«Чом не запитав Антонія про Марію?» — думав Наливайко. Те, видно, його стривожило, що навздогін за Сангушком і Гальшкою подався Зборовський із слугами і псами. Та ще Антоній настирливо:
— Попередити їх мусиш, Наливайку, врятувати, бо не тільки Зборовські, а ще, може, хтось такий знайдеться, кому заманеться затягти Сангушка до Варшави.
— Невже, Антонію, бажаєш їм обом добра? — не розумів того Василь.
— За тим і приїхав на Поділля, бо й король, і королева за те, щоб ні в якому разі Сангушкові не їхати до Варшави.
Зразу в дорогу зібрався Наливайко, хоч Семен і Калина на те: а хрестини ж як? Нічого, мовляв, не станеться з малим Северином, відповів їм, коли хрестини на якийсь тиждень пізніше будуть — не забариться, тільки попередить Сангушка й Гальшку про небезпеку й назад, щоб узяв Северина на руки й до святої купелі поніс! Й потому, скільки житиме, то все про хрещеника дбатиме, щоб не перейняв Северин Семенового ремесла, не став панським кушніром, а шаблю взяв до рук. Щоб отак здійснив батьків заповіт, бо в нього, Василя, чи ж буде колись власна дитина? Про Марію тоді вже Антонія спитає, як повернеться в Гусятин, адже пообіцяв той, що на якийсь час затримається біля Калини, бо ж не тільки чернець він, а й лікар, щоб усе гаразд було і з породіллею, і з її дитиною.
Не міг не послухатися Антонія, бо ж Гальшці як не прислужитися? Аби ще раз переконалася; Василь вірний їй до кінця. Тільки б вдалося обігнати Зборовських. Майже двісті чоловік із воєводою, ціле військо йде, й усі з гнівом на Сангушка, щоб у Варшаві пани вельможні посадовили українського князя на палю або поклали голову його на плаху. Наливайко ж один, і що він може, аби врятувати Сангушка? Певно, треба, щоб господь виповнив його мудрістю, щоб не силою, а розумом своїм переміг Зборовських. У глибщгі душі сердився на себе: чому, мовляв, ні на що не може зважитися?
Хоч би на те, аби відірвати старого Зборовського від загону, украсти його, щоб Мартин облишив переслідування.
Зупинив коня, угледівши на видноті вершників Зборовського. Чи тому зупинилися ЗІборовські, що раптом перед ними кордон, за яким, знає Наливайко, така ж зеімля, як і польська, але володарює на ній не Сигізмунд-Август, а король Фердінанд. Сонце ж тим часом усе нижче й нижче сідало, за лісом майже зовсім сховалося, бліде його проміння, як павутиння, снувало поміж гілками.
Спішився Василь і, притримуючи коня за повіддя, затупцював на місці — дивно, думав, на коні ніколи не мерзне, а як зупиняється, мороз одразу дошкуляти починає, певно, тому, що під час їзди весь час у русі, підскакує в сідлі, розганяючи кров у жилах. Поки в сутінках не побачив, як на широкому просторі перед ним, неначе на міському майдані, то тут, то там — вогні Й навіть шаблі не вихопив з піхов, як з усіх боків на нього озброєні вершники накинулися: хто такий, мов-лярв, звідки й куди?
— Хіба самі не бачите? — відповів.— Сотник з Острога.— І далі сміливо, настирливо: -г- До воєводи Зборовського я.
— Старого чи молодого?
— Старого.
1— А його нема, молодий тут замість нього.
Угледів обіч дерев’яну хижу під зруб, що вся куріла димом. Татарську сторожу ще розпізнав на дверях, нікому, значить, не довіряють Зборовські, лише татарам, щО їх тримають у себе на службі. Чи не ті, бува, що колись схопили Наливайка, затягли до Криму?
Мартин з’явився на порозі:
— Що тут?
Одразу зрозумів Василь, що упізнав його Мартин, бо на мить аж перекосився, Наливайкові ж у думці: що казати Мартинові, як пояснити, чому несподівано серед них об’явився? І з вуст:
— Навздогін за вами я.
— Бачу, що навздогін, а навіщо?
— З попередженням від княгині Беати. Зла щоб їм не вчинили — ні Гальшці, ні князеві Сангушкові. Щоб ніякої біди не сталося.
Мовчки рвучко повернув Мартин і — за поріг. Залишився Василь в оточенні татарської сторожі, під її пильним наглядом. І, видно, щось розміркував про себе Мартин, бо як знову об’явився у дверях, то дозволив Наливайкові зайти до хати. На підлозі, в кутку лежало трохи сіна, тож не проти Наливайко, щоб на ньому й переночувати.
— Де ж вона зараз, княгиня Беата? — тим часом допитувався Мартин.
— У себе вдома, в Острозі, який відписав їй князь Ілія, а король своїм універсалом підтвердив, звелівши князю Василю-Костянтину замок полишити.
Згадалося тоді Мартинові, як на березі Вілії, під розлогою вербою Гальшка раптом кинулася Наливайкові на груди. Й хоч гнів рвався йому з душі, стримав себе, запитав:
— Що вона хотіла тоді від тебе, Гальшка?
— Чи йти їй заміж за тебе, питала, чи любитимеш її так, як би їй хотілося.
— Не брешеш часом?
— Ні, так і було, питала мене Гальшка, що їй робити.
— І що ж ти?
— Кращої пари, мовляв, не знайдеш.— До кінця опанував собою Наливайко, знаючи тепер, як йому триматися.— І далі: —Хотіла вона, щоб освідчився їй, сказав, що любиш і бажаєш.
Кров одразу прилила Мартинові до обличчя, бо ж хіба хоч раз сказав Гальшці, що хоче взяти її собі за жону? Й невже, зітхнув, сам він, з власної дурості, утратив Гальшку? Бо не такий сміливий був, як це потрібно. І княгині Беати не послухався, і вітця свого, і матері, що навчали його, як поводитися.
Та ще хотів почути, що скаже йому Наливайко.
— Кажеш, що любила б мене Гальшка?
— Звісно. Бо ж хіба з нетерпінням не очікувала, коли вже зробиш найрішучіший крок.
Може б, так і зробив,— думав Мартин,— той най-потрібніший, найрішучіший крок, що відділяв його від Гальшки, якби не несподіваний наїзд двох князів на Острог. Хоч, згадував, хіба не хотілося йому перед тим усе полишити й утекти — думалося, що Гальшка дуже неприхильна до нього, а вона ж тільки очікувала? Сангушко б тоді залишився ні з чим. Мовив рішуче, впевнено:
— Гальшці зла не заподіємо.
— А князеві?
— Спочатку треба їх наздогнати, адже поза Польщею вже.
Хоч Сигізмунд-Август одружений на дочці Ферді-нандовій, через кордон з військом іти не можна, інакше король розгнівається, що, певно, воєвода женеться за втікачами. Але ж глупа ніч надворі, вітер холодний завиває і край незнайомий, непривітний…
— Муси, Мартине, зупинити батька,— сказав.
— Чомусь побиваєшся за Сангушком? — недовірливо зиркнув на Василя Мартин.
— Гальшкою побиваюся.
— Але ж сказав тобі, ніхто й пальцем до неї не доторкнеться.
