Всього чекала Беата, тільки не того, щоб Гальшка так швидко згодилася вийти заміж за Слуцького, забувши Сангушка. Чи по смерті Дмитровій по-справж-ньому відчула себе Гальшка вдовою? По собі знає: ой як нелегко жінці лишатися самотньою! Сама з собою витримала жорстоку боротьбу, доки не здобула над душею своєю і серцем перемоги — заради Гальшки, бо інакше давно б за когось віддалася. І, не знаючи, що казати, сказала несподівано:
— Може, спершу з’їздимо до Києва, адже ти хотіла там побувати?
— До Києва потім, як поберемося з князем Слуць^-ким.
— Так обом вам не терпиться?
— Боюся, що недовгий вік мені суджений, умоу, згину, як князь Сангушко.
З того зрозуміла Беата, що не забула Гальшка Сангушка й ніколи не забуде, завжди пам’ятатиме його, хоч і одружиться, стане жоною Семена Слуцького. Тепер і Беата не перешкоджатиме дочці, бо ж тоді зовсім її втратить, адже зачерствіє до кінця, закам’яніє Гальшка, що тоді ніяким вогнем, ніякими сльозами її не розтопити.
Витерла піт з чола:
— Не картай себе, Гальшко, й не думай про Сангушка, бо вже не вернеш назад.
— Бо це ти вбила його,— спалахінула Гальшка.
— Не я в тому винна.
— А хто ж? Мартин Зборовський чи король? — І після тяжкої паузи: — Як можу цісля цього любити тебе?
Мовчки благально дивилась Беата на дочку, чекаючи, що та зараз вибачиться перед нею, бо задля її добра все чинила, хай хоч і неправильно, суворо, але так, як підказувало їй материнське cepuje. А Гальшка:
— Якщо хочеш, щоб і надалі вважала тебе своєю матір’ю, то благослови нас із князем Слуцьким.
— Благословляю. Обох, Гальшко. будьте щасливі, на перешкоді вам не стану.
— Й нікого не пошлеш за нами навздогін?
Благально задивилася Беата на $снязя Слуцького,
ніби чекаючи від нього пояснення,— як то навздогін? Значить, кинуть її, а самі поїдуть — ікуди? Світ за очі, щоб ніколи більше не бачила Галыйка матері, бо до смерті зненавиділа її.
— За те, що Зборовські вчинили, іїомщуся їм обом, і батькові, і синові, без милості,— мовила твердо.— Коли поселитеся в мене в Острозі.
— Ні, Острог уже чужий для мене.
— Нащо так, Гальшко, адже батька там твого, князя Ілію, отруєно.
Про Климентину Радзівіллову хотіла сказати, та не встигла, бо Гальшка несподівано вискочила з-за столу, щоб утекти, сховатися від небезпеки. Це ж про такий жах довідалася, що батько її, князь Ілія, помер від отрути! А може, сама княгиня Беата те вчинила? — перебігло в думці Гальшці.— Адже не захотів князь Ілія стати католиком, як того домагалася. І за те князя Дмитра вбила мати, що українець. І князя Слуцького уб’є, бо ж Гальшка і князь Семен тфк православні українці. Заридала гірко, припавши головою до Слуцького, благаючи подумки його, щоб захистив від усього, навіть від матері рідної.
Вирішила по всьому: не до Острога й не до Луцька з князем Семеном поїде, а до Києва, як спершу і пропонувала їй мати, на могилу діда свого, князя Костянтина, і на могилу батька, князя Ілії, адже обоє там лежать, на своїй українській землі. Від них, мертвих, попросить із князем благословення. А цотім по-українському, по-православному обвінчаються з князем Семеном у Лаврі Печерській.
За дверима ж у цей час почувся гучний гуркіт. Сахнулася відразу від князя Слуцького Гальшка, відчувши, як тривожно забилося їй серце, невже то приїхали Зборовські? Ні, чужі, незнайомі рицарі і з ними Сигізмунд-Август. Зловтішно усміхнувся король, сказав:
— Мужа тобі знайшов, Гальшко.
На короля, на його рицарський супровід мовчки поглядала Гальшка, а потім упала навколішки і
— Змилуйся, королю, окрім князя Слуцького, нікого не хочу.
— Це той, що потаємно прибув до Варшави, щоб я того не знав?
— Не потаємно, а на запрошення королеви Бони,— заперечив князь Семен.
— Оцієї недоумкуватої старої?
— Схаменися, королю, адже то твоя мат)я,— не стерпів Слуцький.
Хіба міг допустити Сигізмунд-Август, володар Речі Посполитої, щоб якийсь князь український, що потаємно підтримує стосунки зі старою зненависною йому королевою-матір’ю, перечив йому?
Не встигла Гальшка отямитися, а вже в Цокої стоїть один Сигізмунд-Август та ще хтось високий, з недобрим блиском в очах, чи не той, що хоче її ВЗЯТИ з волі короля, не питаючи на те її згоди? Не запАакала, зціпила зуби, а король до неї:
— За графа Лукаша підеш, така моя водя.
— А в мене хіба волі нема, хіба не людина я, що можна все, що завгодно, зі мною чинити?
На порозі ж у цей час у довгій червоній сутані бритоголовий єпископ Познанський Андрій Чарнковський з’явився. «Господи,—майнуло Гальшці,— чц не краще смерть?»
— Що з тобою, Василю?
Розплющив очі Наливайко, Калину угледів біля себе, що злякано штовхнула його у плечі. Зрозумів: стогнав болісно уві сні, бо ж привидівся йому князь Сангушко у хліві мертвий. Мовив, як дочекався, що трохи йому полегшало:
— Все добре, Калино, даремно не побивайся.
— Але ж Семен каже: щось криєш від мене? Й буцімто на мислі щось маєш.
— У кожного є щось своє.
— Хоч не кожний так страждає.— Й, передихнувши: — Майже не чужі ж ми тобі?
