Як тільки хлопцева мати пішла на базар, він зараз же розбудив поповича й пішли вони вдвох, діставши з горища комори свою зброю. Лук у хлопця був примітивний — обрубок шелюги, натягнений простою вірьовкою, а очеретяні стріли мали голівки з затверділої 64 Шістдесят.
смоли, до котрих були прикріплені маленькі цвяшки гострячками назовні.
— І ти таку стрілу можеш пустити високо? — засумнівався попович.
— Ого! Й не побачить пан… до хмари! — хвалився хлопчик.— А край скелі й горобця зріжу.
— Ану, спробуй! — сказав Хоздодат, коли вони зійшли з мосту до Смотрича.— Чи викинеш звідси вище скелі?
Хлопчик натяг лука й, витягши вгору руки, випустив стрілу. Стріла підлетіла вище берега скелі, але, як гадав попович, не підлетіла вище башти й, зупинившись на мить у повітрі, повернулась униз гостряком і впала в річку.
— От бачиш, збрехав… Стріла ледве вилетіла за край… і не тільки горобця, а й мухи не скривдила.
— То в мене зірвалося: пальці мокрі,— загарячкував хлопець.— А ось дивись! — І він з великим зусиллям рвонув за вірьовку. Стріла підлетіла трохи вище, але не досягла висоти башти.
Попович засміявся; хлопчик зніяковів до сліз і, щоб урятувати репутацію стрільця, став показувати своє мистецтво цілити.. Справді, при поземній стрільбі він влучав ступнів навіть за п’ятдесят’у шапку, а на ближчій відстані і в дрібніші речі. Попович був захоплений стрільцем, та однак побачив, що найдальша відстань для його зброї була не більша, як на п’ятдесят ступнів… а він мріяв про інше: йому конче треба було, щоб стріла влучала за сімдесят п’ять ступнів у ціль.
— Слухай, хлопче,— наприкінці сказав він стрільцеві,—
ти стріляєш дуже добре, але лук твій слабкий. Я спробую зробити лук по-своєму, і тоді ми вдвох стрілятимемо: я теж почну вчитися… , ^
— О, тоді я ворон і галок битиму… *а може, й дику качку!
Одне слово, хлопець був у захваті, і вони, повернувшись
додому, взялися до діла: хлопець кинувся по дворах, щоб
знайти великого дубового обруча, а попович подався по залізних склепах шукати сталеву пружину.
Через два-три дні все було добуто за допомогою гаманця поповича,— навіть бичача шаповальська струна,— і попович заходився споруджувати лук. Хлопець був у телячому захваті від цієї нової зброї; особливу втіху давав йому дзвін тятиви, що супроводжувався довгим завмираючим звуком; лук був тугий, і натягати цю тятиву було важко… Але хлопець нею дзвонив, тренував м’язи і божився, що він невдовзі буде орудувати нею як слід.
ІДо ж до стріл, то вийшла була суперечка. Попович пропонував робити їх із сосни й оперити з одного краю, як те роблять дикуни, але хлопець обстоював очерет, в останнє коліно якого погоджувався вставляти сосновий циліндрик; до наконечника ж стріли неодмінно вимагав цвяшка з загостреним кінчиком. Попович надав йому право постачати стріли, і через день їх було заготовлено десяток.
Стрільці негайно пішли випробовувати свою зброю в межигір’я за Кам’янцем, куди повів хлопець:’ воно було найглибше, і верхній край стрімчака підіймався вище двадцяти сажнів, а на ній угорі ще росли й дерева.
Коли вони опинилися коло підніжжя скелі й хлопець пустив стрілу вгору, то вона полетіла й зникла з очей. Хлопець почав стрибати на радощах та й Хоздодат вкупі з ним.
— Ось вона! Дивіться! Як голочка! — показав він рукою на блискучу рисочку, майже цятку, що спинилася на мить у повітрі; день був сонячний, а тому очерет виблискував золотом.— їй-богу, вище за лаврську дзвіницю!
— Вище — не вище, а, без сумніву, вище тих дерев,— був у захваті й попович.— А давай ось що: повісимо на тому яворі ось ці дві склеєні папірчини й почнемо^звідси влучати в них.
— Давай! — І хлопець кинувся з подвоєним аркушем через бічний вихід дертися по виступах каміння й по звивистій небезпечній стежечці вгору. Через півгодини він показався на вершині кручі й поліз по гілляках, що розляглися над проваллям, на верхівку явору, де й почепив ціль. Тільки, надвечір могли наші нові Робінзон і П’ятниця відкрити стрільбу в ціль. Хоздодат пустив стрілу, але вона не влучила навіть і в явір, а хлопцеві стріли всі лягали на гілляках явора, та з десяти стріл влучила в папір тільки одна.
Хоздодат був дуже задоволений наслідком і, заплативши господині, щоб не гнівалася за відсутність сина, почав ходити з ним щодня учитися стріляти. Сам попович посувався туго в цьому мистецтві, але хлопчак на третій день з трьох стріл однією влучав у папір.
— Ну, цього досить,— сказав Хоздодат,— більшої точності мені не треба… Тепер скажи ось що: чи можеш ти цю паличку загорнути в папірець, чи не погіршає політ стріли?
— Ніскілечки! — відповів хлопець.— Підстругати тільки трошки паличку, щоб не розкололася очеретина,— і все!
— То ходімо ж додому, приготуємо з папірцями стріли… і за вдалий постріл ти одержиш від мене два червінці!
В затишному будуарчику своєї кам’янецької квартири на-півлежала на кушетці Розалія. Недалеко від неї у вольтерівському кріслі сидів з чашкою кави в руках комендант фортеці. Розалія з ним особливо близько зійшлася й за звичкою трошки Кокетувала, випробовуючи серце воїиа-вотераиа. На обличчі її, схудлому й блідому, лежали сліди пережитих знегод і відбивалася туга, що гнітила її душу, та все ж таки воно, завдяки косметичним засобам, було ще принадливо гарне. З третьої кімнати — їдальні — часом чути було веселу розмову, а то й розкати сріблястого реготу.
— Ні, мій любий пане коменданте, що доброго? — спитала Розалія, прибираючи зручнішої пози на кушетці.
— Та що доброго, кохана пані? Ніц! — роздратовано заговорив комендант.— Сплять там у Києві чи в бостон 65 загралися,— не знаю, а от па три 65 Старовинна гра в карти.
донесення пана губернатора ніяких ні відповідей, ні розпоряджень, ні контраверсій 66.