У ту ж мить на дверях татари з’явилися, не встиг і отямитися Василь, як схопили його. Запручався, та вже руки й ноги зв’язані. І тоді із смолоскипом в руках постав над Василем, що крутився на землі, намагаючись визволитися від пут, старий Зборовський:
— Шпигун, визвідник Сангушків! — заволав.— На
Сніг його скорше, на мороз! ^
— Невже, князю, й отака тобі я подобаюся?
— Звісно.
Позирала в дзеркало Гальшка, не впізнаючи себе, бо ж Сангушко зовсім обстриг їй волосся, переодягнув під хлопця, щоб не привертала зайвої уваги, адже пан з молодою панною зовсім не те, що пан з паничем, мало хіба всяких панів зі своїми спадкоємцями взимку і влітку вештається по Речі Посполитій, перетинаючи її від кордону до кордону? Збоку дивився на Гальшку Сан-гушко; казав:
— Тут, на Мораві, Сигізмунд-Август нас не дістане.
— А крім нього?
— Думаєш, що й крім короля ми комусь потрібні? Облиш тривогу, бо ще оцей один перепочинок у гостинці — і вже ми в Яромирі.
Тільки б шаблю їй до пояса, думала Гальшка, й хіба не козак був би, як Наливайко? Від самого Поділля і до Морави чомусь не виходить він їй з голови. Краще від усіх на світі знав її батька, князя Ілію, й любив його, і вірно служив йому. І їй би служив, якби не відштовхнула його від себе. Хоч на що може нарікати Гальшка, адже муж у неї славний. І тоді змовчала, нічого не сказала, як питав її Дмитро, чи взяти до себе на службу Наливайка; шкода, мала б тепер побіля себе вірну людину.
Згадала, як у Гусятині раз збігла згори, а їй до ніг біловолоса дівчинка, худорлява, маленька, кажучи:
— Нащо він тобі, княгине?
— Хто?
— Знаєш сама, на кого чекаєш.
— Ні на кого я не чекаю.
— А Наливайка хіба не виглядаєш?
— Звідки те знаєш?
— Бо він тебе теж і чекає, й шукає…— На узвишшя дивилася, сподіваючись, що він стрімко кинеться до неї, тільки Степанія:
— Даремно думаєш, не любить він тебе, княгине. І мене теж не любить.
— А ти б хотіла, щоб любив?
— Звісно, бо всім хочеться, щоб їх хтось любив.— Не витримала, зітхнула тяжко Степанія: — Він теж за тобою зітхає.
Гукала, кликала її Гальшка. Ні, Степанія більше не обізвалася, а на узвишші, замість Наливайка, бородатий циган стояв.
— А ти хочеш, Дмитре, щоб я тебе любила? — запитала, відступаючи від дзеркала.
— Ще й як! Хіба не казав тобі того?
— Слів мало, хочу, щоб усім єством.
Душно враз стало Сангушкові, як іноді серед спекот-ного літнього дня, коли повітря жарке й нізвідки прохолодного свіжого струменя нема. А Гальшка далі:
— Сьогодні нехай усе те станеться,— сховала несподівано голову на Дмитрових грудях, щоб не бачив, як ураз засоромилася, розчервонілася.— І потім: — Заслужили ж ми на наше щастя.
— Не тільки заслужили, а й вистраждали.
Не хотілося Дмитрові залишати Гальшку, але ж пообіцяв, що вийде до людей, візьме участь у весільній забаві, ні для кого ж не таємниця, що в гостинці, по дорозі на Яромир, зупинку зробив якийсь пан з паничем. Такий на Мораві звичай — усі повинні підняти келих за молоду, станцювати з нею танець, кожний подорожній навіть, хто несподівано розчинить двері до господи, в котрій іде весілля. Оглянувся з порога:
— Може, й ти зі мною?
— Ні, я зостануся.
За порогом молода й молодий зразу підхопили Сангушка під руки, повели за стіл, де для нього срібний келих з медом поставили, повний аж по вінця. Й з усіх боків до Дмитра руки, мовляв, випий, вельможний пане, за молодих, аби щастя лилося в них через край, аби
161
6 П. Угляренко
ніколи біди вони не знали. До усіх посміхався Сангушко, поволі відсьорбуючи з келиха мед, смачний, що такого давно не куштував. У князя Калиновського мед непоганий, але хоч і пив з господарем, радості від того не відчував, хіба до пиття було там?
Спорожнив келих, обтер піт з чола, дивуючись: чужа земля і люди чужі, а розуміють вони Сангушка й він їх усіх розуміє. На молодого Франтішка дивився — на когось ніби схожий, чи не на Василя Наливайка? А келих перед Дмитром знову повний. Примружуючи очі, позирав на молоду — чи й вона на когось схожа? Ніби на Марину Полубенську. В білому аж до землі убранні, із зеленим вінком на голові. А Гальшка, думав, весілля такого не знає. Й не матиме, хоч, може, й мріє про те, бо ж ота пиятика в Острозі хіба то весілля?
Та вже молода перед Сангушком, усміхаючись, запрошує до танцю, першого з-поміж гостей. Бо хоч і вигнанець він, та хіба не вельможа багатий, усіх же маетностей Сигізмунд-Август, хоч би й хотів, відібрати від Сангушка не зможе. Поклав руки молодій на плечі, дивуючись: і танок, і музика зовсім такі ж, як і на Україні, в тій місцевості особливо, де Буг і Дніпро.
А як утомився Сангушко, запаморочилося трохи йому в голові, здійняв із себе ланцюг золотий, міцно сплутав ним руки Франтішкові і Ярмилі, аби навіки разом вони були, до кінця в радості і в печалі. Не витримав далі, облишив гостину, адже Гальшка зовсім близько, в горішньому покої. Посеред кімнати Гальшка. На шиї в неї кілька низок перламутрового намиста, на голові золотий обруч — не вінець зелений, бо вже давно обвінчана Гальшка і мужня жона.
— Може, справимо й наше з тобою отут весілля? — спитав.
— Ні, уже ж повінчана.
Сум сповиває її душу, але такий, як вранішній туман навесні, що тільки легенький вітерець дихне — і вже нема його. Й на тутешнє весілля чом би їй не подивитися? Поволі пішла за Сангушком, а він, розчинивши двері, ніби онімів: чи серед тих людей, що зібралися на весілля, когось угледів? Нічого не могла зрозуміти Гальшка, а Сангушко, нічого більше не сказавши, стрімголов кинувся по сходинках униз, волаючи:
— Гей, куди ж ти?
— Отче,— умовляв батька свого Мартин.— Краще облишмо все, повернемось.
— А як же помста? — І далі: —Не хочеш помсти-тися запроданцю українському, що козаків своїх нацькував на тебе?
— Та ж не вбили вони мене?
— А образа честі? За все має заплатити Сангушко!
— Але ж княгиня Беата…
— Що кажеш, Мартине, хіба не був на сеймі в Книшині? Ніхто інший, сама Беата подала позов на Сангушка.
— Навіщо ж тоді сотника свого послала услід?
— Дурний, адже то визвідник Сангушків!
Як видав Сигізмунд-Август універсал, щоб кожний, хто це може зробити, затримав злочинця-князя, допро-вів його в кайданах до Варшави, не роздумуючи полетів Мартин за воєводою, кортіло справді-таки спіймати Сангушка, щоб постав перед королем, звинувачений в усіх гріхах: а тепер чомусь охолов до того. Хіба зненависть, думав, річ така, що безперестанку повинна в душі палати? Не знав, за що йому ненавидіти Сангушка: за те, що перехопив від нього Гальшку? Адже ж сам Мартин у тому винний. І не впевнений, що саме козаки Сангушкові побили його й виштовхали за браму… Та й Зофія, жона Василя-Костянтина, у Книшині хіба не зізналася, що то за її велінням отак вчинено?
