До Києва спішив Василь Наливайко, адже все не так склалося, як він сподівався. Князя Ілію залишив у Ко-стелецькому замку, куди допровів його — усе через те, що раптом увійшов Ілія в Маріацький собор, неначе доля його туди повела. Й тепер що? Одне без сумніву, що добра з усього того не буде. Тоді ж, як забрав князь Томаш Ілію, то й на ринок вони не повернулися. Не знаючи, що робити,— адже тривога всього його обіймала,— вийшов Наливайко у Краків, походив по його вулицях, на тому місці трохи постояв, де посадовили пани Муху на палю; зайшов потім у Маріацький храм — чомусь думалося, що там Ілія зі своєї полькою, але ні, порожньо в соборі й холодно, не так, як у Софії в Києві, куди часом з Марією заходили, де всі божі пророки — наче добрі приятелі, що часто їх бачив у батька на гостині. Він потім з’явився на проході, чернець римський Антоній. Одразу повернув від нього Василь, та Антоній перегородив йому дорогу, запитав:
— Чи я дуже вже страшний, чи тобі якоїсь кривди завдав?
— Ніякої.
— Бо ніколи кривди тобі й не завдам. Особливо тепер, коли одружився твій князь, узяв собі жону.
Не міг збагнути Наливайко: як могло так враз статися, щоб князь Ілія одружився, забувши про все на світі, про Анну Радзівіллову, про те, що українець він, що звичаї народні пообіцяв батькові своєму, князеві Костянтину, до кінця берегти?
Холодом усього пройняло, а потім кров припливла до обличчя.
Антоній же далі, ніби того нічого не помічаючи:
— Так що ж побажаєш князеві своєму?
— Добра, звісно, благополуччя.
— І король, і королева теж із таким побажанням до Ілії. І я тільки з добром до нього, не пам’ятаючи образи.— Й далі: —Не гніваюся за те на нього, сподіваючись, що й сам Ілія карається.
Мовчав Наливайко, нічого не казав, і тоді Антоній знову:
— Може б, і тобі, Василю, за прикладом князя? Одружися тут, у Кракові, візьми собі жону. Коли хочеш, то й допоможу тобі в тому.— Й помовчавши трохи: — Чи, може, вже й заручений?
— Заручений чи ні, а від нареченої своєї не відмовлюся.
— А від віри православної теж?
— Чого б від неї відмовлявся? І Марія…
— То вона в тебе Марія? — підхопив Антоній. І далі: — А як приїдеш до Києва, а її там раптом нема?
— Де вона подінеться?
— Татари можуть украсти.
— Далеко від Києва татари.
— То якийсь спокусник тебе випередить. Чи, може, Марія в черниці піде.
— Навіщо те їй?
— Не скажи — душа жіноча незбагненна!
Всю дорогу до Костелецького замку Ілія й Беата були в кареті, а Василь на коні. Ще й сторожі багато, що й словом не міг перекинутися з молодим князем.
А в замку спочатку зустрів молоду жону князеву. Гострив шаблю на подвір’ї, а вона ніби з неба спустилася — усміхнена, щаслива. Підхопився одразу, а Беата:
— Наче мене не любиш?
— Нехай тебе князь твій любить,— відповів трохи зухвало.
— І в Острозі так до мене ставитимешся? — не зважила на те, допитувалася.
— Острог тепер залишу.
— Хіба не дав слова князеві, що завжди з ним будеш і жону свою в Острог привезеш?
— Князеві я вірний,— важко зітхнув.
— Чому ж тоді не хочеш мені бути вірний?
— Не знаю тебе.
— Гніваєшся, може, за те, що я іншої віри? — Й, передихнувши, поспіхом: — Але ж ти, Василю, і твоя Марія обоє зостанетесь у своїй вірі.
— А князь?
— Ні до чого його не приневолюватиму.
— Дочасно, певно, а згодом все одно його до своєї віри тягтимеш.
— Ні, житимемо кожний у своїй вірі.
— Хіба так можна?
— Слово князеві дала, що й дітей наших не приневолюватимемо, щоб кожний ішов своєю дорогою. Так що не гнівайся на мене, адже не зробила нічого такого, щоб заслужила на твоє невдоволення.
Із замкової стіни помахав у цей час до нього рукою Ілія. Піднявся, став поруч, а князь захоплено:
— Глянь, Василю, яка краса!
— У нас хіба гірше? — стенув плечима.— В Острозі чи й у Києві.
— Засумнівався чомусь у мені? — винувато мовив Ілія.
— Збаламутила-таки вона тебе, що пішов за нею.
— Щоб потім вона пішла за мною.
— Дай боже,— зітхнув Наливайко.
—: Не бійся, доки живий я, ніхто прикрості тобі не завдасть.
— За себе не боюся.
— За кого ж тоді?
— Тепер уже й за неї, жону твою.
— Так я і знав, Василю,— зрадів Ілія,— що полюбиш її й прийде час — за неї горою станеш, коли, можливо, сам захистити її не зможу. Так що дай слово, Наливайку, що послужиш княгині моїй, не дозволиш її нікому скривдити, бо ж так, видно, бог хотів, що змінити вже нічого не можна.
— Думаю, найкраще, князю,— попросив,— коли відпустиш мене до Києва, щоб потім тебе й княгиню твою зустріли ми удвох з Марією в Острозі.
Змушений був відпустити Василя, хоч і не радо це зробив Ілія.
Чому,— розмірковував Наливайко,— дуже затримував його Ілія в Костелецькому замкові? Чи страх який несподівано заволодів князем, що в оточенні чужинців сам залишився? Поставив себе на місце князя, сказав: погано б, звісно, почувався, якби нікого близького поруч, хто б • міг, у разі потреби, й за шаблю взятися.
Та вже перед Василем наречена його Марія, що дуже плакала, коли став на службу до князя Костянтина й від’їхав до Острога. Довго не заспокоювалася, що аж розсердився:
— Я ж не вмираю, Маріє!
