1
…Чатував на здобич воєвода Зборовський, сподіваючись на добрий мисливський трофей, не жарт же — молодий володар Польщі король Сигізмунд-Август дістався аж до Поділля, до Гусятина, де князь Калинов-ський влаштував для них полювання. Не дуже, правда, радо приєднався Зборовський до королівського супроводу: останнім часом недобре почувається, та відмовити королеві хіба міг? Сам би, може, й наважився, але княгиня Теодозія, чи як він її називає, Теодозя, й слухати нічого не хотіла, мовляв, як того не розумієш, воєводо, то ж для тебе найліпша нагода, щоб заприятелювати з королем, інакше до Варшави хіба дістанешся? Тільки що з того Теодозиного задуму вийде?
Мартин, син, неподалік, а далі король, до якого з неприхованою улесливістю Калиновський — чи не замислив, бува, пошити Зборовських у дурні? Адже сина теж має, отож підшукує йому гарне місце у Варшаві, куди переселився після смерті старого Сигізмунда королівський двір. Затаївся чомусь Мартин у засідці, не подає голосу. Може, думає, що вся здобич припаде на нього? Щоб зразу перед Сигізмундом-Августом показав себе і мисливцем добрим, i, рицарем хоробрим? Але який з Мартина рицар? Не такого сица хотів, і дивно, що княгиня Теодозія того не розумі^вважаючи, що їхній Мартин найдостойніший з усіх. Але ж, думав
Зборовський, не був би він батьком, якби не подбав про свого сина.
Та ж чому нічого не чути — ні кінського тупоту, ні собак, що, лементуючи, женуть вепрів і оленів на мисливців, ні рілсків мисливських, ні людських голосів, й лсодного пострілу? Не в жарт перелякався — що таке, невже оглух зненацька? Затамував подих, прислухався. Хіба ж не чує, як від вітру листя шелестить на деревах? Пострілів, молсе, не чути тому, що дичини нема, даремно хвалився князь Калиновський, що в нього чи не найкращі на усьому Поділлі мисливські угіддя? Усе ж вирішив: буде терпеливий — добрий мисливець у засідці й не поворухнеться, звірина чутлива й тільки трісне гілочка — навтіки.
Цікаво Зборовському: яку ще розвагу, крім полювання, приготував для молодого короля князь Калиновський? Таку, певно, що надовго запам’ятається Сигіз-мундові-Августу, адлсе ні для кого не таємниця, що молодий король охочий і до вина, і до гарних жінок, тільки ж Калиновський задля розвага не віддасть йому своєї дочки. Але ж що тоді можна запропонувати християнському королеві, який у бога вірить, розуміючи, що існує на землі добро, і зло, і гріх великий, що можна ’його й до кінця життя не спокутувати? Нічого не міг придумати, що б зробив для короля, якби той навідався в його маєток. І княгиня Теодозія, видно, ні в чому б йому не допомогла, хоч жінки, кажуть, на всякі вигадки набагато кмітливіші, ніж чоловіки.
А терпіння все менше й менше — гону не чути. Полишив схованку, виступив із засідки на вільний простір, озирнувся навкруг, гукнув:
— Мартине!
Та Мартин не відгукнувся до батька, хоч мав би чути його. Тоді, може, хтось з інших полювальників відізветься? Але знову відповіді ніякої, неначе всі на своїх місцях міцно поснули, що й грім несподіваний нікого не розбудить.
Вистрілив, очікуючи, що за першим пострілом пролунає другий, чи нехай хтось поблизу в засідці вилається, мовляв, нащо передчасно звірину лякаєш?
Та дим розвіявся, луна завмерла, і знову нестала тиша. Може, з Мартином щось трапилося? Однак, переконавшись, що Мартина в засідці нема, заспокоївся, хоч на думці було: чом полишив схованку, не просигналивши про те батькові? Відчуття ж мав таке, шбн зненацька опинився воєвода Зборовський у дикій пустелі, де нікого живого, лише він один — і ніде ніякої оселі, де б міг знайти собі притулок.
Вирішив, що найкраще йому повернутися до маєтку Калиновського, де Сигізмунд-Август та його королівський супровід очікують, якщо не послали ще по нього на розшук? Хоч би що сталося, думав, а королеві настрою не зіпсує, адже мудрим повинен бути, розважливим, щоб усе задумане здійснив. У старого Сигізмунда Зборовські не дуже в пошані були, то, може, спадкоємець його виявиться милостивішим? Але ж де він і з якого боку маєток Калиновського? На шлях, певно, спершу треба вибратися, але як, коли навкруг, скільки оком кинь,— густий перелісок і то тут, то там болітця з чорною, масною водою.
Навмання рушив уперед, боязко озираючись,— хтось наче невідступно стежить за воєводою, невже розбійники якісь, що їх на Поділлі розвелося набагато більше, ніж де в іншому краї,— на всіх шляхетських зібраннях тільки й мови про тих, шо козаками себе називають, нікому не підкоряються.
Й у ту ж мить, коли воєвода з полегшенням зітхнув, угледівши неподалік битий шлях, кінь його несподівано став на диби. Зразу злетів з сідла Зборовський, ударився боляче спиною об землю, аж потемніло йому в очах. Коли ж отямився, то вже сплутаний по руках і ногах був, поворухнутися не міг, а над ним, бачив, якісь дивні люди, розмахуючи кривими татарськими шаблями. Хто такі й чого їм треба? Козаки, може, Подільські, що захопили його в полон, аби одержати викуп? Поводив очима за кожним, а вони, п’ятеро, навкруг нього, оточивши щільним колом. Аж поки наблизився до гурту ще один — високий, у білій чалмі, правицю тримає на шаблі.
— Королівський воєвода я,— зробив спробу підвестися Зборовський.
Таж між Польщею і Кримом — мир, зразу ж після смерті батька Сигізмунд-Август уклав його з кримським ханом. Якщо, звісно, не закортіло котромусь мурзі дістатися до здобичі.
Несподівано чорна тінь лягла на обличчя татаринові, на якого з надією позирав Зборовський. І тоді всі інші басурмани разом напались на воєводу,, накидаючи йому на голову чорний мішок. Застогнав, заскреготів зубами Зборовський, думаючи: чи тільки з ним біда трапилася, чи й з усім королівським почтом або й з самим Сигізмундом-Августом? І з прикрістю, що син його полишив, Мартин, а то б разом утекли від татар, відбилися від них.
Татари ж підняли Зборовського, кинули, як лантух, упоперек сідла — мовчки, не кажучи один одному ні слова. Неначе німі всі, тільки чиясь рука лежить на воєводиній спині, гаряча, дужа. Швидко, галопом подалися далі, ніби втікаючи поспішно від переслідування.
Біль проймав усе тіло, аж міцно зціплював зуби Збо* ровський. А через якийсь час, як уже спинилися,— гадав, що степовики надумали дати йому спочинок,— знову за руки й за ноги зняли воєводу з коня, кинули на землю, що застогнав від болю:
— Чуєте, розв’яжіть мене, відпустіть!
Й диво: хтось тихо підступив до Зборовського, стягуючи з його голови мішок, попустив мотуззя, щоб легше було воєводі дихати, міг би бодай поворухнутися. Пахне цвіллю, відчував, горлянку дере від гіркого полину, вуста зашерхли від спраги, а ніхто не здогадається дати йому напитися. Ні, таки вгледів келих у татарина, що в білій чалмі, потягся до нього й жадібно припав вустами. Й тоді, як вгамував спрагу, звернувся до чужинця:
— Чуєш, мурзо?
