З Вавеля всі до Кракова, в Маріацький собор, бо там чудо-вівтар, справжнє диво, що його сотворив Віт Ствош. Довгі три роки собор під відбудовою, тепер лише, після відвідин короля, широко розчинить двері. Щоб кожний багатий і бідний міг увійти у храм. Радісно Сигізмундові і легко на душі, бо, окрім усього, в королівстві Польськім і князівстві Литовськім мир і спокій — тевтонці не надокучають, як було це за батька Сигізмундового — короля Казиміра. І з Москвою мир, і з татарами кримськими. Так що, з усього видно, закінчить вік свій щасливо, передавши стіл Польський і Литовський Сигізмундові-Августові, синові.
У розкішній кареті, під четвіркою коней Сигізмунд. Один, бо королева Бона в останню мить відмовилися їхати до Кракова. Чекав, щоб стала поруч, взяла під руку, й вони разом — по широких мармурових сходинках униз, а та не піднялася з крісла й не повернула голови до нього. Насуплена, бачив, сердита. Підступив обережно до Бони й найлагідніше, найдоброзичливіше:
— Ствош для тебе постарався.
— Все одно.
— Що з тобою, королево, що сталося?
— Питаєш, ніби нічого не знаєш,— рвучко, ніби хто її підкинув, скочила з місця Бона.
Невже чернець римський, думав, тому причина? Майже рік блукав той по маєтках литовських князів, а тільки-но повернувся до Кракова — не дивно, що підтримують тісні стосунки, бо для Бони й Антонія — Польша чужина. Треба б його попросити, нехай би щось учинив, аби поміж Сигізмундом і Боною повна згода була. Кавалькада карет за ним, бачив Сигізмунд, й з одного, і з другого боку рицарі на конях, а де ж Антоній? Чи не гнівається на нього чернець за те, що не зробив його своїм духівником, не сповідається перед ним, не розкриває йому до кінця своєї душі? Але як може, коли король — володар і таємниці королівські свої мусить завжди тримати при собі. В кареті, що за Сигізмундом,— діти. Беата припала обличчям до скла, ніби щось хоче повісти йому. Беата! Аж дивно, що вже стільки часу минуло. Дотримав-таки слова — Беату, як тільки трохи підросла, зразу забрав до Кракова. Нарівні тепер вона з іншими його шлюбними дітьми. Щаслива, безтурботна, поки живий він, а далі що? Та в голові вже інше. Його посланцем Антоній їздив до Риму, до папи Климентія, й італійська принцеса Бона невдовзі стала його жоною. Що з нею вдвох поселилися у Вавелі. Король Казимір, отець його, розпочав будувати Вавель, а Сигізмунд уже довершив. Віт Ствош багато йому допоміг. Стіни Посольського залу обставив дерев’яними скульптурами знаменних мужів — королів, рицарів, учених. Стелю ж усю вималював у блакитний колір, що вона — як небо за чудової літньої днини. Усі в захопленні від того всього, особливо чужинці.
І тоді згадав, шукаючи самотності,— сховався до Посольського залу, а королева Бона віднайшла його там, запитала:
— Князь Ілія Острозький, хто такий?
— Гетьман війська литовського.
— Молодий,— здивувалася,— а вже гетьман? — І далі: — Послання ось від княгині Слуцької, вдови по Костянтинові.
— На Ілію, молодого князя Острозького, скаржиться княгиня Олександра, прохаючи захисту, аби король змусив Ілію повернути їй Турів, і всі клейноди, і золото, й срібло. Бо син її Василь-Костянтин теж спадкоємець по князеві Острозькому й за стародавнім правом вдова володіє маєтком, поки син її не підросте, не перейме батьківську спадщину. Слізно молить його Олександра, щоб заступився за неї, не дозволяючи Ілії глумитися над бідною вдовою. ,
— Заклич його до Кракова,— запропонувала Бона,— молодого князя Ілію.
— Й без нього розпоряджуся.
— Ні, хай приїде.
— Хочеш на нього подивитися?
Молодий Острозький, думав, який він, такий, як його батько, князь Костянтин, що Речі Посполитій багато чим прислужився? Не розумів: тільки у спадщину вступив, і вже на нього скарга? Двері храму широко розчинені. Над ними — високо, на білому хресті — кам’яний Ісус Христос. Вийшов з карети Сигізмунд, обминув Беату, що прагнула до нього, адже король на людях недоступний нікому. Поволі йшов до собору, а назустріч Сигізмундові Віт Ствош — низький на зріст, жилавий, з чорними, як ніч, очима. Уклонився королеві, відступив з дороги. Аж дух захопило Сигізмундові від краси й величі, що відкрилася перед ним, бо ж чи не вся біблейська історія тут відтворена? Ось святий Йосиф, до якого дух божий з’явився уві сні, сповіщаючи, що жона його, Марія, народить сина. І пастухи віфлеємські, і цар Ірод, і Марія-Магдалина в сльозах. Та вже з катедри:
— Й полинула про нього вість по усій землі…
Хто ж то промовляє? Таж патер римський і чернець
Антоній. В пурпуровій мантильї, з непокритою головою — зовсім не схожий на того, що стрівся з ним в Костелецькому замкові,— навіть зморщок на обличчі нема — чи просто не видно їх? Перед вівтарем опустився навколішки — нехай усі бачать, який богобоязливий, якою безмежною вірою сповнений. Поклав хрест на себе, до самих колін похилив голову, і тоді в тиші чийсь плач. Аж стрепенувся Сигізмунд — що таке? Невже комусь дуже тяжко, що, не витримавши, забився в риданні? Зразу підступив до неї, бо це ж вона, Беата, не може стриматися.
— Що з тобою, дитино?
— Страшно мені, боюся я.
— Ти ж не одна?
— Ні, зовсім одна.
— Хоч я з тобою?
— Зараз, сьогодні, а завтра?
— Й завтра, Беато, й потім.
— А чому вони усі так зненависно до мене? — Й Си-гізмунда за руку: — Не допусти, отець, щоб вони розтерзали мене, затоптали.
— Що ти, Беато, не бійся!
Здалося чомусь Сигізмундові, що він Христос, до якого всі з надією і сподіванням… Обійняв Беату й поцілував — на виду рицарської охорони й шляхетного
панства краківського, й Антонія, римського патера, котрий за долю сирітську однаково відповідає, як і Сигізмунд. Але ж де майстер? Озирнувся, покликав:
— Ствош!
Легко, повільно виступив той на середину, в очікуванні склав руки на грудях. Й Сигізмунд:
— Пам’ятаєш, як у писанні: «Коли твориш милостиню, не труби перед собою, як чинять лицеміри». Щоб для слави подальшої твоєї, майстре, бо ж хіба в тому слава, як не поскуплюся й щедро золотом тебе об-
* дарую?
До карети по всьому король Сигізмунд, полишивши Віта Ствоша одного у храмі. А Беата несподівано:
— Дуже він страшний, отець, як цар Ірод.
— Хто?
— Майстер.
Не міг утриматися, щоб не усміхнутися,— на царя Ірода, каже Беата, схожий Віт Ствош, чому?
— Знаєш хіба, який Ірод?
— Ні.
— То чому кажеш?
Розкуйовдив Беатине волосся, пригорнув її до себе — справді, любить її Сигізмунд, як рідну дочку свою. І далі: чи ж майстер не може навчити Сигізмунда своєму ремеслу? Потаємно, звісно, аби ніхто того не знав, сам щоб Сигізмунд витесав із дерева чийсь образ — її, може, Беатиної матері, Катерини, щоб у праці знаходив розраду, коли королева Бона з гнівом на нього. Лише Беата знову:
— Сумно тобі, отець?
— Сумно.
— Мною побиваєшся?
— Й тобою.
— А ще чим?
— За Річ Посполиту переживаю, вітчизну нашу.
— Й за неї, королеву Бону?
— Занедужала чомусь королева.
— Ти ж здоровий, отець, й ніколи не занедужаєш?
— Не маю права.
