— Доню кохана, скажи, як він тобі? Подобається? Хоч трошки до серця? — допитувалася Беата, хотіла знати, як ставиться Гальшка до Мартина, сина воєводи Зборовського, що несподівано об’явився в Острозі.
Коли відправляла Наливайка з посланням до Варшави, не думала Беата, що повернеться все на інше, адже сподівалася, що король не тільки схвалить її вибір, а й чимось обдарує Гальшку, щоб усе життя тим хвалилася— то ж весільний дарунок від короля польського. А відповів Сигізмунд-Август, що настійно бажає того, аби його сестра Беата, яку дуже любить і зичить їй усякого добра, а дочці її щастя, вчинила так, щоб Гальшку взяв син славного воєводи Зборовського — Мартин, рицар молодий, шляхетний, що його король особисто сподобав під Час своєї поїздки на Поділля.
Мало не зомліла Беата, діставши братову відповідь. А як же Дмитро Сангушко, думала, котрому писемно дала згоду на його шлюб з Гальшкою? Як же тепер іти проти короля, що в його руках, можливо, все майбутнє дочки? Про яку мати чи не найбільше повинна дбати, щоб ні в чому не могла їй Гальшка дорікнути.
І ось тепер син Зборовського, Мартин, в Острозі.
— Не пам’ятаєш хіба, мамо? — зненацька спитала Гальшка.
— Чи щось я забула? — стрепенулася Беата.
Спостерігала за дочкою і не розуміла: щойно була
смутна, а тепер усмішка лукава якась на її обличчі. Й не може чомусь всидіти на місці, ніби кружляє в танку — чи справді здається, що танцює? З ким лишень — з молодим воєводою Зборовським?
Зненацька зупинилася Гальшка біля вікна, пильно задивилася кудись, наче забувши про матір і про все на світі.
Не витримала Беата й сама кинулась до вікна.
— На що там так видивляєшся? — спитала.
— На світ білий.
— Світ як світ, що в ньому?
— Чудес багато.
— Ніяких чудес, усе як і до нас.
— А після нас? — повернулася Гальшка до матері: — Вілія й після нас тектиме?
— Авжеж.
— І верби над нею плакатимуть?
— Й берег глинистий обвалюватиметься, і сніги падатимуть, і дощі литимуть;
— Світ, значить, вічний?
— До того часу, доки суд страшний не настане.
— То помолись за мене, мамо, попроси всевишнього, щоб змилувався наді мною, бо, здається мені, скоро довга, темна ніч настане, що й світанку не дочекаюся.
— Не кажи так, для тебе ще ой-ой яке світання займеться, рожеве, свіже.
— Того й хочу.— І за мить: — Пам’ятаєш, як запливла я далеко, а ти за мною берегом Вілії бігла, гукаючи?
Враз постав перед Беатою спекотний літній день, коли Гальшка на Вілії, як біла лебідка, пливла, час од часу змахуючи крилами.
— Пам’ятаю,— відповіла,— усе пам’ятаю, що сказала тоді тобі, бо дуже люблю тебе, бо найдорожча ти мені на світі.
— Й віддати за того, кого вподобаю я сама, хто припаде мені до серця?
— Правда,— підтвердила.— За того підеш, кого сама вподобаєш, хто серцю твоєму милий стане.
— Як ти колись, мамо, пішла за того, хто припав тобі до серця.
Тяжко зітхнула Беата. Хіба, справді, не пішла за того, кого сама сподобала? Сама собі долю вибрала, та хіба те дало їй щастя? Відразу овдовіла, і Гальшка, скільки не розказує їй, ніяк не може уявити, яким був її батько, князь Ілія Острозький. Шкода, ніякий живописець не змалював Ілію. Сподівався князь на довге життя й не дуже турбувався тим, що ніякого образу з нього не лишилось, тільки в уяві Беатиній живе тепер Ілія, а коли її й тих людей не стане, що знали князя, то й ім’я його навіки умре. А Вілія, як каже Гальшка, безперестанку кудись котитиме свої води. Не знала, як бути, бо чому раптом згадала Гальшка про їхню розмову над річкою?
— Може, доню, ти чимось невдоволена? — спитала.
— Ні, усім задоволена.
— І тим, що Мартин приїхав?
На те лише усміхнулась Гальшка. А полегшало Беаті — значить, усе добре, а то вже думала, що одержала дочка потаємного листа від якогось мандрівного рицаря, який роз’їжджає по світу, навідуючись то до одного, то до другого князя, вибираючи собі жону. Хіба не може так бути? Тільки Гальшка тут раптом озвалася:
— Він мені до душі, до серця, Василь Наливайко.
Невже то серйозно сказала Гальшка, котра із славного, давнього роду князів Острозьких? Невже справді їй до серця простий сотник? Може, неправильно зрозуміла дочку: подобається їй Наливайко просто як вірний слуга? Рада, що Наливайко після довгої відсутності повернувся в Острог; знаючи, що він поблизу, спокійнішою, впевненішою себе почуває, бо ж обом їм, матері й дочці, Василь надійний охоронець.
Аж тут Гальшка:
— Чом на мене так дивишся, мамо? Справді подобається він мені.
— Простий козак?
— А хіба я не проста, не така, як він?
— Ти князівського роду.
— А хіба він не може того досягти, щоб став князем?
— Сотник він усього.
— А Мартин Зборовський?
— Майбутній воєвода.