— Я б краще простив йому,— мовив стиха,— бо Гальшка ж тоді як?
— Згідно бажання її матері чинимо, з волі короля!
Мартинові ж у голові: може б, краще попередити
Сангушка, що воєвода Зборовський подався за ним і на Мораву? Й коли Гальшка не проти Мартина, як запевняв його Наливайко, то сама ж облишить Сангушка. Тільки як попередити Гальшку, що Мартин чекає на неї в Німбургу, першому моравському місті, на кордоні з Польшею? Уявлялося Мартинові: Гальшка, як довідається, що він, ризикуючи життям, поспішив за нею, щоб визволити її з полону, тому зрадіє, й спочатку маленька вдячність заворушиться в її серці, а потім… Як буде настільки сміливий Мартин, щоб знала Гальшка, анітрохи не сумнівалася — бажана вона йому, люба…
Якщо, звісно, не запізниться, бо до прикордонного Німбурга послав воєвода вперед свого визвідника, щоб той, окрім усього, зустрівся ще з війтом тамтешнім Яном Кухтою. Повірив той, як відомо Мартинові, що злочинець князь юну племінницю короля силоміць вивіз з Острозького замку, а з нею ще забрав незчисленну кількість коштовностей. До війта й поспішив Зборовський, взявши з собою два десятки татар,— загін же увесь напоготові. І Наливайко десь там, серед снігів. Скільки не казав батькові, що Наливайко нічим не завинив перед Зборовським, старий і слухати нічого не схотів.
В Німбургу, на війтовому подвір’ї, воєвода чекав на Остапа, щоб той усе доповів йому про Сангушка. Хай який дужий Дмитро Сангушко, думав, а проти двох десятків не устоїть, хтось та виб’є з князевих рук шаблю. Вірні слуги, бачив, напоготові, кожний біля свого коня. І війт в очікуванні, адже похвалився Яну Кухті воєвода, що Сигізмунд-Август, довідавшись, яку допомогу подав він Зборовським, щедро нагородить його. Тільки Остапа чомусь нема: вже від Кухти вдруге послав його в гостинець, де зупинився Сангушко. З давніх пір у Зборовських Остап, відтоді, як Дмитро Вишне-вецький відвернувся від Польщі. Тільки вже Ян Кухта:
— Куриться снігом шлях, воєводо.
Швидко стрибнув на коня Зборовський й назустріч визвіднику своєму, перевертню Остапові. А той зразу, навіть не віддихавшись:
— Ледве врятувався, бо Сангушко за мною кинувся.
…У свій покій зразу повернулася Гальшка, коли побачила, як скочив Дмитро на коня, полетів за кимось навздогін — за ким? Кого вгледів поміж гостей на весіллі? Котрогось давнього ворога свого? Але ж казав їй, запевняв, що ворогів тут не має, принаймні на Мораві ніхто не може бути йому ворогом.
А на весіллі, в гостинці, усі з великим здивуванням, бо ж панич раптом перетворився на панянку. Не розуміла: чому раптом з підозрою дивляться на неї, і музики не чути, може, весілля вже скінчилося?
Двері б треба замкнути та загородитися, щоб не так легко дісталися до неї зловмисники, якщо хтось такий не знайдеться, хто захистить Гальшку, не дозволить нікому вчинити глуму над нею. Ще раз, удруге тепер, пошкодувала, що не дозволила Сангушкові взяти Наливайка до себе, бо як невистачає їй зараз вірного друга, який завжди на її боці. І в тому маєтку, куди завтра-післязавтра привезе її Сангушко, хіба зайвий Наливайко?
З полегшенням зітхнула, коли внизу знов заграла музика — весілля йде, і що людям до неї? Не все одно хіба: пан з паничем гостює у них чи з гарною панною, що переодягнулася паничем? Зовсім заспокоїлася згодом— ніхто до Гальшки не добивається, даремно, значить, вона налякалася. Переодяглася знову на панича, сукню візьме тоді, коли вже будуть із Сангушком на місці.
Позирала весь час за вікно, чи ще не вертається князь Сангушко? На подвір’ї ж узад-вперед люди: чоловіки, жінки у святковому вбранні, діти.
Поки очі не склепилися… Пробудилася, не розуміла: довго спала чи тільки задрімала? Зачувши ж, як хтось стукає в двері, гукає її, не спішила, вагалася, доки не збагнула: так то ж Дмитро! Відімкнула йому, поскаржилася:
— Й сама не знаю, а якийсь страх у мене в душі.
— Не бійся.
В гостинці ж далі чулися музика і спів, бо Франті-шек і Ярмила беруть шлюб, молоді, щасливі, ніхто їх не переслідує, не стоїть на заваді. І батьки їхні за них, і близькі, і далекі родичі, й навіть чужі люди, адже вдома вони, на своїй землі.
…Впоперек сідла лежав Наливайко, зв’язаний по руках і ногах. На своєму, правда, коні, тому самому, що з ним багато шляхів зміряв, усю Литву й Україну об’їздив. Не риссю і не галопом, у зворотному лише напрямку, подалі від кордону. Татари як кинули його зв’язаного у сніг, то весь задубів і, не витримавши, заволав на весь голос, сподіваючись, що хтось усе-таки прийде на поміч. Але даремно. Затих, бідкаючись: невже отак безглуздо суджено йому умерти, нічого не здійснивши на світі, не зробивши доброго для людей? Бо пішов зовсім не тим шляхом, як батько його…
Неодмінно замерз би, перетворився на шматок льоду, але ті ж татари із сторожі Зборовського розштовхали його; чекав, що пустять до вогню його, щоб там відігрівся. Тільки помилився — як мішок соломи, кинули впоперек сідла, коня ж ударили нагайкою, що той рвучко взяв з місця, поки, втомившись, не перейшов на рись. Отак, значить, покарав його Зборовський. Холод знову почав допікати, та Василь вже противився йому, думаючи: тільки б не заснути, бо тоді загине, й ні Сангушко, ні Гальшка нічого не знатимуть про те. А в Гусятині Калина й Семен, що їм обіцяв скоро вернутися, даремно чекатимуть на нього.
«Чого ж ти,— підганяв коня,— швидше ж бо! Заповіданого мені богом і людьми не звершив!» І кінь, ніби розуміючи Василя, біг уперед і вперед, крізь ніч і льодовий вітер. Наливайкові ж перед очима видилася хлюпотлива річка Вілія, де він і Гальшка пливли наввипередки одне з одним, змахуючи руками, збурюючи воду, що била хвилями у берег.
Розплющив очі: де він? На шляху упав, але чому ж тоді не почув цього? Кінь дихає теплом йому в обличчя. Тяг до коня руки, а той, ніби все розуміючи, лизав їх, і тепло те передавалося Василеві. Було тихо, чулося лише, як скриплять дерева на вітрі. А ще батько на мить з’явився перед очима, кажучи:
— Аби не було на світі ні панів, ні хлопів,— щоб усі рівні!