Й про себе: хворий, немічний король нащо державі — при хворому королеві всі ніби хворі, тим більше, що дуже багато чого ще не зробив. Польшу й Литву, правда, майже об’єднав в одній державі, а з вірою не все гаразд. А вже пора, щоб обидві церкви, римська й православна, злилися в одну — так що хворіти Си-
гізмундові аж ніяк не можна! Здивувайся, коли на Вавельському подвір’ї до його карети несподівано Антоній — в чорній сутані тепер, не в пурпурі, як на катедрі в соборі.
Пильно задивився на нього, а той:
— Коли сумнів закрадається тобі в душу, не забудь, Сигізмунде, поклич мене…
Дивно якось поводиться Антоній — навздогад, натякаючи ніби на щось. На Беату чомусь і не дивиться, наче її нема при них. До Посольського залу одразу Сигізмунд — поїздка у Краків чомусь стомила,— впав у крісло, склав руки на колінах, думаючи: може б, до королеви йому, бо як почувається? Про новий вівтар щоб розказав, про майстра. Поки не здалося Сигізмундові — чиїсь очі повернулися до нього. Задивився, дивуючись,— раніше чомусь цього не помічав,— та ж це Миколай Рей, про якого багато розповідав Сигізмундові Сандомирський воєвода Андрій Топчин-ський — з округлою бородою і довгими вусами, зовсім як живий — Віт Ствош ніби й не з дерева витесав його. Давно колись закликав Рея до себе, а той лише трохи затримався у Вавелі — й назад у свій маєток, пишучи до всіх шляхтичів польських, щоб приєдналися до реформації, від латини відмовилися, мови польської не забуваючи. Сказав, ніби перед ним справді був Рей:
— Легко тобі, Миколаю, а мені…
Не договорив, бо королева Бона — не почув, як і увійшла до залу.
— Зовсім чужа я в Польщі.
— Яка ще чужа? — заперечив.— Адже — королева польська, сам отець римський благословив нас на шлюб, і я люблю тебе й шаную.
— Ні.
— Не ображай мене задаремно.
— Якже тоді поясниш…— І далі: — Катерина адже й дотепер сорому не знає.
— Здається ж, на очі тобі ніколи не показується.— Й, здогадуючись: — Чи не хочеш, щоб Януш був зі мною?
Януш — Сигізмундів син від Катерини, на рік молодший від Беати. Виховується в його родині, хоч ніякого права на королівську спадщину не має — Сигізмунд-Август у майбутньому стане королем Польщі і Литви. Тільки про Януша теж повинен подбати — вирішив уже: віддасть його до Риму й потім зробить єпископом у Вільно. Єпископ адже Віденський нітрохи ие менше, ніж великий гетьман. Боні давно розказав про Катерину — навіщо, аби від когось про те довідалася? І як привіз Януша у Краків, попросив:
— Хочу, щоб мій син, королево, був і твоїм сином.
До останнього часу так і було — не помічав, щоб
королева кривдила Януша, тепер, видно, змінилась Чому? Хто намовив її до того? Невже Антоній? Та вже Бона:
— Януша, як і повелів, маю за Сина.
— Для вигляду лише?
— Ні, проти нього нічого не маю, але ж у тебе ще Беата, що про те чомусь мені нічого не кажеш.
Значить, Бона якось довідалася, що Беата — його дочка? Зітхнув тяжко і заперечив:
— Сирота Беата.
— Адже на тебе зовсім схожа.
Не думав про те, ніхто йому й ніколи не казав, що в Беаті є якісь його риси. Що ж тоді зробити, щоб не вчинила Божа Беаті нічого лихого?
Один зостався Сигізмунд у Посольському заді, коли Бона вийшла, нічого більше не сказавши. Повернувся до Миколая Рея, немов питаючи його: що ж тепер мені? Щоб і перед королевою зостався чистий, аби не гнівалася ца нього, й Беата не плакала? Поки в темних дверях, за якими зникла королева, не показався Антоній.
— Хочеш, королю, щоб я тобі раду дав?
— Підкажи, коли можеш.
— Знайди Беаті мужа, щоб забрав її з Кракова,— Бона тоді все забуде, й тобі, Сигізмунде, повний спокій буде.
* * *
Ілія, молодий князь Острозький, під’їжджав у цей час до Кракова. В родинній кареті, в запряжці з чотирьох подільських кожей. На козлах з віжками в руках і шаблею при боці — Василь Наливайко. Як гінець від короля, прибув до Острога, то й на розум йому не прийшло, що княгиня Олександра із скаргою на нього, тим більше, що гетьман Радзівілл з переконанням: мовляв, король хоче познайомитися з молодим володарем Острозьким, упевнитися, чи служитиме так вірно Польській короні Ілія, як князь Костянтин? Та й Ілії чи не час по-справжньому познайомитися
з королем?
Випроводжали Ілію Радзівілли врочисто, родиною всією, прохаючи, щоб довго в Кракові не затримувався, вертав скорше додому, бо ж Анні нетерпиться княгинею Острозькою стати. Нехай, думав Ілія, тільки повернеться з Кракова, то й весілля зіграють, бо ж Анна йому суджена. А Барбара, згадував, чомусь заплакала — дивна, чи їй теж би хотілося стати княгинею Острозькою? Нехай що, вирішив, а кривдити Анни не буде; Барбара молодша, й для неї хтось знайдеться — королівство Польське, хвалити бога, велике. А може, думав Ілія, король для того покликав його, щоб ще й велике гетьманство Литовське перебрав по спадкоємності від батька, князя Костянтина,— хіба не достойний того? Й по тому: якщо справді король його кличе, а не той чернець римський, що наскаржився на Ілію Сигізмундові? Аби показати тим Ілії, якою великою, навіть необмеженою владою користується Антоній у Кракові?
Не сумнівався тепер, був упевнений Ілія: завдяки Антонієві їде до Кракова. Навіщо ж тоді оту дубову скриню із залізними обручами взяв, доповна набивши її убранням, золотими і срібними прикрасами,— аби показався на люди розкішно одягнутий, а всі придворні дами широко розплющеними очима дивились на нього? Вирішив, що до всього приготується, а найперше порадиться з Томашем Радзівіллом, до якого гетьман написав листа, бо ж то його рідний брат, один із тих, до яких король Сигізмунд — з милістю.
— Потім, як вернешся,— сказав по всьому гетьман Ілії,— розкажеш, як зустрів тебе Томаш, щоб знав я, як було тобі в його родині й сердечно подякував братові моєму.
Всю дорогу був спокійний Ілія, а тепер, коли на видноті показався Краків, відчув, як несподівано стало лячно йому, забило дух, і до грудей щось важке підступило. Чи передчуття яке? Адже ж кажуть, що людина завжди передчуває, коли щось погане з нею має статися.
Наказав Наливайкові зупинитися. Зійшов на узбіччя, задивився навкруг. Навколо добре наїждженої дороги, бачив, житнє поле. Срібною стрічкою внизу виднілась річка. Далі — стіна лісу. Зовсім подібний краєвид, як на Волині, під Острогом,— там теж річка, й гай сосновий, і зграї перепілок. Місто лише, що видніється на обрії, на Острог не схоже — червоні черепичні дахи скрізь, а поміж ними т^т-там гострі високі шпилі — католицькі храми, що таких на Волині нема. Зітхнув тяжко, а Наливайко:
— Даремно тривожишся, князю, все буде добре.
— Так думаєш, чому?
— Відчуваю, серце мені підказує.
— А мені серце чому нічого не підказує.
— Бентежна-бо, князюг в тебе душа. Й заспокоїтися спочатку мусиш, щоб до короля не зразу; не поспіхом.
Згодився з Наливайком — найперше розважливість, бо ж нерозважлива людина скільки сама собі біди завдати може. Потім до Василя:
— Що про Краків знаєш?