— А що?
— Та помилуйте мою душу, пані! Прислали військову
допомогу — це правда, але ніяких надзвичайних заходів для пристрашки цих гайдамаків і хлопів не вжито. Ну, головний диявол сидить у мене, а допитів йому не роблять і до суду не приступають… ч
— Чому? — озвалася пані немовби з цілковитою байдужістю.
— Та тому, що ми домагаємося польового суду, сиріч щоб просто повісити шельму… А що цьому дияволові звичайний суд? Витримає і півтораста канчуків, а все-таки з Сибіру знову втече сюди на наші голови… Губернатор ось цими днями послав наполегливе прохання, щоб звелено було не токмо його, а й усіх головних ватажків судити польовим судом. Одне слово, перевішати, як собак…
— Ой! — вихопився зойк у Розалії, і вона, вхопившись рукою за серце, закинула назад голову.— Проше пана.., флакончик… там… на туалеті…— протягла вона болісно.
— Що з пані? — стурбувався комендант і кинувся по флакончик.
— Ніц… то нерви… Не можу чути про всі ці страхіття.., І вони ж люди!.. Ох, не будьмо злі, пане! — сказала вона.— Адже за кожне добре почуття нам 66 Заперечень (полъсъп.).
сторицею віддасться там,— піднесла вона вгору свій, мов виточений, прикрашений перснями пальчик.—-Адже й тепер у вас усі в’язні голодують, а ми ось… Ага, до речі! Чи можна в’язням прислати що-небудь?..
— З їжі? Звичайно… Доброхітні пожертви не забороняю
ться… Само собою зрозуміло, через наглядача, не інакше… Якщо хто й гроші присилає на поліпшення харчів, то знову ж таки через наглядача… Але присягаюся, пані, що ці лотри такої жалісливості не заслуговують. Уявіть, собі, що під час останньої втечі’ одна жінка із зграї цього вельзевула вбила двох вартових! *
— То коханка його! — зашарілась Розалія й злобно блиснула очима. ,
•— Дуже ймовірно… У гадюки повинна бути й подруга життя — гадюка!
— Але ж її вбито? Коли ловили Кармелюка, то всіх же перебили?
— В тому то й біда, що ця шельма вислизнула…
Як? — від подиву навіть підвелася на кушетці Розалія; обличчя її від ненависті спотворилось і одразу постаріло.
— А так: вона та ще один гайдамака втекли іншою дорогою і їх не знайшли… Можуть знову появитися тут… знайти однодумців… і допомогти втекти цьому дияволові… Хоч я подвоїв варту… скував бестію… та все ж таки побоююсь… А начальство бариться з судом…
— Хіба вбивці насміляться з’явитися на очі представникам влади?
— О моя пані кохана! Ці каналії на все здатні… Ось і тепер появилося в нашому місті кілька підозрілих осіб… Слід було б хоч простежити, вишпигувати… дати нагороду за викриття… а мені на це грошей не дають… Міська ж поліція, відомо…
— А між підозрілими особами є й жінка? — спитала, затаївши подих, пані.
— Звичайно… якась циганка…
— Циганка? — протягла Розалія.— Всяка циганка підозріла…
— Так, так, Розюню… твоя цілковита правда! — Із цими словами впурхнула в будуар Агата, вона приїхала до Кам’янця провідати подругу й трохи розважитись. Суддя вже одужав і відпустив її, доручивши своє золотко другові дому Алоїзові. Агата яскріла радістю й здавалася врівноваженою.— Знаєш, що пан Янчевський розповідав?.. Ах, моя любко, се gu’il est drol! 67 Бідолашненький! Коли б тільки вуха, то ще нічого: він відпустить довге волосся та ним і закриє… Але кінчик носа! І чималенький… Ха! Це так смішно! Демосфенові ж промови потрібні… а тут замість прикраси… Еге ж, так уяви собі, він казав, що вже раз заарештував був стару відьму-циганку з костуром…
— І тут бачили відьму з костуром,— докинув комендант.
Розалія помітно зблідла.
— Так це вона, пане коменданте! — нестямно скрикнула Розалія.— Та циганка з костуром, що тиняється тут, без сумніву,— Кармелюкова коханка… убивця двох 67 Який він смішний! (Фрапц.)
вартових… Вона з’явилася сюди, щоб викрасти свого коханого… Звеліть її негайно схопити… закувати… пошматувати…
— Легко сказати… але ж треба мати добрих лазутчиків… а для лазутчиків конче потрібні пеньонзи…
— Для загального добра я нічого не шкодую,—казала й далі пані маршалкова з такою ж запальністю, що аж біла піна сідала на її рожеві губки й злітала з них бризками.— Що б там не було, а треба впіймати паскудну тварюку… це страховище пороку… страшну вбивцю… Ось панові сімсот злотих.,. Розпорядіться ними!
— От справжня патріотка! — урочисто промовив комендант.— І від себе, й від усього краю сердечне спасибі!
— Браво! Браво! — заплескала в долоні Агата.— Це буде найкращий доказ проти Демосфена… Уяви собі, він гадає, що циганка… Ну, apres… 68 Взагалі він на тебе дметься… а може, й на всіх ображений… Звичайно, на всіх,— ркрекота-ла вона, мов сорока,— намір має докопатися до чогось, вивести на чисту воду… помститися,.. Ну, звичайно, він обурюється за свій носик… Ха-ха. Жахливе потворство! Але ми поговоримо… Алоїзе! Алоїзе! — нараз підвищила вона голос, заглядаючи в залу.— Де пан застряв? Знову пити? Ні вже, пшепрашам! — І вона випурхнула, так само несподівано з будуара, як і влетіла.
68 Пізніше (франц.).
Розалія глибоко зітхнула, понюхала флакон, натерла спиртом скроні й, трохи опанувавши себе, промовила втомленим голосом:
— У мене до пана коменданта щире прохання…
— Служу пані всім можливим і неможливим!
— О, це цілком можливе: це пустощі… цікавість жінки, якщо хочете… примха… Ось що: ви, без сумніву, коханку впіймаєте… і всіх їх перевішаєте. Але до цього… до суду ще… дайте мені можливість хоч одним оком поглянути на цю парочку… Занадто вже рідкісні суб’єкти… Цікаво.
— З задоволенням,— відповів комендант.
— Мерсі! — обронила Розалія й простягла милостиво руку. Комендант кинувся цілувати її.
