Кармелюк почав спускатися. Природна сила і вправи протягом місяця давали певність його рухам, але що далі він посувався, то спуск ставав небезпечніший: стаючи довшим, маятник, диском якого був сам Кармелюк, збільшував свої розмахи під натиском вітру; а вітер змінював площину його* гойдання і змушував часто битися об ребра скелі… До того ж іще холод наскрізь пронизував груди нещасного в’язня, а головне — страшенно мерзли руки… Кармелюк поспішав як тільки міг, ризикуючи щомиті зірватися вниз… Ось останній вузол… Нога шукає другого, але описує дугу в порожнечі… Під ногами в нього провал сажнів на чотири-п’ять, судячи по звуках, що долітали звідти, й по ліхтарях на мосту… Кармелюк не розрахував відстані, а головне, наперед не подумав, скільки піде полотна на вузли… Тепер він повис, мов колосальний маятник, в&д проваллям і гойдався до волі вітру. «Кінець! Кінець усьому!» — промигнуло блискавкою в його застиглому мозку, й Кармелюк, щоб укоротити муки, хотів був розтулити долоню й кину-тися на гостре каміння, та закам’янілі пальці не слухалися…
А вітер з якоюсь злобною силою ще дужча розгойдував задубілого Кармелюка, обкидаючи його сніговою курявою, що забивала йому вуха, заліплювала очі… Кармелюкові причувалися якісь кволі крики знизу, які то завмирали, то посилювалися, і ввижалися криваві вогні, що підіймалися вгору, то опускалися йому назустріч. Нарешті серед хаосу вражень, що заморожували душу, в нього сяйнула думка: якщо збільшити розгін рухами тіла, то чи не наблизиться дуга гойдання до рівня мосту? Нагадаємо читачам, що міст лежав на десять сажнів вище річки, а Кармелюк висів на п’ять сажнів нижче мосту…
При перших же зусиллях бідолашного втікача фатальна гойдалка понеслася скоріше й розгін її збільшився… Відчувши удачу, Кармелюк, замерзаючи, напружив усі сили й почав розгойдуватися над проваллям у крижаному диханні бурі і в хвилях пекучого снігу… Ні рук, ні ніг він уже не чув, а тільки звитяжними грудьми з свистом розрізував повітря й шумливо втягав у себе широко розкритим ротом голки морозу… Після п’ятого польоту гігантський розмах наблизив його так до мосту, що Кармелюк уже помітив на ньому сани й могутню постать з простягнутими руками коло самого бар’єра…
— Ще, батьку, наддай, ще!..
• Від надмірного напруження Кармелюкові перехопило дух… Щось молотом почало бити йому в груди… а він усе напружувався до останнього. У голові в нього знявся гул, закрутилися іскри в очах, чи він сам закрутився у вихорі блискавиць… Немає більше сили!..
Але міст мчить до нього… ліхтарі під ним опускаються… ось… ось один коло самих ніг… У цю мить чиїсь дужі руки вхопили його й шарпнули вниз… Полотняний канат не витримав, тріснув… і обидві постаті важко гримнули на плити мосту.
Якась жіноча постать, вся в снігу, тривожно підбігла, але Гололобий, що лежав під Кармелюком, заспокоїв її:
— Батько на мені цілісінький, а ви, панно, давайте скоріше валянки й кожуха.
На напівживого отамана швидко натягли валянки, накинули баранячого вовнистого, з великим коміром кожуха, й посадили поруч з панною в сани.
— Сьорбни лишень, батьку, мокрухи,—підніс Гололобий пляшку,— та й гайда!
— Гаразд, що така веремія! — зауважив фурман, ледве стримуючи міцного чистокровного іноходця.—А все ж таки довліє втікати скоріше од зла!..
— З богом! — гукнув Гололобий.—А ми доженемо…
Кінь рвонув, сніг заскрипів під полозками, сани ізсковз-нули з мосту й, вибравшись обережно на берег, помчали по гладіні в імлисту заметіль…
В ті часи зараз же за Турецьким мостом ліворуч розкинулися сякі-такі фільварки, а праворуч починалося за дво: ма-трьома хатками пустирище й стелилося рівним плоскогір’ям уперед верст на сім; далі вже починалися переліски, а за три верстви потягся густий ліс.
Хоздодат знав, що коли вони доберуться до лісу, то він їх сховає. Погоня могла бути небезпечною, поки тільки не вихопились за межу міста, а тоді вже не піймаєш… Тому-то він і гнав доброго коня чимдуж, притримуючись не дороги, а тільки напрямку. Єдиним компасом у цьому білому морі йому був лише вітер…
Олеся, як сани проминули тюрму, слідкувала з страшенним нервовим напруженням, щоб вітер не одкотив коміра кожуха в її сусіда або не розгорнув поли; вона їх придержувала рукою, вдивляючись у неспокійні снігові хвилі, прислухаючись до виття дикої хуртовини: їй хотілося й закутати тепліше напівзамерзлого друга, а головне — сховати його від ворогів, котрі могли гнатися за ним на крилах бурі… , ‘ ‘
‘Ледве втікачі од’їхали за верству від міста, як Хоздодат помітив, що сани почали натикатися на якесь каміння, пеньки або тонути в кучугурах снігу… Незважаючи на молоду силу коня, рись його незабаром обірвалася й перейшла на важку ходу… Вітер теж ніби перемінився, так що візник, втративши попередній напрямок, не знав уже, якого держатися… Він зупинився, щоб, кінь перепочив, і прислухався… Крізь посвисти вітру йому почувся якийсь кволий звук, їцо скидався на виття вовків; Хоздодат приклав кулак до рота й затрубив у відповідь,— виття посилилось і почало наближатися…
Кармелюк за весь час не проронив і слова; Олеся чула, як він важко дихав і дрижав, і теж боялася обізватися до нього словом. Тепер же на неї напав страх од думки, що Хоздодат збився з дороги… Вона одкотила комір свого бай-барака, щоб захищатися від палючого вітру, і з жахом помітила, що з білих неспокійних хмар виринули одна, а за нею й друга кінні постаті… Олеся простягла була беззбройні руки, щоб захистити дорогого отамана, але Хоздодат озвався до вершників, які під’їхали:
— А що, круків не видно?
