— Але чому ж тоді так бореться за неї?
— Заради помсти, із зненависті тримає Гальшку . в темниці.
— І я мушу її з тієї темниці визволити?
— Звісно, адже ти над Річчю Посполитою стоїш й над нами всіма.
Правда, одразу подумав Сигізмунд-Август: над усією Річчю Посполитою він, над кожним магнатом і над кожним хлопом, над князем Радзівіллом і над графом Лукашем. Але що може, коли сам кинув Гальшку у руки графові — за те, що багато всяких послуг зробив
йому Лукаш, адже молодість їхня разом проминула. Звісно, трохи й з інших міркувань. Реформат Лукаш, як і багато інших вельмож у Польщі,— через нього щоб поширив свій вплив на всіх реформатів, аби завжди прихильні були до Речі Посполитої, особливо до короля. Щоб на майбутньому сеймі всі стояли за нього. Бо реформатство довго не протримається, папа римський і єпископи католицькі, поставлені Римом, не допустять до того, так принаймні твердить Чарнков-ський, а Миколай Радзівілл, нічого того не знаючи, вимагає, щоб він сам усе зламав. Хіба Річ Посполита простить йому тоді? Усяке діло вимагає жертв, в усякій боротьбі вони бувають, то чому Гальшка не може стати тією жертвою, що об’єднає реформатів і католиків навколо короля? Нехай племінниця його Гальшка, а що з того? Коли навіть матір свою, королеву Бону, не пошкодував, випровадивши з Польщі. Сказав рішуче:
— Даремно, князю, нічого я для Гальшки зробити не можу.
— Не можеш чи не хочеш?
— Можливо, так точніше — не хочу.
— Невже, королю, ти такий жорстокий, що серця не маєш?
Кров шугонула Сигізмундові-Августові одразу в обличчя. Як він сміє, Рудий, що дозволяє собі? І далі: навіщо ж йому такий канцлер чи маршалок? Але стримав себе, сказав:
— Помиляєшся, князю, серце тут ні при чому.
— Не помиляюся, бо якби мав серце, то хоч би трохи пожалів матір свою.
— Ти що собі дозволяєш, князю? — не стримався Сигізмунд-Август.
— Ні, скажу вже все, що думаю, і про безсердечність твою, і про безплідність.
Застогнав болісно Сигізмунд-Август, заперечуючи в душі: зовсім не безплідний він, даремно каже про це Рудий! Чи, може, вдвох з Катариною змовилися вони проти нього? Тоді обох треба знищить! Покликав одразу сторожу Сигізмунд-Август, а Радзівілл:
— Не треба, королю, я й сам піду від тебе.
Спересердя зірвав Сигізмунд-Август шаблю зі стіни,
щосили змахнув нею, наче рубаючи голову Рудому. Потім безсило опустився в крісло, потягся рукою по кварту з медом. Сподівався знайти у Вільно спокій, відпочинок, а тут ще більша гризота, не дай бог ще й Беата об’явиться, про яку нічого більш не хоче знати і про дочку її.
Щоб не думати більше ні про Гальшку, ні про її матір, княгиню Беату, ні про Миколая Рудого, знову викликав сперед очі циганку. Хоч теж вона на ім’я Гальшка, але думати про неї набагато приємніше. Міг залишити її в себе, а чомусь віддав Зборовським, тим, певно, образив воєводу й, коли той тепер об’єднається з Рудим, то хіба мала небезпека від них?
Коли королівська карета підкотила до воєводського палацу, то визирнув у віконце Сигізмунд-Август, очікуючи на Гаштольда. Та замість воєводи побачив циганку. Стрепенувся з несподіванки: невже вона, Гальшка, про яку щойно думав? Збагнув швидко: лише схожа на Гальшку. Але хто ж така? У довгому чорному вбранні, що волочилося по землі, а сама простоволоса, із засмаглим обличчям, з усього видно — не боїться сонця. Власноруч розчинила дверцята:
— Воєвода тобі щиро вдячний, королю.
— А ти?
— Я? — перепитала.— Для мене це теж велика честь.
— А хто ти?
— Хіба не знаєш мене, королю? Барбара, жона воєводи твого, Гаштольда.
— Тоді радий з тобою познайомитися, Барбаро.
— І я рада, королю. Хоч ніякої вигоди від тебе не потребую. Бо все маю, аби муж…
Не договорила, несподівано спохмурніла, похиливши голову, ніби раптом чомусь пройняло її невдоволення.
— Про мужа згадала, може, щось йому від мене потрібно? — запитав Сигізмунд-Август.
— Ні, королю, вже і йому нічого не потрібно, вмирає він, відходить з життя.
Перехопило дух Сигізмундові-Августові: як же так? Адже недавно, як не прийняли його кияни, приїжджав до Варшави. Ще наполягав тоді, щоб Гаштольд вернувся до Києва, прийняв там воєводство, а він — ні/ краще, мовляв, коли на Київське воєводство призначиш когось іншого. Порадив князя Василя-Костянтина Острозького, мовляв, його і Київ прийме, і по твоїй волі чинитиме, хоч би із вдячності за те, що не спіткала його така ж доля, як Дмитра Сангушка. Зовсім ще не старий Гаштольд, а життя відходить від нього, чому?
Мовчки обійняв Барбару, чолом своїм торкнувшись її чола, а вона:
— Може, глянеш на нього?
— Коли я вже тут, то гляну.
— А інакше б ні, не приїхав?
— Ще й як би поспішив, коли б знав, що тебе тут зустріну, Барбаро.
— Що я тобі, королю, чужа жона?
— Яка дорожча мені за королеву.
— Отак одразу? — озираючись здивовано, підняла на Сигізмунда-Августа очі Барбара.
— А хіба не можна?
— Чому ж тоді сумніваєшся?
— Одна зостаюся, і від того печаль велика в душі моїй.
— Одною не зостанешся, ні.
— Не втішай мене даремно, королю, бо хто вдову візьме?
— Хтось, може, й знайдеться, не всі ж бо вдови до кінця днів зостаються самотніми.
Болісний, тяжкий стогін долинув у цю мить згори, і Барбара залишила Сигізмунда-Августа одного. З’явилася потім, коли ще не встиг отямитися він:
— Хоче тебе бачити, королю.
Покірно рушив за Барбарою Сигізмунд-Август, хоч з умираючим уже не хотів зустрічатися — навіщо? Навіть біля батька свого не міг довго всидіти, коли той помирав, а воєвода ж йому зовсім чужий. На білому ліжку лежав Гаштольд, у покої, де все було біле, чисте — білі стіни, білі вікна, фіранки на них теж, і дим від ладану прозорий, схожий трохи на вранішній туман, що маревом стоїть над озером, над очеретами. На мить занімів Сигізмунд-Август, а потім рішуче підступив до ліжка Гаштольдового, кажучи якомога доброзичливіше:
— Що ж це, воєводо, ти отак раптом, адже молодий ще?
— Хіба пошесть розбирає? Всіх однаково косить, старих і молодих. Хоч би Київ згадай, скільки там людей загинуло.
— Київ, сподіваюся, тут ні при чому?
Тамуючи біль, ураз міцно заплющив очі воєвода Гаштольд, а король подумав про Київ, який відтепер і довіку, як каже Гаштольд, зостанеться під Річчю Посполитою. Київ, про який кажуть, що він мати міст руських. Київ, на який король польський Болеслав Хоробрий ходив і заволодів ним, що половина війська його там оселилася. Чи тому й занедужав Гаштольд, що Київ його не прийняв? Може, це зламало воєводу, знищило, чому б інакше казав, що всьому виною київська пошесть? Чи непокора київська, як пошесть, перекинеться до інших руських міст?
