Позирав на Євлампію Семен, не розумів, що за знаки вона йому подає? Щось, значить, хоче йому сказати, а від хворості язиком не може поворухнути і то кривиться від болю, то заплющує й розплющує очі. Мамка Євлампія, що його і брата Олелька молоком своїм випоїла. Недовго вже зосталося їй жити, розумів Семен, якийсь день-другий, і згорить вона. То краще, щоб не забрала таємницю з собою в могилу. І в думці: яку таємницю? Ніякої, певно, таємниці, бо інакше хіба б не розказала йому про це, коли ще здорова, дужа була?
Як на сина позирає, який зостанеться після неї на світі… І хоч сльози в неї на очах, а не дуже тим печалиться, бо так і має бути, щоб батьки й матері, відходячи, залишали на землі дітей своїх і онуків. Хоч кого залишає Євлампія? Де її діти, онуки? Куди поділися вони, адже ж, певно, мала дітей, коли Семена і брата Олелька вигодувала грудьми своїми? Чом ніколи не чув про те? І чи мала Євлампія мужа? Куди подівся? Чому, відколи пам’ятає мамку, завжди вона одна? Й зовсім однакова — не молода й не стара. Як і зараз, на смертній своїй постелі. На Марину пильно дивиться Євлампія, що перша й розказала Семенові про її хворість, мовляв, коли хочеш, то побудь трохи з нею, адже ж має тебе за рідного. Ще й запитала, чи, може, стара Євлампія і справді твоя мати?
Хто знає, може, й справді. Бо хіба ж бачив Семен свою матір? Відколи пам’ятає себе, то тільки Євлампія була біля нього. Чи не про ту таємницю хоче повідати вона Семенові? Хай у присутності Марини, адже жона його все повинна знати про нього. Може, й від холопки народжений, то що з того? І до Євлампії:
— Чуєш? Слухай мене — І через мить, коли та у відповідь кивнула головою.— Любимо ми тебе з Мариною.
Бо що міг сказати Семен матері своїй? Справді — тільки тепер це зійшло Семенові на розум — любить він Свлампію. І раніше, починаючи з самого дитинства, любив, але чомусь ніколи не висловлював цього, ні разу не сказав про те мамці, не натякнув навіть, що ставиться до неї, як до рідної. І Марині чому ке заібо-ронив поводитися з Євлампією, як з холопкою? Не сподобалося їй, що Євлампії, як нікому іншому в маєтку, двері до усіх покоїв відчинені, що живе вона як хоче, не питаючи ні про що ні Семена, ні брата його Олелька. Змовчав тоді, не заперечив, хоч мав би одразу сказати, що й при Марині Євлампія в їхньому з Олель-ком домі житиме, як і раніше! Ненароком потім перестрів Євлампію, запитав:
— Ніби за щось гніваєшся на мене, мамко?
— Чом би я на тебе гнівалася? — відповіла.
— Тоді, може, на Марину, адже не любиться тобі, не до вподоби?
— З увагою ставлюся до княгині, як годиться. Та до серця інша мені, князю. Котра до тебе з любов’ю і до мене…
Зразу Гальшку згадав, князівну Острозьку, що з любов’ю ставиться до Семена, але яка ніколи не бачила Євлампії. А вже Євлампія подалася геть. Тепер і про те розмірковував: кого б хотіла бачити Євлампія його жоною? Узяв Марину, бо пожаліли з братом Малець-кого, який несподівано розридався, як дитина, захлипав з образи. Марина надовго тоді зачинилася у своєму покої й відчинила двері до трапезної, коли вже всі достатньо напилися, що ледве трималися за столом. Від здивування підхопився, чекаючи, що знову вимагатиме, аби з Олельком швидше поїхали, а вона раптом до Семена, взяла його за руку, спитала:
— Хіба ще мало вжіив, князю?