Щоб навіть Гальшка, сам собі казав далі, зрівнялася з Наливайком, зникла б поміж ними прірва. Й мотуззя раптом попустилося, ослабло, чи то кінь перегриз його? Безсилий був, що на сідло ледве виліз. А в думці: як же тепер . Гальшка і князь Сангушко? Не знають, страшна небезпека чекає на них… Рвонув швидко в бік кордону — совість хіба в нього буде спокійна, коли з Сангушком і Гальшкою щось трапиться?
На дерев’яній табличці напис: «Німбург». Значить, уже на Мораві Наливайко, і ніхто його не зупинив. По думалося: в першому цьому містечку після кордону не зупиниться, миттю промчить Німбург, щоб десь по дорозі розпитати людей, чи не зустрічали часом чорної закритої карети, в котрій їхали князь із княгинею? Не підозрював лише Василь, що Німбург не хлопська оселя посеред поля,— зразу перегородила йому шлях брама. Поволі в’їхав у місто — маленьке, впорядковане. Дерев’яні будиночки лише тут-там, більше кам’яних, під черепицею, вулиці забруковані. На торговиці — храм, трохи схожий на Маріацький собор у Кракові.
Озирався з коня на перехожих, а всі на нього, адже зовсім роздягнутий, без кожуха, лише накритий накидкою — чомусь залишили її татари під сідлом. А як уже опинився за містом, то примружив очі, пильно вглядаючись у шлях попереду,— куди він його приведе? Віднайде він Гальшку і князя Сангушка, стане їм у пригоді чи так і додому вернеться ні з чим? Здивувався, побачивши невдовзі на виду невелику оселю; набагато густіше їх на Мораві, не так, як у Польщі чи Литві. Гостинець на путі, що його не обминути, загороджений ріденьким тином. Столи довгі на подвір’ї й лавиці, поміж якими величезні барила від вина і меду. До благенького тину й прив’язав коня Василь. Розчинив двері в гостинець, дивуючись: і там столи густо заставлені посудом. Огледівся, затупотів щонайгучніше ногами:
— Гей, чи є хто тут?
Дивно — ніхто до Василя не обізвався. Чи разом з гостями гостинець облишили і його господарі, але де ж поділися? По сходинках тоді подався Василь до горішнього покою, чомусь здалося йому, що він в Гуся-тинському шинкові: широке ліжко побачив посередині, підбиті подушки, одна і друга, покладені поряд, трохи підкочена ковдра. Легенько опустився на край — на таких подушках ніколи не спав, здебільшого сідло було під головою. Чоботи скинув на підлогу, а сам, не роздягаючись,— на постіль, щільно вкриваючись пухкою ковдрою.
Коли він розплющив очі, пробудився, то довго не міг збагнути, де він і що з ним. Стривожені голоси далі зачув, не розуміючи, чому ніхто не спішить до нього, аби запитати, як посмів без дозволу зайняти постіль, приготовлену для когось іншого, не для козака українського, що невідомо й задля чого заблукав на Мораву… Голоси ж унизу були все гучніші. Прислухався, почув:
— Бо князь він, а вона його княгиня.
Не хотів вірити тому, а підсвідомо відчував — люди про Сангушка і Гальшку говорять, але де ж вони? Аж піт липкий проступив Василеві на скронях — не міг ніяк озутися. А коли вийшов з покою, то в гостинці знов нікого, десь усі раптом поділися, неначе чогось страшно налякавшись.
За натовпом поспішив. Поки усі не зупинилися пёред овечим загоном, ворота в який були широко відчйнені. Вперед рвонувся, зачувши несподівано:
— Та ось же він, у багні.
Ніхто інший то,— жахнувся Наливайко,— князь Сангушко, догола роздягнутий, неживий уже, мертвий, у багні скривавленому. А Гальшка де, що з нею?
На Литві й на Україні, відчував Сигізмунд-Август, панство ним незадоволене. Чи не з Книшина все почалося, коли усі до одного литовські й українські можновладці полишили сейм, не згодні з надто суворим вироком щодо князя Сангушка. Але ж він зовсім не винний у смерті Дмитра Сангушка. Хоч жоден князь і воєвода не вірять йому, що все робив для того, аби Сангушко живий лишився, Зборовський вчинив усупереч його волі. Повинен би покарати Зборовських, батька й сина, аби про те вся Річ Посполита взнала, щоб усі відчули: ніхто безкарний не зостанеться, хто йому робить всупереч. Та що може проти сейму вчинити?
Бо вельможі, розмірковував, його не слухаються, не так, як колись батька й діда його; часто чинять як їм хочеться, не рахуючись із тим, що це на шкоду Речі Посполитій. Й тоді лише, коли біда, про короля згадують, мовляв, захисти нас. Хлопів же своїх до війська не дають і самі неохоче беруться за зброю. Князь Сангушко в тому відмінний від усіх інших — на окраїнних землях міцно стояв.-Хіба знайде тепер такого воєводу, щоб отак узяв у свої руки Канів і Черкаси. Чи .Зборов-ські очікують, що Канів і Черкаси віддасть їм, заслужили, мовляв, такої милості від короля?
Якби можна, старого Томаша Радзівілла закликав би до себе на пораду, але ж той поїхав до Кракова, і чутка така — занедужав князь, що, можливо, вже й не підніметься. Холодно від того враз стало Сигізмундові-Августу, аж голову втягнув у плечі: а він хіба вічнцй? І хоч Річ Посполита без короля не залишиться, хотілося б йому, щоб трон польський по спадковості перебрав його син, якого поки що нема на світі. Чи, може, Катарина теж безплідна? Тоді са е час подумати про нову жону, щоб королі з роду Ягайлового завжди панували над Річчю Посполитою.
Зашарілася чомусь Катарина, коли розчинив двері до її покою, неначе чогось злякалася. Спиною ж стоїть до стіни, в якій потаємний хід, може, когось там сховала? Та Катарина, ніби відчувши, що на мислі в Сигізмуда-Августа, ступила до сусіднього покою, мовляв, коли щось підозрюєш, королю, то не чекай! Справді не терпілося Сигізмундові розчинити потаємні двері, щоб переконався: ніхто там не ховається, ніхто не підслуховує його розмови з королевою. Не насмілився. А вже Катарина:
— Чогось хочеш, Сигізмунде?
— Знаєш, уже не маютерпіння.— Упритул підступив король до королеви й запитав, щонайпильніше зазираючи їй у вічі: — Коли вже подаруєш мені сина, нагородиш спадкоємцем?
Катарина на те повернулась до стіни, задихаючись, жадібно ковтала повітря. А потім, коли опанувала себе, сказала:
— Як не прикро, королю, а спадкоємця тобі не народжу, сина не матимеш.
— Навіщо ж тоді я тебе взяв?
— Щоб жоною була тобі.
— Не тільки жоною, а й матір’ю.
— Сама б того хотіла, але…
— Але? Щось ховаєш від мене, королево.
— Не ображайся, королю, не гнівайся! — І швидко: — Сім’я твоє, Сигізмунде, пусте, безплідне. І я в тому не винна, змиритися мусиш.
Кров одразу загупала Сигізмундові-Августу у скроні, липкий піт потік поза спиною. Подумав: отак відверто, не боячись, заговорила з ним королева? У глибині ж душі все заперечувало: не може бути, мужчина ж бо він, не євнух якийсь і при гарній силі, що до нього жінки липнуть, як мухи до меду.
До болю стиснув руками скроні:
— Не може того бути, не вірю!
