Завдяки невичерпній темі розмови, Розалія могла зібрати всі новини про теперішнє становище Кармелюка й про нові заходи проти його ватаги, про суд, який має бути, й страшну кару. З розпитувань і розмов з’ясувалося, що шельма прикинувся був умирущим від перелому ноги й антоиового вогню — для -того, щоб скинули з нього кайдани,— і досяг цього своєю хитрістю — втік, але його догнали й перевезли до Кам’янця… Виявилося, що нога в нього цілісінька, тільки вивихнута; вивих йому виправили й запроторили гайдамаку в турецьку фортецю — в башту, що над проваллям; звідти вже хіба що ворон винесе його кістки.
Далі говорили про те, що губернатор домагається, щоб над цим лиходієм була вчинена кара як приклад багатьом, що хоч це клопотання й затягне суд до весни, зате страшна кара справить враження на хлопів.
Всі ці розмови Розалія слухала буцім недбало, хоч з блідим обличчям і вимученою усмішкою, але душа її зазнавала невимовний мук. Повертаючись додому, вона замикалася в своїй кімнаті й там на самоті впадала в бурхливий розпач.
Вона кохала розбійника палючою, демонічною пристрастю й почувала, що туга за ним доведе її до якогось божевільного вчинку. В цій страшній утраті найбільше її мучило те, що вона сама віддала Кармелюка в руки ворогів. Шалені ревнощі засліпили її; вона вигадала пастку на свою ненависну суперницю, послала своїх адептів, і в пастку —
о жах! — разом з суперницею попався і її коханий. Все сталося, як по писаному. Скільки разів вона казала всім, що коли впіймають Уляну, то через неї впіймають і Кармелюка, але ніколи й на хвилину не думала, що це може справді сталися, і от доля поглумилася з неї!.. Вона, Розалія, яка обожнює героя, завдяки своєму хитрому задуму, справді віддала отамана в руки катів. Що він може тепер подумати про неї?.. Правда, вона може виправдатися, провину свою перекинути на інших, але ж це можливе тільки під час побачення, а тепер скільки душевних мук вона додала йому до його фізичних страждань!
— Ні, врятувати, врятувати або самій загинути! — скрикувала вона, учепившись руками собі в коси, й схоплювалася з ліжка, немов пориваючись па битву з якимсь страховищем; та, постоявши так, знову в одчаї падала на ліжко.
Неймовірно довгі ночі вона проводила без сну і все думала, як би врятувати свого чарівного лицаря, та нічого не могла придумати. Звірити ж комусь свої таємні думки й страждання вона, звісно, не могла.
Не знаходячи ніякого плану, як урятувати Кармелюка, вона тепер уже думала тільки про те, щоб знайти якийсь спосіб листуватися,— тоді все буде врятовано. Кармелюк сам придумає щось, якщо тільки довідається, що вона тут.
І Розалія почала часто їздити прогулюватися на фільварки по Турецькому мосту, за котрим на протилежному боці височіла фортеця.
Кам’янець колись, за часів володіння Польщіб6, являв собою неприступну твердиню. Споруджений на гранітній скелі циліндричної форми, з прямовисними гранітними стінами, він з’єднувався з плоскогір’ям єдиним мостом, який побудували турки, що якось захопили були цю фортецю.
Міст той перекинуто не з повної висоти одного берега на другий, а з напіввисоти; по краях мосту на тому й другому березі висічені в скелі положисті гвинтові спуски, а самий міст являє собою вузьку, увігнуту дугою, суцільну кам’яну стіну з єдиним прогоном посередині. В цей прогін протікає, стрибаючи по камінню, річечка Смотрич, яка оперізує з своїм притоком міську скелю’.
Задля охорони цього мосту турки збудували на боці фільварків фортецю, яка частково збереглася й донині. Один бік фортеці йшов від початку мосту, тільки на десять сажнів вище нього, по прямовисній скелі, паралельній з містом, що височіла з самого краю його ще сажнів на п’ять угору, а башти по краях її були підняті ще сажнів на три; другий же, підковою вигнутий, бік дивився4 амбразурами в поле; тут теж були збудовані дві бойові башти.
