Михайло Петрович Старидький (1840—1904) в історію української культури ввійшов як поет, перекладач, драматург, прозаїк, визначний театральний і громадський діяч другої половини XIX століття. Серед художньої спадщини Старицького значне місце — за обсягом і кількістю — займає його проза, що складається з семи романів, шести
ч повістей, понад чотирьох десятків оповідань і нарисів (кілька з них ще не розшукані), загалом близько шістдесяти творів.
Найвизначнішими з прозової спадщини М. Старицького є його історичні романи, що відображають боротьбу українського народу проти соціального і національного гноблення від половини XVII і майже до половини XIX століття. Це трилогія «Богдан Хмельницький» —-романи «Перед бурей» (1895), «Буря».(1896), «У пристани» (1897), дилогія про П. Дорошенка — романи «Молодость Мазепы» (1898) і «Руина» (1899), роман про гайдамаччину «Последние орлы» (1901) та роман «Разбойник Кармелюк» (1903). Ідея боротьби проти гнобителів соціальних і національних прав українського народу, оспівування героїв цієї боротьби, непримирима ненависть до гнобителів і щира любов до трудящих, обстоювання дружби народів — спільні риси цих романів, як і взагалі всієї прози М. Старицького.
У романі «Розбійник Кармелюк» М. Старицышй показує життя і боротьбу подільських кріпаків у першій третині’ XIX ст. Поділля, як і вся Правобережна Україна (крім Києва), довгий час було під владою шляхетської Польщі. За Андрусівською угодою 1667 р. між Польщею і Росією Правобережна Україна відійшла до Польщі, і тут поступово відновлювалась влада шляхетської Польщі з фактично необмеженою сваволею панів. Так тривало до другого поділу Польщі (1793 р.), коли Правобережну Україну було приєднано до Росії. Але й після цього становище покріпаченого українського селянства мало в чому змінилося, Хоча 1797 р. указом Павла І панщина була обмежена трьома днями на тиждень, кріпаки в першій третині XIX ст. на Поділлі, замість 150—160 Днів на рік, фактично працювали від 180 до 220 днів та мусили ще відробляти два-три десятки т. зв. «шарваркових» (згінних) днів, що їх пани звичайно вимагали відробляти в найбільш гарячий час —у жнива, сівбу тощо. Становище’ж польського панства майже не змінилося. Польська шляхта одержала права російського дворянства, було збережено земський і підкоморський суди,
продовжував діяти Литовський статут, діловодство в установах і судах велося польською і російською мовами. Польські поміщики дістали право, як і по всій Росії, засилати селян у Сибір на поселення або на каторгу, віддавати позачергово в солдати. Польська шляхта займала переважну більшість посад у місцевому урядовому апараті, навіть поліція була з «місцевого дворянського стану», тобто знову ж таки з польських поміщиків.
Польське панство на Поділлі прагнуло відірвати Правобережну Україну від Росії і приєднати її до Царства Польського. Так, наприклад, у вересні 1862 р. подільське дворянство на своєму черговому губернському з’їзді склало чолобитну до царя Олександра II. Після посилання на «врочисту і добровільну» Люблінську унію 1569 р. в ній говорилося про давній вплив польської культури ї форм життя у краї. Тому подільське панство просило царя «відновити адміністративну єдність Польщі з приєднанням до неї Західного краю», тобто Правобережної України.
Соціальне гноблення місцевого українського населення було пов’язане з національно-культурним, а почасти й релігійним, що їх здійснювали польські поміщики разом з католицьким духівництвом. Тільки після придушення польського повстання 1830—1831 рр. на Правобережжі було закрито польські школи й відкрито російські. Франц Мацкевич при висвяченні його 1814 р. в кам’янець-подільського біскупа доклявся папі римському «переслідувати всіх тих, котрі не перебувають у лоні римської церкви і не визнають главенства папи». Навіть православне духівництво, за свідченням письменника А. Свидницько-го, в 40—50-х рр. XIX ст. «кланялося панам дідичам та панам орендарям, відмовчуючись від усяких кривд, як було те й раніше».
Кріпосницький гніт з року в рік посилювався, становище кріпаків дедалі гіршало. У відповідь на це зростав антикріпосницький рух селян. В українському народі жила пам’ять про Коліївщину, про неї співали пісні, розповідали перекази і легенди. Імена Залізняка, Гонти, Швачки, Бондаренка, Письменного, Медведенка та багатьох інших видатних ватажків антикріпосницької боротьби свято зберігалися в народній пам’яті, кликали до боротьби. Селянським рухом були охоплені десятки сіл Правобережжя. Ця боротьба мала найрізноманітніші форми — від подання скарг на знущання поміщиків і аж до збройних нападів на панські маєтки. Найбільшого розмаху антикріпосницький, антишляхетський рух досяг на початку XIX ст. Характерною особливістю його було те, що, перекинувшись і в сусідні повіти Київщини та Волині, він мав форму довготривалої боротьби невеликими загонами, а не масового виступу, як було, наприклад, за Коліївщини (1768 р). У цьому русі, що тривав з 1812 року протягом чверті століття, взяли безпосередню участь понад 2700 чоловік, на панські маєтки вчинено більше тисячі нападів. На чолі цієї боротьби подільських кріпаків стояв Устим Кармалюк (1787—1835) — кріпак пана Пігловського з се-ла Головчинець, Літипського повіту (тепер село/Кармалюкове, Жмеринського району, Вінницької області).
