Пишався собою воєвода Ласький, кажучи сам собі:-таки справжній він рицар, який має честь і вдячність. Гераклід Деспот, господар молдавський, тільки-но посланця свого прислав до нього, а він уже зібрав і озброїв вісімсот вершників, пославши їх з капітаном до Сучави. Зовсім, як перше, коли Гераклід ще не був господарем, а тільки домагався молдавського трону. Повів рицарів, як і раніше, капітан Боніфат. Навіщо воєводі самому наражатися на небезпеку? Від батька свого перейняв таке вміння, щоб завжди на виду і скрізь був потрібний, за це австрійський цісар і угорський король Максиміліан подарував старому Лаському Кеж-марок, маєток на уграх. По праву спадковості тепер він за ним до кінця віку лишиться, тож можна туди коли завгодно повернутися.
Сталося так, що й Гераклід Деспот якраз на той час об’явився у Варшаві, несподівано близько зійшлися, відчувши якось, що один одному потрібні. Тоді і поділився з Лаським Гераклід, що мріє ні більше, ні менше, як про стіл молдавський. А хто насправді той Гераклід, якого роду і племені, звідки об’явився при королівському дворі у Польщі? Королева Бона прихильна до нього, й усім здавалося, що посланець від папи Гераклід Деспот. Те ще зблизило Геракліда і Лась-кого, що краще, аніж інші вельможі, володіли вони мовами різними, особливо грецькою та іспанською.
До Туреччини з Варшави їздив Гераклід, щоб одержати фірман від султана турецького на Молдавію. А потім від капітана Боніфата надійшла вість: уже в Су-чаві сидить Гераклід. Не всидів, звичайно, Ласький на місці, не зостався у Варшаві, поспішно вирушив у Молдавію, аби привітати друга із здійсненням задуманого. Тільки Гераклід на Ласького не звернув жодної уваги. Лише згодом впустив до себе. З трону ж не піднявся, тільки повернув трохи голову вбік, тримаючи в одній руці корону, а в другій — важкий посох. Бояри ще там на високих сидіннях сиділи, щоб кожного добре міг бачити господар.
Як укопаний зупинився біля дверей Ласький. Поки що не розумів, чого чекає від нього Гераклід, аби низько вклонився йому, з покірністю поцілував руку, бо ж не хто інший перед ним — сам господар землі молдавської, рівний з королями й володарями. В душі запро-тивився тому, бо столом молдавським і сам заволодів би, якби дуже того забажав. Хряпнув сердито дверима — й до колісниці, а сторожа Гераклідова з усіх боків накинулась на нього. Тільки не в кайдани забили Ласького і не в темне підземелля кинули, а сходинками нагору повели, там лишився сам на галереї, на височині, звідки всюдибіч краєвид гарний відкривається. Невдовзі на галереї побіля Ласького і Гераклід з’явився — без корони, без посоха, звичайний, яким був у Польщі. Спитав, обіймаючи за плечі Ласького:
— Чому сумний такий, воєводо?
— З великої образи,— відповів.— Бо ж рицарі мої хіба не прислужилися тобі, Геракліде, і капітан Бо-ніфат?
— Невже хотів, щоб я при боярах, при варті,— усміхнувся Гераклід,— до тебе, як до приятеля? Чи ж сам би так не вчинив, якби королем польським став? — І далі: —Господареві зовсім не личить те, що рицареві. Зрозумій це й обніми мене, скажи, що більше не гніваєшся. Адже гірший я не став, зовсім такий, як і був, приятель твій, воєводо, до кінця.
Після цього хіба міг Ласький гніватися на Гераклі-да? Щиро обійняв нового господаря молдавського, пригорнув до грудей.
— І що ж ти пояснив їм? — спитав про бояр і сто-рожу.
— Посланець, мовляв, прибув від Речі Посполитої, який ще не знав, хто тепер на столі молдавському. Так що завтра зігни коліна, вклонися, чи гордість твоя тобі того не дозволить?
— Уклонюся, Геракліде, гордість тут ні до чого.
— А щоб не був ображений…— замовк, показав на довколишній простір, що відкривався з високих замкових стін: — Подивись на неї, он яка вона, моя Молдавія!
До того не раз бував Ласький у Молдавії, а щоб отак, з височини на неї дивитися? Гарний, наїжджений шлях бачив, обсаджений деревами. Ген-ген по схилах, по взгір’ях виноградники, у вибалках понад рікою видно оселі. Далі темна стіна лісу, і тут, і там на обрії — вежі. Вгорі ж синє безхмарне небо і безкінечний літ птахів. Було гарно, тихо, ніщо не показувало, що кілька днів тому біля Сучави лилась кров, умирали люди. А сама Сучава в зелені садів, посеред яких золота баня, адже православні християни молдавани, зовсім такі, як на Україні, по берегах Дніпра і Бугу. Поки Гераклід знову не нагадав йому, аби щось попросив від нього.
— Кежмарок цісар Максиміліан подарував Лась-ким,— сказав.
По-своєму зрозумів це Гераклід і запропонував Лась-кому Хотин. З фортецею, селами всіма, землями, лісами, луками й полями. Град Хотинський був трохи схожий на Костелецький замок — з товстими мурами, то тут, то там у них бійниці. І господарство таке, що можна від нього мати великий зиск, якби лишень управитель був чесний. Старого свого капітана Боніфата, думав, зробить управителем, а попервах одружить його; збудує потім для нього дім, щоб почувався Боніфат не слугою воєводським, а господарем.
Та через якийсь час несподівано прибув у Хотин посланцем від Геракліда боярин Томша. Сподобався йому боярин — тихий, небалакучий, задаремно рота не розкриває. Гостину приготував Ласький для Томші, а той — ні, гаяти часу не можна, інакше біда.
— Яка ще біда? — здивувався Ласький.
— А та, воєводо, що князь Вишневецький іде з козаками на Сучаву.
Вишневецького особисто знав Ласький, зустрічався з ним у Кракові, коли той часом приїздив у справах до короля. Й про те йому було відомо, що фортецю на Дніпрі, на Хортиці, почав будувати Вишневецький. Значить, розміркував, задумав Вишневецький вигнати Геракліда, як недавно вигнав Деспот Олександра Ляпушняну?
— Сподівається господар на твою допомогу, воєводо,— мовив по всьому Томша.
— Але ж проти козаків треба йти великою силою.
— І не тільки силою, але й хитрістю, мудрістю.
