З соснових полін капотіла на вогонь смола, спалахуючи синім полум’ям, яке чомусь здавалося Беаті зовсім холодним. Сумно їй було, а в душі ще й бентежність, неспокій. Зразу ж по тому, як Дмитро Сангушко забрав з Острога Гальшку, подалася до Варшави,, а Сигізмунд-Август звелів їхати до Книшина. Образилася — не взяв її з собою, не посадив у свою карету, наче на роздоріжжі кинув.
У Варшаві новий королівський палац, а в Книшині — тісний замок, що його збудував ще король Казимір — на рівнині, серед боліт і лісів. Сюди Сигіізмунд-Август їздить на полювання, бо ж ніде нема такої звірини, як тут, на кордоні Польщі й Литви. їздцть не сам — скільки біля нього різного панства! Сенатори польські й литовські, посол від короля угорського, князі, каштеляни, воєводи.
Зайняті дуже всі, що ні Сигізмунд а-Августа не бачить Беата, ні королеви, з якою б могла чі* порадитись, чи хоч би наскаржитися на свою долю, ні разу чомусь король не запросив Беати до себе, щоб познайомилася з Катариною, бо відколи одружився з нею, королеви так і не бачила. Аби співчуттям пройнялася Катарина до Беати, а король запалав великим гнівом до тих, хто до смерті обратив Беату.
— А те правда, що Зборовський мені) розказав? — спитав Сцгізмунд-Август.
Зборовські — батько й син — набагато випередили її, ще у Варшаві зустрілися з королем, й чи не від того біда Беаті? Треба б їх запевнити, що нічим перед ними не завинила. Тільки ж вони, либонь, разом з Сигізмундом-Августом тепер турів б’ють. Шкодувала: чому жінка вона, не рицар, що теж скочив би в сідло й услід за полювальниками. Князь Ілія, правда, хотів навчити її триматися на коні, та не схотіла, мовляв, навіщо те жінці, що вже носить під серцем дитину.
Де тепер Гальшка, маленька, худорлява, що ще й з дитячого віку не вийшла? І ближче до вогню — хоч трохи зігріється. А тоді: але чого ж вона домагається? Нічого іншого, сказала сама собі, щоб тільки Гальшка повернулася до неї. Замислилася згодом: навіщо? Адже ж не може назавжди дочка зостатися біля матері — народжуються на світ діти для того, щоб полишати матерів. Чому ж повстала проти Сангушкіа, якому спочатку й сама хотіла віддати Гальшку? Бо він український козак, а Гальшка, як і Беата,— католичка, полька! Згадала: старого отця Феодосія після всього віднайшла й з гнівом до нього:
— Як посмів, навіщо звінчав їх без мене, без моєї волі?
— Але з волі стрия, княгине,— сказав у своє виправдання.— І з волі Гальшки, що обряд святий вінчання не полишила.
Широко розплющеними очима дивилася Беата на Феодосія, а той:
— Заспокойся, княгине, і змирися, адже лихого нічого не сталося. Жоною славного Сангушка стала твоя Гальшка, вінчана перед людьми і перед богом.
— Перед твоїм богом?
— Бог один на світі.
Написати папі в Рим думала, пославши до нього Ан-тонія, щоб не тільки скасував шлюб, а й наклав на Гальшку покаяння, щоб надовго під материною владою зосталася, ревною молитвою спокутувала свій гріх. І потім з котримсь достойним вельможею польським обвінчалася за католицьким обрядом, у Кракові, в Ма-ріацькому храмі. А перед Беатою старий Феодосій, що тільки з милості проживає в Острозі, в пам’ять
Ілії,— раніше зовсім байдужа була до нього, а тепер відчувала: страшенна зненависть в її душі, що більше бачити його не хотіла. На диво покірний, згадувала, Феодосій, тихий, говорив щось, виправдовувався, а Беата, скільки мала сили, стусонула старого за плечі, щоб геть він ішов з Острога світ за очі. Й може б, Феодосій і впав перед нею навколішки, благаючи милості, та несподівано Зофія підняла дерев’яного хреста з підлоги, подала його священикові, кажучи:
— В Острог ти ще повернешся, отче, як ми вернемося сюди з Василем-Костянтином. А поки у нас житимеш, у Бродах, по-своєму, по-православному, нё боячися, що хтось образить тебе чи під час негоди ви&кене з дому, позбавивши даху над головою.
В одній кареті з Василем-Костянтином і Зофією й покотив Феодосій з Острога. Коли отямилася Беата, то вже одна була, усіма покинута. Шкодувала тепер, що до безглуздя розгнівалася на Феодосія, який, по правді, нічим перед нею не завинив. А хто завинив? Князь Сангушко, що йому обіцяла дочку? Інший теж би з тим не змирився. На місці Сангушка, можливо, й сама б так учинила, хіба ж свого часу не полетіла сама за князем Ілією, забувши про все на світі? На Сангушка наскаржилася королеві, а краще б уже, так тепер думає, він покарав Василя-Костянтина й Зофію, аби лишили її у спокої, забувши про Острог, що довіку зостанеться за Беатою і її спадкоємцями. Тільки якими? Адже, крім Гальшки, у неї нікого нема, чи ще колись і народить, бо ж зовсім ще не стара, от тільки б мужа їй до душі. До душі, казала сама собі, бо до серця ніхто вже не припаде, князь Ілія до смерті там зостанеться. Щоб він, той майбутній її муж, прихильним був до Беати, уважним, чемним, щоб могла, як з вірним приятелем, з ним поговорити, у скрутну хвилину аби підтримав її.
Чи отут, у Книшині, він і зустрінеться їй? Бо Гальшка, відчуває, до неї вже не вернеться. Хай папа і визнає шлюб недійсним, а Дмитро Сангушко хіба тому покориться? Та за свою жону він до кінця битиметься! А як небезпека їм обом загрожуватиме, то хіба не знайде, в кого попросити захисту, допомоги? Князі Глинські, наприклад, піднявши повстання проти Польщі й Литви, до Московії подалися, чом не може Сангушко за їхнім прикладом вчинити, війною ж на Моско-вію не піде Сигізмунд-Август, не порушить миру з ца-рем Іоаном. Хіба такого воїна, як князь Сангушко, Іоан не прийме? А її Гальшка стане нарівні з царівною руською, як то було з Глинською. Одне прикро, що більше ніколи вони не зустрінуться, не побачаться, нехай Сигізмунд-Август і простить Сангушка, тільки князь не вернеться до Польщі, як Глинські не повернулися і багато інших литовських князів.
Для неї ж найважливіше тепер, щоб Сигізмунд-Август і сейм польський підтвердили, що Острог нікому іншому не належить, тільки Беаті. Речника тому свого, Станіслава Чарнковського, що заступатимё її перед сеймом, намовить, щоб у всьому Василя-Костйнтина звинувачував, бо той найбільше їй заважає. Князь же Дмитро Сангушко поперек дороги їй не стоїть і ніколи не стоятиме, принаймні Гальшка йому того Це дозволить.
Відкинула від себе хутро, бо вже нагрілася, тепло їй стало. Й надумала нарешті, що робити, щоб Василь-Костянтин був покараний. Тільки ж де знайти Чарнковського? В мисливському замку своєму Сигізмунд-Август нікого з вельмож не поселив, усі розміщуються по наскоро споруджених оселях і придорожніх шинках — тільки б дах над головою та вогонь у печі, щоб після успішного полювання могли на славу погуляти, меду й вина досхочу напитися. Від Станіслава багато залежить, бо ж хіба знайдеться серед сенаторів хтось такий, що проти сейму, проти його волі піде?