Устим Кармалюк відзначався невтомним завзяттям у боротьбі, мужністю, винахідливістю і дивовижною силою волі. Ніщо не могло зупинити його — ні тортури, ні в’язничні мури, ні заслання на каторжні роботи в Сибір, звідки він тричі втікав. Все це, а також неабиякі організаторські здібності селянського ватажка, його безкорисливість і постійна допомога кріпакам викликало до нього повагу і любов народу, зробило його загальновизнаним ватажком, народним героєм. Саме ім’я Кармалюка наводило жах на панів, а в кріпаків викликало надію на визволення з кріпацтва, Проти антикріпосницького руху, очоленого Кармалюком, виступило все панство, на придушення цього руху була кинута поліція, навіть військо. Та ніщо не допомагало — повстання тривало.
Про Кармалюка ще за його життя складалися й співалися пісні, оповідалися перекази, створювалися легенди. Він ще за життя став улюбленим героєм народної творчості на Поділлі, Волині та в інших місцевостях України. Народна творчість про Кармалюка швидко привернула увагу етнографів і письменників. Перші записи пісень про нього, зроблені 1844—1845 рр. на Волині, належать українському історикові й письменникові М. І. Костомарову. В жовтні 1846 р. учитель Кам’яиець-Подільської гімназії П. Чуйкевич записав до альбома Т. Шевченка одну з пісень про Кармалюка. Шевченко знав чимало народних переказів і пісень про видатного ватажка, частину з них він використав у повісті «Варнак». Пізніше Шевченко назвав Кармалюка «славним лицарем». Народні пісні про Кармалюка записували українські письменники А. Метлинський, С. Руданський, А. Свидницький, Марко Вовчок та ряд інших. Перші публікації цих пісень належать А. Метлинському («Народные южнорусские песни», 1854), Гатцуку («Ужинок рідного поля», 1857) та Закревському («Старосветский бандуриста», 1860). У 50-х рр. XIX ст. російський письменник-етиограф С. Максимов записав у Сибіру варіант пісні про Кармалюка і опублікував його в своїй книзі «Ссыльные и тюрьмы (т. I, «Несчастные», 1862). Деякі перекази і різні варіанти народних пісень про Кармалюка 1882—1902 рр. були опубліковані в журналі «Киевская старина» та різних фольклорних збірниках, наукових і періодичних виданнях.
Першим художнім твором про народного героя була невелика повість «Кармелюк» Марка Вовчка (1862, надрукована 1865 р.). Жодних документальних матеріалів у письменниці не було, і вона написала свою «повістку для дітей» виключно на основі народної творчості — пісень та переказів. Спираючись на ті ж фольклорні джерела, С. Максимов писав, що Кармалюк — «один з героїв народних (може бути, останніх), які відстоювали з енергією, послідовністю і благородством козацьку волю і долю від панського свавілля… Як запевняють перекази, він не згубив ні одної душі людської, і був лицарем у кращому» облагородженому розумінні» («Сибирь и каторга», СПб, 1871, стор. 415).
Деякі історичні відомості про Кармалюка стали ширше відомі лише 1886 р., коли в журналі «Киевская старина» був надрукований переклад С. Венгрженовського белетризованої розвідки «Кармалюк» польського шляхетського історика-белетриста А. Ролле. В невеличкій передмові до перекладу зазначено, що «автор дивиться на Кармалюка очима потерпілої від цього останнього сторони, тобто польської шляхти, ігнорує відношення її до середовища селянського, що висунуло Кармалюка…» В розвідці Ролле не сказано «ні слова про становище народу, з середовища якого вийшов Кармалюк, про ставлення до нього шляхти, що панувала, про становище самого Кармалюка в дворі пана Пігловського».
Вже з цієї передмови видно, що Ролле висвітлював діяльність Кармалюка з шляхетсько-поміщицьких позицій, тобто як звичайного розбійника, а не організатора і ватажка кріпаків у боротьбі проти панів. Все ж публікація перекладу розвідки мала певне значення, бо це була перша (і до 1923 р. єдина) стаття, де подавалися дійсні факти з життя і діяльності Кармалюка, хай навіть тенденційно підібрані і в тенденційному освітленні. Так, Ролле не міг не відзначити його великої популярності серед населення. В 20-х рр., пише він, Кармалюк уже був «предметом вечірніх бесід і в.шляхетській вітальні, і в селянській хаті», «ім’я його було на устах у всіх».
Крім усього, стаття Ролле бідна на фактичний матеріал. У ній мало говориться про напади Кармалюка на панські маєтки, не названо навіть імен пана Пігловського та Кармалюка, немає докладніших відомостей про його сім’ю тощо. Брак фактажу автор надолужує переказами про Кармалюка, при цьому свідомо уникаючи переказів з яскраво вираженим соціальним змістом. Не позбавлена стаття й деяких фактичних помилок. Однак вона послужила певним фактичним джерелом’ українським письменникам, які писали твори про Кармалюка.
1889 р. Олена Пчілка написала й поставила на сцені п’єсу на ‘4 дії «Кармелюк». Вистава відбувалася в селі Колодяжному на сцені домашнього театру для невеличкого гуртка селянських глядачів — дітей і дорослих. Драматичні твори про Кармалюка написали також нині забуті другорядні українські драматурги Ф. Устенко-Гармаш («Кармелюк». Драматичні картини в 5-ти одмінах), 3. Фігнер-Бурлаченко («Гайдамака Кармелюк-Зарізенко, або Задніпровський розбійник», Драматичні картини в 4-х діях з піснями і танцями), а пізніше — П. Питаєв-Пронський («Кармелюк», Українська бувальщина в 5-ти діях з гуртовими співами і танцями). Не всі ці твори побачили сцену професійного театру; п’єса Олени Пчілки надрукована не була і автограф її не зберігся; п’єса Устёнка-Гармаша за те, що відображала шахи, і гноблення кріпосного права, причому возвеличувався простий кріпосний люд, а поміщики змальовувались низькими і почасти підлими людьми», двічі —1892 і 1894 рр.*— заборонялася. У п’єсах Фігиера-Бурлаченка та Питаєва-Пронського, як видно з підзаголовків, головна увага була эвернена на пісні й танці.