На тому ж самому майдані, де жили Фінгери і який становив аристократичну частину міста, на задвір’ях, що виходили до протилежного від мосту провалля, тулилися мало не печерні будівлі кам’яного віку; такі приміщення мали характер шинків, їх тримали євреї, були вони притулком для босяків та волоцюг. Головний вхід у ці «таверни» був не то з провулку, не то з купи безладно накиданого каміння чи з якоїсь руїни і являв собою кам’яну діру; вузькими сходами вона вела в перекошену халупу. В таких халупах звичайно дві, а інколи навіть три стіни були з суцільного граніту, і тільки четверта, що висіла над проваллям, була складена з каменів: в ній-то й були вставлені вікна. В невеликих сінцях при вході завжди була друга діра, що спускалася в погріб, з деяких погребів були ходи й до провалля, від них ішли, прикріплені до каміння, вузлуваті вірьовки, по котрих, в разі конечної потреби, переслідувані могли спуститися й на дно провалля.
В одному з таких шинків за окремими столами сиділо кілька одвідувачів. Дим від люльок і пара, що влітала в двері, змішувалися й наповнювали червонувато-сизим густим туманом низеньку трущобу; світло від шабашкових двох свічок розпливалося мутними плямами в цій імлі і не’ могло виділити з неї ні облич тих, що сиділи за столами, ні навіть їхніх постатей; вони здавалися темними, довгастими плямами, котрі то збігалися, то видовжувалися й ніби випускали мацаки.
В напівтемряві чути було кілька голосів, що зливалися в невиразний, глухий гомін.
— Так що Шкарбун заплутаний? — тихо питала кремезна постать, посьорбуючи з кухля погане пиво.
— Все ще діла мало,— відповів жіночий голос,— не лип-не той до смальцю: він, бачиш, хорду 69 роздає… то його б на мед… та біда: очі вирячені, а серце — ганчірка… Наш же старається засліпити йому очі… та от час іде… Я б не знаю що…
— Що ж, ні поспіхом, ні штурмою тут не візьмеш! Прибув я… Головою накласти ладен, а на ці хитрощі кебети не маю… Ех, якби зубів більше,— гризнули б!
— Та що, в того діда лою в голові немає, чи що? — почувся роздратований жіночий голос, хоч закутана в лахміття постать і старалася говорити пошепки.— Він же з волі все мати може — і пера, й смички, й дзвонила 70, а 69 Хліб (злодійська мова). .
70 І ножі, і терпуги, і гроші (злодійська мова).
от там нічогісінько не примізкує… навіть не може почути орлиного клекоту… Ех, той би на все напоумив!
— Правда. Тільки от потерпіти треба, поки сову приручать… В нього довбешка міцна… надії не втрачай! Та й птахів, кажуть, до весни патрати не будуть.
— Ех, кажуть! А як пошабашать?.. Письменний казав, нібито тепер дід на тому спинився, щоб, підмазавши кого слід, втертися до шпанки, яка хорду носить… Діло ж у них робиться так: попереду — сова, за нею — два з цебром, далі два з хордою в рядні, а наприкінці шило… Таким маніром і заходять по хлівах і по „клітках… Так от він хоче до хорди потрапити й сові залити очі,— тоді він може…
— Пацюк! — хтось крикнув в-за дверей.
— Ш-ша!! — почувся голос у кутку, де стояли барила. Та замість мовчанки знявся нараз безладний гамір; серед того гомону чути було то п’яні вимоґи горілки, то лайка, то обірвана реготом пісня…
— А що ж, не пустили кота? — вирізався нарешті один голос із гомону.
— Чого даром кота? — відповів шинкар.— Пацюк/ може, гулящий… От краще б лили в горлянку та замикали базі-калку. А то й гешефт з вами поганий, і користі мало, а сама тільки небезпека.
— Закрий дірку, якщо боїшся! — порадив хтось.
— Гляди, щоб твою дірку не закрили, лайдаче! — огриз
нувся хазяїн.— Принесе мені карманщину й мене ж, купця, ошукає. Хіба це порядки? Ой вей-вей! Ось учора передав мені дзигарі,—добрі, бачу, золоті… Я заплатив, як слід… І нараз дивлюся потім… вус? У мене ж із склепу і зникли ті дзигарі! Ой гевулт! Добре це, чесно? ‘
Хтось схвально засміявся.
— Брешеш, жиде! — відповів, давлячись сміхом, обвинувачений.
— Як брешеш? Що брешеш? Ах ти паршивий злодій! Босяк! Халдига! — заверещав жид, і довга його тінь із загостреною борідкою захвилювалася по стіні й по стелі.
Знявся загальний гвалт, до якого прилучився й вискливий голос єврейки.
Та крик «Пацюк!» і поява нової, досить імпозантної постаті в халупці одразу припинили сварку, що знялася була. Всі притихли. Хтось загасив свічку… і тільки одна ще миготіла мутно-червоною плямою…
XGII
— Ха-ха! — розсміявся Хоздодат.— Чого ради, митарі й фарисеї, збентежилися? Я не пацюк, а кіт! А тільки оно там, навкруги нори, нюхає пацюк… треба б нагору вухо та око! А поки що давай, жиде, меду, якщо не кислятина, а ще краще, доброї горілки, та огірків солоних з десяток, та капусти квашеної миску, та ще паляницю, чи що… Став ось хоч сюди,— показав він на стіл, де сиділи попередні співрозмовники; вони пожвавішали, почувши голос того, що ввійшов, і посунулися, даючи йому місце.
— Зараз, зараз, любий пануню! — заметушився шинкар, у якого одразу покращав настрій.— Оце так гість! А шнелер, балабуста! 71 —прикрикнув він на свою господиню.
— Слухайте, друзі мої,— пошепки заговорив той, що ввійшов, поки євреї готували й подавали закуску і пляшку горілки.— Циганку шукають по місту; прикмети твої описані, й листи всюди прибиті. Я сам підслухав, як два шпики домовлялися… Кажуть, призначено нагороду… Кожна хвилина дорога… Вже один шпик недарма нишпорить коло цієї дірки,— може й пацюків привести… Якби тобі переодягтися й вийти вже хлопцем звідціля?
— Я завжди ношу з собою одяг,— відповіла жінка, певно, та удавана циганка, котру шукали.
— То ти проворним маршем у погріб і переміни амуніцію,— порадив її товариш,— і потім швидким кроком за місто. В Дубовій корчмі можеш і коня купити або контрибуцією взяти в жида,—й просто до гнізда… під Летичів… До Дубової і я прибуду — маршрут тобі вказати…
^ Добре. А , тут же як без мене? Що станеться з орлом? Ой, болить моє серце!