Хотів домовитися з ним про викуп, але татарин ні слова. Знову на його вустах та ж зловтішна усмішка, що не віщує воєводі нічого доброго.
Двері ж зачинилися, що один в суцільній темноті залишився Зборовський, відчуваючи, як сон раптово почав зморювати його…
…Не поворухнувшись, на білій постелі лежить королівський воєвода Зборовський. Нічого не міг збагнути. Здавалося, бачив щойно дивний і страшний сон.
З полегшенням згодом зітхнув — примариться ж таке людині. Які ще татари, кримчаки, коли про них і чутки нема?
Підняв одну руку, другу, але де ж він? Постіль хоч і не його, та все ж непогана — м’яка й чиста. Сам у довгій білій сорочці, як годиться, голова лиш паморочиться — чому?
Злякався: невже випив так багато? Більше, аніж треба для хоробрості. Може, щоб упевненіше почував себе при розмові з Сигізмундом-Августом? А чи ж говорив з королем і що той йому сказав? Обома руками міцно, до болю стиснув скроні. Ні, щось тут не так, адже ніякої гостини в князя Калиновського не було. Й того, як закінчилося полювання, не знає, й куди подівся син?..
Спустив босі ноги з ліжка: все-таки де він і що з ним сталося? І яка пора зараз надворі? Видно, що день, бо вікно, хоч затягнуте фіранкою, та світло все одно пробивається.
Покій якийсь дивний — ніколи не бачив такого, наче селянська свіжо вибілена хата з дерев’яною, зовсім голою підлогою, ніякого покрівця на ній, чи хоч би овечої шкури. А татари куди поділися? Й одіж де його, шабля й мисливська рушниця?
Шабля, угледів, під подушкою, а рушниця в кутку. Патронташ з набоями на столі, що можна Зборовському не тільки на вепра, на оленя йти. Чухав потилицю: не уві сні ж йому все привиділося? Чи, думав, може, в Криму він, у ханському палаці? Залишили йому татари зброю, бо все ж таки не козак бездомний, а воєвода він — хіба ж у них, у Польщі, до чужоземних вельмож, як потраплять у полон, не ставляться з належною шаною? Мерщій би тоді Зборовському до хана податися, щоб дізнався одразу, на що сподіватися…
Насторож:ив вуха: спів тепер вчувається український, бо невільників, мабуть, зібрав навколо себе хан, змусивши їх співати по-своєму, й вони скорилися, бо що їм робити? Жіночі голоси вплітаються в пісню — теж, видно, полонянки з ханського гарему. Чи є серед них із Польщі?
Щосили затупотів ногами — хай не дуже веселяться, бо воєвода вже прокинувся й повернувся повністю до тями.
Спів тоді припинився, настала тиша. Чекав, що далі буде, як поведуться татари. Але ніхто не увійшов до покою, і далі був Зборовський наодинці сам з собою. Відкинув фіранку, дивуючись: та ось же і його кінь, може, найкращий на всю Річ Посполиту. А де ж гори Кримські й татарські оселі по схилах? Й ота стара жінка, що хилиться до землі й бреде кудись шляхом, зовсім не схожа на татарку. І краєвид на диво знайомий — чотири високі дуби посеред поля. Голова запаморочилася: ні, таки з ним щось коїться!
В ту мить внизу, під дощаною підлогою, заспівали по-польськи, різними голосами, як невдовзі перед тим по-українськи.
Спересердя шпурнув одіж на підлогу — чи ще спить, чи все те діється наяву? Взув мисливські чоботи, вихопив з піхов шаблю і, як був у довгій, майже до підлоги, нічній сорочці, кинувся рішуче до дверей — хто б не були оті співаки, то хоч налякає їх! Чоботом штовхнув від себе двері і став, як укопаний: Сигізмунда-Августа побачив, веселого, у квітчастій, розхристаній на грудях сорочці. Сидів край довгого дерев’яного столу, нічим не застеленого, лише заставленого густо пляшками та іншим посудом. А з обох боків навколо нього вельможні пани, князі й воєводи, що їх узяв із собою король у поїздку на Поділля. Праворуч від Сигізмунда-Августа — Калиновський, ліворуч — молодий, майже одноліток з королем, незнайомець. І Мартин. За іншим столом козаки українські й молодиці в гаптованому одязі, погойдуються, ніби в танку. Веселі іскорки угледів у королевих очах.
— Що, уже прочунявся, воєводо? — спитав Сигізмунд-Август, підступаючи до сходинок.
— Прочунявся, здається.
— Тільки здається? — сказав король, озираючись на веселу компанію, ніби питаючи в кожного: ну, як він, воєвода, подобається вам?
— Не знаю,— зітхнув Зборовський.
— Й нічого не пам’ятаєш?
— Ніби диво якесь зі мною сталося.
— Ніякого дива — князь Калиновський від татар тебе відбив.
— А Мартин?
— Що можу сказати? Молодець він, рицар.
З полегшенням зітхнув Зборовський. Добре, що Сигізмунд-Август з прихильністю до Мартина, рицарем його назвав, значить, можна буде розмову з королем почати. Але ж в якому він вигляді? Миттю по сходинках нагору, зараз одягнеться, а Сигізмунд-Август:
— Ні, воєводо, так ти нам більше подобаєшся. В самій сорочці, з шаблею — так що, за стіл!
Нічого робити — скорився Зборовський. Хоч кішки шкребли йому по серцю, дуже неприємно себе почував, а думав: нехай, і воєвода іноді повинен на час стати блазнем, аби догодити володареві. Правда, вдачі він, воєвода, не такої, щоб бути блазнем, проте коли вже так сталося… Наповнив келих
— За щасливе полювання, королю.
— За щасливе, воєводо.
Чекав, що король і далі розмовлятиме з ним, а той, забувши враз про Зборовського, рішуче подався навкруг столу, нахиляючись із келихом то до одного, то до другого гостя. Розгнівило це спочатку воєводу, а як найдовше затримався король біля його Мартина, полегшало на душі — хіба ж бо це не ознака прихильності Сигізмунда-Августа до його спадкоємця? Але що сказав Мартинові король — навпошепки, веселе, видно, щось, бо Мартин розсміявся. І разом засміявся незнайомий Зборовському молодий шляхтич. Пильно задивився воєвода на нього: хто він? Кучерявий, гарний, жінки на таких задивляються, зовсім не схожий на Мартина, в якого голова почала лисіти. Неприємно від того стало Зборовському, хотілося, щоб син його був найкращим і найвідважнішим в усій Речі Посполитій. Невже удвох з княгинею у тому винні, бо ж Мартин хіба не від їхньої крові і плоті? З неприхильністю тому був до молодого незнайомця, хоч ніколи не зустрічалися, не бачилися й один перед одним нічим не завинили. Й коли Сигізмунд-Август повернувся на своє місце, сказав:
— Хотів би знати, королю, де поділися оті татари, які напали на мене?
— Порозбігалися хто куди.
— А може, то зовсім і не татари були?
— Хто ж тоді?
— Розбійники тутешні.
— Розбійники, татари — хіба не все одно, воєводо? Важливо, що тебе відбили й зараз ти разом з нами.
— До кінця вдячний тобі, королю.
— Чому мені? — заперечив Сигізмунд-Август.— То князь Сангушко прийшов тобі на поміч.
Одного Сангушка лиш знає Зборовський — Теодора, старосту Канівського й Черкаського, двічі зустрічався з ним на сеймі, спочатку у Кракові, потім у Вільно, та вже нема його, помер, то який ще може бути Сангушко? А Сигізмунд-Август:
— Чи не потиснеш за це Дмитрові руки, воєводо?