— Муху, коли розгромила шляхта й полонила,— не став критися Наливайко,— то батько мій — за ним.— І далі: — Не гнівайся, князю, але я кажу, як було, правою рукою-бо ж був у Мухи батько мій. Думалося йому, що по дорозі чи в Кракові трапиться нагода вирятувати ватажка з біди, та даремно. По всьому, як згинув Муха, не в Острог батько мій подався, -а на Україну, до Києва.. Так що мені Краків теж хочеться побачити.— Й, помовчавши трохи: — Сам не знаю, а чомусь дуже хочеться хоч стати на те місце, де вмер Муха.
— Чи не мрієш і сам бути отаким ватажком, як Муха?
— Не годен для того.
Згадав Ілія, як перше, по приїзді в Київ, з’явився до них Василів батько — Богдан, сивий, згорблений, зовсім не схожий на воїна, що князь Костянтин до нього: який же ти немічний, Богдане, я б тебе ніколи й не впізнав! Далі Ілія — про візницю свого Наливайка. Муха чомусь йому в голові, повстанець, що проти панства, проти шляхти — чи й сам не такий, що тільки й мріє, щоб військо повстанське вести за собою? Не дозволить йому того. Бо після, як одружиться з Анною, то й Василя одружить, найкраще на Анниній покоївці, щоб обоє на виду в нього були. Та й Василь хіба не радий, що повернувся в Острог, на дідівщину свою, мріючи про той час, коли збудує дім і батька свого, Богдана, забере з Києва. В ім’я хоч би князя Костянтина заступиться Ілія за Василевого старого.
Сторожа ж і не ворухнулася, не спинила карети,, не поспитала, не подивилася, хто це до Кракова прибув і що йому тут потрібно.
Роздивлявся пильно навколо Василь, думаючи: чи такий Краків, як Київ? Ні, там простір, а тут… Хоч би оця вузька вуличка, що карета майже треться боками об сірі кам’яні стіни, що нікому вже ні взад, ні вперед не пробратися. Будинки, правда, набагато вищі, ніж у Києві, а віконця маленькі, вузенькі, наче бійниці,— так і чекай, що хтось звідти вистрілить. Злякався — чи не туди повернув? Але ж, здається, іншої путі не було, від брами лиш оця вузька вуличка.
Широкий майдан потім відкрився, забудований з усіх боків невеликими кам’яними будинками, де посередині висока вежа, а навколо на конях рицарі в залізних латах і в шоломах з опущеними забралами, наче на війну зібралися. Багато чув Наливайко від батька про рицарів, а ніколи жодного не бачив, хотів тепер уявити, як би виглядав, коли б сам отак убрався.
А Ілія все ще не заспокоївся — негарно дуже було в нього на душі. Трохи легше стало, коли під’їхали до Радзівіллового дому — виявилося, що він зовсім недалеко від головного краківського майдану. Подвір’я тісне, що четвірка коней там ледве розвернулася. Зійшов униз Томаш Радзівілл, старий, неначе зовсім і не брат, а батько гетьманові Радзівіллові, суворий на вигляд, мовчазний. Нічого не сказав князь Томаш, не привітав Ілію, не поцікавився, як дістався той до Кракова, чи в дорозі, бува, нічого не приключилося? Листа ж від брата довго тримав перед очима, наче нічому тому, що писав гетьман, не йняв віри. І по всьому:
— Не в добрий час, Ілія, не до тебе зараз королеві.
— Гінець чому ж тоді прибув з наказом?
— Думаю, про те вже Сигізмунд і забув.
— Хіба такий наш король забудькуватий?
— Через те й кажу, що королеві не до тебе, Ілія,— мовив далі Томаш.— До турніру Краків готується — розважити королеву надумав Сигізмунд, що засумувала чомусь.
…Який вже день не знаходить собі місця Ілія, а Томаш:
— Ще не час, князю, потерпи, бо я краще знаю, коли тобі постати перед світлі очі його величності.
Вірив, звісно, Ілія князеві Томашеві, який, бачив, хоче йому прислужитися, як своєму майбутньому близькому родичеві, а все ж чекати було важко. Вирішив тому податись у Краків, убравшись зовсім звичайно,— так Томаш нарадив, перший радник королівський, мовляв, щоб зайвої уваги до себе не привертати — навіщо, аби всім стало відомо, що князь Острозький уже тут? Оглядався на Наливайка, що за кілька кроків позаду був, напоготові ніби, весь час тримаючи руку на шаблі. Знав Ілія — вірний слуга його Наливайко, такий, що не зрадить, за нього навіть життя своє покладе, але чому — нічого ж, здається, гарного для Василя не зробив й чи коли зробить? Зупинився, зачекав, поки Василь підступить, запитав:
— Щось ти весь час мовчиш?
— Хоч голова аж розривається від холопських дум.
— Поділися тоді зі мною — про що думаєш?
— Чом вона така гоноровита, шляхта польська?
— Звідки те взяв?
— Хіба очей не маю?
— І мене тоді вважаєш гонористим?
— Таким ніколи не будеш.
— Чому?
— Бо українець. І хоч би яким великим став, а народився на світ українцем, таким і помреш.— Й далі, не боячись, що Ілія розгнівається: — Бо інакше народ наш прокляне тебе.
Знітився одразу Ілія, зіщулився — здалося йому враз, що вже проклятий і вітцем своїм, князем Костянтином, і українським людом усім. Не хотів більше про те нічого чути, про інше запитав Наливайка:
— Ще тої могили не знайшов, воєводи твого Мухи?
— Яка ще могила, коли спалили Муху пани, а попіл за вітром розвіяли!
Хто ж він був, отой Муха, й що хотів, коли підняв людей, повів за собою? Що б учинив, якби скрізь, по усій Польщі й Литві, погромив шляхту? Проголосив себе володарем Польським? Що казав людям, обіцяв їм що — адже йшли за ним, не боячись смерті? Та вже Василь Наливайко:
— Хочеш, князю, покажу тобі, куди кров його стікала, отаманська?
Зупинився Наливайко край майдану, неподалік від собору, показав шаблею:
— Ось тут.
Не розумів нічого Ілія, бо бачив перед собою каміння, чисто вимите дощами, вичовгане ногами людськими, колесами, кованими кінськими копитами. Пояснив Наливайко:
— Паля тут стояла, а кров — на брук, на глину.
І сльози ще, думав Ілія, пекучі, гіркі. Посеред майдану, певно, навмисно поставили палю, щоб з усіх усюд її було видно — й з Вавельського королівського палацу на горі, й з усіх домів і храмів. Дзвони тоді ще били, щоб не чути передсмертного страхітливого плачу й стогону людського. Попіл отаманів вітер розвіяв, поніс його над лісами, полями, а пам’ять про те живе — свідків адже усіх не знищити, не спалити!
Над Краковом у ту мить справді гув дзвін. Й храмові двері прочинилися — світло за ними мигнуло і згасло. Вже коли увійшов у храм, озирнувся Ілія: а де ж Василь? Зостався на порозі, не пішов за ним? Бо віра Наливайкова істинно православна? Напівтемно було в соборі, лиш попереду біля вівтаря, з обох боків, на підставках, дві велетенські свічки, що їм довго-довго світити, не згораючи. Поміж ряди стільців і крісел зразу ступив Ілія, заслуховуючись, бо орган заграв. Чекав: почує зараз і хор, а замість того долинув до нього чийсь плач. Розпущене її волосся побачив, що несподівано впала навколішки, похилилася до землі. Серце Ілії зразу стислося — хто така й чому плаче? Що просить від бога, яке несподіване нещастя її спіткало?
Підняла голову, наче перевіряючи, чи одна у храмі. Й пот}м палко, нікого не соромлячись, не боячись:
— Господи, чом не зглянешся на мене, сироту? — питала так всевишнього і далі, бо той мовчав, не відповідав: — Пошли вже ти мені його, хай забере мене, завезе далеко-далеко, щоб я тільки його знала, щаслива була, усім задоволена, а він, князь мій, аби найщас-ливіший був біля мене, нікого більше не бажаючи!
Віск же від свічок, стікаючи долу, потріскував, шкварчав, а Ілія тамував дихання, щоб незнайомка не угледіла, не почула його. З голови не виходило: хто така? Схожа трохи на Анну Радзівіллову, майже одної з нею вроди, очей тільки не видно, які вони у неї — світло-голубі чи чорні? Незнайомка ж тим часом далі:
— Господи, поможи мені, скажи — чого раптом зненавиділа мене королева? Хіба що злого їй учинила?