Здавалося, Катарина навмисно обманює його, бо не до душі він їй, не до серця, ніякої радості не має вона від співжиття з ним, можливо, навіть бридко їй, не відштовхує його від себе лише тому, що хоче все-таки зоставатися королевою. Сама ж когось потаємно приймає у своєму покої, недарма ж налякалася, коли зненацька зайшов до неї. І щось ніби підкинуло Сигізмун-да-Августа, підштовхнуло до проходу. Нічого не чув, не бачив, мертва тиша обіймала його, а він усе одно стримував подих, прислухаючись. Поки не майнуло: все-таки як повівся з королевою? І за що на неї образився — за правду? За свій вік багатьох жінок знав і в Польщі, і на Мораві, коли їздив туди з графом Лукашем — жодна ж не похвалилася йому, що носить дитину від нього. Краще б вибачився перед Катариною!
…Намірився йти до свого покою Сигізмунд-Август, а коли отямив’ся, то угледів, що посеред Варшави він стоїть, на Краківському передмісті. Як опинився тут? Позирав на високі червоці стіни королівського пала-
цу — брама наглухо зачинена, й коли постукає, то сторожа хіба не здивується: як, мовляв, міг опинитися король поза стінами свого палацу? Оглядав себе — на короля й не схожий, нема на ньому того коштовного оксамитового одягу, в якому звичайно всі його бачать. .І зброї ніякої при боці, і голова не покрита. І холодно довкола — вітер з Балтики, з півночі, добре, хоч на ньому кожушок і ноги у шкіряних постолах, покій його ніяк нагріти не можна, хоч увесь час, день і ніч, у ньому, не згасаючи, горить вогонь.
Вечоріє, і скоро темна ніч опуститься на Варшаву, на Віслу, що ламає кригу. Справді, чути, як тріщить лід на Віслі. А потім чув Сигізмунд-Август, як десь поблизу заплакало немовля, чиясь дитина самотня волає про допомогу. Тільки не рушив з місця, чекав і невдовзі побачив молоду циганку, що, притискаючи до себе дитину, кудись поспішала, перетинаючи майдан. Мимо Сигізмунда-Августа йшла, не зважаючи на нього, наче й не король він.
— Гей, стій! — крикнув їй навздогін Сигізмунд-Август.
— Хто ти такий, чоловіче, й чого тобі треба? — спитала циганка, коли король підступив до неї.
— Дитину ж украла?
— Що ти верзеш? — сказала невдоволено й кинулась навтіки, а Сигізмунд-Август мерщій за нею:
— Невже не впізнаєш мене?
— Варшава велика,— заперечливо похитала головою.
— Велика, але ж я один.
— Кожний зрешті-решт один лишається, сам на сам із собою.
— Король я,— наполягав на своєму Сигізмунд-Август.
— Блазень ти, а не король,— зненацька мовила зловтішно циганка.
Дивно, лишилася стояти на місці, тільки переклала дитину з руки на руку, та вже не плакала, а лише тихо посапувала, ніби й собі прислухаючись до розмови, аби довідатися, що діється навколо.
— До біса гарна ти,— несподівано мовив Сигізмунд-Август.
— Усі так кажуть,— погодилася циганка.
— Хто це всі?
— Хлопи й вельможі, які знають мене.
— Вельможі? — підвів брови король.
— Чом дивуєшся, вони ж найбільше до краси охочі, тільки я…
— Невже нікого з вельмож не взяла б? От хоч би мене.
— Тебе? — задивилася тепер пильно на Сигізмунда-Августа: — Якби ти справді був король, то взяла б. Щоб сина мого королем зробив, лишив по собі спадкоємцем, бо ж у самого нікого нема.
— Звідки ти знаєш?
— Вся Річ Посполита про те давно говорить, мовляв, кого по собі зоставить король? — Відкинула хустку: — Поглянь, чом не спадкоємець був би королеві? Янком зветься.
— А ти, як тебе звати? — спитав, як опанував собою.
— Гальшкою кличуть мене.
Одразу млосно стало Сигізмундові-Августу, нестерпно жарко. Невже з ним щось коїться — дочку княгині Беати Гальшку не впізнав, яка від горя, від того, що втратила чоловіка свого, князя Дмитра Сангушка, кинула все на світі, пішла за циганським табором? А циганка Гальшка:
— Тобі недобре, королю?
— Недобре,— кивнув. І далі: — Назвала мене королем, значить, визнаєш за володаря Польського? А я таки справді король.
— Король блазнів? —^ усміхнулась.
— Може, й блазнів, хто знає.
— Отак краще, королю.— І, посміхаючись: — Чи справді хочеш узяти мене за королівну?
— Якщо народиш мені сина.
— Хіба вже не народила? Та ось він, у тебе на руках.
Задивився Сигізмунд-Август на хлопчика. Запнутий
Янко хустинкою, з-під якої вибивається пухнасте біле волоссячко. Дивно, циганська дитина, а така біла? Якщо не вкрала хлопчика Гальшка від котрогось шляхтича польського? І запропонував:
— Ходімо зі мною.
— Якщо ти справді король,— на диво швидко погодилася циганка.
— Значить, підеш зі мною?
— Чому ж?
Тяглася циганка до свого Янка, а Сигізмунд-Август уже повернувся, то нічого більше не лишилося Гальш-ці, як і самій податися услід за ним,
На замкову браму зиркнув Сигізмунд-Август — якраз колісниця туди підкотила, запряжена четвіркою коней. Може, посол якийсь чужоземний прибув до Варшави? Чи, можливо, єпископ Познанський Андрій Чарнковський, якого сповістив, що чекає на нього? За руку схопив Гальшку і рвучко потяг за собою. Вона ж, опинившись несподівано в темряві, злякалася й заскиглила. І Янко, зачувши матір, заплакав. Тоді до своєї дитини мовила Гальшка:
— Він тобі за мене помститься.
— Хто?
— Король.
— Який ще король?
— Котрий у нас один, Сигізмунд-Август.
— Хіба знаєш його?
— Знатиму, і він мене знатиме.
Скиглити ж не переставала, правда, тепер тихо вже, не так жалібно — незнайомий нехай розчулиться і, замість того, щоб учинив кривду, щедро винагородить і її, і малого Янка. Палаючий смолоскип побачила потім і Сигізмунда-Августа, що загадково всміхався. Аж поки здалося циганці Гальшці, що спить вона і бачить дивний сон. Світлий, затишний покій навколо неї, біле ліжко в кутку, приготовлене ніби для того, щоб після далекої, втомливої дороги добре відпочила вона, набралася сили. І ще Сигізмунд-Август озивається до неї:
— Що скажеш, королево?
— Ніяка я не королева,— заперечила йому.— Циганка я проста.
— Ні, віднині ти королева.
— Може, краще піду звідси? Світ за очі.
— Хіба не подобаюсь я тобі?
— А королева твоя що скаже? Уб’є ж, отруїть мене?
— Не бійся.
— Хоч ти й король,— підняла на нього очі,— а захистити мене не зможеш, якщо й захочеш. Хіба не знаєш, жінка, коли вже зненавидить, то до кінця. .
— По собі те знаєш? Не надієшся, значить, на себе?
— Ти хіба завжди на себе надієшся? — запитала.
