З вікон опочивальні король Сигізмунд дивився на Краків, на білі дахи, над котрими то тут то там здіймався синій димок. Хоч у печі вогонь, а королеві холодно. Не гріє його і соболина шуба — дарунок; великого князя московського. Тяжкої дуже втрати зазнав — тиждень усьохо, як поховав дружину; несподівано пішла з життя, молода, гарна. На Бар-барин портрет позирнув. В червоному оксамитовому платті королева. На білій довгій шиї золотий хрестик.
Немовби повела очима, питаючи:
«Як же тепер ти без мене, Сигізмунде?»
Справді, думав, як бути йому, як жити, коли над Краковом, над Польщею і Литвою люта хурделиця? Й Вавель ніби вимер, усі наче пішли слідом за Барбарою, полишивши Сигізмунда одного. Опустився поволі на подружнє ложе, міркуючи: хто ж замінить Барбару, звідки, з якої сторони, з котрої держави прийде до нього та, що стане його дружиною і польською королевою? З угорського краю, як і Барбара, чи буде то царівна чеська? Чш до великого московського князя заш/^е сватів? Й Барбара поволі відійшла, відступила. Інша жінка ‘замість королеви постала перед Сигізмунд ом.
Посміхнувся в уста — Катерина, дружина каштеляна костелёцького, що з нею хотів, одружитися, а ке посмів, бо спадкоємець королівського трону, а вона — проста шляхтянка. Вість недавно до Кракова — зосталася вдовою Катерина. Одна доля, значить, у них, що могли б зараз разом поплакати й одне одного підтримати в горі.
Й вирішив: об’явиться несподівано до Катерини, щоб не встигла й отямитися, аби по тому, як зустріне його, зрозумів: чи ще й досі зостається в її серці? Й нікому, жодній живій душі у Вавелі не скаже, куди від’їде, щоб навіть того ніхто не знав, коли повернеться. Адже зима, спокійний, мертвий час — татари за Перекопом, в Криму, а князь московський… Й Костелецький замок хіба так далеко?
Шалений вітер з усіх боків навалювався на карету, що на зимову пору знята з коліс й поставлена на полозки. Мороз дуже пробирав, що пошкодував: не міг хіба розпорядитися, щоб Катерина сама приїхала до нього? Розкрив би двері їй навстріч, а Катерина, переступивши поріг, навколішки,— мовляв, завдяки твоїй волі, королю, я тут, бо ж і тепер, як і раніше, до кінця життя свого твоя рабиня! Але що б відповів на те Катерині, щоб б учинив, аби добре їй було в нього, не почувала себе сиротою, знаючи, що має вірного рицаря, який захистить її від усього лихого?
«Чи в папи Климентія,— майнула думка,— попросити благословення на новий шлюб?» Адже ж Катерина не гірша за всіх тих жінок, що їх Сигізмунд знає. Й зітхнув: вдову по простому каштелянові не може взяти. Лише втішить її, осушить очі від сліз, щоб посміхнулася до нього, як завжди, й хоч на якийсь час забула про своє вдівство. І він теж аби забув про все на світі.
Настирливо тер рукавом віконечко. Даремно, нічого не видно, сніг ліпить і ліпить. Не витримав й, наче підкоряючись чиїйсь силі, рвучко штовхнув від себе дверцята. Затулився від сніговію руками: не міг, хіба, дочекатися погоди, коли вляжеться сніг, настануть сонячні дні, щоб верхи прискакав до Катерини; та Костелецький замок, бачив, вже видніється на сірому тлі, здіймаючись у височінь своїми кам’яними вежами. Лиш ніби опущений якийсь, облишений, бо у великій печалі вдо$а. Місток глухо загув під кінськими копитами. Й після Torot як застукотів по брамі в невеличке віконечко, визирнуло звідти чиєсь зморшкувате обличчя, що не впізнати — чоловік то чи жінка.
— Король я! — поспішно мовив.
А з-за брами:
— Нехай король, але що хочеш, чого тобі треба?
Аж забило дух Сигізмундові: що він собі дозволяє,
оцей зухвалець?! Та з вуст несподівано:
— Княгиня…— І далі: — Але ж хто тиг що змушуєш короля вичікувати попід брамою?!
— Антоній, чернець римський, над яким на небі бог,_ а на землі — папа, що з його веління я зараз тут, у Польщі.
Брама в ту мить поволі почала розсовуватися, вивільняючи вузький прохід, щоб Сигізмунд і невеличкий його супровід швидше в’їхали на замкове подвір’я. Позирав пильно Сигізмунд на Антонія, бачив — не високий, але й не низький, в чорній довгій сутані, підбитій хутром.
— Лише не лякайся, королю,— несподівано озвався Антоній, озираючись. Бо раптом звідкілясь, ніби з піднебесся, одчайдушний дитячий плач, тонкий, протяжний.
Простуючи за Антонієм, чомусь ледве переставляв ноги Сигізмунд. Позирав на його бліду зморшкувату шию, що визирала з-під сутани, думав: скільки ж то Антонієві років? Та вже той, рвучко розчиняючи двері:
— Ось твоя Катерина, королю.