Якщо зійти з мосту в яр,— там зроблено бічні східці для перехожих — і підійти до фортеці, то горішні вікна її висітимуть над прірвою сажнів на двадцять п’ять, а башти — сажнів на тридцять…
По цьому мосту й почала роз’їжджати Розалія, сподіваючись, що в’язень може побачить її й зрозуміє, що вона шукає засобів урятувати його. Але сама Розалія не дуже довіряла цій сподіванці: вікна в баштах були пороблені так високо, що навряд чи міг до них добратися колодник, тим більше, що, як усі запевняли в місті, Кармелюка булог прикуто ланцюгами до стіни й до підлоги… Та й, нарешті, в котрій з чотирьох башт він перебуває,— вона не знала.
Але Розалія, проте, їздила, здається, в єдиним бажанням поглянути хоч на кам’яну домовину, що поглинула її кумира.
Одного разу вона зустріла на мосту високу постать, котра милувалася виглядом фортеці, і риси обличчя цього чоловіка видалися їй знайомими, та хоч і як вона напружувала свою пам’ять, все-таки не могла пригадати, хто б він був.
Нарешті Розалії пощастило на рауті в губернатора познайомитися з комендантом фортеці.
Зацікавлена цим історичним пам’ятником, вона виявила бажання оглянути його, і комендант люб’язно запросив її.
Наступного ж дня Розалія вирядилась у фортецю. Комендант показав їй усі плани фортеці, старовинні гравюри, що зображували, як турки здобували фортецю,67 перший вигляд її. Розалія вміло навела розмову на теперішнє значення фортеці й63 діставши відповідь, що ця фортеця не має тепер, за сучасної артилерії, ніякого значення, а годиться тільки під тюрму, почала розпитувати, чи багато вона може вмістити арештантів та де сидять найнебезпечніші.
Наглядач тюрми розповів . цікавій пані, скільки в нього тепер ув’язнено в загальних казематах і скільки в одиночних.
Розалія побажала оглянути все. сама. Комендант дав дозвіл наглядачеві. Послужливий кавалер по тому, як арештанти пішли на роботи, показав загальні приміщення й потім повів Розалію вузьким коридором, у кінці якого стояв вартовий.
— А це куди хід? — поцікавилася вона.
— В окремі башти, пані, для особливо важливих злочинців…
63 Нісенітниця! (Польськ.)
— Ах, це так цікаво!.. Похмурі кам’яні мішки, ланцюги… ніби в шильйонського в’язня… Якби поглянути!
— Ці башти, вельможна пані, від фільварків обидві зайняті,— з жалем відповів наглядач,— і ва законом ніхто туди заходити не має права та и ключі до них подвійні: одні зберігаються в мене, а другі в пана коменданта фортеці, так що окремо ніхто з нас увійти в башту не може…
— Як прикро! А хто ж там сидить? Якісь страшні звірі? У!! Хоч би одним оком глянути…
— Нічого, ласкава пані, немає цікавого: жовті, брезклі обличчя, каламутні очі… А хто вони — мені невідомо: приведуть з наказом посадити в такий-то номер башти, і все! Навіть прізвища не сповістять; так і значиться: арештант
; № 1, № 2.

губу, глянувши на свого чичероне холодним, недовірливим поглядом. Всі її маневри ие дали ніякої користі: не тільки побачити його, а навіть довідатися, де він ув’язнений, не вдалося їй.— Це вже занадто! — кинула вона й одвернулася вбік.
— Ой пані наймиліша! Не занадто! — захвилювався наглядач.— За тими шельмами треба сто очей та й то не вгледять… Моє місце найтривожніше, иайнебезпечиіше! Ось не далі як позавчора приїжджає до мене в кареті якийсь архімандрит… Поважне обличчя… біла борода… клобук… наперсний хрест… і з ним молоденький послушник… превелебна особа. Бачите, пані,— хоче оглянути фортецю, а разом з тим сказати слово запеклим лиходіям і розчулити жорстокі серця… Що ж? «Спасенне діло, чесний отче! — сказав я й хотів був зразу ж повести особу, та згадав, що перед начальством треба показати, як я суворо дотримуюся приписів, а тому додав: — Звичайно, я з найщирішою готовністю… але в нас непохитні правила: конче потрібен дозвіл градоправителя, а для духовних осіб, тим паче на казання слова,— від його милості місцевого російського архієрея».— «Невже,— здивувався архімандрит,—і для моєї особи такі формальності?» — погладив так бороду, поправив хреста й суворо поглянув на свого послушника, а той аж почервонів… «В прописі не зазначено винятків,— я йому,— але не звольте турбуватися, найпревелебніший отче,— я можу зараз злітати до його превосходительства пана градоправителя й сим обмежуся».— «Ну, знаєте, пильний і вірний страж предержащої власті,— сказав він, підводячись з крісла,— не хочу,— каже,— вводити вас у спокусу, щоб порушити, цікавості моєї ради, і найменщу частину від наказу. Я сам буду в градоправителя, а в його преосвященства й перебуваю, то завтра вже з належними дозволами одвідаю!» Поблагословив мене… Приклався я до руки, провів, а потім звелів поприбирати все в камерах та й подався з доповіддю до градоправителя, щоб самому привезти дозвіл до архієрея, не обтяжуючи таких високих персон… І що ж би ви думали, пані?— Наглядач аж відступив і для ефекту зробив велику паузу.