Не лишалося Лаському часу на обдумування, вирішив, що й цього разу допоможе Гераклідові, аби відбився він від Вишневецького, зберіг для себе трон молдавський. І про Томшу далі: хвалився, що перехитрить Вишневецького? Значить, анітрохи не сумнівається боярин у перемозі Гераклідовій? І хіба не може бути, що після переможного бою і господар молдавський, і кращі його бояри, в тому числі й Томша, прибудуть до нього в Хотин? Про те, щоб достатньо страв різних і вина наготували, розпорядився. А ще б, думав, жіноче товариство пристойне зібрати. І зразу перед очима єпископ Чарнковський та княгиня Беата. Тоді, в Познані, Хотина він ще не мав, мріяв про Острог, мудрував, як би ним заволодіти, а тепер? Можливо, Гераклід Деспот йому підшукає якусь молдаванку чи туркеню. Ненавидять на Україні та й у Молдавії турків, а Лаському здається, що з радістю перейняв би їхню віру, щоб найкращі красуні з усього світу були в нього в Хотині.
Вдалині на шляху несподівано з’явилася курява. Невдовзі й вершники об’явилися. Один, два, три… Чи не посланці від господаря, аби знав Ласький, скільки в нього буде гостей? Можливо, що з усією своєю боярською радою прибуде господар? Однаково, думав, нікого не допустить у свій гарем, лише крізь загратоване віконце покаже господареві та його боярам красунь своїх.
Вершники ж усе ближче й ближче. Десятеро, серед яких один із зовсім закритим обличчям — хто такий? І чому Лаському так тривожно на душі? І ще дивно — усі враз зупинилися, не доскакавши до замку на відстань пострілу, може, злякалися чогось? Відтак повернули назад, лишаючи за собою куряву. Лише один зостався на шляху. Спішився, а через якийсь час, попустивши повіддя й похитуючись, поволі рушив уперед. Урешті впав, змахнувши руками. Дивно, спіткнувся на рівному місці. А кінь над ним зупинився, високо здійняв голову, заіржав, ніби кличучи когось на допомогу. Мерщій за браму Ласький:
— Боніфате?!
Це був він, майбутній управитель Хотинського замку, якого з рицарями Ласький відрядив на допомогу Гераклідові Деспотові. Що ж сталося, де його рицарі? А капітан Боніфат:
— У засідку всі потрапили, у пастку.
— І не витримали січі?
— Не було ніякої січі.— Капітан Боніфат, зриваючи скривавлену пов’язку з голови, люто: — Дивись, воєводо!
Без носа й без обох вух капітан, кров капає йому на шию, на підборіддя.
— Хто ж це над тобою познущався?
— Томша. Зрадив він усіх. Тебе, воєводо, Вишневець-кого, господаря. Його вже нема, убитий він.
Не міг повірити тому Ласький, бо ж хіба не бачив Геракліда на троні? Боярська рада слухалася його й навколо Сучави була надійна охорона. Хто міг убити господаря?
— Томша що ж?
— На столі молдавському. Це він власноруч мене шаблею по вухах.
— І рука йому не здригнулася?
— Не здригнулася, бо, коли хочеш знати, Геракліда теж він рубнув власноруч.
— Значить, з такою страшенною зненавистю був Томша до Геракліда, чому?
Видно, розмірковував далі Ласький, щоб владу тримати в руках, однієї мудрості та розважливості не досить, ще тверду руку треба мати. І черстве серце, щоб чуже страждання не пекло, не завдавало жалю. Для воєводи Ласького хіба це не наука? Що ж, вирішив, надалі, до кінця життя, буде тільки крутий, безжалісний, нічиї сльози не вплинуть на нього.
— І нічого більше тобі Томша не сказав? — спитав іще.
Заперечливо хитнув головою капітан Боніфат, але й без того зрозумів Ласький: хоче його отак Томша до смерті налякати. Заперечив у думці: але ж він не просто найманець, як капітан Боніфат, а воєвода польський, рицар, магнат, за якого і король Сигізмунд-Август, і цісар австрійський Максиміліан стоять. Чи не перестарався Томша? Бо хіба ж Ласький також з допомогою султановою не зможе заволодіти Молдавією, нічим же не гірший за Геракліда, навіть трохи мудріший і розважливіший за нього! Велів зразу браму Хотинську наглухо замкнути. Спостерігав за тим, як стара молдаванка, про яку й не знав, що вона в замку (слуги якось її віднайшли) зупиняє кров Боніфатові. Але ж як тепер людині жити без вух і без носа? І як залишить він Боніфата в Хотині управителем, адже над усе треба, щоб усі, з ким стикається управитель, з повагою і симпатією ставились до нього, а не з острахом… Тим часом Боніфат, коли трохи полегшало йому:
— Хіба отак залишиш, не помстися Томші?
А Ласький, позираючи на капітана: ось вона, його біда, хоч раніше думалося, що найгірше від усього жону втратити. Тільки ж хіба то справжня біда? Адже жінок стільки на світі, що після першої можна іншу взяти, ще кращу, вродливішу, аби вельможі польські й чужоземні, наїжджаючи до нього, заздрили йому.
Та все ж таки, що має робити? Мовив до капітана:
— Може, думаєш, треба вибити Томшу із Сучави? Ти в тому мені допоможеш, Боніфате?
— Звісно, з військом твоїм знову піду на Сучаву і куди завгодно, якщо зібрати щонайкращих рицарів. Милостивий до Томші не буду. Хоч, можливо, спочатку приведу його до тебе, господарю.
«Господарю!» — повторив у думці Ласький, уже не слухаючи Боніфата. Невже таке можливо? І далі: надав султан фірман Гераклідові, то чому не може надати його і йому, Ольбрахтові Лаському?* Коли ще пообіцяє, що Молдавія, скільки існуватиме рід Лась-кого, не відвернеться від Туреччини, всіма скарбами своїми ділитиметься з султаном, віддаючи йому і злото, і срібло, і мед, і вина, вовну, м’ясо, найвродливіших молдаванок, аби той був задоволений.
На градський двір по всьому подався Ласький, подалі в підземелля, де бочки з вином та медом. Зачерпнув келих, але й не пригубив його. Скільки всіляких страв приготували слуги, а для кого? Чи треба, думав Ласький, /3 усім примиритись? До того часу хоча б, поки капітан Боніфат збере військо, щоб ударити на Том-шу та взяти його силою, хитрістю. Аби зрозумів Томша, що над усякою, навіть великою силою є ще більша сила і розум мудріший і хитріший.
