Справді, двері в коридорі грюкнули 1 в нього зайшли два конвойні солдати, несучи на довгій палиці великий дерев’яний цебер, повен якоїсь гарячої страви, від якої підіймалася пара і несла духом капусти. За ними йшов з ключами помічник наглядача.
Він одчинив двері камери, і солдати внесли цебер.
Каторжанин нахилився й добув з-під нар велику зелену пляшку й невеликий погарик.
— Ач ти, машкара, приберіг..,^ широко посміхнувся солдат.
— Для милого друга і вола з плуга!
Він налив погарик і підніс солдатові.
— Чого ти такий похмурий?
— Та як не хмуритися? — солдат перехилив погарик і витер рукавом губи.-^ Начальство теж! Мене й на караул призначено, мені и цебер нести.., Хіба немае нікого молодшого?
— Тебе на караул до нас призначено? — квапливо перепитав кйторжанин.
— Це сюди, думаєш? — солдат повів оком у бік коридора.— Ну ні, сюди старигань тутешній тільки своїх ставить,— є в нього такі вірні,— а мене в такий дощ, що добрий господар і собаки з хати не вижспе, вартувати двір ставить, місити багно уздовж стіни..,
LXXXVII
Арештанти дружно пригощали й далі веселих й довірливих солдатів.
— Випий у доріжку, щоб не відморозити ніжку,— сказав старшому солдатові каторжанин.
— А так, що можна й одморозити,— пробурчав старший солдат, простягаючи руку до погарика, й одним духом перекинув його в горло…
— А де ж закусочка наша, хлопці? — звернувся каторжанин до товаришів.
Ту ж мить вийнято було з-під нар припаси, які закупив Андрій, і серед товариства запанував щоиайвеселіший настрій.
— Та, мабуть, і Ярмошка хоче трошки? — посміхнувся каторжанин і підніс погарик молодому солдатові.
— З великою радістю! — посміхнувся Ярмошка й осушив чарчину.
— Почастувати б і того? — озвався Андрій, показуючи очима на вартового, котрий ходив у коридорі.
— Ні-ні, не чіпай! — навіть прикрикнув старший солдат,—
Хмільного і в рот не бере, старовір проклятий, через те йому так і довіряє наглядач. Цілу ніч тут ходить і не здрімне, а щоб горілки, то й… Не те щоб пити, а самого її, голубоньки, духу чути не може!
— Анафема! — з удаваним обуренням вилаявся Явтух.
— Ірод! — підтримали його й інші.
— А чому ти думаєш, що начальник йому так довіряє? — перепитав каторжанин солдата, підносячи йому знову чарку.
— Та як же,— захвилювався солдат, уже розчервонівшись,— цілу ж ніч він тут вартує без зміни — це раз, а друге,—він понизив голос і промовив, озираючись на всіх з таємниче-урочистим виглядом: — У нього ж, кажуть, і другі ключі від камер переховуються.
Всі кругом якось мимохіть заворушилися.
— Хіба? — недовірливо перепитав каторжанин.
— Правду кажу,— підтвердив солдат.
— Ну, а до жінок він як? Теж строгий? — значливо підморгнув Махнидралов..
— Ну цей товар він любить…— з цинічною посмішкою підморгнув солдат.
Зауваження його було вкрите вибухом відповідних жартів.
Почалася весела пиятика. Арештанти самі пили .мало, а більше пригощали солдатів, так що коли вартовий крикнув нарешті, щоб ставали на перевірку, то й старший солдат, і його молодий супутник з великим зусиллям повставали з місця й, помітно заточуючись, понесли з камери цебер.
Перевірка пройшла гаразд.
Наглядач спершу не брав участі в грі, а по обідньому відпочинку спокусився, підсів до своїх гостей і спробував щастя. Карта, друга, третя — захопили його остаточно. Незабаром з’явилися на столі пляшки, й азартом перейнялися всі. На час перевірки ніхто не захотів одриватися від гри, і зробити перевірку доручили старому унтерові — помічникові наглядача.
Він зайшов у загальну камеру, зайшов до Уляни й заглянув на мить у камеру Кармелюка… Кармелюк лежав на лаві й тільки тяжко дихав. На запитання унтера він пе відповів: певно, свідомість його була притуплена. Остаточно заспокоєний станом головного злочинця, унтер замкнув камеру, оглянув скрізь замки й іїробої, ще раз передав вартовому наказ наглядача не випускати нікого в коридор і подався доповідати начальству.
Гучно грюкнули за ним двері в сінях, ще долинула далека його хода, і все замовкло.