Справді, не чужі, найрідніші в світі. Нікого, крім Семена з Калиною та їхніх дітей, Степанії й Северина, в нього не лишилося. Правда, не дочекалися Семен з Калиною, щоб Василь став хрещеним батьком Севери-нові, довго затримався на Мораві, а такий звичай народний, що немовля не може бути нехрещеним, не дай боже, не виживе, умре — тоді то великий гріх. Нехай так, думав, не стояв при купелі, та все одно вважає Северина своїм хрещеником. Отож подбає про нього. Навіть коли й несподівано одружиться Наливайко — хоч трохи і в літа?:, а не такий уже старий, щоб якась удовиця не пішла за нього. Самотнім не хочеться вік вікувати, але ж де та вдова, що його сподобає? І зразу Гальшка, молода княгиня Острозька, перед Ва-силевими очима. Полонили Зборовські Гальшку. Зовсім як татари кляті, що скрізь хапають людей, а вона, може, не знесе неволі й накладе на себе руки. Ні, що б не сталося, повинен поспішити їй на допомогу, бо хто краще може послужити Гальшці, як не він? Василь обійняв Калину, сказав:
— Знайти мушу її, відшукати.
—: Князівну оту?
— Князівну, Калино.
— Навіщо вона тобі?
— Сирота нещасна…
— Мало хіба сиріт на світі?
З докором Калина — князівною, мовляв, побивається, коли на світі ой-ой скільки нещасних сиріт. І всім їм потрібна поміч, та хто допоможе, коли люди ледве животіють, а панам вельможним ніякого діла до того, що карається народ, вмирає від голоду. Сам перед собою виправдовувався Василь: так він один що може? А для того, щоб підняти хлопців, повести за собою, як колись Муха, то треба до кінця козаком бути, хоча б таким, як батько. Бо й Семен хіба що перейняв від батька — кушнірує собі, задоволений, що хата в нього не з гірших, жона добра й діти гарні.
Не заздрив однак Семенові — прив’язаний той до землі, до вишневого свого садка, що тільки почав розквітати, а Василь — вільний козак, йому шлях усюди відкритий. На Січ особливо, на Хортицю, щоб звідти на татар піти, на турків. Може, думав, пізніше й подасться на Січ, та в першу чергу,— твердо узяв це собі в голову,— помститься отим двом татаринам з охорони Зборовського, що мало не призвели його до загибелі; й, угледівши, що Калина чекає на його відповідь, сказав:
— Сам я сирота, Калино.
— Бо не хочеш жити, як люди. Краще послухав би Семена.
— Може, колись і послухаюся.
— Втішаєш тільки нас, а сам на землю не сядеш, господарювати не будеш.
— Хтозна, може, як постарію.
— Коли дасть бог тобі постарітися.
— Чому, почуваюся ж здоровим.
— Пани тебе знищать.
— Якщо їм дамся в руки.
— Перехитрять вони тебе, одурять.
«Якби полонили,— думав,— відвезли до Кракова й поблизу Маріацького храму посадовили на кіл… Щоб жахливих, нестерпних мук зазнав, але в пам’яті людській залишився жити».
Не знав, чи хотів би такої долі, але й такої, як Семенова, теж не хотів би. Ніде, крім Гусятина, не бував Семен, нічого не бачив, весь просмердів вовною, не дай бог, ще й Северин піде батьковою дорогою.
Нахилився над колискою. Северин справді пильно задивився на Василя, ніби вже почав щось розуміти. Хотів узяти на руки дитину, та налякався — немовля ж треба вміти тримати.
— Прощавай, Северине,— мовив стиха.
— Кажеш так, неначе навіки нас покидаєш,— засмутилася Калина.
— Хто знає, може, й навіки.
— Отямся краще, бо згубить вона тебе.
— Душа ж у неї наша, українська.
— Може, то тільки здається так тобі.— І далі Калина, коли вже осідлав Василь коня: — Семена б, може, дочекався? Та й Степанія гніватиметься.
— Нічого, простить!
Озирнувся, помахав Калині рукою. А вона все ще біля хати, позирає Василеві услід. Чи не краще б йому послухатися Семена й Калини, думав, й назавжди зостатися в Гусятині або навіть вернутися до Києва, де його батьківщина, бо до чого приведе його оте козакування? Тільки не зупинився — ніхто від своєї долі ніде не дінеться, кожний повинен пройти свій шлях.
Не спішив, не підганяв коня, бо ще добре не обміркував, не обдумав усе як слід, що вчинить, аби Збо-ровські таки заплатили за знущання над ним. А найперше оті слуги воєводські, які вбили князя Сангушка, перед тим ще зламали йому хребет…
Піднявся нагору, на кладовище, задивився звідти на селище внизу, на білі приземкуваті хати, що потопали в зелені,— весна ж бо прийшла на Поділля і зацвіло скрізь,— шкода з такою красою розлучатися, але… Дорога гарна, теплий нічний дощ прибив порох, а ще запашна зелень на деревах, дихається легко, вільно, якби ще печаль не стискала груди. Бо, може, Зборов-ські, тільки наблизиться до їхнього обійстя, навстріч йому лютих псів випустять… «Правду люди кажуть,— крутилося на думці,— дурний той, що з панами змагається, справедливості якоїсь від них сподівається».
Легкою риссю йшов — відгодувався ж кінь на свіжих луках, відпочив. Самотній тільки Василь, бо ніхто не зустрів його, ніхто й не наздоганяв, а Наливайкові любиться велелюдна дорога, аби міг зупинити подорожнього, поспитати, а то й тільки зміряти поглядом, визначаючи, що за людина їде мимо, козак: мандрівний чи розбійник з котроїсь лісової ватаги. Тих розпізнає одразу — в розмову встряють неохоче, втаємничене в них життя, козак же ніколи не відмовиться, щоб люльку разом запалити. А дорога пустельна, ніби весь світ вимер, нікого живого не зосталося.
Сонце піднялося вже високо, коли вгледів Наливайко на шляху в далині чорну постать. Здалося спочатку, що то обгорілий стовп, поставлений кимось посеред дороги, та придивився пильніше — людина! Здивувався: черниця католицька, яких багато і в Кракові, й у
Варшаві. Звідки ж вона і куди? Суха, згорблена, неначе по комусь у тяжкій печалі, в жалобі. В руках — палиця, на плечах — торбина з хлібом. Певно, щоб могла біля джерела зупинитися, відламати шкоринку, запивши її водою. Мить подивилася черниця на Василя, а потім ураз голову схилила — адже чоловік, на якого негоже витріщати очі. Звернула вбік, а Василь до неї:
— Слава Йсу!