Нікому нічого не сказав, не порадився ні з ким — скочив у сідло Ласький і мерщій за браму. Щодуху мчав у бік Сучави. З покірністю аби з’явився до Том-ші, незважаючи на те, що в душі в нього палала зненависть. А коли вже Хотин залишився позаду, що тільки вежа Хотинської фортеці виднілася на обрії, майнуло в думці: хоч би Томша і йому не обрізав вуха! Тоді жодна жінка більше на нього знівеченого, не подивиться. Князь Вишневецький якщо із численною козацькою силою не здобув молдавського столу, то він, Ласький, хіба здобуде його із найманим військом своїм, під командою знівеченого капітана Боніфата? Навіщо ж тоді йому ризикувати, наражаючись на щораз більшу небезпеку? Та й чи потрібен йому стіл молдавський? Збіднів, правда, але, як буде мудрий, то хіба не здобуде собі багатства?
Розвернув коня: прощавай, Томша, прощавай, Хотин, прощавай, Боніфате! Чи доведеться” їм коли-небудь тепер зустрітися? Повз чужу тепер йому Хотинську фортецю подався, втікаючи від минулого до майбутнього, але що воно принесе воєводі Лаському? Чи не пошкодує потім, що кинув напризволяще Хотин, понівеченого капітана Боніфата, не став на службу новому господареві молдавському Томші?
З
Здалося на мить Гальшці, що підсів до неї граф Лукаш. Стрепенулася з ляку, та враз заспокоїлася: і далі одна їде в кареті за наглухо замкнутими дверцятами, а дорога, здається, ніколи не скінчиться. Невже Річ Посполита така велика? Відтоді, як Лукаш зламав монастирську браму у Львові, все кудись везуть її та везуть. Зовсім чужі, незнайомі люди, бо граф ні разу не об’явився до неї. Хоч на першій зупинці після Львова, в котромусь граді, як увели Гальшку в опочивальню, мерщій накинула защіпку на двері. Всю ніч не спала, ждучи, що Лукаш постукає. Тільки даремно, ніхто не потривожив Гальшку. Вранці ж, дивно, коли прокинулася,— таки втома здолала її,— побачила на столику біля ліжка сніданок, хто й коли заніс його до покою, не могла зрозуміти, адже двері були замкнуті.
Від замку до замку, щоб завжди, до кінця віку, бути в дорозі. Чи таку кару вимислив для неї Лукаш за те, що відштовхнула його, спробувала навіть убихи. Але ж чому ніколи не показується Гальшці на очі? Те ще дуже гнітить, що віконце в дверцятах густо заляпане фарбою — щоб не бачила нічого Гальшка, не здогадалася, куди насправді везуть її. То чого ж тоді коритися,— невільно на думці,— хай не вистачило в неї сили вбити графа Лукаша, але ж скляне віконечно вибити хіба важко? Може, тепер це й зробити, карета саме зупинилась? І злякалася: може, навмисне її залишать замкнутою в кареті, щоб померла з голоду, від спраги, від задухи? В уяві зразу густий, темний ліс, в якому скільки не кричатиме, не гукатиме, ніхто не поспішить їй на допомогу. І Василь Наливайко її даремно шукатиме, наїжджаючи до всіх польських замків.
Важко зітхнула: ні, не хоче, щоб Наливайко знайшов її мертвою. Жива вона для Наливайка, живою й повинна зостатися. З усієї сили потім стукнула головою об скло. Тієї ж миті дверцята навстіж розчинилися, й перед Гальшкою з’явився старий шляхтич, в нього довгі, сиві вуса аж на підборіддя. А ще широкий червоний пояс на -ньому, з якого звисала шабля.
Здивувалася: раніше тільки Лукашевих слуг бачила, а тепер поряд з нею рицар. Байдуже дивилася на нього, а він:
— Мене, княгине, не бійся.
— Вже нікого й нічого я не боюся,— сказала, помовчавши трохи.
— Не кажи, кожний, доки живе, чогось боїться. Я, наприклад…— І далі, перечекавши, розміркувавши ніби, казати йому чи змовчати: — За тебе боюся.
— За мене?
— Так, княгине, бо дуже мені школа тебе.
— Чому?
— Молода ще.— І допитливо: — Не знаєш мене, княгине, не здогадуєшся, хто я? В Острог колись наїжджав, а ти зовсім маленькою була.
— Може, побратим батька мого? — зраділа несподівано.
— Не те, княгине, рідний брат я твого мужа, графа Лукаша, Станіслав.
З невдоволенням про себе Гальшка: даремно, значить, на щось надіється. Де ж Наливайко, де князь Слуцький? Очі мимохіть налилися слізьми — князь Се-мен, що з ним сталося? А шляхтич несподівано:
— Може, пройдешся трохи, розімнеш ноги?
Такого ще ніхто їй не дозволяв. Посеред дороги, бачила, зупинилась карета, в запряжці з чотирьох гарних, дужих коней. А з одного і другого боку шляху — поле. Жадібно ковтала повітря, прохолодне, свіже. В один бік пройшлася, у другий, угледіла, що вдалині, на заході ніби кам’яна гора посеред рівнини.
— Шамотульський замок, в якому Лукаш до кінця днів своїх має намір жити з тобою, жоною своєю,— пояснив граф Станіслав.
— Ні,— рішуче заперечила,— жоною його я не буду.
— Так ненавидиш Лукаша, за що?
Справді, за що не любить вона Лукаша, ненавидить його? Що з першого разу, тільки-но побачив, сподобав її, захотів узяти, щоб стала його жоною? За це хіба треба ненавидіти людину?
Перепитала:
— Шамотульський замок, кажеш?
— Так, один з найбільших в усій Речі Посполитій.
Не чула раніше нічого про Шамотульський замок, де
він, в якій стороні. Може, на самому березі Північного моря, що ні до Варшави, ні до Кракова, ні до Острога їй тепер ніколи більше не вернутися? Стенула плечима:
— Що ж, дякую тобі.
— За що?
— Що милостивий до мене, не лихий.
— Нема за що бути мені лихим, адже казав, шкода мені тебе за молодість твою, за красу, за те, що долі щасливої не маєш. Дуже хочеться мені, княгине, щоб ти повірила, що з чистою душею я до тебе, з помислами світлими. І коли хочеш щось попросити від мене, кажи — постараюся, аби краще тобі, легше було.
Бачила, відчувала: справді, з прихильністю до неї граф Станіслав, та що ж він може для Гальшки зробити? Ще раз взад-вперед пройшлася побіля карети, бачила: нетерпляче чомусь б’ють копитами коні. Добрий до неї граф Станіслав, думала, але, звісно, не настільки, щоб розвернув карету і геть подався, щоб за якийсь час доскакала вона до Волині, сховалася за рідними стінами Острозького замку. Аж тут рідний брат Лукашів озвався:
— Хотів би, щоб змирилася ти, княгине.