— Але ж покидаєш мене,— до Василя з плачем.
— На час тільки, на час, не на завжди.
— Чому ж тоді мені здається, що назавжди, що більше не побачу тебе?
— Не бійся, люба, заспокойся.
— Значить, приїдеш по мене, забереш,— допитувалася,— коли ляхівки якоїсь собі не знайдеш?
— Що в тебе, на мислі, Маріє?
— Хіба такого не може бути? — сказала з болем.
— Не може!
Зненацька знову розплакалася, та вже нічого не казав їй Василь, не дорікав і не втішав. Пригорнув лише Маріїну голівку собі до грудей, поки старий Богдан, батько, не вийшов на ганок, питаючи:
— Хто ж отут так жалібно плаче?
— Бо Василь мене покидає! — зразу до нього Марія.
— Прощається лише, адже покинути тебе не посміє. Тоді разом з тобою, Маріє, його проклянемо.
— Бо ви любите мене, тату?
— Правда, доню.
Смутно тоді стало Василеві, а тепер, згадуючи прощання з Марією, радів, бо така вона в нього, що кращої на св^ті нема. Як привезе її в Острог, то неодмінно вона всім Василевим близьким і далеким родичам сподобається. Й жоні князевій, молодій княгині Беаті, бо як інакше зостанеться він в Острозі?
Хоч як скорше хотілося до Києва — з дарунками адже і батькові, й нареченій, щоб знали: Василь і на чужині думав про них,— а кінь притомився. На лузі, що трапився при дорозі, відпустив його, хай спочине, попасеться.
Сам у затінок, під копицю сіна. Розв’язав торбу, хустку шовкову вийняв звідти, розгорнув — гарна, що такої, мабуть, і в Києві ні в кого не буде. І розкішне намисто в кілька разків. На сіні, біля ніг своїх розклав усе. На хустку ж поклав люльку — велику, з довгим костяним чубуком, у Кракові в одного гендляра купив. І кисет, доповна набитий пахучим тютюном, що, певно, батькові смакуватиме. Довго милувався на кожну річ, радів, неначе сам від когось одержав надзвичайно коштовний дарунок, про який давно мріяв. Хоч які дарунки мав? Батько, коли постарів, то віддав Василеві турецьку свою шаблю, що з нею на шляхту ходив, сподіваючись, певно, що колись потрапить вона до рук тому, хто постарається для слави роду Наливайкового.
Не так люльці й тютюнові, думав, радітиме старий, як оповіді Василевій, бо ж на те каміння ступив, що зросив його Муха своєю кров’ю. А ще, певно, захоче знати батько, про що гомонять у Польщі прості люди, чи питають: хто ж після Мухи постане на панів, чи знайдеться ще отакий хоробрий чоловік, щоб зовсім нічого не боявся, а люди повірили б йому й пішли за ним?
Гарно було Василеві. З усіх усюд вітерець прохолодний, сонце не пече, а лагідно пригріває крізь легкі, як лебединий пух, хмари. На повні груди дихав — повітря доповна насичене солодкими й водночас духмяними пахощами степового квіту, адже любить степ Василь.
А Марія, думав, ніколи не була в степу, хоч далина задніпровська теж манить її, бо ж хіба раз, позираючи з київських круч, питала: а що там, далі, який світ? Татарський,— казав їй,— бо Київ їх приваблює — древнє дуже і славне місто, недаремно ж князь Костянтин побажав навічно зостатися в Києві. В Печер-ській Лаврі на вічному спочинку. Обов’язково прийдуть з Марією до його могили, уклоняться їй, вінком із степових квітів заквітчають.
І несподівано: а де виросте його, Василева, могила? У Києві, Острозі чи десь інде?
Стрепенувся зразу: про що він? Ще ж не нажився на світі — молодий, неодружений.
Вставати не хотілося, так би й зостався до вечора, а потім, може, й до ранку. Розпростерся, розкинув руки, дивився на білі прозорі кучугури на небі,, на чорних круків, що раптом звідкілясь прилетіли, закружляли над лугом. Вишикувалися потім у довгу лінію, зникли в безвісті. Лише Василь лежав просто неба, не противлячись, віддаючись солодкій дрімоті, що поволі почала заволодівати ним — Марія, може, привидиться йому.
Та зовсім інше приснилося Наливайку — наче пливе він через широку й бурхливу ріку й ніяк не може дістатися берега, на якому зовсім нікого, лише Беата, шляхтянка польська, стоїть, склавши руки, не поспішаючи Василеві на допомогу. Далі кінське іржання почув, від якого й пробудився.
Поволі, шкутильгаючи, попрямував до коня — достатньо вже відпочив і напасся.
А на шлях віддалік несподівано вискочив татарський кінний загін. Десять вершників при зброї, поміж якими карета, що в ній хтось ламав руки, волаючи на поміч. Смутно було, бо ж куди везуть татари оту нещасну?
З полегшенням зітхнув тільки тоді, як побачив, що ось уже він на виду, Київ — золоті бані Софії. Брама на Золотих воротях наглухо зачинена: чи не очікують татарського нападу кияни? Не спішуючись, застукав шаблею у ворота й потім загукав:
— Гей, чи є хто тут живий?
Бородатий чоловік, чорний увесь, ніби обвуглений,— чи й не вугляр, що їх багато по навколишніх лісах,— спитав, визираючи з-за брами:
— Чого хочеш?
— Нічого більше, тільки впусти мене до міста.
— Не можна.
— Чому, адже ж додому я їду, до старого свого батька.
— Думаєш, живий-здоровий він?
— Як виїжджав, то зовсім дужий був.
— А тепер, може, й помер, пошесть у нас в Києві така, що люди, як мухи, мруть, нікому й ховати.
Пошесть? Звідки взялася?