Упізнав, адже зовсім не змінилася, даремно думав, що хвороба якась чи печаль страшна знищили Катерину,— була ще краща, як раніше. На білій постелі, простоволоса, видовживши по боках руки. Збоку немовля, загорнуте у все біле. Відсторонив ченця.
— Спішив до тебе, княгине, бо думав: тяжко тобі самотній.
— Тепер уже не самотня. Бачиш, ось дочка наша зі мною.
Пильно дивився Сигізмунд на Катерину, вона враз ніби заснула — чи розмова її втомила? На широкому світлому її чолі дрібними крапельками піт. І руки, бачив, у Катерини вогкі — обсушити б їх, але як, адже до породіллі, як до святої, не можна, а ще Антоній тут стоїть, тяжко дихаючи. Здивовано дивився на нього — здається, ніби щось хоче від короля? А чернець римський:
— Пробудиться княгиня, то зостанеться задоволеною, якщо ти, королю, назовеш свою дочку якимсь простим християнським іменем.
Не проти того, справді, але ж яке ім’я дочці личитиме, що зросте, певно, такою ж красунею, як її мати? Барбарою може назвати, розмірковував, як звалася королева? Але ж Катерина може образитися — не дуже ж полюбляла його угорську принцесу.
— Беатою хай буде, Беатрисою! — вирішив несподівано.
— Сьогодні ж не Беатин день,— зауважив Антоній.
— Все одно.
— Що ж, коли твоя воля така,— не став заперечувати Антоній.
Хотів ще взяти король Сигізмунд дитину на руки, але чернець не дозволив йому цього, тільки легенько ледь торкнувся Сигізмунд холодними своїми вустами гарячого Беатиного чола.
Катерина ж, пробуджуючись:
— Що ж, нехай іде наша з тобою, Сигізмунде, Беата у світ широкий, щоб тільки щасливий і вільний був для неї!
На Волині в цей час, далеко від Костелецького замку, гетьман Юрій Радзівілл чекав на дорогого гостя, друга й побратима Костянтина, князя Острозького. Довідався, що Костянтин вертає з Вільно, й скрізь розставив своїх людей, щоб той не проминув Дубно. Заверне нехай князь Костянтин до гетьмана на гостину — все одно час бездіяльний, зимовий. Добрий воїн^ і рицар гетьман Радзівілл. Й хоч не дожив ще й до сорока літ, а зазнав
і слави, й печалі, адже не з кожного бою, в якому брав участь, не завжди виходив переможцем, від татарських шабель не раз стікав кров’ю.
Зупинився Радзівілл на узвишші, вдивлявся пильно в далечінь, з нетерпінням очікував, коли ж уже на чолі свого почту покажеться князь Костянтин. Високий, що в усій Литві другого такого нема. На баскому сірому коні, в кожусі з широким коміром, з відкинутою полою, щоб зразу, коли треба, вихопити шаблю. Дивно, думав, у борні з ворогом завжди разом з Костянтином, а в дружній бесіді за святковим столом — ніколи. Тепер, міркував, те надолужать, бо куди Костянтинові спішити? Але ж чого дорога й досі пустельна, чи, бува, нічого не приключилося? Тільки що могло статися в їхньому тихому краєві? Дуже далеко від них і до короля польського, і до князя московського. А ще далі до кримської орди, до хана Гірея.’ Вперед щодуху рвонув, угледівши несподівано на узбіччі перевернуту на бік карету, що її кілька чоловік намагалися підняти. Спішився швидко й, не стримуючи хвилювання:
— Князю!
Та в кареті лише княгиня Тетяна й маленький їхній синок Ілія — князь Костянтин відстав, даючи відсіч розбійникам, що вчинили на нього злочинний напад. Зразу неприємно стало Радзівіллові — на його землі та розбійники, де взялися і як посміли? Хлопчик же плачучи, простягав до Радзівілла руки:
— Тату!
Розпорядився, щоб швидше до замку, до тепла, до світла. Всю челядь підняв і родину — хай будуть побіля княгині Тетяни. Сам же бідкався: що повість князю Костянтину, що скаже йому?
Та вже князь Острозький в Дубно. На міській брамі зустрів його гетьман Радзівілл, виправдовуючись:
— Зовсім я в тому не винний.— І потому: — То як там, у Вільно?
— По-старому.
— Нічого нового, ніяких змін?
— Що тобі сказати, гетьмане, князь Олександр тільки й знає, що розважається, а народ хоч і мовчить, але, видно, щось із ним діється — хтось збурює його, мою ж бо каплицю, що я її поставив, з православним хрестом на ній, хтось підпалив…
— Думаєш, що то його, великого князя Олександра вина?
— Не знаю, прийняв мене милостиво. Урочистостями я задоволений.
За великі заслуги перед Польщею й Литвою польський король Сигізмунд і литовський великий князь Олександр князя Костянтина Острозького обжалували милістю, дозволивши йому на чолі війська в’їхати до Вільно, щоб люд литовський віддав йому належну шану за останню перемогу, що її здобув князь Острозький в битві з ордою татарською.
Юрій Радзівілл, гетьман, теж міг разом з Костянтином прибути до Вільно, щоб і йому трохи перепало слави, а не зробив того, мовляв, навіщо мені? Слухаючи ж тепер Костянтина, Юрій трохи заздрив йому, та гасив те недобре почуття в душі.