В камері арештантів стало так тихо, що чути було дихан* ня тих, хто дужче хвилювався.
Минуло з півгодини в такому напруженому чеканні; нарешті Махнидралов не витримав і голосно відкашлявся. У відповідь на нього почувся кволий кашель з камери Уляни, і знову все замовкло.
Вартовий ходив по коридору,
— Чого стоїш коло вікна? Іди на місце! — нараз почули арештанти його окрик.
— Почала,-— радісно шепнув Андрій.
— Скучно мені самій, служивий! — почули арештанти відповідь Уляни.
І хоч у словах її зовсім не було нічого особливого, але тон, яким вони були промовлені, сповнений був такої дразливої пристрасті, що навіть Андрій і Явтух не впізнали голосу отаманші, а сивий велетень не зміг утриматися, щоб не похвалити, крутнув головою й прошепотів:
— Ну й жінка ж! Опекла!
— Мовчи! Гомоніти не дозволено!—обірвав Уляну грізний вартовий.
Але красуня зрозуміла не так наказ начальства.
— Моторошно, холодно мені самій,— провадила вона, понижуючи до шепоту свій голос, що став нараз якимсь надзвичайно лагідним, співучим,— а ніч — як море… пітьма душу бентежить…
— Чого ж просилася в рпрічну камеру? — грубо відрубав вартовий, але вже не так суворо.—^ А ти відступись далі, далі од віконця.
— А якщо ближче? — підморгнула Уляна й обпалила солдата таким поглядом, що в нього стрепенулося серце й спина здригнула, мов від електричного струму.
— Ну, ну… ти! — хотів був вилаятися вартовий, але тільки очима повів на Улянині двері й, одвернувшись, сердито заходив по коридору, карбуючи підборами повороти.
— А що ж, ти гадаєш, що розбійниця я? — знову зачепила Уляна вартового після короткої паузи, коли він порівнявся з її дверима…— Ні, не розбійниця я, а вільний птах з буйною душею,— це правда. Не була нічия, а жила так, як мені хотілось, як моєму серцю було любо!
— ^ Справді? — солдат знову спинився коло ы дверей.— І так-таки ніякого начальника ти над собою не мала?
— Ніякого, крім ось цього серця! — Уляна розгорнула керсетку. Під розстебнутою сорочкою виразно виднілися її молоді пругкі груди… Світло від ліхтаря, що висів у коридо-pi, падало на віконце, з якого визирало, мов із рами, обличчя Уляни,— воно палало дикою, демонською пристрастю.
«Ех, не двічі жити на світі, а раз! Сьогодні наша година, сьогодні наш день! Чого там і думати про завтра!» — здавалося, казали вогненні очі красуні.
— От як? Ніхто?..— крутнув солдат головою й чомусь зітхнув.
— Так, вільна я,— мовила Уляна з дедалі більшим хвилюванням.— Занапастили батько й мати мою душу, за нелюба віддали, а серця не окрутили: втекла я від чоловіка й волочуся, а серце оддам хіба тільки тому, хто мені припаде до серця.
— Виходить, усе шукаєш того любого? — моргнув і солдат.
— Шукаю, а може, й знайшла. Ось ти мені любий,— несподівано випалила Уляна,— і не боюсь я сказати правду в очі. Може, ти й не вартий, а от любий, та й годі!
— Он як! Дивись ти…— зніяковів солдат і почервонів, як буряк.— Глузувати надумала?
— їй-богу, не глузую, а от серце моє до тебе вабить.
— Та ну тебе! — відмахнувся солдат і знову заходив по коридору.
До слуху арештантів долинуло зітхання Уляни, таке глибоке, знадливе, дразливе…
Уляна заговорила пошепки, мов у знемозі:
— Та спинися… скажи ж хоч слово… чи ти боїшся? Чи ти серця не маєш у грудях?
— Тихше! — промовив пошепки вартовий і почав озиратися на всі боки. Кругом було тихо, тільки дощ глухо стукотів об черепицю й захльостував при поривах вітру у вузьке вікно в коридорі.
Вартовий почав підходити до кожної камери прислухатися, а потім позакривав на всіх дверях залізними заслонками віконця.
В камері арештантів стало зовсім глухо й тегмно. Але кроки вартового весь час чути було в коридорі, тільки окрики його лунали все рідше й рідше й нарешті вовсім припинилися.
— Клює, нехай вовк мене з’їсть, клює! — в захваті про- * шепотів каторжанин.
Усі насторожилися.