— Хіба ще не змирилася?
— Ні, гориш же вся, палаєш.
— Перегоріла вже.
— Ще мить, і спалахнеш знову…
— Даремно ти, графе, адже не та я вже, що була.-— І додала: — Казав, що можу щось у тебе попросити, то скажи…— Помовчала трохи: — Чом возить мене Лукаш із замку в замок, надовго ніде не залишаючи, не даючи мені спочинку?
— Вибач йому за те.
— Прощаю,— сказала, трохи повагавшись.
— Я так і знав, княгине,— зрадів Станіслав,— що ти мудра, розважлива. І покоришся Лукашеві, бо він нічого більше не хоче, тільки б ти стала жоною. Шамо-тульський замок свій аби мав на кого лишити. І те доручив мені Лукаш…
— Умовйти мене?
— Може, й так, умовити.— І поспішно: — Тільки не гнівайся за те на мене, бо сам я, бачиш, старий, про що можу мріяти?
— Про молоду дружину, графе.
— Не жартуй! — І мерщій, не даючи Гальшці отямитися: — Від тебе самої залежить, княгине, чим стане для тебе Шамотульський замок, бо я б хотів, щоб став він рідним домом твоїм.
— Можливо хіба після всього?..
— Лукаш, думаю, буде тобі добрим мужем, забуде все лихе.
-— Чи ж я забуду…
— Забудеш, як сповниться твоє серце теплом.
— Помалу ніби сповнюється. *
— Лукаш зрадіє, коли розкажу йому про те.
— Даремно, бо не до Лукаша, до тебе, графе Станіслав, серце моє тепліє.
— Що ти кажеш, княгине?
— Те, що чуєш, графе!! Ніколи не забуду доброти твоєї, як ти зупинив карету, коли думала, що задихнуся… Розмовляєш зі мною з доброзичливістю, не погрожуєш шаблею.— Вона помовчала й заговорила знову: — От зараз можу повернути назад, і ти не кинешся за мною, правда ж, не помиляюся?
— Помиляєшся, княгине.
— Значить, не такий ти вже й добрий, як прикидаєшся…
— Може, й не такий, не знаю, але як я відпущу тебе, лишу одну, коли навколо болота одні, трясовина, так що далеко не зайдеш, загйнеш.
— Тоді сам відвези мене.
— Куди?
— До свого замку! — допитливо й з цікавістю подивилася на Станіслава, а той:
— Знаю, про що думаєш, княгине, тільки й .дочці своїй я б те ж саме сказав, що й тобі: візьми Лукаша собі за мужа, і спокій зійде тобі на душу.— І вже благально: — Заради мене це зроби, княгине, коли правду кажеш, що серце твоє з прихильністю ставиться до мене.
— То хоч сядь поруч зі мною.
Але, перш ніж до Гальшки в карету, граф Станіслав скочив спочатку на підніжку, загукав до коней, і ті одразу побігли риссю наїждженим шляхом між полями у напрямку до замку, бо нікуди їм було звертати ані назад повернути — тільки вперед вела дорога до граду, де б Гальшка стала господинею. У голові ж дзвеніло: чи не обманює її Станіслав? Може, Лукаша давно нема на світі, адже у Варшаві вона вдарила його мечем прямо у груди. Запитати б про це Станіслава, довідатися від нього… Ні, вирішила, буде витривалою, жодного слова більше не промовить. Пошкодувала: навіщо старого графа запросила до себе в карету? Щоб чути, як тяжко він дихає?
Тим часом карета вкотила на широке подвір’я, брама виявилася широко розчиненою. Може, то сторожа ще здаля їх побачила? І Станіслав більше ні слова. З полегшенням зітхнув, коли вийшов з карети. Гальшка ж не могла збагнути: що таке? Зовсім ніякого хвилювання не відчуває, і байдужість, що раніше володіла неют зникла. З цікавістю дивилася на високі замкові стіни — не кам’яні, як в іншиі фортецях, по яких її возили, а з червоної, твердої, як камінь, цегли. І вежа цегляна, і мур навколо товстий, що ой-ой скільки треба бити його гарматами, щоб він розвалився. Але, думала, хто підступить під Шамотульський замок і з скількома гарматами, щоб поваДив ці стіни? З Лукашем у Львові, наскільки знає, було всього дві гармати, а стіни монастирські від них упали. Правда, лише з допомогою зради заволодів граф монастирем. Та й Лукаш чомусь не спішить до неї. Коли це справді його замок, то належало б зустріти гідно свою жону… І нікого із слуг, щоб узяли від неї речі. На усі вікна дивилася: може, Лукаш з якогось стежить за нею? А Станіслав:
— Зараз покажу твій покій, Гальшко.
Покірно рушила за старим графом, а той, бачила, в замкові, як удома, бо стільки тут всіляких переходів та сходинок — заблукати можна. У повній тиші, нікого не зустрівши, не побачивши, йшли. Нікого живого! Як же вона тут зостанеться сама? Та вже Станіслав біля дверей, широких — на всю довгу червону стіну. Чекала, що за ними відкриється просторий покій, схожий на залу, але ні, приміщення, в якому опинилися,— довге, вузьке, наче галерея. А ще вужче віконечко, помережане гратами. Посередині ж широке дубове ліжко, поставлене ніби для того, щоб не було проходу до вікна.
Подолала перешкоду й чолом притулилась до скла, угледіла озеро, де вода була чорна, як дьоготь. Зграя качок підхопилася з очерету, видно, хтось налякав. Дивилася й далі на озеро, по одному березі якого дорога вела до лісу. Невідомо чому й здригнулася, угледівши на шляху вершника. Чи не Василь Наливайко, майнуло, спішить їй на поміч?
— Бачиш, як летить до тебе? — задоволено озвався Станіслав.
— Наливайко? — невільно зірвалося Гальшці з язика.
— Який Наливайко? Лукаш.— І далі, пояснюючи: — Ти, Гальшко, княгиня, ніколи не забувай про це. Козака ж Наливайка батько твій за вірність любив. І ти його можеш так любити, але тільки як слугу Й коли будеш мудра, Лукаш розпорядиться, щоб того Наливайка, слугу твого, узяти в град, аби завжди тобі був на очах, супроводжував карету, як ви з мужем виїжджатимете до Варшави або до Кракова чи Відня.
— Невже Лукаш такий добрий до мене?
— Якщо сама будеш доброю до нього, ні в чому йому не заперечуватимеш…
Не зводила очей з вершника, який усе ближче й ближче під’їжджав до замку. Була надія, що це не Лукаш, а Наливайко. Але ж ні, то все-таки він, муж її!