— Бо я, гетьмане,— зауважив накінець Костянтин,— .віри істинної, православної, й каплиця та для мене й для моєї родини.
Добре, думав Радзівілл, а він якої віри, який бог в його серці живе? З роду православного, а за дружину взяв польку, яка в замкові його по-своєму все чинить, навчаючи дітей латинській, римській вірі. Й, певно, настане такий час, що сам він, навіть не помітивши того, перейде в католицтво,— не такий адже твердий, як Костянтин, що ніколи не переміниться, хоч би й вогнем його пекли.
З обох боків брами і на мості стоїть сторожа, здіймаючи високо над головою смолоскипи і списи. На замкових стінах, теж в освітленні смолоскипів,— корогви з образами святих заступників християнських. А одна — з образом князя Костянтина на коні. Весь час позирав на неї гетьман Радзівілл, дуже хотів, щоб угледів корогву князь Острозький, аби подобріло його серце. Тільки князь Костянтин чомусь увесь час тримав голову долу. За всяку ціну намагався гетьман догодити гостеві, щоб той у себе вдома, в Острозі, згадував гостину в Дубно. Поки під ноги гетьманові не підкотився Ілія, малий синок князя Костянтина, а за ним Рад-зівіллові дочки — Анна й Барбара. Молодшу, Барбару, зразу на руки гетьман й до Костянтина:
— Що скажеш, князю?
Мовчки поклав князь Острозький свої руки на плечі Радзівіллові — скупий адже на слова, та й хіба знає, що для того годиться, щоб висловити свою вдячність побратимові? Потеплішало зразу в гетьмана Радзівілла на душі, хоч князь Костянтин і не похвалив його дочок. В мисливську залу завів гетьман Радзівілл князя Костянтина і* Тетяну, його княгиню, яка на двадцять літ молодша від чоловіка. Лише як відсвяткував своє п’ятдесятиріччя,— раніше хіба мав час, коли все походи та битви,— дочка князя Семена Слуцького й Анастасії, княгині Збаразької, припала до душі Острозькому. Не заперечила й Тетяна. Й через рік після того, як привіз Костянтин молоду дружину в Острог, народила йому сина, нарекли якого Ілією, бо саме в день святого пророка Іллі з’явився на світ. Майже безвиїзно молода княгиня в Острозі, вперше оце узяв її з собою Костянтин до Вільно, щоб побачила світ і те, як шанують князя Острозького по усій Литві. Ілія хоч малий, але, думав Костянтин, і йому щось запам’ятається. Й до Радзівілла:
ю
— Про щось ніби запитав мене, гетьмане?
— Про дочок моїх.
— Бачиш, як рядком вони,— поставив на стіл кварту Костянтин,— Ілія і твоя Анна.— Й, трохи розміркувавши: — Зовсім я не проти, щоб їх подружити, як дійдуть віку, чи ти інакше мислиш, гетьмане?
— Чому, я з радістю.
Поманив зразу до себе Костянтин Ілію, убраного в синю шовкову сорочку і довгі вовняні штани, заправлені в чоботи. Підняв його на руки, поставив перед собою на стіл, запитав:
— Кого б узяв, Ілія, Анну чи Барбару?
— Анну і Барбару! — одразу Ілія, рвучко повертаючись то до одної, то до другої сестри. Схожі дуже вони, з однаковими блакитними стрічками, вплетеними у волосся.
— Але ж ти в мене не турок й не татарин, так що Одну лише можеш.
— Узяти собі за жону? — допитливо Ілія то на батька, то на обох сестер.
— Так, за жону,— підтвердив князь.
Зіскочив Ілія зі столу, підступив спочатку до Анни, потім до Барбари, питаючи:
— А татарам чого можна?
— Мусульмани ж бо вони, й сам те зрозумієш, як виростеш.
— Що, й шаблю твою тоді візьму?
— Візьмеш, Ілія, щоб на захист віри нашої став й жони своєї, котру зараз сам собі вибереш. Чи не хочеш, вважаєш, що з гетьманом Радзівіллом приневолюємо тебе?
Знову до сестер Ілія, приглядаючись пильно до кожної, немов намагаючись зрозуміти, яка з них буде йому кращою жоною, щоб не пошкодував він за своїм вибором. Й потім рішуче, упевнено:
— Анну візьму.
— А може, Барбару?
— Ні, Анну.
Задоволений тим князь Костянтин, бо сам хотів Анну — Барбара ж зовсім ще дитя, й на Климентину трохи схожа, жону Радзівіллову, якій не дуже симпатизує. Й повернувся до княгині:
— Що скажеш, Тетяно, згодна, щоб Ілія і Анна заручилися сьогодні?
— Аби лиш господь благословив їх.
її
У думці ж гетьманові: треба б про те й Климентину запитати, що за весь вечір, відколи сіли за стіл, жодного слова не промовила. Бачив, вуста в Климентини міцно стулені, а сама вона але червона — нехай, наодинці, як зостанеться з Клкментиною, доведе -їй, що краще й бути не може. Тепер же слово князеві Костянтину й княгині Тетяні, й від них заставу візьме, що Ілія й Анна неодмінно поберуться, як досягнуть шлюбного віку.