Отже, у драматургії так чи інакше особа і діяльність Кармалюка знайшли своє відображення. У прозі ж після Марка Вовчка протягом сорока років жодного нового твору не з’явилося. Заповнити цю прогалину взявся М. Старицький. Задум і початок праці письменника над романом «Розбійник Кармелюк» припадають на 1902 р. Це був рік масових селянських виступів проти поміщиків на Полтавщині і Харківщині. На ці події М. Старицький відгукнувся віршами «Борвій», «І гвалт, і кров… справля сваволю сила» та «Занадто вже! Чим дихати нема!», в яких засудив криваву розправу царизму над учасниками руху. Таким же відгуком на тогочасні події був і роман «Розбійник Кармелюк», у якому відображалася боротьба проти соціального гноблення. Отже, в цьому романі, як і в «Останніх орлах», історія перегукувалася з сучасністю.
Перед тим, як створити свої історичні романи й повісті, Старицький наполегливо вивчав численні історичні праці, документи, спомини тощо, надруковані російською, польською, німецькою і французькою мовами як з історії України, так і з історії сусідніх держав. Джерелами для роману «Розбійник Кармелюк» М. Старицькому були згадана вже розвідка Ролле, а ще більше — значна кількість друкованих, а почасти й недрукованих пісень і переказів про Кармелюка, Частину з них письменник сам чув від селян, коли в 70-х і на початку 80-х р. щоліта жив у деяких селах на Поділлі. Цілком зрозуміло, що Старицький віддав перевагу народній творчості, а не розвідці Ролле, хоч частину фактів узяв і з неї, доповнивши їх народними переказами.
Ролле у своїй розвідці пише, що Кармалюк — кріпак пана Піглов-ського, народився 1787 р. в селі Головчиицях, тоді Літинського повіту,
1806 р. одружився і протягом шести років був у панському дворі. За якусь провину панський управитель 1812 р. віддав його в солдати, хоч на той час у ньогр була велика сім’я — дружина і три сини. Затуживши за сім’єю, Кармалюк незабаром утік із солдатів, два роки переховувався, а потім його спіймали.
Інакше розповідається про початок діяльності Кармалюка в одному з переказів («Киевская старина», 1886, VI). Тут говориться, що він був позашлюбним сином пана’ в селі Головчинцях, а як підріс, то пан узяв його козачком до своїх шлюбних синів, коли ті їхали учитися за кордон. Після повернення з-за кордону пан одружив Кармалюка і поставив гуменним, а що гуменний з нього виявився нікудишній, то пан подарував його своїй сусідці. Кармалюк утік від неї. За це вона віддала його в солдати. Утікши з солдатів, він повернувся на батьківщину, знищив свою нову пані, а потім пана батька, зібрав ватагу і «гуляв» з нею на Поділлі, Волині та Київщині.
Цей переказ і став зав’язкою роману М. Старицького,— письменник тільки випустив з нього згадки про позашлюбне походження Кармалюка та про батьковбивство. У романі читач знайомиться з героєм саме тоді, коли він повернувся з-за кордону, з Франції, де два роки пробув із синами Пігловського. За кордоном Кармалюк здобув певну освіту, знання французької мови та виховання, вміння поводитись у вищому товаристві. Це вже не звичайний неписьменний кріпак, а кріпак-інтелігент, становище якого в умовах кріпосницького суспільства і панської сваволі значно важче. Така біографічна деталь дала можливість письменникові ввести його в панське середовище, вмотивувати ряд його пізніших пригод, отже і ширше показати це середовище, взаємини з ним Кармалюка. Разом з тим цією біографічною деталлю свого героя М. Старицький продовжує тему зображення долі кріпака-інтелігента, почату, мабуть, ще Радіщевим («Подорож з Пе-тербурга до Мо”скви», 1790 — розділ «Городня»). В пертій половині XIX ст. цю тему розробляли Бєлінський («Дмитрий Калинин»), Павлов («Именины»), Тимофеев («Художник»), Герцен («Кто виноват?», «Сорока-воровка») та інші письменники, зокрема Т. Шевченко (повісті «Варнак», «Музыкант», «Художник», «Прогулка с удовольствием и не без морали»). Найближчим з цих творів до роману М. Старицького була повість «Варнак» Т. Шевченка.
«А творчість народна робила своє діло… Вона складала чудові пісні й думи, переплітала дійсність з казковістю фантазії й окутувала ореолом слави смутний образ отамана Кармелюка»,— так закінчує свій роман М. Старицький. І цією народною творчістю письменник широко покористувався, теж сплітаючи правду з казковою вигадкою.
Крім згаданого переказу про початок діяльності Кармалюка, М. Старицький вводить у художню тканину роману і багато інших, чи то подаючи їх як розповіді персонажів, чи то розгортаючи в окремі епізоди. Так, наприклад, Старицький використав перекази про танець панночки на шляху перед Кармалюком та про покарання пані різками за те, що розповіла про нього в Києві (за романом —у Кам’янці-Подільському), про звільнення Кармалюком під виглядом офіцера своїх товаришів з в’язниці, про чаклунство Кармалюка, про «червоні чобітки», що в них нібито він взував панів, про поповича-секретаря у ватазі Кармалюка, про участь Кармалюка у панських облавах на себе та деякі інші. Переказ про пана, який на ^смерть перелякався кільця ковбаси, приставленої йому до грудей замість пістоля, і другий — про одержування Кармалюком грошей одного пана, позичених іншому, стали в романі основою епізодів, пов’язаних з панами Хой-нацьким і Сливинським. З переказів та статті Ролле Старицький взяв і відомості про переодягання Кармалюка.