— Тому й хочеш мене заміж за нього віддати?
Ніколи ж нічого Гальшці не казала: ні про своє послання до Сигізмунда-Августа, ні про його відповідь, а вона все знає, звідки тільки довідалася, чи не від Наливайка? Але чому раптом збурив він її юну душу? Щоб далі знищити, зламати — за те, що вони з дочкою з чужого світу, з католицької Польщі, а він?.. І до Гальшки:
— Чи ти при своєму розумі?
Мерщій від матері побігла Гальшка. Беата кинулася навздогін. З острахом у душі, бо що ж тепер робити, коли всі разом — і король, і воєвода Зборовський, й інші її вороги — об’єднаються проти них обох — Беати і Гальшки?
Важко застогнала Беата, упала на тахту. Розплющила повіки, здивовано задивилася на Мартина, не впізнаючи: хто такий, звідки з’явився? Поволі отямилася, підвелася:
— Млосно щось мені.
Сперлася потім на Мартинове плече, допровадив він Беату до її покою. У грудях кололо, й дихати на повну силу не могла. А в серці страх — чи не надходить її остання, смертна година? Дочки, думала, шкода, Гальшки — як житиме без неї, хто заступиться за сироту? Та й заплакала.
Нічого не розуміючи, дивився збоку на Беату Мартин, думав: гарна ще княгиня, дуже навіть, хоч молодість її й минулася, на смаглявому лиці зморщок не видно, лише дві складочки в куточках вуст й маленьке сиве пасемко у косах. Багато чого начувся Мартин про княгиню Беату, про її красу, про вдівство, що заради дочки від усього відмовилася, відреклась од власного щастя. Князь Томаш Радзівілл і досі домагається її прихильності, але даремно.
«Над чим же вона так побивається? — думав Мартин.— Чи не над своєю вдовиною долею, бо тепер, як забере Гальшку, зовсім одна зостанеться».
А може б, разом з Гальшкою і княгиню-матір взяти у свій дім, хоч про те ні воєвода, ні княгиня Теодозія нічого йому не казали.
Й, помовчавши трохи, наче зібравшись з думками, поспитав:
— Острог за Гальшкою зостанеться?
«Он як! — одразу майнуло Беаті.— Ще й мови про весілля не було, а Мартин уже про Острог думає, значить, йому потрібна не Гальшка, а князів град, маєток! Ілія був зовсім не такий, бо що тоді за Беатою узяв? Хоч Острог справді за Гальшкою зостанеться, після Беати, звісно, бо то ж її власність». І невдоволено:
— Поспитав би краще Гальшку, чи хоч трохи їй подобаєшся?
— Навіщо?
— Невже тобі однаково, з яким почуттям до тебе ставиться Гальшка?
— З таким, гадаю, як я до неї.
— Добре, а з яким ти почуттям до Гальшки?
— Звичайним. Жоною моєю буде, а я… Після батька, як стану воєводою, то до Варшави з Гальшкою поїдемо, щоб увесь королівський двір із заздрістю дивився на нас.
— Зичу тобі в тому успіху, Мартине,— не знайшла що краще відповісти Беата.
— І Гальшці — успіху?
І тут Наливайка несподівано побачила на березі Вілії— набагато старший від Гальшки, за що ж такий їй до вподоби? Чи не пожартувала, /5ува? За те, може, що змушує її стати до шлюбу з Мартином Зборовським?
Виправдовувалася сама перед собою: не з власної волі те робить Беата, бо й сама б Мартина не взяла, інша річ, якби хоч трошки був схожий на Ілію. І що скаже тепер Дмитрові Сангушкові?
Угледіла потім Гальшку, як та ніби котилася крутими сходинками: ще, боронь боже, скочить у воду, незважаючи, що вже осігіь надворі і першою памороззю вночі вкривається земля.
— Гальшко! — закричала з ляку.— І до Мартина: — Сходи, скажи їй…
Здавалося чомусь Беаті — навмисне то до річки прийшов Наливайко, щоб там побачитися з Гальшкою, бо ще раніше домовились вони про зустріч.
Й з ненавистю в душі до Мартина — чому такий байдужий, нічого не робить для того, щоб завоювати Гальшку, привернути її серце? Яким же він тоді буде чоловіком? Хіба захищатиме так жону, як захищав Беату князь Ілія?
Угледівши, як горнеться до нього Гальшка, трохи посунувся на лавці Наливайко, сказав:
— Ти ще зовсім дитина.
— Дитина? — накопилила губи Гальшка.— А Мартин Зборовський задля чого в Острог приїхав? Хоче за себе мене взяти, а ти кажеш, що зовсім я дитина.— Далі плечем до Наливайка: — Але ж хіба він мені потрібний?
Нетерпілося Василеві швидше піти геть від Гальшки, щоб чого доброго княгиня Беата чогось не запідозрила, та стримав себе — хіба ж Гальшка у тому винна, що молода вона й чогось незбагненного в житті бажає? Й від жалю, що нараз охопив Наливайка, поклав руку їй на плече:
— Дитино рідна.
— Не дитина я,— образилася Гальшка,— казала вже тобі.
Знову кров хвиля за хвилею припливла до Василевого обличчя. Кожен би був щасливий, узявши за себе Галь-шку, тільки не козак дростий, що в нього й даху над головою нема; треба щоб швидше це зрозуміла Гальшка, побачила, яка велика прірва поміж ними.