Нічого не відповів Сигізмунд-Август, бо хіба насправді не так? Хіба завжди сам на себе надіється, знає, що вчинить сьогодні, завтра, хіба не залежить те від обставин? Через те іноді до всяких безглуздь вдається, хоч би тепер: навіщо завів циганку до палацу?
Бачив: молода вона й ще гарніша, ніж здалося спочатку. А коли б одягти її так, як одягається Катарина, хіба б не виглядала як справжня королева? Розчинив шафу:
— Одягнися ось. В одяг королеви уберися.
— Та ж зненавидить мене.
— Не бійся. Хіба не володар я?
— І від того нещасний?
— Ні, від того щасливий.
Гальшка, циганка, не намагаючись більше ні про що питати Сигізмунда-Августа, подалася до розкритої шафи. Аж очі в неї розбіглися — стільки тут дорогого, розкішного одягу, холодного оксамитового і теплого хутряного! До всього доторкувалася руками, не знаючи, що вибрати. Озиралася на Сигізмунда-Августа, а той терпляче чекав, не приховуючи смутку, що тепер ще більше заволодів ним. Байдуже спочатку, а потім усе з більшою допитливістю дивився на Гальшку, яка раптом усе на світі забула, бачила лише перед собою розкішний одяг, роздяглася, зосталася, як кажуть, в чім мати народила, набагато краща від усіх тих жінок, що їх знав Сигізмунд-Август. А тут королева Катарина нагодилася до покою, і зразу потяг Гальшку на світло Сигі-змунд-А.вгуст, кажучи:
— Гарненько глянь на неї, Катарино, роздивися.
— Жінка як жінка,— байдуже мовила Катарина.
— Незвичайна.
— Чим незвичайна? Тим, що циганка? Чи, думаєш, народить тобі сина?
— Вже народила.
— Не твій він.
— Мій, Катарино. Ось він, мій син.
Нічого не розуміючи,— страх до кінця нею заволодів,— тривожно закружляла Гальшка по світлиці: де ж вихід, як вибратися на світ божий живою, бо й вона, і Янко лише цигани, котрим миліша над усе на світі воля, а ніде не видно дверей, лише стіни й широке вікно, на якому ледь погойдуються фіранки.
…Не міг заспокоїтися воєвода Зборовський, розумів, що король навмисне сховався, адже не міг не бачити, як колісниця його вкотила на замкове подвір’я. Та й Катарина, як зустріла їх, то хіба не сказала, що король у Варшаві, мовляв, щойно говорила з ним. Зачинився, може, у своїй каплиці, щоб помолитися? Ще сказала королева, що Зборовський найповажніший можновладець, яких у всій Речі Посполитій не знайти. Розмірковував тепер, чи від душі те говорила Катарина? Зиркнув на сина, потім підступив до Теодозії:
— Що про те думаєш, княгине, з прихильністю до нас ставиться королева Катарина чи ні?
— Впевнена, королева проти нас нічого не має. А коли й проти нас, то що?
— Наговору боюся, намови.
— Але ж я з тобою, воєводо.
«Зі мною»,— мимоволі в думці воєводі. І далі:
— А що можеш, що знаєш, княгине?
Намірявся їхати з сином до Варшави, а Теодозія й
собі: без мене, мовляв, вам важко буде, адже обидва тугодуми.
Дуже не хотів Зборовський брати з собою княгиню, та відмовити їй не посмів. Ще й Мартин сказав: нехай мати їде з нами, бо врешті мусить вона зустрітися з Гальшкою. Після Морави Гальшку зразу відпровадили до Варшави. Не хотів лишень про те згадувати Зборовський, адже минуле в минулому, головне тепер майбутнє.
Могли з Мартином теж зразу податися до Варшави, але вирішили за краще спочатку навідатись додому, у свій маєток, доки й Річ Посполита, й Литва, й Україна не змиряться з тим, що вже нема на світі князя Сангушка. Щоб і король змирився. І виконав обіцянку — віддав Гальшку Острозьку Мартинові, як раніше про це було домовлено поміж Сигізмундом-Августом і Зборовським. Спитав Мартина:
— Все ще хочеш її, Гальшку?
— А я думаю, краще б, може, її спитати?
— Спитаєш потім, як зустрінемося з королем, скажемо йому все.
— А якщо він нам не повірить?
— Матір же, княгиню, з собою взяли…
Зітхнув Мартин, нічого не відповів батькові, недобре було йому на душі. Тоді це почалося, як на кордоні несподівано наздогнав їх Наливайко. Після розправи з ним, утратив віру в себе, що й до цього часу не може ніяк прийти до тямку. Та й Гальшка зовсім не як рятівника зустріла Мартина. Ніби осліпла раптом, нікого не помічаючи, поверх голів кудись дивилася. Й жодним словом не озвалася ні до воєводи, ні до Мартина.
А вже мати:
— Не печалься, сину, я ж із тобою.
— Що ти можеш, мамо?
— Можу, багато всього можу, ще те побачиш.
— Мою біду лише побачиш.
— Не для біди народжений ти. Для слави. Ти шляхтич, можновладець.
— Не всі можновладці щасливі.
— Згадай, що казав тобі Наливайко. Гальшка з великим нетерпінням чекала, щоб сповнився ти сміливістю.
Якщо так і було, думав Мартин, то лише там, у замку Острозькому, а тепер що скаже йому Гальшка у Варшаві? А княгиня Теодозія мовила далі:
— З Наливайком погано вчинили.
— Казав про те воєводі, та хіба батько когось слухається?
— Правда, тільки ж міг сам… Не чув нічого більше про Наливайка?
— Не чув.
— Нічого, з тим сотником ще стрінешся. Бо Наливайко, коли справжній козак, то не загинув.
— Дався вам узнаки той Наливайко,— несподівано, неначе хто його стьобнув батогом, заперечив воєвода.
— Чом ти так, заспокойся,— підійшла до Зборовського Теодозія, обняла за плечі.— Адже все добре.
І всі разом насторожилися, почули ж бо дитячий плач — ридало, скиглило немовля. Задивилися допитливо одне на одного. Тільки не встигли нічош збагнути — побачили Сигізмунда-Августа з дитиною на руках, який утікав ніби від мавки з чорним розпущеним волоссям. Зборовський зразу кинувся навперейми Сигізмунду-Августові, волаючи:
— Королю!
Ні, хіба міг очікувати Зборовський, що король так з ним поведеться? Відштовхнув Сигізмунд-Август воєводу, зіпхнув з дороги. Здивовано дивився Зборовський на двері, за якими зникли король і мавка. Знаючи, що король гнівається на нього, не дуже поспішав до Варшави, але щоб той отак повівся з ним? Нащо ж вони тоді їхали до столиці — щоб Теодозія переконалася, з якою зневагою ставиться король до нього? Чекав пояснення від Катарини, а вона: — Гнівається король. Ти теж буваєш у гніві,— відповіла йому замість пояснення королева.
— Я ж не король.
— Хіба не можеш ним стати?
Широко розплющеними очима дивився на королеву Зборовський: що вона каже? Може, перевіряє його, але навіщо? Хоч і недавно в Польщі Катарина, та, певно, добре знає, що більший чи менший шляхтич із старовинного, звісно, роду, потаємно мріє про королівський трон. Йому теж іноді таке на думку спадає, але ж тоді треба підняти сейм проти Сигізмунда-Августа. Сказав якомога спокійніше:
— Не знаю, що ти хочеш, королево, але совість у мене чиста.
— Не зовсім.