Не кажучи ні слова, кинулася до дверей: коли муж спішить до неї, то як не вийти йому назустріч? Боялася, що заблудиться, та сходцнки, на які натрапила, самі вивели Гальшку на подвір’я, де ще не розпряженою стояла її карета. Невже у граді нема жодного слуги, щоб прийняв коней, нагодував їх? На розкритій брамі зупинилася.
Притримав коня Лукаш — чи не впізнав Гальшку і брата свого, чи здивувався, бо не сподівався їх отак побачити? Не злазив з сідла, допитливо позираючи довкола. Тоді Станіслав:
— Тебе зустрічає жона твоя, Лукаше.
Тоді звела Гальшка руки — обіцяла ж Станіславові, що буде Лукашу доброю жоною, узяла коня за повіддя.
Здивовано закліпав очима Лукаш, не розуміючи, що діється,— адже зовсім не сподівався, що Гальшка отак поведеться.
Спішився, кинув повіддя, став у нерішучості. Гальшка сама обняла за шию Лукаша, припала головою йому до грудей, заплакала. Гірко, як ніколи до того. Жалібно схлипувала, шморгаючи носом, щораз втираючи очі. І ці сльози ніби розтопили лід. Обережно, однією рукою спочатку обійняв Лукаш Гальшку за плечі, другу поклав їй на голову.
— Заспокойся, не плач,— сказав тихо, лагідно.
— Ні, до того часу ридатиму, доки не пообіцяєш, що не уб’єш мене. За рану твою.
— Забудь про те.
— А ти забудеш, ніколи й нічим не дорікатимеш мені?
— Ніколи.
Сльози, що перед тим заливали Гальшку, раптом кудись поділися, зникли. Вона завела коня на подвір’я й не залишила його напризволяще — прив’язала. Осідланий, він стояв напоготові, щоб завжди міг Лукаш скористатися ним, на луки навколишні щоб виїхав або на озеро.
— Тепер за тобою піду, муже мій,— дала йому дорогу.
— Куди?
— Не знаю, але, певно, туди, де влаштуєш гостину.
— Справді хочеш гостину?
— Авжеж. Давно ж ми з тобою не бачилися, та й брат твій у нас.
— Але ж тут, у замку, ми зовсім одніг слуг нема.
— Тоді я тобі сама слугуватиму.
— Ні, Гальшко,— заперечив Лукаш.— Сьогодні твоїм слугою буду я.
— А я меду й вина принесу,— поспішив Станіслав.
— Звісно, аби й ти, брате, порадів з того, що жона з мужем врешті-решт разом, в яких ніякого минулого нема, тільки майбутнє!
Згодом вони сиділи утрьох у трапезній, поруч з покоєм, де стояло широке ліжко посередині й було вузьке загратоване віконце. Пили з великих дерев’яних кварт солодкий мед, наповнюючи їх по вінця. Заїдали холодним м’ясом — привіз його з собою Станіслав, бо в замку ніякої іншої страви не було. Гальшка пила нарівні з чоловіками, адже хотілося їй напитися, забутися й навіки заснути. Правда, зразу ж налякалася того, бо хіба не знає, не вірить, що Наливайко завжди і всюди знайде її. А може, й князь Слуцький. З ним би зосталася, якби Лукаш з гарматами не прийшов на Львів. Невідомо, де тоді й подівся Слуцький — чи з ним що сталося, чи вбив його Лукаш, як убили Зборовські Сангушка? Зірвалося з язика:
— Невже ти вбив його?
Захмелів Лукаш, бачила Гальшка. І Станіслав теж. Ледве здолав Станіслав недовгу відстань до дверей та й опустився на підлогу. Нащось, правда, поклав порад з собою шаблю. Невже, щоб Гальшка нікуди не вийшла з трапезної? Підхопилася рвучко — й до Лукаша. Злякано сахнувся той убік, не розуміючи, що коїться, а Гальшка:
— Муже мій, суджений!
— Облиш.
— Але ж я жона твоя! — І далі: — Скажи, брат твій шаблю не мене не підійме?
— Не тільки він, а й я не підійму, не бійся.
— Але що зробиш, коли скочу раптом на коня?
— Якого ще коня? — не зрозумів Лукаш.
— Твого коня, твого.
Але Лукаш, не слухаючи Гальшку, сіпнувся до брата, намагаючись підняти його з підлоги. Шаблю Стані-славову відкинув, самого його потяг до столу. Знову поставив перед ним келих з медом.
— То я візьму твого коня, чуєш? — знову озвалася Гальшка до Лукаша.
— Бери, чого ж, адже тепер ти тут господиня!
Зачекала якусь мить Гальшка й, не проказавши більше нічого, подалася до дверей. На порозі зупинилась — ні Лукаш, ні брат його не звертали на неї жодної уваги. Гальшка зійшла на замкове подвір’я, дивуючись: невже в усьому граді, крім них трьох, більше нема нікого? Повагавшись трохи, вона швидко скочила в сідло, адже казав Лукаш, що й коня вона може взяти, і все інше, бо ж у Шамотульському замкові вона повноправна господиня!
— Що з тобою, брате, якийсь ніби сам не свій…
Тому що душа в мене дуже болить…
— Одружився б тоді.
— Ще раз?
— Правда, ще раз, тільки вже не так, як перще. Щоб ніхто не постав проти твого шлюбу: ні король, ні церква, аби хоч трошки щастя пізнав.
Вдячний Семен Олелькові, братові, бо інший хто б отак турбувався про нього? Гальшка, можливо, була б йому гарною жоною, та Сигізмунд-Август скасував той шлюб, визнавши його недійсним. Хоч княгиня Беата не згоджується з тим і Острог відтоді за князем Слуць-ким. Ні разу, правда, не навідався туди, хоч від Луцька до Острога не такий уже далекий шлях. Олелько ж чекав на Семенову відповідь, а той:
— Мавка ота, пам’ятаєш, що врятувала нас від бурі… Ніколи не бачив, не зустрічав її?
— Навіщо вона тобі?
— Не кажи, таких, як вона, більше нема. Ще й ім’я яке — Флора!
— Поганське якесь, хлопське, і краще тобі поїхати в Острог, хоч би подивився, що там за маєток.
— Якщо хочеш, ОЛельку, то тільки з тобою.
— Не відмовлюся, знаючи, що княгиня Beaja добре нас зустріне.
— Думаєш, в Острозі вона?
— Де ж їй іще бути?
Але спочатку, думав Семен, треба на озеро, щоб зостався там на самоті, наодинці сам із собою.