— А що? — нетерпляче спитала Розалія, відчувши, що в неї ворухнулося якесь підозріле передчуття.
— Не був сей архімандрит ні в його превосходительства, ні в його преосвященства! — випалив наглядач.
— Як так?
— А так, пані! Сей лжеархімандрит був шельма, гунцвот, шахрай! Я його чекав учора вже з прихованою охороною, але не з’явидся, бестія! А ще поцілував йому руку! Тьху!!
— Хто б же вія міг бути?
— А дябли його знають! Може, з тієї ж компанії, що тут сидить… Істинно!.. А той послушник теж…
— Переодягнута жінка? — скрикнула Розалія й позеленіла, як стіна коридора. «Чи не знову її затія?» — мигнула в Розалії думка й розбудила ревнощі, що були заснули.
— А що ви думаєте? — ніби підтвердив її думку наглядач.— Тепер такі часи, що й самому собі не вір!
Розалія задумалася: хто б вони були? І до кого? «Та до нього ж, до нього! І це твої вороги: вони вирвуть його в тебе з рук і завезуть далеко!» —щось кричало їй у вуха, й вогненними голками ті крики впивалися їй у груди…
Наглядач, помітивши поганий настрій у пані, поспішив розвіяти його.
— Ага! — ніби схаменувся він.— Одну башту я можу показати пані.
— Ах, ходім, ходім скоріше! — заметушилася Розалія.
Коли вони ввійшли в другий, такий же самий вузький
коридор, то побачили в глибині його двох вартових.
— Що це? — засміялася нервово Розалія.— Там для страшних злочинців був один вартовий, а тут дл/і порожнього коридора — два?
— Пшепрашам, пані! Ця перша башта пуста, а друга, за рогом коридора,— та зайнята…
— Ще страшнішим розбійником? — підказала Розалія й поблідла: вона відчула в своєму серці ніби грудочку снігу, від якого побіг по її тілі дрож.
— Так, ще страшнішим,— усміхнувся наглядач,— якого посадили туди недавно.
У Розалії помутніло вочу. Замість снігу в неї тепер спалахнув у грудях вогонь і залив рум’янцем обличчя. Добре, що в корцдорі, чи, ліпше сказати, у вузькій і високій щілині було зовсім темно і її хвилювання ніхто не помітив; та все ж таки Розалія змушена була вхопитися рукою за стіну й перечекати якусь хвилину, щоб опанувати себе.., Потім вона нараз заговорила жваво, намагаючись загладити збен-. теження:
— Не думайте, пане, що я злякалася,— ніскілечки! Хоч і догадуюсь, хто там…
Наглядач ствердно опустив очі…
— А тут, напевне, хороший резонанс,— протягла^Розалія співливо голосно і потім зненацька залилася треллю й виконала кілька звучних рулад… Потім несподівано проспівала куплет із свого улюбленого романса, якого років три й не згадувала.
Наглядач не міг зупинити ексцентричної витівки поважної пані й тільки захоплювався її голосом.
— Ой, як високо в камері вікно і нащо його замазано? — скрикнула Розалія, заглянувши через поріг у башту.
— На те, пані, щоб злочинець не міг вилізти й переморгнутися з спільниками.
— Та-ак? — наївно здивувалася маршалкова й, обернувшись обличчям до вартового, додала; — Яка, однак, дивна над вікном фігура, наче бурдей! — Слова «фігура» та «бур-дей» вона просто викрикнула й потім розреготалася.— Чуєш, пане, як відгукується в різних місцях луна! Але… годі жартів, ходім!