— Хіба чимось завинив перед тобою? — кров одразу шугнула Зборовському у скроні.— За короля стояв і стоятиму.
— А сам не гірше від Сигізмунда-Августа правив би Річчю Посполитою?
— Навіщо ти мені це кажеш, королево? — поміркувавши трохи, спитав Зборовський.
— Хочеш, щоб пояснила тобі, розтлумачила?
— Звісно, щоб хибного кроку не припустився.
Вмить зникла Катарина, ніби крізь землю провалилася. Здавалося Зборовському, що й не зустрічався він з королевою, не бачив її. Тоді до Теодозії:
— Таке кажеш…
— Нічого більше, тільки те, щоб ти справді подумав, поміркував над словами королеви.
— Того мені не можна аж ніяк,— не витримав Зборовський і з гнівом до сина: — Чому мовчиш, нічого не скажеш? Чи думаєш так, як мислять мати твоя і королева?
А в думці: таж нічим не гірший я від Сигізмунда-Августа, набагато мудріший від нього, розважливіший!..
Тут і король нагодився. Теодозія й Мартин до нього, а Зборовський і не поворухнувся — навіщо? Щоб ще раз відштовхнув від себе? А Сигізмунд-Август прямо до воєводи:
— За обіцяним прибув, правда? Віриш своєму королеві?
— Як же не вірити?
Чекав, що король заговорить про Сангушка, а Сигізмунд-Август:
— Чи полювання в тебе, воєводо, гарне? Колись запросиш мене до себе?
— Маєток мій хіба не власність королівська, як і князя Калиновського?
Прикусив язика, побачивши, що король насупився. Чи Сигізмунду-Августу раптом неприємно стало за те, що колись учинив глум над Зборовським? Зітхнув важко, а Сигізмунд-Август:
— Моє королівське слово вірне, коли ні ти, Зборовський, ні син твій Мартин ще не передумали. Чи вже Гальшки не хочете, непотрібна вона вам?
Тут втрутилася у розмову Теодозія:
— Надіємося, королю, на одну із твоїх сестер.
— Ні! — обірвав Теодозію Сигізмунд-Август.— Тільки Гальшку вам віддам!
— Мамо, не сперечайся з королем,— узяв матір за руку Мартин.— Скажи краще, що вдячна йому. І благослови нас з Гальшкою.
— Звісно, якщо король того бажає.
Сховався раптом за дверима Сигізмунд-Август, а всі, що зосталися в покої, мовчки зиркали одне на одного, радіючи: нічого не запитав король про Сангушка, наче ніколи злочинця-князя не було на світі, не втікав він з Гальшкою на Мораву, де Зборовські наздогнали його. А вже король на порозі з немовлям на руках, загорнутим у вовняну хустку. Сказав Мартинові:
— Коли хочеш мати Гальшку, то візьми і його, сином своїм зробиш.
Здивовано Мартин глянув на короля, а той далі:
— Хочу, щоб виховав його, як рідного.
Почервонів дуже Мартин, глибоко втягнув у себе
повітря: хіба знав, що отак усе повернеться? Пообіцяв:
— Виховаю, королю.
— Хоч і не знаєш, чия то дитина, оцей Янко?
— Колись, думаю, про те мені скажеш.
— Навіщо колись — тепер скажу. Янко — мій син.— Мертва тиша настала, ніхто не насмілився й рота розкрити. А Сигізмунд-Август: — Свого сина віддаю тобі, Мартине, щоб став він воєводою польським. Щоб король і Річ Посполита були милостиві до тебе.
Передав Мартин дитину матері своїй, і та, не противлячись, узяла немовля на руки та все пильно позирала на короля і свого сина. Потім простягла немовля Зборовському. А той:
— Ні, бо хіба я не король: адже королева казала, щоб подумав, поміркував.
— Не так поспішно лише.
— Боїшся за мене?
— За кого ж мені ще боятися.
— За онука свого.
— Онука? — здивовано перепитала Теодозія, не розуміючи: про якого ще онука говорить воєвода, адже це королівський син. І тоді з розчинених дверей з’явився Мартин, ведучи за собою за руку циганку, яка все ще була в одній сорочці, а на плечі й на груди їй спадало густе чорне волосся. Покірні обоє, Мартин і циганка, трималися за руки, а за кілька кроків від них ішов Сигізмунд-Август, настирливо вимагаючи:
— Благослови їх, княгине. Сина свого й Гальшку. Ти ж хотіла княгиню Гальшку? Ось вона: княгиня!
★ * ★
Повернувшись із Познані до Варшави, коли одержала вість, що Гальшка врятована, думала Беата, що Сигізмунд-Август надасть їм обом притулок, доки не отямляться. Щоб могли потім поїхати на Волинь, в Острог. Та король і не вийшов до неї, наче зовсім чужа була йому. Не знає, де б поділася, якби не королева Бона. Зовсім як мати, прийняла вона Беату. В покоях королеви й улаштувалася. А оце повідомила, що для Беати й Гальшки стара королева готує урочисту трапезу, щоб усі разом могли набутися, натішитись, бо, мовляв, недовго вже Бона зостанеться в Польщі — з сином не мириться й краще поїде до Італії, щоб у тому благословенному богом краї, де з’явилася на світ, і закінчила свій вік. А в Польщі нехай хоч одна душа залишиться, щоб згадувала Бону.
Задля того й гостина, роздумувала Беата, та все ж як їй не хочеться до королеви, краще б зосталася з Гальшкою,— відколи з’їхалися у Варшаві, то до матері дочка не промовила й слова. Неприємної тепер від того княгині, весь час кидає її то в жар, то в холод.
Привіз Беату до Варшави Станіслав Чарнковський. З нетерпінням очікувала того й тільки-но опинилася на королівському замковому подвір’ї, не витримала, гукнула:
— Гальшко!
Думала, що дочка зразу кинеться до неї, бо ж мати кличе, а чула лише тихе посапування коней, що віддихувалися після швидкого бігу. На вікна палацові диви/іася, можливо, десь там Гальшка? Ні, затемнені всі, затягнуті важким оксамитом. За ними жодного руху.
Злякано задивилася на Чарнковського, а той:
— Не спіши, обіймеш її зараз. Не сумнівайся, любить вона тебе.
— Любить, але як? Хіба так, як я її люблю?
— З тим змирися, княгине. Ніколи ж діти з такою любов’ю не ставляться до батьків, як ті до них.
Бентежно було, кололо у грудях, аж дихати важко, бо ж рідна дитина, дочка, найдорожча Беаті над усе на світі, де вона? На пошуки Гальшки кинулася й заблудилась. Заметушилася на сходах, то вибігаючи нагору, то спускаючись донизу, кружляючи по звивистих кам’яних, холодних галереях навколо замку, аж поки хтось не озвався:
— Беато, ти, княгине?
Чи не Чарнковський часом, але ж голос жіночий, тихий. Королева Бона постала перед Беатині очі:
— Не бійся мене,— сказала.— Заспокойся. Все добре з Гальшкою.
Мовчки дивилась на королеву Бону — постаріла ж вона як! Безліч дрібних зморщок на її колись дуже чистому білому обличчі. Волосся вицвіло й наче припорошене порохом, як після поїздки по курній дорозі. Й замість того, щоб розпитати королеву про Гальшку, захлипала, розплакалася. Королева теж тоді заплакала. Потім, коли сльози вилилися, Беата сказала:
— Прости мені, королево.