— В таку відьомську крутію й сам чорт не вискочить із пекла…— відповів найближчий.— От і ти, пане філософе, збився з маршруту… Треба було різати у фронт вітрові… Марш! За мною!.. Я триматимусь лівого плеча, а ти, фланговий, прикривай праве.
Повернули праворуч і за півгодини вибралися якщо й не на дорогу, то принаймні на рівну галявину… Олеся притулилася до Кармелюка, щоб узнати, чи живий він, чи його ще й досі так шалено морозить? Але її спутник сидів тепер зовсім спокійно, і дихання його стало рівне.
Через півгодини швидкої їзди почалися переліски; хоч дорога поміж кущами й деревами стала важча і втомлений кінь уповільнив ходу, але кожен з подорожніх відчув у своєму серці глибоку радість, бо тут переслідування вже було неможливе. Дмитро послав Гололобого вперед до лісу, а сам під’їхав до саней.
— Ну що, друже, відтанув хоч трохи? — кивнув він, нагнувшись до піднятого коміра кожуха.
— Нагріваюсь,— почувся глухий голос.— А де ми?
— Та вважай, що на аванпостах… малий перехід — і ліс…
— Де Дика корчма?
— Туди й їдемо…
— Гоп! Гоп! — почувся в цей час спереду голос.— За мною! Не буде й двоє гін до лісу!
— Візьмем! —відгукнувся Хоздодат і рвонув через кучугуру іноходцем.
За кілька хвилин подорожні виїхали на вузеньку, але певну стежку…
Дмитро й Хоздодат вирішили не зупинятися, а правитись до корчми, де був уже певний притулок. Попереду пильнувати стежки поїхав Гололобий, який дуже добре знав усі ходи й переходи в місцевих лісах, а Дмитро взявся охороняти . тил. Сам же візник, насунувши шапку на вуха, пустив віжки й почав дрімати… Кінь потюпав інохіддю… В лісі було зовсім тихо й навіть тепло; пухнастий сніг падав безшумно крізь гілля дерев… Сани м’яко сунулися…
Кармелюк одкинув коміра, що зовсім ховав його голову, і, обнявши рукою дівчину, пригорнув її до своїх грудей.
— Господи! Ангеле небесний! За що мені таке щастя? — схвильовано сказав він, не в силі бувши стримати сердечного пориву,
— Матко божа! —прошепотіла Олеся.— Чи не покалічив ти собі рук, чи не перебив ніг, як зірвався?
— Ні, моя зіронько! А хоч би й переламав навіть кості, то хіба це варте такої радості, яка кипить у моєму серці? Та за щастя бути з тобою, слухати твій голос, дивитися на тебе — я б пішов на всі муки.
— Не кажи цього… В мене серце не витримає! —поривчасто промовила з слізьми в голосі дівчина й щільніше притулилася до плеча свого друга.— Боже! Скільки мук я перенесла, як ти сидів! Тільки й дум було, що про тебе… про твоє врятування…
— Ангеле небесний! Та чи вартий я твого горя?
— Як же не вартий? Коли ти мені миліший за всіх!..
— Моя воркота, моя порада! От питала, як я себе почу
ваю, а в самої руки холодні як лід… хоч би не одморози-ла…— і Кармелюк притяг руки Олесі до своїх губів і поцілунками й диханням почав гріти їх… .
Дівчина хотіла була звільнити свої руки: їй здавалося, що такому кумирові її душі принизливо розсипати на неї, нікчемну, такі ласки, та непогамовне хвилювання ослабляло її сили й волю…
— Ой мамо моя! — тільки й шепотіла вона.— Не насмілювалася я й мріяти… Ой, н§. варта! Не варта!
— Ціни тобі немає, моє щастя, останнє щастя на .світі! — з глибоким хвилюванням сказав Кармелюк і, пригорнувши Олесю до грудей, почав обсипати її палаюче личенько гарячими поцілунками…
Олесю охопило жагуче й могутнє почуття, залило солодким трепетом груди й затуманило якимсь чарівливим хмелем голову: замість протесту дівчина відповіла на ці поцілунки поцілунками.
— Я не знаю, де я… і що діється зі мною! — ронила вона слова, хвилюючись…— Умерти б зараз! Ох, як ти висів і гойдався над проваллям… Я не знаю, як я перетерпіла цей жах!
— Що згадувати!.. Минуло, і бог з ним! А тепер я на волі… і в раю! Скажи ж мені, моя пташко, ти любиш мене?
— Більше за життя!
— І не погребувала б моїм низьким станом? Не побоялася б моєї проклятої долі, не пошкодувала б своєї чистої святої душі, щоб нею зігріти похмурий холод моєї…
— Навіки… навіки… Більшого щастя немає ні тут, ні там! — шепотіла Олеся.
— То будь же моєю дружиною! — палко ^овив Кармелюк.— І я присягаюся тобі, що все моє життя, яке ще зосталося, покладу до твоїх чарівних ніжок; всі мої думки, всі мої бажання схилю до твоєї волі… І тільки в ній одній бачитиму і радість, і щастя!
— О, мені не треба такого рабства! — воркотіла, лащачись, Олеся.— Про одне тільки благаю: бережи себе!