Але що це? По засніженій рівнині, бачила, в напрямку до королівського мисливського замку іЦодуху мчать закриті сани, запряжені четвіркою сильнйх, дужих коней. Дзвіночки не перестали подзенькувати й тоді, коли влетіли сани на замкове подвір’я. Якийсь гість прибув до короля? Увесь закутаний у xytrpo, високий, засмаглий, ніби від літнього сонця. Мимойолі зайшлося серце Беати й мурашки поповзли поза спиною. Хто він такий? Чому раптом його налякалася? Незнайомець тим часом пильно вдивлявся в Беату. Відвернулася від нього. А з чорних саней по тому — осяйна радісною усмішкою Зофія. І вона в Книшийі? З дивніим незнайомцем, що вони обоє щось проти Беати завівають?
Хай пани сенатори почекають — не спішив Сигізмунд-Август. Не дуже милує їх, адже ж володар він Речі Посполитої, як колись його батько був, король Сигізмунд, що тепер його називають Огарим. І дід, король Казимір, завдяки якому йому так гарно по-люється. Про державні справи, може б, і не згадав, якби не воєвода Семиградський Ольбрахт Ласький, який з посланням короля угорського прибув до нього. Ще й не порозмовляв з ним, як належиться. Все він з Лукашем, воєводою Познанським, що з ним, ще не став королем, їздив на Мораву, до чехів, шукаючи розваг. Приятелює з Лукашем, а ще нічого доброго не зробив для нього — сам не додумався, а той ні про що не просить — чи задоволений Лукаш усім?
Може б, думав, одружити Лукаша на сестрі Анні, що її домагався син Зборовського, Мартин? Аби ще з більшою прихильністю був до нього воєвода, королеві ж теж треба мати вірного приятеля? Лукаш, певно, зараз із сенаторами, які з нетерпінням очікують на короля. І Зборовський, і Ян Тарновський? Підіслав гетьман Тарновський до нього дочку свою Зофію, а він, король, не допустив її до себе — хіба ж не знає, з якою метою, з чим прибула? Про себе далі: втретє одружуючись, узяв Катарину, дочку німецького короля Ферді-нанда, хоч міг зупинитися й на Зофії Тарновській, гетьман хіба раз привозив дочку й до Кракова, і до Варшави, бо подобалася Сигізмундові-Августові. Правда, коли намірився взяти Зофію, то вже вона заручена була з Острозьким.
Не допустив Зофію до себе, хоч, коли правду казати, дуже б хотів бачити її, адже вродлива до біса, що й Катарину з нею поставити разом не можна. Не за красу, правда, взяв Катарину — спадкоємця бажає, а його все нема і нема, чи третя його жона так само безплідна, як і дві попередні? Катарину, вирішив, теж запросить на сейм, нехай посидить біля нього, подивиться на все. Щоб усі, починаючи від хлопа, який обробляє землю, й до воєводи, що разом з військом своїм боронить Річ Посполиту від ворогів, вірили в короля, знали, що він не тільки караючий меч, а й захист кожного, хто під небом польським живе, хто у вірі римській, католицькій кохається. Й привідчинив двері до опочивальні. Катарина зібралася уже, хоч все ще оглядала себе в дзеркало. Здивувався — на шиї в королеви золотий обруч, оздоблений дрібним різнобарвним камінням. Підступив ближче: чи не король Фердінанд надіслав дочці такий дарунок, але чому ж тоді про те нічого не знає? Похвалив:
— Нічого не скажеш, гарна річ.
— Справді? — зраділа Катарина.— Тобі подобається?
— Від гарного краси не відбереш.
Ураз почервоніла королева, бо ж подумала: натякає, мабуть, на те, що не така гарна, як би йому хотілося. Й у відповідь:
— І я ніби від тої краси гарніша.
— Хіба не досить тобі того, що ти королева? Що сьогодні тебе сейм визнає, а через нього і вся Річ Посполита, а ти пізнаєш кожного мого воєводу?
— І кожну княгиню?
Не важко було здогадатися: про Зофію говорила Катарина, яка разом з Ольбрахтом Лаським їхала до Книшина. Чи вже якось довідалася, що замість неї хотів узяти Зофію? І щоб не сушити собі голови:
— Від кого той дарунок?
— Від Зофії,— не криючись, мовила Катарина.
Ось воно що! Не допустив Зофію до себе, так вона до
королеви. Але як змогла? Бо ж, наскільки знає, Катарина з підозрою ставиться до людей, особливо до жінок, гарніших від неї.
— То як вона тобі? — запитав.
— Княгиня Зофія? Нещасна дуже.
( — Чому нещасна? Чи плакала перед тобою? Просила, може, щось?
— Що могла просити?
— Й ти нічого їй не пообіцяла? Пішла, значить, від тебе без нічого?
— З сумом лише своїм.
Те, що з сумом пішла від королеви, нічого в тому дивного — не зникла ж небезпека над її мужем, Василем-Костянтином. Але чому ж тоді нічого не попросила від Катарини? Обруч, бачив, пасує королеві, від того яскравого сяйва й вона набагато красивіша, як справжня королева, народжена на світ для володарювання. Тож усі сенатори, певно, не на короля дивитимуться — на королеву.
— Сподіваюся,— запитав,— що нікому подарунком не похвалилася?
— Ні, бо ж просила Зофію, що, мовляв, і Сигізмундові-Августові не треба про те знати, тільки в мене які ж можуть бути таємниці від мужа мого й короля?
Про Зофію думав: мудра все-таки, кмітлива. Тому нічого й не попросила від королеви, бо сподівається, що душа його й без того пом’якшає, серце подобрішає, дорогоцінне сяйво хіба не розтопить його?
…Одразу всі в залі підхопилися, а Сигізмунд-Август наморщив чоло й, набравши якомога суворішого вигляду, поволі всівся на трон. А біля нього на трохи нижчому кріслі королева, у довгій білій сукні, оздобленій хутром, з відкритою шиєю, на якій виднівся новий її обруч. Томаш Радзівілл, на вигляд ще досить міцний, кивнув спочатку Станіславу Чарнковському, а потім Андрію Одахівському, бо обидва вони речники, перший — із звинуваченням Василя-Костянтина Острозького і Дмитра Сангушка, а другий — із захистом. Міг би обійтися сейм і без того, та згідно закону обидві сторони треба вислухати — звинувачення й захист.
Станіслав Чарнковський — рідний брат єпископа Познанського, що довгі роки в єзуїтському колегіумі в Римі навчався, став речником для того, щоб боронити вельмож від усякої несправедливості й у тому числі від королівської. Трохи не до вподоби був Чарнковський Сигізмундові-Августові, високий, аж згорблений, лисий, на тім’ї йому весь час краплинами піт. Та що зробиш, коли княгиня Беата вибрала собі такого захисника. Підвів голову Станіслав Чарнковський й від того став ще вищий і гучно промовив:
— Забули обидва князі, Дмитро й Василь-Костянтин, що на суді при боці короля вірні захисники честі й супротивники насильства та безчинства. Забули, бо, вломившись в Острог, обидва перетворили честь на посміховисько. Розбоєм вдерлися в замок, і князь Сангушко викрав сироту, онучку мужа заслуженого, віддану під опіку короля. Якщо безкарно тепер вийдуть князі-злочинці із усього, особливо Сангушко, хіба тоді й корона Польська буде в безпеці? Адже князь Сангушко такий: чого захоче, що намислить — мусить мати, має здобути. А якщо той, від кого жадатиме, любостей його не вдовольнить, збере військо, здобуде силоміць замок, вигубить людей, цнотливість дівчат покривдить, маєток відбере, усе розкине й зрівняє із землею…
Слухав Сигізмунд-Август, думав: нехай усе так, як каже Чарнковський, допустився злочину Дмитро Сангушко, скривдив княгиню Беату, а її до^ку Гальшку, котру він, король, велів віддати за Мартина Зборовського, обвінчав із собою, але ж хоробрий воїн Дмитро, який з козаками українськими тримається на Дніпрі, з того боку від татар охороняє Річ Посполиту, хіба ж не можна трошки й применшити князеву вину? А вже Чарнковський:
— У старожитніх римлян найвищий вождь їхній Манлій синові своєму велів стяти голову, не зваживши, що той, перемігши неприятеля, велику послугу зробив отчизні. Бо, встрявши з неприятелем у боротьбу, учинив те проти заборони отця.