Притримав коня, коли опинився на березі. Безвітряно наче, а очерет шумить, і по воді кола розходяться, чого б то? Поволі рушив понад берегом. Чого шукає тут?
Невже тільки тиші і спокою? Наче у відповідь йому з густого лозняка неподалік почувся дитячий плач. Стрепенувся — де могла узятися тут дитина? Найближче до озера їхній з Олельком маєток, а всі оселі віддалік, де родючіша земля, що на ній можна сіяти жито й овес: поблизу ж озера суцільне болото. Тільки плач усе виразніший і виразніший. Облишив коня Семен, а сам у кущі. Там біловолосий хлопчик у білій сорочечці й таких же полотняних штанцях бігав по лісовій галявині. Затих, коли Семен показався, закліпав винувато очима.
— Чого плачеш, хлопчику? — запитав Семен.— Заблудив, чи що?
Не відповідав. Здивування його, видно, ще не минулося. Узяв тоді Семен хлопчика за руку, повів за собою. Не супротивився той, виявляв покірність, доки не вийшли на берег озера. Тільки тоді запручався, кричучи:
— Ще вб’єш мене, утопиш!
— Чого б це я тебе топив?
— Бо ти упир!
Мерщій у гущавину кинувся, а Семен за ним, питаючи себе: навіщо йому цей дивний хлопчик, що сам, боячись лише упирів, блукає по лісі? Спитав, коли зупинив хлопця:
— Як звешся?
— Ніяк не звусь.
— Невже не маєш імені?
— Не маю.
— А як же батько тебе кличе?
— Нема в мене батька.
— А мати, якось же вона тебе називає?
— Князьком називає. Коли їй дуже сумно, то все чую: князьок мій!
— Де ж вона, твоя мати? — спитав Семен, позираючи на озеро.
— Не знаю, залишив їх з Євлампією.
Завжди думав Семен, що є на світі одна Євлампія, яка вигодувала, випоїла його своїм молоком, а виходить, є ще одна, незнана? Міцно склепив повіки, а коли отямився, хлопчика вже не було. Вернувся до свого коня: чи не привиділося оте все йому?
Олелько тим часом уже приготувався й не міг дочекатися брата. Сердився, з усього видно було, а нічого не сказав, не попрікнув Семена, який, уже сідаючи в карету, раптом загукав:
— Мамко, Євлампіє!
— Бачив, як з кошиком пішла до лісу,— відказав Олелько.
Зітхнувши тяжко, вернувся до карети Семен, зручно влаштувався в кутку: нащо все-таки везе його Олелько в Острог? — не розумів. Інша справа, якби взяв Гальшку, стала вона його жоною — скасовуючи адже їхній шлюб, король Сигізмунд-Август скасував і майнову угоду з княгинею Беатою. Чи Олелько тільки для того везе його в Острог, щоб уклонитися княгині Беаті, погорювати разом з нею над долею Гальшки? Хоч чи не може бути, щоб Лукаш і Гальшка були зараз в Острозі? Як з ними зустрінуться?
В кареті з братом Олельком їде Семен, а відчуття таке, наче він знову з Антонієм. Сталося так, що одночасно прибули вони до Львова — Семен з Антонієм і Лукаш. Ще тільки закрилася за Семеном монастирська брама, а княгиня Беата настирливо, наполегливо: дуже хочу, мовляв, діти мої, щоб одружилися ви, взяли шлюб. Гальшка ж, нічого, видно, не знаючи, в якій вона небезпеці; нащо так поспішно, мамо, хай краще ми з князем Семеном набудемося, надивимося одне на одного! Відповіла княгиня: надивитеся й набудетеся
одне з одним, як візьмете шлюб, мужем і жоною станете.
Згадував Семен: дивною йому тоді здалася Гальшка. Зразу, як тільки княгиня Беата вийшла з покою, з докором вона до нього:
— Чом ти не такий, князю?
— Який не такий?
— Як Дмитро Сангушко.
— Усі такими, як Сангушко, бути не можуть,— образився.
— Головою за мене наклав Сангушко.
— Хочеш, щоб і я наклав за тебе головою?
— Не ображайся,— отямилася, заперечила.— Бо справді не хочу, щоб ще хтось умирав за мене, страждав. Тим більше ти, Семене, що від мене тільки одну радість повинен мати, більш нічого. Так що все зроблю, аби тобі було добре.
— Коли ніхто тобі в тому не перешкодить.
— Ніхто.
— А Лукаш?
— Навіщо я йому? Та й коли розумний, то хіба не відступиться, зрозумівши, що не хочу я його?
— А мене хочеш?
— Хочу, вже сказала, хоч полюблю згодом.
— Як забудеш Сангушка?
— Ні, Дмитра не забуду, хоч це тобі й прикро, Семене.
А в Семена перед очима Флора. І Гальшка, певно, відчувши, що думками своїми він не з нею, несподівано відступила від нього, заплакала. Затихла згодом, заспокоїлася, тільки чомусь зовсім не дивилася на Семена. А після того, як в монастирському храмі обмінялися перснями, нахилився Семен, щоб поцілувати Гальшку, вона легенько відсторонила його від себе. Сумно від того, печально стало йому, аж пошкодував: нащо послухався Антонія, краще б, думав, зостався в Луцьку, по всіх усюдах розіслав людей, щоб відшукали Флору. Весільна гостина теж була сумна. Й коротка, що всього тільки по кварті солодкого церковного вина встигли випити, як Беата:
— Діти, все для вас я приготувала.
Взявши обох за руки, завела княгиня Беата Гальшку й Семена до просторої келії, убраної трохи краще, ніж звичайне житло черниче. Перехрестила спочатку Гальшку, потім Семена й щільно причинила за собою двері. Мовчки Гальшка й Семен дивилися одне на одного, а потім разом, ніби змовившись, підступили до вікна, за яким гомонів Львів. Келія була високо над монастирською брамою. На ближчих деревах грілися на сонці горобці. Тільки це чомусь запам’яталося Семенові, більш нічого, бо перед очима знову зринула Флора, молода русаля, що вийшла з води й у воду повернулася. Гальшка ж, запримітивши, що з Семеном щось діється, затурбувалася, спитала:
— Що з тобою, князю?
— Боюся чомусь.
— Та ж за монастирськими стінами ми, як у фортеці.
— Які теж іноді падають.
— Фортеці — правда, але не монастирі.