Хоздодат давно вже напівлежачи спав, а кінь, не чуючи ніякого нокання, спершу трюхикав, потім пішов стомленою лінькуватою ступою, а далі й зовсім став, Наші подорожні, сп’янілі від радості кохання, звичайно, занесені були в чарівні краї й не помічали нічого, що відбувалося навколо. Мова вже була безсила висловлювати їхні почуття, і тільки самі поцілунки та поривчасті обійми могли частково виразити настрій охоплених полум’ям душ…
Нараз почувся голос Гололобого коло самих саней:
— Чого ж ви, панове, стоїте? Я вже встиг побувати і в корчмі!
— Що сталося? — під’їхав у цю хвилину й Дмитро.
Закохані отямилися. Хоздодат здригнув і почав протирати очі.
— Бр-р-р! Знеміг сон!—буркнув він.— Дух бадьорий, а плоть немічна…
— І я подрімав…— голосно позіхнув отаман.
Олеся потупилася, щоб приховати усмішку щастя, яка осяювала її обличчя.
— То, виходить, добре себе почуваєш, орле? — зрадів
Дмитро. t
— Як у раю! Наче на світ народився… Спасибі, мої друзі й братове!
— Чудово! — скрикнув Гололобий, зірвавши з голови шапку.— Тепер уже на вольній волі наш батько! Рушай, товаришу, тут зараз і корчма! Самі тільки наші там, а чужого ока не знайдеш і за милю…
— А чи обрітається там мокруха? — поцікавився попович.
— Всього вволю! Тільки поганяй! — засміявся провожа-тий і поскакав уперед.
За ним рушили сани й, повернувши праворуч, почали спускатися по страшенній крутизні в якісь нетрища, завалені хмизом і зрубаними деревами, де в глибині світився тьмяний вогник.
Коли наші подорожні під’їхали до нетряної корчми, то Мойша,— плюгавенький жидок, давній Улянин знайомий по переховуванню речей,— разом з Андрієм і Нетудихатою вибігли зустріти дорогого гостя.
— Батьку мій! Орле мій! — закричав Андрій, кинувшись до саней і спохвату обнявши спершу Олесю.
— Ой, таки визволився! — кричали і Нетудихата, і Мойша*
— Тепер я щасливий! — промовив Кармелюк,— Тепер я знову на вольній волі з моїми друзями… а то був думав…
— Бегрубен? 73 — підхопив Мойша.— Ой вей-вей! Але тепер усі кругом брати…
— Ха-ха!! — засміявся отаман;
73 Похований? (бер.)
— Обрели єсьми нового родича!—обізвався Хоздодат.— То клич же нас, брате від коліна іудиного, і годуй донесхочу, бо алчу і жажду…
— Милості просимо, шановні панове, милості просимо. Все готове… що було в льоху і в печі — все на столі…— заприсягся жидок, причому його пейси підстрибнули й заскочили за вуха.
Товариство з гамором увійшло в низеньку перекошену землянку.
— Мені треба було б скоріше назад,— квапливо сказала Кармелюкові Олеся.— Мати вмре від тривоги… Я сказала їй, що йду до знайомих, а раптом вона оглядиться…
— Добре, моя радосте, тільки подаруй ще хоч хвилинку… Таке ж щастя! — Кармелюк стиснув їй потихеньку руку.— Хоч ^нагрійся! — і він пригорнув її і ввійшов з нею разом у землянку.
Як тільки появився в корчмі Кармелюк, усі жадібно накинулися на приготовану вечерю; на столі коло миски з бі–госом і казана л з гречаними галушками стояли дві чималі сулії горілки й барило пива. Андрій нічого не їв, а підливав тільки то одному, то другому горілки і не зводив очей із свого батька. Нетудихата обряджав коней, а Мойша метушливо бігав по землянці, так що поли його лапсердака розвівалися,, мов крила нічного птаха.
Спершу ніхто не проронив і слова. Але нарешті голод було вгамовано, а для вдоволення спраги було налито чорного пива в бляшані кухлі… *
— Розкажи ж, батьку наш,— заговорив перший Андрій,— як ти визволився з тієї чортової башти?
— Вона вже, як я одсидів у ній,— засміявся Кармелюк,—
не чортовою буде зватися тепер, а Кармелюковою…68 Що згадувати минуле!.. Закували, замурували — та не вдержали; не такі в мене друзі! Хіба що птах міг вилетіти з тієї башти, а от батько ваш вилетів… Та ще як—із дна пекла в самий рай! , ^
Кармелюк кинув крадькома погляд на Олесю; вона сиділа мовчки, в якомусь чаду, і невиразно усвідомлювала, що діялося навколо неї, та й не могла усвідомити, бо в серці
її звучали якісь неземні мелодії, а кров заливала вогнем усе обличчя.
— Ви краще мені скажіть,— провадив Кармелюк,— що сталося з нашим гніздом і нашими орлятами?
XCV
— Що сталося з нашими товаришами, питаєш ти, отамане? — сказав Андрій.— Живцем не далися в руки й «маєтки» свої врятували… Ото тільки багато пацюків набігло туди, важко було мишам супроти них, так головне стадо й перебралося до Летичева; там спокійно.;, ні котів, ні пацюків… Ну, хто на той світ утік,— тим земля нехай пером… Явтух теж не дочекався тебе, батьку, потягло і його в далеку дорогу, а от нас чорти ще не похапали…— і, нахилившись, додав чомусь пошепки: — Уляна жива… і тут ось-ось буде.
— Ой! — не стримався Кармелюк, щоб не скрикнути й, швидко глянувши на Олесю, збентежився й затих.
— А що, як гадаєш, друже,— нараз поцікавився Дмитро,—чи йолопи зняли вже тривогу, чи й досі не розчухали?
— Я ж вибив зовсім вікно,— обізвався отаман,— і пам’ятаю, що хуртовина так і поперла в нього… Якщо холод і вітер стривожать вартового, то він може зчинити гвалт і поставити все начальство на ноги, а якщо він не загляне в коридорчик і холод його не дойме, то тільки до обіду… От хіба що з мосту може кожен помітити вибйте в багаті вікно й донести…
— Еге-е ж! Ловко обернулися,—крутнув головою Дмитро,— та й ти, брате, не тільки чорта за пояс заткнеш, а й відьму за хвоста вхопиш.