Й перед очима мертві тіла людські — чоловіки, жінки, уткнувши голови в землю, серед яких і вона… Ні, ні! Не може бути! — заперечував собі.— Хай пошесть, але ж Марія від неї врятувалася… Чи, може, б’ється в гарячці, а їй нікому води подати? Тому неодмінно мусить дістатися до Марії, щоб відвіз її подалі в степ, де цілющих трав багато.
— Все-таки впусти мене,— тепер уже благав вугляра.
— Життя тобі набридло, чи що? — обурювався той.
— Живучий я і пошесті не боюся.
— Багато було таких, як ти, а де вони?
Тільки одну голову вугляреву бачив Василь — велику, кудлату. Чомусь думалося, що й чоловік він зростом великий.
— Може, тобі щось подарувати? — питав, не відступаючи від брами.
— Нащо?
— Аби добріший став.
, — А ти від тієї моєї доброти щоб помер?
— Але ж сам того не боїшся?
— Просмолений я, а ти свіжий, і дьоготь тобі не допоможе.
— Так батько ж мій тут і Марія…
— Пошесть як мине, тоді про всіх довідаєшся… А як смерті шукаєш, то на татар краще йди, тим хоч якесь добро людям зробиш!
Хоч знав — брама перед ним не відчиниться й вугляр-вартовий більше не відгукнеться, все ж з усієї сили гатив шаблею по кованих воротях. Довго по тому стояв на місці, сподіваючись неначе, що Марія сама вийде до нього.
— Хоч би знати, на що сподіватися? — волав.
А з-за брами:
— Ні на що інше, як на бога лише, на диво!
Дуже б хотів Василь ще поговорити з замурзаним
чоловіком, але той більше ні слова, хоч як молив його, хоч як просив. Зрозумів, що через Золоті ворота до Києва не дістанеться, і повернув коня, заглибився в ліс. Хіба не киянин він, міркував, не зріс отут, хіба не облазив хлопцем усі київські кручі? Нехай брама замкнута
і скрізь навколо високі стіни. Та є ж такий лаз, щоб ним можна скористатися, з боку Дніпра, наприклад, звідки до Маріїного дому навіть ближче, ніж від Золотих воріт?
Ага, ось він, пролом у стіні, що заріс бур’яном, кропивою.
Ніде нікого, тільки то тут, то там на перехрестях — мертві, чоловіки здебільшого й діти. Торбу з дарунками тяг за собою, хоч не знав нащо. Й не до батькового дому — до Маріїного, з нею б швидше побачитися.
Угледів: хвіртка відчинена, ледь погойдується на шкіряних завісах. І двері навстіж. Загукав» не витримавши, покликав:
— Маріє!
— Чернець її забрав,— у відповідь Наливайкові з темноти.
Стара-престара Маріїна баба в хаті — на чорній брудній подушці пасмами сиве волосся, а сама жовта, як віск.
Забувши про обережність, що від старої хворість може й до нього перебратися, поспішно кинувся Василь до ліжка. Упізнала його баба, криво всміхнулася беззубим ротом, запитала:
— По Марію?
— По неї.
— А її, бачиш, нема — з Києва пішла з ченцем отим, що повів її за собою, аби від хворості врятувати, від смерті.
— А той чернець не силою її? — запитав.
— Він не силою, зате я насилу її вблагала!
* * *
Шкутильгала Марія — ноги до крові збила об груд-часту, зашерхлу землю, дощів нема і глина — як каміння. Щоб не відстати від дивного ченця, що несподівано відчинив двері їхнього дому, коли вже й батька, й матері не стало, удвох з бабою зосталися. Постав на порозі — весь у чорному, підв’язаний мотузком, з невеличкою торбиною за плечима. Злякалася, що це смерть по неї прийшла, а він:
— Прийшов по тебе, Маріє, щоб врятувати тебе, отож ходімо!
— Куди?
— Туди, де нема пошесті.
— А як упаду по дорозі?
— Не впадеш.
Поки не зустрілася очима з бабою — а як же вона?
— У Києві зостануся, дочекаюся Василя,— заперечила Марія.
— Та ж і він туди прийде по тебе, де будеш. Де сховаю тебе.
— Довідається як про те?
— Сама йому й напишеш — чи не навчена письму?
— Мало.
— Удвох складемо того листа, і я понесу його до Наливайка.
Який уже день кривавить тепер босі ноги Марія, не відстаючи від ченця, котрий пообіцяв звести їх з Василем. Втомилася, а чернець, хоч і з торбою за плечима, а все прискорює і прискорює ходу. Посланець божий, що не злякався пошесті, прийшов до Києва — тільки б уже скорше кудись її привів, щоб послала вістку Василеві.
— Чоловіче божий! — не витримала, застогнала.
— Отак мене, Маріє, не називай,— зупинився, перекинув торбу з одного плеча на друге.
— А як же?
— Антоній я.
— Отець Антоній,— повторила.
— Слухаю тебе,— зразу полагіднішав.
— Не бачиш — стомилася, ледве бреду.
— А думаєш, я не втомився?
— Зупинімося трохи, відпочинемо.
— Потерпи, вже недовго.
Так відповів Марії Антоній, а сам думав: нащо все оте вчинив? Що з того врешті-решт вийде? Зразу, як тільки Ілія з Беатою й Василем Наливайком до Косте-лецького замку поїхали, подався до Києва. Від князя Томаша ще взяв листа до брата його, гетьмана Юрія Радзівілла, в Дубно, в якому повідомлення було про те, що сталося, аби більше не надіялися Радзівілли на князя Острозького. Не знав тепер, де сховати Марію, щоб Наливайко,— даремно обіцяв, що разом вони складуть листа до Василя,— її не знайшов. Можливо, тільки тоді, як навіки присвятить себе богові Марія, утвердившись у вірі католицькій, зведе їх обох, щоб вона і його навернула, колишього свого нареченого,’ прийняти хрещення в католицькому храмі — во славу віри римської! А на Ілію вплине через Беату — не сумнівається, що молода княгиня вірою і правдою Антонієві служитиме.