Наглядач був дуже радий цьому й швиденько повів на-віжену магнатку до її карети… ‘
По той бік кільцеподібної фортеці, яка оточувала кам’я-нецьку скелю, ліворуч по притоці Смотрича, тягнеться ущелина, де добувають будівельний камінь. У цій ущелині щодня працювали й арештанти з турецької фортеці. Був холодний ранок; після дощу, котрий лив цілу ніч, мороз одразу схопив кригою й дерева, й дорогу, й каміння. Просто не можна було ступити ногою; та арештантів, не зважаючи ні на що, погнали на каменоломню.
Доправившись з великими труднощами до місця, вони помітили на купі набитого каменю якусь людину, що стогнала. Арештанти оточили нещасного; підійшли до нього й вартові, і старший унтер.
Невідомий був ще живий, але лежав непритомний, одяг його, скуфійка на голові, торба за плечима свідчили, що бідолаха був прочанин. Вигляд він мав людини молодої й дужої, але в довгому волоссі, заплетеному в косички, і в невеликій бороді просвічувала вже сивина.
Унтер звелів арештантові зачерпнути води й побризкати на непритомного. При перших бризках холодних крапель прочанин опритомнів і почав дуже стогнати.
— А що, брат, розбився? — співчутливо промовив унтер.
— Помираю. Кістки геть потрощив. Христа ради, водички!
Прочанина напоїли.
— Як же це з тобою сталося? — знову спитав унтер, підтримуючи голову нещасному.— Та й звідки ти?
— З Афонської святої гори, чоловіче божий,— із стогоном і передишками заговорив умирущий,— од відав багато святинь, пробирався і в лавру Почаєвську, та в Кам’янці хотів відпочити — й зірвався,
— Та й як не зірватися,— обізвався сутулуватий арештант,— тут в ожеледь і кінь не видереться.
— У всякого свій кінець — його не переступиш… проти волі господньої не ремствуй… І від смерті ніхто не втече.
Тяжке зітхання вирвалося з натовпу й немов під його тягарем посхилялися голені голови.
— Що ж це він тут і помиратиме на камінні? — звернувся один старий до вартового.
— Еге ж, воно-то справді,— промурмотів той,— та наказу немає. В наказі, виходить, так: кому каміння бити — бий, а кому помирати — помирай!
Умирущий застогнав ще дужче й почав кидатися.
— Допоможіть мені, братчики рідні, розв’язати торбу; останню волю вислухайте.
Два арештанти ту ж мить виконали його волю. Прочанин заходився длубатися в своїй мізерії, що була в його торбі.
— Ось хрестик золотий, в нього вправлений шматочок заліза з цвяха, яким прибиті були нозі сина божого, розп’ятого за нас, грішних; візьми його, служивий, собі й носи на грудях,—при ньому ніяка ворожа куля, ні залізо тебе не торкнеться.
— Спасибі, спасибі, рідний,— зворушено промовив унтер і сховав за закавраш рукава цю святиню.
— А ось такі ж самі чудотворні хрестики, тільки срібні, роздай і тим служивим. Помоліться за мою грішну душу, братчики. Адже й ви життя свого за нас не шкодуєте!
— Спасибі, спасибі! — захвилювалися солдати, беручи подарунки.— Та ти ще не сумнівайся: господь підведе, далебі!
— А ось вони, нещасненькі,— прочанин підвівся й почав придивлятися до похмурих облич арештантів і спинив свій пильний погляд на одному дідові атлетичної тілобудови,— роздай і їм ладанки від святої Уляни, великої подвижниці, і від Івана Воїна.
Старий здригнувся й підійшов після всіх поцілувати руку прочанинові.
— А тепер… Прощайте, друзі… І холодно мені… замерзаю…
— Та що ж, панове службо! — благаючи, заволав старий.— Майте ж серце! Невже ж допустити, щоб задубів він, як собака… Людина ж, і християнин.
— Ні… Хоч би й відповідати довелося, а не дбпущу,— рішуче сказав унтер.— Ти, Спинодер, і ти, Шкарбун,— показав він на діда й на метушливого, здорового арештанта,— візьміть божого чоловіка на шинелю, от, і однесіть до наглядача… вмирає, мовляв… А ти, Лобко, за конвой будь…
Якщо не схоче в лікарню, то попросіть однести на соборне подвір’я… Там є для прочан притулок… А ви гайда на роботи! — прикрикнув унтер на всіх інших.
ХС
Розбитого* поклали на шинелю: Дід Шкарбун став у головах, а Спинодер у ногах. Незважаючи на обережність, з якою несли прочанина, він страшенно стогнав. Валянки арештантів не так сковзалися, як чоботи в солдата, а тому солдат відставав. Дід, оглянувшись навкруги, нахилився до прочанина й спитав:
— З вільного птаства?