2 П. Угляренко
33
Невідомо й чому, але зразу в душі Ілії щось зажевріло тепле — хотів би допомогти незнайомці, усе для того зробити, аби лиш вона щасливо посміхнулася. Вона ж, нічого більше не кажучи, голову знову до самої підлоги — холодної, кам’яної, й надовго так зосталася, немов заснувши.
Підступивши ближче, запитав Ілія:
— Хто ти?
— Беата,— відповіла.— А ти? — Й навтіки зразу, немов чогось налякавшись, що Ілія розставив руки, загороджуючи прохід.
— Не утікай, побудь зі мною трохи.
— Але ж я тебе не знаю.
— То відтепер знатимеш, князь я, що, можливо, мене й кликала.
— Нікого я не кликала.
— Не кажи, адже господь всевишній почув тебе й послав мене.
Дивилася Беата на Ілію, як на диво, не знаючи — вірити тому, що чує від нього, чи ні. Хотілося, звісно, вірити, що всевишній для неї сотворив диво, а в душі не могла
3 тим погодитися: де міг так швидко узятися? Ілія ж далі, не розуміючи, що його спонукало до того:
— Щоб ти щаслива була біля мене, а я біля тебе, аби лиш ми одне одного знали, нікого більше не бажаючи.
Мовчала, широко розплющеними очима дивилася на Ілію, поки не захиталася, що, здавалося, ось-ось упаде, знепритомніє. Отямилася зненацька:
— Невже богом мені посланий? — І далі: — Звідки ж ти взявся, князю, скажи, щоб я все знала про тебе?
Холод несподівано цочав сковувати Ілію. Чекав, що Василь Наливайко поспішить йому на допомогу,— даремно. Аж змокрів — холодний, потім гарячий піт почав Ілію всього заливати. А в думці: адже ж є у нього наречена, Анна Радзівіллова. Позадкував поспішно до дверей, на всі груди щоб дихнути свіжим повітрям, зникнути, сховатися скорше поміж людей.
4
— Допоможи мені, отче, знайди князя, того, що в соборі.
— Може, тобі те лиш привиділося, Беато, приснилося?
— Ні, розмовляла з( ним, лише потім він десь подівся.
Поклав Антоній обидві руки свої Беаті на голову, спитав:
— Який же він, отой князь, про якого кажеш?
Задумалася над тим Беата— справді, який? Напівтемно ж було у храмі. Високий стояв перед нею, кремезний, з непокритою головою.
— Сумний якийсь,— сказала.
— Тільки це й запам’яталося тобі, а більш нічого?
— Нічого.
— То як же я знайду його?
Ніжно, лагідно, як батько дитину свою рідну, пригорнув Антоній Беату до грудей — справді, любить її й хотів би для неї щось добре зробити. Та й чи не зробив? Запевняв королеву, що Беата, то не Сигізмундова дочка — відчуває, правда, тому не вірить — чому? Про себе далі: а що йому до того, аби лише доля щаслива Беати не обминула,— подбати тому повинен про неї. Хоч той князь, про котрого каже, можливо, якийсь мандрівний рицар, що їх багато тепер у Кракові,—, з усіх усюд на турнір зібралися. А Беата:
— Не може ж так бути, щоб спочатку господь послав мені його, а потім забрав?
— Не може,— погодився Антоній. І далі: — Всевишній про тебе дбає, не сумнівайся — до кінця не облишить тебе, так що щастя твоє нікуди від тебе не ді-* неться!
— І я так думаю, серце мені це підказує.
А йому? Що підказує серце йому і чи є у нього серце? Принаймні так його навчали в єзуїтському колегіумі у Ватікані, щоб ніколи на серце не покладався, а на розум один. Але як потрапив до колегіуму? Хто народив його на світ й де поділися батьки — хто. вони були, чим займалися? Невже ніколи про те не довідається? Бо ж хіба не може бути, що він позашлюбний син польського короля Казиміра, якого батько віддав у Рим на виховання? Інакше б чому в колегіумі, окрім усього, навчали Антонія польської і української мови? Щоб після навчання на схід ішов, утерджуючи скрізь римську, католицьку віру, хоч те нелегко на окраїнних Польських і Литовських землях. Мимохіть згадався Антонієві Ілія Острозький — як ганебно повівся тоді з ним.
Узяв Беату за руку:
— Ходімо, може, він нам і стрінеться, коли кажеш, що в Кракові.
Сподівається Беата, що того дивного князя несподівано угледить і впізнає? Коли не вигадала його, буває ж таке, що людина закохується в тінь свою, в свою уяву й потім тим карається. Помолиться тому за Беату, щоб скорше вона отямилася. Згори легко, ноги самі несли Антонія, що аж підстрибувати почав, поки не майнуло: хіба так личить ченцеві? Та й королева Бона, як утратить її повагу, ще наскаржиться на нього папі, вимагаючи для себе іншого духівника. А те зовсім йому не потрібно, бо ж дуже гарно тут почувається Антоній, зовсім, як удома.
Здивувався: що це йому зійшло на розум? Хіба знає, де його дім? Хоч дуже хотів би довідатися, коли б через багато літ повернувся туди. На горі щоб, під вербою розлогою розстелив свою сутану й приліг, а внизу щоб валка возів, запряжених волами. Завжди чомусь йому мариться валка возів, а на горі верба — чи вже колись бачив таку картину в своєму минулому? Бо там, де верба й вози,— то його рідний край, там він народився, звідти пішов у світ. Озирався на всі боки: чи не пошле йому всевишній назустріч того, кого чекає, на якого сподівається Беата? Зовсім не заперечував би проти того, якби то був котрийсь з рицарів, що зібралися до Кракова на турнір. Й нехай би він ще вийшов переможцем турніру, хіба б не щасливою була Беата? А вона:
— Зараз тобі покажу, отче, як він стояв переді мною.
Впала навколішки перед розп’яттям. Дивно, думав Антоній, чому Беаті так хочеться усе облишити й податись услід за невідомим рицарем, якого раніше ніколи не знала, невже подружнє життя таке надзвичайно прибавливе, що й незаймані дівчата, й хлопці, й удовиці, й удівці усі до того прагнуть, що довго шукають одне одного? Млосно защеміло серце Антоні-єві — хіба б не могла в нього бути й інша доля? Якби одержав у спадщину Костелецький замок, і княгиня Катерина, ставши його жоною, народила йому дочку й сина, що зараз приїхав до Кракова на рицарський турнір. Якби з князівського роду він, бо, можливо, з тих бездомних, що батьки його ніколи не мали стріхи над головою. Папа римський прийняв, тому й зрівнявся з королями, й хіба за це не завдячує Римові й святій церкві? Так що іншої дороги в нього нема, тільки та, котрою йде. А ще як той люд, що на окраїнних польських і литовських землях, навернеться до папи.
Думки всього заполонили Антонія, що про Беату й забув, яка далі тихо молилася біля кам’яного розп’яття. Розмірковував, усміхаючись: а Сигізмунд вбив собі в голову, що обов’язково повинен навчитися від Віта Ствоша різьбити. (Хоче, казав, і Антонієву скульптуру поставити в Посольському залі, щоб усім міг її показувати. Не розуміє король, казав собі, що кожному своє,— так на роду написано,— королеві володарювати, а майстрові майструвати. Беата ж у цей час рвучко випросталася й закам’яніла, заніміла ніби. Дивилася на Антонія й зовсім не бачила його.
Злякався: що з нею раптом сталося? Несподівано втратила зір, осліпла? Швидко обхопив її за плечі:
— Дитино!
— Князь,— прошепотіла одними вустами.
Не розумів нічого — на широкому проході поміж відчиненими навстіж дверима легка тінь лише й вітерець, неначе якийсь птах змахнув крильми. Запитав:
— Чи з тобою щось діється?
— Стояв, дивився на мене, потім…
— Що?