— Навіки слава,— відповіла і ще далі від нього крок убік, щоб обійти незнайомця. Тільки Наливайко своєї:
— Постій, рабо божа, зупинися.
Послухалася, зупинилась. І поспішно, ніби боячись, щоб незнайомець не скривдив її:
— Чого хочеш, чоловіче?
— Поспитати хочу.— У думці ж Василевій: про що? І що скаже йому оця чорна, печальна, як смерть, католичка? З язика зірвалося: — Притомилася, бачу.
— Притомилась,— відповіла, не криючись.
— Чого ж не присядеш, не відпочинеш?
— На тому світі відпочину.
— На той світ ще встигнеш.— І далі: — Скажи краще, чи не можу я тобі чимось допомогти, послужити, стати у пригоді?
— Сама вже якось.
— Безсила далеко хіба зайдеш?
— Куди треба зайду.
— Тоді бог тобі на поміч.
— І тобі, козаче.
Спробував Василь в очі їй заглянути, та вона весь час ховала їх. А ще хусточка низько на чолі, що навіть брів не видно, тільки довгий синій ніс і зморшкуваті вуста.
— Підвіз би тебе, але…
— Але не в той бік? — І, мить передихнувши: — Усі ми не в той бік їдемо і йдемо.
Не зрозумів: як це «не в той бік»? Не туди, значить, куди треба? Бо цураються люди бога, услід за дияво-лом-спокусником, який кожного приведе до загибелі, рухаються скорше. В Острозі, в замковому храмі, чув таке від отця Феодосія, котрий просив усіх щонайбільше молитися, не спокушуватися легким життям, бо заповідав всевишній людям тяжкою працею здобувати собі хліб насущний.
— Торбина твоя майже порожня,— чомусь не хотілося відпускати черницю: — Я, коли хочеш, можу дати тобі трохи харчів.
— Зайвий запас маєш?
— Запас не запас, а без харчів не зостануся.
— Мені теж добрі люди не дадуть умерти з голоду.
— В нашому православному краї не всі з прихильністю ставляться до тебе.
— Ти хіба не з прихильністю?
— Яз прихильністю,— кивнув Наливайко.— Отож краще візьми від мене милостиню.
— Милостині не беру.
— Не по те, значить, на Україну?
— Не по те.
— Тоді, може, до віри римської когось намовлятимеш?
— Тебе ж не намовляю.
— Бо на час лише зустрілися з тобою і зараз розійдемось, а там, куди йдеш, можливо, нетерпляче чекають на тебе?
— Якби мене хтось чекав…
— Нікого, значить, не маєш, одна на світі?
— Чому одна, стільки ще сестер у монастирі.
— Тоді — хоч куди йдеш?
— До Києва, коли тобі цікаво, де Дніпро широкий, а за ним степ розлогий.
— Кажеш так, наче вже була там колись…
— Може, й була,— тепер пильніше, аніж раніш, подивилася на Василя.— Може, й привиділось мені.— І, знітившись: — Вдячна тобі за хліб-сіль. І молитимуся, щоб добра путь була в тебе, а невдачі щоб не переслідували тебе.
— Незважаючи, що я не твоєї римської віри?
— Коли хочеш знати, то навіть за татарина одного молюся.
— За татарина б я не молився.
— І татари люди, і ти, і я, й усі інші на землі від одного бога. За всіх нещасних молюся, щоб продовжив всевишній вік їхній, аби не тільки одну печаль, а й трохи радості вони знали. Бо в печалі ой як важко жити! А я ніколи радості не мала.
— Як же ти жила тоді?
— Не знаю, надією, певно.
— На що?
— На диво господнє.
Сіпнулася потому, немов хтось її несподівано перелякав, поправила торбину на плечах, провела рукою по очах. Хусточка їй трохи вище піднялася, угледів
Василь світле, широке чоло її. Злякалася, знову очі сховала під хусточкою, від якої чорна тінь лягла їй на обличчя. Позадкувала, озирнулася:
— Прощавай.
— І ти прощавай, сестро.
Постояв трохи Василь, пильно позираючи услід дивній черниці, і повернув коня, заспішив, неначе від когось утікав, рятуючись від небезпеки.
Після довгого перебування в монастирі отців-домі-ніканів у Львові несподівано затужила Марія за Києвом, за Дніпром. Попросила дозволу, щоб відпустили її на деякий час, аби, може, востаннє в житті, ступила на ту землю, де народилася. Як годиться черниці, подалася пішки, вряди-годи під’їжджаючи, коли якийсь віз чи колісниця наздоганяли і візниця був добрий, що потіснився б, дав біля себе місце. Шкодувала — не так, як годилося б, повелася з подорожнім козаком, адже прихильний був, доброзичливий, а вона замкнута, що й лиця йому свого не показала, а він, може, колись і стрічав її Василя?
У Львові, в монастирі, весь час про те тільки й думала, щоб до Острога податися, адже казав Василь, від’їжджаючи з Києва, .що на службу піде, до князя Острозького, а за нею вдень і вночі сторожа пильнує, щоб на самоті ніколи не зоставалася. Антоній, певно, так розпорядився, бо відштовхнула його від себе, коли казав, що зніме з себе чернечий одяг, і підуть вони разом до Риму. Розсердився і зник з монастиря, щоб більш ніколи й не показатися.
Чекала, що й настоятель, отець Бенедикт, відмовить, а він:
— Покорися волі божій, присвяти себе служінню Христовому.
Ніколи не говорила з отцем Бенедиктом про нареченого свого, а той чи прочитав це в її душі, чи довідався про все від Антонія:
— Умерла ти для нього.
— Дам якось знати йому, сповіщу.
— Навіть одного гінця не знайдеш, а їх скільки треба, щоб розіслати в усі кінці.
— В усі кінці навіщо? До Києва лише й до Острога.
— Ченці наші туди не ходять, та й хто послухається тебе?
— Може, хтось і зглянеться, пожаліє.
— Молися краще, щоб господь над тобою змилувався. Щоб сповнилася вірою в бога всевишнього, у церкву нашу святу. Й тоді, коли відчуєш, що вже не така, як була, то розчиню перед тобою браму, аби цішла, подивилася на світ.