Знову запала мовчанка. І ось — почувся шепіт Уляни, а слідом за ним голос вартового, вже не такий суворий. Ось на хвилину зупинилися його кроки. Почувся сміх Уляни, дразливий, п’янкий…
Шпанка завмерла на місцях, не зважуючись підвестись,
щоб не сполохати непоступливого солдата… та кроки варто-’ вого зазвучали знову.
— Диявол, просто таки диявол! — не витримав каторжа
нин і навіть зірвався був з місця, як ось раптом вартовий круто повернув, і шпанка виразно почула тихе клацання замка… ‘
Цей ледве чутний звук справив на всіх таке враження, що багато хто з арештантів підвівся на своєму місці. Не було сумніву — вартовий зайшов до камери Уляни.
В коридорі було тихо, як у могилі.
— Чи справиться тільки? — прошепотів пічник.
— Цебто, наша отаманша? — з гордістю перепитав Андрій.— Та вона сама й на ведмедя піде!
Правда, правда! — підтвердив Явтух.
— Ну, хлопці, тепер і хвилини гаяти не можна! перебив їх каторжанин.
Всі струснули з себе зачарування першої хвилини й стовпилися навколо нього.
— Кидайте жеребок скоріше: кому до Кармелюка йти, кому тут залишитися.
За одну хвилину все було зроблено. Навкруги засвіченого недогарка лойової свічки стовпилися арештанти й заходилися тягти з шапки заздалегідь приготовані з хліба кульки.
Виявилося, що йти до Кармелюка в камеру випало Явту-хові, каторжанинові, молодому пічникові й ще трьом арештантам.
— Тепер усі слухайте наказ! — сухо й одривчасто мовив каторжанин, звертаючись до голених голів, що стовпилися навколо нього в тьмяному освітленні лойового недогарка.— Коли отаманші пощастить зробити діло — ти, Андрію, йди й сховай вартового, а сам одягнися за нього, ти на нього найдужче обличчям скидаєшся та й голова в тебе не голена. Ну, й ходи на варті. Ми ж усі, кого доля вказала, гайда до отамана — допомогти йому в роботі, а як усе вже буде готове, тоді знак вам дамо, і ви починайте бунт. Ти, Кожо,— звернувся він до сивого велетня,— за старшого будеш. Горлянок не шкодуйте, щоб не чути було нашого шуму, а ти, Андрію, кинешся до начальства, сповістиш, що — бунт, а тоді метикуй, як визволити жінку та й самому дременути… А ми понесемо отамана в рядні. Бунтарюйте довго, хлопці, щоб якнайдовше* з вами проморочилися, дайте нам час якнайдалі втекти. Піші навіть не кинуться за нами в таку негоду в погоню, а коні в них, сторож казав, на заїжджому дворі. Поки зоїчіядяться, поки по верхівців пошлють, а ми за цей час до лісу доберемося. Ну, а тоді вже — дідько їм дошь
може! Ніч пилипівська темна та довга, а дощ сліди до ранку змиє. Пам’ятайте ж, хлопці: пощастить, подолаєте вартових— кидайтеся в різні боки по степу, правтеся ровами, лощовинами до лісу, ну, а як не візьме ваша сила цього разу — здолаєте колись.
— Гаразд, гаразд…— обізвалися кругом.— Розуміємо, що й до чого.
— Отож-то,— почав був каторжанин і нараз зупинився.
Біля дверей почули шерех… Всі оглянулися…
Залізна кватирка піднялася, і в утвореному віконечку показалося бліде мов полотно обличчя Уляни.
— Пришила,— прошепотіла вона.
На хвилину всі заніміли, але ту ж мить з гарячковою швидкістю взялися до роботи.
За допомогою ключа, якого Уляна добула у вартового, одімкнули камеру, і шість арештантів з Апдрієм на чолі вискочили в коридор.
Андрій зайшов у камеру Уляни, а сама вона не втерпіла й, підбігши до Кармелюкового віконця, шепнула:
— Живий, батьку?
— Спасибі, друже! — відповів Кармелюк, і голос його прозвучав твердо й владно: — Ей, діти, за роботу скоріше!
Андрій уже стояв у мундирі вартового.
— Ловко! — похвалив Махнидралов.— 3 п’яних очей і не впізнаєш:… Ключа від отаманської камери давай!
Андрій понишпорив у кишенях, та ключа не знайшов: або він випав з кишені вартового, коли той упав на підлогу, або наглядач не довірив його й вартовому.
— Ну й чортяка з ним, упораємось і так! — Махнидралов махнув рукою і в супроводі своїх товаришів кинувся до камери Кармелюка.