Але ж Барбара… Знову, як і раніше, широко розплющеними очима дивиться вона на короля, ніби чогось чекаючи, сподіваючись від нього. Чого?’Якби міг здогадатися… Скориставшись тим, що Гаштольд впав у безпам’ятство, поклав Сигізмунд-Август Барбарі руки на плече:
— Справді? Зовсім самотньою зостанешся?
— Справді.
— Хіба не маєш сина або дочки?
— Була дочка, та пошесть забрала її.
Знову пошесть! Чому вони з Гаштольдом говорять про одне й те ж? Насупився, набрав суворого вигляду:
— Хай пошесть, Барбаро, але ж ти жінка чи ні? Не безплідна, як знаю, і могла б народити й сина, щоб став він воєводою, як батько.
— Того б ще раз не перенесла.
— Чого?
— Щоб з’явився на світ і пішов з нього.
Мовчки дивився Сигізмунд-Август на Барбару, яка в цю мить знову нагадувала йому циганку Гальшку. Намагався збагнути: що в них обох спільного — у простої циганки і шляхетної княгині? Гаштольд у ту мить тяжко застогнав. Нахилився до нього Сигізмунд-Август, а той:
— За Річ нашу Посполиту в тривозі я.
— Не треба. Велика й могутня наша польська ойчизна.
— А треба, щоб була ще могутніша. Після моєї смерті, королю, і після твоєї. Тільки хто посяде по всьому на трон польський?
— Хто ж інший — син мій! — відповів, не роздумуючи, Сигізмунд-Август.
— Де ж візьметься він у тебе?
Кров одразу хвилями шугонула до обличчя Сигізмун-дові-Августові. Значить, про його безплідність вість до найвіддаленіших куточків Польщі долетіла! Ніхто інший — Катарина про те постаралася, щоб у кожному граді тепер тільки й мови було, що залишиться без спадкоємця Сигізмунд-Август. Не дивно тому, що кожному вельможі мариться корона польська. І в першу чергу Зборовському.
— Обманула мене Катарина,— заперечив.
— Не обманула.
За це, за зраду, схопився за голову Сигізмунд-Август, повинна навіть життям заплатити Катарина! Жодного дня більше не дозволить їй лишатись у Варшаві. І хай король Фердінанд скаржиться папі — не боїться він того, адже папа римський, коли хоче, щоб утримував Сигізмунд-Август Польщу в католицтві, повинен і гріхи йому прощати, більші й менші! Мерщій потім кинувся до дверей Сигізмунд-Август, не сказавши більше Гаштольдові жодного слова, не попрощавшись із ним. До своєї карети, де Барбара стояла біля навстіж розчинених дверцят:
— Не гнівайся за те на мужа, королю, бо він і до мене такий недобрий.
— Хоч того й не заслужила, була Гаштольдові вірною жоною.
— Дуже вірноюг хоч це й заважало мені…
— Що заважало?
— До тебе, королю, з прихильністю і любов’ю бути.
Здивувався цьому Сигізмунд-Август, розміркувавши
враз: може, це якраз і найкраща нагода дошкульно допекти Гаштольдові?
— Коли хочеш, Барбаро,— запропонував,— проїдь-мося трохи у моїй кареті.
— Як хочеш, королю,— згодилася Барбара.
Ударив дверцятами Сигізмунд-Август, і карета одразу рушила з подвір’я воєводського в супроводі сторожі, яка їхала і попереду, й позаду. Через усе Вільно, мимо палацу великокнязівського, нестримним галопом помчали за місто.
— Скажи, хоч куди везеш мене, королю, і що надумав? — спитала Барбара, зиркнувши у віконце.
— Нічого більше не надумав, тільки щоб стала жоною моєю, королевою польською.
— Але ж муж мій, воєвода Гаштольд, ще живий?
— Ні, королево, тепер я твій муж, а воєвода Гаштольд мертвий, нема вже його.
Не знала Зофія, чому раптом приїхала в Острог. Невже задля того, аби тільки переконалася, що, як і раніше, він на високій горі, цей родинний град князів
Острозьких. Обмитий осінніми дощами замок, чорний, де-не-де каміння вкрите мохом. Міцний, що переживе й Зофію, і Василя-Костянтина, й інших Острозьких. Треба б тільки дах оновити, але хто все те зробить? Опущений Острог, ніби нічийний, а вони, Острозькі, кому по-спразедливості повинен належати маєток, не мають права на нього.
А хто ж має? Князь Слуцький, якому віддала Беата Острог, і не показався тут. Сигізмунд-Август, потім, здається, комусь передав Острог під опіку, але кому? Невже графові Лукашу, що взяв Гальшку? А княгиня Беата куди поділася?
Ключі від замкової брами в Зофії відтоді ще, як з Василем-Костянтином і Дмитром Сангушком забрали звідси Гальшку, й від усіх покоїв, і від градської церкви, де довгі роки правив свою службу отець Феодосій. За те, що обвінчав Гальшку з Сангушком, вигнала його Беата з Острога. Ніде йому було подітися, то прийшов до них у Броди і там зостався.. За день до смерті покликав Феодосій Зофію, сказав:
— Тобі добре служив, княгине, і мужеві твоєму, Ва-силю-Костянтину, й усім Острозьким. Так чи ні, як ти думаєш?
— Зовсім так, Феодосію, ти був добрим священиком.
— Не тільки священиком.
Замолоду, згадала, коли ще живий був старий князь Костянтин, на Острог несподівано напали татари, і Феодосій, молодий, що тільки висвятився на священика, виступив із шаблею в руках. Поранений, потім закалатав в усі дзвони.
— І воїном був, отче, знаю,— доторкнулася до Феодосієвого чола.
— Він теж був воїном,— продовжив той.
— Хто, отче? — не зрозумівши, перепитала.
— Дем’ян.
Згодилася і з тим, бо раніше, ніж став священиком, прийшов до них з Гусятина із шаблею. Сподобався Василеві-Костянтину Дем’ян, тому залишив його при собі. Згодом Феодосій упрохав Василя-Костянтина, щоб віддав хлопця в науку до Києва, в Печерський монастир.
— У тому не сумніваюся,— підтвердила,— Дем’ян і воїном буде добрим, якщо треба.
— Люби й шануй його, княгине, бо ж Дем’ян до кінця зостанеться вірним Острозьким.
— Ти хіба не був вірний?
— Один раз усе ж зрадив.
— Мені?
— Острозьким. Так що вислухай мене, прийми сповідь.
— Адже немічний, слабий.
— Через те й хочу очиститися, доки маю трохи сили, язик поки повертається в роті.
Благально дуже, зі сльозами на очах дивився на Зо-фію Феодосій, яка присіла на краєчок ліжка, готуючись слухати, а він:
— Запали свічку, постав мені в узголів’ї.
— Навіщо, хіба не бачиш нічого?
— Не бачу, бо мертвий уже я.
— Не мертвий, живий і ще довго житимеш.
— Даремно, княгине, не втішай мене, адже на той світ не з мукою йду — з радістю.
— З радістю? — не зрозуміла того.— Хіба смерть радісна?
Ніби не почув Феодосій, не відповів нічого, сам до себе лише усміхнувся, хоч чекала, коли почне свою розповідь. А зрозумівши, що не дочекається, підвелася:
— То я піду, отче.
— Іди.
Через день після того не стало Феодосія. Помер він, так і не висповідавшись перед Зофією. Не сказав, коли ж то зрадив Острозьким. Чи не було того, чи передумав старий. Замість Феодосія священиком у Бродах став Дем’ян, про якого просив Феодосій, аби шанувала вона його. А хіба без того не шанувала б? Ось і в Острог взяла Дем’яна з собою, що, бачила, під свою священицьку рясу почепив шаблю, а в карету ще два пістолі поклав. Щоб її княгиню, захистити, від нападників лихих відбити, бо ж не тільки священик Дем’ян, а й воїн. А де ж він тепер, Дем’ян, чому полишив її одну? З височини угледіла: біля церкви замкової, де кілька невідомих могил з кам’яними хрестами на них.