— З одного гнізда…— відповів прочанин і застогнав.
— Ловко! Що ж, укусили?.. Але туман?
— Туман…Щоб до орла піднятися.
— Високо… Чортова клітка…
— А поламати й випустити?
— Міцно… Шуліки… Та в орла й крила одібрані…
— Що ж, орлові дати пір’я пташине, а шуліку пришити.
— Знаємо, та ні смальцю, ні пір’я немає…
— Ось на перший раз візьми велику ладанку й кипарисовий хрест,..
Розмова провадилася пошепки, та ще й так, що коли питав дід, то в цей час прочанин стогнав, а коли відповідав прочанин, то дід кректав, наче від натуги… Не тільки конвойний, який плуганився ступнів за сорок, а й другий арештант не могли почути й слова.
— Лише з волі досить простору… а з неволі тільки щілинка,^- знову заговорив дід, коли після перепочинку далі понесли хворого…
— З волі соколи ждатимуть… аби тільки орел знав.
— Дуже добре… Підійти до клітки не можна… хіба що коли в карцер…
— А що ж, обміркуй… Хліб же й шпанці дають… і орлові…
— Авжеж.
— А хто хліб носить — любить і сало.
— Хо-хо! До сала кожний ласий.
— Отож-то. А як би нам бачитися?.. І смальцю, й сала не пошкодуємо… є й соколи…
— Що ж… Можеш… Прийти подякувати ще раз за порятунок… А то послати когось іншого вірного з ладанкою на шиї… Камінь ламати кожному вільно.
Коли носії стали сходити на Турецький міст з кам’янець-кого берега, то вмирущий почав слізно просити не нести його в тюрму, а занести просто на соборне подвір’я; він почуває, що це вже останні його хвилини.., Так і зробили.
Тим часом Кармелюк сидів у кам’яній трубі, куди майже не пробивалося світло. Основа труби була така вузька, що чоловік, який сидів у ній на дні, не міг простягтися, а змушений був, коли хотів прилягти, зігнутися кружка.
Вузьке вікно починалося на висоті зросту людини від підлоги та й то до половини було закладене цеглою, а з половини лише мутно освітлювало трубу крізь залізні скоби. Залізні двері закривали цю трубу від коридора, та крізь вузьку щілину вниву все-таки пробивалося світла більше, аніж через вікно вгорі. В кам’яній дірі було страшенно вогко й холодно: груба з коридора мало нагрівала її чи просто, з економії, рідко топилося: в пій.
Сидить Кармелюк у цій смердючій дірі вже два тижні; на руках у нього залізні браслети; на тілі пояс важкий, прикутий коротким залізним ланцюгом до стіни; одна нога в кайдані, а друга, котра була вивихнута,— вільна. Болю в цій нозі Кармелюк більше не відчуває, але зате в нього нестерпно ниють усі кістки. Тільки “стоячи може він розправити задубілі члени, і коли б не було можливості ставати і в таку позу, то ув’язнення в цій трубі було б не тортурами, а страшною стратою.
В кам’яній домовині панував густий напівморок, тільки блідий відблиск в високого вікна та з щілини під дверима давав знати — день за стіною чи ніч. Звуки зовнішнього світу теж не доходили сюди, але зате серед мертвої тиші виразно чути було найменший шерех і писк мишей. Спершу вони злякалися були нового гостя й боязко виглядали з нірок, а тепер позвикали, вільно бігають, перескакують йому через ноги або сідають перед ним на задні лапки, а передніми миють свої рильця. Кармелюк ділиться з своїми співмешканцями крихтами хліба й любується їхньою метушливою біганиною. Сміливість деяких доходить ДО ТОГО, ЩО ВОІШ вилазять йому на руки, на спину, на плечі й навіть на шию. Якщо набриднуть, отаман трусне плечима й вони миттю поховаються в нори. У всякому разі, Кармелюкові приємніше слухати мишачий писк, аніж одноманітні глухі кроки вартового, що схожі на той стук, коли забивають цвяхи у віко домовини.
І думає Кармелюк у безкінечні ночі свої безкінечні думи, і сліпа нудьга вчепірюється кігтями в його серце… І один тільки світлий промінь осяює вир останніх спогадів. Той промінь — лагідне личенько Олесі й погляд, сповнений безмежної любові й віри в справедливість його діла. Той погляд поринає йому в душу, гріє змучене серце, відгонить нудьгу й будить пекуче бажання вирватися з цієї домовини на волю, для нового життя, для недосяжного щастя!