— Не; побивайся, вдовице,— втішив її Хоздодат; він і одві-дував цей притон, щоб зустрічатися в своїми.— Довбня й Гололобий та Леміш зостаються при мені. Все, єлико можна, зробимо, аби тільки врятувати батька, а ти потрібна там…
— Це правда,—наприкінці сказав Дмитро.—То ти, виходить, там, а ми — тут.
71 Швидше, жінко! (бер.)
А Кармелюк знемагав у своєму жахливому ув’язненні, знемагав без надії, в тяжкій тузі.
Від вісточки, яку підкинув йому друг, він спершу страшенно зрадів; потім, протягом двох днів, ним тіпала нестямна злість на себе за знищення, яке він припустив,— і хто ж зїшщив?—миші!—дорогої цидулочки, котра містила в собі план його визволення; далі силкувався!! по залишках слів розгадати зміст послання, міркував’ййДІ їшми до очамріння й нарешті почав помщатися на своїх Ворогах ї йбйвати ‘їх десятками. ; • ‘ {;;Ji ,</к-1 і• : ‘1 !
1 АЙ вчйпет1 бтратй принесли ’йому тільки зайвйй Шіорід, агне^ пйлегшйли душевного стану. Кінець кінцем Кармелюк спинився на тому, що коли друзі ждуть від нього якоїсь відгібівіді або заходів, то, не бачачи ні того, ні другого, вони знову подадуть йому вісточку.
Він заспокоївся на цій думці й терпляче став чекати.
Але мутні дні змінялися чорними, томливо довгими ночами й не приносили йому ніяких звісток. Налякані стратами, миші порозбігалися по інших камерах, і тепер у його дірі не було чути ні пустотливого писку, ні метушливого шереху злодійкуватих співмешканців, а стояла тільки глибока могильна тиша.
Кармелюк чекав і чекав, але час ніби спинився в своєму перебігу, принісши йому нестерпну безутішну тугу. «Хоч би клийали на допит, так ні — не кличуть. Може, замурували тут на смерть та й заспокоїлися? А друзі? Та чи від них ото була звісточка? Чи з волі ж- вона? Може, Шкарбуна посадили спершу в цю башту, а потім перевелй в другу… він і звістив про себе, та й гоДі!»
Останній здогад узяв, нарешті, гору над іншими й чор-ною пеленою ліг на душу в’язня.
Помалу-малу в нього почали притуплятися й думки, й бажання, і навіть фізичні відчування від болю тіла, синяків та занімілості кінцівок; тоді він поринав у якусь непритомну дрімоту. Але іноді з цієї дрімоти будив його гострий порив розпачу, і Кармелюк схоплювався, рвав на собі чуба і бився головою об кам’яні стіни своєї в’язниці.
Одного разу в такому несамовитому стані він з нестерпною тугою підвів очі до свого гратчастого вікна й нараз почув, як щось ударилось у шибку.
Кармелюк здригнув і трохи підвівся. «Чи не птах з розмаху вдарився?—подумав він.— 3 такого провалля докинути сюди камінця ніхто не зможе». Та тільки промайнула в голові його ця думка, як почувся другий удар, але вже в середню шибку вікна; дзеленькнувши, посипалося скло вниз, і щось довге ковзнуло вгору, ударилось об камінь і, перекрутившись разів зо два в повітрі, впало до його ніг.
— Стріла! — мимоволі скрикнув Кармелюк од припливу невимовного хвилювання, і скрикнув так голосно, що міг би привернути до себе увагу вартового. А далі він схопив посланницю й сховав на грудях, а потім довго прислухався, ледве переводячи подих. Тільки впевнившись у тому, що все кругом спокійне, він зважився глянути на свою коштовність.
З першого ж огляду Кармелюк помітив, що з останнього колінця очеретини визирає папірець. Він обережно розмотав стрічку тонкого паперу й; розлігшись на підлозі, підніс цю стрічку до смужки світла.
На стрічці були написані слова. Кармелюк напружив зір, що загострився в темряві, й прочитав тремтячим голосом таке:
— «Аз і Олеся ладні голови покласти, а врятувати батька. Є ще три соколи. Викинь через вікно .нам вісточку. Смички дістанеш через двері. Якщо ні, то повідом як?»
— Господи! Вона, моя зіронька, тут! Я не сам! — і Кармелюк, знеможений тілом, змучений душею, не витримав і з риданням притиснув до грудей клаптик паперу.
Кармелюк так сп’янів від цієї щасливої несподіванки, що мало не збожеволів. Йому цілу ніч увиясалися не сни, а прагнення, марення його душі втілювалися в образи, котрі наповнювали цю смердючу, вогку, холодну діру райськими картинами і невимовним раюванням… Тільки перед ранком він заснув, але ненадовго: щастя, тріпочучи всередині, будило енергію.
Прокинувшись, Кармелюк перш за все припав устами до записочки, мов до реліквії, й гаряче помолився; потім він почав з любов’ю роздивлятися стрілу, що принесла йому радість. Виявилося, що й інші колінця її були не порожні. Порозколювавши їх, він витяг із середини кілька тонких ниток, та ще й голку. В його становищі це надбання було дуже важливе. Вчора він хотів був написати своїм друзям.
та не було хліба й незабаром настали сутінки, а тепер він почав думати, як це зробити. Перш за все, чим писати й на чому? Звичайно, іншого чорнила він тут і не міг добути, крім своєї крові… а присланий папірець, хоч і боляче було його віддавати, був із – зворотного боку чистий. Кармелюк вибрав із скалок стріли одну гостру, подібну до пера, проколов голкою руку й заходився набирати в імпровізоване перо краплі крові, що набігали, й ними виводити на папірці літеру за літерою… Багато часу й наполегливої праці пішло на писання, але до раннього арештантського обіду цидулка була готова. На ній стояло:
«Друже мій і ангеле небесний! Ви врятували мене від самогубства. Доставте напилок і терпуг, для спуску полотно частинами».
Згорнувши цей папірець у дудочку, Кармелюк обліпив її хлібом, так що вийшла тверда кулька завбільшки з картеч. Тепер треба було спритно влучити цією картеччю в дірочку, пробиту стрілою в шибці. Треба сказати, що пробоїна, зроблена стрілою, мала форму неправильної зірки з про-мінистими розколинами; утворені від цих розколин трикутники одні попадали на підлогу, інші стирчали всередину.