— Лихе все забула, не пам’ятаю.
— А я не забула й кажу тобі: вже не та я, що була, зовсім не та. Й хочу, щоб ти звірилась мені.
З вдячністю дивилась на королеву Бону: хто краще зрозуміє нещасну матір, ніж не така ж нещасна? Наскільки знає, то не мала щастя Бона ні з мужем своїм, Сигізмундом, ні з сином, Сигізмундом-Августом, що зовсім байдужий до матері. Покірно рушила за королевою. Тільки дивно — і не ворухнулася Гальшка, коли Беата постала перед нею на порозі. Мов статуя мармурова, стояла, яку хтось навмисне, для жарту, убрав у чорний оксамит. Й сама не рушила з місця, ноги ніби приросли до підлоги. Чекала, що Гальшка зразу ж кинеться до неї, ридаючи. Та жоден м’яз не поворухнувся на Гальшчиному обличчі, навіть дрібна сльозинка не викотилася з ока. Чи що сталося з Гальш-кою, що не упізнала матері, може, втратила розум? Не поворухнулася Гальшка, коли й заплакала Беата, жалісливо заскиглила, промовляючи:
— Це ж я, Гальшко, мати твоя…
Потім підкосилися в Беати ноги, впала перед дочкою навколішки. Крок назад відступила Гальшка — і в кого вдалася така сувора, немилосердна?
— Чом не зглянешся на мене, не пожалієш?
Навколішках поповзла Беата до дочки, а та геть від
матері, доки не забилася в куток, затуляючись руками, ховаючись, ніби від вогню, що ось-ось усю до кінця спалить її.
Королева Бона тоді поклала руку Беаті на плече.
— Не треба, княгине. Хай прийде до тямку. Май терпіння.
— Нема в мене терпіння, нема! — кинулася рвучко Беата до Гальшки.
Станіслав Чарнковський, що саме тут об’явився,— чи ж бачив, як повелася з Беатою Гальшка,— підняв її з підлоги:
— Ходімо!
— Ні, не піду,— запручалася Беата, бо хочу з нею бути, з дочкою.
— Ще набудешся, княгине, нікуди від тебе дочка не дінеться.
Тоді Гальшка розгнівано, як поранена вовчиця, котрій все одно, що далі буде, до Станіслава Чарнковського:
— Убивця!
Тут Бона заступила Гальшці дорогу, і та знову ніби закам’яніла посеред покою.
Кілька тижнів спливло відтоді, а Гальшка все мовчить, жодним словом не озивається до матері, хоч щодня по кілька разів Беата заходить до неї, розворушуючи її, говорячи, що дуже любить доньку й заради неї готова померти. Однаково німа Гальшка, а коли ж проявляє Беата особливу настирливість, поспішно кудись тікає. Тільки вчора полегшало Беаті на душі. На світанні, як почало розвиднюватися, прокинулася, зачувши, як хтось зупинився над нею. Зразу про королеву Бону подумала, а вгледіла: Гальшка! Мовчазна, як і раніше, вся в сльозах. І як тільки Беата схопилася з ліжка, похилила голову матері на плече. А потім позадкувала, мовчки, шморгаючи носом, втираючи очі.
Коли вже дочка, думала, змінить гнів на милість, то невдовзі знову прийде до неї.
Зраділа й королева Бона, що Гальшка пом’якшала. Тепер, видно, для того збирає гостину, щоб остаточно змирити Беату з Гальшкою. Хтозна, може, це й добре і даремно Беата противиться тій гостині? Але ж хто ще буде в королеви? Невже воєвода Зборовський із сином Мартином? Чула, вони теж у Варшаві?
Зиркала в дзеркало: очі підпухли, глибокі синці під ними. Чи вже ніколи, до кінця, не зійдуться? Як же тоді він? Згадала: воєвода Ольбрахт Ласький казав, що подобається йому Беата, мовляв, гарна дуже, хоч молодість її давно минула. Зітхнула: щось дурне їй весь час у голову лізе. И до королеви-матері:
— Недобре мені якось.
Посміхається королева Бона, можливо, якась несподівана радість прийшла до неї? Може, Сигізмунд-Август зрозумів, що надто суворо поводиться з матір’ю, й покаявся перед нею?
— Чому радієш, королево? — спитала.
— За тебе, княгине, й Гальшку, а за одне й за князя Семена Слуцького.
Ніколи не бачила Беата князя Слуцького, хоч багато чула про нього. З древнього київського роду Олельків він, що споконвіку володіють Луцьком. Про старшого Олелька багато їй розповідав Ілія, про молодшого Семена згодом почула,— старий Сигізмунд завжди прихильний був до князів Слуцьких,— певно, від мужа те перейняла королева Бона? Але ж коли об’явився князь Слуцький у Варшаві? Й чому радіє королева? Спробувала сама посміхнутися — ні, скривилася тільки. А вже королева, як мати свою дитину, взяла княгиню Беату за руку, повела за собою.
Угледіла князя Слуцького через віконце в дверях. Відчув, певно, що хтось пильно дивиться на нього, бо повернувся обличчям до неї. Русявий, аж білий, князь Семен, довге волосся йому на плечі. У барвистому камзолі із золотими гудзиками. Гальшка ж із другого боку стоїть, навпроти князя. Мовчать обоє, бо ж чужі, нема їм про що говорити, ніщо не об’єднує їх, ніяких спільних інтересів, хоч обоє молоді, князь Семен, може, тільки на кілька років старший від Гальшки. Й не чекала Беата, а Гальшка мерщій до матері, припадаючи їй до грудей.
Розчулилася, бо нарешті дочка повернулася до неї, зрозуміла, що мати тільки добра їй бажає, дбає, щоб Гальшці добре велося на світі, щоб щаслива була вона.
Тільки б не заплакати, думала, щоб не злякалася Гальшка. Мовчки пестила дочку. А Семен Слуцький стоїть віддалік, підвівшись з-за столу. Гальшка ж несподівано, відриваючись від матері:
— Люблю я його.
— Любиш? — стенула плечима, бо все так несподівано було.— Кого любиш, Гальшко?
— Князя.
— Ти часом не хвора, дитино, нічого в тебе не болить? — спитала Беата, міцно стуляючи повіки.
— Ні, мамо. Голова чиста.
А в Беати враз головний біль, неначе посковзнулась вона і вдарилась потилицею об землю, що аж іскри сипнули з очей. Чи не сниться їй це все? Широко розплющувала й заплющувала очі, озираючись навкруг, ніби перевіряючи, чи нема перед нею провалля, бо зараз упаде, розіб’ється. Затишний покій потім побачила, стіл, заставлений різноманітними стравами й келихами з медом, бо ж королева Бона їх усіх до себе на гостину запросила.
Облизала губи. Гіркі, бо меду ж ще не пила. А Гальшка із князем Слуцьким, видно, давно захмеліли, інакше чому б сказала їй Гальшка, що любить князя, якого бачить уперше в житті, хіба таке можливе? Чи, може, королева Бона чаклунством усього того домоглася, збаламутивши Гальшці розум? Міцно обома руками затисла скроні, а дочка до неї:
— Що з тобою, мамо? Чому раптом зблідла?
_ — Бо не розумію, Гальшко, не можу збагнути.— Й до князя Слуцького: — Чи ви знущаєтесь наді мною?
— Зовсім ні, княгине.