— Ха-ха! — заіржав Хоздодат.
Кармелюк побачив, що підпиле товариство може повести вільну бесіду, образливу для Олесі, і в думці вирішив, що панну треба вирядити скоріше, тим більше, що й Уляна, яка ось-ось мала з’явитися, могла бути не тільки неприємною, а й небезпечною.
— Ну що, шановна панно,— підкреслив він, щоб товариство було стриманіше,— добродійнице наша, нагрілася?
— Атож…. мені’ навіть жарко,— відповіла Олеся; вона була страшенно схвильована й почувала себе до краю ніяково… .
— А завірюха зовсім уляглася,— сказав, тупаючи ногами, Нетудихата; він увесь час порався коло коней і допіру тільки ввійшов до корчми.
От і . чудово! — зрадів попович.—Можна буде коня пустити, а самому завдати храпандалуса…
— Ні, писарю любий,— засміявся Кармелюк.— Спати потім, а тепер нехай Андрій повезе панну… а я проведу. Вже за саме те, що вона допомогла втекти такому колодникові, як я, то всі ми повинні вклонитися їй до ніг.
— І вклонимося! — крикнув Андрій.
— Я сорок поклонів ударю,— з пафосом додав Хоздодат,— бо такої панни немає на цілому світі…
— Ай! Не хваліть… не хваліть мене! — запротестувала, розгубившись, Олеся.— Я нічого не варта… Я нічого не зробила… Кожен би…
— А коня з саней не випрягав? — звернувся Кармелюк до Нетудихати.
— Ні, батьку! Тільки напоїв і оброку підсипав…
— І добре! Виїжджай же, Андрію, на гору, а ми підійдемо. Ти одвезеш панну до міста… тільки не до Турецького мосту, якщо приїдеш світом… небезпечно.
— Я постараюся, батьку, до світанку бути… і привезу панну до каменярні… Панна знає… Звідти вона пробереться проваллям до міста, а я поверну сюди.
— А ти дорогу до Кам’янця знаєш?
— І до Кам’янця, й за Кам’янець, і весь цей ліс можу навиворіт викрутити…
— Ну й гаразд! Доглянь же мені панну!
— Як своє око! Будь, батьку, певен!
Коли Кармелюк з панною завернули за ріг і почали підійматися вгору по наметах снігу, якась тінь прослизнула вперед і, наздогнавши сани, гукнула візника:
— Ти, Андрію?
— Я.
— Аз ким пан отаман?
— З панною, котра допомогла батькові втекти з неволі.
— Яка там панна? — прошипіла жіноча постать, накидаючись на Андрія.
— Не знаю, пані отаманшо, вперше бачу.
— Звідки? Хто вона? Чому визволяла? Чому стала на допомогу? — закидала запитаннями Уляна.
— Та я ж з панею був… і нічого не знаю… Видно, панна з Кам’янця… Батько туди велів одвезти.
— А! Знаю! — заскреготала зубами Уляна й, кинувшись
убік, причаїлась за деревами. х
А Кармелюк дорогою говорив тихим голосом панні:
— Прости за все… і пам’ятай, що все життя моє в тобі й для тебе!
— Тільки бережи себе… Не шматуй мого серця… Не пускайся більше на ризик… і сповіщай,— шепотіла Олеся, схиляючи голову на його плече.
— У мене тільки й думки буде, як би тебе зовсім заспокоїти… і зажити новим, світлим життям! — Кармелюк, оглянувшись, поцілував Олесю, а потім заговорив голосно, наближаючись до саней: — Передай же, панно, і панотцеві, й матушці, що Кармелюк їхньої благодійності повік не забуде… і що тільки сам бог може воздати їм за добре діло.
Олеся не могла від хвилювання нічого відповісти; вона мовчки сіла в сани. Місяць виглянув із-за розірваних хмар і осяяв блідим, зеленуватим світлом її палахкотюче від щастя личенько…
Андрій рушив і пустив швидкою риссю коня.
Кармелюк почекав, поки зникли з очей сани, й поволі повернув назад. Ще він не дійшов до корчми, як йому перетяла дорогу Уляна.
— Орле мій! Чого це ти?—скрикнула вона радісно.
Кармелюк здригнув від неприємного враження: її голос,
наче терпугом, дернув його по серці, та за хвилю він опанував себе.
— Уляна? — спитав він у свою чергу.
— Та хто ж, як не вона?.. В пекло тричі лазила для твого порятунку… Ой, увесь би світ перерізала за орла мого! — І вона обняла за шию Кармелюка й припала до його губів своїми.
Кармелюк відчув її гаряче дихання й прискорене биття тріпотливого серця і в першу мить хотів був відсторонити ласки навіженої коханки, але розсудливість стримала його… Він відповів їй поцілунком і поквапив іти до шинку обміркувати становище, бо до світанку могла бути погоня.
Уляна покірно пішла за ним і, немов з цікавості, спитала:
— Яка то панна допомогла тобі у втечі?
«Мабуть, підгляділа вже, а то й пі дел ухал а», ^ майнула Кармелюкові думка і він після невеликої паузи відповів:
— Дочка коменданта фортеці… вона викрала й ключі,
і добула коня… ^
— Яка жаліслива,— похитала головою Уляна.— Навіть рідного батька не пошаліла заради розбійника…
— Ну, комендант… не відповідає… Тут буде відбувати за все наглядач… а панна йому за щось помщається; простих же людей вона любить…
Коли вони ввійшли в корчму, то товариство загаласувало: «А! Пан отаман і пані отаманша! Випити за їхнє здоров’я! Випити!»
— І я вип’ю…— відповіла Уляна,— бо дуже змерзла.— Справді, на обличчі її не було й кровинки, губи посиніли, а під очима, що блискали похмурим вогнем, лежали темні тіні.