Та не тільки освіту і виховання одержав Кармалюк за кордоном, а й усвідомлення того, що там «люди вільніше живуть», що там нема «такого кріпацтва, такого убожества» страшного. Перед паном Піг-ловсышм і його гостями він заступається за кріпаків, і за де мало не дістає різок. Справа закінчується тим, що пан зробив Кармалюка псарем, аби показати хлопові його справжнє місце. Кармалюк терпляче зносить ці знущання над людською гідністю, та коли пан забороняє одружитися з коханою дівчиною, вибухає гнівом і погрожує «помацати, чи всі у пана ребра».
Завдяки заступництву сусідки пана Пігловського пані Доротеї, дружини Хойнацького, пан призначає Кармалюка гуменним, а згодом, уже без її впливу,— управителем маєтку. На цій новій посаді він усі-ляко допомагає кріпакам, робить їм різні полегшення. Але ні панська прихильність, ні особисте щастя з коханою дружиною та двома маленькими синами, не задовольняють Кармалюка: він прагне волі для всіх кріпаків.
Та Пігловський, розгнівавшись на Кармалюка за зіпсоване полювання, проміняв його розпусній пані Доротеї за пару псів-вовкодавів. Тут нове лихо: Кармалюк не захотів стати коханцем пані, за що його віддали в солдати, розлучивши вже не тільки з сім’єю, а й з рідним краєм. Три роки пробув Кармалюк у солдатах,’ де добре навчився російської мови, став писарем — і все ж утік у рідні краї. Незабаром численні розповіді про напади розбійників на подорожніх по шляхах схвилювали всіх, особливо панство: це ж так може повстати все хлопство! І перелякані пани гарячково укріплюють свої маєтки, перетворюючи їх у маленькі фортеці. Роблять це і Хойнацькі, все ж Кармалюк з товаришами хитрощами пробирається в маєток і — як і в переказі — вбиває пані Доротею.
Хоча Кармалюк ще після повернення з-за кордону цікавився «Уманщиною» — повстанням 1768 року, хоча він уже сам вчинив напад на двір Хойнацького, у нього ще нема думки про боротьбу проти панства взагалі, він ще не усвідомив мети свого життя. Та після розправи з Доротеєю до нього приходять селяни: одні просяться у ватагу, щоб «умерти за волю», інших послала громада просити у Кармалюка захисту від лютого пана і панського управителя, які замучили селян важкою панщиною. Саме тепер, «коли він ще стояв на роздоріжжі, не знаючи, на що зважитись,— темний народ уже зробив його своїм захисником»,— пише Старицький. І Кармалюк рішуче стає на шлях захисту народу від панів — на шлях соціальної помсти. Таким чином, учасники ватаги Кармалюка стають народними месниками, а він сам — їхнім ватажком.
Першим кроком Кармалюка на новому шляху був напад на двір пана Фінгера, на якого скаржилися кріпаки. Не з метою власної наживи зроблено цей напад. Месники забирають гроші і різні коштовності, при світлі пожежі панського маєтку за наказом Кармалюка роздають кріпакам панські гроші, хліб і зерно. Отже, коротенька згадка Ролле, що «Кармалюк пограбував і пана Фінгера в його власному домі», поєднана з народнихми переказами про допомогу Кармалюка бідним, під пером письменника перетворюється на широко розгорнений епізод з антикріпосницької боротьби Кармалюка.
М. Старицький наділяє свого героя розумом, відвагою, кмітливістю і винахідливістю, що допомагають йому в складних, а часом здавалося б і безвихідних обставинах. Ці риси Кармалюка виявляються в ряді епізодів роману: втеча з солдатів, напади на маєтки Хойнацького, Фінгера і Янчевського, одержання грошей у Сливинського по векселю Хойнацького, втечі з в’язниць і заслання, вихід з оточення в лісі Кругляку, а потім з обложеної Янчевським печери, порятунок ув’язненого Андрія та інших товаришів, визволення з в’язниці Явтуха тощо. При тому виявляється ще одна риса Кармалюка — майстерність перевтілення. Ми бачимо його то молодим4 вродливим графом у домі Фінгера, то ротмістром російської армії під час визволення товаришів з лі-тинської в’язниці, то старцем у корчмі Уляни, куди він прибився після другої втечі з солдатів, то старим паном з Волині, то селянином під час облави. І скрізь йому вдається ввести в оману своїх ворогів. Тут Старицький дуже близький до історичної лравди. В розвідці Ролле і в народних переказах розповідається, що Кармалюка часто бачили переодягненим то шляхтичем, то багатим паном, то полковником, офіцером чи солдатом, то старим селянином. Правда, поява Кармалюка графом Краєвським у домі Фінгера і його роман з панею Розалією— це вже цілком художня вигадка письменника.
«Я нікого не вбиваю, бо сам душу маю»,— співається в широко відомій пісні про Кармалюка. Про це ж говориться й у багатьох переказах. У романі Старицького Кармалюк теж наказує своїм товаришам без крайньої потреби не проливати людської крові. Проте Старицький відступає від цієї традиційної характеристики Кармалюка і показує в романі не тільки вбивство ним пані Доротеї,— за його наказом убивають членів слідчої комісії панів Дембицького і Лепинського.
В народних піснях та переказах Кармалюка зображено красенем, перелесником. Так, наприклад, в одній з пісень говориться:
А .Кармалюк — гарний хлопець,
Де по світу ходить,
Не їдную дівчиноньку Із розуму зводить.
Не їдную дівчиноньку,
Не їдную вдову,
Щасливую, вродливую,
Та ще й чорнобриву.