Тільки ж вона:
— Любив ти князя Ілію?
— Таж за Україну він стояв.
— Бо сам українцем був, правда?
— Авжеж.
— І я того хочу, щоб чоловік, як отець мій був, князь Ілія. Бо українка я і українкою зостануся. В пам’ять батька мого, князя Ілії, й старого князя Костянтина.
Знову до Наливайка горнеться Гальшка, припадаючи йому головою до грудей, ніби захисту в нього шукаючи, притулку, порятунку, сподіваючись лише на Василя, а більш ні на кого. Намірився було Василь відхилити її від себе — не дай бог ще яка біда? Та, зачувши, як тихо захлипала, мовчки обійняв її, промовляючи в думці: заспокойся, дитино, й нічого не бійся! І в ту ж мить згори, зі сходинок:
— Що він, розбишака, з тобою учинив, Гальшко?
Озброєного шаблею побачив Наливайко Мартина,
але зостався на місці, бо Гальшка кинулась навперейми матері й Зборовському, щоб зупинити їх, тільки б не сталося лиха, не пролилася кров.
* * *
Ні до кого іншого не тягнувся Дмитро Сангушко — до найвірнішого побратима свого, князя Василя-Кос-тянтина Острозького, у Броди; коли княгиня Беата змінить гнів на милість, то щоб зразу, не затримуючись, податися в Острог.
На широко розчинених воротях стоїть Василь-Костянтин, одягнутий по-домашньому — в теплій оксамитовій накидці, в хутряних постолах — осінь усе-таки, а в молодого князя й за літньої спеки мерзнуть ноги.
Скочив з коня Сангушко:
— Радий ти чи не радий, Василю, а я тут.
— Не ображай. Гостем дорогим будеш.
— За порадою до тебе, побратиме, й за поміччю.
Здивувався Василь-Костянтин: Сайгушко тільки пригубив келих і тут же відставив — таким його раніше ніколи не бачив. Спробував відгадати, що раптом сталося з Дмитром, а той:
— Жону свою мені хоч покажеш?
— Вбирається княгиня.
Узяв собі за дружину Василь-Костянтин дочку гетьмана Яна Тарновського сімнадцятирічну Зофію — запрошував Сангушка на весілля, а Дмитро тоді в поході на Крим був. Хотів тепер побачити молоду княгиню, познайомитися з нею.
І невідомо чому розчулився:
— Щасливий ти.
— А ти?
— Спочатку, знаєш, думав: відмовила мені княгиня Беата, то й відмовила, що з того, хіба одна Гальшка на світі, нема більше таких, як вона? Тільки чомусь усе вона перед очима — на Марину дивлюся, а Гальшку бачу. Чи не дурний? — И після зітхання: — Думав, одружуся з Мариною — і все забуду. Може б, так і сталося, якби взяв Марину, та Горностай Іван, воєвода, знаєш його, наскаржився на мене королеві про порушення зарук і записів.
Тримає опікунство над Мариною Полубенською воєвода. Ще зовсім малий Дмитро, а вже батько, князь Теодор, заручив його з Мариною; Горностай Іван і Теодор Сангушко, як колись Костянтин Острозький і Юрій Радзівілл, дали один одному в тому заруки. Якби на путі Дмитрові та не Гальшка. Вислухавши Дмитра, Василь-Костянтин сказав:
— Послухай мене й одружися з Мариною, щоб мав спокій, бо на Горностаєвому місці ти б теж із скаргою звернувся до короля.
— Але ж Гальшка…— стояв розгублений Сангушко.
Коли вклонився Зофії, поцілував їй руку, та пильно задивилася йому у вічі; може, почула останнє, що сказав Дмитрові Василь-Костянтин, бо сказала:
— Чи ти не козацький отаман, князю Дмитре?
— Що з того,— стенув той плечима.
— Та я б на твоєму місці…— загадково посміхнулася Зофія, і далі: — В татар тоді повчися.
— Але ж я не татарин.
— Віддавай тоді Гальшку Зборовському.
Було, що свати від Зборовських і до Тарновських наїжджали, але даремно — давно не миряться Тарнов-ські із Зборовськими, ще з часу великого князя Олександра чогось вони не поділили; Зборовський, правда, хотів би вже все те забути, а Тарновський — ні! Василь-Костянтин потім посватався, й Зофія з радістю пішла за нього.
— Облиш Дмитра,— зупинив Зофію.— Не бачиш хіба, як боляче йому?
— Поки тільки на оглядини Мартин Зборовський прибув до Острога,— ніби не почула Зофія, продовжила: — Ще встигнемо, як поспішимо.— На порозі зупинилася: — Гальшка тебе, Дмитре, неодмінно полюбить.
— Думаєш так?
— Звісно, бо я б теж тебе вибрала.
Враз зачервонівся Дмитро Сангушко — невистачало ще йому, щоб Василь-Костянтин образився з-за нічого, через те, що Зофія раптом до нього з несподіваною прихильністю? Тільки Зофія далі:
— Хоч Василя-Костянтина, князя свого, я люблю дуже —г це якби його не було, віддалася б за Сангушка.
Сховалася за дверима, а потім знову на поріг:
— Невже дозволите Зборовському забрати Гальшку? — Закінчила: — Та я б той Острог штурмом узяла!
— Не втручайся, Зофіє, не в своє діло.