А тоді у Вавелі Сигізмунд зрадів, що його Беату,— про кращу партію для неї не міг і мріяти,— бере князь Острозький. Лише князь Томаш посмутнів, насупився, коли зрозумів, що сталося. Тільки наодинці сказав йому Антоній:
— Мудро вчинив, князю, що стримав себе, змовчав.
— А що мені залишалося,— почув у відповідь.
— Правда, бо ти ж мудрий, розважливий.
— Якби мудрий був, то нічого б того не сталося.
— Даремно не картай себе, адже ще в більшій милості будеш у короля і в королеви. Чи, думаєш, що королівська милість вже тобі ні до чого?
— Королівських милостей кожний прагне.
— То ж слово тобі даю, що постараюся, аби король і королева ніколи не змінилися у ставленні до тебе. Й щоб брат твій, гетьман Радзівілл, у душі нічого супроти тебе не мав.
Відчуває: зосталися Антоній і Томаш Радзівілл задоволені один одним, бо ж довго їм бути вкупі. Адже де не блукатиме Антоній, а все до Кракова, до Польщі вертатиметься, ось тільки б ще з гетьманом Радзівіллом дійшов Згоди!
І, зачекавши, поки Марія підійде, сказав:
— В Дубно, в замку ніч перебудемо, а потім…
— Потім в Острог?
— В Острог? — здивувався.— Хочеш в Острог?
— Адже казав, що там Василь.
— Звісно, служить там, але зараз далеко, в Польщі.
— Щось, може, з ним приключилося?
— Нічого не приключилося й не приключиться, доки з вірою й надією ти до нього.
— Завжди до Василя з вірою.— І допитливо: — Правда, отче, він казав тобі про мене?
— Інакше б хіба пішов я до Києва?
— Як же тобі віддячити за все?
Знову сам до себе промовляє Антоній: нащо так учинив — з помсти? Але ж хіба Наливайко ворог Анто-нієві? І тоді, коли Ілія висадив його з карети, хіба не із співчуттям на нього подивився? Навіщо ж усе-таки забрав Марію з Києва? Аби пересвідчився Василь, що не дочекалася його Марія? Та яка з того радість Антонієві?
— А йди-но, Маріє, он до тої верби. Й на шлях звідти, з височини, поглянь, чи не видно десь там волів?
Озиралася в усі боки: щось ніби ввижається отцю Антонію? Аж доки запримітила хрест на обрії. Задивився пильно й Антоній у той бік, сказав:
— Церква то, Маріє, храм у Дубно, куди ми з тобою йдемо, щоб там відпочили, набралися сили.
— А потім?
— Рушимо далі в дорогу, поки господь не спинить нас, не скаже, що вже прийшли.
На шляху ж раптом, на якому тільки-но Марія з Антонієм ішли, з’явилася валка возів. Ніби знав Антоній, подумалося Марії, що зараз вони тут будуть. І Антоній задивився на волів, не розуміючи, що діється з ним. Адже вдруге вже бачить ту валку возів — раз уві сні колись у далекому Римі, а тепер ось тут, на землі українській, до якої чомусь тягнеться душею.
Повернув опісля до замку Радзівіллового. Здивувався, вгледівши у відчиненій брамі Анну — впізнав її одразу. Підступив до неї, запитав:
— Судженого свого виглядаєш?
— Так, святий отче, виглядаю, а його, не розумію, довго чомусь нема.
— І не буде.
— Щось сталося з князем, може, помер він? — зляканими очима задивилася Анна на Антонія, а потім зненависне на Марію, що та аж здригнулася та мерщій сховалася за спину Антонієві, сподіваючись, вірячи, що й тут він її захистить, вирятує з біди.
7
Щасливо посміхалася Беата: тепер вона в Острозі, в маєтку її мужа. Приїхали пізно — ледве трималася на ногах. Спала потім довго-довго, а зараз, бачила, білий день надворі; вікно ж заліплене снігом. Хуртовина, що раптом почалася вночі,— ледве пробилися крізь заметіль,— ще не припинилася. А Ілія міцно спить, підклавши руки під голову. А в Костецькому замку чомусь не дуже спалося йому, на світанні підіймався, що раз смертельно налякалася, коли не побачила Ілії біля себе, здалося, що раптом кинув її. Заплакала, й він тоді ніби з-під землі:
— Чому раптом сльози з’явилися, що таке?
Не відповіла, тільки мовчки припала Ілії до грудей.
— Не убійся,— продовжив,— завжди ж буду з тобою.— Й після зітхання: — До самої смерті.
Утерла сльозу з ока — де вона й узялася? Чому тоді так сказав, що до самої смерті? Адже ж житимуть з Ілією довго-довго, в Острозі здебільшого, час од часу тільки наїжджаючи до Кракова, до Вавеля.
Далі думкою до матері своєї Катерини:
— Скажи, зізнайся мені, мамо, чия все-таки я дочка?
— Моя,— одразу на те княгиня Катерина, зовсім не здивувавшись, і потім: — Чи тобі, Беато, мало того? Хочеш, щоб Сигізмунд був твоїм батьком?
— Через те й забрав мене у Вавель?
— І ще зростив тебе, виховав і мужа тобі дав.
— Ні,— заперечила,— мужа я сама собі знайшла.
— Не кажи. Якби король запротивився, то чи пішов би Ілія проти його волі?
— А ти б, мамо, хіба не заступилася за нас?
— Думаєш, що мене б король послухався?
— Хіба ні? Заради хоча б його любові до тебе.
Хто знає й чому, а враз княгиня Катерина почервоніла, відвернулася від Беати. Чи раптом соромно їй стало? Рішуче по тому: а хіба тепер Беаті не все одно? Ніхто уже їй непотрібний, навіть мати, коли в неї дорогий муж є, її князь Ілія Острозький!