Перед очима ж Сигізмунда-Августа гостина в шинку під Гусятином, коли у князя Калиновського були на полюванні, мед і вино тоді рікою лилися, а воєвода Зборовський, напоєний сонним зіллям, безпробудно, мертво спав у горішньому мешканні, поки не спустився в шинок у нічній сорочці. Дмитро Сангушко до того спричинив, щоб весело було королю, аби мав він що згадувати, розказувати про свої пригоди найвищим вельможам, потішаючи їх. Отямився тільки, бо Чарнковський гучніше заговорив, що його голос під замковим склепінням, як клична труба, загудів. Зрозумів, що це до нього, короля, звертається Чарнковський:
— Пам’ятай, найясніший королю, що ^олись разом з підсудним станеш перед судом божим, я& тоді виправдаєшся, якщо пощадиш князя Дмитра, Що відповіси, коли всевишній вимагатиме від тебе відповіді? То нехай же злий учинок знайде кару належну! Так судячи, матимеш найсправедливішого суддю всевишньо-го — перед очима, що нагородить тебе за праведне діло твоє навіть у десятому поколінні.
Здивувався Сигізмунд-Август: у речника Беатиного тепер зовсім чиста потилиця, суха, жодної краплини поту на ній, де ж подівся? Тепер замість Чарнковсько-го змокрів Сигізмунд-Август, поза спиноіО йому збігав струмками піт. А королева, кліпнув на неї очима, зовсім зблідла — видно, налякав її Чарнковський. Зрозуміла, певно, як нелегко йому вести суд, Щоб зостатися справедливим і суворим. І задовольнив і Чарнковсько-го, й Одахівського, й увесь сейм.
Та вже перед сеймом захисник Василя-Костянтина і Дмитра Сангушка — Андрій ОдахівськЦй. Чарнков-ського знає Сигізмунд-Август, а от Одахівського бачить уперше, хоч чув про нього — з роду Глинських, які колись зрадили Речі Посполитій, під Москву піддалися. Теж високий, але з чорним кучерявим чубом — такі жінкам подобаються. Як і Дмитро Сангушко, бо інакше хіба б пішла за нього Гальшка, якби анітрохи їй був не любий? Чекав, що й Одахівський однаково гучно, як і Чарнковський, заговорить, а той тихо, спокійно:
— Недарма у старожитніх народів, в упорядкованих республіках старого віку заборонено було прокураторові хитрою й жалісливою мовою впливати на почуття суддів. І в речах своїх понад предметну розмову розводитися. Якби кожний процес вигравати мав той, хто хитро і красно говорить, то не треба б було нам добрих людей і добрих ділг а тільки добрі вимови та вправних адвокатів.
Занадто навіть тихо говорив Одахівський, аж Сигіз-мундові-Августові доводилося нашорошувати вуха. В душі він погоджувався із захисником князів — ніяким приступом Острог вони не брали, нікого не вбили, ні над ким не познущалися, окрім хіба Мартина Зборовського, якого козаки трохи пошмагали палицями. А до княгині Беати ніхто й пальцем не доторкнувся, одне, що тримали її під замком.
Тим часом продовжував Одахівський, передихнувши:
— Що тепер хоче княгиня Беата від князя Дмитра? Хотіла його знеславлення, так уже знеславила. Хоче він маєтків Острозьких, так нехай сама їх тримає. Не хоче випустити із рук скарбів — хай усе при ній зостанеться. Чом же горить вона такою великою зненавистю до зятя свого, що хоче бачити його в домовині, адже разом з мужем і дочка її загине, Гальшка. Князь Дмитро при дворі королівському виховувався, а потім ще свідоцтво товаришів, які громадилися коло його корогви,— певно б, полишили князя, коли б у житті Дмитра Сангушка спостерегли щось недостойне, грішне.
Чекав Сигізмунд-Август, коли ж Одахівський врешті промовить і до нього, розмірковуючи: тиха мова Ода-хівського, а така, що переконала його, піт поза спиною вже в нього не котиться й щось схоже на жаль зродилося в серці до князя Дмитра, який справді відважний воїн й усі, що під його корогвою, з любов’ю ставляться до нього.
Тим часом Одахівський закінчив:
— Нехай не має приступу до тебе, милостивий королю, наклепницька мова пана Чарнковського. Пильніше зі свого трону роздивися, розсудливо і справедливо постався до справи князя Дмитра, і бог, якому відомі всі таємниці людського серця, винагородить тебе здоров’ям, гараздом та щасливим пануванням на многая літа!
Сів Одахівський, а в залі панувала тиша, чути лише було, як важко дихають вельможні. Спідлоба поводив очима Сигізмунд-Август, намагаючись вгадати, що думають пани-сенатори, який розсуд винесуть, бо ж король підтримає тільки той, за який більшістю стануть, щоб майбутній варшавський сейм, який вельможі невдовзі знову зберуть, не повстав проти короля. Хоч де тоді його королівська воля, суворість і справедливість? Щоб совість після того чиста і спокійна була? Не відповів собі, щоб не покривити душею, і байдуже:
— Що ж, тепер діло за панами сенаторами.
Передбачив, яким буде рішення, адже Василь-
Костянтин і Дмитро Сангушко — українці, що їх ве-ликопольська шляхта не захистить. Інша річ, якби Беата теж була українкою. Чарнковський і Одахівський до совісті його промовляли, у свідки бога закликаючи, котрий, мовляв, бачить і знає все, та чи насправді це так? Сподобався йому Одахівський, але хіба не міг князь Острозький знайти іншого речника, щоб чистий лях, як Станіслав Чарнковський, аби пани сенатори хоч задумалися над тим, чому поляк і католик захищає українського князя?
Забувши про королеву, швидко до свого покою подався Сигізмунд-Август — голова несподівано розболілася: все-таки як важко бути справедливим, бо ж Сангушко не тільки княгиню Беату образив, а трохи і його, короля, котрий віддавав Гальшку за Зборовського. А тепер кому її віддасть? Криво усміхнувся: кому може віддати, коли вже жона вона законна, сама, добровільно пішла за Сангушком і хто, який король, може відібрати жону у мужа? Але як би в такій справі вчинив його отець, король старий Сигізмунд, або дід, король Казимір? Й порадитися ні з ким — Томаш Радзівілл, знає, що йому скаже,— мовляв, вирішуй сам, бо все, як не зробиш, буде правильно! А хіба правильно? Можливо, щось підкаже йому королева? Здивувався тільки — Катарина сиділа вся в сльозах. Ступила крок назустріч Сигізмундові-Августу.
— Шкода мені,— сказала,— князів отих, над котрими твій сейм суд вершить.
Усім єством показувала королева Катарина мужу, що все вона бачить і все розуміє, вуха ж бо в неї відкриті й очі широко розплющені. А в очах найкраще можна все прочитати, тільки, на жаль, мало в яких -сенаторських очах бачила вона співчуття. А що ті князі лихого вчинили, особливо Дмитро Сангушко, якому слово давала Беата,— та вона б за таким князем куди завгодно пішла!
— Дуже хочу, королю, щоб мудрий ти був, розважливий,— зітхнула, по всьому.
— Що? Вона тебе просила про те, Зофія?
— Ніхто ні про що мене не просив.