За кілька хвилин спільними зусиллями їм пощастило відірвати пробій від дверей, і всі шестеро зникли за дверима.
В коридорі знову стало так само тихо. Здавалося, що тут не сталося нічого особливого; тільки шум, який чути було з камери Кармелюка, свідчив про хапливість того, що там робилося… ,
А втім, арештантам зосталося небагато роботи: за день Кармелюк устиг розібрати вікно до половини.
З допомогою оцту й квасу він розмочив вапгіо, обережно видряпував його й складав на нари, вийняте ж каміння вставляв знову; в разі появи наглядача в камері не можна було виявити жодного порушення: каміння стирчало вбіе на місцях, а на розсипане на нарах вапно лягав сам Кармелюк.
Надмірна денна праця знесилила отамана, і він тепер лежав на нарах, тільки наглядаючи за роботою товаришів.
Вона швидко посувалася вперед.
Вітер вив, дощ періщив, кроків вартових під стінами будинку ие було чути.
Минула година такої шпаркої праці, і ось нарешті двері в коридор відчинилися і Явтух сказав пошепки:
— Пора!
Тої ж хвилини в камері арештантів почався спершу глухий гамір, а за кілька хвилин цей гамір, змішавшись із страшним дзвоном ланцюгів, перейшов у дике ревище.
Андрій ухопив Уляну за руку й швидко вибіг з нею на ганок.
Тут стояв і дрімав другий вартовий.
— На допомогу! Сюди! — крикнув йому Андрій.—Арештанти збунтувалися!..
Сонний вартовий здригнув і глянув безтямними очима на Андрія.
— Бунт! — крикнув йому ще раз Андрій.— На допомогу!
До слуху солдата долетів з одчинених дверей коридора
дикий рев, і, не розпитуючи більше Андрія, він кинувся туди, а Андрій вибіг па тюремний двір, тримаючи Уляну за руку…
Головна небезпека минула: вони були вже у дворі тюрми. Але у дворі навкруги будинку етапу повинні були ходити, ще двоє вартових, а коло замкнених воріт також стояв вартовий, та тут же містилася й караульня для конвойних солдатів. –
На мить Андрій зупинився, ие знаючи, що робити, але наступної ж хвилини кинувся в той бік, де повинен був вартувати підпилий солдат. Він справді був тут, та тільки не ходив, як йому належало, уздовж стіни будинку, а стояв, схилившись на виїмку в стіні, що утворювала ніби нішу, і явно похропував.
— Ну тут небезпеки немає,— шепнув Андрій;—якщо й розштовхати його, то він витягнеться в калюжі… а онде той, що сидить…
— Той не був у нас і не пив,— відповіла Уляна.
— Гм… нічого робити… може, й він з тих старовірів, що був у коридорі…
— То що ж? — блиснула очима Уляна.— Не гинути ж нам через падло… пришити!
Андрій кивнув головою на знак згоди й шепнув:
— Швидше! Ворушись!!
І, підбігши впритул до вартового, він нараз помітив, що
той устав і взявся за курок, придивляючись до гуртка тіней біля рогу тюрми.
Не можна було гаяти -й хвилини,— Андрій розмахнувся рушницею і всадив йому багнета в груди.
— Ну, тепер сюди! — прошепотів Андрій, кидаючись з Уляною до високої стіни, яка оточувала двір.
Коло стіни були’складені дрова.
Із спритністю дикої кішки виліз Андрій на них і допоміг вилізти Уляні.
Над дровами стіна підвищувалася ще на аршин, верх її був обтиканий гострими половинками черепиць, так що вчепитися за неї не було ніякої можливості, та Андрієві це не була перепона,— поклавши на стіну поліно, він став на нього.
— Окрайка на тобі? — шепнув він тихо Уляні.
‘ – Є! .
— Давай один край сюди.
Уляна подала йому край вузького й міцного пояса, другим же обв’язала свій стан.
— Ніж є? ^
— Є! ,
— Почекай мене тут за стіною недалеко, я зараз вибіжу з воріт… А якщо не встигну, то поспішай сама до лісу… Склик — вовче виття…
Уляна мовчки кивнула головою й затисла в руці довгого гострого ножа.
LXXXVIII
Андрій прислухався, й коли кроки вартового, котрий марширував уздовж зовнішньої стіни, затихли за рогом, хутко спустив із стіни Уляну, а сам стрибнув назад у двір; перебігши тюремний двір, він кинувся до воріт.
Коло замкнених воріт, біля невеликої хвіртки, теж замкненої, стояв ще один вартовий.