Ролле теж цитує пісню, що «ходив Кармалюк до молодиці, носив червінців повні саквиці». За твердженням Ролле, «любив він пісні, а понад усе надавав перевагу жінкам», і називає жінку шинкаря Добровольського та жінку Прокопа Копчука Уляну коханками Кармалюка. ,
Все це дало привід Старицькому широко змалювати любовні пригоди свого героя, не дотримуючись при тому історичних фактів, а більше вдаючись до художньої вигадки. Поза всяким сумнівом, любовні історії Доротея — Кармалюк, Кармалюк — Розалія, Кармалюк — Олеся в романі цілком вигадані. Але зображення любовних пригод — не самоціль письменника. Всі вони щільно вплітаються в сюжет, відіграють певну роль у його розвитку, в більшій чи меншій мірі впливають на долю Кармалюка, а разом з тим підкреслюють благородство його характеру.
Прообразом Уляни, коханки і бойового друга Кармалюка,, була зга-‘ дана вже Добровольська. Зрадила ж Кармалюка, виказала його панам не Добровольська, а жінка Копчука, біля хати якої він був убитий шляхтичем Рудковським. У романі зраду приписано Уляні, але цей її вчинок заздалегідь мотивовано. «Якщо вже ~я кого полюблю,— каже Уляна Кармалюкові,— то не те що життя своє віддам за нього, а ніякої муки немає такої, якої б могла я злякатися заради свого коханого… Всю себе за нього, до останньої краплини крові, до останнього подиху!.. Але ж,— продовжує вона,— як узнаю, що коханець мій мене дуг рить і за моє щире серце ще й сміється,— не спинюся я ні п^ред чим, а відомщу йому, відомщу!»-1 вона помстилася: з ревнощів віддала його в руки панів.
Ревнощі відіграють значну, часом навіть домінуючу роль у поведінці жінок, виведених у романі, і щоразу це має вирішальний вплив на долю Кармалюка. Через ревнощі, підсилені особистою образою, Доротея вирішила звести наклеп на Кармалюка і віддати його в солдати. Через них Розалія влаштовує пастку на Уляну, щоб позбутися суперниці, але в ту пастку потрапляє й Кармалюк. Лише Марина, дружина Кармалюка, не піддалася ревнощам, хоч як їх розпалювали в неї Пігловський та Янчевський. Не спокусилась вона й обіцянкою звільнення з кріпацтва і не виказала чоловіка й батька своїх дітей.
Є одна риса в характеристиці Кармалюка, на перший погляд ніби не властива йому, але вона переконливо вмотивована в романі і цілком відповідає логіці образу, задуманого Старицьким. Йдеться про відмову Кармалюка наприкінці роману від боротьби проти гнобителів. Ця риса, певно, запозичена Старицьким у Шевченка — Кирило, герой повісті «Варнак», також врешті відходить від боротьби (так само і в поемі «Варнак»). Ряд інших фактів літературної біографії Кармалюка також запозичені Старицьким у Шевченка. Так, наприклад, Кирило — сирота, козачок при графському синові, мав освіту, знав французьку та італійську мови, був писарем, конторщиком, а потім управителем графських маєтків. Кармалюк у Старицького теж. сирота, козачок при панських синах, має освіту, виховання, знає польську і французьку мови, був управителем маєтку Пігловського, а в пані Доротеї — писарем і дворецьким.
Обидва — Кирило і Кармалюк — випадково вбивають своїх кривдників. Так само обидва борються проти, панства, але без ясної кінцевої мети — знищення кріпацтва; по суті, вони керуються почуттям помети за знівечену власну долю і покривдженій! панами народ. Відсутність такої мети — а це історично правдиво по відношенні і до Кирила, і до Кармалюка — кінець кінцем таїла в собі це зречення від боротьби.
Після повернення Кармалюка з-за кордону його розповіді про життя народу в чужих краях та розповіді діда Свирида про Коліївщину «передавалися з хати до хати й роздмухували в селян іскру боротьби проти свавілля польських панів». Кармалюк тоді мріяв навіть підняти селянське повстання. Але обставини змінилися, іскра та пригасла, мрії забулися. Не повертається до них Кармалюк і тоді, коли втікає з солдатів, і тоді, коли народ обирає його своїм захисником. Лише значно пізніше він робить спробу розворушити народ відозвами, в яких закликає повстати і захистити батьківщину від «хижих вовків». Проте народ, за романом, не підтримав Кармалюка та й сам він не мав якогось певного плану повстання і, зрештою, не покладав на нього надії. Правда, селяни не раз приходять до Кармалюка зі скаргами па лютих панів, потроху поповнюють його ватагу, але про загальне повстання нічого було й думати. Це вже говорило про безперспективність боротьби порівнюючи невеликою ватагою. ■
На зречення Кармалюка від боротьби мало вплив також розходження між ним і його товаришами. Якщо Кармалюк у нападах на панські маєтки керувався хай невиразною і половинчастою ідеєю «захищати народ», то інші учасники його ватаги дбали передусім про власну наживу. В *іас нападу на маєток пана Фінгера Дмитро висловлює незадоволення, що Кармалюк наказав роздати селянам гроші: «Ми що ж? Задарма повинні свої спини підставляти, а потім старцювати?» Тоді ж Андрій, одержавши від Кармалюка тисячу червінців для роздачі кріпакам, частину залишає собі. А це ж близькі товариші й помічники Кармалюка! Найближчий його друг Уляна обурюється тим, що він наказав поділити між кріпаками половину забраних у Янчевського грошей: «А їм же за віщо гроші давати?» Правда, тут Дмитро вже підтримує Кармалюка, але тільки з мотивів власної практичної вигоди: «Треба й селянам необгризену кісточку кидати, і вони нам пригодяться». Старицький зауважує, що «ця коротка розмова… залишила глибокий слід у душі Кармелюка».