І Малецький задивився ра Марину, й Олелько — мовчки, нічого не кажучи, тримаючи в руках наповнені до країв келихи. А Марина знову його за руку, як мати дитину. Щось із Семеном тоді скоїлося, що все йому стало байд,уже. Доки не опинився в суцільній, темряві, ледве тримаючись на ногах, розводячи поперед себе руки, шукаючи, за що б йому ухопитися. Доки не почув:
— Начеб злякався, князю?
— Зовсім ні, не злякався. Просто не люблю темряви.
— Зараз буде світло.
Широко розплющеними очима дивився на Марину, що таке? Що зробила? Навіщо? Зовсім нага вона, а сам покій порожній, тільки на кам’яній холодній підлозі величезна ведмежа шкура. А Марина суворо й рішуче:
— Дивися, князю. Невже нічого не бачиш?
— Усе бачу.
— Навіщо все? Хочу, щоб одну мене бачив.
— Тебе й бачу, Марино.
— Ну і що? Невже бридка я, огидна?
— Зовсім не бридка,— заперечив.— Звичайна, як кожна.
— Як кожна! Як і вона, ота князівна, Гальшка?
— Візьму тебе за жону, коли хочеш,— несподівано зірвалося Семенові з вуст.
— Для цього й у Кам’янець прибув, щоб мене взяти? Але ж серед шляхтянок польських, литовських і українських хіба мало красунь?
— Ти теж красуня, Марино.
— Це хміль, видно, в тобі говорить.
— Не такий уже я й хмільний,
І свічка, яку тримала Марина високо над головою, випала їй з руки. Підняв її Семен, зблизька задивився на Марину. Бачив, як до болю зціпила вона зуби, важко дихаючи, притримуючи руками груди, щоб не так хвилювались. І потім, після довгої мовчанки:
— Обніми мене, Семене.
Уся в тремтінні, в очікуванні, що не посмів їй запро-тивитися…
…Стрепенувся Семен. Біля мамчиної смертної постелі він, а йому чомусь здається, що й досі в Кам’янці, в гостях у воєводи Малецького. Там, у Кам’янці, в покої, де тільки одна ведмежа шкура була, весь час думалося йому, що Марина — то Флора, мавка, яка врятувала його, витягла з води. Й те Марина запам’ятала, бо після весілля, як набулася достатньо в Луцьку, ніби ненароком сказала:
— Хто вона, ота Флора?
— Про Флору хочеш знати? — перепитав. І далі: — Квітка це така, гарна.
— Чом ніколи не чула про таку?
— Мабуть, тому, що у вас, на Поділлі, її нема.
— Тільки у вас, на Волині? Покажеш її мені?
— Як підемо на озеро. Вона з води зростає.
Те було потім, у Луцьку, а в Кам’янці, на ранок, коли вже повернулися з Мариною до тями, то швидше до воєводи. Ледве розбудила Марина батька. А він, чухаючи потилицю й тяжко стогнучи, підвівся, спитав:
— Що таке, дочко?
— А те, що ми з Семеном від’їжджаємо.
— Куди?
— У Луцьк.
— На гостину до себе запросив тебе Семен чи що?
— Ні, відтепер я жона князева.
Отак стала Марина дружиною князя Слуцького. Гальшка ж, князівна Острозька, відійшла в минуле. І Флора, квітка волинська, теж у небуття… Та вже Марина, обриваючи Семенові спогади:
— Досить, князю, ходімо.
— Сама йди, Марино! — Бо Євлампія знову якийсь знак подала Семенові.
— Одного тебе не залишу.
— Що зі мною станеться, коли побуду трохи з мамкою? Чом проти того заперечуєш?
— Адже про Флору хоче щось тобі повідати, про квітку оту, що ніде такої у світі нема, тільки на Волині.
Зразу знітився Семен, кров шугнула йому до обличчя, як колись у дитинстві, коли неправду комусь казав і сам соромився того. Все-таки щось знає Марина про Флору. Підвівся:
— Ходімо, коли хочеш.