Кармелюк спробував звільнити праву руку від наручників; це йому легко вдалося, бо за останній час він неабияк схуд. Тепер ніщо не заважало його руці; та залізний пояс, притягаючи його до стіни, заважав набрати зручної пози, щоб кинути. Йому й напилок потрібен був лише для цього пояса, а роззуватися й скидати наручники він добре вмів і раніше.
Кармелюк заходився кидати кулькою в розбиту шибку, але перші спроби були невдалі: кулька влучала то в стіну, то в залізні грати, відскакувала на підлогу й закочувалася в яку-небудь чпіпаринку. Доводилося щоразу лазити по підлозі й нишпорити руками, щоб у темряві знайти кульку… Кармелюк не почував утоми; після доброї години вправ він став улучати краще… Та коли грудочка вдарялася в шибку, то чути було різкий, дзвінкий стук, і вартовий міг звернути увагу… Тоді отаман наполохано пригинався до шпаринки, прислухався й, тільки впевнившись, що не збуджено тривоги, поновлював свої вправи… В такому ризикованому й важкому шпурлянні саморобного снаряда минуло кілька годин… Кармелюк уже в одчай упадав, коли діесиодівано, майже смерком, кулька влучила в ціль, вибила два уламки скла й зникла з ними по той бік амбразури…
Наступного ранку нагц в’язень заходився оглядати вікно, чи не можна через нього вилізти. Йому здавалося, що коли навіть повипилювати залізні перетинки, то отвір буде такий вузький, що в нього не пролізе й дитина… А втім, він високо й за товстими стінами його ледве видно… Ех, якби не цей залізний обруч!
Кармелюкові сяйнула думка; він підвівся з плити й ухопився рукою за кільце. Плита, на якій він сидів, піднімалася, й під нею відкривалася кам’яна труба сажнів на три глибиною, що виходила одним краєм у провалля; труба правила за одвідний канал для нечистот… ЇІіднявши її, в’язень заглянув у клоаку; отвір був’ не ширший за чверть аршина в діаметрі й, звичайно, через нього могло пройти тільки новонароджене немовлятко, та зате тут, під плитою, можна було переховувати на прив’язі все, що завгодно. Начальство, бувши впевнене, що з цієї башти не можна ні викопатися, ні вилізти, не оглядало приміщення всередині, а тільки через кватирку в дверях перевіряло, чи є в’язень,
і тим задовольнялось. Якби не так, то розбиту шибку побачили б і це викликало б розслідування причини. Кармелюк спершу цього й боявся, а опісля тільки щулився від холоду та зігрівав себе гімнастикою, добре, що погода стояла «тоді не до часу тепла й зима ще не настала. За таких обставин розбита шибка навіть поліпшила в’язневі умовини життя, бо приміщення його стало’ провітрюватися.
Потяглися знову дні й ночі; та вони вже не вбивали енергії в Кармелюка: свідомість того, що за цією кам’яною стіною і в самій темниці є друзі, ладні для його врятування віддати своє життя, певність, що серед них б’ється ангельське серце, яке любить його, знедоленого, затаврованого, проклятого,—все це сповнювало його душу таким щастям, при якому і знегоди й страхіття дійсності розходилися туманом і танули в яскравому промінні надії. Тепер він міг
і терпіти, й ждати без кінця…
А життя текло по-давньому: ніяких звісток від друзів не надходило, і єдиною поки що незрозумілою для в’язня новиною було те, що йому почали давати й приварок. Раніше скибку хліба, шматок сала й глечик води заносив один сторож, а тепер у кінці коридора зупинявся обідениий загін, серед якого чув Кармелюк і голос Шкарбуна… чи йому це тільки здавалося… У всякому разі, і в поліпшенні харчів він вбачав невтомні піклування друзів…
Нарешті, наприкінці другого тижня, коли вже геть смеркло, знову дзенькнула шибка й посипалося скло; та хоч і як, зрадівши, напружував Кармелюк зір, а стріла вниз не падала; він обнишпорив руками всі плити, порізав руки битим склом, а стріли не знаходив… Засмучений і розчарований, він не спав майже всю ніч і ждав світанку… Нарешті мутний день настав, і з’ясувалося, що стріла, пробивши останню вгорі шибку, вдарилась об камінь і, ослабнувши, зсунулась на залізні грати й там затрималась на рамі… Треба було хоч трошки штовхнути її, щоб вивести з рівноваги, але чим? Шпурляти знову картеччю з хліба було занадто ризиковано: можна було й дзенькотом привернути увагу вартового, й вибити третю шибку, і тоді, в холоднечу, в’язень мав би доброхіть замерзнути, або заявити начальству про розбиті шибки й тим дати привід до слідства… Кармелюк звільнив руки від браслетів, скинув чу-марку й, згорнувши її жужмом, почав улучати нею в стрілу; нарешті рукав зачепив її й звалив. В стрілі була така записка:
«Олеся з болем у серці доручає батька друзям і богові. Змушена виїхати, але повернеться… Діло хоч і поволі, але посувається вперед…»
Тим часом Розалії не виходив з голови дозвіл коменданта роздавати арештантам булки. Як з цієї нагоди скористатися, щоб переслати своєму коханому записочку в булці? Не вона ж сама роздаватиме? Нарешті, вона не може й призначати спеціально для Кармелюка булку: тоді її неодмінно розріжуть і оглянуть… Що робити?
Довго ламала собі голову пані й нарешті спинилася на такому: в канцелярії її чоловіка, яка переїхала з ними до Кам’янця, було багато списаних бланків-відношень, наказів, пропозицій тощо. Вона відібрала однорідних до сорока штук і непомітно підкреслила червоним олівцем в кожному деякі слова, ряд котрих для сторонньої особи не мав ніякого логічного зв’язку, а для втаємниченого, особливо такого розумного, як Кармелюк, складе шифровану записку… Що ж до начальства, то воно, побачивши на всіх булках зісподу казенні одноманітні папірці, не зверне уваги, а якби й звернуло, то нічого б не зрозуміло. Задумано — зроблено. Розалія тонко відзначила на бланках такі слова: «вся… без решток… повідомлення… жди… хлібом… бурдеї… дорожать… весняні сходи… небезпечні…», звеліла на них спекти булки й пішла з цими пожертвами у фортецю: .