Зовсім іншими очима дивився тепер на Катарину Сигізмунд-Август, бачив, яка мудра вона і вольова, ще ніколи такою не була. Аж наче покрасивішала. А ще обруч заграв на сонці, що несподівано визирнуло з-за хмар, чи не знамення то якесь? Допитливо потім глянув на Томаша Радзівілла, який увійшов до покою королівського.
— Що ж пани сенатори постановили? — запитав.
— Обох на смерть, королю,— переступив з ноги на ногу Радзівілл.
— Невже й українські сенатори, і литовські стали одностайно, разом із польськими? — звів на Томаша брови.
— Ні, ті всі, обурені, полишили сейм, вищої справедливості чекаючи від тебе.
— Але як я можу стати проти більшості? — Затис пальцями скроні — хіба ж це не його вина, бо навіщо скликав сейм, хіба не міг якось по-іншому поставитися до скарги Беати й Зборовського? І ще раз: — Проти сейму як можу піти, князю Томаш? — І далі: — Най-справедливіше, звісно, щоб обидва князі смерть прийняли у Варшаві, ніде інде, така воля моя, так і повідом сеймові, князю Томаше!
— Повідомлю, королю, хоч не розумію…
— Потім зрозумієш.
Катарина ж, як тільки зачинилися двері за Томашем, з полегшенням сказала:
— Вчинив добре ти, королю, зовсім так, як і треба…
Сніговій. І сніжинки, що сідають Гальшці на обличчя,— відмахується від них, як від надокучливих мух,— вологими здаються і теплими. Скоро лютий промине — і вже весна настане, земля відкриється сонцеві, зазеленіє трава, пташки защебечуть. А далі що? — питала себе, вдивляючись у шлях, що петляв по вибалках і долинах, далекий, безкінечний, як, певно, й життя людське. Чи ні, тільки здається Гальшці, що життя в неї безкінечне, колись воно скінчиться, обірветься раптово, як у її батька, князя Ілії. Ой, як би хотіла вона зараз, щоб зненацька угледіла його на коні, як знизу вгору скаче він шляхом навстріч, аби дати раду дочці своїй, що робити їй, як далі бути?
Повернути, може, коня, розмірковувала, й, не зупиняючись, податися до самого Острога? Аби заспокоїла матір, сказала їй, що нічого поганого з нею не сталося — Дмитро дбає про неї, як про доньку свою. Хоч їй краще б хотілося, аби поклав голову їй на груди. Далеко спочатку не відпускав її від себе князь Сангушко, боячися, щоб не кинула його, а тепер, коли сказала йому, що до кінця буде з мужем своїм… відчуває — чимось побивається Сангушко, душа в нього болить, бентежиться, от тільки чому, не хоче про те їй нічого повідати. Сама, правда, теж нічого не каже Дмитрові, а їй же хотілося б пошвидше на Дніпро, де Сангушків маєток. Бо князь Калиновський, що на деякий час надав їм притулок, їй не до вподоби — вусатий, сивий, з холодними, недобрими очима. Аж моторошно Гальшці, коли він дивиться на неї, ніби щось затіває князь. Уже б давно забігла хтозна-куди, якби не була впевнена, що князь Дмитро від усього її захистить. Чи, може, Калиновський проти Сангушка щось має? Ніби ж приятелі обидва, Дмитро час від часу, полишаючи Гальшку, на гостину до Калиновського ходить, звідти хмільний повертається. А раз сльози у нього на очах угледіла, злякано запитала:
— Що з тобою, князю?
— Нічого, все добре, все гаразд,— відповів.
— То чого ж,— допитувалася,— отут зостаємося, досі нікуди не їдемо?
— Скоро від’їдемо.
— На Дніпро?
— Може, й на Дніпро, хто знає.— І з щирим розчуленням далі: — Дитино моя кохана!
Вдала, що образилася, хоч відчула в душі щем солодкий, адже князь назвав її своєю коханою.
Чекала, що приляже поруч, аби хоч почула, як він дише. Але ні, присунув стільця до вікна, задивився на сніговій чи, може, на небо, шукаючи десь там, серед не-зчислендих людьских доль, свою зірку.
А потім приснився їй сотник Наливайко — один-єдиний, хто хоч трохи розказав їй про батька, князя Ілію. А другого дня про Наливайка і Дмитро згадав, питаючи:
— Не проти того, коли візьму його до себе?
— Про кого кажеш? — перепитала, хоч і зрозуміла, про кого говорив Дмитро.
— Та про того козака, що досі ще в Гусятині.
— У Гусятині? — невідомо чому зраділа.
— Про тебе питав, мовляв, чи жива-здорова і як тобі ведеться.
— Що ж ти йому?
— Нічого. Сказав, що тобі добре. Сотню дам йому,
бо ж козак він добрий, вірний, таких мало.
— А нам того й треба, правда, аби побільше вірних людей було навколо?
Самій кров у скроні кинулася, хіба ж личить княгині опікуватися якимсь козаком?
Відтоді Гальшка тільки й думає, щоб зустріти Наливайка, коли правду каже Дмитро, що Василь у Гусятині. Зустріти б їй його, але навіщо? Гордовито щоб подивилася на нього, похвалившись, що вже стала княгинею? Й аж підскочила в сідлі, бо раптом на шляху показався одинокий вершник. Серце забилося — звідки він? І млосно — невже ніхто інший то на шляху, а він, Наливайко, якому теж хочеться побачитися з нею? Хоч би для того, щоб довідатися, як їй, чи сумує за Острогом, за матір’ю своєю, за священиком Феодосієм, який дуже любив говорити з нею, оповідаючи про те, що діялося колись на Україні, чому князь Костянтин, її дід, заповів поховати себе в Києві, де вона ніколи не була, хоч дуже хочеться побувати на дідовій і батьковій могилі.
Вершник тим часом підскочив ближче, але ж чому весь у чорному, хоч усе навколо біле — і сніг, і небо? Невже Наливайко так вирядився, щоб став Гальшці вірним порадником — сповідника Ж свого не має. І щоб Василь, так думала, не проскочив мимо, сама кинулась назустріч йому, бо ж і про княгиню Беату, і про Острог, і про отця Феодосія — все їй хочеться знати. Лиш зупинилася як укопана, бо на коні не хто інший, як чернець римський Антоній. А той здивований зупинився:
— Доню моя, Гальшко!
Де раптом узявся Антоній на Подільській дорозі й куди поспішає? За вік свій хіба ще не наблукався, куди ж тепер його несе? І Гальшка до Антонія:
— Рада я, святий отче, бо ж тепер усе мені розкажеш.
— Авжеж,— погодився той.— Але ж скажи: князь Дмитро тебе не зобижає?
— Як може він мене зобижати?
— Чи так мені лише кажеш? — пильно задивився на Гальшку Антоній.— Зовсім зле тобі?
— Ні, отче.
— А коли б запропонував тобі зараз: поїдемо, мовляв, Гальшко, зі мною, щоб вернув тебе до матері, в Острог?
— Як можу кинути свого чоловіка?..
— А як, скажімо, вкраду я тебе?
Налякалася, боячись, щоб справді не перехопив її. Та Антоній з місця не зрушив, і Гальшка заспокоїлася. Спитала:
— Про щось хочеш мене попередити?
— Еге ж, попередити. Адже король довідався про вашу з Сангушком схованку.
А Дмитро, майнуло в думці, гадає, що ніхто нічого не відає про них. Й Калиновський, видно, зовсім не такий добрий, яким його вважає Сангушко. їм із Дмитром притулок надав і водночас послав гінця до короля…
Спитала:
— Чи признаєш мене, отче, жоною князя Сангушка?
— Що я, аби сама себе такою признавала.
— А церква римська?
— Признає і церква, якщо будете мудрі з Дмитром.