Заспокоїлася, задивилася потім на Вілію в підніжжі Замкової гори, на похилені верби над водою. Хтось там несподівано з’явився на лавиці, ніби після втомливої, далекої дороги присів відпочити. Але ж чого звернув із шляху? Бо дуже гарна Вілія. Горинь теж хороша, а Вілія все одно набагато краща — тиха-тиха, що в безвітряну погоду й не чути, як лине вона. Чоловік же сидів не поворухнувшись, як чорна тінь. Хто такий? А хіба не однаково їй, мало хіба людей на світі, яких не знає й ніколи не знатиме?
Зійшла на кладовище:
— Не знаєш, Дем’яне… Казав отець Феодосій, що не завжди вірним був Острозьким, один раз зрадив. Не знаєш нічого про те?
— Про зраду ні. Син твій, Януш, на його вині. Міг навернути Феодосій Януша до віри православної, а не зробив того.
— Може, саме про це й хотів він мені сказати, але ж хіба з його боку то зрада родові Острозьких?
— Міг так думати Феодосій, байдужість свою вважаючи за зраду, що не зробив усього, що потрібно, аби Януш не відвернувся від народу свого.
— Сподіваюся, отямиться Януш.
— Ні, княгине.
— Не карай мене, Дем’яне.
— Хіба караю, кажу те, що є, бо де він тепер, твій Януш?
Справді, де він, первенець її, син найулюбленіший? Україну рідну, Волинь кинув, подався до Варшави, але чи знайшов прихильність у короля? І коли знайшов, сподобав Януша Сигізмунд-Август, то що дасть йому королівська служба? Гордий, не хоче залежати від батька, ніякої спадщини від нього не жде, мовляв, усього сам доможуся: багатства, слави, щоб вся Польща, Литва і Україна говорили про Януша Острозького. Але що ж міг вдіяти Феодосій, щоб Януш зостався з матір’ю рідною, з батьком? І ще добре, що не дорікнув їй за те, що заради сина й вона віри православної зреклася. Тяжко зносить це Василь-Костянтин, бо за віру свою стоїть до кінця. Упертий виявився, ніколи не думала, що так буде, адже замолоду, як побралися, дуже лагідний був, у всьому Зофію слухаючи. Хоч хіба й тепер її не слухає, не користується її порадами? І тоді, згадала, як їхали з Василем-Костянтином до Києва…
Почалося з того, що в дорозі розпечатав Василь-Костянтин універсал королівський. Не перечила в тому мужеві, бо думала: хіба не однаково — за київською брамою чи трохи раніше, в путі, познайомиться Василь-Костянтин з королівським указом, довідається, що в ньому? Адже самій теж хотілося заздалегідь знати, що чекає їх у Києві. І зразу пройнялася страхом, бо
257
9 П Угляренко князеве обличчя ураз почорніло, сповнився він гнівом: в універсалі чорним по білому було написано, що він, Сигізмунд-Август, своєю королівською волею навічно скасовує на Україні стародавнє право, запроваджуючи нове, якому всі повинні коритися, від останнього хлопа до найвельможнішого пана, що над ними всіма воєвода стоїть, князь Острозький, дбаючи за дотриманням права Польського, щоб усякий суд на землі київській чинився згідно польських статутів.
— Нічого в тому страшного,— зауважила, бо не зрозуміла, що так стривожило Василя-Костянтина.
— І це ти кажеш, жона моя?
— Не розумію, чому прийняв ти так близько до серця указ королівський?
— Бо все наше, українське, хоче знищити!
— Не забувай, що він володар Речі Посполитої.
— А я хіба не князь Острозький?
— То й роби, як князь Острозький: мудро, розважливо. Адже сам мені казав: що можуть Україна й Литва проти Польщі?
— Але ж те наше стародавнє право ще від Ярослава, від Володимира, за якого до смерті стоятиму!
— Й чого тим доможешся? Адже Сигізмунд-Август не тільки над Польщею, а й над Литвою, і тим, що повернеш королеві його універсал ні собі краще не зробиш, ні Києву. Замість тебе тоді Зборовського надішле до Києва Сигізмунд-Август.
— Тільки не Зборовського!
— Хай не Зборовського, але й від іншого одне лихо киянам, що може бути набагато гірший, аніж Зборов -ський.
— Що ж тоді мені робити, Зофіє?
— Воєводство Київське треба брати.
— Щоб право українське з його волі знищив, суд чинив згідно статутів польських?
— Варшава далеко, суд чинитимеш, як тобі совість звелить. Бо Київ — місто українське й до кінця таким залишиться.
Нічого більше після того не сказала князеві, адже бачила, як задумався. Правда, боялася, щоб Януш втручанням своїм не нашкодив, але він, видно, такий мудрий був, що змовчав. Послухався Зофіїних добрих порад князь і тепер у Києві, а Зофія з двома молодшими синами у Бродах, з тривогою очікуючи: чи не нашкодить Януш батькові — зрадив вірі, то хіба не може остаточно зрадити й вітця? Тоді весь гнів князів хіба не на неї впаде? В усьому буде винна, у тому навіть, що породила на світ Януша. Тільки вже Дем’ян:
— Чом раптом так задумалася, княгине?
— Тривог-бо й печалей багато на серці.
— Тривоги й печалі у кожного є.
— Значить, і в тебе є печаль, Дем’яне, чи тобі в нас недобре?
— Спасибі, княгине, не скаржуся.
— Звідки ж тоді твої печалі?
— Якби ж один я на світі, а то ж… Сестру Степанію князь Калиновський до себе в маєток забрав.
— Ну й яка біда в тому?
— Вродлива вона, а князь старий.
— Хіба нема нікого такого, щоб постояв за Степанію?
— Вся надія була на Василя, а він…
— Знаю, розказував мені про нього, кудись подівся, пропав. Тільки, думаю, об’явиться, прийде час, такі люди, як Наливайко, не пропадають безслідно, скоро почуємо про нього.
— Не почути б хотів, живого побачити.
— Може, й побачиш, чому б ні?
— Молюся за те, княгине, і за Василя, і за Степанію, і за малого Северина. Й коли б дозволила, то я б Северина до себе взяв.
— Щоб на зміну тобі став Северин священиком?
— Не проти, звісно, але такий вдався, що у священики не піде, в козаки швидше.
— Козаки теж потрібні.
— Щоб за Україну й за віру українську боролися…
Знову на галерею — чи там ще він, отой дивний чоловік, під вербою, на урвистому березі? Здивувалася: усе там, на одному місці.
— Не знаєш, Дем’яне, хто то такий, чого хоче?
Маленька річка Вілія, зовсім не Дніпро і навіть не Буг, а без упину котить кудись свої води, і нема тому ні кінця, ні краю. Ще не було на світі Антонія, а Вілія жила. І після його смерті теж хлюпотітиме в береги, розливатиметься під час весняної повені, і хтось інший сидітиме тут під вербою, слідкуючи за течією, думаючи свою думу. Тільки не про рай і не про пекло, адже нема їх, вигадка то все, щоб не так страждала людина, яка вже наближається до прірви, що ось-ось упаде, загине. Розумів Антоній — щасливі ті люди, що вірять,
і сам би хотів вірити, але віри у нього в душі нема, незважаючи, що все своє життя присвятив церкві.