— Біда! — закричав йому Андрій.— Відмикай скоріше,
начальство треба кликати: шпанка збунтувалася, двері
виламують…
Аніскілечки не підозріваючи у вартовому переодягнутого арештанта, солдат одчинив перед ним хвіртку, й Андрій зник у розбушованій темряві ночі, гукнувши на бігу вартовому, щоб сказав унтерові про бунт арештантів у камері.
— Негайно повідомити наглядача! Катай, Шворінь! —1 скомандував стурбований унтер.
— Уже побіг старовір,— заспокоїв його вартовн^і.
— Так за. мною* хлопці, в коридор, там, виходить, немає нікого! — крикнув унтер і кинувся з трьома інвалідами в тюрму, залишивши інших із Шворінем коло вартового.
Поки арештанти вили й дзвякотіли ланцюгами, наповнюючи диким звірячим ревом усю тюрму, з заднього боку похмурої будівлі тихо й нечутно виповзали з проломленої В стіні діри п’ять людських постатей, а потім витягли й шосту, котру поклали в рядно й, пильнуючи якнайбільшої обереш-‘ ності, понесли до складених коло стіни дров… Без перешкоди поперелазили вони через стіну й позіскакували на землю. В4 цей час пролунав по той бік протилежної стіни постріл…
— Тривога?..— скрикнув каторжанин.
— Еге ж, пропало! — простогнав Кармелюк і потім квапливо додав: — Рятуйтеся, братове! Покиньте мене!.. Зара*з налетять шуліки…
— Ні, тебе не покинемо! — прошепотіли арештанти.— Все діло заради батька.
— Підхоплюй рядно всі разом — і бігом! — скомандував каторжанин.
Коли втікачі з своєю ношею відійшли від стіни ступнів на п’ятдесят і почали спускатися в долину, по той бік тюремної стіни прогримів знову постріл і пролунали крики: «Лови, держи!»
Втікачі прилягли до якоїсь калюжі.
До тривожних криків: «Лови, держи!» — приєднався ще один голос, а потім ще один, але крики не наближалися до долини, а віддалялися…
— Це Андрій одводить,— зауважив Кармелюк.
— Так і є,—підхопив Махйидралов.—Уперед! Тепер, хлопці, наполяжте: по двоє на зміну.
Два арештанти вхопили рядно з Кармелюком, і всі пустилися бігти.
— Ех, якби ноги!,.—: мимохіть вихопилося в Кармелюка.
— Нічого, батьку, донесемо,— шепнув разом Явтух і каторжанин.
Пробігши деякий час, Явтух і каторжанин змушені були зупинитися й передати Кармелюка двом іншим своїм товаришам.
— Вітер дужчає, дощ перестав,— сторожко сказдв Кармелюк, поглядаючи на небо.
Справді, подув сильний вітер, і пітьма почала пройматися тьмяним світлом.
— Не турбуйся, отамане, донесемо… А Андрій молодець… Якби тільки сам вискочив! — обізвалися вони.
— До лісу не більше як верст чотири,— заспокоїв Кармелюка каторжанин,— а ті барани не скоро прочумаються…
Коли пролунав постріл, Шворінь кинувся на звук і, поки гукав вартового та шукав його, минуло кілька хвилин. Потім, натрапивши на труп, він з жахом став кричати: «Караул!» — і, побачивши сліди, пустився по них догонити… Тільки згубивши їх уже зовсім у темряві, він поспішив до наглядача. Виявилось, що начальство ще нічого не знало про бунт і що старовір і не з’являвся..;
Перестрашене начальство посхоплювалося на ноги.
— Підкіп! Розбій!— крикнув наглядач, скочивши з місця.
За ним зірвалися й капітан, і корнет, і всі, розлючені
вкрай, кинулися до тюрми… Корнет, пробігаючи повз стайню, встиг крикнути денщикові, щоб негайно звелів гусарам сідлати коней і його коня і мчати до тюрми, а також послати когось на заїжджий двір по решту. Наглядач скомандував усім солдатам іти за ними до тюрми. Там уже було цілковите пекло…
Корнет, не звертаючи уваги на бунт, протиснувся крізь стовплених у коридорі до камери Кармелюка й нараз крикнув ве своїм голосом:
— Зрада! Пробої одбитоШ
Він шарпнув двері, й на нього зразу війнуло холодним і вогким повітрям. Корнет прожогом кинувся до камери розбійника й тільки тут побачив вийняте вікно.
— Сюди! За мною! В погоню! Кармелюк утік! — крикнув він несамовито й кинувся до виходу.