Не кивала більше Семенові Євлампія, не робила ніяких знаків, і він легейько погладив їй руку. Бо що знає мамка про Флору? Здається ж, що Євлампія тільки раз її й бачила, отоді, як прийшла до них на статок, відтоді й він не зустрічав Флори, хоч не раз на коні виїжджав на берег озера. Далеко не запливав, ждучи, що і її човен десь хитається на хвилях. Марина ж, коли завела Семена до почивальні, сказала:
— Не гнівайся на мегіе, князю. Адже хотів зостатися з мамкою, а я забр&ла тебе.
— Нічого, ще піду до^неї.
— Підеш, правда.— Й після короткої паузи: — Пам’ятаєш, як у домі отЦя мого, воєводи Малецького, ти казав мені, що з часЬм змінюся я, коли повірю в себе.— І, передихнувший — Тепер саме настав такий час, що я повірила.
— У що?
— В те, що зовсім не гірша я, аніж Флора, яку ти кликав, як був зі мною.
— Не вигадуй, Марино, нікого я не кликав.
— Хмільний ти був тоді, а в мене голова чиста.
— Все одно, квітку лише знаю — Флору.
— А ще її. Хоч тебе нею й не попрікаю.— Й, вичекавши мить: — Адже до кінця я повірила тобі й змінилася.
— І я змінився, Марино.
— Значить, не випровадиш мене з Луцька, як Сигї-змунд-Август з Варшави королеву Катарину? Чи колись усе-таки зробиш так зі мною? Як вона прийде, об’явиться?
— Ніхто не прийде, адже ти в мене одна, клянуся.
— Тоді я задоволена й щаслива. І хай тобі що завгодно каже Євлампія про Флору, йди до неї, коли хочеш. А мені принеси трохи меду, щоб упилася я, захмеліла.
— Хіба й без меду ти не хмільна?
— Щоб на квітку я перетворилася, на Флору,— сама до себе усміхнулась Марина.
Він приніс меду, розлив, думав: усе-таки жінка йому дісталася непогана, може, навіть краща, ніж була б Гальшка, тільки де вона? Чи жива ще, щось нічого ні про Гальшку, ні про княгиню Беату не чути, обидві десь зникли, ніби й не було їх ніколи на світі. А Семен живе, і Марина поряд з ним.
Здалося несподівано Семенові, що хтось його покликав. Стрепенувся, розплющив очі. Чий же голос він почув? Може, Євлампія гукнула, якій набагато легше стало? Чи, може, то Марина? Ні, солодко спить вона, закинувши голову, немов у небо дивиться.
— Марино! — мовив уголос. Облизала у відповідь губи.
Підхопився, доки, напившись хмільного меду, спить Марина… Зупинився посеред покою, задумався: доки спить Марина хіба щось має зробити? Так, повинен її відшукати, Флору, бо це ж вона кликала його! Вернувся до Марини. Тільки ні, не влежати йому сьогодні, адже світанок манить його, кличе кудись. Зійшов на ганок, почув, як неподалік у стайні заіржав кінь — давно вже нікуди верхи не виїжджав — застоявся, розім’ятися потрібно. Попередньо заглянув до Євлампії.
— Так що ти хочеш мені казати, мамко?
— Князьок! — закліпала та повіками, а потім щораз відкривала й закривала рота.
— Що кажеш, мамко?
Кліпала далі повіками, ворушила беззвучно губами, а в думці Семенові: це до нього так звертається мамка, але ж ніколи в житті не називала його князьком. Укрив щільніше Свлампію хутром, а сам мерщій на коня. Браму розчинив навстіж і щодуху помчав, тільки вітер дув у спину. Аж поки не опинився на березі озера. Чекав, що ось-ось з чорної бездонної глибини випливе сонце і спалахне на обрії велетенським полум’ям. Ні, легкий туман котився над водою, яка ледь ряботіла, здіймаючись дрібними хвильками. Коли підіймав високо над головою руки Семен, відчував, як осідають на долоні дрібні холодні краплі.
Коня відпустив, присів на борт човна, прив’язаного до берега, угледів раптом далеко на воді інший човен, від якого хвиля котилася до самого берега. Аж волосся наїжачилося Семенові — на світанні й човен на озері? Тільки гляне, думав, і назад. І тоді з човна, до якого швидко доплив Семен, біла розкуйовджена голова піднялася:
— Таки дочекався я тебе, князю.