Втомленим, розбитим почував себе, що й поворухнутися важко. Тому й на одному місці, хоч біле сонце сховалося за хмари і закрапав дощ. Не злякався того, мало хіба його за життя поливали дощі, замітали сніги. Були й сонячні, правда, дні, але дуже мало. Дорога ж до Риму далека, туди вже, може, й не дійде. Королева Бона, думав, даремно чекає його, щоб усе розказав їй про Річ Посполиту, про невдячного сина її. Чи не покарає за те бог Сигізмунда-Августа? Коли є він на світі, бо, можливо, то теж одна вигадка, як рай і пекло?
Докінчує свій вік Бона й думкою, певно, лине до Польщі. І він, Антоній, у далекій Італії теж хіба не думатиме про Польшу, про Україну? Адже тут багато дечого зазнав. Щастя… Ні, щасливим себе ніколи не почував, хоч перед ним відкривалися двері всіх палаців, і король його слухався. Бо щастя не в тому. А в чому ж? Щастя батьків у їхніх дітях, коли йдуть вони тим же праведним шляхом, примножуючи славу батьківську й дідівську. Щастя вельмож у збагаченні, мандрівних рицарів — у любові. А його, Антонієве, де щастя, в чому? Що власними ногами не одну дорогу зміряв? Якби судилося йому безсмертя, то тільки б те й робив, що ходив по землі з краю й до краю. Аби знав, де починаються всі ріки, звідки витікають, з яких джерел і куди потім вливаються. Й за водою далі, через моря… Коли вчився в Римі, в колегіумі, то іноді виїжджали на море, тепле, блакитне. Потім холодне Польське море побачив.
Заплющив очі: ось зараз воно й постане перед ним, море, буруни білих хвиль на ньому. А замість того валку возів побачив, запряжених волами, що помалу, не поспішаючи, тягли степом. Що за мара? Море ж хоче бачити, не степ. Даремно — вози й далі тяглися безкінечною валкою повз Антонія. Почув навіть, як жалісливо скриплять колеса, а над шляхом легка курява здіймається. Що таке, що з ним діється? Відганяв видіння, а вози все одно їхали перед ним, і на кожному візник у білій одежі, з широкополим брилем на голові. Як у того, що його, малого хлопця, посадовив з собою, дав батіг у руки. А далі що було? Чи все те правда, що зараз йому ввижається? Але ж виріс у Римі, де чумаків нема і волів теж. Чи якесь знамення сходить на нього? Ні з ким порадитися Антонієві, бо жодної душі такої, з якою б міг поділитися своїм болем і хто б його зрозумів і вислухав, жаліючи. Хоч тоді Марія й пожаліла його і врятувала, без зненависті в душі, а могла б і зненавидіти, чому?
Розуміючи свою провину, і привів тоді Марію в Гусятин, до Семена й Калини Наливайків. Через Антонія й Марія там надовго зосталася, бо ж бажаною гостею була в родині Наливайків. Усе сподівалася Марія, що прискаче в Гусятин Василь і здивується, побачивши її на Семеновому порозі. А як уже далі чекати не можна було, то Марія подалася до Львова, а він, Антоній, до Варшави. На роздоріжжі зупинилися, задивилися пильно одне на одного і мовчки кожен рушив своїм шляхом. Доки всевишній, чи хтось інший не підштовхнув Антонія, який наздогнав Марію, зупинив:
— Не все знаєш, Маріє, не все я тобі розказав.
— Що ж, кажи, отче,— покірно, тихо мовила вона.
— Кажу правду, Маріє, як на сповіді, дуже винний я перед тобою, але чи простиш мені, коли про все довідаєшся?
— Не може того бути, щоб переді мною ти провинився, адже життя мені врятував.
— Життя врятував, то правда, а від Наливайка тебе відірвав.
Чекала Марія, а він мовчав, не знаючи, чи сповідатися далі, чи скорше геть? Тільки вона:
— Як же ти, отче, відірвав мене від Наливайка?
— Сказав Василеві, що не хочеш ти більше його, відмовляєшся від нього.
Готовий був до всього, чекав, що Марія хоч би те скаже йому, що проклинає його, а вона:
— Ні, отче, ніякої твоєї вини нема в тому, так господові було потрібно.
— Не господові, мені.
— Це ти так думаєш, що тобі.
— А від віри православної хіба не відірвав я тебе?
— Нехай, прощаю те тобі.
— Справді?
— А хіба хочеш, щоб запалала гнівом?
— Хай гнівом.
— Бо відштовхнула тебе, не схотіла? — І далі: — Не треба, отче. І більше ні мене не спокушай, ні себе.
Відтоді не бачив Марії, та й коли тепер її зустріне?
І піднявся, угледівши: хтось від замку спускається крутими сходинками до річки.
— Зофія, княгиня.
— Невже це ти, отче? — зупинилася здивована.
— Впізнала?
•— Чому б не впізнала.
— І що скажеш?
— А що б ти хотів, щоб я сказала?
— З карети ж мене висадила.
— Хіба я зараз у кареті, отче?
— Кожен або в кареті, або в сідлі.
— До тих пір, поки колісниця не перевернеться чи хтось спритніший не виб’є тебе з сідла.
— Правда.— І зразу ж: — Жива-здорова, бачу?
— На ногах тримаюся.
— Нічого в тому дивного, що ж, не стара…
— Але й не молода.
— А що скажеш, коли До моїх літ доживеш?
— По тобі не видно, Антонію, скільки тобі років.
— Люди, може, й не розпізнають, а я лік веду.
— Я ж чомусь не рахую своїх літ.
— Бо щаслива, всім задоволена.
Хотіла заперечити, мовляв, яке її щастя, хіба можна про нього говорити? Щастя — це коли повний спокій на душі, нічого більше людині не хочеться, не бажається, всім вона задоволена. А в Зофії хіба спокійно на душі? Та вже Антоній до Дем’яна:
— Не думав, що колись із тобою зустрінемося.
— І господь, бачиш, звів.
— Господь, думаєш?
— А хто ж?
— Не знаю, може, доля…
— Якою господь вершить.
— Невже ти такий боговірний, Дем’яне?
— А ти, Антонію, хіба ні?
— Тепер ні.— І до Зофії: — Чи й тепер мене з карети виженеш, княгине?
— Не згадуй про те.
— Як можу, коли згадується.
— Дуже гніваєшся за те на Василя-Костянтина?
— Навпаки, молюся за нього.
— Що ж ти просиш від бога для князя мого?
— Аби ще довго ніхто колісниці його не перевернув і з сідла не вибив, рицарем щоб до кінця зостався.
— І я за те молюся. За князя й за дітей своїх.
— Тоді й за мене помолися, княгине.
Та мерщій від Зофії подався Антоній, на самий берег Вілії, до води, в якій відбивалося сонце, що вийшло з-за хмар, від чого зразу тепліше стало навколо. У далечінь, за ріку, вглядався, Зофія й сама задивилася туди, у простір, але нічого, звісно, там не побачила. Тільки Антоній:
— Вози, княгине…
— Ніяких возів, марево лиш одне.
— А в тому мареві… Не здогадуєшся, княгине, не знаєш, кого я бачу?
— Ввижається те все тобі.
— Хай ввижається, але ж то давнє моє минуле, бо тепер переконався я, що на цій землі народився, звідси пішов у світ.