— Господь всевишній,— сказав,— уподобає оцей шлюб, що зараз ми його укладаємо по добрій волі.
— Чом би не вподобав? — зразу на те князь Костянтин.
Барбара ж тим часом, наче зрозумівши, як несправедливо повівся з нею Ілія, заплакала. Міцно пригорнула її Климентина до серця й до Анни з Ілією. Зняла з шиї хрестик на золотому ланцюжкові, склала докупи Ілієві й Линині руки, обплела їх ланцюжком, кажучи:
— Вінчаю вас, діти, доки самі ке дійдете до згоди, не утвердитеся в одній якійсь вірі.
Думала при тому: вже про те постарається, щоб Ілія утвердився в її, католицькій, вірі, бо ніякої іншої в її домі і в домі її дочки не буде! І тоді надворі, за вікнами гетьманського замку, за вікнами мисливського залу стало раптом видно, як удень. Усі зразу на подвір’я: що таке, що сталося, спалахнула десь велетенська пожежа? А з півночі на південь через усе небо — полум’я, пожираючи хмари і місяць. З острахом дивилися одне на одного — що віщує їм*оцей небесний вогневий спалах? Анна ж й Ілія виплутуються із золотого ланцюжка, штовхаючи одне одного, нічого не помічаючи. Діти ж, і яке їм діло до того, що якесь знамення з’явилося нд небі?
Таж для кого те знамення — можливо, не для Ілії з Анною, а для нешлюбної дочки Сигізмундової, маленької Беати, що тільки-но з’явилася на світ, для великого щастя її чи ні?
2
П’ятнадцять літ спливло, ніби за водою. Перетворився княжич Ілія з хлопчака на воїна, що завжди з князем Костянтином, батьком, в кожному поході. А князь Острозький за цей час постарів — за сімдесят йому. Інші в такому віці безвиїзно вдома, а йому не сидиться на місці. Та й кожний хіба б утримався, коли б король Сигізмунд надав йому право урочистого в’їзду до Києва, правда, уже без війська, як колись до Вільно,— як міг тим не скористатися, бо скільки ще йому суджено протриматися на світі? Київ дуже полюбляє князь Костянтин, по-праву вважаючи себе Мономаховичем. Й усе життя хіба потаємно в душі не мріяв, щоб колись посів на стіл київський, відродив велику його славу. Старість — не радість. Й тепер уже не верхи князь — в кареті; осідланий кінь, правда, напоготові, щоб ногу у стремено всунути перед самою брамою Києва. Щоб виглядав воїном, а не старим дідом. Аби й шляхетні київські пани та міщани анітрохи не засумнівалися в тому, що він таки справді славний князь Острозький!
На згадку прийшов урочистий в’їзд у Вільно — холодна снігова зима тоді, а на душі йому тепло, радісно. Й жоні, княгині Тетяні, давно вже нема її на світі — раптом згоріла, несподівано, як солома в печі. Привіз з Кракова італійського лікаря,— Сигізмунд по Бар-бариній смерті одружився з італійською принцесою, і з нею багато різного люду наїхало до Польщі,— та даремно. Вдівцем, правда, по Тетяниній смерті не залишився, взявши Олександру, дочку князя Івана Слуцького, що від Олелька київського. Олександру теж хотів спочатку, як колись Тетяну, взяти з собою, та передумав — навіщо? Не дай бог ще якесь лихо, а вона ж уже мати. Породила князеві сина, ім’я котрому Василь-Костянтин. Одне негарно — Ілія не може звикнути до мачухи. Й Олександра теж не з великою любов’ю до пасинка. Коли зараз не миряться, то що буде по Костянтиновій смерті? Як поведуться Ілія й Олександра? Видно, заздалегідь, поки не пізно, потрібно скласти тестамент, поділивши маєток, щоб кожний знав, що кому належить. Як того закон литовський вимагає,— хоч під Польщею зараз більша частина України, а право у них давнє, встановлене ще за часів великого Ольгерда,— щоб навіть Сигізмунд того не зрушив.
Крізь віконечко дивився на Ілію Костянтин, пишаючись: високий, широкий у плечах. Верхи, попри батькової карети їде Ілія, не випереджаючи її й не відстаючи. Взяв Ілію з собою, а Василя-Костянтина зоставив удома — малий ще. Легко підскакує в сідлі Ілія, весь час позираючи вперед, адже нетерпиться йому угледіти золоті бані київських храмів. Хоч ще й для
того бони з Ілією їдуть до Києва, щоб могилам Ярослава й Мономаха уклонитися.
Відчувши, що батько дивиться на нього, рвучко озирнувся Ілія. Й тоді Костянтин, відчинивши дверцята:
— Ходи до мене, синку, бо хочу щось тобі сказати, повідати.
— Може, в Києві, як приїдемо?
— Ні, зараз, бо…
Бо там, думав, не знайдуть часу й, можливо, на відвертість тоді князя не потягне. В обличчя ж Острозькому травневий теплий вітер й солодкі пахощі — не так, як тої давньої зими. Посунувся Костянтин, дав синові місце й, помовчавши трохи:
— Дуже б я хотів, сину…— І далі, передихнувши: — Мені за сімдесят, не всім бог такий вік дає.