Зовсім мало ще живе із Зофією Василь-Костянтин, а потроху починає розуміти дружину — до всього дуже допитлива, ні в якому товаристві не мовчить, завжди висловлює свою думку й сердиться, якщо її ніхто всерйоз не сприймає. Чи не тому й узяв Зофію, що не схожа вона на багатьох інших шляхтянок? Озвався вибачливо до Сангушка:
— Чи не запаморочила тобі Зофія голови? — Й далі: — Штурмом навіщо брати — хитрістю, мудрістю краще, щоб ти, Дмитре, був задоволений, щасливий, бо ж те; що каже Зофія, зовсім не по-козацькому.
От би раптом з’явився зненацька перед княгинею Беатою Дмитро, спитав, чому не дотримала слова, щоб з-поміж двох Гальшка одного собі вибрала!
Рушили легкою риссю,— куди спішити, гінець хай перший доскаче до Острога,— повинні ж знати, чи розчинить княгиня Беата перед ними замкову браму. Краще робити все з миром, за згодою. Дорогою їх і Зофія наздогнала:
— Без мене діла не буде,— сказала.
Обернувся Василь-Костянтин до Сангушка: ну, як, мовляв? Стенув плечима Дмитро — коли така Зофія, то як можуть їй заборонити бути з ними? Та й в Острозі, може, навіщось та знадобиться. На Гальшку щоб уплинула, аби та із Зофіїною допомогою не Мартина собі вибрала, а Дмитра Сангушка й добровільно поїхала з ним, щоб ні княгиня Беата, ні король уже нічого не змогли з тим удіяти.
Відпровадивши посланця, Беата веліла навстіж розкрити замкову браму, щоб Дмитро Сангушко та Василь-Костянтин одразу побачили, що рада вона їм. Хоч коли одержала вість про несподіваних гостей, аж налякалася — адже тим, що спочатку віддавала Гальшку Сан-гушкові, а потім відмовила йому, дуже образила князя. Що ж тепер казатиме, як виправдовуватиметься? Вирішила: щиросердечно розповість Сангушкові: нащо, мовляв, тобі Гальшка, адже серед вельможного панства польського й українсько-литовського ще вродливішу собі вибереш! І молодий князь хіба її не зрозуміє? Й ще тому вирішила прийняти гостей, що вже давно надумала остаточно помиритися з Василем-Костянтином — все-таки не чужий, і деякі справи краще їм вирішувати спільно. Щоб не занепав Острог, маєток князів Острозьких, щоб і далі викликав заздрість усього шляхетного панства. З вікна спостерігала за брамою замковою, аби зразу вийти до гостей.
Як тільки вернула Гальшку з ріки, то двері за дочкою тут же замкнула. Та хіба не могла вона, подумалося, вискочити з вікна? Аж потом гарячим пройняло всю, однак згадала: таж на вікнах грати! Притулилася спиною до одвірка, а Гальшка сидить у кутку, на підлозі, опустивши голову на коліна. Помалу віддихалася — все гаразд з дочкою. Відступила за поріг, а тим часом Мартин Зборовський до Беати:
— Козаки, княгине!
З подивом і водночас з острахом глянула на Мартина — які ще козаки? Чи не Наливайко їх підняв,— страшенно ж образився на Беату,— щоб усе в Острозі понищити, побити? Краще тоді мерщій наглухо замкнутися, щоб ніяким козакам не дати дороги в замок! Тільки спізнилася Беата, бо вже козаки — бачила їх — на замковому подвір’ї. З полегшенням потім зітхнула: адже то князь Дмитро Сангушко і Василь-Костянтин зі своїм почтом.
До Беати Василь-Костянтин:
— Бачу, жива-здорова, княгине?
— Тримаюся, хвалити бога.
— І Гальшка, сподіваємося, хвала богові, в Острозі?
То на одного, то на другого князя поглядала Беата,
розмірковуючи: дивно якось тримаються, належної чемності не проявляють, як годилося б гостям. І Зофія загадково чомусь усміхається. На козаків позирала — скільки ж їх тут? Усі, як на підбір — молоді, дужі, кожний чимось на Сангушка схожий, у майже однаковому вбранні й озброєнні. Услід Зофії потім задивилася, що раптом від гурту відокремилась і по замкових сходинках подалася нагору, нікого ні про що не питаючи. Можливо, майнула думка, вирішили Зофія й Василь-Костянтин показати Беаті, що й вони господарі в Острозі, навіть більші, ніж вона, що тільки тимчасово тут мешкає? Лише Сангушко чомусь мовчить, жодним словом не обмовиться до Беати — сердитий такий на неї.
— Ходіть-но сюди,— тим часом Зофія згори.
Почула потім, як Гальшка гірко ридає, аж серце Беаті
одразу зайшлося — чого вона так? Адже нічого поганого дочці не зробила, навпаки, добра і щастя їй бажає, врятувати хоче від біди, аби Наливайко не вкрав її, не повіз із собою на Дніпро, де, чула, козаки якийсь острів зайняли, фортецю на ньому почали ставити. Тільки Василь-Костянтин:
— Відійди, Беато, відступи!