— Постараємося, отче, щоб були мудрі.
Чекав на Гальшку Сангушко й нетерпілося йому їхати, а Калиновський усе підливав до келиха меду. Мовляв, нікуди твоя Гальшка не дінеться! В те вірить Дмитро: вона його не облишить. Але ж усе може статися… А тут Калиновський:
— Чого носа повісив, князю, адже все добре. Ти ж усе-таки воєвода, син славного Теодора Сангушка.^
— І я сподіваюся на добре, але ж чому ніякої вістки ні з Варшави, ні з Книшина?
— Зофія хіба така, щоб кинула тебе напризволяще? Не сьогодні-завтра об’явиться.
Весь час із Дмитром був Калиновський, ні на хвилину не полишаючи його; хоч найкраще б Сангушкові зостатися наодинці, обміркувати все, не можна ж увесь час ховатися від світу. Гальшка нічого не знає, а вся Річ Посполита збурилася проти нього і князя Василя-Кос-тянтина. На суд до Книшина вирішили з Василем-Кос-тянтином не їхати — Зофія їм так порадила, мовляв, сама вона прибуде до короля. І вже мала б Зофія повернутися, а її все нема, і серце тривожиться Сангушкові, різні думки лізуть в голову. Може б, краще було для нього, щоб Гальшка утекла, не вернулася сьогодні до Гусятина? Та й щоб княгиня Беата скаргу свою забрала, легше тоді б зітхнув Сангушко, відчувши, що знову він вільний і господар маєтний. Бо так що — наробив собі біди, а як тепер з неї виплутається, щоб усім було добре, а Гальшці найкраще, бо ж любить Її, інакше б хіба не зостався з Мариною?
А Калиновський на те
— Думаю, якраз час тобі сказати, Сангушку….
Чекав, що далі скаже Калиновський, а той:
— До Черкас тобі не можна зараз, тоді лишень, коли все владнається. Краще, казала Зофія, щоб поїхав до Чехії, на Мораву, де в Тарнковського маєток, щоб там був у повній безпеці.— І далі, після короткої паузи: — Та й Гальшку, може, треба розважити, новий світ їй показати. <• Не розумів Сангушко, чому Зофія звірилася не йому, а Калиновському. Хоч на Мораву, думав, було б непогано, поза Польщею будуть, де їх з Гальшкою пани сенатори не дістануть. І мовив:
— Може, й повезу Гальшку на Мораву, не знаю…
— Коли не хрчеш до чехів, то можеш на Січ,— запропонував Калиновський.
Заперечливо похитав головою. Не може їхати на Січ, коли там Вишневецький, котрий, знає, теж задивлявся на Гальшку. Та й на Січі з жінкою не можна, жодної на Хортиці нема, одружився ж не для того, щоб жону зразу полишити й хтозна-куди податися від неї…
Але хто ж це з Гальшкою? — побачив її. Та вже Антоній, кидаючи на підлогу кожуха:
— Король до тебе з милістю, Сангушку.
— З милістю?
— Так: інакше б мене тут не було. З Книшина, знаєш, до Поділля не близько. Та ще в таку пору.— Й, не даючи Дмитрові отямитися: — В дорозі тяжко було, та королева, правда, спасибі їй, спрямувала мене, щоб даремно не блукав хтозна-де. Так що, коли правду казати, то більше від королеви я, аніж від короля.
Опанував собою Сангушко — вже не бухала йому у скроні кров, не котився піт поза спиною.
— Вдячний за те королеві,— сказав.— Але ж звідки відомо їй про мене, адже я зовсім недавно у Варшаві?
— А ти казав, отче,— поспішно озвалась до Антонія Гальшка,— що король тебе послав.
— Королева, але зразу, як покликала мене до себе, то зрозумів я, що з веління короля вона.
А Зофія ж як? Адже ж, від’їжджаючи на суд королівський, казала, що в Книшині довго не затримається, після сейму одразу додому відбуде, чому ж Антоній тут раніше об’явився, ніж вона?
Холодок знову почав підступати до серця, але Дмитро відігнав його, спитав:
— Одахівський ще у Книшині?
— Хтозна, де зараз, але бачив його в королеви.— Розстебнувся потім Антоній, вийняв з кишені згорнутий учетверо аркуш, сказав: — Універсал це королівський.
Умить перебіг очима Сангушко написане, зразу жахаючись, бо в королівському універсалі звернення до воєвод польських і литовських з наказом затримати князя Сангушка й доставити до Варшави. Зразу в думці Дмитрові: що ж це за «милість» така королівська? Звів очі на Антонія, а той:
— Бачу, не можеш нічого збагнути, князю.— І далі: — Не бажає твоєї смерті король, сподіваючись, що до Варшави ой як не скоро дістанешся.
— За те віддячуся королю, але чим? Що порадиш мені, отче?
— Назвав мене отцем! — зрадів тому Антоній.— Справді, до тебе я, як батько до вірного сина. І раду мою, коли розумний, приймеш. Бо ж уже й Калиновський, і багато інших князів українських ідуть із святою церкою нашою римською.
— Та це така до мене милість короля? — тяжко зітхнув Сангушко.
— Така, сину, радий, що здогадався.
І про княгиню Зофію подумав Сангушко: може, це і її рук справа? Сама ж із католицького роду й, хоч вінчалася з Василем-Костянтином за православним обрядом, однаково зосталася католичкою. Не знав Сангушко: Зофія лише з тим погодилася, бо до всього намовив короля і королеву Антоній. І сам на себе взяв місію, кажучи: через мене, королю, пообіцяй князеві Сангушкові милість, життя й недоторканність його маєтків, хай лишень звернеться до Риму, до святої нашої католицької церкви, як того бажає папа. Погодився з тим Сигізмунд-Август, мовляв, не вимагатиме смерті князеві, тільки б він оголосив на всю Річ Посполиту, що віддає себе під владу Риму, а поки що десь затаїться, сховається, доки не прийде йому від папи Павла благословення і прощення,
Значить, князь Калиновський, подумав Сангушко, що прийняв його,— потаємний католик? Що ж йому — справді піддатися Римові, бо хіба не все одно, з якою вірою жити на світі? Татари ж не християни, а живуть, багато крові православної проливаючи. І колишні козаки, що перекидаються до турків і татар,— хіба за тим шкодують, що полишили віру свою? Й вирішив:
— Хай буде по-твоєму, отче!
Із задоволенням сприйняв це Антоній — так легко все вийшло, що й не сподіватися! Тому, певно, що Сангушкові іншого виходу нема, коли хоче живий зостатися й маєтками своїми володіти. Тільки тут Гальшка несподівано:
— Я українка, отче, і українкою зостануся!
Аж поблід Антоній: невже гру, котра, думав, безпрограшна, програв? Та, ніби нічого й не сталося, спитав якомога лагідніше:
— Щось ніби сказала, дочко? Що українка? Хто ж тобі таке в голову вбив?
— Отець мій, князь Ілія.
6
Дуже боліла Антонієві душа, серце пекло, бо ж життя чи не кінчається — враз якось це відчув,— недовго залишилося топтати землю, білий світ бачити. Князь Калиновський — потаємний католик (Антоній до того прислужився) — залишав його у себе, все-таки посланцем від короля й королеви, а він — ні! Навмання тепер брів, наче сліпий, бездумний, нічого не розуміючи. Поки не потрапив на заіжджий двір із шинком. Зразу попросив кварту меду. Але думка в голові одна й та ж: що зробив він за свій вік доброго? Задля чого жив? Віру римську проповідував скрізь, а що з того? Що для себе здобув? Нічого, бо й постійного даху нема над головою. Навіть не знає, де поховають його, якщо зненацька упаде посеред дороги.