Тим часом утікачі вже встигли пройти верст зо дві від тюрми. Спершу дуже заважала рухатися густа пітьма: кілька разів попадали вони у водориї і ями, падаючи вкупі з Кармелюком, та помалу темрява почала прояснюватися, непевне, сумнівне світло стало пробиватися крізь поріділі хмари, й нарешті в продухвинах, що утворилися на них, заясніли клаптики темно-синього неба з блискотливими зірочками й краї хмар посріблилися ніжним сяйвом місяця…
— Сто чортів! Місяць! — вилаявся Кармелюк і оглянувся.
Понура споруда тюрми хоча й не дуже, але ще бовваніла
вдалечині темною, безформною купою; попереду ліс був не ближче; його можна було тільки вгадати в темній смужечці, на обрії… Самі вони тепер перебували якраз посередині між лісом і тюрмою.
— Донесемо! Ще в нас добра година попереду… а вони застрянуть,— прохрипів каторжанин, напружуючись з усієї сили.
Та справа була не така легка, як здавалася спершу. Сприятлива багнюка, котра, як гадали арештанґй, повинна була забарити гонитву, не менше забарила й утечу: ноги втікачів грузли в багні, виривати їх з липучої глини ставало все важче й важче: гуснучи од вітру, гразюка ставала все глеюватіша; густа грязюка обліплювала ноги по коліна й іце вдвічі збільшувала вагу, яку арештантам доводилося нести. Все частіше й частіше змінялися товариші, які несли Кармелюка.
А тим часом вітер робив своє діло. Спершу невеликі ігро-духвини — одна, друга — почали помалу-малу збільшуватися, зливатися й нарешті весь край неба очистився і з-за сріблястого пасма, іцо неслося слідом за іншими, виплив молодий ріг місяця…
Кармелюк знову оглянувся кругом, і нараз мимовільний крик вирвався в нього з грудей; всі видивилися в далечінь і заніміли від жаху: відкритою рівниною, тепер освітленою місяцем, хутко наближалися до них п’ять чорних цяток…
— Кінна погоня! — вигукнув Явтух.
— їх п’ятеро, а нас семеро!..— прохрипів каторжанин.— У кого є ножі?
Виявилося, що втікачі мали тільки три ножі й ніякої більше зброї… А погоня наближалася й була від них не далі, як за верству.
— Нічого, впораємося,— промовив каторжанин, але в глибині серця відчув холодний струмінчик.
— Бігом, хлопці! — крикнув він для бадьорості.
З гарячковим зусиллям ухопилися всі за рядно, в котрому лежав Кармелюк, і пустилися бігти; та хвилин через п’ять вони змушені були сповільнити свої кроки, а ще через п’ять — посунули ще дункче втомленою, вповільненою ходою… Відстань між ними й вершниками хутко зменшувалась… Уже чути було окрики гусарів, і ось пролунав перший постріл; він, правда, не зачепив нікого, але куля пролетіла над самим вухом пічника…
— Стійте, братове,— нараз рішуче скомандував Кармелюк. Всі мимоволі зупинилися.
— Покиньте мене, дохлого,— мовив він владно.— Зі мною ви однаково нё втечете… Рятуйтеся самі!
— Нізащо! — обурилися всі арештанти.
— Здохну тут, коло тебе, батьку, а не відступлю й на крок! — крикнув Явтух, не випускаючи з рук рядна.
— Поборемося з собаками,—спробував був каторжанин піднести настрій товаришів, та Кармелюк рішуче став проти цього:
— Навіжені! Ви своєю впертістю занапастите себе й мене… В них же рушниці, й пістолі, й шаблі та й самі на конях, а ви з голими кулаками; вас або тут переб’ють, або ще передадуть катові…
— Однаково без батька не бути нам! — вперто мовив Явтух.
— Та зрозумій же ти, вони мені лиха не зроблять,— захвилювався отаман,— вони мою голову берегтимуть дужче, ніж свою. А от коли вас переб’ють, то мені вже потім і тікати ні з ким буде. Отож розбігайтеся зараз же в усі кінці… заради мого визволення! — владно крикнув Кармелюк.
Каторжанин і Явтух, узявши рядно, кинулися в протилежний бік, щоб одвернути й розділити погоню. Інші, поклавши отамана у водориї, подалися в рівні боки…
Загриміли постріли. Спершу вони не завдавали нікому шкоди, але ось Махнидралов нараз махнув якось чудно руками й перекинувся навзнак..