Уляна радить зробити напад на пана Бойка, бо в нього є багато грошей, золота і срібла. Така жадоба наживи неприємно вражає Кармалюка: «Не для грабежу й розбою штовхнула мене доля сюди, а щоб допомогти людям вибитися з польської неволі»,—каже він. Здобич приваблює Дмитра, коли йдеться про напади на члейів судової комісії, які грабують і катують кріпаків. Дмитро ж хвалиться, що зі своїм загоном на Волині вони добре підігріли панів і орендарів», привезли чималу здобич. «Палите ви й грабуєте без пуття, кривдите винного й невинного. Забираєте інколи й міщанський скот!» — докірливо зауважує на це Кармалюк.
Коли ж він був уперше ув’язнений і засланий, його товариші «никали по нетрях і яругах, як отара без чабана» і промишляли грабунками. «Хіба воля в розбої та в грабунках? Хіба я на те скликав вас? — запитує Кармалюк.— Ех, брати… А ви й ім’я моє заплямували, і своєму братові чимало горя завдали…» Так було й під час перебування Кармалюка на каторзі в Нерчинську. «Зоставшіїся без голови, ватаги Кармелюкові розійшлися, розбилися на невеликі загони й зайнялися дрібними грабунками». Отже, навіть найближчі бойові побратими Кармалюка, хоч і йшли за ним як за визначним організатором, не завжди підтримували його на шляху боротьби проти панства. У такому показі Кармалюкових сподвижників, певна річ, немає нічого антиісторичного. Навпаки, було б антиісторичним, не відповідним життєвій і художній правді зображення учасників ватаги Кармалюка як людей виключно високоідейних. Та й сам Кармалюк не був і не міг бути за тодішніх умов свідомим революціонером, не мав і не міг мати якоїсь певної політичної програми.
Незважаючи на ці розходження, між Кармалюком і його побратимами існує міцна товариська дружба і взаємодопомога. «Якби для того, щоб урятувати товариша, треба було не те що на вила, а й самому чортові на роги лізти, то й тоді ми не повинні задумуватися»,— каже Кармалюк своїм товаришам. Завдяки такому розумінню свого обов’язку він двічі визволяє з в’язниці товаришів, проявляючи при тому велику винахідливість і неабияку відвагу. Коли ж виникла підозра, що Уляну впіймали пани, він каже, що треба рятувати, бо вона — вірний товариш. «Хоч за останній час його стосунки з Уляною дійшли до ворожої холодності, та в усякому разі вона була не тільки його коханкою, а й вірним товаришем, і він вважав за перший свій обов’язок урятувати цю жінку, яка стільки разів доводила йому свою дику любов і свою собачу відданість»,— пише М. Старицький, підкреслюючи цим благородство Кармалюка.
Кармалюкові товариші відповідають йому тим же. Андрій і Явтух самі даються до рук солдатів, щоб бути разом з упійманим уже отаманом і потім допомогти йому втекти з в’язниці. Ризикуючи своїм життям, товариші роблять спробу викрадення Кармалюка з ярмолинецької, а потім допомагають визволитись з кам’яиецької .в’язниці.
Не мав Кармалюк на шляху боротьби проти панства підтримки і з боку дружини. Не схвалювала Марина дій Кармалюка, не погодилась і на втечу з ним до Бессарабії, щоб зажити там спокійним трудовим життям, хоч він не раз просив її про це. Кармалюк прагнув саме такого життя, але дика панська злоба, їхня страшна влада над кріпаками відірвали його від любої сім’ї, від мирної праці, кинули на манівці розбою. Пригноблений, нещадно катований панами народ зробив його своїм захисником, поставив на новий шлях. Крутий він, важкий, його чекали на ньому в’язниці і кайдани, батоги і заслання, втечі і по-невїряння. Усього цього зазнає Кармалюк, але справжня його трагедія в самотності…
Образ Кармалюка в романі М. Старицького глибоко трагічний, хоч цей мотив якось ніби губиться між захоплюючими пригодами. Кармалюк глибоко відчуває свою самотність. Чи не найяскравіше це відчуття виявилося тоді, коли він співав широко відому пісню «Зовуть мене розбійником», авторство якої Старицький за традицією приписує йому ж. «То співала сама душа розбійника, самотня й зажурена; вона виливала свої потаємні думи й нерозвіяний смуток. Кармалюк співав про тяжке своє життя, про самотність і прагнення, яких не розуміли друзі, він співав про те, що рве його душу й не дає йому спокою,—про гірку долю бідняків». Згодом ще раз у розмові з Олесею зривається з його уст болюча скарга: «Я ж сам-самісінький у гамірливому натовпі… а як це тяжко, якби ти знала!»
Єдиним, справжнім прихильником і другом, який цілком поділяє помисли Кармалюка і морально підтримує його, показано в романі Олесю. Та підтримка ця епізодична, отже, не дивно, що втікши з нер-чинської каторги, Кармалюк відмовляється від своєї попередньої діяльності, вважає її не так уже й потрібної» рідному народові,— адже не піднявся він за його закликом на загальне повстання. В цьому зреченні Кармалюка від боротьби не вина його, а глибока трагедія. Письменник зумів проникнути в цю трагедію і показати її читачеві, історично і художньо вмотивувавши. Кармалюк був людиною, і людиною з властивими їй сильними й слабкими рисами бачимо його в романі М. Старицького.