Й чи не зовсім змінилася Марія, що по-інакшому стала дивитися на все? Спочатку, правда, рвалася на волю, до людей рідних, навіть думалося, що кам’яні монастирські стіни раптом розваляться, упадуть. Марила Василем і Острогом, а потім відчула, що до всього їй байдуже. Все рідше й рідше бачила Василя уві сні, а потім і зовсім він зник, наче й не було його на світі ніколи. Схожа стала на інших Христових сестер. Жила, як усі: на світанні молилася, а потім до роботи ставала — ченці й черниці не святим духом живуть, хліб кожному потрібний. А ввечері, після трапези скромної,— об’їдатися ж великий гріх,— знову на молитву, а тоді у келію. Не пам’ятає такої ночі, щоб не спала, тільки-но впавши на постіль,— зразу ніби провалювалася в безодню. Поки знову не прийшов до неї отець Бенедикт, питаючи:
— То як тобі ведеться, Маріє?
— Добре, святий отче.
— Душа в тебе спокійна?
— Задуже навіть.
— І він, колишній твій наречений, більше не з’являється тобі уві сні?
— Наче вмер, нема його.
Після того, помітила, біля неї ніякої сторожі не стало, навіть за браму монастирську могла виходити, яка, неначе для спокуси, залишалася часом відчиненою. Правда, якусь мить тільки зоставалася там — швидко світ білий налякав її, адже невідомий, повний усяких несподіванок, а в монастирі тиша і спокій, маленька затишна келія, трапезна, де завжди на столі хліб і вода. Навіть задоволена була, подобалося щоранку і щовечора молитися. І поститись, і простоювати в храмі до ранку в день воскресіння Христового. Разом з черницями, що всі однакові, рівні, нема поміж них ні гарних, ні поганих, ні вродливих. Доки знову, невідомо й чому, примарився Марії Київ. І Василь, як архангел Гавриїл на білому коні, у мантії червоній і з шаблею в руках, волав сердито:
— Чом забула мене, Маріє, чому ніколи не озвешся?
Не витримала, попросила отця Бенедикта, щоб прийняв її сповідь. Коли ж спитав, що її мучить, зізналася, сказала:
— Прилітав до мене на коні, з шаблею в руках. Так що допоможи мені, святий отче.
— Але ж не знаю, чого хочеш, чого бажаєш?
— Хай більше не приходить, не бентежить душу.
Зовсім не ждала, а отець Бенедикт у відповідь:
— Тепер можеш, Маріє, йти до Києва, до Дніпра. Сходи, подивися, може, і його зустрінеш, козака свого.
— Хіба таке може бути? — Й до Бенедикта: — Значить, віриш мені?
— Чом би не вірив?
— Коли ж у Києві зостануся, не вернуся?
— Вернешся.
Сам випроводив отець Бенедикт Марію за монастирську браму, поцілував у чоло — зовсім так, як цілувала її баба, яку пошесть забрала, а Марію господь врятував, пославши на поміч Антонія, хоч здається іноді, що ніякого ченця не було, хтось інший вивів її з Києва, але хто ж? Могла зразу до Києва податися, а завернула на Волинь, в Острог,— хотілося все-таки поспитати людей про Василя, бо ж що то за Острог такий, де він знайшов собі притулок, що то за князь, якому до вподоби Наливайко? Не близька дорога зі Львова до Острога, але й не така вже далека, швидко здолала її, бо ж увесь час на чиємусь возі під’їжджала.
Людно тоді було в Острозі, скрізь вози, коні, як у Києві перед Великоднем або різдвом, коли з усіх усюд на Торговицю з’їжджаються люди, одні щось собі купити, інші продати. На гору швидше податися, до кам’яного граду князівського. Але з-за брами замкової ніхто не вийшов до Марії, не одізвався до неї. Аж обезсиліла вся.
— Чого хочеш, рабо божа, чого добиваєшся? — почула згодом.
Не знала, як і об’явився, де взявся — маленький, худий старець, що на голові в нього ріденьке пасмо сивого волосся, а борода ніби вискубана. Тремтячи, ледве тримався на ногах, стояв у чорній вицвілій рясі.
— Зовсім ніяка я не раба,— заперечила йому.
— А хто ж ти?
— Наречена Христова.
На те старий пильно озирнув Марію з ніг до голови:
— Ти що, полька чи, може, римлянка?
Таке й питає! Ніяка вона не римлянка! А в думці: але ж справді, хто я така? А старий, ніби забувши про те, що тільки-но питав:
— Це я тобі кажу, що в цій ось церкві за князя Костянтина правив, і за князя Ілії, княгиню Гальшку потім обвінчав із Сангушком, чула щось про них, знаєш?
— Не чула, отче,— заперечливо хитнула головою.
— Чого ж прибула сюди?
— Про нього, щоб довідатися, поспитати.
— Про Василя-Костянтина?
— Про козака одного, Наливайка.
— Кудись подівся твій Наливайко, пропав.
— Пропав, невже нема його на світі?
— Хто знає, може, й немає, а може, десь і блукає.
— Значить, ні від кого нічого я не довідаюся?
— Може, лишень від нього.
— Від кого?
З нетерпінням очікувала, що ж скаже, а він раптом замовк, затис обома руками скроні, тяжко дихаючи. Бо старий Острозький священик, котрому ой-ой скільки літ, раптом усе забув, ніяк не міг згадати, як же на ім’я того хлопця з Гусятина? Потім раптом став плакати, забелькотів щось собі під ніс. Аж тоді зрозуміла, що нічого більше від старого не доможеться. А вслід за Марією шкутильгаючи, падаючи майже, Феодосій:
— Чуєш, рабо божа, передай Наливайку, коли побачиш його, що вже нема мене, помер я.
— Ти ще живий, отче.
— Ні, давно мертвий.
Налякалася, бо справді здалося, що мрець переслідує її. За Вілією, на Подільському шляху трохи притишила хід, озираючись, бо все ще не могла відігнати від себе старого священика, який живий, а вважає себе мертвим.