Спустила босі ноги з ліжка Беата, ступила на волохату ведмежу шкуру, мешкання своє оглядала, бачила: просторий, широкий покій, не такий, як у Вавелі, де в неї одне ліжко, а біля нього впритул столик з підсвічником і бронзовим розп’яттям — влітку нестерпно жарко там було, а взимку холодно. Й тут шукала розп’яття, до якого б могла перехреститися, подякувати всевишньому за все, що зробив для неї. А замість нього в кутку матір божа з немовлям на руках. Обережно, ніби чогось боячись, підійшла ближче, широко розплющеними очима задивилася на неї — якась інша матір божа, зовсім не схожа на ту, що в Маріаць-кому храмі. Бо Ілія молиться тільки цій божій матері?
Розворушила вугілля, підкинула в камін кілька полінець,— дрова соснові, й смола одразу зашквар-чала,— лагідне тепло дихнуло Беаті в обличчя. Й вікна засльозилися, потекли. Білий, засніжений простір відкрився перед Беатою, серед якого то тут, то там купками дерева стоять. А де ж ліс, про який розповідав Ілія? Де річка? Й тихо дуже — чи навколо Острога жодної оселі? І в замку ніяких слуг — не пам’ятає, чи поночі хтось їх зустрічав?..
Вірі своїй і переконаності тепер дивувалася Беата, бо це вона сама намислила собі князя, і він ніби з казки з’явився до неї. А тоді, в Посольському залі, королева Бона пильно задивилася на їх обох, кажучи:
— Оце той рицар, Беато, що буде твоїм мужем.
— А я його жоною? — спитала поспіхом.
— Не противишся тому? — не зрозуміла королева.
— Бо то воля божа, й куди завгодно йти за ним, за князем-рицарем, тільки б не залишатися у Вавелі.
— Так ненавидиш нас за все те добре, що з королем для тебе зробили?
Сила кудись поділась, що на ногах утриматися не могла. Опустилась навколішки, намагаючись обійняти князя Ілію за коліна, а він мовчки підняв її. В Костеле-цькому замку пізніше, після вінчання, запитала Ілію: чом дуже сухо тоді повівся з нею?
— Невже хотіла,— відповів,— щоб король і королева одразу угледіли, зрозуміли, що люблю тебе й інакше не можу?
— Увесь світ нехай би бачив те!
— Тепер уже бачить, й скоро довідаєшся, зрозумієш, від чого я відмовився заради тебе, Беато, заради нас з тобою.
Нахилилася до Ілії. Може, розбудити князя, нехай знову повторить оте, що казав їй в дорозі? Не насмілилася. Щасливо усміхається, значить, гарний, радісний сон бачить! Від повноти почуттів аж розхвилювалася, солодко защеміло в Беати серце: щаслива, думала про себе, господь всевишній дав їй такого мужа, що, може, його й не заслуговує. Поки Ілія не пробудився, вирішила: замок обійде, до кожного приміщення заглянувши.
Прислухалася. Голоси ніби якісь чути, наче хтось співає? А сперед очі — Наливайко. Коли поїхав з Косте-лецького замку, часто думала про нього; й по дорозі до Острога теж не виходив їй з голови, вірний зброєносець князів, його охоронець. Дуже б задоволена була, якби тепер стрівся, щоб сказати могла: ось і я, твоя княгиня, Василю!
Й довгим вузьким проходом подалася в той бік, звідки чулися голоси.
На двері натрапила, біля яких трохи постояла, прислухаючись, а потім рвучко відчинила їх (княгиня ж, володарка) і мов заніміла одразу, бо ж перед Беатою зовсім такий образ, як в її опочивальні. На всю стіну тільки, весь уквітчаний. Ніби простягла Беаті свята
Марія свою дитину, кажучи: бери, чого ж ти, адже це син твій! Млосно одразу стало Беаті, але швидко отямилась, опанувала собою. Жінок угледіла в білих хусточках, що закосичували живими квітами — де й узялися взимку? — стіни й образи. З ними старий бородатий священик у срібній рясі, з великим золотим хрестом на шиї. Подалася назад, а священик:
— Твій храм, княгине, оце прикрашаємо його.
Мовчки задивилася на старого: для неї прикрашають
храм, навіщо? Невже в цьому православному храмі вона молитиметься? Та ж домовилися з Ілією, що кожний віруватиме по-своєму!
А тим часом священик лагідно:
— Увійди, княгине.
Послухалася, бо то наче всевишній наказав Беаті. Жінки ж у білих хусточках мовчки, з цікавістю дивились на неї, усі якісь ніби схожі одна на одну, неначе сестри,— хто такі? Служки княжі чи бідні шляхтянки, яких з милості князь тримає біля себе? Бачила: чекають від неї якогось слова. Сказала:
— Наливайко, Василь…
Жінки одразу стали переглядатися, а священик:
— Про Наливайка кажеш, княгине? — І далі: — Не гнівайся, але здивувалися, що про Наливайка питаєш.
— Чому? — не зрозуміла.
— Козак простий.
— Що з того? Хочу знати, де він.
— Кілька разів наїжджав в Острог, бо скрізь за Марією своєю ходить, по всьому краєві, а її ніде нема, ніби в прірву провалилася. Побивається тому Василь, місця собі не знаходить.
Дуже б хотіла беата допомогти Наливайкові, але як, що може зробити для нього? Попросити хіба Ілію? — міркувала, щоб скрізь, по усіх усюдах людей своїх послав, можливо, стрінеться їм отой чернець, що забрав Марію з Києва? А коли, думала, наречену Наливайкову не пощастить знайти, то хай хоч повернеться до Острога Василь. Відчуває: Наливайко така людина, що ні Беаті, ні Ілії без нього аж ніяк не можна.
І рвучко до Ілії:
— Князю!