— Так то ж добре,— у відповідь батькові Ілія.— І ти в мене ще воїн!
— Який уже воїн, коли в сідлі не можу утриматися.— Замовк, ніби вирішуючи: казати синові те, що надумав? Продовжив: — Знаю, дуже її ненавидиш, Ілія, але…
— Про мачуху, князь-отець?
— Так, Ілія. Не міг би з нею якось примиритися?
— Хіба не мирюся?
— Хотів би, аби ти завжди розумніший був, нікому глуму не вчинивши, ні їй, ні братові своєму.
З полегшенням зітхнув, бо ж хіба не пообіцяв йому Ілія, що ні тепер, ні в майбутньому ні княгиню Олександру, ні Василя-Костянтина не скривдить. Тільки б ще Олександра по-справедливості ставилася до Ілії. Але що ще хотів сказати синові? Ага, щоб готувався до весілля. Бо тільки повернуться з Києва, одружиться Ілія з Анною, як колись домовився з Радзівіллом, давши один одному заруку. Вродливою зросла Анна, що соромно Ілії за жону не буде, а ще як за дочкою відпише гетьман Радзівілл Дубно? А з вуст зовсім інше:
— Гляди лише, Ілія, щоб ніхто не перетяг тебе до іншої віри.
— Того не буде.
— Навіть коли Анна увійде в твій дім?
— Хіба те щось значить?
— Бо ми з тобою русинського, українського роду, Ілія, правда?
Разом з батьком гордиться Ілія своїм походженням: не жарт адже — син найславнішого князя, що посів на
стіл у Києві,— мало хто на Україні, Литві та Польщі може тим похвалитися. Не з меншою радістю тому, аніж князь-батько, їде до Києва — урочистий в’їзд до Вільно йому запам’ятався, хоч і малий був. Коли згадує про те, то тільки корогви миготять перед ним. А в Києві як буде? Хотілося б наперед те знати Ілії, та уявити нічого не міг. А князь Острозький несподівано:
— Що там за вершники, сину?
Обидва пильно задивилися на шлях попереду. Чи не повстанці, якісь послідовники Мухи? Пам’ятає добре князь Костянтин, як селянський хлоп, виходець з Волощини, збунтував Покуття — мав з собою десять тисяч збройного війська, дістався аж під Галич, Король польський Казимір тоді у великий переляк упав, та шляхта підступно підкупила вдовицю, до якої ходив Муха. На королівський двір по всьому привезли повстанця, викололи очі йому й посадили на палю. Усіх тих, що були з Мухою, вважають розбійниками, а хіба насправді так? А в думці: може, то від віче київського посланці до нього, щоб повідомили йому, що вже він князь київський? Що ж, напише тоді Сигізмундові, повідомить його, що відступається від Польщі, як відступився від Польщі й Литви Глинський,— хіба не в добрих стосунках вони, не з одного українського роду? Не тільки воїни, бачив, перед ним, а й прості люди. На одному молодому зупинив очі — на обличчя здався знайомим.
— Хто такий? — запитав.— Як на ймення будеш?
— Наливайком пишусь.
Там в Острозі теж Наливайки, що один із них, Богдан, до Мухи приєднався, а де подівся? Чи, може, острозькі Наливайки пішли від київських? Ще пильніше до молодого вершника придивився, чорнявого, кучерявого, що весняний теплий вітер ворушив йому волосся.
— Не Богданів, часом? — запитав, думаючи про себе: певно, Богдан, міщанин острозький, живий зостався, не втопився в Дністрі, до Києва по всьому подався, де мають його за вихідця з Волощини? Тепер його син навстріч князеві Острозькому їде? Чи хоч щось знає про свій родовід, розмірковував, про те, що в Острозі у нього і вуйко, і стрий, і брати, і сестри? І потім: а чи не він, Богдан,— і таке спало на думку,— послав навстріч Острозькому свого сина? Несподівано, не знаючи й від чого, легко стало князеві на душі.
— Добре, Наливайку, але ж ти ще не назвав мені свого імені.
— Василь я, князю.
Як і ігого син від Олександри — Василь-Костянтин. Й запропонував:
— Не хотів би стати, Василю, на службу до мене?
— Хіба щось таке умію?
— З шаблею управляєшся — чи того мало?
Попросив потому князь Острозький коня, виїхав
наперед, а за ним Ілія й Василь Наливайко, час від часу позираючи один на одного, не кажучи нічого, хоч у кожного на думці: добре те чи погано, що отак вони зустрілися? Князеві ж Острозькому швидко забала-мутилося в голові, здавалося йому, що весь час хилиться то на один, то на другий бік,— міцно тому тримався за повіддя, не випускаючи його з рук, щоб ненароком не сповз із сідла,— соромно ж на виду стількох людей! А Київ уже видніється на обрії, золоті бані в небі і хрести тут-там — хоч і пережив на одну ворожу навалу, а храмів ще достатньо. Згадав несподівано свою каплицю у Вільно. Міг би, думав, подібну й у Києві поставити. А може, й цілий храм, щоб такий по собі пам’ятник на землі українській лишив.