Чомусь здавалося Марії, що козак отой, з котрим несподівано зустрілася на Подільській дорозі, далеко не від’їхав, повернув коня й навздогін кинувся за нею. Та згори, з боку Гусятина, по шляху дівчина, простоволоса, перелякана:
— Не стрічали…
Зупинилася, допитливо позираючи, ніколи ж не бачила такої черниці. Зняла з плечей торбину Марія — хоч майже порожня, а все ж обтяжує,— запитала:
7 П. Угляренко
193
— Щось хочеш від мене? — І далі: — Чому налякана така? Може, ти про козака того, що оценьки проїхав?
І не чекала Марія, а Степанія раптом розплакалася, раз по раз зашморгала носом:
— Згине ж нізащо, доведе вона його до загибелі!
— Хто?
— Князівна ота, що він їй зовсім не до пари. Казала йому про те… Задурманила йому голову, забила памороки. Ненавиджу її! І ненависть моя священна, як казав дід Богдан, як прийшов із Києва.
Ще пильніше придивилася до Степанії Марія, бо ж так на ймення той дід, як і Василів батько. Степанія ж, показуючи нагору:
— Там, на цвинтарі, його могила, разом з бабою Марією, що сиділа в шинку.
Зразу Марію ніби блискавка в голову: значить, то він, Василь Наливайко, як же не впізнала його? І він не впізнав її, хоч допитувався, хотів довідатися, хто така, куди бреде Подільським шляхом, чого шукає. Й ніби хто підштовхнув Марію, облишила й Степанію, й торбину свою на землі, стрімголов подалася назад, волаючи крізь плач:
— Василю!
Під вечір, коли й кінь притомився, і гроза несподівано налетіла, довелося Василеві шукати дах, щоб міг там сховатися від негоди. До першої ж придорожньої оселі завернув, а хата маленька, тісна, по всій підлозі діти й на лавицях, примоститися ніде. В кошарі зосталося трохи торішнього сіна, кинув на нього жупан. Господар, згорблений і ніби чимось наляканий, не перечив. Як же інакше, адже козак завітав до нього. Упав Василь на сіно й поринув у забуття. А потім, як розплющив очі, не міг зрозуміти — насправді з ним те діялося чи спить він? Чув, як скрипнули двері, прочинилися легенько і в проході на місячній доріжці з’явилась Марія. У білих шатах, з розпущеним волоссям, як мавка лісова чи русаля, що тільки-но випливла з води, щоб залоскотати Василя, затягти його в бездонну глибінь. Кліпав очима — що за диво? А Марія тоді:
— Що ж ти, Василю, не впізнаєш мене?
— Чом не упізнаю? Адже це ти…
— Яку обманув, кинув.
— Ні, тільки не кинув,— заперечив.
— Чому ж тоді не шукав мене?
— Ще й як шукав.
— Але ж не знайшов?
— Бо ти вмерла.
— Жива я, хіба не бачиш?
— Могила ж ото чия на пагорбі поблизу Гусятина?
Розмовляв з Марією, відповідав на її запитання,
чекав, що зараз опуститься поряд з ним на сіно, бо ж після довгої і тяжкої дороги притомилася й треба їй відпочити, а вона, не поворухнувшись на проході, склавши руки на грудях, стояла. Аж засумнівався в усьому, спитав?
— Справді-бо ти Марія?
— Звісно, котру колись любив.
— Дивно.
— Не віриш, що жива й до цього часу чекаю на тебе?
— Чому тоді кам’яна й холодна?
— Навпаки, гаряча дуже, обпечешся одразу, як тільки доторкнешся до мене.
Змахнула руками, закинула догори волосся, щоб не заважало їй, не затуляло очей. На білому, світлому чолі Маріїному зразу угледів Василь чорну цяточку, завбільшки як ніготь на мізинці. Давно, над Дніпром, куди часто ходили з Марією, не раз казав їй, що від роду позначена й стратитися не може! Але ж що таке, де Марія? Двері до кошари відчинені, тихо поскрипу-ють на вітрі, тільки місяця нема, за хмарами він — після грози ще не випогодилося. Перед очима ж католицька черниця, стоїть, яку зустрів на шляху Подільському. На одну мить лиш оголила чоло, світле, широке, і на ньому чорна невеличка цяточка. Ба ні, тільки здалося Василеві, Марія ж православна, як же могла вона стати католичкою? В душі біль — невже справді це Марія, котра довгі роки з нетерпінням чекала на нього, щоб урятував її? Тоді з помстою Зборовським устигне, і Гальшка хай його почекає. Погнав у ніч, а в обличчя Наливайкові вітер і холодний, зовсім ніби осінній, дощ.
★ ★ *
Знову згадала Гальшка Наливайка, їхню зустріч на світанку біля щинку неподалік Гусятина. Тоді остаточно вирішила зостатися із Сангушком. Хоч би порадив їй Василь, як жити, що робити, бо зараз, здається, ніби на хвилях пливе вона, які кидають її з гребеня на гребінь. Усю дорогу, як утікали з Варшави до Львова, ждала, що Наливайко несподівано з’явиться. На чолі загону козацького, візьме її під свою охорону, щоб ні король Сигізмунд-Август, ні граф Лукаш нічого не могли їй вчинити. Мати й королева Бона подбали про те, щоб утекла від Лукаша. Сховалася у Львові, в монастирі домініканів, яким опікується Бона.
Навіть самому королеві не відчинить отець Бенедикт, коли той несподівано об’явиться перед монастирськими стінами, так сказала Гальшці королева-мати, виряджаючи в дорогу, мовляв, у монастирі будеш у повній безпеці. До того часу, доки король не змириться з тим або все забуде, хіба не маєш інших, важливіших турбот, ніж опікуватися графом Лукашем?
Не можна сказати, що припав Гальшці до серця князь Семен, даремно казала матері, що любить його, хоч зразу, як тільки побачила, вирішила: ні за кого іншого, тільки за нього піде, адже зрозумів її печаль. Бо і в князя Семена в душі тяжка печаль,— відчуває Гальшка. Тому зразу, під час першого їхнього побачення, запитала:
— Не хотів би мене взяти, князю?
— Хто такої красуні не взяв би? — відповів.
— Невже тобі одна краса жіноча потрібна? — трохи тим залишилася невдоволена.
— А ти хіба Сангушка не за красу взяла?
— Не я його взяла,— заперечила,— украв мене Дмитро.
— То, може, хочеш, щоб і я тебе вкрав?