— Злякався тебе, отче.
— Такий я страшний?
Не хотіла в тому зізнатися Беата, а була невдоволена сама з себе — навіщо завела Антонія в Маріацький собор, інакше хіба б він утік? То тепер що? Рушила за Антонієм, а той посеред майдану зупинився, зачекав, поки Беата підійде, сказав:
— Рицарі тут одні, більш нікого!
Ілія теж з невдоволенням на себе — як останній боягуз повівся, утік з храму — чому? Невже на смерть перелякався Антонія? Але ж, що шукав у соборі? Картав себе: краще б Василя послухався, забув скорше про ту зустріч у Маріацькому храмі. А Беата, чи впізнала Ілію? Й що подумала — що господь зважив на її молитву? І то, певно, на краще, що Антоній їм перешкодив, інакше б що сказав Беаті, про яку зовсім нічого не знає, хоч здогадується — не просто шляхтянка, інакше б у королівському храмі не молилася?
Згадалося й Томашеве попередження, мовляв, гляди, Ілія, щоб якась краківська панянка не збаламутила тебе! Не дай бог ще напише князь Томаш братові в Дубно, тоді Анна на Ілію розгнівається, довідавшись, як розважався він у Кракові. І зразу до скрині з дорогим одягом і зброєю, що взяв з собою,— отак ні разу й не покаже краківському панству, який він вельможний та богатий, адже зовсім іншу одіж приготував для нього князь Томаш. Домагається чомусь Томаш Радзівілл, щоб Ілія взяв участь у рицарському турнірі — для чого, навіщо це йому? Нехай рицарі, що зібралися з усіх усюд до Кракова й домагаються чогось, але ж йому королівська дочка навіщо? Й до князя Томаша Радзі-вілла, котрий стояв на брамі, чекаючи на Ілію:
— Може, не треба, князю Томаш, зайве те мені, нічого ж не хочу, нічого не домагаюся?
— Не кажи! — Й, посміхаючись: — Ще велике гетьманство Литовське мусиш перебрати.
Справді, Ілія не проти великого гетьманства Литовського, котре чомусь синові від батька не передається — отець, князь Костянтин, теж не зразу великим гетьманом став, після того тільки, як показав, на що здатний. Тільки натур йірі рицарському що доведе Ілія?
Тим часом князь Томаш озвався:
— Сподіваюся, що король зверне на тебе увагу, сподобаєшся ти йому.
— Але ж треба тоді мені хоч одну перемогу здобути.
— Чи ти не воїн, Ілія, ні разу на татар не ходив, не тримав шаблі в руках?
— І королівська донька нащо мені? — наполягав на своєму Ілія.— Адже ж за жону її собі не візьму, коли маю Анну.
— Не побивайся — турнір більше для того, щоб королева розважилася.
Чекав Ілія, коли Томаш вовтузився із замком, який довго не відмикався, що потрапить у скарбницю, де тільки золото й срібло, а як той запалив смолоскип і високо підняв його над головою, угледів, що там лише одні манекени в рицарському убранні і озброєнні. Подав їлії князь Томаш шолом, змусив потім одягти й лати.
— Якраз на тебе,— зостався задоволений. Сказав далі: — Упевнений, король одразу зверне на тебе увагу, бо ж лати…
— Особливі якісь?
— Йоганом той майстер звався,— почав розповідь Томаш.— 3 Німеччини прийшов до короля Казиміра, для нього й дати викував, хоч той їх і не приміряв, не до того йому було, хворому. Мені їх віддав старий король.— Зиркнув навколо й по тому* — Образа лише велика раптом узяла Йогана, що король отак розпорядився, не захотів більше зоставатися в Польщі.
— Певно, всі давно про те забули,— зауважив Ілія, зиркнувши на себе в дзеркало.
— Ні, Сигізмундові щось і пригадається.
А може, те й добре, раптом майнуло Ілії, що князь Томаш наполіг на своєму? Хоч би для того, аби у себе вдома, в Острозі, мав про що розповідати, адже гетьман Радзівілл й Анна — усі допитуватимуться, як йому велося в Кракові?
На подвір’я пішов далі за князем Томашем, де вже стояв приготовлений для Ілії кінь, покритий червоною шовковою попоною. І ще другий. Здивувався: для чого ще один кінь? А Томаш:
— Для зброєносця твого.— Й, пояснюючи: — Такий звичай рицарський, щоб хтось постійно при боці був. Так що Наливайка свого візьмеш з собою.
Правда, коли Наливайко при боці, то хіба не впевненіше себе почуватиме — не чужий же!
Нічого робити — скочив у сідло Ілія. Наливайко ж у спину Їлії дивився, чекав, що той оглянеться на нього, злегка кивне головою, мовляв, усе гаразд, Василю! Ні, Ілія раптом забув про все на світі — чи тому, що Вавельська гора перед очима, на котрій королівський град. За брамою Ілія й Наливайко одразу опинилися в оточенні озброєних вершників, що аж лячно стало — чи не прямо отут, на закритому замковому подвір’ї, й відбудеться поєдинок? Хоч увесь мокрий Ілія, а шолома з голови не здійняв — може, так треба., бо ж усі рицарі ще й з опущеними забралами, попустив повіддя, час від часу позираючи на градські стіни, на криту галерею, де вже почали з’являтися люди — чоловіки в перуках, жінки в крислатих капелюхах.
— Того, в чорній сутані, пізнаєш Наливайку? — показав рукою.
— Звісно. Ще на мене дуже дивився, як зустрілися біля Маріацького собору, й щось ніби хотів сказати, а я…
— Що вчинив?
— Мерщій геть подався, що ж інше.
— Бачиш, разом з королем тепер.
— Хіба те щось значить?
‘ Ілія не відповів Наливайкові — не встиг, бо в усіх кінцях Вавеля раптом лунко загучали сурми, то рицарі заворушилися. Тільки Ілія з Наливайком зосталися на місці, неначе вони сторонні спостерігачі, що їм тільки прослідкувати за турніром. Й ще, оглядаючи галерею, думав Ілія: а де ж вона, дочка Сигізмундова?
З-за кущів тоді несподівано вискочив з розгону на майдан маленький чоловічок, виставивши наперед довгий спис з тупим наконечником. Не встиг притримати коня, як на нього, ніби із засідки, кинувся інший рицар. Щось одразу глухо тріснуло, почув Ілія, лати, видно, не витримали, й обидва воїни з коней попадали на землю. А перед очі Ілії несподівано Беата — хто така? Чи й завтра прийде вона в собор і молитиметься там перед розп’яттям?
Своє друге видіння в соборі згадувала Беата, як на широкому проході він раптом постав, незнайомий князь. Розказала про те Антонієві, а той:
— Може, то лише тінь?
— Ні, мій князь.
— Хоч знаєш його ім’я?
— Не питала про те.
— А сам він не сказав, не назвався?
— Ні.
— То чого ж хочеш, на що сподіваєшся?
— На твою допомогу, отче, на твою раду.
— Таж я хіба не раджу тобі, не кажу: краще, коли про все те забудеш, як про лихий сон.
Лихий сон? Подумки заперечила Антонієві: найкращий, певно, її сон, якого, можливо, ніколи вже в житті не побачить. Змінити ж бо нічого не може — такий осуд, така її доля, що той рицар, який вийде переможцем з усіх поєдинків,— візьме її. Дуже карається тим Беата, ані Антоній, ні король Сигізмунд не зважають на неї — чому? Збайдужіли чому всі? Мимоволі пильно приглядалася до рицарів на майдані.
— Отой, отче, що в блискучих латах, хто такий? — запитала.
— Неначе хочеш, щоб він переміг?
— Ні, я хочу, щоб князь мій несподівано з’явився, упав навколішки перед королем.