Теплінь одразу розлилася по душі, бо думав, чи не насправді любить Гальшку, одну її, нікого іншого, адже ж жона вона його, навіть Флора нічого вже не змінить, якби несподівано і з’явилася. Та в ту ж мить, коли сам себе переповняв найніжнішими почуттями до Гальшки, раптово пролунав постріл. Стрепенувся, а Гальшка:
— Не бійся, то грім.
Та за першим пострілом — другий. I княгиня Беата, несподівано вриваючись до опочивальні:
— Біда!
Граф Лукаш у цей час уже захопив Львів й по монастирю вдарив із гармат. Хтозна, де тоді поділася Гальшка, де вона сховалася, а Семенові хтось кинув шаблю до рук — виявилося, що й варена смола в ченців напоготові. Чи вже таке бувало, що всякі найманці з облогою йшли на них? Перший штурм-відбили, скидаючи униз кожного, хто якимсь чином опинявся на стіні.
Чекали, що найманці Лукашеві, трохи перепочивши, знову підуть на штурм, так ні, гармати лише кілька разів ударили й замовкли. Виявилося, що Лукаш викликав на переговори княгиню Беату, вимагаючи, щоб віддала вона йому свою дочку. За те пообіцяв залишити за Беатою Острог і всі інші її маєтності, достатньо, мовляв, багатий він, що нічого із статку князів Острозьких не вимагає. Але тверда й рішуча була княгиня Беата, ні на що не погодилася. Перекрили тоді найманці Лукашеві міський водовід, залишили монастир без краплі води, щоб довго не могли витримати. На прохання отця Бенедикта, настоятеля, об’явився тоді Антоній перед захисниками, у чорній сутані, з дерев’яним хрестом на грудях, і сам чорний, ніби обсмалений:
— Без води умремо,— звернувся до Беати.— А Гальшці твоїй, молодій, жити й жити, бо ще ж нічого не бачила на світі. Тому розпорядися, княгине, розкрий браму монастирську.
— А князь Семен як?
— Утішиться якось.
Винувато дивилася на Семена Беата, а він мовчав, нічого не казав, думав: краще б зостався вдома, у Луцьку. Усі, бачив, чекають на нього, бо ж вирішується доля не тільки його одного і Гальшки, і сказав, зітхнувши:
— Видно, не судилося нам з Тальшкою бути разом.
Послала Беата Антонія до Лукаша, а Семена змусила
одягтися в чернечу одіж, мовляв, тільки так безпечно з монастиря вийдеш. Скорився Семен, низько на очі натяг капюшон, похилив голову, що й справді став схожий на ченця. І Антонієві у супровід, а з ними ще кілька справжніх ченців. Лячно було, але на них тільки зиркнув Лукаш і до Антонія:
— Як вона там, жона моя, жива?
— Жива.
— А він?
— Хіба знаю, про кого ти питаєш? — до нього Антоній.
— Слуцький отой, що по-зрадливому украв мою жону.
— Ніякий він не злодій, князь Слуцький, а справжній шляхтич,— заперечив проти того Антоній.
— Однаково я голову йому за те знесу.
— Перед сеймом відповідатимеш.
Не зважив на те Лукаш, значно пильніше тепер придивляючись до ченців звіддалік:
— Хто такі і чого їм треба?
— На моління до Риму йти зібралися.
— Чого ж тоді роти пороззявляли?
…По-справжньому отямився Семен, коли повернувся
в Луцьк. А що далі було у Львові? Чи шукав його Лукаш? І що сказала графові княгиня Беата?
…Несподівано Олелькові й Семенові зустрілася карета, а в ній воєвода Подільський Андрій Малецький, кремезний, великий, як гора. Розказали йому, куди їдуть, а Малецький:
— Острог від вас нікуди не дінеться, краще поїдьмо в Кам’янець. Погуляємо трохи, загостюємо! Чи, може, не подобаюся я вам чимось?
— Таке кажеш, воєводо.
— То чого ж упираєтесь? Та й в Острог часом тільки Зофія, жона Василя-Костянтина, наїжджає, а Беата неначе у воду канула, всю Річ Посполиту об’їдете, а її не знайдете.
Зрозумів Семен, що в Острог їм справді нічого їхати, і згодився завернути до воєводи Подільського. Щиро зрадів тому Малецький, раз по раз повторюючи:
— Загуляємо, загостюємо!
В одну карету сіли всі троє, а друга, порожня, їхала позаду. В об’їзд Острога подалися у Кам’янець. Ма-лецького в Луцьку раз приймали, а в Кам’янці ні Олель-ко, ні Семен не були. Тепер, думав Семен, побачить він ще й Кам’янець, головне подільське місто, про яке багато чув. Перед очима ж чомусь стояв отой дивний хлопчик, який шугонув у хащу, чи зустріне ще його колись, тільки чому думає про нього?
Під вечір, коли наблизилися до Кам’янця, попередив Семен:
— Тільки на день-два затримаємося у тебе, воєводо, не більше.
— Добре, але ж зарані навіщо про те говорити, коли ще й до місця не доїхали?
Пильно придивлявся Семен до Кам’янця, міркуючи: недаремно хтось назвав так місто, все воно з каменю. І річка в глибокій кам’яній ущелині. Аж дивно, як пробила вона там собі русло? На високій скелі стоїть дім Малецького, теж кам’яний, навіть дах на ньому з кам’яних плиток.
— Дивіться, дочка моя, одиначка! — радісно розсміявся Малецький. Простоволоса, бачили, стояла на брамі.— За нею все піде, увесь скарб мій! — І, зіскакуючи додолу: — Не чекала, Марино, що я повернуся так скоро? Гостей ось по дорозі перестрів!
— Знову якихось п’яниць! — сердито насупилася Марина.
— Що ти, обидва ж князі!
— Однаково мені, і краще хай забираються геть.
— Не сором мене, воєвода ж я! — лагідно, тихо мовив до дочки Малецький.
— Який ти воєвода? Блазень, що завжди напоказ виставляєш мене. Наче я до смерті набридла тобі.— І до прибулих: — Навіщо приїхали до нас, чого вам треба? — І далі, не чекаючи на виправдання гостей, до Семена: — Хочеш, може, князю, мене заміж узяти? — Й поспішно, ніби боячись, що не встигне: — Бо тобі, князю, зовсім не бридкою, навіть гарною здаюся, як і батькові моєму, що не знає, за кого мене заміж віддати? Думаєте, з іншої причини привіз вас обох? — І майже плачучи: — А я не хочу нікого! Так що скажи їм, батьку, хай собі їдуть!
— Без відпочинку, Марино, без гостини?
— Хіба ж наш дім — шинок придорожній?