Незнайомий молодий шляхтич при цьому підвівся
з-за столу й з повним келихом до воєводи:
— Радий послужитися тобі, князю.
Пригубив келих Зборовський і зразу ж відставив його — непевно якось посміхається до нього Дмитро Сангушко, глузливо ніби, без шани зовсім до одного з кращих воєвод Речі Посполитої. Неначе він останній блазень, якого Сигізмунд-Август возить за собою задля того, щоб розважав і самого короля, і його компанію. Ніби хтось підштовхнув Зборовського, і він зразу до музик:
— Не заграєте мені, не заспіваєте?
Схопив бубна і, притримуючи руками сорочку, щоб не матляла по ногах, пішов у танець, аж поки, знесилений, не розтягся на підлозі поміж двома столами, чекаючи, що всі весело заплескають у долоні, бо ж розважив Зборовський гостей так, як іще ніхто до нього. Тільки ніхто й слова не промовив — німа, гнітюча тиша залягла. До глибини душі це розгнівило воєводу. Закричав, як несамовитий:
— Чом же, панове, не смієтесь, не регочете? — Й, хапаючись за шаблю: — Не бачите хіба, що виробляю перед вами? Хіба не поводжуся, як останній блазень, щоб догодити королю й усім вам?
Грізно підняв шаблю над головою, поводячи навколо розлюченими очима, доки не зустрівся поглядом з молодим Дмитром Сангушком. Заплющив очі, і зразу перед воєводою п’ятеро мовчазних татарських воїнів. І один у білій чалмі, що жодним словом не відізвався, хоч пропонував йому викуп, наче знав той, що стане блазнем Зборовський, щоб не тільки Сигізмунд-Август, а й увесь шляхетський королівський супровід аж животи надривали від сміху. Чи то князь Калиновський все те надумав, щоб догодити королеві, щоб надовго запам’ятав він поїздку на Поділля? Що ж, прийде час, розправиться з Калиновським, та спочатку треба з цим ось татарином! І з шаблею наголо до молодого Сангушка:
— Нікчема клятий!
* * *
— Скільки це вже тобі, Беато? — спитав Антоній.
Сиділи вдвох на лавиці під розлогою вербою на березі тихоплинної річки Білії, милуючись, як радіє купанню Гальшка, донька Беатина, яка з’явилася на світ через три місяці після смерті батька свого, князя Ілії Острозького. Ніби не почула Беата Антонієвого запитання, подумала: хіба я вже стара? І з прикрістю: а оті свати, що з усіх кінців Польщі і Литви їдуть в Острог, хочуть відібрати в неї Гальшку… Спадкоємець воєводи Подільського Яна Малецького Миколай сватом своїм в Острог надіслав Миколая Радзівілла — сина гетьмана Юрія
Радзівілла і княгині Климентини. Сватався потім до Гальшки Дмитро Вишневецький. Милостиво всіх приймає, не відмовляючи нікому, кажучи лише: трохи зачекайте, бо ж яка вона ще юна, Гальшка! Та Антоній:
— Чому ж мовчиш, не відповідаєш?
— Бо хіба сам не знаєш, скільки мені, набагато менше, ніж тобі.
— Правда, якраз стільки мав, як ти на світ народилася.— Зітхнув: — Коли хочеш знати, то я тебе від твоєї матері, княгині Катерини, на світ прийняв.
В усьому радиться Беата з Антонієм, багато допоміг він їй, але найбільше, звісно, постаралася про все сама. Як Острогом заволодів Василь-Костянтин, брат Ілії по батькові, й княгиня Олександра браму перед нею й малою Гальшкою закрила, поскаржилася Сигізмундові. Й король не залишив її в біді: все-таки його дочка. Маєток покійного її мужа повернув, заборонивши ділити спадщину князя Острозького. Василь-Костянтин, звісно, не змирився з тим, а ще більше його мати, княгиня Олександра. Вичекали якийсь час й звинуватили Беату в розоренні маетностей, у невмілому господарюванні. Довго на те не зважав Сигізмунд, а потім все-таки повелів князеві Теодору Сангушку, колишньому найближчому приятелеві Костянтина Острозького, взяти під нагляд Беату. Вчинив той по-своєму: спадщину по Костянтинові Острозькому поділив на дві рівні частини, що одну одержав у своє повне користування Василь-Костянтин, а друга, з Острогом, зосталася за малолітньою Гальшкою та її матір’ю.
Тихо, спокійно з того часу в Острозі. З Василем-Костянтином змирилася Беата, маючи його за найближчого свого родича. Хіба ж Гальщці не рідний дядько? Адже радо приймає в себе не тільки його, а і всіх його друзів, очікуючи, вірячи: хтось з’явиться в Острог і такий, що несподівано припаде до серця Гальшці — лиш його тоді забажає, нікого більше. Й до Антонія:
— Знаєш, отче, весь час молюся, щоб її доля набагато щасливішою була, аніж моя.
— За тим не побивайся,— у відповідь Антоній,— Гальшка свою долю знайде. Тільки ж і ти ще молода, й найкраще, коли візьмеш собі мужа. Князь Томаш, наприклад, і досі надіється, а ти…
— Серце моє не лежить до нього.
— Хіба ж обов’язково, щоб серце лежало? — Й ніби виправдовуючись: — Я, наприклад…
— Не любиш ти нікого,—- не дослухавши, перебила Беата Антонія.
Кров зразу вдарила Антонієві в обличчя, бо ж хіба Беата не відгадала, що справді він нікого не любить? Що дали Антонієві люди, хоч би той же король польський чи папа римський? Тоді, як їздили з королевою Боною до Риму, домігся-таки від папи, як просив Сигізмунд, щоб на каштелянство Віленське благословив Сигізмундового сина Януша. А сам чого досяг? Як був простим ченцем, так ним і зостався. Чи за те йому така покута, що мало чого домігся? І в Києві, і в Москві, куди дістався Антоній, скрізь одне — всі за православну віру, й тільки силою військовою тримає польський король Україну під своєю владою, а далі що? На силі довго все триматися не може — сталева шабля, хоч яка міцна, а теж іноді ламається! Зітхнув тяжко:
— Не суди мене строго, Беато.
— Не суджу, не маю права.
— Чом не маєш, адже кожний — суддя своєму ближньому.
— Тобі, Антонію, суддею бути не можу, бо зовсім така, як ти, плачу ближнім однаково, як вони мені.
По імені називає римського ченця Беата, не так, як раніше, коли молилася на нього, у всьому покладаю-чись. Адже з роками обоє змінилися. Постарів Антоній, згорбився, обличчя його, побите віспою, ще більше зморщилося. Сутана зносилася. Згадала раптом, як на смертному ложі казав Антонієві Ілія, що вона на ньому брудна, з кривавими патьоками. Приглядалася — чи справді? Тільки Антоній:
— Одне у мене на думці, Беато, щоб віддала Гальш-ку достойнішому, хто зробить її щасливою, і вона комусь дасть щастя.
— Думаю, серце мені підкаже, хто з любов’ю поставиться до Гальшки.
— Молитимуся за те. Але мені не до вподоби, що зарані тривожишся, адже Гальшку нікому в обиду не дам.
І обоє разом, Беата й Антоній, дивляться на Гальшку, що не може накупатися в чистій-пречистій ріці. Як чарівна русалка, з розпущеними кісьми, що мокрими пасмами лягають на її засмаглу спину. Якби був майстром, думав Антоній, таким, як Віт Ствош (теж уже нема на світі), то витесав би її з білого мармуру.