Коменданта вона не застала дома і змушена була звернутися до наглядача. Той зустрів поважну пані з належною пошаною й звелів оглянути булки. В присутності Розалії хліб було оглянуто, й наглядач, на її жах, звелів поздирати папірці. Сторож спробував здерти, але вони поприпікалися до хліба; тоді він почав просто обстругувать спідку до м’якушки.
Розалія, прикусивши губу, і червоніла й блідла від злості.
— Навіщо це ви, пане, нівечите хліб? Майже третину зрізуєте!
— Така інструкція, вельможна пані,—широко посміхаючись, відповів наглядач.
— Що ж це, проти мене, пані маршалкової, інструк
ція? — глянула вона йа наглядача гордим, сповненим презирства поглядом. *
— Воронь боже! Це взагалі… форма…
— Яка форма! — підвищила голос Розалія.— Проти кого? Якщо пан може підозрівати, то хай краще звелить порозрізувати палянички… може… Ха-ха!., я там приховала арештантам ножі?!
— Цілком слушно, пані, розрізувати деякі на вибір слід…— І він узяв паляничок з п’ять і сам їх порозрізував надвоє й натроє…
— Ну, а тепер я панові скажу, що я поскаржуся комендантові ц губернаторові за образу.
Наглядач, як видно, злякався.
— Я тут ні при чому, вельможна пані… Мені наказують… вимагають… інструкції суворі… А втім, я решту булок не розрізуватиму…
Розалія трохи заспокоїлася й промовила з гідністю:
— Я прошу, щоб кожен арештант дістав по булці, щоб і тих, які сидять по одиночках, не обминули й не наділили їх порізаними шматками.
— Будьте спокійні, пані,— винувато вклонявся наглядач,— і пробачте: що робити — служба така!
Розалія кивнула головою й велично вийшла з приймальні,—більше вона нічого не могла зробити, і все залежало від випадку — одержить Кармелюк надрізану чи цілу з папером булку… Вона вирішила в думці проробити це вдруге, тільки обставити краще.
ХСІІІ
Шкарбун нідк не міг підкупити сторожа; він його вже спокушав і десятьма червінцями, але м’який і поступливий на всілякі подачки сторож був щодо Кармелюка непохитний. Його лякала відповідальність, і він був певен, що за допомогу втекти,— а що зносини з Кармелюком хилилися до цього, він не сумнівався,— йому довелося б відповісти головою, одвернути ж відповідальність було неможливо, бо тільки цей сторож і мав зносини з баштою.
А втім, Шкарбунові вдалося закупити всю камеру постійними частуваннями. Сторож охоче носив сюди і горілку, й пиво, й провізію, і навіть карти; сам іноді залишався в камері, бувши не від того, щоб випити й перекинутися в «клю-ста» або в «око». Затаемна в ньому схильність до випивки почала розвиватися з часу зближення з Шкарбуном досить швидко, так що останнім часом сторож змушений був частенько похмелятися навіть удень і з’являвся п’яним навіть під час того, як розносили обід. Але за частування Шкарбун тільки міг виклопотати батькові надбавку хліба й приварок, а собі — зачислення в загін, який розносив їжу. Вже з тиждень він ходив і коло хліба, й коло цебра, та все ж таки сторож нікого не допускав до дверей одиночних, які були ув’язнені по баштах. Тільки з-за рогу коридора Шкарбун міг дати знати про себе батькові криком або лайкою з товаришами.
Одного разу, коли розносили обід, сторож був дуже п’яний: ноги не одразу знаходили точку опори й руки тремтіли. Шкарбун це помітив і насторожився. Коли загін підійшов до башти, що виходила в двір, сторож спробував був подати в камеру води й не міг донести її — всю розхлюпав; тоді він попросив Шкарбуна подати на його очах хліб і воду у віконечко. Далі вони спинилися в коридорі Кармелюка.
— Звелиш налити в миску борщу? — спитав Шкарбун сторожа.
— Звелю! — гикнув той.
Шкарбун ухопив миску, одвернув її трохи від очей сторожа й, поклавши на дно лівою рукою якийсь згорток, крикнув товаришеві: «Лий!»
Той негайно перекинув черпак каламутної рідини, потім другий і наповнив по вінця миску. Шкарбун подав її скоріше у віконечко з великою скибкою хліба, потім гіалив у виставлений кухоль води. Сторож за всім цим пильно стежив і покрикував:
— Тільки ні слова! Ні знаку! Я тебе знаю…
Шкарбун на ці слова відповів привітною усмішкою і, сяючи від щастя, повернувся до загону.
А дід, подаючи миску, устиг-таки шепнути в віконечко: «Обережніше їж, батьку!»—і Кармелюк почув той шепіт; він ухопив миску і тільки повів ложкою,’ як зразу ж зачепив за щось важке. Він вихопив цю додачу до борщу й підніс до світла; крізь розмоклий папір стирчали три англійські терпуги, складаний середньої величини ножик і невелике долого..*
Радості Кармелюковій не було краю: аж тепер він позбудеться залізного обруча й буде вільний!
Підкріпивши свої сили, Кармелюк зараз же взявся до роботи. Терпуги були чудові, і до вечора залізний пояс був перепиляний. З дитячою радістю скинув із себе в’язень того ненависного обруча, зняв наручники-кайдани й заходився робити всілякі гімнастичні вправи, навіть стрибки. Ця гімнастика розім’яла його набряклі від довгого сидіння руки й ноги, живлющо вплинула взагалі на весь організм і піднесла настрій, а головне — нагріла, і Кармелюк міг тепер і вдень і вночі,— особливо вночі,— грітися. Він пристосував розпиляний пояс так, що міг надівати його наче з пряжкою,— не ризикуючи, що той упаде.
Наступної ж ночі Кармелюк надумав зробити екскурсію до вікна. Воно було високо й починалося амбразурою аршинів за чотири від підлоги. Рукою досягти до перших залізних перетинок він не. міг, вірьовки в нього не було. Спробував був закидати свою чумарку, але вона розліталася на всі боки й ніяк не могла проскочити чи зачепитися у вузьких проміжках грат.
— Ні,— промовив уголос, падаючи від утоми, в’язень,— ні біса не буде… Тут саме вірьовка потрібна… Зав’язав би вузол — і в одну мить за перетинку. Але де роздобути вірьовку? Де?! — радісно скрикнув він через кілька хвилин.— Та з своєї ж сорочки!