І Кармелюк болісно жде хоч якоїсь вісточки з волі… Та ніхто не обзивається… «Ті ж, що зі мною втекли,— гадає він,— напевне, загинули… Не втекти їм від кінних… А Андрій і Уляна? А інші? Чи зумів Дмитро оборонити табір… чи хоч перевести його без втрат у безпечне місце? Хоч би вісточка, хоч би відгук який звідки!»
Та дні минали, як ночі, одноманітні, тужливі, а ночі тяг-лися, як дні… Душа боліла, кістки нили./.
Одного разу Кармелюк почув якийсь незвичний гомін у далекому коридорі; прислухався — і впізнав голос Розалії, а поїім по словах, які вона викрикнула, догадався, що вона з’явилася сюди з певною метою й подає звістку, що надія на врятування не втрачена. Поява дружнього голосу серед цього холодного мороку імли схвилювала була спершу отамана радістю, та голосне нагадування про бурдей викликало в нього гидливість, навіть можливість урятуватися такою ціною видалась йому осоружною… Все це недавнє минуле постало перед ним смердючим отруйним туманом, що нівечить життя, а не підіймає здорової й бадьорої енергії… «Ні! Все геть, все мимо,— аби тільки вона заглянула своїми чистими очима в мою похмуру душу!»
Та ночі знову потяглися чорною стрічкою… Очевидно, пані нічого не могла вдіяти, а може, й приїжджала, щоб поглумитися з нього. Через кілька днів Кармелюк про неї й забув, та, здається, в нього взагалі мозок почав туманитися… сили танули…
Одного разу повз Кармелюкові двері повели когось у сусідню башту. Він принаймні почув окрик вартового: «Чого нахиляєшся, ідоле?» — і відповідь: «Залізо поправив… З Лі-тина в’їлося». І знову окрик: «Ну, далі!»
Кармелюк здригнувся: той голос видався йому знайомим… і Літин… отже, земляк, а може, й з рідної зграї… Але хто, хто? Одібрало пам’ять… Він почав прислухатися; далеко дзвякнули двері, клацнув замок, почулися кроки того, хто повертався, і знову все замовкло… Тільки п’ятеро чи шестеро мишей, які спокійно гралися коло його ніг, нараз заметушилися й кинулися до шпарини, кинулися й зчинили між собою шамотню чи дряпучку; з писком вони заходилися відстоювати одне в одного якусь здобич… Кармелюка це потішило, й він почав спостерігати, хто вийде переможцем, але смужечка світла була дуже вузька, а кругом лежала темрява… Тільки зрідка він міг бачити, що війна йде за шматочок хліба і що весь він, між іншим, нікому не дістанеться, а буде розкришений… І справді, незабаром миші з одвойо-ваними порціями порозбігалися, і тільки дві ще смикали щось довгеньке,— шкуринку чи ганчірочку,— та й ті незабаром зникли… Цей епізод одвернув був його думки, та вонд незабаром повернулися й закружляли в його голові роєм…
«Хто такий? Чи не Андрій? Може, Дмитро? Ні, ні, але знайомий… не раз чував… А може, випадковий сусіда, але чого він перед моїми дверима нахилився… і нагадав Лі-тин?.. Не даром же! Конвойному Літин непотрібен… Він, виходить, і нахилився того, щоб сказати: «Літин…» Недарма ж! Так, так, свій! Але від кого? Від братів чи від неї? Ні, ні, якщо свій — то від братів…» Кармелюк спершу був так зрадів цій думці, що відчув, як став зігріватися, але потім башта спантеличила його: якщо посадовили його туди — то, виходить, значний птах, отже, попався не з волі… а що Літин нагадав, то просто, щоб дати звістку, що й він попався… Найскоріше — Дмитро; через цей камінь і залізо так змінюється голос… І от після радості Кармелюк ще дужче засмутився.