Гальшка ж, угледівши, що мати й Антоній не спускають з неї очей, пірнула глибоко під воду. Хоч би не втонула! Але ні, ось же вона, широко розмахуючи руками, пливе за течією по тихій Вілії, поміж вербовими її берегами. Нехай тішиться, радіє! Щоб потім і Беата по-справжньому пораділа щастю своєї дочки.
— Ніби про щось задумався? — спитала в Антонія.
— Про Вілію, що тихоплинна вона, як наше з тобою життя, Беато.
— Дай боже, щоб так і далі було, до кінця днів наших.
— Не кажи, від тиші я втомився.
— Що ж тобі хочеться, бурі?
— Бурі ні, страшна може бути, а свіжий вітер — щоб напнув вітрила та підхопив мене, поніс.
— Куди? Мало ще наблукався по світу, не набридло тобі?
Набагато більше, думав, самотність йому дошкуляє, через що печальні думки все лізуть у голову, постійно перед очкма давноминулі роки. Чи повторив би своє життя спочатку, якби раптом воно повернулося?
Не відповів: усе-таки прожив не так уже й погано, хоч міг і краще, бо хай і чернець простий, а з королями та вельможами, можна сказати, на рівну ногу. Один тільки цар руський не захотів його слухати, мовляв, вигадник ти, чернець, папа римський зовсім не намісник бога на землі, а такий же грішник, як і ти! Нічого на те не сказав цареві, совість не дозволила, бо хіба ніколи й нічого грішного на помислі не мав? Хоч би тоді, як вивів з Києва Марію. Думка спочатку була податися з Марією до Кракова або й до Риму, в потім вирішив, що найкращий для неї притулок — Домініканський монастир у Львові. Отець Бенедиктин, настоятель, теж римський чернець, що разом з Антонієм вийшов з одного колегіуму, як отямився від здивування, то запитав: хто вона, мовляв, така? Боже ягня,— відказав йому на те.
Не хотілося про те згадувати Антонію, а невільно Марія постала в нього перед очима. Як на гріх, поселив Бенедиктин Антонія в сусідній колегії, одна лиш тонка перегородка відділяла його від Марії. Чи то чув, чи тільки так здавалося, як тяжко дише вона, як скрипить під нею дерев’яне ліжко. Сам теж кидався в постелі. Й то підхоплювався, то знову лягав, відчуваючи, як усього його раз по раз заливає то гарячим, то холодним
потом. Сутану потім схопив на плечі й до Маріїних дверей — незамкнутими виявились. Опустився перед нею навколішки, склав руки на грудях:
— Приношу тобі свою любов.
Що, святий отче? — не зрозуміла того Марія.
— Любов, кажу, тобі свою приношу. З надією, що й ти подаруєш мені свою любов.
— Облиш, отче,— попросила.— Не бачиш хіба, як сумно й печально мені.
— Тому й прийшов, щоб розвіяти твій сум.
–=_Ні, мого суму ніхто не розвіє.
Окрім судженого, як поспішить до тебе?
— Адже слово дала, поклялася, що лиш його любитиму.
По тому, як дивиться, зрозумів: ніяк не збагне, що хоче від неї, чого домагається? Підвівся:
— На край світу тебе завезу.
— Навіщо? Щоб він мене ніколи там не знайшов?
— Бо й не хочу, щоб знайшов.
— І це кажеш ти, святий отець, чи, може, диявол твоєю душею заволодів?
— Ніякий не диявол, просто широко розплющив очі, зрозумів, що тільки по велінню господа я те міг вчинити, ніхто більше — в охоплене пошестю місто хто б пішов, окрім мене, кого господь послав, оберігаючи, інакше б, думаєш, я теж не впав, як багато в Києві, як він?
— Хто?
— Той, на кого сподіваєшся, чекаєш, адже на порозі твого дому мертвий зостався.
— Звідки те знаєш?
— Видіння мені було, мертвим його бачу, так що більше нікого в тебе не зосталося, Маріє, сирота ти кругла.
Господь ніби підказував Антонієві, що сирота не зможе довго йому супротивитися. Лампадка ж світить тьмяно і, як бог захоче, то не зморшкуватого, замур-заного ченця побачить у ньому Марія, а красеня-коза-ка, який несподівано об’явився у неї в келії, щоб вирятувати її з біди. І на думку: а що, як усе йому кинути, зректися чернецтва, одружитися з Марією, почати життя, як усі інші люди, бо ж хіба то не боже діло — дітей родити, примножуючи рід людський? І до Марії:
— Чуєш, що я тобі скажу? Задля тебе сутану свою скину, піду скрізь за тобою.
— До Києва?
— Хай і до Києва, куди завгодно, тільки б з тобою, щоб знав я: живу задля тебе на світі, а ти задля мене…
І обірвав спогад — Беата в цей час показала на міст через Вілію:
— Хтось скаче до нас, Антонію, поспішає.
Миколай Радзівілл, упізнали, Рудий, як його називають на Волині, бо такий вродився — вогняний, кучеряве шорстке волосся його — як жар.
Рвучко зупинив Рудий коня й, не спішуючись:
— Княгиня-мати кличе тебе, отче, щоб висповідалася перед тобою.
Як Миколай Рудий з Антонієм від’їхали, Беата одна зосталася на березі річки, думаючи з острахом: невже й до неї колись надійде остання година і їй теж захочеться висповідатися, покаятися в усіх своїх гріхах перед відходом у вічність, щоб очистилися повністю її душа й тіло? Тільки перед ким сповідатиметься? Перед Антонієм, коли неподалік буде і зможе його закликати, як зараз послала по нього Климентина. І, прощаючись із нею, ніби бачила це, прийнявши від Беати останню сповідь, піднесе їй Антоній хрест для поцілунку, і руки в нього при тому тремтітимуть. І потім про Климентину: теж ні по кого іншого не послала, по Антонія. Хоче, видно, наостанку покаятися, очистити душу. Хотіла б в образі Антонієвому постояти над княгинею. З першого ж разу, як тільки побачилися, не полюбилася їй Климентина. Адже гостини тої, коли несподівано з’явились Радзівілли, не може забути.
А де ж Гальшка? Нащо так далеко запливла? Ще трапиться вир, що підхопить її, закрутить — хай Вілія й не така, як Буг, та все ж річка, що не завжди буває тиха, іноді й вона примхлива. Сердилася: купальників багато на Вілії, а ніхто чомусь не поплив за Гальшкою — одна пливе за течією. Нехай тільки вийде з води, думала, насвариться на неї, мовляв, за браму замкову більше ні кроку. З високих палацових стін хай краще дивиться Гальшка на Вілію, чекаючи, що він скоро з’явиться, той, що візьме Гальшку, й Беата тому не перечитиме… Як біла лебідка Гальшка. Чи господь всевишній так і вчинить — перетворить її дочку на лебідку, яка назавжди зостанеться на Вілії. А з Волині, з Поділля, з Польщі і Литви наїжджатимуть на Вілію люди, щоб помилуватися дивним створінням, не знаючи зовсім, що то дочка князя Ілії Острозького і княгині
97
4 П. Угляренк*
Беати. І Гальшка тоді на берег, обтрушуючи від води волосся, питаючи:
— Віддаси мене, мамо, за того, за кого схочу, за іншого, нелюбого, не приневолюватимеш?
2
Спішився молодий Наливайко, прив’язав коня до невисокого дубка, озирнувся на всі боки: хіба ж отак, коли ніхто не підкаже йому, віднайде батькову могилу? Адже ж скільки їх тут, хрестів — і старих, трухлявих, і нових — нема ж ■ґакого, певно, дня, щоб хтось не розпрощався з білим світом.