Похитав головою Антоній і, як раніше у храмі, мовчки поклав руку Беаті на чоло. Спостерігав тепер за королем, вся увага якого на рицарському полі — чи й Сигізмундові, бува, не хочеться показати себе рицарем? Заперечливо похитав головою: який з короля рицар? Як і з нього, Антонія, що його зброя не гострий меч, а слово боже. Розносить його по світові, щоб зійшло воно, заворушилося врожаєм на Польській всій і Литовській землі. Й на далекій Московщині, звичайно, якщо дійде туди Антоній, ніхто йому не заступить дороги. Вирішив: після того, як усе владнається з Беатою, знову подасться у мандри. Й нікуди інде, а зразу в Острог, до молодого князя Ілії. От і я, мовляв, чи думав, що ми вже ніколи більше з тобою не здибаємось, не побачимось?
З багатьох князів окраїнних Антонієві найбільше сподобався Юрій Радзівілл, що його брат Томаш — довірений усієї королівської родини. А як радо приймала Антонія гетьманова дружина, княгиня Климен-тина! На її допомогу і на підтримку гетьмана Юрія Радзівілла надіється —”докладе до того розуму свого, сили, терпіння, щоб оця твердиня православ’я на Україні, Острог, повернулася лицем до Риму.
Аж тут Беата раптом міцно стиснула руку Антонієві. З несподіванки стрепенувся:
— Що з тобою, дитино моя?
Не міг збагнути, що раптом скоїлося з Беатою,— невже молитва спричинила до того? Показав на поле з височини:
— Потерпи трохи, й переможець скоро постане перед королем і королевою.
— І переді мною?
— Звісно, й перед тобою, Беато. То й візьмеш його.
— Ні,— заперечила.— Бо він випередить усіх, мій князь.
— Де візьметься, з неба хіба впаде?
— Може, й з неба, не знаю, тільки забере мене з Ва-веля. Він, більш ніхто!
А над Краковом, над Вавелем ніби поплив туман, що з нього, думав, зараз опуститься на землю той князь, про якого марить Беата. Посміхнувся сам до себе: господь хоч і воскрешав мертвих і насищав голодних, а ні з неба, ні з хмар той загадковий князь не з’явиться! Прислухався: а може, він сходинками вже підіймається на королівську галерею, домагаючись, аби сторожа розступилася перед ним, бо в його жилах теж тече королівська кров? Нікого лишень не бачив Антоній, хто б рвався до короля, спішив до нього, інакше б хіба королівський радник Томаш Радзівілл такий спокійний був? Хоч зовсім ні — чимось, видно, той збентежений.
Може б, ще ламав Антоній голову над цим, та тут Віт Ствош, майстер, раптом з’явився на королівській галереї, мовчки став збоку. Повернувся до нього чернець, поспитав:
— Може., й мене візьмеш в науку, як короля?
— Коли хочеш.
— Навчуся хіба?
— Звісно, якщо дав бог тобі талант до того.
— Як про те знати?
— Спробуй, як і король.— І далі: — Хоч кожному своє: володареві — корона, а мені — долото.
— А для мене що?
— Тобі, певно, хрест.
Що ж, погодився з цим Антоній, кожному своє, і король коли взяв долото в руки, то тільки для розваги, для забавки. Знову по тому до Беати:
— Чекаєш ще?
— Звісно, прийде він, об’явиться. А коли — не знаю.
— То скажи хоч, з якого боку його виглядати?
— З усіх боків.
Стримував Ілія коня, вагався. Не те, що боявся,— ні, просто думав: нащо йому цей поєдинок? Не справжня ж це битва — розвага, не йдеться тут про життя або смерть. Краще б шаблю над головою та стрімголов на татар! Не розумів — навіщо князь Томаш змусив його до турніру? Чого хоче цим досягти? Може, думав, непомітно зникнути? Ніхто ж не знає його, не підозрює, що то за лицар у блискучих латах. Король Сигізмунд, правда, допитуватиметься, що то за один, котрий ухилився від поєдинку, але хіба що довідається?
Короля й королеву Ілія бачив на галереї. І князя Томаша, що всі вони, відчував, дивляться на нього. Й що думають? Що боягуз — даремно носить рицарське убрання? Потім повернувся до вершника, що з’явився на полі,— малий, непоказний, бачив, в іржавих латах,— схожий на першого, який уже брав участь у поєдинку. Хіба не зіб’є такого з коня Ілія? Видно, дуже бідний, міркував, лати ж іржаві, а й йому хочеться чогось у житті досягти. Бо Ілії, князю Острозькому, що потрібно — хіба в себе, в Острозі, не король?
Й до Наливайка, ніби питаючи від нього поради:
— Що думаєш про те, Василю?
— Відступати, здається, нікуди. Вагання свої облиш.
— Бачу, дуже хочеш, щоб ішов я на герць,— здивувався Ілія.— Тоді скажи, чому?
— Бо кожний відступ ганебний.
А що б учинив його батько, князь Костянтин,— про себе подумав,— якби потрапив на* такий турнір, як Ілія? Сміливо пішов би на бій, бо ніколи не відступав князь Костянтин Острозький?
Добре — сповнився враз рішучістю Ілія. Вихопив з Наливайкових рук довге дерев’яне древко й до рицаря на полі, аби вибити його з сідла, і хай що буде! З усієї сили смикнув потім за повіддя, розвертаючи коня, щоб ударити ще раз, бо перший удар виявився не такий сильний, як потрібно, тільки сам, як підкошений* звалився долу, не розуміючи, чому? Що сталося? Чи кінь несподівано спіткнувся? Тільки вже переможець з мечем над Ілією, готовий наче зарубати його, забити на смерть.
Мертва тиша запанувала на королівській галереї, бо хто ж отой переможець, що виборов отак собі королівську дочку? Всі чекали, що король зараз пошле по нього* але Бона несподівано проголосила:
— Той, що на землі, і буде мужем Беаті! — Й далі рішуче: — Хочу, щоб тільки так було, не інакше! І ти, Сигізмунде, якщо любиш мене…
— Хоч переможений, а все ж рицар,— погодився з тим Сигізмунд.,
І тоді в тиші, яка знову запанувала навколо:
— Ні, королево, ні! — Це Беата раптом гірко заридала.— Тільки за князя мого піду, більш ні за кого!
5
— Де я? — розплющила очі Беата.
— Не бачиш хіба — у своїй постелі.
Правда, у своєму покої вона. Значить, то був лише сон? Адже ж привиділося, що рицар, який упав з коня, раптом її — впоперек сідла,, й далеко за гори та ліси. З полегшенням зітхнула — нічого того не сталося, у Кракові вона, в королівському палаці у Вавелі. Тут і залишиться, бо де ж їй більше бути?
Зирк потім на Антонія, а той:
— Страшно налякався, бо ніби втратила ти розум.
— Рицар отой, що його королева за мужа мені вибрала,, де він?
— Зник, ніхто й не відає, куди подівся; метушня поки йшла на галереї, то його вже й не стало.— І далі: — Але ти, бачу, не хочеш про те й чути.. Чому? Може б, враз, з першого погляду, припав тобі до серця?
— Ні, отче, бо в мене в серці інший, що, може, ^араз у соборі чекає на мене.
— Коли хочеш,— запропонував Антоній,— то піду й скажу йому: облиш сироту. Нащо баламутиш їй серце? Нехай спокій скорше зійде на неї.
Злякалася Беата, а по тому сама себе заспокоюючи: а може, рицаря того, невдаху, князь перехопив, сховавши надійно у своєму замку, нехай слуги королівські обшукають увесь Краків — даремно. Й до Антонія:
— Чи королева тоді заспокоїться, якщо рицаря того ніде не знайдуть?
— Сподіваєшся на те?
— Звісно, сподіваюся, адже сам мені казав, що надіятись на бога треба до кінця.
— Надійся, а я тим часом помолюся, аби тобою, Беато, ще якась химера не заволоділа, щоб задоволена, щаслива була.
Вже вкотре каже їй про це Антоній, та чи справді бажає їй щастя? Бо ж, можливо, там бачить Беатине щастя, де його нема й не може бути.
Й уперше за довгий час згадала матір свою, княгиню Костелецьку. На королівську милість віддала її мати — чому? Може б, краще залишила з собою, щоб завжди мала до кого прихилитися? Відтоді, як королева Бона зайняла Вавель, княгині Костелецькій не можна сюди — чого? І нестримно захотілося Беаті до матері.