В’язень миттю одірвав поділок по пояс, розірвав його на кілька .однакових поворозок, кожну поворозку скрутив джгутом, прошив для міцності, а потім зв’язав мертвим вузлом. Вийшла полотняна вірьовка сажнів ііа три. Кармелюк попробував у руках її міцність і, зоставшись задоволений, зробив на одному кінці великий вузол, зав’язавши в нього невеличкий камінчик; тепер було зручно кидати таким снарядом, і Кармелюк попав за раму грат, де вузол і застряв. Кармелюк пот|сг вірьовку, смикнув кілька разів і поліз до вікна, впираючись у стіну ногами. Долізши до грат, він ухопився за них руками, проліз в амбразуру й усівся на підвіконні. Він почав роздивлятися вікно. Тулуб його, як він улазив в амбразуру, поміщався вільно, але до грат отвір звужувався, і’ він із зусиллям до них просунувся, а за гратами ще була лутка… «Одне слово,—вирішив він,— якщо поодпидювати грати коло самого муру та ще виламати лутку, тоді можна буде, хоч і з великим зусиллям, про-. лізти…»’ У всякому разі, це була єдина дорога на волю. З цієї ж ночі він вирішив підпилювати по одній перетинці, але виявилося, що на неї мало ночі. Назад Кармелюк поліз не по вірьовці, а захопив її з собою, а сам, витягтись на руках, зіскочив…
Тепер Кармелюк цілими днями спав, а ночами, коли в фортеці ставало тихо, брався до роботи. Друзям своїм вій знову в грудочці хліба послав звістку, що інструменти одержав і працює над гратами… Просив, щоб йому для спуску прислали частинами простої десятки (грубого полотна), а скільки — нехай самі зроблять підрахунок.
Через кілька днів в’язень несподівано одержав замість хліба цілу паляницю. З затаєною радістю він почав роздивлятися цей подарунок і помітив папірець. Кармелюк почав уважно розглядати, гадаючи, що його прихопили умисне, та вже перший погляд на казенний бланк змусив його догадатися, звідки прислано цю булку, а підкреслені слова з’ясували йому й зміст послання.
— Знову чіпляється чортова лялька! — скрикнув він, відкинувши в куток булку.— Сама ж завела в пастку, та ще й лізе «вся, як є». Бурдеєм принаджує… Ех, прости ти, пані! Мене на саму думку про тебе нудить… а при небесній зіроньці навіть гріх!.. Але що означає: «хлібом дорожать»?.. Невже вона пристала до моїх рятівників? О, то було б жахливо… Та ось останню фразу, здається, треба так розуміти, що до весни я вільний, а з весни почнуться мої муки… Це вона, могла вивідати… і треба це забити цвяхом у голову!
Час тривав. Підпилювання йшло поволі. Кармелюк, скористувавшись булкою, заклеїв нею верхню шибку у вікні зовсім, а середню з трьох боків, четверту ж залишив для кореспонденції. Тепер у башті потеплішало. Через тиждень він одержав у віконечко не півхлібини, а цілу, і в ній було аршинів п’ять вузенького полотна. З радістю він поклав це полотно до своєї схованки і ждав другої хлібини…
Надходили різдвяні свята, але замість зими стояла препо-ганюща погода — дощі, тумани й пронизлива сирість. В таку пору Кармелюк добре знав, що Поділля, особливо навкруги Кам’янця, ставало непрохідним болотом; це для втечі було незручно; а втім, підготовчої роботи ще зоставалося чимало. Від друзів він не діставав більше запасу, але зате часто чув голос Шкарбуна і з деяких слів, які долітали, знав, що про нього весь час клопочуться.
Напередодні свят-вечора долинула до слуху Кармелюка якась голосна розмова в коридорі. Один голос,—хрипкий басок,— належав, без сумніву, якомусь військовому, а другий — жіночий; цей видався йому знайомим.
— Я це придумала, мій любий пане коменданте,— лунало сопрано,— з двох причин: одна, щоб нещасним дати хоч чим-небудь розговітися… і додам… у моїй присутності, бо,., не гнівайтеся, пане, а я не дуже довіряю тутешній прислузі: моїх булок багато хто не одержав… особливо сумирні… А друга, я дістаю при цьому зручний привід усіх бачити.
— Ха-ха! Досить дотепно, моя добра пані!
— Це, як французи кажуть…— майже біля дверей Кармелюка чітко промовило сопрано.
— Вона! Розалія! — спалахнув Кармелюк, не здаючи собі справи з того, яке почуття схвилювало його кров.
т- Еге ж, як французи кажуть,— провадила Розалія: L’amour est plus fort, que la mort. Cherchez! On feras tout pour vous sauver 72.
72 Любов сильніша смерті. Шукайте! Зроблять усе, щоб вас урятувати (франц.).
— Я ні бельмеса, моя пані, не розумію,— засміявся комендант.
— Ах, я й забула… пшепрашам! — усміхнулася Розалія й обпалила поглядом пиндючного коменданта.
В цей час сторож одчинив двері. Кармелюк схопився з свого місця, так розгубившись, що забув закріпити пояс і ледве втримав його рукою. Французьку фразу він дуже добре зрозумів, і хоч йому воля була дорога, але прикро було дістати її з рук Розалії; коли ж одчинилися двері, очевидно, на її бажання, то йому спало на думку, що розбите вікно його видасть, і до жаху, що налетів на нього, долучилося ще почуття злості на цю жінку, яка наразила його через розпущену забаганку на такий страшний ризик.
— Ось пані тобі, лотрові, на свята дарує!—пиховито
промовив начальник. •
— Честь маю дякувати, ваше високородіє!—по-солдатському відповів отаман.
— Можна дві? — пошепки спитала в свого супутника Розалія й, діставши відповідь кивком голови, взяла з лотка одне кільце ковбаси й, непомітно добавивши до нього й друге з-під салопу, подала вже в’язневі два. .
Кармелюк шанобливо їх узяв, але навіть йе глянув на Розалікк Коли ж комендант спитав його, чи не має він скарг, то ув’язнений відповів сухим, багатозначним тоном:
— Немає ніяких, ваше високородіє! Тут краще, ніж у бурдеї. Я все це викинув з голови…
— Ах, ходімте звідси!застогнала Розалія.— Мені погано… таке жахливе враження…
Двері зачинилися, клацнув замок… і Кармелюк зостався знову сам у темряві. Він узяв ковбаси в руки й відчув, що
одна надзвичайно легка. Скоріше надломивши її, він побачив, що вона вся наповнена бунтами міцної тасьми… Це йому було таке потрібне, і вона, ця пані, немов угадала його бажання й самовіддано його виконала, а він за те ще образив її. Тепер до радості, яку викликало придбання найпотріб-нішої для сполучення з зовнішнім світом речі, прилучилися докори совісті.