Гусятин унизу. Нова церква посеред майдану, навколо якого ряд за рядом дерев’яні і глиняні хати під солом’яними стріхами. Місце ж для небіжчиків на горі, неначе для того, щоб кожному видно було, який широкий, безмежний світ. Тільки що з могили видно?
За кам’яною огорожею ще одне кладовище, де хрести залізні, і камінь там, і мармур — шляхетне панство польське й українське навіть після смерті не бажає рівнятися з козаками, які захищають степ від татар, з рільниками, що сіють жито й пшеницю, з майстрами різними. Таж на панському кладовищі батька нема, якісь добрі люди занесли, певно, старого сюди, сяк-так обтесавши дубовий хрест, не зробивши ніякого напису, бо нащо комусь знати, що спочиває тут останній, може, повстанець з війська отамана Мухи.
Але ж чи не заслужив він, думав Василь, його старий батько, щоб пам’ять про нього надовго лишилася? Тільки як передається пам’ять із покоління в покоління? Адже уже нікого з тих, з ким товаришував Богдан Наливайко, не зосталося на світі. Й Василь, що свято береже в серці пам’ять про батька, хіба вічний? А сина, Северина, ще в нього нема, не здійснив поки що обіцянки, даної батькові, хоч часу ой-ой скільки відтоді минуло, ніяк чомусь не може одружитися.
Поволі закрокував вузенькою стежкою поміж могил. Однакові всі, порослі сухою травою — літо ж спекотне. Метелик білий, бачив, перелітає з хреста на хрест, наче хоче вказати Василеві, де ж та, дуже дорога йому могила.
Мимохіть на містечко внизу задивився Василь, шукаючи очима стародавній шинок при дорозі, де літня шинкарка — за нею батько все-таки пішов, по-кинув Київ. Сльози невільно навернулися на очі — й Марії своєї не знайшов, і батькового заповіту не виконав, адже ж просив старий, щоб поховав його над Дністром. Зовсім, можна сказати, безпритульний тепер Наливайко, адже дім у Києві, в котрому народився й виріс, розвалився, лише купа уламків на тому місці. А в Маріїному домі чужі люди, які ніколи не чули й нічого не знають про тих, хто мешкав там раніше.
Кінь Василів на прив’язі раптом тривожно заіржав — що таке? Хто наполохав його, злодій, може, якийсь, що вмить стрибнув у сідло й навтіки? Дивувався: начебто поблизу нікого, а кінь рветься з прив’язі? Та, вгледівши господаря, вороний заспокоївся. Обійняв його Василь за шию — кінь поки що його найвірніший друг і приятель. І тоді з-за розлогого куща ожини чиїсь перелякані очі визирнули.
— Ти що тут робиш? Вилазь! — наказав Василь.
Років десяти-одинадцяти дівчинка постала перед
Наливайком. З білим, як льон, волоссям і блакитними, як небо, очима. Убрана у довгу білу сорочку з широкими рукавами, вигаптувану по краях червоними й чорними нитками.
Дівчинка, зрозумів Василь, і налякала його коня.
Пильно дивився на неї і думав: що б таке їй сказати, аби не з таким острахом була до нього? І якомога лагідніше:
— Хто така?
— Степанія.
— Що тут шукаєш?
Настрашеними очима мовчки дивилася на Наливайка, сама про себе ніби розмірковуючи: про що він, оцей невідомий чоловік, чого хоче від неї? Стенула врешті-решт плечима, а Василь:
— Не боязко тобі?
— Ні, тут тихо, гарно і квіти пахнуть.
Глибоко втягнувши в себе повітря, Василь вловив запах полину й меду — як у пониззі Дністра. Тільки вітер подихне — й увесь степ у п’янких пахощах, що голова від того паморочиться.
— Одна на кладовищі гуляєш?
— Одна.— І поспішно: — Сестри ж у мене нема, тільки брат, Дем’ян, який не хоче ходити зі мною.
— Бо він у тебе дорослий?
Погладив дівчинку по голові — хай собі грається, бо на кладовищі справді гарно, тихо, що й сам би десь присів у затінку — дорога таки стомила його. І далі про Степанію: добре, що татари зараз не наважуються наскочити на Україну, бо в Криму такі малі невільниці у великій ціні — не назавжди ж зостаються дітьми, виростають, і кожний турецький бай чи візир хіба не мріє про таку служницю? Має щастя Степанія, що не татарин Василь Наливайко і не розбійник-лісівник, бо й серед них, знає, є такі, що для Криму стараються, для ханів татарських.
— Ходімо! — взяв Степанію за руку.
— Отут вона, баба Марія,— показала на могилу, почала хреститися — батьки, видно, змалку привчили отак, щоб з вірою в серці була до бога.
Схилив над могилою голову й Василь — все-таки в сирій землі людина, що всього зазнала на світі, стара баба Марія, яка, можливо, замолоду зовсім схожа була на його Марію — чи всі вони, Марії, дуже нещасливі, адже і матір божу не можна назвати щасливою. Та вже Степанія:
— Сам так хотів, щоб баба Марія лежала поряд з ним.
— ?Хто^хитів?
— Дід^богданг
— Богдан? — аж волосся наїжачилося Василеві. До-питливо задивився на Степанію, а вона:
— Його баба Марія з Києва привезла.
Не сумнівався тепер, що перед ним батькова могила, а ще дивився на дівчинку — може, назове вона й прізвище, щоб уже й краплі сумніву в нього не було? Ні, більш нічого не сказала й миттю кинулася геть, може, Василь раптом чимось налякав її?
— Зачекай, Степаніє, зажди! — загукав услід.
Ніби крізь землю провалилася дівчинка. Шкодував:
нащо відпустив її, коли міг би ще дечого довідатися від неї.
Вернувся до могили. Хрест на ній, бачив, гнилизною не взявся, хоч і почорнів, помер, значить, батько не так давно. Сподівався, що встигне старого й удову-шинкарку про все розпитати, а вони таємницю свою на той світ понесли, щоб ніхто й ніколи не довідався про неї. Полинову гілочку сизу запашну поклав до хреста — хай добре спиться батькові від таких пахощів, найбільше ж над усе на світі любив він степ рідний, український. І Северина, побратима свого, й удову Марію, бо чого ж тоді пішов до неї?
Поправив шаблю при боці — ще й на іншій могилі мав побувати, останню шану віддавши своїй Марії, що неподалік Гусятина злягла від пошесті, інакше б хіба до Києва не повернулася? Униз швидко спустився Василь, на Подільський шлях, яким можна потрапити й до Острога, де тихоплинна річка Вілія, що за нею скучив Василь. Бо хіба ж не звідти всі Наливайки?
Священик Феодосій несподівано пригадався, який останнього разу тільки біля замкової брами трохи поговорив з ним. Може, вже й нема його? І з княгинею Беатою хотів би побачитися, щоб нарешті знайшов там собі дім, став жити, як кожний, втомився ж бо без пристановиська, а кожна людина і дах свій повинна мати над головою, і щоб жона в домі була, і діточки — не такий уже й молодий, може запізнитися.
Раз по раз видовжувався, вдивляючись у простір,— нетерпілося швидше вибратися з гущавини — кущі на кладовищі такі, як ліс. Відчув лише несподівано, як Василя обвила тута петля, хтось із засідки накинув на нього аркан. Біла чалма потім майнула перед очима.