Переконливо казав Антоній, не залишаючи ні для кого ні крацлини сумніву, бо справді давнє його минуле — не сумнівався Антоній у тому — несподівано наблизилося до нього. Зрозумів остаточно тепер, чому й тут, на Україні, й у далекій Італії, в Римі, одне й те ж видіння стояло перед ним — воли чумацькі й вози, і чоловіки всі в білому, у брилях солом’яних. А він у Римі пробував довідатися, звідки походить, де народився, як потрапив до Італії. Та ніхто ж інший — дід вивіз його на возі у степ, а потім відпровадив додому, щоб мати даремно не побивалася, мовляв, куди подівся? Але ж яка його мати? Нехай хоч на мить постане перед ним та, що навчила його мові українській, від якої перейняв і віру, що її сповідував і князь Ілія, й Василь-Костянтин, й багато інших людей на Україні: і міщан, і холопів, і вельмож. Окрім тих, що їх Антоній сам звів, намовивши перейти в католицтво, як учили його в колегіумі, в Римі. І Януша Острозького — до Відня задля того їздив. Й ні до кого іншого, до себе перемовив:
— Ні, це таки моя земля, рідна! — Й жахаючись: — Тоді ж це було, як дід у степу зсадив мене з воза. Чернець один, пам’ятаю, в такій же чорній сутані, як я зараз, перестрів мене, зупинив…
Заламав руки Антоній:
— Господи, тільки тепер мені треба було про це довідатися! Щоб усе згадав я, побачив? Чернець отой і забрав мене до Рима. А сам куди подівся? Чом більше ніколи не бачив я його, не зустрічав? Чи скажеш мені щось, княгине, поясниш?
— Поясню,— погодилася Зофія.— Але спочатку у град ходімо, отче, бо ж дощ іде.
— Така милостива до мене, княгине, що даси мені притулок?
— Хворий же ти, безсилий.
— І не отруїш мене?
— Що ти таке кажеш, отче, за що?
— За те, що сина твого я отруїв.
— Живі-здорові сини мої.
— Так ти думаєш. Януш душу отруєну має.— І після паузи: — 3 моєї то вини, княгине.
— Уже казав про те.
— Чого ж тоді не гніваєшся на мене?
— Яке пуття з мого гніву?
А тут Дем’ян несподівано:
— Чуєш, княгине, тепер знаю, здогадуюся, чому про зраду казав Феодосій. Адже ж кинув напризволяще Януша. Казав мені, що не міг здолати Антонія й, розсердившись, сказав: що ж, бери, чернець, собі князька!
— Каюся,— підтвердив Антоній,— за все каюся. За князя Ілію, Наливайка, Гальшку, Януша, за все, що вчинив лихого. І коли є бог на світі, то помелися за мене.— Й зненацька: — Ні, навіщо? Адже нема ні раю, ні пекла, ні бога нема — один світ і безкінечний плин Вілії та багатьох інших річок. І смерть моя, що наближається, бачу я її, княгине, ось вона, в тому мареві, що клубо-читься за Вілією. Мати моя там на возі, на якому ще дід сидить у брилі… Піду до них, поспішу, навіщо чекатиму, доки перебредуть вони ріку? Щоб тут зостався, на рідній землі, ніякий щоб чернець не відпровадив мене до Рима, щоб ти, княгине Зофіє, і ти, Дем’яне, поховали мене, поставили хрест дубовий, отут, під вербою цією, над Вілією!
5
«І був ранок, і була ніч…— Звідки то?» — задумалася Беата, чому це несподівано зійшло їй на думку? Виглядала з карети у віконце, бачила — вечірні сутінки спускаються на землю. Відкинулася потім на спинку, з острахом заплющила очі: невже й перед нею все сховає ніч? Тяжко дихала, не вистачало їй повітря. Штовхнула від себе дверцята — хай вітер дме їй в обличчя, осушить піт, що рясно виступив на скронях.
Стільки років задаремно наїжджає то до Познані, то до Варшави, Кракова, знову повертаючись до Познані, бо де він, отой надійний захисник, що з його допомогою вирвала Гальшку з неволі? Чарнковський, що від її імені речником на суді в Книшині, навідріз від того відмовився, мовляв, як можна зрушити шлюб, освячений церквою, скріплений королем? Чи не тому, що його рідний брат, Познанський єпископ, обвінчав Гальшку з Лукашем? І багато інших магнатів, в яких шукала допомоги, подалі йшли від Беати. Лише Миколай Рудий, Радзівілл, заступився за неї перед королем, й за те впав у немилість. У своєму маєтку засів тепер Рудий, повернувши Беаті сто тисяч золотих, що їх він возив до Лукаша.
Звірилася Рудому, бо тільки він один не відвернувся від Беати,— з вдячності за це простила Миколаєвій матері її гріх, хіба син у чомусь винен? Та. чого домігся Рудий? Що заборонив йому Сигізмунд-Август наїжджати до Варшави. У Броди спішить зараз Беата, щоб подякувала Миколаю за службу. На невеличку чорну скриньку в ногах позирала ■*— з грошима, з коштовностями, що їх після Рудого сама возила в Шамо-тульський замок. Не могла утриматися від сліз, бо як повівся з нею граф? Добу цілу, від ранку до вечора, а потім знову до ранку стояла в чеканні перед замковою брамою. Тільки даремно, бо Лукаш до неї не вийшов. І Гальшка не вийшла до матері. Чому? Аби хоч одним оком зиркнула на неї, поспитавши, як Гальшці ведеться, чи змирилася зі своїм становищем, чи все ще надіється, що якось визволиться з неволі. Доки насильно не вкинули Беату в карету й — геть від замку, залишивши потім серед боліт, у непролазній лісовій гущавині.
Після того подалася в Луцьк, до Семена, адже Гальшка — вінчана жона Слуцького. Сподівалася, що й він до тих тисяч щось додасть; може, Лукаш на більшу частку й згодиться, хіба ж бо Гальшка не варта усіх коштовностей на світі? Не хотіла згадувати про Слуцького, а він чомусь щораз поставав сперед її очі. Там на високий ганок зійшла, склавши руки на грудях, смаглява, майже зовсім чорна жінка.
Звернулася до неї Беата, кажучи:
— Не знаю, хто будете, пані, але я…
— Княгиня Беата,— підхопила жінка.
— Знаєте мене? — здивувалася тому щиро.
— Ні, просто здогадалася, адже то зовсім не важко. Чула про вас багато.
— Від князя Семена?
— Так, від мужа мого.
— Князь Слуцький одружений 3 дочкою моєю, Гальшкою,— заперечила.
— А де ж вона, чого покинула князя Семена?
— Як дозволив собі князь Слуцький?..— не зважила на те Беата.— І, плачучи: — Що ж тепер?
— Нічого, бо що ти можеш, княгине?..
І тут обидва брати-князі несподівано з’явились на подвір’ї. Зіскочив з коня Семен, облишив повіддя, а Марина:
— Скажи, князю, підтверди, що я жона твоя.
— Справді, це так,— зиркнув на Беату Слуцький.
— А Гальшка, з якою ти обвінчався і за яку мав би боротися, ніяких скарбів не шкодуючи?
— Хіба не потрапив через те до королівської темниці?
— Господь всевишній за те тебе скарає,— сказала, аби щонайбільше дошкулити Семенові.— І твою Марину, що місце чуже зайняла! Прокляття хай упаде на вас!
Потім, уже як від’їхала, побачила: всі разом, князь Семен з Олельком і Марина поставали на брамі. І там Марина обхопила чоловіка за плечі. Сльози одразу покотилися Беаті з очей — від гніву, від образи: адже могла б Гальшка отак обіймати Семена… Молилася, просила бога: пошли, всевишній, кару князеві Семену і жоні його, щоб ніколи не було в них дітей! А може, сама Марина — то вже кара Семенові за те, що зрадив Гальшці? Де все-таки він її роздобув, звідки привіз у Луцьк, тонку, як дошка, що не порадує чоловіка ні сином, ні дочкою? А коли й народяться в них діти,— далі благала господа,— то хай довго не живуть на світі. Щоб пекельних мук батьки зазнали… Щоб ніколи світання не відали, завжди вечір був для них, після якого темна-темнюща ніч!