— Навіть дуже, противитися не стану.
— Не годен я на те.— І пояснив: — Бо печаль у мені живе.
— Допоможу тобі позбутися її. Тільки щоб тебе одного я знала, князю, а ти мене.
— А як бог і люди стануть нам на перешкоді?
— Проти всіх повстану.
— Й проти короля?
— Над душею моєю й тілом нема короля.
В темницю після всього кинули Семена Слуцького за повелінням Сигізмунда-Августа, хоч нічим перед королем не провинився; хіба ж то вина князева, що його собі загадала? Такою, певно, народилася на світ, думала, що кожний, хто хоч трошки прихильний до неї, зазнає переслідування. Наливайка мати вигнала з Острога, Дмитра Сангушка Зборовські убили, а Семена Слуцького… Спершу, було, майнула думка про смерть — не запротивилася, коли повели її до замкового храму, де єпископ Познанський Андрій Чарнковський поставив її перед розп’яттям, питаючи:
— Береш собі за мужа графа Лукаша чи ні?
У присутності одного лише короля обвінчав її Чарнковський з графом Лукашем, від матері принесли тільки золотий перстень, котрим, мовляв, благословляє її княгиня. Довідалася пізніше — насильно зняли перстень у княгині Беати з руки, щоб обманути Гальшку, аби скорилася вона долі своїй. До королівської трапезної потім повели, де жодної жінки, одні рицарі. Поруч з графом Лукашем сиділа за столом, а він дивно якось поводився, зовсім не зважаючи на неї. Тільки як достатньо напився, то підвівся, сказав:
— То як, жоно?
— Не знаю, чого хочеш, графе.
— Для чого ж я тоді обвінчався, щоб не знати, чого мені хочеться? — зареготав зненацька.
— Князь Сангушко теж зі мною вінчався.
— І що?
— Мужем моїм не став, як і я його жоною.
Під час трапези була весь час насторожі, чула, як нахвалявся граф, що, мовляв, Гальшку одразу в Шамо-тульський замок відправить, й то зовсім не на заваді, що він не такий молодий, як хотілося б йому бути,— впорається.
Переляканими очима дивилася на ліжко посеред покою: ні тепер, у Варшаві, думала, ні в Шамотуль-ському замкові графові не покориться. Несподівано сповнилася рішучістю, зірвала зі стіни кривий татарський меч у золотому оздобленні й з усієї сили вдарила ним графа, щоб умер він, як Дмитро Сангушко. Дико застогнав граф, крізь пальці обох рук, що ними закрив рану, бризнула цівкою кров. А Гальшка притулилася спиною до стіни, не випускаючи меча з рук, щоб і ще раз вдарити, якщо треба. У покоях старої королеви Бони потім сховалася, чекаючи, що ось-ось поведуть до темниці її, бо ж, думала, вбила графа Лукаша.
Здригнулася, зачувши кроки за дверима. Та зразу з полегшенням зітхнула, вгледівши матір. Не піднялася, правда, назустріч, а допитливо звела очі, мовляв, що принесла їй? А княгиня Беата:
— Поїхав Антоній по князя Слуцького.
— Навіщо?
— Як же…— І зразу ж: — Чи вже не хочеш? Може, передумала? Князь Семен тобі непотрібний?
— Не хочу.
Не знала, що казати на це дочці Беата, мовчала, тільки пильно дивилася на неї, думаючи: чом не може збагнути Гальшку? В кого вона така вдалася — у батька свого, князя Ілію, чи в діда ще, князя Костянтина Острозького, або й короля Сигізмунда, трохи крові якого і в її жилах тече?
— Кого ж ти тоді хочеш? — запитала.
— Нікого, одна зостануся.
— Жінка не повинна бути одна.
— Але ж ти одна.
— Вдова я.
— Так я теж вдова.
Зразу затисла зуби Беата — справді, вдова Гальшка, хоч дуже юна ще. Інші в її роках ніяких турбот не знають. І знову, вкотре вже, пошкодувала: чому вона зі своєю скаргою до Сигізмунда-Августа не подалася, можливо, із Сангушком була б щаслива Гальшка? Намірялася попросити її, щоб не згадувала про Сангушка, даремно не картала себе, не тривожила душі, бо повернути назад нічого не можна, але змовчала: навіщо сама нагадуватиме Гальшці про те, що їй потрібно щонайЬкорше забути, аби могла спокійно далі жити. Замість того Гальшку за плечі взяла й довірливо, наче не з дочкою розмовляла, а сповідалася перед Антонієм:
— Вдовою довго не зостануся.— І далі: — Вже казав мені один, просив руки…
— Хто?
— Ольбрахт Ласький.
— Ніколи не чула про такого.
— Почуєш і побачиш. Ось як переконаюся, Гальшко, що ти вже влаштована, опіки моєї не потребуєш…
Нехай, може, й краще, що мати вийде заміж, розчулилася несподівано Гальшка, змінивши гнів на милість, і довірливо так:
— Неправду я тобі сказала, буцімто нікого не хочу, бо радо б узяла… Знаєш, здогадуєшся, кого? — І по паузі: — За Наливайка я пішла б.
— За простого хлопа? — із жахом мовила Беата.
— Хлопом не зостався б, отаманом став би.
— Таж не по літах він тобі!
— А граф Лукаш по літах?
— Отямся, зрозумій, що лише князеві ти рівня!
— І ще господу всевишньому, коли отут, у монастирі, навіки, до кінця життя зостануся.
Сигізмунд-Август, не сумнівався Антоній, до смерті розгнівається, коли про все довідається. Проти короля не хотів він іти, але й королеві-матері не міг не послужити — обоє ж бо з Італії, з Риму й чужі на цій землі, тому й тримаються одне одного, як брат і сестра. З волі старої королеви й упросив короля, щоб змінив гнів на милість, відпустив князя Семена — за що, мовляв, кинув у темницю його, коли той ні в чому не винний?
— Не винний, кажеш, зовсім не винний? — з підозрою дивився на Антонія Сигізмунд-Август.
У давніші часи Ягайли й Олельки були суперники, адже обидва з одного кореня. Олельки від Володимира Ольгердовича, князя Київського, а король Казимір, далі Сигізмунд і теперішній Сигізмунд-Август — від великого князя Ягайла, що по смерті Ольгердовій зайняв стіл Литовський, а потім перебрав корону Польську.