Усміхнений, по-справжньому щасливий постав Ілія на порозі своєї замкової церковці, думав: чи теж це не господня воля, що нікуди інде, лишень сюди потрапила його княгиня, полишивши опочивальню,— хіба не добрий то згіак? Мов захищаючи Беату від холоду, обійняв її, сказав:
Батько мій, князь Костянтин, тут молився. Ось перед цією матір’ю божою, що зараз отець Феодосій нас тут і обвінчає, щоб по двох обрядах ми були — по-римському і по-православному.
Не заперечила проти того, адже з Ілією домовилася, що в Острозі прийме ще й православне вінчання, як у Польщі Ілія прийняв римське вінчання. Щоб їхній шлюб став таким міцним, що ніякій силі його не розірвати. Але щоб так одразу… Тільки-но переступила поріг замку, всього півночі в нім провела, і вже — вінчання? Чому так поспішає Ілія? Хіба не встигне отець Феодосій обвінчати їх завтра чи післязавтра?
І холодом у душі: чи не боїться Ілія, що зненацька з’явиться в Острог Анна Радзівіллова та змусить князя узяти шлюб із нею, аби тільки він був дійсний?
— Добре, Ілія,— мовила по недовгому розмірковуванню.— Згодна я, та спершу хочу тобі дещо сказати.
З порога озирнулася на священика Феодосія, на жінок у білих хусточках — хай поки що прикрашають церковцю. В опочивальню свою прийшла потім і припала до вікна, розгаряченим” чолом своїм тулячись до шибки, вдивляючись у простір.
— Здається, щось хотіла мені сказати? — запитав Ілія.
— Ніби вершник отам? — показала в далину.
— Справді вершник,— пригледівся й Ілія.
-г- Куди так поспішає?
— Хто його зна.
— І хтозна, що за один?
— Звісно.
— А може, то він, сотник твій, Наливайко?
Темна постать вершника яскраво вимальовувалася
на білому сніговому тлі. Таки поспішає, бачив Ілія, підганяє коня, щось то йому в Острозі потрібно — може, мачуха, княгиня Олександра, довідавшись, що повернувся в Острог, послала когось по клейноди — пообіцяв же королю Сигізмундові, що все владнає з нею миром.
Тільки Беата:
— Усе ж здається мені, що то Наливайко. Чекаю ж бо на нього, хочу, щоб під час вінчання нашого Василь був у храмі.
3 П. Угляренко
65
— Навіщо?
— Перестав щоб ненавидіти мене.
— За віщо може ненавидіти тебе Наливайко?
— Бо забрала тебе від Анни.
— Але ж то з божої волі.
— Більше з моєї.
— Із моєї, й про те не думай.
— А та Анна увесь час стоїть у мене перед очима як мучиться вона, як карається…
— З усім давно змирилася.
— А як ніколи не змириться?
Знову припала чолом до холодної шибки Беата — вершник на засніженій дорозі, як і раніше, мчав стрімголов. Невже справді Наливайко — з радісною вісткою, що вже Марія його знайшлася?
І зразу ж: чого ж тоді її нема з ним?
І до Ілії:
— Не гнівайся на мене, князю.
— Дивна чомусь ти сьогодні, Беато,— мовив доброзичливо, лагідно Ілія.
— Бо раптове, несподіване все. Незвично мені, ще недавно нічого, ніяких турбот не було, а тепер… Жінки оті, що церковцю прибирають, хто такі?
— Коли б знав усіх, хто мешкає в Острозі, сказав би.
— Нічого, я всіх і кожного знатиму, адже хочу тобі не тільки дружиною бути, а й щоб захистила тебе від усього лихого.— Й, обіймаючи Ілію, пригортаючись до нього: — Бо ж може й лихо прийти.
— Не бійся, всевишній за нас.
— І доля за нас?
— Усі, Беато. І доля, і бог, і священик Феодосій, і ті жінки, що прибирають церкву, готуючи її до нашого весілля.
— І Василь Наливайко зі своєю Марією?
— Вони теж. Навіть до самої смерті залишиться тобі вірний Наливайко!
Але де ж той вершник, що його щойно бачили? Ніби розтанув, як лід на сонці.
Відчув неподівано Ілія, що захвилювався — чому? Не розумів — адже для переживань ніякої причини, все добре, вдома він, в Острозі, де й стіни — за нього, а попереду велика майбутність, бо ж не полишає думки Ілія, щоб, як батько, князь Костянтин, стати великим гетьманом Литовським. Чи й усієї Речі Посполитої гетьманом великим, аби гордилася ним Беата, й сам
король їм назустріч виходитиме, коли в’їжджатимуть урочисто до Кракова. А Беата:
— Щось тобі раптом стало сумно, князю?
— Бо зовсім то не Наливайко, як бачиш, в’їжджає на ‘ градине подвір’я. Може, якийсь важливий посланець?
— Ходи тоді йому назустріч.
— І ти зі мною, Беато.
По вузьких, стрімких сходинках спустилися вниз, де той вершник дивний, старий, у смушковій сірій шапці, з, шаблею при боці. Суворий.
При самому виході пропустила Ілію вперед Беата, сама за кілька кроків стала за ним, відчуваючи, як серце в неї тривожно забилося. Озброєний вершник тим часом:
— До тебе, князю, з посланням від сусіди твого гетьмана Радзівілла.
— Нащо я потрібний гетьману?
Задивився пильно Ілія на послання сусідове, а потім обережно взяв його до рук: прибите князевою печаткою з гербом роду Радзівіллового. Отямився: а де ж посланець? Мов крізь землю провалився. Хутко поскакав геть, не дочекавшись відповіді від князя Острозького. Чути, як кінські копита гучно б’ють об лід, викрешуючи іскри, а вершник усе далі й далі, ховаючись у синій імлі.