Але днів через два, в такий же приблизно час, почулися знову сторонні кроки в коридорі, замок у далекій башті клацнув і до дверей Кармелюка почали наближатися, по звуках кроків, два чоловіки; знову конвойний чй сторож крикнув: «Чого шукаєш? Вперед!» — і знайомий голос знову відповів: «Та ось, дивися, ждуть…» Але другий голос перебив його криком: «Мовчати!»—і кроки віддалилися…
«Господи! — сплеснув Кармелюк руками й злякав своїх співмешканців брязкотом ланцюгів.— Та це ж Шкарбун! І недарма ж він повз мої двері ходить… От цього тільки не збагну, що скоро з башти випустили… Отже, друг… і недарма ж він сказав:- «Ждуть…» Радість збадьорила Кармелюка й навіяла на нього надію, він замріявся й не звернув спершу уваги на те, що миші, коли відійшли колодники, знову кинулися до дверей і зчинили коло шпарини писк і метушню… Але тепер ця обставина змусила його задуматися: свою порцію хліба він з’їдав усю, і не в цей час, а пізніше… Якщо падають навіть крихти, то тут же. біля кільця, а не коло дверей… і миші їх негайно визбирують… Чому ж вони позавчора й сьогодні кидаються до дверей… і однімають одне в одного хліб?.. Чий хліб? Звідки він?.. Як “він попадав сюди після приходу арештанта?.. І нараз, немов осяяний блискавкою, Кармелюк скрикнув: ’
— Та тому, що його підкидав мені мій друг, тому й нахилявся… і давав знати… і підкидав недарма: в ньому, напевно, є записочка…— І Кармелюк потягся поповзом до дверей… Миші шарахнулися, і тільки одна, яку він прибив рукою, зосталася на місці з біленьким клаптиком у зубах…
Кармелюк потяг її до шпаринки. Виявилося, що то був вгорнутий у дудочку папірець. З гарячковою хапливістю Кармелюк його розгорнув; виявилося, що половина його була з’їдена, а друга дуже погризена… На недогризку залишилися тільки такі слова: «виконай…», «ліб…», «дуть» і «тоді». Очевидно, у двох записках повідомлявся план, за яким він щось повинен був виконати… І він на власних очах дозволив мишам із’їсти свій порятунок!
— О прокляття! — скрикнув Кармелюк і з усієї сили вдарився чолом об стіну…
Рано-вранці біля Кам’янецького узвозу на міст стояла, закрившись хусткою, якась жінка. Вона привертала до себе увагу тим, що стояла тоді, коли все живе і з дворів, і з мосту метушливо поспішало до міста на торговий майдан. Хустка, спущена на очі, зовсім закривала обличчя незнайомої; але тонкий стан і гнучка постать свідчили про її молодість та красу. Одяг скоріше виявляв у ній заможну міщанку, аніж пані. Сніжок порошив і білою хвилястою пеленою застеляв далечінь.
Жінка, чи скоріше дівчина, з таким напруженням придивлялася до провалля, що й не помічала, як її штовхали перехода й покрикували їй: «Набік!..» Її навіть вилаяла якась циганка з костуром, уся закутана хусткою, коли вона, задивившись, мало не збила її з ніг. Циганка поправила хустку, обвинула нею ще дужче голову й обличчя і, крикнувши щось тарабарською мовою високому циганові, зашкутильгала й зникла в натовпі… Дівчина так була поглинута своїм чеканням, що не звернула й уваги на лайку, а тільки, помітивши щось удалині, прожогом, побігла до мосту, а звідти спустилася слизькими сходами вниз до самого Смотрича й спинилася коло арки. Через кілька хвилин до неї підійшов засипаний снігом знайомий нам прочанин.
— Ну що? — спитала вона, нервово, з тривогою.
— Нічого,— відповів прочанин,— сиріч нічого нового. Арештант, з яким я веду діло, свій брат… вірний. Передавав, що двічі підкидав батькові в хлібі умову, та ніякої відповіді від нього немає… А що батькова нога, каже, поправилася…
— Боже мій! — сплеснула руками дівчина.—Все не щастить… а час іде… Мабуть, така моя гірка доля!
— Не журися, панно Олесю (то була справді вона)! Шкарбун спробує ще не один спосіб… Може, там темно… кульки закочувались… він ще спробує… грошей я йому дав.
— Ох, як я вся змучилася! — заломила вона руки.— Та ще й панотець тягне мене додому… Що робити? Я й так продержала його тут аж два тижні… Твій батько виконує треби в Дераяші; не гаразд обтяжувати його занадто… і приводу немає тут зостатися… та й немає в кого…
— Хоч би ще, панно, два дні…
— Не знаю, не знаю… Просто й голови не чую, наче не моя. Батечко ж і взяв мене сюди, щоб познайомити з прото-попівським сином,— все мене лагодять заміж. Ну я й удавала, що мені протопопівська сім’я люба… А коли я просила зостатися, то панотець думав, що це я заради синка, й потурав, а тепер не можна більше.