Не чекав, видно, Малецький, що так усе повернеться, веселість і безтурботність його ураз кудись поділися, спохмурнів він, винувато дивився то на Олелька, то на Семена, неначе кажучи: бачите, що сталося, та хіба ж я у тому винен? На те Семен:
■— Нічого, воєводо, іншим разом у тебе погуляємо.
— Чому іншим, тепер! — І до коней, за повіддя їх, щоб завести на подвір’я. А Марина теж з іншого боку до коней:
— Облиш, батьку, нащо вони нам, чужі?
Несподівано згадалася Сигізмундові-Августові циганка Гальшка. Задля того тільки, щоб викликати невдоволення королеви, завів її до свого палацу. Де тепер вона? Узяв її собі за жону Мартин Зборовський чи ні? Нічого не знає про те, бо воєвода Зборовський уже давно не наїжджає ні до Варшави, ні до Вільно. І зразу ж: хоч думає, що владарює над Річчю Посполитою, а вельможі всі не дуже слухаються його. І знову подумав про циганку. Можливо б, краще було, якби залишив її в себе? Не для того, звісно, щоб зробити королевою — того б йому ніхто не простив, а щоб мав утіху, хай би породила йому сина. Адже батько, старий Сигізмунд, хіба не мав такого від Катерини Костелець-кої, тепер той його названий брат у Вільно служить єпископом.
Ненавидить Сигізмунд-Август королеву, як іще нікого до неї, бачити її не хоче, щораз утікає з Варшави то до Кракова то до когось із магнатів на полювання. Зараз же на довгий час зостанеться у Вільно. Згадав: Катарина перед самим від’їздом раптом зауважила:
— Так ненавидиш мене, що й під одним дахом зі мною жити не можеш?
— Помиляєшся, королево,— заперечив,— адже завжди ти мені люба і мила.
— Чому ж утікаєш?
— Не втікаю, а на Литву їду, бо там ще забудуть, хто у них є король і князь.
— Тоді візьми й мене з собою,— попросила.
— Ні, королево, не візьму.
— Як же тоді розуміти мені, коли кажеш, що мила я тобі й люба?
— Так воно і є насправді, але ж за час поїздки можу й перемінитися, зненавидіти тебе, а те навіщо тобі, королево?
Проти такого нічого не перечила Катарина, тільки зловтішна усмішка промайнула по її обличчю, а може, те Сигізмундові-Августові здалося? В душі ж все одне невдоволення — хіба розумно повівся з Катариною? Не краще було б прямо сказати королеві, що не терпить він її? Й за ту зневагу, що виявляє до нього королева, за глум, хіба не повинен їй мститися? Тільки як? Що може вдіяти, щоб надовго запам’ятала його мсту?
Найкраще б посадити її в темницю, але ж хіба не постануть тоді проти нього і король Фердінанд, і цісар Максиміліан, і церква, і папа римський? Одне, що можна,— заштовхати Катарину в карету — і геть на задвірки, хай вертається на угри. Тоді хоч зможе виправдатися: спадкоємця . йому не дала,
мовляв, не про себе ж дбає, а про майбутність Речі Посполитої.
Має таку думку, щоб невдовзі у Вільно й військо було польське, аби скрізь по більших і менших містах сиділи польські воєводи. А перед очима знову циганка. Не розумів чому, а хотів би з нею побачитися Сигіз-мунд-Август. Ще раз щоб вийшов на Краківське передмістя, а там вона. Не знав тільки, що вчинив би. Знову завів би в палац чи пройшов мимо? Серце болісно стиснулось — король, а карається і страждає, як останній хлоп. Кинувся до дверей, за якими чулися кроки — Гаштольд, певно, воєвода Віленський ішов, що по нього послав,— перш, ніж зібрати на раду вельмож цих, переговорить, порадиться з Гаштольдом. Щоб знав, як поводитися йому з панами литовськими, як говорити з ними, домагатися свого чи де в чому й поступитись, щоб у майбутньому все зробити по-своєму?
Та, замість воєводи, на порозі з’явився Миколай Радзівілл — Рудий. Коли вперше побачив його, то аж здивувався: увесь вогняно-червоний, невідомо, де
й узявся такий у роду Радзівіллових, інші ж, яких знає, Томаш Радзівілл, наприклад, зовсім звичайні. Перед смертю дуже просив Томаш за Миколая, мовляв, вірою і правдою я тобі служив, королю, і Миколай буде такий. Тільки не наблизив того до себе, навіть забув про нього.
— Сподіваюся, не гніваєшся на мене, королю? — зразу заговорив Рудий.
— За що?
— Що отак, без усього я, не зачекавши, коли покличеш мене, з’явився?
Зухвалий, настирливий,— подумав про Рудого Сигізмунд-Август, чого хоче? Невже, щоб виконав обіцянку, дану Томашеві Радзівіллові, зробив Миколая маршалком чи канцлером? Але за що? Що вчинив доброго він для Речі Посполитої? І для короля? Того мало, що князь Юрій Радзівілл, батько Миколаїв, довгий час був гетьманом Литовським.
— Річ Посполита велика,— сказав,— а я…
— Один! — поспішив за королем Рудий.— Як і кожний із нас.
— Кожний?
— Так, бо кожний із нас врешті-решт зостається один, найприкріше, коли відмовляються від тебе друзі, приятелі, з якими хліб-сіль їв, вино-мед пив.
— На щось ніби натякаєш, князю. Від когось я відступився, та все пам’ятаю, що казав мені Томаш.
— Не про Томаша я.
— Про кого ж тоді?
— Про сестру твою, княгиню Беату, адже просить заступництва від тебе.
Зрозумівши, що Сигізмунд-Август несподівано розсердився, замовк Миколай, але не причинив за собою дверей. Не для того ж прибув він до Вільно, щоб нічого не домогтися від короля? Беата доручила йому бути її довіреним, через те хоче прислужитися княгині і Гальшці Миколай, щоб з більшою прихильністю ставилися вони до Радзівіллів: все-таки Острозькі й Рад-зівілли майже родичі. А вже Сигізмунд-Август:
— Що ж Беаті потрібно?
— Граф Лукаш на переговори не йде.
— То що ж я?
— Сто тисяч золотих готова княгиня заплатити, аби тільки повернути Гальшку в Острог. Маєш * тому, королю, умовити графа, хай візьме ті гроші.
— Але ж то дуже велика ціна, хіба так багато Гальшка коштує?
— Не знаю, королева твоя може більшої варта.
Неприємно одразу стало Сигізмундові-Августові, але
не показав того, лише підвів очі на Миколая Рудого:
— Чому ж усе-таки вимагає Беата, щоб відмовився Лукаш від Гальшки?
— Не люба вона йому.