже скоріше, а то втомився!
Каторжанин зліз з плечей товариша й, витираючи піт з обличчя, прихилився до груби.
Молодий пічник ретельно взявся до роботи. Хвилин через двадцять почули в грубі глухий шум від падіння каменя одного й другого, і в той же час біля віконечка почувся окрик вартового:
г— Що за шум?
Витрішкуватий з нар упав,-^ відповів сонним голосом велетень, підводячись на нарах,
— Ач ти, глот єнісейський! — схвально пробурчав Махнидралов.
— Чорт, просто чорт! — почувся дружній шепіт по кутках.
Хвилин зо дві в камері напувало глухе мовчання, перериване лише вдаваним хропінням.
< Лізь же, лізь скоріше! — не витримала Уляна й смикнула каторжанина за рукав.
Тихше, матінко, зараз!
Батько, батько голос подає,— радісний шепіт Андрія перебив Махнидралова.
Справді, всі почули глухий звук з груби.
В одну мить Андрій’ вискочив на плечі товаришеві й припав вухом до душника.
, Живий, не вмер,— сказав він радісно, обертаючись до Уляни,— йога не переломлена, тільки стати на неї ніяк не може. Питає, чого так довго з грубою вовтузилися?
— Ну, всього ж зразу не подужаєш! — пробурчав каторжанин, широко усміхаючись.— Ти йому про вікно скажи, нехай грати спробує, якщо зможе до них добратися.
Андрій знову припав до душника, але за хвилину обернувся до товаришів, які стовпилися навколо нього, й розгублено сказав:
Батько каже, що в камері й одного вікна немає.
ї*» Як немає? — скрикнув каторжанин.— Куди ж воно під три чорти поділося? Та ти не розчув, чи що?!
Чую,’— відповів Андрій, але все-таки ще раз припав до душника й після короткого обміну фразами з Кармелюком, знову обернувся й сказав рішуче: — Немає, каже батько,— голий мур навколо.
Анафеми! Чортове насіння прокляте!..— заричав Мах-нидралов.—Це вони його замурували, падлюки. Стривай, пусти мене, я йому розкажу, де шукати..Г Може, недавно.,, не вивели ж вони, іроди, нової стіни?! ^
Махнидралов заходився пояснювати Кармелюкові, де пси винно було бути вікно, в якому він підпиляв грати.
Довго з камери отамана не чути було ніякої відповіді. Нарешті до слуху каторжанина долинув глухий голос:
— 6, знайшов, закладене камінням… Мабуть, недавно… Глина ще м’яка…
— Ну й гаразд! Виламаємо! Хочемо тебе визволити, отамане! — зрадівши, гукнув Махнидралов.
— Важко,— почулось у відповідь,— стати не можу, нести мене треба.
— Є в чому й нести. Кажи тільки, що робити.
— Важко.
— Нас сорок, усі за тебе підемо.
— На смерть, на муку, всюди за тебе! — мимоволі скрикнула Уляна, почувши слова каторжанина..-— Скажи йому,— шарпнула вона його,— що тут і я, й Андрій, і Явтух, що ми за нього, за сокола нашого, живими у вогонь кинемося…
— Гаразд, гаразд, отаманшо, не гарячкуй. Тепер уже є надія…— І Махнидралов передав Кармелюкові в діру слова Уляни.
—* Спасибі за добре слово отаманші, друзям і вам, дітки,— почулася відповідь.— Ще бенкетуватимем на волі. Слухайте ж і робіть усе так, як я вам скажу.
І довго говорив у діру Кармелюк.
Шпанка жадібно прислухалася до слів, які до неї долітали.
А дощ усе лив і лив, розмочуючи чорнозем, затопляючи дороги.
Вранці голосні покрики вартового розбудили шпанку на перевірку. Позіхаючи й протираючи заспані очі, всі скочувалися з нар і заходжувалися квапливо вмиватися; умивання це відбувалося дуже просто: кожен набирав у рот ковток води, випускав його на руки й цією кількістю вологи обмивав і руки, й обличчя, а втирався краєм брудної сорочки.