У Римі, звісно, хотів би навічно зостатися, та хто відвезе його туди чи навіть до Кракова, до Варшави? Не розумів: княгиня Беата — ревна католичка, а як могло статися, що дочка не за матір’ю пішла, а за батьком, якого ніколи не бачила і не знає, який він? Чи не найбільше завинив отой священик замковий, Феодосій?
Вже коли Гальшка й Сангушко лаштувалися до карети, не витримав, сказав:
— Думаю, припускаєшся великої помилки, Дмитре.
— Ні, отче, тільки отак ми можемо з мужем моїм, не інакше,— не Сангушко — Гальшка йому заперечила.
Несподівано чомусь жаль заволодів Антонієм, що не-терпілося запевнити Гальшку в тому, що ніколи він її не облишить у біді. Та не встиг, бо Сангушко йому:
— Проти тебе, отче, нічого не маємо й дякуємо тобі. Хоч би за звістку з Книшина.
Дзвіночки задзеленькотіли на кінських шлеях, карета розвернулася, і Гальшка, визираючи в розчинені дверцята,, попрощалася з ченцем.
На старого шинкаря дивився, що в нього сиве густе волосся шапкою на голові. Порадив той, позираючи на Антонія:
— Мед пани вином запивають.
— Так то ж пани, у них маєтки є, а в мене?
— Не прибідняйся,— на те шинкар з хитрою улесливістю.— Хоч можу тобі налити й на рахунок князя Ка-линовського.
— Чи ми з тобою ніколи не бачилися? — запитав, коли шинкар вернувся із повним дзбаном.
— Хто знає, може, колись і стрічалися, адже це сестра мені шинок свій у спадок залишила.
— Що, в неї, окрім тебе, не було нікого?
— Ні, від Богдана, отого, з Києва, син залишився, що Марія сама його зростила, бо ж зовсім не знає, де її повстанець.
— То, значить, вони брати?
— Хто?
— Таж Наливайко, Василь, і той, про кого кажеш, що Марія від Богдана породила. Де ж він?
— На маєтку Калиновського кушніром.
Здивувався тому Антоній: нащадок козака повстанського мирно на землі сидить! Широко розплющеними очима дивився на шинкаря, який далі розповідав про сестру свою Марію, хоч Антонієві раптом постала перед очима інша Марія, та, що її загнав у монастир у Львові. Поки не змилостивиться над нею, що відкриє келію, мовляв, куди завгодно тепер ходи, бо ж вік мій все одно кінчається й ще один гріх навіщо брати на душу? Справді, не хочеться більш нічого Антонієві, тільки б довідатися, якого роду він і племені, чому став
ченцем, хто віддав його в науку в єзуїтський колегіум у Римі, куди здається, довго-довго йому довелося добиратися — звідки, з якого краю?
— Питимеш ще, чернець? — несподівано запитав шинкар.— Чи вже досить?
Ніби й не почув, бо перед очима стояв старий обдертий дім за високими стінами, тісні келії, трохи просторіша читальня, де полиці з писаннями, святих отців римських, житія мучеників, що зазнали неймовірних страждань, борючись за віру Христову, де все по-ста-рому — чорні сутани, смертельно бліді обличчя, опущені долу очі. Серед яких і хлопчаки з Польщі, Литви й з українських земель, що їх Антоній відправив до Ватікану. Гадав, що хтось іще зостався з тих наставників, які вчили його,— ні, всі давно повмирали. А до верховного інквізитора ватіканського його не допустили, думав одержати від нього дозвіл на перегляд переписки святої церкви римської із своїми служителями. Задля чого? — розмірковував. Що в тій переписці хотів віднайти? Своє давнє послання про Костелецький замок і про народження княгині Беати? З великою надією в душі, не відаючи, звісно, що від того всього одна страшна печаль і сльози. Шморгнув несподівано носом, запитав:
— До ченців як ставишся, шинкарю, любиш їх чи ні? Чи думаєш, що кожний із ченців даремно хліб їсть?
— Хтозна, може, й недаремно,— поблажливо відповів шинкар. Й, запобігаючи, щоб більше Антоній ні про що його не спитав, додав: —Не бере чомусь тебе хміль?
— Бо душа моя палає.— Й несподівано: — Якщо умру, шинкарю, отут, у тебе в шинку, то що зробиш? Де поховаєш мене?
— Як князь Калиновський звелить. Тільки думаю, як усіх, на гусятинському кладовищі, на горі.
Знесилів Антоній, затих: князь Калиновський, незважаючи на все, мертве його тіло до склепу свого родинного не покладе. Одна надія на королеву Бону, що виконає його зацовіт, хіба ж не казав їй, що біля Маріа-цького храму міг би зостатися на вічний спочинок? Але ж чи вже зустрінеться з Боною? І з Сигізмундом-Августом? Бо що розкаже йому? Не знає ж, не підозрює навіть; куди, в який куток світу подалися у своїй чорній кареті Сангушко і Гальшка… Дивно повелася Гальшка, що навіть на запитання: що передати княгині Беаті, відповіла:
— Нічого! — Й потім, трохи розмірковуючи: — Можеш, правда, ще сказати, що жива-здорова Гальшка.
Але куди ж поїхали вони? Відповів сам собі в душі Антоній: не все одно хіба йому? У них із Сангушком своя дорога, як сьогодні відкривається перед Антонієм його власна дорога. Постійно сниться чомусь йому, як ідуть воли шляхом, поскрипують вози — від того до щему млосно стає. Й відставив келих:
— Чуєш, а той твій племінник, кушнір, кожуха мені не полатає? — Показав: — Вовна, бачиш, уся вилазить.
— Чому ні? — не заперечив шинкар.— Семен майстер добрий, зостанешся задоволений.
Несподівано спало на думку Антонієві: не задля кожуха, звісно, сам би міг латку на спині покласти,— у колегіумі їх усьому навчали, щоб скрізь і всюди чернець міг себе обійти,— захотілося йому познайомитися ще з одним Наливайком, бо, думав, останнім часом все лише з панством великим знається, а всякі кушнірі, бондарі, стельмахи та інші майстри хіба не люди? Може, якраз отой Семен і піде за ним? Щоб потім зустрів Василя Наливайка й сказав йому: подивись ось на брата свого й наслідуй його! Підвівся:
— Тільки той спасенний буде, хто за вірою істинною!
За вікном несподівано затупотіли, забили копитами
об землю коні, неначе військо якесь об’явилося. Крізь вікно побачив Антоній в оточенні озброєних воїнів воєводу Зборовського. На Поділля, значить, примчав Зборовський. Навіщо? З королівським, може, універсалом на руках, щоб доправити Сангушка до Варшави? Виступив Антоній за поріг і до Зборовського:
— Даремно, князю, поспішаєш, їх уже нема.
— Нічого, коні у нас бистрі, от тільки скажи, куди вони подалися?
— Якби й знав, то однак не сказав би. Бо нечиста сила заволоділа тобою, а ти їй без усього скорився!
— То помста веде мене, тягне за собою невідворотно, що нічого не можу з собою зробити!
— Стривай, ще не можна тобі туди,— умовляв Наливайко Степанію.
— Чому? Адже мати плаче, карається чимось жорстоко.
— Недовго, скоро те минеться, заспокоїться вона.
Мимо баба-повитуха шмигнула з цеберком води
і довгим білим рушником через плече. Обнімав Василь
Степанію за худі вузькі плечі, що тремтіли під його руками, думав: якби не Калина, жона Семенова, то вже б давно полишив Гусятин. Недовго вже, мовляв, зосталося, казала, хай народжу, щоб ти дитині моїй хрещеним батьком був. За дверима ж одчайдушний стогін, що Степанія, налякавшись, припала головою Василеві до грудей, ховаючись там, ніби шукаючи в нього захисту.