— Коли нічого, отче, не можеш зробити, то хоч відвези мене в замок Костелецький.
Чому ні, одразу подумалося Антонієві, адже ж йому теж давно хочеться побувати в Костелецькому замку, де знайшов найперший і найкращий притулок, як тільки з Риму прибув до Польщі.
— За матір’ю твоєю, Беато,— сказав,— і я скучив.
— Про те лиш,— попросила Беата,— що поїдемо з тобою, нікому ані слова, нехай і я отак сховаюся від них, як отой рицар.
Зразу поспішно почала збиратися Беата, радіючи: скоро буде біля своєї матері, що з нею зовсім не страшно. Котра і проти королеви Бони постане, якщо потрібно. А в думці: а як же він, князь? Можливо, треба йому послати вість, повідомити якось про свій від’їзд? Й з уст:
— Хоч би знати, з якого краю він, з якої землі?
— З радістю з ним полишиш Польщу?
— Все з радістю готова полишити.
— І мене?
— Ні, отче, ти разом з нами.
— Навіть коли твій князь того не схоче?
— Все, що його попрошу, зробить для мене.
— Упевнена?
— Звісно, адже ми любимо одне одного.
— Хотів би і я бути отак переповнений вірою й надією.
— Домагаєшся ж чому тоді від мене зовсім іншого?
— Бо тільки людина я, Беато.
— І я людина, отче.
Насторожено прислухався Ілія до тиші, що панувала в домі князя Томаша Радзівілла. Дуже невдоволений, бо як могло статися, що не втримався в сідлі? Спасибі Наливайкові, бо, може б, той рицар ще довго був над Ілією, здіймаючи меч над головою. Не справдив сподівань князя Томаша, й тепер що скаже Ілії старий королівський радник? І заплющив очі, адже голос, що вчувається йому, солодкий дуже і тихий. І далі: що б сказав гетьман Юрій Радзівілл й Анна як би повелася, довідавшись, що у Кракові одружився Ілія? Заперечливо крутнув головою: не може того й припустити! Й невідомо чому позаздрив Ілія рицареві-переможцеві — великою королівською милістю нагородить його Сигізмунд. А Ілія що одержить, яку винагороду за те, що взяв участь в турнірі? З кутка в куток зміряв кроками покій, загукав потім:
— Чи ти далеко, Наливайку?
— Ні, князю, близько біля тебе,— обізвався той з-за дверей.
— Наче чекав, що покличу?
— Бо таки чекав.
— Чому?
— Одному тяжко, до когось заговорити треба. А окрім мене до кого можеш?
Правду каже Василь зараз Ілія тільки до сотника свого може заговорити, більш ні до кого. Вичекав трохи й до Наливайка:
— Її більше ні разу не бачив, тої шляхтянки з храму?
— Чому не бачив? Зустрілася якось.
— І що?
— А те, що не принесе вона тобі щастя.
— Про те хіба тебе питаю?
— Не знаю, про що питаєш, а що забаламутила тобі голову, видно зразу. Заради неї готовий зректися…
Чого, чого може зректися — невже віри православної, що її батько, князь Костянтин, заповідав над усе берегти? Зауважив заспокійливо:
— Не бійся, Наливайку, гріха на душу не візьму.
— Передчуття все ж недобре, швидше б Краків був поза нами, а попереду Острог.
Втомленим почував себе Ілія, розбитим — вирядився у лискучі лати, а сам — з коня; як доведе тепер, що не гірший за всіх тих рицарів, які брали участь у турнірі? Й потому: коли в нього зросте дочка, то для неї теж влаштує турнір — для розваги, для забави більше, бо впевнений: вона сама собі вибере мужа, не з примусу заміж піде, бо інакше чоловік і жінка байдужі будуть одне до одного від першого дня й до кінця життя.
*— А ти, Наливайку, про одруження не думаєш? «— запитав несподівано.
— Коли правду казати, то іноді на розум таке й приходить.
— І що?
— У Києві вона, князю, проста козацька дочка, Марія на ймення.
— Любиш її?
— Чого б тоді журився по ній?
— Й вона, Думаєш, по тобі сумує?
— Ще й як!
— То, значить, окрім Марії, нікого не хочеш?
— Нікого.
— Найкраща ніби на світі?
— Може, й не найкраща, але для мене добра.
— І ти їй добрий, що не можете дочекатися, поки поберетеся? — Й сам до себе: — А я байдужий, і Анна, певно.
— Хоч її все-таки візьмеш?
— Хто його знає.
— Не кажи — не посмієш, бо ж усі Радзівілли тоді стануть проти тебе, і в першу чергу Томаш.
— Чим тобі князь Томаш не подобається?
— Рід український адже свій забув!
Не заперечив проти того Ілія, бо ж таки справді, хіба не справжнісінький католик князь Томаш! І дивно, що брат його, гетьман Радзівілл, тримається до цього часу українських звичаїв, хоч княгиня Климентина католицького сповідника при собі тримає. Чи й Анна така, як її мати, що свого намовлятиме Ілію, й він довго тому не зможе противитися? Як же тоді бути? Не знаючи, як усе повернеться в його житті, сказав твердо собі й Наливайкові Ілія:
— Роду українського свого не зречуся.
— Ніхто до того тебе не змусить, ніяка шляхтянка, ніякий чернець римський?
— Не покорюся їм.
— Хоч і зведуть вони тебе з життя?
— Хіба я один, Наливайку?
— Не один, правда. А може статися, що зостанешся зовсім самотній.
— Наче лякаєш мене?
— Для того кажу, щоб завжди обачний був.
Змірявши очима Наливайка, Ілія подумав: чи не
багато дозволяє він своєму сотникові? Геть усе чисто вислуховує від Василя — скарги, поради, застереження — чому? Хіба він рівня князеві? Не може Ілія в когось іншого попросити поради, в Томаша Радзівілла, наприклад? Й сам собі заперечив: ні, Польща й Краків — для нього чужина, й найближчий йому тут насправді Наливайко. Тому прихильно сказав:
— Яка ж вона, твоя Марія?
— Не гірша, ніж твоя шляхтянка.
— Звідси, з Кракова,— не зважив на те,— одразу до Києва, щоб не сумувала твоя Марія?
І в цей час князь Томаш, рвучко розчиняючи двері*
— Про кого тут мова?
— Про того рицаря, що з ним князь на поєдинок ще б раз хотів стати,— поспішив на допомогу Ілії Наливайко.
— Справді, Ілія?
— Якби звів, князю, мене з ним на виду в короля й королеви, став би… Упав з коня… Чого? Не розумію, та й годі!
Не справдив молодий князь Острозький сподівань князя Томаша, адже все закінчилося зовсім не так, як він вимудрував. Намовляючи Ілію на поєдинок, упевнений був, що молодий, дужий князь Острозький усіх рицарів переможе — довірений королеви, він заздалегідь довідався від неї, кому вирішила віддати Беату — тому, хто найганебнішої поразки зазнає. Навіть підтримав Бону в тому. І раптом Ілія упав з коня. Дуже вже хочеться королеві позбутися Беати, пообіцяв їй, що посприяє в розшуках рицаря-невдахи, та як може? Адже братові Юрію такої прикрості не завдасть.
— Шкода, сказав невдовзі. Й по тому, не скінчивши думки* — Так що найкраще, Ілія, нам іти до короля, щоб Анна на тебе задаремно не чекала.
Знову Ілія з невдоволенням на Томаша Радзівілла — змусив на зовсім не потрібний йому поєдинок, а тепер, не дай бог, ще перед королем осоромить! Якось треба буде постояти за себе, бо ж не хто-небудь він, а Острозький, чий рід, можливо, набагато древніший, ніж Сигізмундів.
Тим часом князь Томаш, щоб заспокоїти Ілію:
— Король, знаю, буде милостивий і до нас з тобою, й до брата Юрія, й до Анни, майбутньої .жони твоєї. Не хочу, щоб нарікала на мене, адже візьмеш тільки її.— І далі, наче в чомусь засумнівавшись: — Правда, радо б віддав король за тебе сироту, але, думаю, Анни не облишиш, не скривдиш її? Правда?