— А от подумаємо лишень краще, братове, що робити,— діловим тоном заговорив отаман.— Якщо всі наші під Лети-чевом, то нам оставатися не слід…
— Не слід, звісно,— підхопила затремтілим голосом Уляна.— Військо все підходить… нишпорять повсюди… і можуть накрити їх, як мух…
— Виходить, кришка! — тяжко зітхнув Кармелюк і похилив на груди голову… Зітхання його викликало співчутливі зітхання товаришів, і в землянці залягло гнітюче мовчання.
— Чому ж кришка? — порушив його після тривалої паузи Дмитро.
— Тому що я воював з панами, гнобителями народу,— відповів тихо, але виразно Кармелюк,— а воювати з державним урядом не зможу… і не буду.
— Воно, либонь, правда,—погодився Дмитро.
— Правда,— підтвердив отаман,— а тому й обманювати більше ні товаришів, ні народу я не буду… так і всім заявлю… Хто хоче страх брати на свою голову, нехай бере… а мені пора вже й чисту!
Знову запанувало мовчання.
— Щось, на мій жіночий розум, виходить не до ладу,— заговорила нарешті Уляна, і в голосі її задзвеніла холодна сталь.— Легко сказати: розходьтеся, мовляв, любі товариші, куди очі бачать, а я двері засуну та й геть посуну; а як то їм, бідолашним, це виконати? Ні в кого й копійки немає, голова кожного перед урядом заплямована,— ну, й спробуй за таких умов чесно добувати хліб…
— Правду кажеш, отаманшо, в саму точку,— почулися схвальні відгуки.
— Та й делікатним ти, батьку наш любий, став уже надміру, неначе панна,— допікала далі Уляна.— Воювати, бачиш, з військом ніяково. А чого ж раніше комісію можна було пришити?
В Кармелюка від цього влучного удару шугнула кров в обличчя, а все товариство якось багатозначно крекнуло…
— По-моєму, хоч у мене й довгий волос,— провадила Уляна, посміхаючись,— а я б сказала так: «Вих мене, братчики, визволили, то я й вас виручу з біди… Ось вам прибуткове діло… заробіток добрий! Добудемо й розійдемося по-братерському!»
— Де ж це діло? — спитав Кармелюк, затаївши в грудях бурю.
— Є! — переможно відповіла Уляна.— Летичів тепер зовсім без війська. Останні загони пішли вчора в Літин; кривоногої й безрукої інвалідної шантрапи не набереться й десятка. Пани, знаючи, що Кармелюк на ланцюгу, а ватага його розпорошена, безтурботно п’ють та в карти грають. Нас же під Летичевом набереться з півсотні кінних при зброї… окрім піших… Якщо підпалити з двох кінців місто й кинутися зненацька на майдан, де казначейство, то можна буде всю казну захопити й між собою подува-нити…
— Ура!.. От так фортель! — гаркнув Дмитро, і всі його підтримали захопленим криком.
— Слухайте, братове! — підвищив нарешті голос отаман.
Все миттю замовкло.
— Не довгий волос у нашої Уляни, а, либонь, коротший, ніж у нас: і розсудила вона правильно, і діло вказала добре. Цілком справедливо, не можна відпускати товаришів пусто: вони йшли на моє ім?я і від мене живилися… Простіть же мене, братове, за необачне слово… мабуть, кам’яна труба, мене приглушила. А тепер я вас поведу на Летичів!
— Батьку рідний! Орле наш! — захоплено загуло товариство й заходилося душити отамана в обіймах.
— Чекайте-но, друзі! Ось що: коли мене вб’юіь, то кращого вам отамана, ніж вона, і не знайти…— Уляна зашарі-лась і кинула любовний погляд на коханого.— Ну то ось що: зараз же рушити до нашого притону… Коней же в нас вистачить на всіх?
n — Вистачить, вистачить… Припасли…— загомоніли товариші…
— То й сідлайте зараз!.. А Андрій дорогу знає,— провадив отаман,— треба підрахувати, перевірити сили на місці й послати розвідників у місто… і не далі як завтра вночі на нього й ударити!
В Летичеві ніхто й не думав про небезпеку: і раніше Кармелюк сюди не заглядав, а тепер, коли вій був замурований у кам’янецькій башті й коли в околицях міста Літина було виловлено й розпорошено багато ватаг, то летичівське громадянство стало безтурботно впадати в усякого роду надмірності. Як на те ще, напередодні фатальної ноч;і були іменини городничого і вся місцева бюрократія й пани пили-гуляли й грали в нього в карти. Більшість гостей спала по
різних кімнатах п’яним, непробудним сном… як зненацька дзвін!
— Пожежа, ваше вис-родіє! — увійшовши хитаючись, доповів вістовий.
— Де, йолопе? — сердито спитав городничий.
— На Качанах, ваше вис-родіе!
— Чорти! Лотри! Там же солома та очерет.,, та жидівські кучки… все піде за вітром! Пожежну трубу й інвалідів усіх туди при, а мені дрожки!
— На пожежній трубі, ваше вис-родіє, сидить ваша квочка на яйцях, а інваліди геть-чисто всі п’яні…
— Водою квочку! Позгонити інвалідів! Я вас закатаю всіх, чорти! — навіжено кричав городничий, натягши на себе чужий мундир і вхопивши замість шпаги чубук.
Заграва тим часом розгорялася, і хто прокидався від галасу, зараз же поспішав на пожежу; рушила нарешті й пожежна труба… А тут ще в іншому місці за містом спалахнуло нове полум’я… Центр міста обезлюдів зовсім, так що коли на головних вулицях з’явилося з півсотні вершників, то їх ніхто й не помітив або подумав, що то прибув загін війська.