* * *
Чом вона раптово посивіла? — розмірковувала княгиня Климентина. Зненацька, бо недавно жодної сивої волосини не було на скронях. А тепер майже білі, хоч зовсім не стара ще. Бо серце за Анною болить. Ледве витримує, спостерігаючи за тим, як тужить, побивається Анна. Ніколи ж не думала, що все отак зміниться. Золотим ланцем, пам’ятає, перев’язала тоді дітям руки, а тепер Ілія його розірвав. І саме тоді, коли вже приготувала Анні весільне вбрання, Антоній приніс їм цю печальну вість. Розгублена, збентежена, пам’ятає, влетіла раптом Анна до її покою, що не на жіарт розтривожилася, питаючи:
— Що таке, Анно, що з тобою?
Здалося, що Анна збожеволіла, а потім побачила Антонія. Підійшла під його благословення:
— Рада бачити тебе, святий отче.
— І я радий, княгине.
— Надовго до нас?
— Переночуємо лише з душею одною, яку на путь праведний наставляю.
— Хай тобі господь помагає.
— І тобі теж, княгине. Хоч вість, котру оце доніс тобі, з радістю не сприймеш.
Ледве не зомліла, бо з несподіваною дуже новиною прибув Антоній.
— Невже з волі короля? — перепитала.
— Так, з його волі.
Довго мовчала, тримаючись за серце, яке в цю мить мов хто з усіх боків обклав колючками, а потім:
—- Як же тепер Анна?
— Хіба не знайдеться для неї гарного рицаря?
Тихі сльози раптом покотилися Климентині з очей.
Припала Антонієві до грудей, а він:
— Заспокойся, візьми себе в руки, бо так треба всевишньому, щоб Ілія, забувши про все на світі, покірно звернувся до Риму, благаючи від святого папи прощення і благословення.
Анна ж ні з чим не може змиритися, допитуючись:
— Нащо ж він отак, коли люблю його, й серце моє лиш його бажає, а більш нікого!
— Знайду тобі іншого мужа,— як може, заспокоює дочку Климентина,— багатшого, славнішого.
— А я нікого не хочу й не розумію: нащо бог мене отак покарав?
— Щоб тебе врятувати.
— Але ж ніякого рятунку я не хочу!
Шкодує, жаліє мати дочку, як саму себе, міркує: чи не можна якось повернути все на старе, щоб Ілія знову припав серцем до Анни? Анна ж, ніби здогадуючись, що робиться в Климентини на душі:
— Знаю, він після всього отямиться, але ти щось придумай, мамо, зроби, хіба не можеш?
— Мати багато що може.
Удвох з дочкою покладаються тепер на провидіння боже, що з часом знов сплутає дітям руки золотим ланцем, тепер уже набагато міцніше, щоб ні Анніг ні Ілії його вже не розірвати! А спитати поради ні в кого — Анна постійно зі своїм горем, а гетьман,— не розуміє його,— поводиться дивно, на розмову не йде, Антонія ж нема, хоч казав, що швидко повернеться.
Тепер Марія постала перед очі княгині Климентині — задумлива, сумна й ніби висушена сонцем, як степова билина, що ніяк не дочекається. живильного дощу, набагато гарніша, ніж її Анна.
Недобре від того стало Климентині, бо ж як може бути, щоб проста міщанка і така вродлива? Невдоволе-но хитнула головою: чомусь увесь час перед нею ота чужа, незнайома, з котрою, певно, ніколи більше не зустрінеться? Але ж Юрій що надумав: неодмінно йому хочеться в Острог, щоб там привітати молодого князя Ілію з поверненням додому й одруженням. Загодя ж гінця послав, щоб попередив про їхній візит. Не знаючи й чому, почала перечитувати Юрієве послання.
«З поверненням тебе, княже Ілія,— було сказано в тому посланні,— бо дуже забарився в поїздці, ніяк не могли тебе дочекатися. З радістю тепер довідалися, що вже ти вдома, й разом з княгинею Ю\.иментиною шлемо тобі своє вітання. І молодій княгині Беаті, яка стала твоєю жоною, як нам відомо, з волі короля нашого й великого князя Литовського Сигізмунда і жони його королеви Бони, що їм Радзівілли й Острозькі вірою і правдою служать. Через посланця нашого повідомляємо, що хочемо навідати вас, аби княгиня Беата пізнала нас, а ми її, щоб разом за трапезою урочистою спом’янули добрим словом князя Костянтина, славного отця твого, Ілія, котрий дуже хотів, аби поріднився рід Радзівіллів з родом Острозьких. А бог і король розсудили інакше — в тому ніхто не винний. Покорімося ж волі божій і волі королівській, щоб не з гнівом на нас, а завжди з милістю й прихильністю. Як прихильні ми з княгинею Климентиною до тебе, княже Ілія, щоб тепер ще до більшої згоди дійшли, до більшого єднання!»
Єднання! — повторила й заперечила: єднання ніякого не буде! Й до гетьмана:
— Нікуди я не поїду. Роздумала, розміркувала.
— Погано, значить, розміркувала.
Здивовано глянула на князя Юрія Климентина: що таке, в чомусь її звинувачує? Та ж то він погано все розміркував — хоч і листовно, а звертається до молодого князя як до рідного? Поки не майнуло: як же тоді допоможе своїй дочці? Й до мужа:
— На душі мені тяжко.
— А мені, думаєш, легко? — І далі: — Мусимо засвідчити їм свою шану, адже король довідається про те, як поведемося.
— Далеко він.
— Не так уже й далеко, як тобі думається. Так що задаремно не поліземо в огонь, бо ж під королем нам жити, під Польщею.
Одне на одного з тривогою задивилися гетьман і Кли-ментина — Анна ж бо не знати звідки взялася. На порозі стоїть — висока, з розпущеним волоссям, в хутряній накидці, довгій, до самої підлоги.
— Хочеш трохи подихати свіжим повітрям? — запитала Климентина.
— Ні, до Острога з вами, до Ілії.
— Та ж боляче буде тобі.