Мартин Зборовський, хоч усе відбувалося на його очах, й не поворухнувся, боячись найбільше, щоб самому не потрапити в небезпеку. Забившись у темний куток, тремтів там від страху, думав: нехай що, аби лиш зостався живий, вернувся до матері своєї й до батька, бо нащо йому ті Гальшка й Острог? То все княгиня-мати,— звинувачував тепер її,— так опікується Марти-ном, за всяку ціну намагаючись його одружити. Виря-дила-таки його в Острог, наказуючи: ти ж гляди там, до всього придивляйся, адже тобі колись у тім граді господарювати. А Мартинові, коли правду казати, й одружуватися не хочеться, краще б розгулював, як і раніше. Бо ще й княгиня Беата до нього ставиться з неприхованою зневагою, час од часу питаючи:
— Чом ти не такий, як Сангушко? Хоч би показав Гальшці, на що здатний!
— Що ви в тому Сангушкові знайшли? — відповів їй ображено.
Після того ще всі хочуть,— збаламучував себе,— щоб узяв Гальшку? Таж зрікається її, непотрібна вона йому! Хай віддає Беата дочку за Сангушка, незважаючи на те, що батько наказав йому жорстоко помсти-тися, вчинивши на Дмитра несподіваний напад… Хоч раніше, думав, ніколи в нього в душі зненависті до Сангушка не було, а тепер, дивно, щось народжується схоже на заздрість. Хай не такий він, як Сангушко, та хіба гірший буде після батька, як стане воєводою,— всій Польщі покаже, який він!
Гальшка ж за дверима вже притихла, мовчить. Хоч уже й не в сльозах вона, а готова кинутись навтіки ві\ усіх, намагаючись ніби крізь землю провалитися. Тут Мартин, не витримавши і з схованки до Сангушка, дорікаючи йому:
— А казав, що до мене з прихильністю, з дружбою!
4
З узвишшя позирав Василь Наливайко на Подільський шлях. В осінньому золоті, бачив, ліс, далі курні димарі Гусятина — сутінки, вечерю варять люди. А де ж оте роздоріжжя, біля якого Маріїна могила, що її колись показувала йому вдова-шинкарка?
Відпустив коня — приручений, нікуди не дінеться, сам присів на трухлявий пеньок. Колись розлога груша тут росла, та чи зрубав її хтось, чи сама впала, час-бо ой-ой скільки всього на світі руйнує! Дивно, що сам він ще тримається. Шукає Маріїну могилу, а про Гальшку думає — відчуття таке, що десь недалеко вона, близько. «Чи не помилився тоді?» — розмірковував. Краще б скористався можливістю — Гальшку мерщій в сідло й навтіки. Степ безмежний, просторий, знайшов би де її сховати, у кращому разі на Пониззя Дніпра повіз,
на Хортицю, де козацький отаман Дмитро Вишневець-кий фортецю закладає.
Заперечливо хитнув головою: таке й верзеться йому! Чи Беата не підняла б тоді проти нього всю Польщу й Литву. Умер аби, як отаман Муха на палі. Інша річ, якби князем був чи воєводою, міг би тоді й наперекір княгині-матері забрати Гальшку з Острога.
Але що ж вона тоді казала йому, княгиня Беата? Розгнівана до краю, потягла Гальшку сходинками нагору. Мартин за нею вслід. В Острозі добре було Наливайкові, та тепер хіба може туди поткнутися? Найкраще б, якби послухався Сангушка, пристав би до нього, тількй де він тепер? Такий, що не сидить на одному місці.
І враз насторожився, зачувши гучний цокіт копит. П’ятнадцять вершників попереду, стільки ж позаду, а посередині поміж ними чорна закрита карета з маленьким віконцем, на якому ніби чиясь рука виднієть-ся, коли не марево то вечірнє. їдуть в напрямку наче до Києва, а звідки — з Польщі, може, з Варшави?
Нетерпілося зразу ж скочити в сідло, щоб податися услід за каретою, та зостався у схованці, доки на думку не спало: а може, в тій невідомій кареті його Марія? Бо ж ті вершники поспішно їдуть, ніби втікають від когось. Й більше не вагався Наливайко, не роздумував, з усієї сили пришпорив коня. Дорога вибоїста, грудкас-та, карета, бачив, з боку на бік хилиться, полонянку, певно, весь час підкидає, мабуть, головою об стелю б’ється, від болю сльози навертаються йа очі. Здивувався: завертають до придорожнього шинку, здавна знайомого Василеві.
Згадав: казала Гальшка, що за Мартина Зборовського не піде, але ж той хіба не міг її викрасти, ніякої помсти не боячись, бо ж за Мартина й княгиня Беата стоїть, і король. Можливо, що й справді в кареті Мартин і Гальшка? Тільки ж куди тоді вони? Якщо Не сама княгиня Беата їде — вирішила похизуватися перед майбутнім зятем маєтками своїми, що сягають до самого Києва. Але ж казала Василеві Гальшка, що креЦце у Вілію кинеться, йіж вийде заміж за Зборовського! Тоді не повинен хіба Василь поспішити їй на допомогу? Бо славного українського роду вона й що б не сталося — до кінця лишиться такою, як батько її, Ілія, як старий князь Костянтин. Коні ж, чув, форкають, і димом потім потягло — може, варта розкладає вогнище? З темряви, прямо на вогонь вискочив, що аж козаки^вартові зляка-но позіскакували, кожний рвучко хапаючись за шаблю. Незважаючи ні на що, спішився Василь, підступив ближче до вогнища, потримав трохи руки над полум’ям, сказав:
— Козаки, бачу, ви?
Один на одного мовчки, допитливо зиркали, мовляв, а ти хто такий, що так несподівано об’явився, чого тобі треба? Поки хтось із темряви сам не спитав:
— А ти що, теж козак?