Звичайно, Старицький міг би й не показати зречення Кармалюка від продовження багаторічної боротьби, але чи виграв би від того його образ, чи став би він більш реалістичним? Навряд, бо ж не міг живий Кармалюк бути таким бездоганно прямолінійним, відірваним від часу і обставин, та ще й при ізольованості своєї боротьби від селянських виступів в інших місцевостях України, зокрема Правобережжя, навіть одного Поділля. Крім того, за хронологією роману, на цей час Кармалюк прожив уже більше ніж півсотні років, а за плечима були кріпацтво і солдатчина, сотні батогів, шпіцрутенів, кайдани і в’язниці, каторга, втечі з Сибіру…
При всьому реалізмі образу Кармалюка як народного заступника і месника в певних історичних умовах він водночас у значній мірі й романтичний. Проявляється цей романтизм передусім у різних пригодах Кармалюка, у взаєминах з Розалією тощо. Живими непереконливими виступають у романі також образи його бойових товаришів — Уляни, Дмитра, Андрія, Явтуха, Хоздодата. Реалістичні в своїх помислах, поведінці в звичайних обставинах, вони, як і Кармалюк, романтичні1 в сценах нападів на панські маєтки та ряді інших. Отже, в. рокані «Розбійник Кармелюк», як і в інших історичних романах Старицького» поєднується два стильових напрями — реалістичний і романтичний.
«Розбійник Кармелюк» — не роман-хроніка, Старицький випускає ряд фактів з дійсної біографії Кармалюка, часто порушує хронологію подій, подає чимало епізодів і сцен, побудованих на основі народних переказів або створених його власного творчою уявою* Багато увага приділено в романі широко розгорнутим любовним історіям героя і різним його пригодам. Це дозволило письменникові створити пригодницький роман з добре побудованим сюжетом, розвиток якого весь час тримав увагу читача в напруженні. Саме такого твору вимагала редакція газети «Московский листок», ца замовлення якої був написаний роман. Між іншим, останнє й спричинилося до певного ухилу письменника в бік пригодництва. Разом з тим роман «Розбійник Кармелюк» М. Старицького в своїй основі є твором цілком реалістичним: у ньому правдиво показано соціально-економічні умови життя українського селянства та його боротьби на Поділлі в першій третині XIX ст.
Життя кріпаків і необмежена сваволя панів переконливо показані на долі самого Кармалюка та його сім’ї — жінки й дітей. З розповідей різних персонажів твору читач довідується про долю батьків Кармалюка, родини Явтуха, колишньої кріпачки Уляни, про катування селян у маєтках Янчевського, Хойнацького, Фінгера та інших панів. «Не було того дня в садибі Хойнацького, щоб когось не шмагали на стайні. Доротея завжди сама була присутня при таких екзекуціях, суворо пильнуючи того, щоб конюхи частіше міняли лозу та шмагали щосили; ні жінок, ні дітей не минала ця кара. Доротея власноручно періщила дівчат по щоках. Вона не тільки всю челядь била, вона не соромилась бити по обличчю й найкволіших, найповажніших людей». За визначенням Кармалюка, «після такого життя і пекло раєм здається». На здирства, непосильну панщину і знущання кріпаки не раз скаржились Кармалюкові і просили захисту.
Грабують кріпаків і знущаються з них не тільки окремі пани. Судова комісія теж катує й грабує кріпаків, забираючи в них «і сало, й пряжу, й полотна, й верети, й намисто, й курей». Вона дере хабарі навіть з панів (наприклад, з Хойнацького), а кріпаків заарештовує сотнями, кидаючи їх у в’язниці й засилаючи на Сибір. Найбільше тут відзначається Янчевський — живе і яскраве втілення панської жорстокості і свавілля. Не менше рельєфні в романі образи панів Піглов-ського, Хойнацького, Доротеї, Фінгера, Сливинського, Бойка, Рудковського. Це запеклі кріпосники, сповнені презирства до народу; вони вважають його хлопами, бидлом і поводяться з людьми, як. з рабами. Все це разом створює широку правдиву картину народного життя, вмотивовує і підкреслює закономірність народної боротьби проти панства і соціальної нерівності — боротьби Кармалюка.
Характерною рисою історичних романів М. Старицького, отже і роману «Розбійник Кармелюк», є майстерне поєднання показу народного визвольного руху з обставинами особистого життя, настроями і переживаниями нр тільки головних, а часто й другорядних персонажів
твору, з поглибленим психологічним аналізом. Завдяки цьому образи романів М. Старицького виступають перед нами живими, пластичними й повнокровними.
• Письменник пов’язує дію роману, долю і взаємини персонажів твору із загальноісторичними подіями того часу. Так на початку твору розповідається про похід Наполеона в Росію і в зв’язку з цим про надії польського панства на відновлення Польщі в межах 1772 р., а після розгрому французької армії — надії селянства, що «цар відбере нас від панів і дасть волю»: Пізніше говориться про польське повстання 1830—1831 рр. і намагання Розалії зробити Кармалюка учасником цього повстання і навіть одним з йоґо керівників. Наприкінці роману, ще згадуються «інвентарні правила» 1847—1848 рр., що нібито [ірипинили панську сваволю і тим усунули привід для- селянських виступів. Цей явний анахронізм був потрібний^ Старицькому лише для «благополучного» завершення, з огляду на цензуру, соціального конфлікту, зображеного в романі.
У деяких сучасних розвідках і критичних статтях про творчість М. Старицького знаходимо закиди, що письменник відступив від реалізму, навіть виявив «національну обмеженість», показавши в романі «Розбійник Кармелюк» боротьбу кріпаків-українців тільки проти польських панів. Закид серйозний, але цілком безпідставний: адже в романі говориться не про Лівобережну, а про Правобережну Україну, де в часи Кармалюка на Поділлі було тільки польське панство. Так наприклад, на згаданому вже з’їзді .подільського дворянства 1862 р. з 232 депутатів поляків було 224, їм, певно, належали ще 95 го-‘ лосів, переданих за уповноваженням іншими дворянами, звичайно, поляками.