— Болючіше не стане, як є.
— А на неї як дивитимешся?
— Звичайно, байдуже, а до Ілії з добром. І щоб ви з доброзичливістю були, не горіли щоб у тебе очі, отче, ненавистю.
— Покладися на нас з матір’ю, Анно, і все буде гаразд.
— Однаково я з вами.
— Що хочеш тим довести? Аби Ілія зрозумів, з якою ти любов’ю до нього, й пошкодував за тим, що вчинив?
Мовчки зиркнув гетьман на Климентину й до дверей: нехай уже й -Анна їде з ними, давно доросла і своїм розумом живе, тільки б в Острозі не розплакалася зненацька.
Й по конях — воїн все-таки й у такому стані, що тільки б летіти йому кудись, а потім від утоми тяжкої впасти в забуття, щоб Анна перед ним була у вінку весільному.
…Страх раптово заволодів Беатою. Здалося їй, що може все втратити, якщо найшвидше не обвінчається з Ілією по-православному, щоб старий Феодосій благословив її шлюб. Тільки б не відібрали Радзівілли від неї мужа — в крайньому разі аби могла наскаржитися на них і папі римському] і київському .митрополитові. Млосно стало, липкий пі*х; поза спиною покотився, й перед очима ніби туман поплив. Не розуміла: що таке з нею діється? Ноги затремтіли, що, як підкошена, впала на підлогу.
— Що з тобою, Беато? — вскочив в опочивальню Ілія.— Що сталося?
— Поспішимо, щоб ніхто нас не розлучив.
— Не бійся, бо ж хіба не казав я, що ти в мене одна-єдина на все життя!
— І ти в мене єдиний! — І далі, зазираючи пильно Ілії у вічі: — Сина нашого отець єдиний.
— Сина?
— Так, Ілія, сина, що вже сьогодні я його почула, як штовхнув легенько, дав знати про себе. Син, який рід Острозьких ще більше уславить..
— Правда? — став перед Беатою навколішки Ілія.
— Правда, і по весні, як сніг зійде, матимеш уже його маленького.
Затамувала подих Беата, бо раптом захотілося їй ще раз почути його, аби ще більше упевнилася: там він, живе в її тілі й скоро з’явиться на світ божий, кліпне до сонця блакитними своїми оченятами. А перед Ілією квітнув широкий луг, що нема йому кінця-краю, де поміж шовковою травою біла голівка — то синок їхній зриває квіти. Отямився й схвильовано:
— Чим я тобі за все віддячу, Беато?
— Яка ще мені дяка потрібна, коли ти зі мною? — І по тому: — Радзівілли навіщо їдуть до нас? На мене, може, подивитись, мовляв, на кого Ілія дочку їхню зміняв?
У думці ж Беаті: шкода, що нема в Острозі Наливайка, щоб не тільки свідком був її вінчання з князем, а й на сторожі під час гостини — озброєний, із шаблею напоготові.
Та вже старий Феодосій, священик, озвався:
— Радзівілли… Нехай і вони ідуть до церкви?
Брама розчинена навстіж, бо такий звичай православний український, що під час вінчання двері скрізь широко відчинені, щоб кожний міг увійти, привітати молодих, досхочу пригоститися хмільним медом. А Радзівілли, може, тому й поспішили, щоб від усієї душі побажати молодим щастя й любові на все життя?
Широко розплющила очі Беата, боязко, з тривогою озираючись навколо. І на кожного дивиться пильно —-на гетьмана Радзівілла, на княгиню Климентину, а най-уважніше, звісно, на Анну, не розуміючи, як насмілилася прибути в Острог? Помилився, значить, Ілія, коли казав, що ніколи Беата й Анна не зустрінуться… В душі дякувала богові, що привів Ілію в Маріацький собор, бо інакше б княгинею Острозькою стала Анна. На виду в усіх потиснула руку Ілії, з вдячністю за те глянув той на Беату. А самій чомусь холодно, що підняла келих — може, мед хмільний її трохи зігріє? Й у той час Кли-ментина роблено всміхаючись:
— Коли ж, княгине, до нас, у Дубно?
Не знала Беата, не здогадувалася навіть, що було на думці в гості, а княгиня Климентина в* Душі сама до себе: господи, ну скарай її, зроби так, щоб мертвою вона зненацька впала, аби Анна задаремно не страждала! І завтра-післязавтра, повернувшись у Дубно, почули ми з князем Юрієм, що вже вільний Ілія — пішла з життя його молода жона, бо ж хіба не може господь оте вино, яке п’є Беата, перетворити на отруту?
Але ж про що говорить Ілія, що мовить?
— Від сьогодні,— казав Ілія гетьманові Радзівіл-лові,— все своє рухоме й нерухоме майно переписую на княгиню Бёату.— І далі, позираючи на усіх допитливими очима: — Щоб княгиня моя і син мій майбутній, що вже скоро, як тільки сніг зійде і заквітнуть луки навколо, з’явиться на світ, не залишилися жебраками.
— Облиш, Ілія, рано тобі про заповіт думати,– обірвав Ілію гетьман, тільки б догодити Анні, бо просила ж, щоб без зненависті звертався він до господаря.
— Ні, не рано, саме час.
— Та ж не нажився ще з молодою жоною.
«І не наживеться,— думала Климентина,— бо зостанеться вдівцем Ілія, умре Беата, бо цже в келихові її не мед, а гірка отрута». Й до Беати:
— Щаслива, такого мужа маєш.
Кров тяжкою хвилею припливла Беаті до серця, пекуче, гаряче стало їй, що не вина тепер хотілося, а холодної джерельної води. Передала свій келих Ілії, а Василя Наливайка все нема та й нема!
Кроки зачула, з нетерпінням поглядала на двері, чекаючи, що ось-ось він має увійти в трапезну, а на порозі хтось низький на зріст став, весь у чорному. Підхопилася:
— Отець Антоній!