Отямився Василь, і перше, що спало йому на думку: де він? На підлозі лежить зв’язаний. У просторому приміщенні, де попід стінами дерев’яні столи стоять, за котрими вперемішку українські козаки й татари. Міцно заплющив очі, потім знову розплющив — що таке? Хіба може так бути, щоб козаки й татари були разом, на одній гостині? На столах страв різних багато, і хмільним медом пахне, і тютюном. Татари не палять, але й вони з люльками. Чи за той час, відколи не був Василь на батьківській землі, світ перемінився? Доки не зійшло на думку: а може, разом з кримчаками ті, що їх татари й турки спокусили ситим, привільним життям? Та вже якийсь кремезний чолов’яга у чалмі схилився над Василем, питаючи:
— Хто такий?
Мовчав Василь, не знаючи, що казати татаринові, який заговорив до нього зовсім так, як усі говорять на Україні, де тільки навчився? Хоч у Криму Василь зустрічав козаків, які були мов справжні татари. А той тим часом веде своє:
— Чом не відповідаєш?
— Бо не знаю, якої відповіді від мене чекаєш.
— Тому, може, що маєш мене за кримчака? І про козаків, що тут, зі мною, думаєш, що то татари?
Як по команді, ніби хто їх підштовхував до того, рвучко всі поскидали з себе татарські шапки й ногами мнуть їх, ніби втоптуючи ненависне їм убрання в підлогу. Значить, усі тут переодягнені козаки — навіщо тільки так учинили? Й чому схопили його по дорозі, зв’язали? Чи вони з одної з тих розбійницьких ватаг, які шастають по Волині й Поділлю, шукаючи здобичі?
— Чого ж усе-таки мовчиш, не кажеш, що ти за один? — допитується отаман далі в Наливайка, сам чорний, кучерявий.
— Хіба повіриш мені?
— Повірю, якщо не збрешеш.
— Не збрешу, чого б крився. А ще, як велиш мене, отамане, розв’язати.
Повернувся отаман до гурту, й кілька козаків з шаблями одразу підскочили до Василя. Аж заплющив очі в очікуванні, що ось-ось ударять, але ні — розрізали тільки пута, підхопили на руки, посадовили за стіл:
— Пий, коли хочеш.
Спрага допікала, важко ворушив у роті язиком, та тільки пригубив кварту й відставив. А з гурту:
— Пий, чого ж ти, чи, може, не козак?
— Від діда-црадіда козак я, тільки нащо розум пропивати?
Чи щось не так сказав Василь, бо раптом запала важка мовчанка, коли кожний із козаків дивились один на одного, а всі разом на отамана свого, чекаючи, як той поведеться.
Заходив отаман з кутка в куток, а потім зовсім про інше заговорив, наперекір очікуванню:
— Одружуся ось і все кину.
Щасливий — позаздрив Василь. Наречену його, значить, пошесть не забрала, не впала вона посеред дороги…
— Ні, отамане, нас не облишиш! — на те до нього козаки.
— Чом би мав розбишакувати? Набридло.
Зрозумів Василь по цьому, що козаки, яких бачить
перед собою, зовсім не праведне життя ведуть. І з вуст йому, хоч ніхто й не просив його ради, вихопилось:
— Правда, краще одружитися, отамане, а ще як та, котру візьмеш, гідна тебе буде й відповість любов’ю на любов…— Й не зрозумів, чому раптом отаман посмутнів, насупився. Сказав, щоб якось виправдатися: — Вибач, отамане!
— Пробачу, як мені послужиш.
— Але ж…
— Думаєш, чужий ти, незнайомий,— не дав Василеві договорити,— а вже отаман тобі звіряється? — І далі: — За те, що козаки мої взяли тебе, зла на душі не май.
— Так сам же напустив їх на мене?
— До тебе ми тут одного воєводу теж отак узяли. З шаблею він потім кинувся на мене, мало не зарубав, а яка моя вина була в тому — князь Калиновський усе вигадав, я лиш підтримав, не заперечив. А виходить тепер, що найбільше в тому винний Дмитро Сангушко.
З Теодором Сангушком, старим князем, хрещеним батьком Ілії, зустрічався Василь, а Дмитро, виходить, його син? Інших же Сангушків ні на Поділлі, ні на Волині, ні в інших тутешніх місцевостях нема.
— Що з дурного розуму не втнеш? — ніби дорікаючи сам собі, сказав Сангушко. І далі, говорячи вже не тільки Василеві, а й усій компанії: — Намовив мене князь Калиновський, мовляв, зробимо приємність королеві. І що ж — ворога на біду собі придбав.
Збагнув потім Василь Наливайко, що це та ж корчма при дорозі, яку тримала вдова-шинкарка, що задля неї його батько облишив Київ. Трохи тепер обновлений шинок, не такий убогий, як колись, стіни чисто вимиті, вишкрябані, ані брудної пасмочки на них. І такі ж чисті дерев’яні східці ведуть на горище. Тільки баби Марії, шинкарки, нема. Дмитро ж Сангушко — дивний, здається, тільки-но розкривав душу перед Василем, а зараз мовчки опустив голову на стіл. Тяжкі, значить, думи обсіли його?
Спитав несподівано:
— Зборовського боїшся?
— Не знаю, тільки чомусь моторошно мені.
— Козаки ж за тебе постоять головою.
— В чесному бою. Але ж, як батько мій казав, заздрісника краще сто разів далекою дорогою обійти.— И потім, пильно зазираючи Василеві у вічі: — Прислужишся мені?
— Прислужуся, бо ж батька твого добре знав.
— Віддячу тобі за те, в обиді на мене не будеш.
— Тільки не за твою подяку йду до тебе на службу.
— А за що ж?
— Бо любий ти мені.
— Як і ти мені теж, хоч уперше в житті зустрілися.
Нікому нічого більше не сказав Наливайко — ні отаманові, ні його козакам, хай собі розважаються, поволі попростував по сходинках нагору. Подумалося чомусь: певно, з старого козака, коли привела його до себе в Гусятин, шинкарка не дуже великий зиск мала. Й, зупиняючись: чи ще за життя знати, що на кладовищі лежатимеш поряд з тою, яка колись була тобі дуже дорога,— то велика втіха?
Спинився біля ліжка. Чи не свою постіль віддав йому молодий Сангушко? Сам, мабуть, такий, що простих козаків не цурається, з багатьма запанібрата, розуміючи, який то йому надійний захист. Шаблю при боці поклав, бо справжній козак зі зброєю ніколи не розлучається. Розмірковував про себе: чи ж добре зробив, що погодився послужити Сангушкові?
А чи спав довго, того Наливайко не міг сказати. Підхопився, а перед Василем Дмитро Сангушко стоїть.
— Хіба вже час, отамане?
— Дорога неблизька, і краще за світання вирушити — в Острог поїдеш, знаєш, бував там колись. Княгині Беаті листа мого відвезеш.— І, пояснюючи коротко: — Про Гальшку княгині пишу, хочу дочку її за себе взяти, й тепер все залежить, як мати вирішить, без того не можна, розумієш?
— Чом би не розумів.
— Відповідь мені привезеш у Броди, до Василя-Кос-тянтина, в його град, там чекатиму на тебе. А щоб у дорозі не сумно було, то ось ще один Наливайко з тобою.
Не приховуючи здивування, Василь вигукнув:
— Дем’ян?
♦ * *’
В душі воєводи буря: що собі думає Сигізмунд-Август? Адже Зборовський — воєвода, не хлопчисько якийсь, хоч би малу повагу мав до нього король! Тримає його під дверима, а коли ж уже дозволить увійти? Правду, значить, казала княгиня Теодозія: скористайся, мовляв, можливістю, зійдися з королем під час полювання, домовся, бо інакше у Варшаві начекаєшся. Й хіба не так? У новій столиці Речі Посполитої, у Варшаві, по-новому править Сигізмунд-Август. Бо тут він володар. У Кракові ж був лише спадкоємцем трону.