Згадала: в якійсь книзі те вичитала: «І був ранок, і була ніч…» Останнього разу, як була в Познані. Нічого, правда, з тієї книги не запам’ятала, тільки оці слова. Чи не передвісник це ще більшого лиха? Чи, можливо, радості, що будуть з Гальшкою вільні, поселяться невдовзі в своєму рідному Острозі, широко розчинивши браму, щоб увесь час до них польські й чужинецькі вельможі заїжджали, серед яких, може, знайдеться й такий, що сподобає Гальшку, як Беату воєвода Ласький? По-рицарському повівся він тоді у Познані. Й ще таємницю перед нею розкрив. Що в тому, правда, сумнівалася, доки не зустрілася з Антонієм, змусивши його розказати, в чому каялася перед ним на останній сповіді Климентина. Десь і він пропав, Антоній, чи не подався за королевою Боною до Риму, адже всі, хто звідти, неодмінно до святого міста вертають. А Беата куди повернеться? Де \ї Рим? Острог, що зоставив їй і Гальшці князь Ілія, на який зараз і права не має, бо перебрав його в опіку король?
І знову навстіж розчинила дверцята, щоб устигнути надихатися, бо ось уже на обрії й замок Радзівіллів. Візниця, ніби зрозумівши, що на душі у Беати, підстьобнув коней. Карету зразу закидало з боку на бік — ледве витримувала, але терпіла; адже князь Миколай з радістю ставиться до неї, надавши найзатишніший покій, в якому, може, й назавжди зостанеться, бо навіщо їй холодний, непривітний Острог? А град Радзівіллів усе ближче й ближче, білий, бо так Миколай Рудий звелів його вималювати. На брамі два смолоскипи горять — навіщо? Хтось до князя прибув на гостину? Ні, то ж Миколаєва карета, з Радзівіллівським гер бом на ній. А в серці страх: що таке? Поспішно навстріч Рудому*.
— Невже від’їжджаєш, Миколаю, прямо зараз, під ніч?
— Швидше буду у Варшаві.
— Але хто там чекає тебе? Невже король, що змінив гнів на милість?
— Поки що маршалком я в нього, потім канцлером буду,— підтвердив Рудий.
— За які такі заслуги, князю, за віщо? — не могла приховати здивування Беата.
Ще не знала того, а здогадатися, звичайно, не могла, що Миколай Рудий раптово став близьким родичем ко роля. Після смерті воєводи Гаштольда одружився Сигізмунд-Август з його вдовою, з Барбарою, рідною сестрою Миколая Радзівілла, тією самою, що її колись давно Климентина Радзівіллова мріяла віддати князеві Ілії замість Анни, а той від обох відмовився, бо вподобав Беату Тепер королевою польською Барбара, Катарину ж Сигізмунд-Август відпровадив до Німеч чини. Хоч Миколай і зухвало повівся з Сигізмундом Августом, та хіба міг той і далі зоставатися у гніві на рідного брата королеви? Маршалком двору тепер Ру дий, як колись був Томаш Радзівілл, що служив ста рому Сигізмундові, а потім його синові. Тільки не став усе пояснювати Беаті, сказав лише*
— Може, це й нагода, щоб якраз послужив тобі й Гальшці.
— Ні, до смерті мені все набридло,— відповіла Беата.— Що вже нічого не хочу. І Гальшки не хочу, далека чомусь вона мені зараз, чужа, як і ти чужий, князю, коли подумаю, що зробила мати твоя.
— Не треба, княгине,— зупинив Беату Рудий.— У Варшаві ще раз заступлюся за тебе перед королем, сподіваюся, щось та зробить він для вас із Гальшкою.
Тільки так Миколай Рудий, задля годиться висловився, бо знав: жодного слова не скаже королеві про княгиню Беату, не нагадає про неї, наче ніколи й не було її на світі. Беата ж уже отямилася.
— Вибач, князю, може, щось і не те мовлю.— І благально: — Попроси короля, щоб Острог мені повернув.
— Тим не побивайся — Острог твій!
Згасли смолоскипи на брамі, одна зосталася Беата в темноті, розмірковуючи: ось уже й вечір, за яким темна-темнюща ніч!
Зупинив коня воєвода Ласький — не ждав навіть, що такий гарний Острог. Хотин, правда, величніший, могутніший, але й Острог — мало подібних в усій Польщі, що його Кежмарок на уграх навіть і не град. Найкраще б для нього, думав, зостатися в Острозі, бо хіба не втомився від потрібних і непотрібних пригод? Надія тепер на Беату, яку давно, ще з Познані не бачив. Довго міркував над тим і вирішив, що тільки одруженням поліпшить свої справи. В’їхав на подвір’я. Не спішився, чекаючи, аби хтось вийшов до нього. А в думці: чи не доведеться й тепер кудись далі податися за Беатою? І в Познані, і в Кракові, й в Варшаві, і навіть у Вільно одне й те ж — недавно була, та вже від’їхала невідомо куди…
Ніби боячись, щоб брама несподівано не зачинилася й Ласький не опинився у пастці, виїхав з подвір’я, міркуючи: закалатати б зараз в усі дзвони, Острог переполошити, бо ніхто ж інший він, а таки воєвода, якого віднині й довіку всі в Острозі повинні слухатися. Виліз швидко на дзвіницю й бемкнув у найбільший дзвін, аж луна шугонула у вухах. За менші дзвони взявся потім, увесь час озираючись на замок, на селище внизу. Бачив: з усіх околиць на сполох бігли здивовані люди, збиваючись у гурт, і всі разом — на вузький шлях до замку. Намірився спочатку промовити до лю-дей прямо з дзвіниці, адже бачив, в якому всі були нетерпеливому очікуванні, та поволі, не поспішаючи, зійшов униз, кажучи із сходинок:
— Чуєте, я воєвода Ласький! — І далі, зачекавши трохи: — Чи раптом усі поглухли?
— Не поглухли, пане, але хіба ми знаємо, хто ти такий? — з натовпу у відповідь на це Лаському.
— Воєвода, кажу вам.
— Воєвод усяких на світі багато.
— Віднині я ваш князь і воєвода.
— Який ще князь?
— Тутешній,. Острозький.
— Серед Острозьких щось такого не знаємо.
— Тепер знатимете.
— Добре, може, й знатимемо, але хай би краще вона нам про те сказала, княгиня.
На градській брамі раптом об’явилася Беата. Уся в чорному, позіхаючи, ніби тільки-но пробудилася. Рушив навстріч Беаті Ласький. Люди розступилися, даючи йому дорогу. Зупинився за кілька кроків і радісно:
— Це я, княгине, не впізнаєш?
— Ні, не впізнаю.
Здивовано задивився на Беату. Що таке? Невже справді не впізнала? Але ж він її розпізнав, хоч від часу їхньої зустрічі не одне літо проминуло. Зовсім не змінилася княгиня, таке ж біле в неї обличчя, а у волоссі жодної сивої волосини, лише під очима кілька дрібних зморщок.
— Не може бути! — стенув плечима. І знову: — Не може бути, щоб не впізнала мене! Ольбрехт Ласький я, доля знову звела нас, знаєш для чого? Згадай Познань.
— То давно було.
— А кажеш, що нічого не пам’ятаєш, не знаєш,— зрадів Ласький.— Зміни гнів на милість, скажи оцим людям, повідай їм.
— Що віднині ти князь тутешній?
— І твій муж, княгине.