Крім того, попередня творчість М. Старицького ие дає права на такі закиди. Адже ще в 1870-х рр. він писав, що український народ «зробився кріпаками у своєї старшини-панів» і «незлічимі роки» «робив сутужно під ярмом» («Нема правди»). Та навіть один образ українського пана Свічки в романі «Останні орли» не дає права на такі висновки. У повісті «Розсудили» та. написаній за нею драмі «У темряві» показано боротьбу сільської голоти проти своїх же сільських багатіїв. Та й в романі «Розбійник Кармелюк» відображена не національна, а соціальна боротьба: на панів нападають не тому, що вони поляки, а тому, що катують і грабують народ.
Роман «Розбійник Кармелюк» М. Старицький написав і опублікував російською мовою, хоч є відомості, що почав був писати його українською. Пишучи твір з українського життя для російського читача, письменник часто ніби забував цро це, і тому не тільки в мові дійових осіб, але й в авторській мові зустрічаємо чимало українізмів, іноді з паралельним перекладом на російську мову. Проте для мовної характеристики персонажів Старицький використовує не тільки українізми. Дмитро — солдат-утікач, довгенько був в армії, і в його мові
рясніють слова з військової лексики. Хоздодат — бурсак, і письменник насичує його мову слов’янізмами і специфічними церковнослов’янськими зворотами. Але обидва вони, пробувши довший час в іншому середовищі, поступово звільняються цих мовних особливостей. Пан Яи-чевський, відповідно характеристики Ролле, любить пустопорожню балаканину. Індивідуалізована мова й ряду інших персонажів, зокрема в мові панів е чимало полонізмів. Широко використано в романі прислів’я та приказки — їх кілька десятків: українських, російських, латинських, французьких — в залежності від того, хто їх вживає. Яскраві також портретні характеристики, барвисті пейзажі.
Свій роман М. Старицький назвав «Розбійник Кармелюк», але авторська характеристика героя, весь зміст роману доводять цілком протилежне. Старицький бачив у Кармалюкові не розбійника, а захисника народу від дикої необмеженої панської сваволі. Отже, назва твору була своєрідною антитезою до тодішньої офіційної характеристики Кармалюка. Крім того, назва «розбійник» і різні пригоди та любовні історії маскували соціальний зміст роману.
Романом «Розбійник Кармелюк» М. Старицький завершив свою прозову художню спадщину — це останній історичний твір письменника, ї хоча він не такий багатий на історичні факти, як попередні романи (М. Старицького, зокрема його трилогія «Богдан Хмельницький», проте яскраві образи роману,, докладні характеристики персонажів твору, міцний, добре побудований сюжет забезпечили йому великий успіх в українського і російського читача. Саме завдяки останнім якостям, а також своєму ідейному змістові роман «Розбійник Кармелюк» Старицького зайняв визначне місце в творчому доробку письменника і належить до кращих творів української дожовтневої літератури.
Віталій Олійник
Роман «Розбійник Кармелюк» опубліковано 1903 р, окремими фейлетонами в газеті «Московский листок» .(№№ 2-361). З-поміж усіх романів письменника, навіть з-поміж усієї його прози, цей ро-май став широко відомий читачам уже з 1908 р., коли він вийшов у Москві окремою книжкою. За цим виданням його було перекладено на українську мову і під назвою «Розбійник Кармелюк» видано у Львові двома томами: перший (розділи І—XLVIII) — 1909 р. і другий—1910 р.
Нове видання роману «Розбійник Кармелюк» в 4-х томиках з ілюстраціями вийшло 1927 р. в Чернівцях (на частині тиражу — Львів), але ні рік видання, ні прізвище перекладача не названі. Мабуть, це був не новий переклад, а відредаговане, головним чином у стилістичному відношенні, перевидання першого перекладу 1909— 1910 рр. Того ж таки 1927 р. в київському видавництві «Сяйво» вийшов новий переклад роману під назвою «Кармакюк», з коротенькою передмовою Л. Петренка (6. Плужника), а І928 р.—повторне видання вже без передмови. Прізвище перекладача в цих виданнях* тещ не назване, але переклад, безперечно, налеяшть доньці й спів-авторці М. Старицького Л. Старицькій-Черняхівській. Вона трохи скоротила текст твору, водночас додала окремі розділи, цим почасти змінивши розвиток’ сюжету, а також змінила ім’я Кармалюка з Янка (Івана,—* справжнього імені його М. Старицький не знав) на Устина. Отже, роман Старицького вийшов не тільки перекладеним на українську мову, але й до певної міри переробленим.
Наступні видання роману з’явилися в 1957 і 1958 рр. у видавниц^ тві ЦК ЛКСМУ «Молодь», яке двічі видало роман «Кармелюк» російською мовою за виданням 1908 р. На жаль, у цьому виданні з тексту випущено окремі слова і речення, навіть абзаци, ряд слів замінено іншими. Останнє видання роману «Розбійник Кармелюк» вийшло як шостий том «Творів у восьми томах» М. П. Старицького у видавництві «Дніпро» 1965 р. Нині український читач одержує цей роман у новому, найкращому й найточнішому з усіх попередніх, перекладі українською мовою. –
Написані розділи роману одразу надсилались до редакції газети «Московский листок», де вони незабаром друкувались. Старицький не мав можливості перечитати весь роман поспіль та остаточно відредагувати його, тому в ньому залишились деякі недогляди. Так* наприклад, Пігловський спочатку називається Францішком, а потім — Адамом, Хойнацький — Віцентієм і Валенцієм, Янчевський — Феліксом і Станіславом, Фінгер — Адамом і Стасем, фурман Янчевського — Олексою і Ониськом; Дмитро був учасником екзекуції над Янчевськкм, а з наступної сцени в “таборі виходить, що він там не був/У цьому перекладі розбіжності .в іменах усунено. ‘