З вікна нового королівського палацу видно внизу широку й пінисту Віслу. Дивно, що тут може милувати око, невже оті поодинокі рибальські човни посеред ріки? А де ж місто, фарбовані черепичні дахи, й де палаци вельмож польських? Ні, не доросте ніколи Варшава до того, щоб стати славою й окрасою Польщі! Найперше Казимір, Болеслав Хоробрий потім, і майбутні, пізніші королі — усі дбали про Краків, де найкращий храм, у Римі навіть подібного нема, як Марі-ацький собор. Приємно було наїжджати до Кракова. А тут, у Варшаві, найкраще, коли б.сейм повстав проти короля — хіба не було такого в польській історії, що з волі сейму замість одного володаря посідав стіл другий? Й хіба ще не буде? Не залежить хіба це від того, як поведеться сьогодні із Зборовським Сигізмунд-Август? Але ж чим він дуже зайнятий? У замкову б шпарину зазирнути, так на чатах сторожа, незважаючи, що король, можливо, забавляється з котроюсь своєю коханкою. Ще старий Сигізмунд гнівався: мовляв, замість того, щоб займатися державними справами, син його байдикує. Нехай, думав Зборовський, витримає, бо що скаже княгині своїй? Адже однією тільки мрією живе вона, одним сподіванням. Тоді, як ні з чим повернувся з поїздки на Поділля, пояснював матері Мартиновій:
— Не міг дістатися до Сигізмунда-Августа, адже завжди король в чиємусь оточенні.
— А те оточення обійти хіба не міг?
— Дуже вже хитрющим виявилося товариство королівське.
— Якби в тебе розум був,— не йняла віри.
Аж підскочив, зачувши таке,— що вона собі дозволяє? Таж хіба став би Зборовський воєводою, якби ні краплини розуму не мав у голові? Стримав однак себе — навіщо знати княгині, що в нього на душі? Та й уже вона тихо, лагідно:
— Не гнівайся на мене, воєводо, задля сина свого, котрого ти теж дуже любиш, я усе роблю. Правда чи помиляюся: ти не з такою любов’ю до Мартина, як я?
— Ні, один він у нас.
— То й повинні постаратися про одинака нашого. Поїдеш тепер до Варшави. Сигізмунд-Август не відмовить тобі, ось побачиш, що з великою радістю вернешся додому. І спокій, і тиша одразу зійдуть тобі на душу.
Мимохіть сльози навертілися на очі воєводі — що з ним учинили, до якого глуму довели! І там, у Гусятині, і вдома, й зараз, у Варшаві, весь час на думці йому вертиться: чому саме його, воєводу Зборовського, вибрали всі для сміху, хіба не можна було когось іншого взяти, молодого, не такого поважного, як він? І хто перший вимовив його ім’я — Калиновський чи сам король? Чи молодий Сангушко, що своїх козаків на татар переодягнув і сам убрався, як татарин, у білу чалму. Перед очима після того завжди біла чалма й зненависть до Сангушка, бо що собі дозволив! І хоч усю забаву вигадав Калиновський, але найперше Сангушко за все в одвіті, бо ж то він із своїми козаками влаштував полювання, натягши на нього брудний мішок. І як везли його — впоперек сідла. З почуттям помсти й кинувся тоді із шаблею на Сангушка. Хіба б Калиновський та й інші на його місці отак не вчинили? Тільки Дмитро спритно шаблю Зборовського переламав навпіл і геть від себе відкинув — молодий і сильний, а в Зборовського сила десь у молодості залишилася, чи її й тоді в нього не було? Але ж як помститься Сангушкові? Коли? Застарий для того, щоб скрізь, по всіх усюдах гасав за Сангушком, аж до Дніпра — пізня осінь в його житті. Краще б, правда, розмірковував, аби за батькову честь заступився Мартин. Говорив після всього із сином, просив, допитувався в нього:
— Скажи, Мартине, зізнайся, ти теж тоді з ними усіма діяв проти мене?
— Не міг піти проти короля.
— То, значить, король тебе за стіл із Сангушком і посадив?
— Ні, Калиновський.
— А король?
— Сміявся тільки.
— Весело, значить, було?
— Усім було весело.
— Чому ж про мене не подумав?
— Казав король, що воєвода все зрозуміє, не образиться.
— А як думаєш, зрозумів я все і не образився?
— Не знаю.
— То я скажу тобі, щоб знав,— образився до смерті, на короля, на Калиновського, а найбільше на молодого Сангушка, що з ним ти сидів за столом. І, певно, ще й з одного келиха разом пили?
— За дружбу, за прихильність.
— Що, й тепер ти з прихильністю до Сангушка?
— Може, й не з прихильністю, але нічого проти нього не маю.
— То я маю, сину, і вимагаю, щоб ти помстився за мене, відплатив йому за образу, щоб уся Річ Посполита про те знала.
Якби впевнений був Зборовський, що Мартин здобуде перемогу, то найкраще б викликати Сангушка на рицарський бій, щоб у поєдинку той здолав князя, але такої віри нема, заслабий для того його син і тілесно, й духовно. По-приятельському він, по-дружньому із Сангушком, а яка може бути приязнь між сином польського воєводи і українським князем? Можновладець польський ніколи з бидлом нарівні не буде, а той Сангушко з козаками українськими водиться.
Поки не сказав синові, чого хоче від нього, й чи тепер уже скаже, якщо, звісно, щось не спаде йому на розум? Бо якнайдошкульніше вразить Сангушка, щоб карався він і мучився, а колись приповз до Зборовського навколішках, благаючи милості! Князь Томаш Радзівілл з’явився в цей час у дверях. З радістю кинувся до нього Зборовський, адже давній приятель — не сподівався, що зустріне Томаша у Варшаві, хоч, певно, теж полишив Краків і за молодим королем подався до нової столиці. Зупинився, бо Томаш зовсім не по-приятельському сказав:
— Не має часу король.
— Але ж…— широко розплющеними очима задивився Зборовський на Томаша Радзівілла, а той:
— Заспокойся, воєводо, адже не все так погано, як ти думаєш. Король до тебе з милістю, хоче лише знати, з чим ти до нього, чого хочеш? Доручив мені про все те дізнатися, так що не дуже тягни, коли справді якоїсь милості бажаєш від володаря нашого.
Здавалося Зборовському, що піниста Вісла всього його заливає, борсається він у воді, а сили нема, щоб виплисти, подолати бурхливу течію, дістатися до берега.
— Ні, за зневагу й він повинен заплатити!
— Готовий заплатити, воєводо, за що тільки? —■ раптом постав Сигізмунд-Август на порозі.
Прикусив зразу язика Зборовський, позираючи мовчки то на старого князя Томаша, то на молодого короля, який з усіма вельможами під час своєї поїздки на Поділля як з рівними був, а до його сина поставився з особливою прихильністю. Чи, може, помилився
Зборовський — виявив свою прихильність король лише Сангушкові?
Не міг стримати роздратування Сигізмунд-Август — зухвалість воєводи Зборовського вивела його з рівноваги. Дивився на Томаша Радзівілла, не розуміючи,
з чим ще той прийшов до нього? Аж доки Томаш не пояснив:
— Посланець прибув від княгині Беати, вдови по Ілії Острозькому.
— Що хоче? — роздратовано Сигізмунд-Август.
— Певно, Беата з якимсь проханням, бо від короля кожному щось потрібно.