— Ненавиджу Олельків,— після довгого роздумування мовив Сигізмунд-Август
— За віщо?
— Хіба можеш уявити князя Семена на столі Польському?
— А сам він хіба того хоче, за корону Польську змагається, виступаючи проти короля? Сам це добре знаєш, королю; і краще послухайся моєї поради.
— Хто ти такий, щоб я до твоєї поради прислухався?
— Чернець римський, хіба не знаєш, що папа послав мене сюди, щоб короні Польській служив.
Не зреагував ніяк на те Сигізмунд-Август, бо що він міг Антонієві сказати — адже служить той вірою і правдою Речі Посполитій й за те заслуговує щедрої винагороди. Антоній же настирливо своє:
— Так що відпусти, королю, князя Семена.
— Думаєш, князь Слуцький такий, що проти мене, проти короля, не підніметься, не повстане?
— Тільки на захист стане.
— Хоч я й образив його?
— Коли скажеш йому, що помилився, бо ж і вона просить про те, мати твоя. Коли ще хочеш, щоб швидше від’їхала до Риму, дала тобі спокій…
Задля того, щоб королева-мати залишила Польщу, назавжди поїхала до Італії, не тільки б згодився Сигізмунд-Август відкрити темницю перед князем Слу-цьким, а й на інші б жертви пішов. Нікого з варти не послав по князя Семена, сам смолоскип узяв у руки й спустився в підземелля, навстіж двері розчинив, сказав:
— Що ж, князю, виходь.
З-за королівського плеча дивився Антоній на князя Слуцького, в якого зуб на зуб не попадав, у кам’яниці ж ніколи, навіть, коли нестерпна літня спека, тепло не буває. Підхопився Слуцький і враз упав на вогку кам’яну підлогу:
— Хіба зрозумів, королю, збагнув, що чистий я перед тобою?
По всьому відпровадив Антоній князя Слуцького з Варшави, наказавши ніколи більше не з’являтися там, тихо, мирно сидіти в Луцьку, доки все не зміниться у Польщі. Тепло, по-приятельському розлучився Антоній з князем, думаючи, що більше з ним не побачиться. А королева Бона до Антонія з настирливим проханням, мовляв, Гальшку і князя Семена неодмінно ще раз треба звести. Спокійно доживатиме вже тоді королева свого віку удома, в Італії. «Скажу королю у своє виправдання,— думав Антоній,— що все робив для того, аби королева швидше облишила Польщу». Хоч і дуже гніватиметься Сигізмунд-Август, та нічого злого він Антонієві не заподіє — небезпечно ж йому сваритися з Римом.
Скоса позирав Антоній на князя Семена — в одній кареті сиділи з ним мовчазні, відколи від’їхали, то ще один до одного жодним словом не промовилися. Ледве умовив Слуцького їхати з ним; вагався той, не хотів, мовляв, хіба не досить йому, що один раз побував в королівській темниці? І те мало вплинуло на князя, коли сказав йому, що Гальшка з нетерпінням чекає на нього. Якщо не хоче князь Семен, щоб до кінця віку зосталася Гальшка самотньою і нещасною, то нехай не бере такої вини на себе.
— Переборов свій страх, князю? — спитав Антоній, коли угледів, що князь Слуцький розплющив очі.
— Думаєш, отче, то від страху я?
— А від чого ж?
— Щасливою Гальшка зі мною не буде, бо хіба знає, який я?
— Жде, що душевним теплом з нею поділишся.
— Якби ж тепла була в мене душа.
— Не наговорюй казна-що на себе, князю, інакше б Гальшка до тебе не прихилилася.— І далі: — Королева Бона теж хвалить тебе, тільки чим заслужив ти її прихильність?
— Може, тим, що про холопку їй розповів.
— То й мені розкажеш?
— Якщо маєш терпіння.
— До Львова далеко, так що й сповідь твою вислухаю, і помолюся, князю, за тебе.
— Того не треба, адже ще не було такого, щоб молитва комусь допомагала.
Хоч і неохоче, а в душі згодився з тим Антоній — за довгий час, відколи служить богові, ой-ой скільки разів зі словами молитви звертався до всевишнього, а що з того? І зразу хрест поклав на чоло: що він собі дозволяє? Хіба має за що нарікати на бога? Майже до старості дожив, а ніякої немочі нема в тілі, а то хіба не найбільша радість, коли до останньої, смертної години людина стоїть на ногах? Але обірвав думку, бо Слуцький до нього:
— Чи слухаєш, отче?
— Слухаю, князю.
…З братом Олельком їздили на риболовлю — озер глибоких довкола Луцька багато. Сонячний день тоді був, безвітряний. Вода — як скло, тільки за веслами з одного і другого боку човна бігли хвилі. Олелько не хотів, та Семен наполіг, щоб до середини озера допливли, а там, мовляв, назад. Доки не стріли на водній гладіні, як здавалося, кинутий човен. Зиркнули один на одного — як він опинився майже посередині озера? Чи не буря недавня відігнала його від берега? І тут побачили в човні Флору. Міцно спала, закинувши голову до сонця. Пекло, а їй наче зовсім не було гаряче, лише дрібні росинки поту виступили на вустах, але чоло й скроні були сухі. Позирали на незнайому, як на диво, що раптом відкрилося перед ними. Та посміхнулася несподівано уві сні, поворушила губами, неначе щось промовляючи, осяяна сонцем і сама, як сонце.
Відчувши прохолоду, Флора пробудилася, підхопилася, не злякавшись зовсім, не здивувавшись, що чужі люди побіля неї. Хвиля ж тим часом усе більша й більша, що вже через борти вода хлюпає, човен весел не слухається, ніби на одному місці стоїть він, лише розвертаючись то в один, то у другий бік. Олелько у воду зразу — і до берега, а Семен ні, зостався в човні, сам не знаючи чому, наче хтось змусив його до того, ніби
готовий був до найстрашнішого. І щось із ним все-таки сталося, що впав у забуття, а пробудився вже аж посеред ночі, бо місяць світив над головою. Горіло вогнище, від якого хвиля за хвилею линуло тепло. А тут Флора схилилася над Семеном, кажучи:
— Мені повинен дякувати, рибалко. Врятувала я тебе, витягла з води.— І далі: — Отямився вже, очуняв?