Стільки років прожив на світі Василь Наливайко, а не знав, що є в нього брат у Гусятині. Завдяки Степанії про те довідався. Й Семен по-братньому прийняв Василя, теж-бо не сподівався, що колись об’явиться в нього хтось рідний. Двоє дітей має Семен. Дем’ян, що разом з ним їздив Василь в Острог, зостався на служ
бі у князя Василя-Костянтина, а Степанія, набагато молодша від Дем’яна,— вдома. Й ще на дочку чекають батьки. Як постаріють Семен з Калиною, то при кому їм віку доживати? Ось зараз народить на світ донечку Калина, й Василь їй золотого, освяченого хрестика повісить на шию. А після хрестин — у дорогу. Куди тільки? Може, до князя Василя-Костянтина в надвірну корогву? А спочатку до Дем’яна, бо дуже просять його про те Семен і Калина, щоб розказав йому про новонароджену сестру, що про неї й дбати повинен і захищати її — хто ж постоїть за найменшу, як не старший брат? І до Степанії:
— Скоро матимеш сестру.
— Сестри не хочу, краще брата,— несподівано із запереченням мовила Степанія.— Щоб носила його на руках, пестила, а він любив мене. І щоб ти любив мене, Василю.
— Хіба ж я не люблю тебе, Степаніє?
— Ні, її ти любиш, княгиню оту.
Про Гальшку сказала Степанія, молоду жону князя Дмитра Сангушка. Але ж чого вона так? Відколи в Гусятині, в Семена, то Степанія завжди була з Василем, не відпускаючи його від себе, боячись ніби, щоб не кинув її напризволяще, одну. Тоді теж Степанія подалася за ним, як вивів з подвір’я коня, адже від Семена довідався, що в Калиновського гостюють Сангушки, і з докором йому:
— Ніби на прогулянку зібрався, а насправді до княгині.
— Не кажи,— заперечив,— не потрібна мені ніяка княгиня.
Степанія стрімголов помчала вниз, ніби перелітаючи через кущі. Кинувся за нею і прогавив Гальшку — десь несподівано зникла вона, неначе крізь землю провалилася. Вдома Степанія сказала, коли зостався наодинці з нею:
— Не варта вона того, щоб отак горював, бо не за тобою вона побивається, а за долею своєю.
— Якою ще долею?
— Сам про те її запитай.
Вирішив, що справді спитає, та вже який день даремно виїжджає на Подільський шлях, дивуючись, чому брама на обійсті Калиновського наглухо зачинена, немов усі звідти вибралися, повтікали, рятуючись від пошесті, що прийшла й на Поділля. Попросив Семена все розвідати — забарився чомусь там, а Калина кличе його, не розуміючи, чом нема чоловіка поблизу. Степанія ж тим часом знову:
— Чому ж ти любиш її, княгиню оту?
— Помиляєшся, Степаніє, я не люблю її. Люблю тебе, Степаніє,— з ніжністю пригорнув її, зашепотів: — Одну-єдину, яку до смерті не забуду.
А Степанія несподівано:
— З кимось він іде до нас, чернець отой.
— Який ще чернець? — відчув Василь, як несподівано в нього забилося серце. Михайла Нечая спочатку впізнав, шинкаря. І ще нічого не сказав, а вже Антоній:
— Бачу, впізнав мене, Наливайку.
— Упізнав.
І перед Василевими очима з’явився Київ, охоплений пошестю, ледве жива баба, розказуючи, як заходив до них у дім чернець у чорній брудній сутані, забрав з собою Марію, щоб урятувати її від смерті. Може, то був Антоній? Тільки чому ж тепер це спало Наливайкові на думку? А з хати одчайдушний зойк — зразу аж спітнів від того — і перелякана баба-повитуха, волаючи:
— Семена покличте, швидше!
Поки отямився Василь, а вже од н він стоїть на подвір’ї, аж задумався, чи справді бачив Антонія. Почув потім Степанію, як та крикнула з хати:
— Боюся я, страшно мені!
На порозі спіткнувся Василь об Антоніїв кожух, кинутий на землю. Потім і самого Антонія побачив, який грізно, сердито озвався до всіх:
— Чого роти пороззявляли?
А через якийсь час із світлиці з-за наглухо зачинених дверей долетів настирливий дитячий плач, щоб усім було чути — вже вона на світі, маленька жива людина! Семен, переступивши поріг, перехрестився, допитливо озираючись навколо. Поманила пальцем його повитуха:
— Що ж, іди вже, батьку!
Антоній усміхнувся до Василя, до Степанії, кажучи, ніби виправдовуючись:
— У Римі, в колегіумі, нас і тому вчили.— І, передихнувши, поволі опускаючись на лаву, що поспішно підставила йому повитуха, додав: — Бачиш, Наливайку, що зробив я, хоч ніколи й не думав…
Не дочекавшись подальших слів Антонія, Василь запитав:
— Що не думав?
— Що отак боротимуся за українську православну Душу.
— Господь нагородить тебе за те.
— А папа?
— Що папа, адже він теж тільки людина.
Антоній тим часом зібрався з силою і широко розчинив двері до світлиці — достатньо вже набулися муж і жона біля своєї дитини, хай всі інші подивляться на немовля, яке воно, чи гарне уродилося на світ. Калина розплющила очі, усміхнулася й вибачливо промовила:
— Думала дочка, а то він, Северин.
— Северин? — зразу Василеві з язика зірвалося, і холодок пішов поза спиною.
— Не гарне хіба ім’я? — затурбувалася Калина.— Не подобається тобі?
Наливайкові ж у думці: ось він і з’явився, Северин, як хотів того батько, старий козак Богдан, хоч не Василь породив його на світ. Чи не однаково, від кого Северин, аби лише з роду Наливайків. Щоб у діда пішов Северин, у козака славного, що з військом Мухи на панів ішов. Лиш чи буде колись так, що візьме в руки Северин дідову шаблю?
* * *
Чому раптом опинилася Беата в Познані? Хіба не могла зразу з Книшина приїхати додому, в Острог? І в Костелецькому замку давно не була. Й у Вавелі могла зупинитися, в королеви Бони, що й досі відсиджується у Кракові. Не любиться чомусь їй Варшава.
І якось набагато прихильніша стала королева-матір до Беати, що сама написала, мовляв, приїжджай до мене.
Краківське передмістя зразу постало перед Беатою — велелюдне, тихе, бо всі в тривожному очікуванні: коли ж сторожа рицарська приведе засудженого на страту. Злякалася, бо здалося: Дмитро Сангушко зразу й угледів Беату, зиркнувши на неї зненависними очима.
— Ні, не хочу! — закричала.
Заметушилася, розпатлана, по світлиці, бо ж неодмінно їй треба до Варшави — нехай живий буде, здоровий князь Сангушко, адже, коли правду казати, то найбільше від усіх образив її Василь-Костянтин. А ще жона його Зофія. А Сангушкові за що смерть? На її ж маєток, на Острог, він не зазіхає. Треба, видно, попросити Чарн-ковського, щоб виявив Сигізмунд-Август милість Сангушкові, бо ж Гальшка хіба не прокляне матір за те, що відірвала її від мужа?
Єпископський дім анітрохи не менший за Костеле-цький замок, лиш не такий затишний, скрізь тут подовбана, обвалена штукатурка, глина і вапно на всіх сходинках. А ще незчисленна кількість різних дверей, зовсім однакових, чорних, оббитих залізом. Зразу до одних кинулася, до других, бо де ж він, Чарнковський? Через сходинки перескакувала, підіймаючись знизу нагору, знов спускаючись до самого подвір’я, поки не спалахнуло перед Беатою сяйво вогнів. Такий же розкішний вівтар, як у Маріацькому храмі у Кракові, побачила — різьблений, золотий, невже й він від Віта Ствоша? А у неї в Острозі лише одна каплиця, бо всі острозькі з роду-віку православні. Ніби живий з кам’яного розп’яття дивився на Беату Христос зі скривленим від болю обличчям, з кривавими патьоками на руках і ногах. Що його біль наче й Беаті передався — міцно заплющила очі, а коли знову зиркнула на розп’яття, то вже там не Ісуса побачила, а Дмитра Сангушка, мовчазного, німого, з печаллю в очах і зненавистю. Бо ж князь Ілія й на тому світі їй того не простить.