Цілком спокійно, без метушні під’їхав Кармелюк із своїм загоном до казначейства, порозставлявши по провулках вартових. Переляканий вартовий, незважаючи на пропозицію отамана, поста не залишив, і його зв’язали. Ломами, сокирами вибили зовнішні двері, а внутрішні піддавалися легко; поморочилися тільки біля залізних дверей комори та коло залізних скринь. Але секретних замків тоді не було, а тільки зовнішні, висячі на міцних пробоях, а тому добрі обухи та ще неабияка сила Нетудихати й Коваля незабаром порозбивали скрині. В казначействі знайшлося доволі золота, срібла й кредиток, а міді — цілі мішки. Але мідь вирішили не брати, тільки Нетудихата прихопив на всякий випадок мішків зо два, пудів по чотири в кожному.
Гаразд усе закінчивши тут, отаман звелів негайно їхати до лісу. Рушили. Полум’я, розбушувавшись, на околиці злилося у велику дугу, що бігла з клубками чорного диму до центру. Шум пожежі, крики людей злилися в якийсь хаотичний галас,— він то вибухав в одному місці, то затихав у другому. Кармелюк, похмурий, як чорна пелена пожежі, квапливо їхав попереду, бажаючи скоріше втекти від цього страшного видовища. v
Вирішили трохи перепочити в невеликому ярку за переліском… Та на досаду всім деякі забарилися — спокусилися
грабунками будинків по дорозі… А час ішов, і з кожною хвилиною наростала небезпека…
Кармелюк вирішив подуванити гроші, не чекаючи відсталих. Перепало кожному понад три тисячі… Від свого паю Кармелюк відмовився: в нього були приховані про чорний день у двох місцях солідні суми. Поділилися й рушили до лісу…
Та пожежа привернула увагу драгунів, що проходили повз Летичів; частина їх кинулася в місто й наткнулася на грабіжників; ті кинулися навтікача… За ними погналися з двох боків у поле й викрили ватагу. Зараз же драгуни обскакали її від лісу й пустили коней в атаку.
. — Стійте, хлопці, дружно! Залпом зустрічайте,— їх небагато! — командував Кармелюк, стоячи на чолі, зовсім одкритий.
— У них довгі списи,— зауважив хтось. ✓
— То поверни до них спину… Найкраща буде ціль! — сердито крикнув отаман.— Уляно! Захопи частину й поспішай тією улоговинкою до лісу… а ми цих затримаємо.
Не встиг ще вишикуватися не звиклий до правильного бою натовп, як драгуни підскакали на постріл, осадили коней і дали вбивчий залп.
Кармелюка забрали з поля битви, але виявилося, що він тільки тяжко поранений. Щасливий випадок, що куля, пронизавши легеню, не зачепила серця, і навдивовижу міцний організм нашого героя врятував його від смерті. Дле тепер уже про втечу годі було й думати: начальство подвоїло нагляд над одчайдушним утікачем і перевело його за першої можливості в московську Центральну тюрму, де вже не могло бути в ув’язненого отамана ні друзів, ні потуральників… За Москвою, у Владимирі, відбувся й суд над Кармелюком; там же виконано було й вирок. Злочинець витримав шістсот ударів цалицею і після одужання був відпроваджений до Сибіру, на Нерчинську копальню на каторжні роботи без строку.
Минуло три роки, і за цей час спливло багато води.
Передусім спалахнуло в 30-х роках польське повстання й відкрило очі російському урядові. Селянські заколоти попередніх років дістали зовсім інше забарвлення. Після придушення йовстання в польської шляхти було відібрано всі пільги, які їй дарував імператор Олександр Благословенний. У всіх шляхтичів, причетних до повстання, були конфісковані маєтки. Селяни дістали більші права, й сваволя над ними їхніх власників була паралізована указами царя Миколи І. Генерал-губернатор Південно-Західного краю Бібіков 69 затвердив певну кількість землі за селянами й зобов’язав поміщиків вимагати з них лише три робочих дні на тиждень. Головну причину заколотів було усунуто, і селяни незабаром примирилися з своїм становищем і зажили порівняно непогано.
Під час останньої битви Кармелюка з драгунами більша частина його загону втекла, а менша була перебита. Загинули з наших знайомих Дмитро, Нетудихата, Коваль… А врятувалися Уляна, Андрій і Хоздодат, що зостався з дорученням батька в таборі.
Довідавшись про фатальну сутичку, Олеся мало не вмерла з горя, гадаючи, що Кармелюка вбито. Але, на щастя, тижнів через два вона одержала від нього записку, написану ще під його диктовку, в якій він повідомляв їй, що живий, сподівається зовсім одужати й просить кохану Олесю не дуже побиватись, а головне простити його за те, що він не дотримав слова й пішов на ризик. Лист цей страшенно обрадував її,’— повернувся інтерес до життя, повернулася надія на порятунок Кармелюка. Вона негайно написала йому відповідь, радячи не втрачати надії на порятунок і пам’ятати, що в нього ще є друзі, є друг, котрий зостанеться йому вірний до смерті. Хоздодат обіцяв доставити цю записку Кармелюкові. Але потім Кармелюка несподівано перевезли на північ, і чутки про нього припинилися. Батько й мати кілька разів намірялися видати Олесю заміж, але бідолашна дівчина щоразу твердо відмовлялася й навіть вирішила, в крайньому разі, скоріше піти в монастир, аніж зрадити чоловіка, любов котрого дала їй хоч і короткочасне, але незабутнє щастя. Так її й залишили в спокої.
Минув рік, і другий, і ось на початку третього року Олеся знову одержала через якогось волоцюгу засмальцьовану й порвану записочку від Кармелюка з Сибіру. \Кармелюк писав, що він страшенно змучився від туги за батьківщиною, за всіма дорогими йому людьми й твердо вирішив тікати при першій зручній пагоді.
Хоздодат повернувся на лоно батьківське й дістав урочисте прощення гріхів з умовою жити дома й служити дяком.