— Очуняв.
— То що скажеш, чим віддячиш мені?
— Чим може бідний князів рибалка віддячити?
Не знав він, хто його рятівниця, тому й не відкрився одразу, не сказав, якого він роду. А Флора знову:
— Значить, рибалка князів ти? Який же він, князь, у тебе, добрий чи злий?
— Щоразу по-всякому буває, інакше б не був князем.
— Кажеш так, ніби добріях князів не буває.
— Як і холопів.
— Справді,— згодилася Флора.— Кожний холоп різний, тож, певно, і князі також, один на одного не схожий.— І, несподівано до Семена: — Чогось любий ти мені, рибалко.
— Справді?
— Не віриш, думаєш, обманюю тебе?
— Не знаю, але ж уперше ти мене бачиш.
Не відштовхував Семен Флору, корився їй, гарно було в нього, спокійно на душі — буря скінчилася, знову тиша запанувала довкола, тільки чулося, як потріскують на вогнищі дрова.
— Чи задоволений мною? — спитала по всьому. І поспіхом, не чекаючи на відповідь, додала: — Хоч діла мені до того нема, чи когось знав до мене, аби відтепер ми одне одного знали.— Нічого на те не казав, мовчав. І тоді Флора: — Може, візьмеш мене дружиною, рибалко?
— Із вдячності, що врятувала мене?
— Чи вже одружений, жонатий?
— Ні, не одружений.
— То чого ж іще хочеш? Доброю жоною тобі буду.
— А як князь не дозволить?
— Сама піду до нього, попрошу.
— На свої чари надієшся?
— Хоч кого хочеш зачарую.
— І князя теж?
— Може, й князя, хоч рибалку свого ні на кого не проміняю.
— Чому б то?
— Проста холопка я і князеві не до пари.
Не брехав нічого Семен Флорі, але й правди не казав. Коли така впевнена у своїх чарах, зауважив, то, не вагаючись, нехай завтра поспішить до князя, який, може, буде милостивий, бо ж хіба йому гірше від того, що нова сім’я народжується?
— Тільки не думай, що кудись дінешся від мене,— погодилася.
Наприкінці ночі, вже перед світанням, Флора мовчки пішла берегом. Ішла, як тінь, ховаючись у тумані, що молоком почав заливати все навкруги. Безсилий, втомлений, дістався князь до граду. Ні братові, нікому з рідних нічого не розказав, ледве дочвалав до ліжка й ніби впав у забуття. Стара Євлампія, нянька, його розбудила.
— Красуня тут прийшла до тебе.
— Хто така?
— Не знаю, до князя, каже, їй треба.
— До Олелька, може?
— Ні, до того, хто градом вершить.
Поволі, не поспішаючи, одягся, довге волосся розчесав, пахучою оливою змастив. І тут враз постала перед Семеном Флора — з розпущеним білим волоссям, на якому був вінок із польових ромашок. Мовчки зачудовано дивилися одне на одного. Не знав Семен, як бути, що казати Флорі, чекав, що першою озветься. Тільки даремно, рвучко повернулася вона і кинулась навтіки, так що ледве наздогнав її, крикнувши:
— Нічим не провинився я перед тобою!
— Але ж обманув, бо думала, що ти справді рибалка!
— А я ще й князь, ну то й що з того?
— Не хочу князя!
Допитливо потімЕ подивився Семен Слуцький на Антонія, спитав:
— Щось зрозумів, отче?
— Усе зрозумів.
— То що скажеш тепер?
— Аз Флорою що було далі?
— Пропала, ніби у воду впала.
— Шукав її?
— Звісно, по усіх усюдах.
— Навіщо?
— Щоб узяти.
— Холопку?
— Хіба князь не може взяти холопки?
— Такого ще не бувало на світі і не буде.
— Володимир, князь Київський, хіба не від холопки?
Знає історію Антоній, адже в Римі готувався до того,
щоб з цим народом жити, тому не міг нічого заперечити Семенові, бо ж і він, чернець божий, чи не хотів узяти Марію? Заради неї хіба б не відмовився від усього на світі? І тільки аби що-небудь сказати, відповів:
— Не розумію, чому стара королева розчулилася твоїй історії?
— Ще й сповнилась до мене довірою, хоч я православний, а вона католичка
— Бо кожний врешті-решт з одним богом зостається, одною свідомістю своєю, без жони навіть, без друга, приятеля, як вона зосталася, Марія, холопка, що теж, як і тобі, князю, несподівано стрілася мені на путі.
Бачив Антоній: щось хоче більше довідатися князь Семен про Марію, та тільки — ні, не такий він, щоб перед кожним сповідатися. Сам ой-ой від стількох людей прийняв сповідь, стільки всяких таємниць вивідав, скільки горя всякого перед ним перейшло, що аж дивно, як усе те тримає в собі. А ще ж у нього своя душа й серце. І кров однаково тепла, як у кожного, як в усіх інших. Багато води спливло з того часу, як залишив Марію в монастирі домініканів у Львові і що з нею? Бо що йому і Гальшка, і княгиня Беата, і князь Слу-цький? Що їхня віра, тривоги їхні та печалі? Адже до його тривог і печалей теж нікому діла ніякого, кожному байдуже, чи живе він на світі, чи зовсім нема його. І коли умре, то хто згадає його? Королева Бона, Сигізмунд-Август чи той Наливайко, що в нього невідомо й задля чого Антоній відібрав Марію?
Від таких дум збаламутилась одразу в Антонія душа, зрозумів: так жити далі не можна. Тоді як же? Застогнав, зціпив зуби, відвертаючись від Семена. До кінця путі мовчав, доки не показалась на обрії львівська брама, за якою, на горі — монастир домініканців, увінчаний золотими хрестами. З узвишшя побачив: біля брами міської вершники стоять, озброєні шаблями й пищалями. Хто такі? І гармата при них, а за нею кілька возів з ядрами. Чиє то таке військо? Сторожа ж на воротях, коли спитав, відповіла не криючись:
— Граф Лукаш прибув, в якого нібито жона втекла і сховалася тут, прибув з військом.
— І на неї — з гарматою?