— І тобі, князю Томаше, теж щось від мене потрібно?
— Одне лише, щоб дозволив тобі служити.
А Сигізмундові-Августові вже інше в голові. Під час поїздки на Поділля й на Волинь мав намір відвідати Острог, зустрітися з сестрою своєю, але не знайшов для того часу. І, може, через посланця свого хоче висловити йому Беата своє невдоволення? Погодився: хіба не має права? Адже зростали разом і мав Беату справді за свою сестру. З радістю б зустрівся з нею, подивився, якою стала, чи дуже змінилася, чи ще така ж гарна, як і раніше, або зів’яла. Мовив до Радзівілла:
— Кого ж вона прислала?
— Наливайка Василя.
— Хто такий?
— Довірений князя Ілії, що йому, певно, княгиня вірить.— І по тому поспішно Томаш, щоб король його не перебив: — Даремно розгнівався на воєводу Зборовського.
— Але ж…
Змовк одразу, нічого не сказав Радзівіллові — навіщо виправдовується князь Томаш, коли нічого не знає? Дозволив по всьому їм увійти до себе: Радзівіллу і Збо-ровському — краще все-таки бути у злагоді зі своїми вельможами!
— Така в мене справа, королю, що тільки наодинці можу,— нагально попросив Зборовський.
Нічого робити, вирішив Сигізмунд-Август, що вислухає Зборовського наодинці. Й коли Томаш Радзівілл причинив за собою двері, сказав, ніби нічого поміж ними не сталося:
— Все-таки, воєводо, чому ти такий нетерплячий?
— Прошу милості вашої,— на те йому Зборовський,— бо винуватий.
Не зразу відповів Сигізмунд-Август. Зміряв спочатку Зборовського пильним поглядом, заходив потім з кутка в куток. Дуже хотів угадати, з чим до нього звертається Зборовський. Щоб зарані обміркував свою відповідь і сам собою щоб лишився задоволений. Згадав, як старий Сигізмунд, покійний батько, невдовзі перед смертю покликав його до себе, кажучи:
— Хочу, щоб зрозумів ти, сину, яку спадщину переймаєш від мене. Річ Посполита — знаєш, що це таке?
Дивився на старого короля нерозуміюче,— мовляв, що хоче цим сказати? Невже має його за нерозумного хлопця? Відповів тоді:
— Річ Посполита — це і Краків, і Вільно, і Львів, численні міста й села.
— І люди — рицарі, вельможі, холопи.
— Тільки не холопи.
— Ні, холопи теж, забувати про те не можна, бо ж від них хіба я не натерпівся? У Кракові б мені не всидіти, якби Мусі трохи більше поталанило.— Вів далі Сигізмунд, трохи помовчавши: —. Військо Мухи у Дністрі згинуло, а сам отаман у Кракові на палю сів, хоч могло бути інакше, якби я вельмож своїх не шанував, кожного милістю своєю не наділяв.
— Хіба ж то на захист короля шляхта піднялася,— заперечив батькові Сигізмунд-Август,— сама себе вона рятувала!
— Правда, в першу чергу себе рятувала шляхта, але іменем короля, що для всіх я, як прапор, як корогва, яка завжди гордо майорить, не сміючи впасти. Через це, сину, моя заповідь тобі, щоб завжди мудрий був, розважливий. Особливо щодо шляхти. А найбільше до вельмож наближених, за всяку ціну домагаючись, щоб жодний не став ворогом королеві.
— Чи не має стільки сили король, щоб із кожним непокірним розправитися?
— Сила силу не завжди перемагає, тому розумом краще брати, мудрістю, аби кожний, хто проти тебе, ні в кого й ніде підтримки не знаходив. І прийшов потім до тебе з покорою, з покаянням.
— А король?
— Звісно, з милістю. На виду, правда, щоб усі бачили й дивувалися, мовляв, який наш король щиросердний! Коли таким будеш, сину, то правитимеш спокійно, Річ Посполита тобі коритиметься, ні від кого з вельмож кривди не зазнаєш!
Поставив себе на місце старого короля Сигізмунд-Август, уявив, як би той чинив, і сказав:
— У милості своїй тобі, воєводо, не відмовлю.
— Недаремно моя княгиня з вірою ставиться до тебе,— зрадів Зборовський.
— Що ж вона, твоя княгиня, як почувається? — вів далі король.
— Здорова, почувається добре.
— А Мартин, син?
— З ним теж усе гаразд.
— Радий тому.
— І я радий. Трохи вас там усіх потішив, поблазню-вавши,— ще більше повеселів Зборовський.
— Усі ми там добре поблазнювали.— І, щоб перевести розмову на інше: — То чого ж, воєводо, хочеш, у чому твоє прохання?
— Не тільки моє, а й княгині Теодозії. Хочемо ми, щоб сестру свою Анну віддав ти за сина нашого, котрого, як знаємо, вподобав — нехай візьме за жону сестру твою, щоб ми з Мартином ще більшими прибічниками твоїми стали, завжди тобі на захист, на службу вірну.
Усе в душі Сигізмунда-Августа враз перевернулося: хоче Зборовський одружити свого сина-недоумка на принцесі Анні, чи ба, що собі задумав?! Навіть коли б Анна була дуже бридкою, то й тоді чи не знайшла б собі кращого мужа? З чужої якоїсь землі —Чехії або Угорщини? Й рішуче до Зборовського:
— Ні, воєводо! Не буде того.
— Чи тепер, королю, мій Мартин тобі не до вподоби, не захисник він трону Польського? — наполягав на своєму Зборовський.
Не витримав Сигізмунд-Август. Забувши батькове навчання, скипів гнівом і, втративши розсудливість, гукнув сторожу. Отямився, коли вже Зборовського побіля нього не було, куди й подівся? Й замість того, щоб запитати князя Томаша про воєводу, зовсім про інше заговорив:
— То що ж вона, Беата?
Поволі почав читати Томаш Радзівілл послання від княгині Беати королеві:
«Королю, брате мій,— було в посланні,— вибач, що не привітала тебе з тим, що по праву посів батьківський стіл, став королем Польським і великим князем Литовським. Вдівство моє в тому перешкодило, важка доля
по
моя, але я тобою горджуся, брате мій і королю. Щасливої долі тобі бажаю, довгі роки щоб займав трон Польський. Тільки щоб ніколи не забував про мене, сестру свою, завжди поспішив мені на допомогу, коли тої допомоги требуватиму, 6Ь дочка моя Гальшка віднині, як і я, княгиня Острозька, з твоєї волі живемо! Даремно не завернув до Острога, королю, коли перебував з державними справами на Поділлі, а то б побачив, як зросла моя Гальшка, якою красунею стала. Вельможі з усіх кінців Речі Посполитої домагаються руки моєї дочки, до- останнього часу я всім одмовляла, а це дала згоду, пообіцяла віддати Гальшку синові опікуна мого по смерті князя Ілії, князеві Дмитрові Сангушкові, що ти на те скажеш?»
— Зажди-но, князю,— перервав на цьому Радзівілла Сигізмунд-Август.
— Щось, може, не зрозумів, королю?
— Зрозумів, але повтори ще: кому хоче віддати Гальшку Беата?
— Молодому Дмитрові Сангушкові, синові славного Теодора Сангушка.
Не хотів більше знати Сигізмунд-Август, що далі було в посланні Беатиному — пізніше до кінця його прочитає, бо ж хіба вже не має відповіді княгині Беаті, щоб усі були задоволені, а він найбільше! До Томаша Радзівілла по всьому:
— Зборовського мені, князю!