О сьомій годині ранку з’явився на перевірку наглядач. З ним належало б прийти й корнетові поглянути на головного арештанта, але йому цілу ніч не щастило, а перед ранком не хотілося переривати щасливого паса… Та й наглядач, як люб’язний господар, обіцяв сам оглянути й, крім того, запевнив своїх гостей, що з його мішка й блоха не вискочить.
Наглядач залишився вельми задоволений з вигляду арештантів. Він оголосив їм, що з огляду на безперервний дощ партія зостанеться на сьогодні в тюрмі й що в його тюрмі арештантів випускають тільки на прогулянку, а що сьогодні негода прогулянці не сприяє, то вони всі повинні зоставатися в камері під замком; виходити ж у коридор тут суворо заборонено, то щоб і не просили…
Така промова іншим часом могла б сильно збурити арештантів, але цього дня шпанка поставилася до промови наглядача майже байдуже.
Наприкінці наглядач спитав, чи не має хто претензій або якоїсь просьби. .
Претензій не заявив ніхто, а тільки Уляна звернулася до наглядача, прохаючи помістити її в окрему камеру. Законне бажання Уляни зразу ж було задоволено; наглядач навіть розсердився за припущене вчора порушення правил і наказав негайно перевести Уляну в опрічну камеру, що була з протилежного боку до загальної арештантської камери. Замкнувши арештантів, наглядач перейшов до камери Кармелюка. В цьому закапелку спершу важко було розгледіти щось. Усі стіни його були глухі, і кволе світло з коридора пробивалося тільки в невеличке віконечко в дверях. Наглядач спинився на порозі, не знаючи, куди ступити, й звернувся до вартового:
— Живий?
– — Мабуть, живий, ваше благородіє,— ворушиться!
За хвилину очі наглядача звикли до темряви, і він побачив під лівою стіною на нарах безформну купу, вкриту арештантським халатом.
Він підійшов до Кармелюка й спинився в нього в головах. Очі арештанта були напівзаплющені.
— Ну що, брат, як воно?
— Помираю, ваше благородіє… Всі нутрощі горять… Кваску б мені випити… та оцту на ногу… не чую вже її…— ледве чутно промовив Кармелюк, не підводячи повік.
— Ну що ж, це можна…— погодився наглядач, навіть не глянувши на Кармелюкову ногу, з цілковитим переконанням, що цей чоловік до вечора не доживе.
Власноручно замкнувши двері, він звелів служникові поставити Кармелюкові й оцту, й квасу, ще раз нагадав наказ вартовому не випускати нікого в коридор, звелів те й старшому і, звівши комір шинелі, подався додому до своїх гостей.
Дощ лив безнастанно, застилаючи все навкруги сірою хиткою запоною. Наглядач проворно пробіг невелику відстань, яка відділяла його будинок від тюрми і задоволено шаснув у двері свого теплого приміщення.
Тільки доконча потреба могла змусити когось вийти з двору в таку негоду.,.. Дорога, що проходила повз тюрму, була безлюдна: ніхто по ній не їхав, не йшов…. Вартовий і той не ходив уздовж стіни понурого будинку, а намагався сховатися за передній виступ тюрми, що утворив ніби навіс.
Годині о десятій солдати внесли арештантам гарячий борщ… Обід минув тихо, сумирно, без жартів, без суперечок, без зайвої балаканини. Тільки каторжанин пошепотівся з одним із солдатів і всунув йому в руку червінець, якого йому дала ще Уляна. З горілки, що була принесена вчора, випили тільки одну пляшку, решту дві, а також більшу частину закупленої їжі приховали на вечір.
По обіді арештанти знову полягали на нарах; одноманітний шум дощу нагонив сон, та треба було й спочити, набратися сили: попереду була важка, страшна ніч. Хто спав, а хто прикидався, що спить, але гучне хропіння арештантів лунало по коридору. Коли б не це хропіння, що змішалося з шумом дощу, і коли-б вартовий прислухався уважніше, то він почув би легкий, але безперервний шерех у камері Кармелюка… Мабуть, то шкребла настирлива миша… Та миша не турбувала вартового.