Навмисне вдала Беата, що не впізнала Ласького, бо хіба ж могла забути їхню зустріч? Не раз відтоді відтворювала її у пам’яті, мріючи про Ласького, коли нелегко було одній, бо вдова, яку всякому можна образити, а допомогти нікому ні ділом, ні порадою. Не розбудив Ласький Беату, не спала вона і добре бачила, як в’їхав він на подвір’я. Не спішила тільки до нього, бо хотіла знати, як поведеться. Було б добре, мріяла, щоб упав перед нею навколішки, кажучи, що дуже любить її і весь час, відколи не бачилися, снив нею. Багато добрих, ніжних слів щоб говорив їй, аби душа її від того розм’якла, сповнилася теплом, ніжністю, щоб сама поклала Лаському руки на плечі. А він що зробив? На сполох підняв увесь Острог! Облишила Ласького, піднялася сходинками на паперть, кидаючи в натовп:
— Брехня то все, вигадка!
— Брехня? — зразу Ласький до Беати.— Хіба не воєвода я, не Ласький?
— Воєвода,— підтвердила Беата.
— Тільки воєвода, ніхто більше?
— Так, більше ніхто, князем тут не станеш.
— І тебе, княгине, за жону не візьму?
Не візьмеш.
— Всю Річ Посполиту об’їхав, шукаючи тебе, княгине, й тепер, коли я нарешті в Острозі…
— З якого зараз і від’їдеш.
Здивовано дивився на Беату Ласький, не розуміючи, що з нею? У Познані, коли познайомився з нею, такою була, що тільки один крок потрібно було йому зробити. І тепер, можливо, того кроку не було б, та Кеж-марок не дає йому ніякого прибутку. Й коли йому потрібен маєток, то чи не найкраще Острог взяти. Не вірив у те, що каже Беата, питав:
— Справді не хочеш мене?
— Не хочу.
— Чому? Хіба поганий я рицар, не шляхетського роду? І статок є в мене.
— Чом же тоді там, на грах, не тримаєшся, вештаєшся задля чого по світі?
— З волі короля, княгине, бо йому служу.
— Згідно волі королівської і до мене прибув, в Острог?
— Ні, то вже з власної волі, щоб узяла мене за мужа, а я тебе за жону.
— А люди острозькі що скажуть?
— Хіба будемо їх питати?
— Що скажете, люди? — не зважаючи на Ласького, звернулася до натовпу Беата.— Коли воєвода назавжди зостанеться в Острозі? Хочете, щоб, крім мене, був ще й пан?
Спочатку поверх людські голови дивився воєвода, далі опустив очі, намагаючись кожному заглянути до обличчя, щоб прочитати, зрозуміти, що в людських душах. У відповідь була мовчанка. Тоді Ласький сам, не витримавши, спитав:
— З княгинею зостанетесь, без ніякого пана?
Усе ж чекав, що хтось відповість йому, не заперечить, даючи згоду, щоб зостався в Острозі, та замість того поблизу голосно заплакала, заскиглила на руках у матері дитина. На молоду матір з немовлям тепер дивився Ласький, з нетерпінням чекаючи, коли ж той плач припиниться. А жінка з дитинчам раптом просунулася крізь натовп, ніби даючи цим приклад іншим4 і одне за одним люди швидко кинулися вниз, бо що їм до того, чи залишить їхня княгиня якогось воєводу у своєму граді? А Беата:
— Розумієш тепер, воєводо, що зайвий ти в Острозі.
— Може, передумаєш?
— Не передумаю, бо нам з тобою не по дорозі.
— Адже однакової долі вдова і вдівець, що нам би тільки побратися…
— Колись і я так думала.
— Що ж відтоді змінилося? Я такий, як і був, зовсім з такими ж почуттями до тебе, княгине, як і раніше, що думав, сподівався, запалю й тебе, Беато.
— Даремно.
— Тоді з богом, Беато, прощавай.
— І ти, Ласький, прощавай.
Сама вивела Беата воєводиного коня з подвір’я. Скочив Ласький у сідло й, нічого більше не сказавши,
з місця галопом. З узвишшя дивилась Беата услід Лаському, який раптом зупинився. Може, надумав щось? А той знову до Беати, коли повернувся:
— Все-таки дорогу далеку подолав і втомився.
— Нічого, в якомусь придорожньому шинкові відпочинеш.
— Добре, але хоч напитися мені дай.
Тільки тепер помітила Беата — брудний Ласький, втомлений, дорогу, справді, далеку здолав. Одяг на ньому старий, драний. Ще й увесь час облизує він сухі свої вуста. Вирішила несподівано:
— Що ж, дам тобі напитися.
— І щось на дорогу.
Повернула до граду Беата, а воєвода за нею, не відстаючи, крутими дерев’яними сходинками, що одразу жалісливо заскрипіли під його ногами. Доки не залишила одного Ласького у трапезній, де скрізь по кутках було павутиння, купи сміття. Не знав того воєвода, що всього день, як повернулася Беата в Острог. На брудному столі посередині — перевернуті келихи, битий посуд, як у якомусь шинку після веселої гулянки. Ще одне-однісіньке крісло в кутку стояло й біля нього на підлозі чорна, обгоріла головешка. Намірився було її ногою Ласький загилити, та не встиг, бо Беата вже стояла на порозі з квартою меду в руках і невеличкою кованою скринькою
— Це мій викуп, воєводо*
— За що?
—* За Г альшку.
Криво всміхнувся Ласький. Адже ще й тому прибув він в Острог, що Гальшка ніякої спадщини від княгині не потребує — усе йому дістанеться, якщо буде мудрий та розважливий. Сказав, не знаючи й чому:
— Я б на місці Лукаша гроші ці взяв.
І Гальшку відпустив?
Звісно, бо ніяка жона стільки не варта.
І я? — допитливо дивилась на воєводу Беата.— Але скільки б ти дав за мене, скільки заплатив, якби випадково в п<рлоні татарському я опинилася?
— Нічого, жодного золотого.
— Чому ж кажеш, що люба я тобі й дорога?
Не відповідаючи нічого, в обидві руки взяв Ласький кварту, припав устами до солодкого і хмільного меду і, коли випив до дна, сказав:
Не гнівайся, краще послухай, що я тобі скажу.— Й, почекавши мить. —Як будеш добра до мене й милостива, то Гальшку твою з неволі викуплю… І навіть не за всі сто тисяч, за половину
— Як те зможеш, адже від Миколая Рудого нічого не прийняв Лукаш?
— Від мене прийме, упевнений. Лукаша я знаю.
— А що з мене за те візьмеш? — загорілася надією Беата
— Нічого.
Зовсім нічого?
Кажу ж тобі! — І далі — Лише карету вели приготувати швидше, щоб укупі до Лукаша з викупом Й, забираючи від Беати скриньку — Сто тисяч, кажеш, тут?
Довго не роздумувала Беата, бо таку велику надію подав їй Ласький! Гаразд, думала, віддасть тоді другу половину воєводі
Заметушилася по замкові й, коли побачила, що карета готова:
— Що ж, воєводо, коли справді послужиш мені…
— Послужу, ще й як!
В одній кареті з Острога їхали Беата і Ольбрахт Ласький. Тепер, міркував воєвода, Беата від нього нікуди не дінеться, сама покориться йому, і сто тисяч золотих зостануться у нього. А там і Острог, якщо достатньо мудрий буде та твердий, щоб ніхто, навіть Сигізмунд-Август, не перешкодив тому, що раптово задумав.
Насторожилася Гальшка — несподівані голоси вчулися за дверима. Що таке? Невже дочекалася рятівників — завжди ж думала, що мати таки дістанеться до Шамотульського замку. Не втрачала надії, жила сподіванням, хоч у тяжкому очікуванні тижні, місяці минають. Чоловічі голоси, розпізнала. Чи не князь Слуцький пробився до неї? Разом з Наливайком… Та враз тиша. Кинулась до вікна Гальшка. Якби моґла розламати грати, то головою б пірнула у чорне бездонне озеро, що тільки одне його бачить.