— Егеж.
— їдеш куди?
— Куди очі ведуть.
За інших обставин неодмінно розговорився б Василь, довідався, що за люди перед ним, а зараз вирішив за краще змовчати, бо зайва цікавість хіба до чогось доброго доведе? Сидів біля вогню, а коня тримав біля себе, не відпускаючи, щоб можна було зразу скочити в сідло.
І знову хтось до нього з темноти:
— Чому зажурився, мовчиш?
— Стомився я.
— З далекої дороги, значить?
— Неблизької.
— Тоді звідки ж?
— Із Криму,— озирнувся на голос, що ніби здався знайомим.— 3 татарського полону.
Хоч нині з Бродів прибув Василь, де племінник у нього, Дем’ян, теж на прізвище Наливайко, а трохи раніше справді вернувся з Криму. Після смерті князя Ілії не знав, куди подітися, де знайти собі притулок, й, замість того, щоб податися на Дніпро, до Києва, бо там теж батьківський дім, у зовсім інший бік гайнув, де Буг протікає, де перепинили Василя татари на чолі з мурзою Кощаком, котрий від хана кримського з посольством до Польщі приїжджав і тепер вертався додому. Намірився Кощак Василя привезти до Казані, де царем сидів Сафа-Гірей з царицею Сююнбек, мовляв, ніколи вони не бачили живого козака, то щоб натішилися. Тільки по дорозі якийсь воєвода московський зупинив татар…
— Розповідай, чого ж ти,— тим часом почулося з темряви.
— А що розповідати? Зараз би добре виспатися.
— Хто ж тобі в тому заважає?
— То я, певно, отут і посплю, прямо біля вогню.
Відсунувся трохи, щоб полум’я не пекло, розстелив свйтку — із доброї вовни, товста, вогкість не пройме, хоча глина — як камінь, осінь зовсім бездощова. Розстебнув пояс, шаблю лишив при боці. І тільки-но заплющив очі, як з темноти знову:
— Козак справний, зразу видно. Зброю напоготові тримаєш.
— Така вже звичка.
Дивувався, не розумів — тиша якась довкола незвична. Здебільшого вечеря козацька без хмільного не буває. І галасу багато після того, й співу, а тут ніхто й голосу не подасть — чому б то? Чи в шинку ні краплі хмільного, чи отаман заборонив, бо тільки в козацькому вбранні ходить, а самі, може, найсправжнісінькі розбійники?
Прикрив долонею очі, ніби захищаючи їх від світла, а сам насторожився, пильнуючи, щоб ніщо не проминуло повз його увагу. Карета ж темна, зблиски від вогню тьмяно освітлюють її віконце. Подумалося чомусь, що там величезна кована залізом скриня, а в ній дорогоцінний скарб, який розбоєм здобули лісівники. А ще там мертва царівна, яку розбійницький отаман так і не зробив своєю жоною, бо воліла за краще вмерти. Химерні картини малювала Василеві уява, а він відганяв їх, й коли козаки-вартові теж повкладалися біля вогню й поснули, підступив до карети Наливайко й розчинив дверцята. А звідти хтось довговусий виглянув — угледів, бо ж місячно,— у високій смушковій шапці.
— Не спиш чогось, нудишся? Чого тобі треба? — Оголений ніж потім блиснув перед Василевими очима, й довговусий далі: —Це вона тебе послала услід за нами? Княгиня? Бо ти раб паскудний, слуга панський?
«Ніякий не раб і не слуга,— заперечив у думці Наливайко.— Козаком вільним на світ народився і козаком умру». Та вже ті, що біля вогню, всі з своїх місць посхоплювались і з оголеними шаблями кинулись до Василя.
Втомлена важкою дорогою,— неблизький все-таки шлях подолали,— Гальшка спала, а Дмитро Сангушко сидів збоку на краю ліжка, намагаючись розібратися і в своїй душі, і в тому, що сталося. В голові баламутилося й не розумів, чи справді він украв Гальшку у матері, забравши її з Острога, чи тільки сниться йому це, ввижається? Чомусь увесь час здається, що жахлива негода спіткала його в дорозі, буря несподівано налетіла і все потрощила, поламала, він же на роздоріжжі зостався, не знаючи, що тепер робити, позаду розлилася повінь, а вперед також путі нема, негода зруйнувала шлях, що не пройти по ньому, не проїхати. Обливається через те потом, не має чим дихати, неначе пекельний вогонь з усіх боків наступає на нього.
Горілиць лежить Гальшка, закинувши голову вгору. Світло від воскової свічки тьмяне, але видно, як по її обличчю раз по раз перебігає усмішка. Не розумів, чому сміється, радіє. Підняв свічку вище — така гарна Гальшка, вродлива, навіть набагато краща, ніж її мати, княгиня Беата. І з полегшенням зітхнув — ні бог, ані король нічого вже не в змозі зробити, адже Гальшка — його жона. У замковій церкві, в Острозі, старий отець Феодосій з’єднав їх перед богом і людьми. Свідком тому Василь-Костянтин, князь Острозький. І Зофія. Дивно все вийшло, несподівано, що не все і в пам’яті зосталося. Але ж хто тим розпорядився? Тільки не Дмитро, бо інакше пам’ятав би. Зненацька угледів, як на замковому подвір’ї козаки палицями лупцюють зв’язаного Зборовського, що волає не своїм голосом. Стрімголов кинувся вниз, щоб припинити безладдя, а Мартин тоді, трохи віддихавшись:
— Запам’ятаю я це тобі, князю!