Офіцери тішилися затишком і не виходили з маленького будиночка наглядача… Після раннього смачного обіду трохи хропачка завдали, а потім знову сіли до зеленого столика. В тюрмі все було гаразд, а тому всі в глибині душі були раді, що негода їм дала два дні відпочинку.
Тільки перед вечором у камері арештантів стало помічатися якесь пожвавлення. Разів зо два підіймався каторжанин до груби і потім з задоволеним обличчям про щось шепотівся з товаришами… Уляна теж заворушилася в своїй комірчині,— раз у раз підходила вона до віконечка і з прихованим хвилюванням поглядала на протилежні двері, за якими замкнуті були її товариші.
— Треба дати знак жінці, що діло на лад іде,— прошепотів каторжанин, проходячи до дверей, а за ним пішов і Андрій.
Уляна вартувала коло свого вікна. Махнидралов, вийнявши сірника, запалив його об трут і, вибравши хвилину, коли вартовий повернувся до них спиною, підніс вогонь до кватирки й виразно підморгнув Уляні.
Уляна вся спалахнула й ледве стрималася, щоб од радості не подати голосу. Потім, стежачи за вартовим, проробила той же самий маневр з призапасеним раніше сірником і, підвівши його в бік вартового, приплеснула вогонь рукою.
— Ну й жінка,— схвально пробурчав Махнидралов,— і зігріти й спалити може. Звідки в неї ця сила?
— Про що домовляєтеся? — грізно крикнув вартовий, який почув слова каторжанина…—Та й вогонь неначе в камері. Зараз же погукаю на обшук.
— Та що ти, служивий, то в тебе вочу блиснуло; я ось дивлюся, що жіночка —* малина! Перший сорт! — широко посміхнувся Махнидралов, показуючи вартовому на Уляну, що завмерла коло віконечка..,— Пусти лишень мене до неї, служивий! Га?
Він багатозначно підморгнув бровою; та його фривольний рух не знайшов відгуку в похмурого вартового.
— На своє місце йди! Геть од вікна! — кликнув він грізно, та все ж таки мимохідь обернувся в бік Уляни.
Хвилювання, тривога, піднесення знову переродили красуню… Сліду похмурих зморшок уже не було на її обличчі; очі її горіли, мов два чорні алмази, щоки палали гарячим рум’янцем, з-за папіврозтулеїшх губів поблискували два ряди зубів, міциих, гострих, блискучих; кожна жилочка красуні тріпотіла від затаєного хвилювання… Вартовий ковзнув злим поглядом по обличчю красуні й сердито пробурчав:
— Чого прилипла до віконця? Чого очі вилупила? Назад!
На своє місце! \
Знову в коридорі запанувала тиша, порушувана тільки розміреною ходою солдата…
Швидко насувалася осіння темрява.
Арештанти вже не лежали, а товпилися гуртками на нарах, тихо перешіптуючись поміж собою.
— Пройме чи не пройме? — шепотів молодий пічник, звертаючись до сивуватого велетня.
— А тебе вже й зараз кортить,— огризнувся той сердито.
— Що ви, дядьку, я ж так тільки, для діла,—навіть зніяковів арештантик.
— Терпуг є? — тихо питав у другій групі Махнидралов.
— Є! — відповів так само пошепки Явтух.
— Так ось що, братці, зараз після перевірки — за роботу. Хто сам уміє роззуватися (скидати кайдани), роззувайся сам, а хто не вміє, бери терпуга, та тільки тихо… щоб ніхто не почув. Та ось іще,— звернувся він уже до всієї камери,— горілки не пити, так тільки, про око… нап’єшся вже на волі…
— Звичайно… Що й казати! — глухо обізвалися кругом.
— А що, як там?
Андрій значливо глянув на грубу.
— Ну й сила ж! Сокіл, а не людина…— почулися схвальні зауваження.
— Цитьте! — нараз перебив усіх каторжанин.— На ганку стукають, баланду (гарячу їжу) несуть… Ну, хлопці, не лови гав!