Враз аж гаряче стало князеві Костянтинові, не міг хіба раніше про те подбати, щоб у Києві був його власний храм? Не тільки для його родини, а й для всього люду київського, щоб кожний знав, що це рідній землі дарунок князя Острозького,— недостатньо хіба багатий, щоб звів такий храм? Поки не пізно — поспішить, хай через рік-два храм Острозьких у Києві буде. А тепер місце вибере й майстрів потрібних підшукає, щоб, не вагаючись, до роботи бралися. Православний християнин князь Острозький, і тільки в Києві йому храм будувати, не в Кракові чи якомусь іншому польському або литовському місті. Спробував усміхнутися, та відчув несподівано тупий біль у грудях — неначе якийсь підступний татарин з усієї сили вдарив коротким гострим мечем його у серце. Заплющував і розплющував очі — а де ж бані золоті київські? Чи щось з Костянтином приключилося? А як вернувся до тями, то перше, що подумалося князю Острозькому: де він і що з ним? Невже упав з коня, бо, як і раніше в кареті, поруч, при дверцятах, Ілія, а де ж той молодик, Василь Наливайко?
Ілія ж, нахиляючись до віконця:
— Злякався за тебе, отець.
— Не бійся, вмирати ще не збираюся! — Й далі, про себе: поки храм не поставить у Києві, аби хоч так спокутував свій гріх перед Україною, адже служив усе життя Польщі й Литві.
Ілія ж радісно:
— Дивись, отець, як смолоскипи горять й корогви розвіваються!
Нащо смолоскипи, коли білий день надворі — невже чекали в Києві, що під’їде вечірньою годиною? Хотілося загукати князеві Костянтинові до Ілії, щоб знову коня йому дали, а сили не було й голос кудись подівся. І ноги задерев’яніли, відчував лише, як мурахи повзають по литках, боляче кусають. Й уже байдужий до всього — навіщо йому ця урочистість, коли зовсім безсилим, немічний? Й знову, коли розплющив очі, то вгледів, що заїхали за київську браму, за Золоті ворота, через які колись в’їжджав до міста після перемог над ворогами славний князь київський Ярослав, потім його син Володимир. Наказав, ледь поворушивши вустами:
— В Лавру!
— Як велищ, князю.
Мовчки позйрав у віконечко, на приземкуваті дерев’яні і цегляні доми, на київські вулиці, на квітуючі сади за високими тинами. Зле почував себе — в очах потемніло,— чому ж тоді казав Ілії, що добре йому й не скоро ще смерть забере його? Лише щоб Ілія не зобидив княгиню й брата свого Василя-Костянтина. Й ні до кого іщпого, до молодого Наливайка проказав князь Костянтин:
— Не біда, Василю! — І далі до Ілії, адже в очах знову темінь і в грудях біль: — Чуєш… Як мене не стане, то хай домовиною моєю буде Київ, в Лаврі печорській щоб зостався, чуєш, Ілія?
— Аякже, князю, чую.
Лаврські дзвони в цей час гучно забили, інші з усіх кінців Києва відгукнулися, на Софії, на Покровській церкві, що недалеко від Дніпра, й у Видубичах, в монастирі, що князь Володимир Мономах його дуже полюбляв. Митрополит київський, високо здіймаючи перед собою хрест, рушив рішуче назустріч Острозькому, щоб привітати його з прибуттям до Києва, а Костянтин нічого не чув, не бачив — несподівано ніби оглух і онімів, очі ж його наповнилися рясними сльозами.
Не міг дочекатися Ілія, щоб далі їхати в путь,— а воно ж поки розвидніється? — бо поночі по розкислій, багнистій дорозі небезпечно. Друга його поїздка до Києва ще сумніша, як перша. Як зліг князь Костянтин, повернувшись в Острог, то вже й не піднявся, помер, не доживши кількох днів до свого сімдесятип’ятиріччя. Виконуючи батькову волю, відвіз Ілія його до Києва. Зостався в каплиці святого Стефана князь Острозький, де нетлінні мощі печерських подвижників.
Ніч темна, хоч око виколи, й дощ безперестанку ллє — прямо посеред дороги зупинилися. Йому в кареті, думав Ілія, нічого, а як Василеві Наливайкові — на козлах він. А яке там накриття від дощу? Та не може ж його до себе взяти Ілія, адже ж уже князь, повноправний спадкоємець всього Острозького статку, який ще примножиться, як одружиться, приведе в дім жону. Ось тільки чи зрівняється славою з батьком своїм, князем Костянтином? Розумів: для цього треба, щоб завжди був поперед усього війська, на виду в кожного воїна, аби всі знади: навіть у найзапеклішому бою князь разом з усіма й однаково може впасти, як і кожний інший. Щоб ніхто не боявся смерті й за своїм князем, як кажуть, і в огонь, і у воду!
Задрімав потім Ілія, а перед ним Анна, княжна Радзівіллова. Як у тому далекому його дитинстві, коли сплутала їм обом з Анною руки золотим ланцюжком княгиня Климентина. Тепер в Ілії й Анни руки теж наче сплутані, але вже колючим терном, що боляче впивається в тіло. Але чому ж Анні, хоч у неї кривавляться руки, зовсім не боляче, не плаче вона?..
— Тепер ми з тобою, Ілія, до кінця разом. Нікуди тебе від себе не відпущу!