Зрозуміла потім: граф Лукаш за дверима з братом своїм Станіславом. Затаїлася під дверима й почула, як Станіслав сказав докірливо:
— Жону, як в’язня, тримаєш, чому?
— Бо яка ж вона мені жона?
— Сам винний у тому.
— Винний? — сердито Лукаш.— У чому? Що не допускає мене до себе?
Тоді, в перший день, як наважилася на втечу, Станіслав заступився за неї, бо інакше б Лукаш, може, й зарубав її — хмільний був. Серце забилося, бо Станіслав далі:
— Й тоді казав, брате, і тепер: шкода мені її, князівна ж, із славного роду Острозьких.
— Князь Сангушко теж із славного, стародавнього роду, а що з ним сталося?
— Король до цього часу за тим шкодує.
— А ти з чим приїхав, здогадуюсь. З викупом княгиня Беата тебе до мене заслала.— Й, не даючи Станіславові ні заперечити, ні підтвердити: — Таж я й без того її відпущу, без грошей, задарма.
Обома руками одразу притримала Гальшка груди, щоб не дуже билося серце. Й з острахом — щсі ж далі? Невже зараз відімкне Лукаш двері до вежі, в якій ув’язнена? Тільки марно. Навіть здалося: нічого вона не чула, усе їй примарилося! Забилася в куток: невже він так і сказав, Лукаш, що без усього, просто так відпустить її, без викупу? А тим часом у дверях не Лукаш, а Станіслав, ще сивіший, тільки вуса стали Якісь коротші. Зразу до нього Гальшка:
— Не знаю, як тобі й подякувати, Станіславе.
— За що? Нічого ж доброго для тебе я не зробив…
— За те, що хоч жалієш мене.
— Що тобі з мого жалю? Стань Лукашеві жоною, справжньою! За те…
Очі зразу Гальшка звела на широке дубове ліжко посеред покою, чорне, забруднене, білизну ж ніхто не міняє. Й сама вона не пам’ятає, коли милася. Чи й сам він отакий брудний, Лукаш? Тільки ж Станіслав:
— Впусти його до себе, натішиться нехай, бо серце мені обривається, коли дивлюся на тебе.
— І таке радиш мені, Станіславе?
— Адже вінчаний муж.
—; Краще ти візьми мене.
— Застарий я для того.
— Все одно за тебе піду.
Нехай і старий Станіслав, думала, але чомусь із почуттям приязні до нього була, чи не тому, що за довгий час лише він з добрим словом ставився до неї? Позадкувала до ліжка. И коли Станіслав простяг руки, невідомо, правда, для чого,— може, щоб обійняти її? — заперечила:
— Ні, Станіславе.
— Задля твого ж добра стараюся, заради волі твоєї.
— Яка вже не потрібна мені. Й ті сто тисяч золотих, що мати моя пропонує Лукашеві, хай зостануться тобі.
Затамувала одразу подих, як руки Станіславові лягли їй на плечі, тепло їх відчула, і серце як важко бухає в нього, чула. Схвилювала ж бо Станіслава Гальшка до глибини душі. Справді, думав він, чому не може вчинити так, як просить його Гальшка? Ніколи в житті не мав жінки й жінок боїться, але ж Гальшка зовсім не така, як інші. Дивився на Гальшку, а вона, ніби здогадавшись, що в Станіслава на мислі:
— За гріх те не вважай.
— Ні, від брата тебе не перелюблю.
Несподівано рвучко почала зривати з себе одіж Гальшка, а Станіслав з острахом дивився на неї, не знаючи, що робити. Та ось Гальшка уже злякалася наготи своєї, засоромилася. Зрозумів це Станіслав і швидко кинувся до виходу, а вона йому навздогін:
— Пошкодуєш за тим! — І несподівано: — Тільки в чисте, біле ліжко піду після купелі!
…На краєчок ліжка примостилася, коли Сіганіслав вийшов, склала руки на грудях: невже справді покориться Лукашеві, щоб такою ціною здобула свободу, яка дорожча за все на світі? Бо ніхто, навіть Наливайко, не спішить її порятувати. Чи, може, що з ним сталося? А Станіслав з дверей, з порога:
— Купіль твоя готова.
В Острозі влітку тільки в ріці купалася, у Вілії, а тут, під Шамотульським замком Глибоке й бездонне чорне озеро, що вода в ньому, певно, страшенно холодна…
Тільки ось і купіль — здоровенні дубові ночви, в яких парує вода. Допитливо зиркнула на Станіслава, а той:
— Замкнися, коли хочеш.
З полегшенням зітхнула, коли зосталася одна. Защіпку накинула на двері, щоб ніхто несподівано не зайшов до неї. Й ще здивувалася — віконця зовсім без грат. На Градському ж подвір’ї кінь осідланий стоїть напоготові. І в пам’яті зринула ота перша її втеча із Шамотульського замку. Як втомилася скакати в сідлі, то спішилась, за повіддя повела за собою коЦя, який раптом рвучко метнувся убік. Вирішила: піщки піде дорогою, нікуди не звертаючи, часу достатньо, бо Лукаш і Станіслав доки отямляться… Тільки шлях раптом обірвався, одну трясовину бачила перед собою, а вночі ще мало не заклякла від холоду. На ранок же, ще тільки почало сходити над лісом сонце, побачила на обрії двох вершників. Чекала, що Лукаш зра^зу з гнівом накинеться на неї, але ні, слова жодного не промовив. До вежі потім повів, де вузеньке віконце з гратами, а внизу під ним — чорне, бездонне провалля.
Позирала за вікно: чом вони отак, Лукаш і Станіслав, знущаються над нею? Осідлали коня й поставили його на виду…
З головою поринула у воду Гальшка. Здалося їй: ніде інде вона, а вдома, в Острозі у тихоплинній Вілії купається. Шкодувала лише, що дзеркала нема, щоб могла хоч глянути на себе.
Після купелі в усе чисте вбралася і розтяіілась на лаві, заплющила очі.
Коли розкрила повіки, то в думці: де вона, н|а якому березі, куди занесла її Вілія? Не розуміла нічого — після купелі, думала, прилягла лише трохи, а віже й не на лавиці вона — на ліжку. Тому широкому, дуібовому, що зараз біле й чисте. Але ж як тут опинилася? Зрозуміла: так міцно заснула, що й не почула, як перенесли її на постіль. Але чому ж не прокинулася, завжди ж серед ночі пробуджується.
Затамувала дух, коли почула, як двері почали при-відчинятися. Щільніше натягла на себе ковдру. Станіслав з Лукашем як зайдуть, хай думають, що ще не пробудилася. Не витримала, тяжко зітхнула. А Лукаш:
— Спиш чи тільки вдаєш, що спиш?
— Аякже, сплю.
— І який сон тобі ввижається?
— Навстіж відчинене вікно, за яким рясно вишні цвітуть.
Зміряла поглядом з ніг до голови Лукаша, дивуючись: стільки часу минуло, а він зовсім такий, як був, не постарів, у чубі жодної сивої волосини. Такі ж і синці під очима, і рожевий рубець від рани на щоці. Спитала:
— Хто тебе так шаблею, Лукаше?
— Дивно якось ти поводишся,— знітився Лукаш, а потім: —Чуєш, я спраглий…
— То й залишайся таким,— у відповідь йому Гальшка.
А Станіслав, що, видно, очікував під дверима і все
чув:
— Як же я тепер допоможу тобі, як вирятую?