На самий свят-вечір Кармелюк знову одержав цілу хлібину й знову в ній знайшов полотно; він ці два шматки скрутив джгутами, прошив голкою на всю довжину, зробив ще вузлів зо три й вийшла таким чином вузлувата міцна вірьовка сажнів на три, тобто близько десятої частини всієї відстані до землі. .
Отак щотижня одержував Кармелюк у хлібині по п’ять, шість аршин полотна. Тепер за допомогою тасьми він міг правильніше зноситися з друзями: йому цією повітряною поштою передали й додаткові інструменти, і деякий запас паперу, і навіть олівець, так що робити кровопускання більше не доводилося. Друзі тепер знали достеменно, як посувається підпилювання грат, чи не прокинулася пильність у начальства тощо. А Кармелюк теж знав, що коли все буде готове, то Олесю сповістять і вона з’явиться, та й план утечі був намічений… ,
Одного разу, наприкінці січня, Кармелюк підслухав розмову коменданта з наглядачем, які проходили повз його двері, і був тією розмовою страшенно наляканий.
— Ці обидві башти, здається, дуже холодні? — спитав комендант.
— Як же. Печей немає. Тільки з коридора йде тепло через щілину в дверях,— пояснив наглядач.
— Так можна заморозити його живцем.
— Дуже можливо… Зате спокійніше…
— Гм! Правда… Але все ж таки непорядок… Не мояша ж… Під номером прийняли, під номером повинні й здати. От що: як настануть морози, то перевести його в західні башти….
Кроки й голоси затихли.
Кармелюк негайно повідомив про. це одчайдушне становище товаришів, просячи, щоб вони вартували біля скелі й завжди були готові… Цілі ночі він працював і вирішив тільки з трьох боків підпиляти грати, а четвертий одігну-ти… Потім ще треба було випиляти два шматки лутки… Через усе це доводилося баритися, а січень закінчувався…
Щоранку виглядав Кармелюк через щілину у вікні,— чи не засипало снігбм, чи не сіла на дерево паморозь? Та, на його радість, погода стояла тепла, ясна. Ще можна було побоюватися, що морози вдарять у першій половині лютого, але в другій, як звичайно, на Поділлі починаються відлиги… І Кармелюк ‘пережив цей жахливий час, устиг підпиляти грати й навіть лутку з одного боку. Полотняної вірьовки в нього, за його розрахунком, було сажнів двадцять, та ще мав у запасі шматок від сорочки, котрий він розірвав на частини і зробив з них вірьовку сажнів на три; виходило, коли пришлють ще один шматок, тоді буде зовсім достатньо… Залишалося, отже, томитися в цій клітці не більше тижня, а там — воля божа!
Та несподівана обставина прискорила вирішальний момент. Був кінець лютого і кінчався перший тиждень посту. Погода стояла чисто весняна. Кармелюк дістав звістку, що Олеся в місті і сп’янів од радості; він дав знати, що коли почнуться безмісячні ночі, спуститься в провалля, а якщо випаде темна, буряна ніч, то й раніше… щоб йому більше нічого не посилали, бо в понеділок він одержить останню хлібину… Та прийшов понеділок, а цілої хлібини йому не дали, разом з тим не дали й приварку… Мабуть, щось сталося прикре з Шкарбуном… Напевне, накрили… А може, вистежили тих, що вартували на дні провалля, біля його скелі?.. Ці запитання розпеченими голками повпивалися в його мозок і точили серце тривогою… До всього ще й погода, як помітив із своєї обсерваторії в’язень, одразу змінилася: подув північний вітер, показалися спершу дрібні, мов крупи, сніжинки, а потім закужелили й більші… Кармелюк викинув у вікно повідомлення, що коли не вгамується снігова буря, а розгуляється до ночі, то щоб були готові.
Кармелюк обдивився вікно і зрушив з пазів долотом раму; випиляти другу лутку не було часу; в крайньому разі, він скине чумарку й пролізе в самій сорочці. Він потім оглянув свою вірьовку, прикріпив до неї запасний шматок, взяв за пояс штанів складаний міцний -ніж, долото за пазуху, покинув усі інші інструменти й чекав… чекав, як на жару, ночі… В заклеєне вікно чути було завивання розбурханої хуртовини…
Коли у фортеці все замовкло і, як вважав Кармелюк, час наблизився до півночі, “він прожогом схопився й виліз на вікно… Грати вже були одігнуті; тепер залишалося тільки висадити раму. Вона вже була підготовлена й ледве трималася. Він натиснув рукою, й вона висунулася, відокремлюючись од лутки, назовні; порив вітру одразу підняв її, вирвав з гнізда й з шаленим зойком поніс свою здобич по похилій лінії в глибину… Звуку падіння за шумом бурі не було чути. Ураган влетів через відкрите вікно і у баніту, закрутив у ній снігові вихори… При сильних поривах вітру здригалися навіть залізні двері.
Прив’язавши мертвим вузлом за грати вірьовку, Кармелюк напружив усі сили, щоб пролізти крізь вузький отвір вікна… Але в чумарці це було неможливо… Тоді він зірвав із себе верхній одяг, викинув його у вікно і в самій сорочці спробував просунутися, але марно: і в самій сорочці він ледве-ледве міг просунути одне плече… Вхопившись за надвірну частину вікна й другою рукою, він став напружувати всі свої сили, щоб просунутися, та груди тріщали, а користі не було ніякої. Коли йому здалося, що по коридору хтось пройшов, то він захотів одсунутися назад, але й це виявилось неможливим: він просто застряв у амбразурі й міг би до райку перетворитися на крижину… Одчай подвоїв сили, і Кармелюк, здираючи до крові шкіру, мало не ламаючи ребер, проліз-таки на вершок, а потім ще па другий… і відчув, що вже на волі… Ухопившись за свою вірьовку руками й обкрутивши нею ноги, Кармелюк відпочив якубь мить; тепер тількй вій відчув силу вітру; його вже вгорі гойдало, а довгий край вірьовки десь у сніговій імлі кидався у всі боки, немов поранений і розлючений змій. У цьому білому мороці немов крутилося якесь страховище й вило над безоднею; в безсилій люті воно шматувало й заносило безвісти все, що потрапляло йому назустріч…