В душі все заперечувало проти того: як можна, коли з Мартином навіть заприятелював? Та не встиг і слова сказати, як козаки під проводом Зофіїним за руки й за ноги підхопили Зборовського й геть з подвір’я подалися, розгойдали, гепнули об землю Мартина. Звинувачував у всьому Зофію, бо ж то, певно, вона веліла отак одшмагати Зборовського. За що тільки мститься йому Зофія? А ще вона власноручно замкнула княгиню Беату в тому покої, звідки випустила Гальшку. Глузувала по всьому, зневажливо звертаючись до Беати, яка безперестанку стукала в двері, мовляв, чом так побиваєшся, княгине? Адже ж нічого не сталося. У замку ж як повновладний господар Василь-Костянтин — чи не сниться йому, що колись та повернеться в Острог й усім тут розпоряджатимуться він і Зофія?
Спитав отак себе Дмитро й не відповів, бо Гальшка раптом поворухнулася і крізь сон щось ніби промовила. Близько-близько нахилився до неї Сангушко, питаючи:
— Що? Що ти сказала?
— Що українка я,— відповіла, ледь кліпнувши повіками.— Як вже казала тобі, пам’ятаєш?
«Невже щось подібне говорила мені Гальшка? — подумав.— Чи тільки це сниться їй?»
Відповів, стенувши плечима:
— Аякже, Гальшко, пам’ятаю.
Посміхнулася у відповідь. Зрозумів з трго Сангушко, що з кимось іншим уві сні вона говорить, бо ж спить сама, дихає рівно. Певно, з Мартином або з княгинею Беатою, намагаючись щось Ім довести.
Аж тут Гальшка знову лагідно, тихо:
— Чи ти нєгслухаєш мене?
— Слухаю.
— То кажи що-небудь.
— Добре, але що ти хочеш від мене почути?
— Що візьмеш мене, завезеш далеко-далеко.
— Хіба ж я вже не взяв тебе, Гальшко? Таж у дорозі ми з тобою.
— А мати як, княгиня Беата? — По Гальшчиному обличчю в цю мить мов чорна тінь промайнула.— Чи вже змирилася^ з цим?
— Змириться, що їй залишається?
— Правда, що так.— І далі, після зітхання: — Сама ж бо казала: за того віддасть, хто до серця припаде мені, до душі! .
— Значить, до душі я тобі, до серця припав, правда? — зрадів Сангушко.
— Звісно, що правда.
На мить доповна віддався радості Дмитро, а потім: чого ж тоді, в Острозі, як стали під вінець, і сміялася, й злякано зиркала навкруг, бо дуже несподівано все те було для неї? Сказав, не знаючи, чи після довгого мовчання почує його Гальшка:
— Одразу, як тільки побачив тебе, стала мені милою…
— І я побачила тільки тебе…
Застогнала болісно, що аж злякався Сангушко: що це раптом сталося з нею?
— Гальшко, чуєш?
Бачив: зашерхлі, спраглі губи в неї — дати б їй води напитися. Тільки вона вже знову тихо і спокійно дихає. Нехай виспиться, думав, набереться сили, бо ж на світанні рушати їм у дорогу.
Нічого більшого не хотів Сангушко, тільки б уляглася бентега у його душі. Поряд з Гальшкою приліг, рукн заклав під голову; Василь-Костянтин і Зофія не хотіли й слухати, хоч казав їм, що без матері вінчатися не можна. Священик, отець Феодосій, ледве тримався на ногах, а Зофія:
— Обвінчаєш їх, отче!
— Але ж як? — противився, відмовлявся піп.
— Не знаєш хіба як? — глузливо дивилася на нього Зофія.— Благословиш перед аналоєм, як стануть перед тобою навколішки.
— Але ж княгиня… без неї?..
— Що тут княгиня, коли стрий є.
— Стрий — не отець.
— Замість вітця він тепер Гальшці, віднині й довіку.
— Однаково бог не прийме такого вінчання.
— Прийме, бо всевишній усе прийме, що люди чинять.
Чи справді так би й зробила Зофія, як застерігала, чи тільки лякала Феодосія, що звелить козакам тими ж палицями побити його, як і Зборовського. І священик згодився, але, певно, не болю злякався, а більше ганьби. Його ж теж колись, Сангушка, ганьба спіткає. От за що тільки, нікого ж не вбив, не пограбував, не осиротив. І навіть коли татар беруть у полон, то здебільшого для того, щоб за них своїх же козаків викупляти з Криму. Хоч, можливо, найбільший його гріх той, що Марину облишив.
Того літа весь час у тітки перебував у Черкасах. Дніпро там гарний, широкий. Певно, тоді всі думали, що міцно спить Дмитро, нічого не чує, бо навіть не пошепки тітка звернулася до Марини:
— Як тобі Дмитро, що скажеш про нього?
— Що скажу? Боюся, що князь не візьме мене, покине.
— Не може Дмитро тебе не взяти, коли заручена з ним.
— Хіба те що-небудь значить?
— Але ж Теодор Сангушко й опікун твій, Іван Горностай, один одному в тому заруки дали, як тепер Дмитро може відмовитися?
— Все одно боюся.
— Не бійся, дружиною його станеш. Чи, може, не хочеш?
— Чому б не хотіла.