Не відповів на те Ілія й очі перевів на Василя Наливайка, мов чекаючи від нього поради, а той тільки мовчки закліпав повіками, бо чим може допомогти князеві? А Томаш тим часом, як почав одягатися Ілія:
— Шаблю не забудь, прихопи з собою.
— Хіба з ким битимуся?
— Не знаю, на всяк випадок.
Старовинну татарську шаблю підв’язав до пояса,— від кримського хана потрапила вона до князя Костянтина, а Ілія кому її залишить у спадщину?
Краківська бруківка одразу гучно зацокотіла під кінськими копитами, порушуючи міську тишу. Мимо Маріацького собору, на який озирнувся Ілія,— може, вона там, шляхтянка-незнайомка, чекає на Ілію, сподіваючись, що несподівано об’явиться до неї? Й сам до себе: ні! А Томаш Радзівілл здивовано зиркнув на Ілію, запитав:
Щось ніби сказав?
Причулося, князю, бо ж вітер кругом.
— Може, й справді вітер.
На Вавельському подвір’ї готував Антоній карету, бо таки вирішив, що відвезе Беату в Костелецький замок, зарані радів зустрічі з княгинею Катериною. Власноручно запалив ліхтарі на козлах — скоро ніч, то щоб далі видно було. Наостанок вирішив повідомити королеву Бону про свій від’їзд, та не встиг піднятися й на кілька сходинок, як сторожа:
— Томаш Радзівілл і князь Ілія Острозький!
Затримав подих — Острозький? Ілія, що не допустив Антонія до Острога? Нетерпілося Антонієві податися навстріч вершникам, на світло, щоб Ілія одразу упізнав його, проте не зрушив з місця, думаючи: чи не нагода тепер, щоб Ілія відкрив йому шлях до Острога й до інших своїх володінь на Україні?
Здивувався — не до короля чомусь пішов Томаш, а до королеви, полишивши Ілію одного в напівтемному залі. Тримається, бачив, Ілія за шаблю, наче йому зараз доведеться з кимось вдатися до битви, але ж на кого підніме він зброю? На короля? Краще тоді постане Антоній поміж Ілією й королем і прийме удар на себе, щоб у соборі святого Петра в Римі відправили месу за нього, а згодом нарекли й святим, аби надовго зостався Антоній у пам’яті людській.
Та з невдоволенням на себе: що йому верзеться? У темноті, на проході зоставався, не розуміючи: чому на одному місці стоїть Ілія, втупивши очі в підлогу. Чи зал цей, заставлений дерев’яними статуями, лякає його?
Що ж усе-таки привело Ілію до Кракова? Чого йому тут треба? Чи король і королева не завжди з певною відвертістю були до Антонія? Що ж, поки про все довідається, то нехай зачекає Беата, все одно ж від свого осуду, від долі своєї нікуди не дінеться.
І потім: а все ж таки, який Беатин осуд? Може Антоній хоч що-небудь зробити для того, аби спрямувати Беатин шлях по тій дорозі, що й йому вона колись би знадобилась?
А перед Антонієм уже Томаш Радзівілл. З одного погляду зрозумів, що задоволений князь — королева, значить, була до нього милостива.
Заступив йому дорогу, запитав:
— Свого домігся, правда?
— Правда. Королева зразу зрозуміла мене.
— А я тебе не зрозумію, ні, князю Томаш?
— Зрозумієш, чому ні? — Й після короткої паузи: Про тебе теж думав, на твою допомогу сподівався.
— Тепер уже моя допомога тобі не потрібна?
— Королева сама все вирішила.
— Не питаючи ні в кого поради?
— Діло ж таке, що нічия порада їй не потрібна.
Трохи неприємно стало Антонієві — чи не хоче тим
сказати князь Томаш, що у Вавелі йому більш нічого робити? Запитав, тихо, нічим не виказуючи бентежності:
— Значить, і я вже тобі ні до чого, князю Томаше?
— Пробач, Антонію,— ураз збагнув Радзівілл — щось не те він сказав Антонієві, невільно образив посланця римського.
— Нічим переді мною не провинився, князю.
— Здалося мені.
— І мені здалося.— Й, перечекавши мить: — До Ілії спішиш?
— Аби порадувати його — Анна Радзівіллова тепер від нього нікуди не дінеться.
Уважно слухав Антоній Радзівілла й нічого не розумів: про що каже князь? Анна Радзівіллова і князь Ілія Острозький здавна заручені й одружаться зразу, як тільки повернеться Ілія додому? Нехай! Антоній проти того нічого не має, зовсім то не на його користь, коли перешкодить Ілії й Анні побратися, навпаки, це краще для нього! Вислухавши ж далі Томаша, зрозумів Антоній, що молодий князь Острозький і є той невдаха-рицар, якому королева Бона хотіла віддати Беату, а тепер… Радів: хіба ж не чудо сотворив господь для Антонія, щоб отак ураз відкрилися перед ним двері Острога? Не через Анну Радзівіллову й княгиню Климентину — через Беату, аби ще й так князеві Острозькому по-мстився. Не постукав навіть, хутко розчинив двері:
— Королево! — І далі: — У важливій, невідкладній справі я, бо ж, розумієш, боже то провидіння, так треба для нас з тобою, королево, для святої церкви римської, щоб ніхто інший, тільки князь Ілія Острозький одружився з Беатою.
— Але ж Томаш…
— Взяти повинен Беату Ілія.
— Як же тоді вони, князь Томаш і його брат, гетьман?
— Змиряться, коли ще ти королівською владою своєю звільниш молодого князя Острозького від зобов’язань щодо Анни Радзівіллової. Щоб вороття не було, а Острог для нас з тобою відкрився, королево. Беата для того вже постарається, послужить, аби святий отець римський нас із тобою, королево, за те благословив. І самого князя Ілію, за яким усі інші українські князі підуть. Не сумніваюся.
Підступив ближче до королеви Бони Антоній, став перед нею навколішки:
— Найкраща, наймудріша з усіх королев на світі! — Й, підіймаючись: — Завжди була і будеш першою в моїх молитвах.
— Сходи тоді до них, скажи, що думку свою змінила.
— Добре, бо я вже давно переконую Беату, що божа то воля. Й від долі своєї нікуди їй не втекти, не сховатися!
Беата ж, готова була до від’їзду, в очікуванні. Казала собі: на цей раз допитає матір, змусить її зізнатися в усьому.
І далі: а королева Бона з такою великою зненавистю до неї — чому? Побережеться тепер Бони, навіть склянки води з рук її не візьме, боячись, щоб не напоїла її отрутою. Й коли опиниться за стінами Косте-лецького замку, то вже ой як не скоро. Ніколи, певно, не об’явиться у Вавелі.
Злякано позадкувала: адже не один Антоній, з королевою. Нічого не розуміючи, допитливо позирала на ченця, а той:
— Рицар несподівано об’явився, жоною котрого стати мусиш.
— Краще накладу на себе руки.
— Гріха такого на душу не візьмеш. Та й чого ж бо, ще не побачивши його? Може, якраз тобі сподобається?
Угледів Антоній, як зненацька спалахнули очі Беати-ні, якою рішучістю раптом сповнилася вона, аж злякався — справді, може, накладе на себе руки? Присів до неї:
— Що з тобою, дитино? Якась дика, непокірна…
— Боюся я.
— Але ж ні до чого з королевою ми тебе не приневолюємо, хочемо тільки, щоб глянула на рицаря. Думаємо, стане тобі до вподоби. А ні, то одразу ж від’їдемо.
Не стала більше перечити Антонієві Беата, бо й самій уже захотілося хоч одним оком глянути на того не-вдаху-рицаря. Пішла услід за королевою до Посольського залу, де вже й король, і князь Томаш Радзівілл були. І… Ще не ступили на поріг, а вже впізнала його Беата! Не втрималася, простягла руки:
— Князю!