Після побачення з Кармелюком Олеся повернулася додому неначе ошалівши: приплив несподіваного щастя так сп’янив її, гак охопив і поглинув її душу, що дівчина стала майже глуха й невразлива до явищ звичайного життя. Її думки були не тут, у скромній світлиці, а там, у таємничій ущелині пралісу; слух її ловив не мову кревних рідних, батька й матері, а уявні звуки далекого голосу, що безугавно тріпотіли1 в її серці… Вопа й хвилини не думала про те, що її чекає в майбутньому, вона тільки відчувала, що Кармелюк любить її, шукає в неї допомоги, і свідомість цього сповнювала серце дівчини невимовним раюванням.
Днів через п’ять після повернення з табору Кармелюка Олеся гуляла по своїй леваді, на березі ставу. Вітер був холодний; важкі, безбарвні хмари повзли якимись брудними лапатими клаптями по небі; верби не шуміли, а безпорадно хльоскалися голим гіллям; хмари вороння із зляканим криком крутилися над свинцевою водою й нанизувалися чорними цятками на верховіття верб і осик; у повітрі швидко пролітали косими лініями сніжинки.
Олеся задумливо йшла, не почуваючи ні холоду, ні смутку в болісному стогоні природи… Вона йшла, не оглядаючись і не дивлячись на боки, вперед і вперед, залишила свою леваду й пробиралася протоптаними стежками поміж густими заростями й очеретами до млина.
Зненацька в одному місці, обійшовши великий кущ ліщини, вона почула позад себе, що її хтось тихо погукав:
\— Панночко, панно Олесю!
Дівчищ здригнула й закам’яніла, 1
— Не бійтеся, панно, це я! — знову почувся голос, який вдався Олесі знайомим.
— Хто ви? — ледве подала вона голос.
— Аз єсмь Хоздодат многогрішний! — І серед розведених гілляк ліщини виросла перед Олесею знайома постать каль-недеражнянського поповича.
— Боже мій! — жаром спалахнула Олеся. Вона впізнала в ньому не тільки знайомого, а й того самого товариша Кармелюкового, котрий проводив її на побачення з батьком і потім обережно доставив у Деражню. Вона зараз же догадалася, що він посланий сюди від отамана з листом від нього, а тому ховався в заростях. Подумавши так, дівчина ще дужче зашарілася й зронила, задихаючись від хвилювання:
— Що ж там?
— Біда,— отамана взяли! — так і випалив Хоздодат.
Олеся поблідла, тихо скрикнула й похитнулася; Хоздодат,
перелякавшись, кинувся до неї й підхопив її.
— Панно, схаменися, ще ж батько живий, тільки треба рятувати його!.. Я саме на тебе й розраховував, на твоє вірне серце,— заговорив попович,— то воспрянь духом і гряди.
— Так, так… твоя правда,— захвилювалася Олеся.— Ох, тільки, боже мій! Боже мій! Краще б мені вмерти! — скрикнула вона від нестерпного болю й заридала.
Довго, немов осінній дощ, лилися по її блідих щоках сльози. На розради поповича вона тільки нервово схлипувала й просила:
— Дай виплакатися, легше буде!
Опанувавши себе, Олеся нарешті спитала твердішим голо-, сом:
— Де ж його взяли? Як? Куди повели? Чи не покалічили?
Хоздодат докладно розповів попівні все, що сам знав І що чув про отамана. На його погляд, отаман звелів накопати кругом стану пастки, ями — на ворогів, які обступили — і поскакав сам оглядати їх та й провалився в одну; поки він вилазив з-під коня, на нього наскочив загін уланів і зв’язав лежачого, беззбройного.
— Чому ж ви не кинулись одразу ж рятувати батька?
— Довідалися тільки через день та й обложили нас москалі в нашому лігвищі…
— Ну й що ж?
— Там була в нас раніше гребля через болото, ну москалі якось і дізналися та й направилися були по ній до нас у гості… А батько про це довідався,— здається, ти, панно,
про це й сповістила його,— ну, й звелів батько ту греблю посередині розібрати, а з другого боку збудувати нову гатку. Так наче передбачав усе, сердешний! Наступного ранку почали ми думати, чого це немає батйка, чи не скоїлося, мовляв, чого, хоч він одлучався й раніше, а тут нараз страшно всім стало зело, ніби відчули… Опівдні прибігають до нас селяни: «Схопили батька й повезли москалі скорим маршем!» Що тут робити? Як рятувати? Почали ми радитися, а тут прибігають вартові, крик пройшов: «Москалі підступили!» Ну, Дмитро за отамана, він був у нас розумна голова! І звелів усім повибігати на розібрану греблю, начебто для втечі. А ті як сипнуть усі сюди, та вперед, уперед… Добігли до середини — болото. Вони б і назад, так інші напирають, і почали тонути в болоті й піші, й кінні… Ми тим часом гав не ловили, розсипалися по лісі та до нової греблі. Всі повтікали і все з собою забрали. Ну, а гщтім урадилися порозходитися скрізь, хто куди знає, щоб про отамана розвідати та й москалів з пантелику збити.