— І на війну не відпустиш? Коли й дітей наших, і тебе боронитиму від ворога?
— Бо муж мій, суджений мені богом і людьми!
Бо так вирішили, домовилися поміж собою князь Костянтин Острозький і гетьман Юрій Радзівілл — адже ж то зовсім непогано об’єднати докупи два статки! Залишивши, правда, щось і Барбарі — добре, що в Рад-зівіллів більше нема дочок. Й сам до себе: а чи йому його статку не досить, перебрав адже від батька-князя староство Брацлавське і Вінницьке, гетьманство Литов-ськё, ще й маршалком землі Волинської став — такг що може жону й без нічого взяти, аби тільки пишався нею, як князь Костянтин його матір’ю, княгинею Тетяною. Далі з невдоволенням: мачуха ж, княгиня Олександра, й до Києва не схотіла з’їздити, щоб достойно поховати князя. Правда, кожен похорон — то сльози, а молодій вдові хіба плакати хочеться? Й що ж вона удома поробляє, княгиня Олександра? Як зустріне його, коли тепер Ілія повернеться додому? Не розумів, правда, що його тривожить, надає спокою? Щось, може, в Острозі сталося, поки справляв тризну по батькові в Києві?
— Наливайку,— несподівано покликав.
— Щось хочеш, князю?
— Може, вже рушимо?
— Не дочекавшись світанку?
— Чи чогось боїшся?
Як уже карета рушила, то відкинувся на спинку: коли ж то йому тепер справляти весілля з Анною? Тепер, зразу по батьковій смерті, не годиться, нехай з тим Анна трохи зачекає. Чи, раптом майнуло, попросити гетьмана Раздівілла, аби віддав за нього Барбару? Адже ж однаково йому, котру з дочок віддавати за князя Острозького. Згадав: казав батько, як їхали весною до Києва, аби остерігався княгині Климентини. Чому? Чи що зробить вона, нехай навіть на Ілію й дуже розгнівається? Помалу, бачив, починає розвиднюватися, що вже й дорогу попереду видно. Й тільки відхилив дверцята, щоб озирнутися навколо, як Наливайко:
— Ніби мара якась, князю.
Навстріч кареті, тьопаючи важко по багні, йшов стомлений чоловік, похитуючись з боку на бік, у чорному весь, перев’язаний шкіряним опаском, з якого звисав невеликий татарський меч. З великим ще дерев’яним хрестом на шиї.
— Ніби чернець?
— Що, може, по милостиню ходить?
Чернець же, угледівши герб на дверцятах:
— О, сам князь! — І далі, поспіхом:—Тоді до тебе я.
— До мене? — здивувався Ілія.
— гіічого дивного в тому,— казав далі чернець.— Адже від самого папи я, який і до тебе діло має, Ілія.— І вже про інше: — 3 Києва вертаєшся, вітцю своєму, славному воєводі, останню шану віддавши?
— Як годиться.
— Бо гарний ти син, знаю.— І по тому, трохи подумавши: — Як уже сталося так, що ми зустрілися, то в Острог я, хоч думав,— до тебе пізніше.
Спочатку хотів Ілія посадовити Антонія, ченця римського, а це ж був він, на козли, до Наливайка, та, розміркувавши, посунувся, даючи місце йому біля себе — від самого ж папи й не дай бог, щоб став Ілії ворогом.
Тяжко умостився Антоній на сидінні, виставивши ноги, щоб бачив Ілія, які брудні вони в нього — по багнюці ж тьопав, куди? Невже назустріч Ілії, але як знав, що саме той вертається додому?
Мовчав, прислухався Ілія, як тяжко дише Антоній, думаючи: чого вони ото блукають по світі, ченці? Що хочуть, чого шукають? Й що попросить від Ілії в Острозі?
Наче здогадавшись, що має в голові Ілія, сказав Антоній:
— За тим же пошкодуєш, князю.— Й через хвильку: — Бо ж хіба не знаю, про що думаєш?
Здивовано задивився Ілія на Антонія, а той:
— Бридкий я тобі?
Стенув плечима Ілія, а чернець:
— Він на. те не зважив, коли я з дороги — прямо до нього.
— Хто?
— Сигізмунд, король, перед яким заступлюся за тебе, Ілія,— чи, думаєш, до кінця не потребуватимеш ні від кого заступництва?
— Не знаю.
— Не знаєш, а скоро таке заступництво ой як буде тобі потрібне, як почнуть усі на тебе скаржитися, вимагати справедливості.
— Нікого, здається, не скривдив.
— Заздрісники завжди вважають себе скривдженими.
Майнуло в Ілії: називає його Антоній по імені, чому? Цйм підкреслює, що старший і розумніший? Чи хизується тим, що поблукав чимало по світі й побачив усього багато — з королями й володарями зустрічався? І потім: але яке діло папі римському до князя Острозького? Хотів, щоб Антоній пояснив, розтлумачив йому це, а той уже відвернувся, затис голову у куток, засопів, дрімаючи. А Ілії б хотілося колискової — отої, що недоспівала йому княгиня Тетяна. Сумною її пам’ятає, невеселою, як довго висиджувала на його ліжкові. О, як тепер би хотів почути материн голос, поклала ще аби вона руку йому на чоло — теплу, рідну. Й з невдоволенням: а мачуха, княгиня Олександра, ніколи й не посміхнулася до нього, не промовила жодного лагідного слова. Й до батька, князя Костянтина, теж вона не завжди була з доброзичливістю — бачив це Ілія й скільки разів збирався поспитати князя, мовляв, нащо привіз її до нас у дім, чужу, недобру?