Що ж до інших героїв нашої повісті, то з них Розалія справді спершу дуже тяжко захворіла з горя, а потім виїхала у тривалу закордонну мандрівку.
Спотворений Кармелюком Демосфен, який утратив був свій престиж і свою славу, всією душею віддався справі повстання і загинув у битві під Гроховом70. Хойнацький теж не уникнув загальної долі, але його покарали не так суворо: внього тільки конфіскували його маєток. А втім, і тут доля над ним зглянулась.
Зразу ж після скандалу з Демосфеном Розалія прогнала від себе Фросю, запідозривши її в співучасті з Янчевським, і Фрося, опинившись без усякого місця, повернулася до Хой-нацького, бо жахливий вигляд Демосфена викликав і в її безцеремонному серці нездоланну огиду. Хойнацький з радістю прийняв знову колишню подругу. Незабаром Фрося зуміла оженити його на собі, і нещасний пан Хойнацький боязко скорився новій володарці. Завдяки хитрощам і старанням нової пані Хойнацької, чоловікові її повернули частину конфіскованого майна, і пан Хойнацький дожив свої дні, благословляючи милосердну долю.
Зоставшися без голови, ватаги Кармелюкові розійшлися, розбилися на малі загони й зайнялися дрібними грабунками.
Ряди гайдамаків усе рідшали, й нарешті більшість тих, котрим пощастило уникнути переслідування, повернулися до своєї мирної праці.
Уляна й Андрій також урятувалися від переслідувань. Андрієві пощастило десь роздобути собі й Уляні фальшиві паспорти. З рік прожили вони в Могилівській губернії, а потім знову повернулися на батьківщину й оселилися в місцях, які були любі Кармелюкові. Уляна купила хату, город і шматок землі. Андрій жив у неї за наймита. Улянина хата стояла під самим лісом, далеко від села, і ця віддаленість і близькість до лісових хащів сприяли їй потроху займатися темними дільцями — купувати й продавати крадене, котре їй постачали іноді колишні її побратими. Вся мета життя і її, й Андрія зосередилася тепер на тому, щоб зібрати якнайбільше грошей і податися в Сибір до Кармелюка.
Був скучний осінній вечір. В чистій чепурно прибраній хаті горіла на припічку яскрава соснова скалка й освітлювала хату. На лаві сиділа молодиця й мовчки пряла. Вона була ще молода, але суворий, понурий вираз її обличчя робив її набагато старшою. Ніхто б не впізнав у цій жінці колишньої отаманші. v . . ‘
Нараз собаки глухо загарчали й з гучним гавканням кинулися до воріт. Минуло хвилин десять. Надвірні двері рипнули, й Уляна почула, що в сіни ввійшло двоє людей.
— Ану, господине, посвіти лишень нам, прислав бог гостя, прочанина з далеких місць,почула вона Андріїв голос.
Уляна встала, засвітила каганець, що стояв на припічку, і вийшла з ним у сіни. Андрій струшував у кутку воду з свити, прочанин же, який прийшов, стояв коло дверей, спершись обома руками на палицю, й уважно дивився на Уляну. Він тримався сутулувато, по-старечому; худе обличчя його було порізане зморшками; сивувата борода скуйовджена. З одягу прочанина, промоклого наскрізь, стікали на глиняну долівку краплі води, але прочанин не поспішав роздягатися.
Уляні стало моторошно.
— Звідки ви, дядьку? — промовила вона непевним голосом і мимохіть подалася вперед.
— Із Сибіру,— тихо відповів незнайомий.
Нелюдський крик вирвався з грудей Уляни, каганець випав з її рук і розбився на друзки.
— Мати божа! Царице небесна! — скрикнула вона, кидаючись до старого, і, .вхопивши його холодні руки, майже підтягла його до освітлених дверей хати. Світло впало* на обличчя незнайомого.— Святий боже! — крикнула не своїм голосом Уляна.— Ти?! Ти?!
Нестямно заридала приголомшена жінка і впала на груди Кармелюкові.
А Андрій як стояв у дверях коло незнайомого, так і гримнув на коліна й, обхопивши руками ноги отамана, ридаючи, припав до них головою.
— Друзі мої, друзі вірні…—- почав був Кармелюк затрем-тілим голосом, та голос його відразу урвався.
Якусь хвилину в хаті чути було тільки переривчасте ридання.
— Та що ,ж це ми, сказилися, збожеволіли! — опам’ятався нарешті перший Андрій.— Сюди, сюди до вогню, батьку, Ти ж задубів геть.
Зразу ж Кармелюка переодягли, напоїли горілкою й посадили за стіл. Уляна кинулася готувати вечерю, а Андрій позакладав соломою вікна, засунув д^ері, підкинув у піч дров і сів нарешті коло дорогого батька, який так несподівано повернувся до них.
Спершу розмова ніяк не могла текти плавко: гарячі вигуки, сльози й прокляття переривали слова. Нарешті збудження трохи вгамувалося.
Кармелюк почав розповідати своїм друзям про всі лиха, які йому довелося перетерпіти за ці три роки.
Появившись на Нерчииській каторзі, він одразу ж здобув страшенну любов до себе й повагу всіх товаришів. Знайшлися серед каторжників два-три чоловіки, які знали Кармелюка й на волі. В копальні, де працював Кармелюк з товаришами, були старі закинуті шахти, й серед арештантів ходили чутки, що з цих шахт є вихід нагору. Кармелюк вирішив спробувати щастя й познайомив товаришів із своїм планом. Вони повинні були заготувати заздалегідь в таємному місці в шахті достатній запас провізії й води, зброю, лампу й грошенят. Як усе це буде готове, товариші, пішовши разом з ним на роботу, повинні були сховати його в однім вибої й закласти геть камінням. Кармелюк сподівався, що йому таким способом пощастить на перший час сховатися від переслідувань, а як усе заспокоїться й начальство впевниться в тому, що втікач зник безслідно,— він розшукає старий вихід із шахти. Так усе й було зроблено, і Кармелюк, подолавши дуже багато перепон, нарешті вибрався на волю.