— А куди ж повезли отамана? — перервала розповідь Хоздодата Олеся.
— Мабуть, до Кам’янця… До Літина повезуть…
— До Кам’янця, до Кам’янця… Туди панотець збирався цими днями…
— От і добре,— перебив її Хоздодат,— якщо виявиться, що в Кам’янці батько, то проситиму панну й родителя відправитися туди й допомогти визволити від смертної кари нашого отамана.
Олеся вхопилася рукою за серце, таї сила духу взяла в неї гору над болісною слабкістю; дівчина провела рукою по чолі, поправила коси й випросталася; в очах/її спалахнув вогонь одваги й рішучості.
— Тільки не панотця,— заперечила вона.— Батько прихильний серцем до отамана, до його задумів, але прихильний потайки і. тільки потайки міг би йому допомогти… А щоб він явно виступав за розбійника — ніколи! На мою думку, вам не слід і признаватися йому, що ви в отамана служите й що мене проводжали../
— Еге ж, либонь, панна правду каже,— після роздуму
відповів попович,— на всякий випадок слід собі путі уготувати й хвостом, аки лисиця, замести слід… Але треба неодмінно бути в Кам’янці й там на місці все обміркувати… ,
— О, я буду там!— рішуче сказала Олеся.—Вблагаю батька, знайду привід… А якби все стало проти мене, то пішки з довгою рукою по нетрищах, по непроглядних ^іісах подамся із звірами дикими в супутництві, а в Кам’янці буду й побачу нещасного…
.— Не тільки побачиш, а й урятуєш його,— патетично проголосив Хоздодат.— А чи ие можна поки що притулитися мені, панно, в твого родителя десь на сіні чи в коморі?.. Про мою участь у полчищах нашого отамана ще ніхто нічого не знає. Повертаюся, як блудний син після поневірянь, токмо боюся предстати зразу перед грізні очі родителя.
— О, панотець прийме тебе зразу, за це не турбуйся. Ходім, ходім зараз, я тебе нагодую… Панотця якраз немає дома, але він і матінка не раз згадували й жаліли тебе…
А втім, не сам тільки Хоздодат кинувся по допомогу до друзів, щоб урятувати Кармелюка від ганебної страти. Розалія наступного ж дня після одержаної страшної звістки одужала від хвороби — нервового удару, що їй загрожував,— і зразу ж пояснила особам, які її оточували, що несподіваний успіх задуманого нею діла, а головне, жах на саму тільки думку про те, що страшного розбійника можуть привести до них у двір, справили на неї таке приголомшливе враження. Через те, що тільки ж завдяки старанням і турботам Розалії,— про які вона говорила й раніше,— було впіймано Кармелюка, то ніхто не запідозрив і на мить нещирості сліз красуні.
Посилаючись на свою слабість, яка Сталася внаслідок постійних тривог, Розалія заявила чоловікові, що вона згодна вже виїхати з ним з цього нещасливого дому, в котрому не можна прожити спокійно й однієї ночі й оселитися на час у якомусь пристойному місці, хоча б у Кам’янці, принаймні доти, доки переловлять решту зграї. Чоловік надзвичайно зрадів, коли почув, що дружина згоджується виконати його бажання, і запропонував був замість, нудного Кам’янця веселу й розкішну Варшаву; але Розалія за чверть години зуміла переконати чоловіка, що їм слід їхати тільки до Кам’янця й більше нікуди.
Влаштувавшись на єдиному кам’янецькому майдані, де стояв і губернаторський дім, Розалія неначе воскресла й поспішила зробити візити до сановних осіб міста й магнатів, починаючи з губернатора.
По всіх вітальнях, звичайно, жваво обговорювалося пекуче питання про впійманого Кармелюка та його зграю, що переховувалася від переслідувань. Всі прославляли Розалію, дивувалися з її спритності й далекоглядності, приписуючи їй одній усю славу в цьому надзвичайному ділі. Розалія скромно усміхалася, але не заперечувала, а навпаки докладно розповідала своїм співрозмовникам, як у її голові визрів цей хитрий план і як їй пощастило за допомогою друзів його виконати.