Здалося, що Ілія несподівано увійшов до храму, як давно колись у Кракові. Затремтіла з ляку, бо зовсім то не Ілія був. І не Станіслав Чарнковський, котрого шукає. Й не брат його, єпископ Познанський. Одягнутий по-рицарському, лише без шолома на голові й без ніякої зброї, незнайомий, чужий, але й ніби бачила його колись. А він ступив крок назустріч Беаті й, усміхаючись:
— Не впізнала, княгине?
Невже Ольбрахт Ласький, воєвода Семиградський? З полегшенням зітхнула:
— Налякав ти мене, воєводо.
— Такий хіба страшний?
— Чом ти страшний — рицар як рицар.
— І тобі подобаюся?
До чого це каже Ласький, чи має то якесь значення, подобається він Беаті чи ні? Згадала: бачила Ласького в королеви Катарини, коли зайшла до неї перед від’їздом, чомусь дуже пильно тоді дйвився на неї. Залишила в Книшині Ласького, зовсім забувши про нього й гадки не маючи, що зустрінуться в Познані. А Ласький:
— Чого ж мовчиш, княгине?
— Дивно мені все це. Ніби домагаєшся чогось?
— Не здогадуєшся? — Й, усміхаючись: — Та ж удівець я. Доля у нас така, княгине, обоє одинокі.
— Ні, я не одинока,— заперечила.— Маю Гальшку, дочку, що скоро повернеться до мене й до кінця буде зі мною.
— Згадай, Беато, своє…— не здавався Ласький.— І князя свого, Ілію, як увійшов до Маріацького храму, й ти, угледівши його, пішла за ним не вагаючись, а тепер чомусь проти того, щоб Гальшка з мужем своїм була щаслива?
Захиталася, затремтіли під Беатою ноги й, щоб не упасти, до холодного кам’яного розп’яття прихилилася.
— Млосно чомусь мені.
— Нічого, минеться.
— Все пройде, а що ж лишиться?
— Ми з тобою лишимося, княгине. І Гальшка. У неї своя дорога, що почалася тоді, на Вілії, пам’ятаєш?
— Звідки ти все знаєш, воєводо? — із здивуванням глянула на Ласького Беата.
— Звідкілясь та знаю — про тебе, про Гальшку, про Ілію.
— Другого такого, як князь Ілія, нема.
— Може, я кращий.
— Облиш.
— Ні, тепер не облишу тебе ніколи.
«Що він каже?» — думала Беата. І рясний піт збігав по її скронях чи то від полум’я, що горить, палає нав-круг,— у Маріацькому храмі постійно одна велика свічка стоїть, а тут їх стільки, та ще лампадки*— чи не навмисне хтось так розпорядився? Ласький же стояв на проході — великий, дебелий, як гора чи як міцна скеля. Й мирніше вже:
— Хочу тобі щось розповісти.
— Про Гальшку?
— Ні, про Ілію.
— Про нього краще не треба.
— Від Антонія я про те довідався, у Книшині…
…Сейм королівський його не цікавив, адже не на суд
до Книшина приїхав — як і скрізь де б не бував, шукав пригод. Та жодна із шляхтянок польських і литовських до нього не прихилилася, до молодої ж княгині Зофії підступити не насмілився. Заблукав так на околицю, де обідраний, облуплений шинок, що для всякої челяді, хлопів панських. Спішився, а шинкар, підстаркуватий, чорний, як. циган:
— Пан зостанеться задоволений.
— А не одуриш? — поспитав.
— Чого б це я мав дурити пана?
— Бо корчмар.
— Не, всі корчмарі однакові.
— Значить, такий, що маєш совість? А що з неї, твоєї совісті, яка користь, скажи?
— Така, що кожний, хто раз побував у мене, ще раз сюди заверне.
— Гадаєш, що колись і я до тебе вернуся?
— Неодмінно.
І коли шинкар навстіж розчинив двері, не вагаючись, швидко переступив поріг. Побачив у кутку на лаві Антонія, здивувався. Дрімав той, опустивши голову на стіл, на якому біля нього стояв перевернутий келих і глиняна чорна таріль. Якомога гучніше затупотів ногами об поріг — дарма, Антоній і не ворухнувся. Шинкар тим часом приніс меду.
Зробив ковток, запитав:
— Іудей, певно, як і всі шинкарі?
— Ні,— почув.— Татарин я, вихрещений.— Показуючи далі на Антонія: — Від нього перейняв хрест.
— Без примусу, добровільно?
Вихрещений татарин, видно, ще щось хотів сказати Лаському, та не устиг, бо Антоній озвався:
— Що ти наробила, Климентино, гріх який на душу взяла?
Не розумів: Климентина хто така? Чи не ввижається щось ченцеві? Мовчав, чекаючи. І тоді Антоній:
— Що ж я їй скажу, Бе&ті? — Й по паузі: — А ти, княгине, до останнього часу таїлася, не розказувала мені нічого, хоч не раз сповідав я тебе? Його, кажеш, не хотіла труїти, бо ж ненавиділа тільки її одну? Й винуватою себе не визнаєш, бо, думаєш, господь сам так учинив, відібравши у князя життя за те, що обманув увесь рід Радзівіллів?
Хотілося щось більше довідатися про Климентину Радзівіллову та про її таємницю, але Антоній ніби впав у забуття. Й коли Ласький затрусив Антонія за плечі, той підвів очі:
— Що кажеш, воєводо? — зразу було видно, що впізнав Ласького.
— Нічого не кажу, тебе слухаю, бо десь далеко ти думками, споминами своїми блукаєш.
— Угадав, на Волині я зараз, у Дубно та ще в Острозі.
— Де княгиня Беата, вдова по Ілії Острозькому, на котрій я одружуся, бо що може стати поміж мною і нею?
— Ілія.
— Його давно нема на світі, що вже й забула княгиня Ілію.
…Не могла продихнути Беата, коли Ласький розказав їй усе, кров ударила в скроні; а вона ж не підозрювала нічого, гадаючи, що то Ілія був обпився хмільним медом. Чи не тоді й висповідалася перед Антонієм Климентина, як Микола Рудий прискакав в Острог?
— Наридалася я, наплакалася, досить,— схлипнула Беата.
— І я так кажу, княгине, що досить.— І, трохи почекавши: — Он ще яка ти молода й гарна, не гірша, думаю, як дочка твоя Гальшка.
— Що з того?
— Не розумієш? — І, не чекаючи на Беатину відповідь: — Хочу, щоб їхала зі мною в Кежмарок, адже одному погано, знаєш! Я для того й тут, аби єпископ Познанський нас з тобою обвінчав.
— Ні, облиш про те й думати.
— Чому? Не обридло ще тобі, Беато, вдівство чи думаєш, що гіршим буду тобі мужем, аніж Ілія?
— Нема Ілії, то мені нікого й це треба.
— А як візьму тебе силоміць?
— Украдеш, як Сангушко Гальшку?
— Так. І до угрів, у Кежмарок.
Наштовхнулася спиною на холодне кам’яне розп’яття княгиня, налякалася, що аж волосся наїжачилося. Отямилася і прожогом мимо воєводи, а він навздогін Беаті:
— На угри, в гори!
Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.