— А коли не можна, то й не переч… і повір, що все влаштується, як по писаному… друзі злетяться й виручать… Нарешті, після різдвяних свят панна може знайти привід і приїхати…
— Ой, що мені робити! Краще з тієї скелі в Смотрич!
— Пам’ятай, панно, що дух смутку є гріх,— напучувально промовив прочанин.—Можеш і до свят приїхати ще… матінку вблагати… Та хай не бентежиться серце твоє! Звірся на нас.
Довго вони ще розмовляли, повертаючись назад, і панна, трохи заспокоївшись, попрощалася з Хоздодатом; Хоздодат повернувся у вузенький, завширшки не більше як сажень, провулок, відімкнув двері схованим у підряснику ключем і непомітно шаснув у кімнату з передпокоєм, де він проживав. Дома він поспішив скинути бороду, розгримуватися й надіти звичайний цивільний одяг.
Поснідавши смаженою литовкою й мало не цілою мискою пісних вареників, що їх з’їв у присмачку з півквартою доброї, горілки, прочанин, перетворений тепер у Хоздодата, заснув, і заснув міцно. Уже короткий пилипівський день догоряв, коли він прокинувся, та й то не сам, а від верескливих криків, що чути було з сусідньої кімнати. Хоздодат спробував був перевернутися до стіни й, заривши голову в подушку, знову заснути, але крик заважав йому. Попович розплющив очі, запалив, люльку й почав слухати.
Виявилося, що господиня лупцювала свого синка, років чотирнадцяти хлопця, за те, що він убив стрілою курку з сусіднього двору, за котру треба тепер заплатити злота.
Господиня вимагала в сипа лук і стріли, щоб спалити їх, а син уперто не хотів признаватися, куди їх заховав… Мати заходжувалася чимось шмагати непокірного сина, але він, чути було, оборонявся. Хоздодата зацікавило, чи синок скоріше здасться на умовляння матері, чи вона нарешті втомиться. Вставати йому не хотілося, і він лежачи спостерігав цю сцену… Та нараз його осяяла думка, і Хоздодат, схопившись, кинувся до сусідньої кімнати.
Жаліслива мати, запустивши руки в цілу купу волосся свого нащадка, спробувала трясти голову; та синок, вхопивши дужими руками її руки, міцно тримав їх і погрожував навіть укусити її за палець.
— За що ви йому, господине, власи потрясаєте? — спитав попович, пускаючи з носа й рота клуби диму.
—• Уб’ю каторжного! — кричала господиня.— А чортів лук спалю! Скільки мені, пане, від нього збитків!
— Хо-хо!! Не утруждайте себе курки ради… Поєлику, хоч вона і є сосуд спокусливий, та однак губити через неї лицарську зброю не гоже. Візьміть, вдовице, динарій, сиріч злота, за хибний вчинок вашого сина й приготуйте ліпше під сафорку поличне одного злочинства… а синкові не нівечте фризури.
Діставши злота, вдовиця відразу заспокоїлась, а тоді, вхопивши здобич, заходилася її патрати.
Хоздодат узяв за руку хлопця й повів у свою кімнату. Для заспокоєння нервів він почастував його чаркою горілки й дав шматок литовки.
Не давай матері лука,— порадив Хоздодат,— а то спалить.
— Го-го! Чортового батька знайде! — відповів синок.
— А добрий у тебе лук?
— Із зав’яленої шелюги… сильно б’є…
— О? Я сам страшенно люблю стріляти з лука… Тільки навряд чи він може далеко докинути..,
— Навряд? — пожвавішав хлопець, зачеплений за живе.— Та я горобців за копу 64 ступнів б’ю, а цю курку вцілив ступнів за двадцять, аж пір’я полетіло…
— Ех, люблю і я стріляти… от пішли б разом… а я навчу ще кращого зробити лука…
— З чого?
— З дубових обручів… Тільки треба вибрати велику діжку й скинути з середини обруча. Якщо до такого лука приробити ще сталеві кра’ї, то стріла полетить удвічі далі.
Хлопцеві загорілися очі, і він пообіцяв завтра рано-вранці піти з Хоздодатом пробувати свого лука з тим, щоб пан зробив йому нового з сталевими краями.