Після батькової смерті ще більше показала себе: поспитав її, як бути з храмом, що його князь-отець замислив ^вибудувати в Києві? Відповіла: хіба їй, бідній вдові, до того! На його плечах тепер ота церква, бо ж для віри православної — дуже побивався князь Костянтин, щоб вона не вмерла. Та все-таки пощо Антоній їде в Острог? Щоб заступився за Ілію перед королем Сигізмундом? Але ж ніяких милостей від короля він не потребує — на своїй же землі, добрий спадок від батька одержав. Й, може, прийде такий час, сподівається Ілія, що Україна відірветься від Польщі, живучи за своїми законами і звичаями, Київ, щоб тоді возвеличився.
— Чуєш? — несподівано заторсав ченця за плечі: — В Острог чому, навіщо йдеш?
Чекав терпеливо Ілія, а чернець римський мовчав. Дуже добре знає Антоній, які порядки з давніх-давен заведені в православному українському Острозі, тому захотілося йому ближче познайомитися, зійтися з князівською родиною. Може, думав, знайдеться серед нащадків славного роду князів Острозьких хоч одна душа, що в ній посіє зерно віри римської, дочекається потім, поки зійде воно, рясно закущавиться. З короткої розмови з Ілією переконався: твердий молодий князь, коли впреться на своєму, то як його розворушиш, зрушиш з місця? Обережно, думав, треба з Ілією, щоб непомітно проник до його душі.
— З братами хочу побачитися,— сказав по всьому» зиркаючи пильно на Ілію.—Чи, думаєш, нема в Острозі таких, що вже давно вірою і правдою папі служать?
— Потаємно?
— До певного часу.
— Не розумію.
— Тоді я скажу, поясню — поки ти, Ілія, не вибудуєш на градському своєму подвір’ї храму римського.
Щоб я освятив його, а всі, хто до того потаємно з вірою в єдиного бога прийшли до господнього дому, падаючи навколішки.— Й підвів очі.— Чи, гадаєш, ніколи того не буде?
— Звісно, що ні,— упевнено й суворо сказав Ілія.
Не зважив на те Антоній:
— Поведу тоді тебе до папи, й ти поклонишся йому, й він благословить тебе.
Ледве стримувавсь Ілія, бо де він узявся, оцей чернець, що, як сатана, спокушає його? Таж сам, здається, й сприяє тому, щоб Антоній в Острозі зустрівся з тими, що потаємно, без того, щоб князь Острозький знав, Плетуть римське павутиння. Зупинив карету:
— Нам не по дорозі, Антонію.
— Не жартуй, Ілія.— Зрозумів Антоній: трохи схибив своєю вдаваною відвертістю, треба б з Ілією по-іншому. Й буцімто нічого не сталося: — По смерті князя-батька, бачу, ще не прийшов до тями. Через те й сумуєш, й душа твоя вирує.
— Від твоїх речей більше.
— Помолюся за тебе всевишньому, заступлюся потім перед папою і королем — ще за те мені вдячний будеш.
— Не потребую того, й краще ходи геть, чернець, бо смуток у мене, батька ж тільки-но поховав.
Несподівано для Ілії погодився Антоній:
— Добре, обтяжувати тебе не буду, тільки гляди, щоб не пошкодував, не заплакав потім, бо ж це не остання наша зустріч, адже один без одного ми тепер не можемо.
Суворий, мовчазний, й дуже маленький, як хлопчик, одинокий зостався на узбіччю.
— Може б, з ним якось обережніше? — зауважив Наливайко.
Нічого не відповів на те Ілія, думаючи: якось уже постоїть за себе, щоб чернець римський йому не нашкодив,— чи в нього вірних людей нема, щоб завжди на своєму міг поставити. До самого Острога вже не промовив ні слова. Про надгробок батькові думав, що неодмінно його поставить. Тільки ще мачуху поспитає,— була ж князеві жоною,— з якого мармуру — білого чи чорного? І зобразити як князя — рицарем, певно? Щоб люди з усієї України, коли наїжджатимуть до Києва, не зоставалися байдужі.
Зразу на всіх церквах в Острозі закалатали дзвони. Й з усіх усюд люди виходили на шлях, вклоняючись кареті. Чекав Ілія* що угледить і княгиню Олександру на брамі, та швидко довідався — полишила Острог. Як тільки повіз Ілія батька до Києва — поспішно понабивала скрині одягом, хутром, клейнодами, посудом, сріблом-золотом — й до Турова, у той маєток, що відписав їй князь Костянтин. Щоб не бути разом з Ілією, адже в Турові більшою панею почуватиметься, аніж в Острозі. У свій Турів хай би їхала, але як посміла забрати все, що їй ніколи не належало, навіть материні речі, що задовго до старості, замолоду пішла з життя, не доспівавши Ілії колискової?