Насторожився, прислухаючись, та ні тітка, ні Марина більше не обмовилися й словом. Тепер думав: чи не краще б було взяти Марину, бо як поведуться тепер обоє з тіткою, коли привезе Гальшку? Картав себе: образив сироту, не справдив дівочих сподівань. Та тільки в чому його вина,— намагався сам перед собою виправдатися,— коли Гальшка така ж чиста, як і Марина. Інша річ, якби по чужий маєток пішов, а сироту взяти — хіба то гріх? Навпаки — боже, праведне діло! Й до Гальшки:
— Жона моя кохана!
Бо чи й не жона? Адже звінчана з ним, на руці в нього золота обручка, і така сама у Гальшки. Отець Феод осій благословив їх, а потім за весільним столом мед-пиво пили. І Гальшка разом з усіма — весела, безтурботна, забувши про те, що мати мала б благословити молодих. Чи, може, Гальшка втратила розум?
Схопився злякано:
— Ти щось сказала, Гальшко?
Ні, тільки плямкнула губами.
Поринув знову у згадки Сангушко. На світанку, коли всі вже добряче випили і Гальшка задрімала, щораз хилячи голову до столу, обережно взяв її на руки, на що Зофія сказала:
— Так і мене після гостини весільної князь виніс з-за столу.
Хотів було Сангушко замкнутися з Гальшкою в лож-ниці, щоб нарешті зосталися самі і ніхто їм не перешкодив, та Зофія перепинила:
— Не до ложниці тільки.
Зачудовано задивився на молоду княгиню, а та:
— Хіба не пам’ятаєш, що казала тобі: у сідло і мерщій навтіки! — Думав, що жартує Зофія, а вона: — Зоставатися вам тут не можна. Краще, коли ти з Гальшкою не потраплятимеш княгині Беаті на очі.
Може, й не зважив би на Зофію Дмитро, та Василь-Костянтин докинув:
— Усе, що могли ми із Зофією для тебе зробити, зроблено.
— Щиро вдячний вам за те.
— Потім колись подякуєш, як усе гаразд скінчиться.
Чом би добре не скінчилося, думав Сангушко, адже
княгиня Беата згодом з усім змириться ще й задоволена зостанеться, що не за Мартина Зборовського пішла Гальшка. Тільки не в сідло кинув Дмитро Гальшку — так усе було б зовсім по-простому, по-козацькому,— в карету уклав молоду жону свою, яка зразу, тільки-но коні взяли риссю, ніби провалилася в безодню. І весь
день пролежала в кареті, не розплющуючи очей, час, од часу лише поводячи рукою по віконцю.
І в ту мить Гальшка, пробуджуючись, перебила його думки:
— Дивний якийсь сон привидівся мені.— І далі: — Це ти, князю? — Здивовано кліпала повіками, ніби не вірячи очам своїм.
Сказав їй:
— Я, Гальшко, муж твій! — А через хвильку: — Ніби плачеш чомусь? — Бо побачив, як утерла одне, а потім друге око.
— Зовсім я не плачу, ні,— заперечливо хитнула головою.
— Чому ж сльози на очах?
— Які там сльози, ніяких сліз!
— Не обманюй.
— Навіщо обманювати. Справді, князю, я не плачу, бо не сльози в очах моїх, тільки смуток.
— За чим?
— За долею моєю.
— Доля твоя тепер тут, зі мною.
— Щаслива?
— Хочу, щоб була щасливою.
— І все зробиш для того, щоб мала я щастя?
— Чом би не зробив, адже ти — жона моя.
— Чи вже день, чи тільки мені здається? — підхопилася.
— День, Гальшко, що їх багато буде у нас попереду, і’ днів і ночей.
— Ночей більше.
— Порівну, княгине.
— Назвав мене княгинею?
— Так, бо ж хіба не княгиня ти?
— Острозька?
— Ні, Сангушкова, бо віднині моя жона.
— До якої ти ставишся з любов’ю? — Й, не даючи Сангушкові ні заперечити, ні підтвердити, додала: — Зроби тоді ось що… Відпусти мене.
Ураз спалахнув Дмитро, такого прохання не ждав. Стримався лише, бо ж таким чином чи щось зарадить? А може, то вона тільки випробовує його? Погодився:
— Як хочеш, Гальшко.
Поспішно взувалася. Сангушко ще й допоміг їй, зашнурував чобітки. Коли не бажає його Гальшка, то
краще хай вертається до своєї матері —примусом її тримати не буде, бо то не дасть щастя ні йому, Дмитрові, ні Гальшці. А тільки відчинив двері, щоб допровести Гальшку до карети, як до нього козаки:
— Вчини суд, отамане.
— Над ким?
— Та ось упіймали вночі, як до карет# рвався.
— Наливайко? — аж подався наперед Сангушко.
Тільки очі Василеві дивляться не н£ князя — на
Гальшку, що зійшла на подвір’я, не дивуючись нічому, наче давно знала, що отак зустрінеться з Наливайком. Зупинилася, сказала:
— То поміж нами прірва, Василю?
— Правда, що прірва,— кивнув головою.
— Якої нам ніколи не подолати? — Й, не чекаючи на Василеву відповідь, обернулася до Сангушка: — То чого ж, князю, давай швидше в карету та й поїдемо.
— Куди? — спитав нерозуміюче Сангушко.
— Куди завгодно, адже жона я твоя, буду з тобою скрізь!