— Про те, як я поневірявся в пущах,— розповідав Кармелюк,— наче той дикий звір, як живився часом поганим падлом, як зимував сибірську зиму, немов ведмідь, у сніговій норі,— про це вам не розповідатиму. Привів господь додому, дав ще раз глянути на святу рідну землФ, та бачу, що тут уже мені не гуляти!
Остання фраза вирвалася в отамана з мимовільним зітханням.
Уляна й Андрій мовчки похилили голови.
— Проспівана моя пісня… Тепер ото тільки треба знайти надійний притулок.
— Іване, соколе мій! Та й ця ж хата, і все, що в мене є,—7 все твоє! — гаряче мовила Уляна.
— Спасибі, друже,— відповів Кармелюк і з почуттям потиснув її руку.— Поки що я оселюся в тебе, але залишатися тут довго мені не можна. Прийде повідомлення з Сибіру, а може, й прийшло вже, почнуть мене шукати, ловити. Ні, треба тікати за кордон!
— Хоч на край світу, всюди за тобою! — захоплено скрикнула Уляна й прип&ла до грудей Кармелюка.,
Цей несподіваний порив приголомшив Кармелюка. Він якось ніяково крекнув і розгублено оглянувся навкруги.
Але Уляна, припавши до його грудей, не помітила того збентеженого погляду.
Днів через три Кармелюк, бажаючи скоріше побачити Олесю, сказав Уляні, що піде з Андрієм розшукувати скарб, котрий він закопав у таємному місці.
Ревнива Уляна зразу насторожилася.
— Навіщо з Андрієм? Краще я піду з тобою,— швидко заявила вона.
—* Удвох з ним закопували ми, ^серце, той скарб; забув я — він нагадає. Та ми ж і повернемося скоро — днів через три. . ‘ –
Проти такого резону Уляпа нічого не могла заперечити, та все ж таки погляд її підозріло ковзнув по обличчю Кармелюка, і вона вирішила стежити за ним.
Кармелюк негайно почав збиратися: він убрався в новий одяг, який купила Уляна,— то була черкеска, яку він любив носити, шаровари й сива шапка. Потім попросив Андрія знайти йому десь шматок гострої коси, поголився й одразу помолодшав на десять років.
Хоч і як він намагався стримувати себе, але радісне нетерпіння пробивалося в кожному його рухові. Нарешті все було закінчене. Кармелюк попрощався з Уляною й подався з Андрієм із двору.
Уляна пройшла з ними до воріт і довго дивилася їм услід, як їхні постаті віддалялися; коли ж вони зникли за пригорком, із стиснутих губів її вирвався злий шепіт:
— По скарб пішов, а вирядився, як на весілля!
Відкопавши свій скарб, який він справді закопував удвох
з Андрієм, Кармелюк подався до Деражні, Андрія ж одіслав додому, звелівши йому пильно стежити за Уляною.
Та коли Андрій повернувся додому, то на велику собі досаду довідався від сусідів, що Уляна пішла на ярмарок у найближче містечко.
Поява Кармелюка в домі деражнянського панотця нагнала на старих страх і викликала радість, а Олеся ввійшла в такий екстаз, що, забувши навіть про присутність, у кімнаті батька, й матері, кинулася Кармелюкові в ноги й, обхопивши його коліна руками, ридаючи, припала до них головою.
— Таточку! Матусю рідна! Єдині мої! — потім скрикнула Олеся, кидаючись на шию батькові.— Не однімайте в мене мого єдиного щастя. Люблю я його дужче за все на світі! Убийте мене краще, а не одривайте від нього. ^Ох, натерпілася ж я стільки горя!
Олеся голосно розридалася й сховала своє обличчя на грудях у батька.
— Як же це так? Чого ви хочете від нас.? -1- розгублено заговорив отець Михайло, поглядаючи то на красеня розбій-^ ника, то на дочку в сльозах,— Щоб ми своїми руками штовхнули своє єдине дитя на погибель?
— Ох, таточку, без нього мені погибель! Краще мені вмерти разом з ним, аніж отак жити з своїм безпорадним горем! — істерично скрикнула Олеся, цілуючи руки батькові й матері.
— Ні, панно, стривай! — перебив її Кармелюк.— Батько й мати твої правду кажуть: вони думають, що я поведу тебе на гайдамацьке життя. Та хай би навіки забув мене господь, коли б я готував тобі таку долю. Одні тепер зосталися в мене думи — твоє щастя і твій спокій.
І Кармелюк гаряче почав розповідати про свої наміри по-новому спланувати своє життя. Він сам бачить, що його попередня діяльність тепер неможлива та й не така вже потрібна рідному народові. Він має досить грошей, паспорт готовий, вопи виїдуть з Олесею за кордон на нове тихе життя. Ніхто їх не знайде й не впізнає там.
Панотець і паніматка погодилися на пропозицію Кармелюка.
Витираючи сльози, підійшла матушка до божника, ч зпяла один з образів і передала його батюшці.
Кармелюк і- Олеся побралися за руки й поставали на коліна перед старими, які й благословили нареченого й наречену.
Коли вони підводилися, Кармелюк почув якийсь тріск біля вікна. Він миттю оглянувся, і йому здалося, що від шибки хутко відсахнулося чиєсь обличчя.
— Хтось підглядав? — стурбовано промовив він і швидко підійшов до вікна.
Матушка пішла за ним.
— Та немає нікого,— заспокоїла вона Кармелюка.
— А онде,— Кармелюк показав на якусь жіночу постать, що проходила по двору.
— бто? Та то баба Шептуниха! — усміхнулася матушка.—Мабуть, до батюшки з немовлям…..