Допитливо дивився Семен на білявого юнака, нічого не відповідаючи, згадуючи, де він бачив оці білі пасма й очі, що як волошки в житі.
— Хіба не знаєш мене? — Юнак тим часом вхопився за весло.
— Звідки можу тебе знати?
— Гаразд, тоді скажу тобі. Князьком вона мене кличе.
— Хто?
— Мати моя.
— Ну й що?
— А те, що нічого вона не каже, тільки весь час бідкається, повторюючи: горе ти моє!
А в Семена раптом: так це ж той хлопець, якого колись зустрів у хащах, коли він гірко ридав, припавши головою до землі! Запам’ятався йому малим, а тепер ось яким став! Зрадів: нарешті він йому трапився на путі! Запитав:
— Мати ж твоя як, очуняла?
— Ніколи не очуняє.— І з гнівом до Семена: — Ненавиджу тебе!
— За що?
— Що стоїш наді мною, над матір’ю.
— Нічим не завинив я перед твоєю матір’ю.
— Чому ж вона ненавидить тебе, і воєводів усіх, і князів, і короля?
Білоголовий, жилавий, очі його вже не синьо-волош-кові, а вогнисті. Не на жарт перелякався Семен, ударив веслами, щоб мерщій допливти до берега, до коця свого. А хлопець теж наполіг на весла, кинувся навздогін, доки обидва човни не зійшлися один з одним, борт до борту, так що вода хлюпнула через край. Злякано закричав Семен:
— Флоро!
І в ту ж мить кинувся у воду, а човни — одцн і другий — усе далі в сірий, холодний туман, що спустився тепер до самої води, криючи від Семена усе на світі — землю, небо, князівну Острозьку, жону його Марину, мамку Євлампію, білоголового юнака з дивним прізвиськом Князьок!
Зразу, як прокинулася Марина й побачила, що Семена нема біля неї, то мерщій до Євлампії, думаючи: до неї тільки міг піти князь Семен, нікуди більше, аби довідатися щось про Флору, квітку, яка. запашніша від усіх інших квіток на світі. Схопила її за плечі:
— Скажи мені, повідай! — І далі, коли стара беззвучно поворушила вустами: — Де подівся Семен, куди пішов? — І несподівано здогадалася: — Невже по неї, квітку свою, по Флору?
Не знала, що робити,— йти їй шукати Семена чи вернутися в постіль і там чекати на його повернення? Але ж, думала, хіба витримає, зостанеться спокійною, знаючи, відчуваючи, що та невідома Флора й насправді така, кращої за яку нема у цілому світі… Тільки де ж Семен, де в нього потаємне побачення із Флорою? Не роздумуючи більше, скочила на коня Марина. Заглибилась у ліс, почувши зненацька, як хтось поблизу, зовсім ніби поряд, болісно застогнав. Стрепенулася, прислухалась — що таке? Серце ж обійняв страх, бо услід за стогоном почулося голосіння. Угледіла: жінка якась голосжть над померлим, який щойно залишив білий світ. Білоголового юнака угледіла. І жінка, бачила, в усьому білому, з рошущвним волоссям, як мавка лісова, з докором до юж&ка:
— Що ж ти наробив, синку, що вчинив?
— Лише відплатив за тебе, адже ненавидиш його.
— Панів ненавиділа, воєвод, а його…— Й, ридаючи: — Як могла ненавидіти його, синку, коли то твій отець!
— Мій батько?
— Так, сину! — Й до Семена, князя Слуцького на березі.— Князю мій, чуєш, це я, твоя Флора!
Наче нікого не було побіля неї, билася головою Семенові у груди Флора, невтішно ридаючи, що аж луна далеко йшла поза озеро, щоб усім сповістити, що нема вже на світі князя Семена, втопився він.
8
Навстіж розчинила вікно Марія, бо дивна якась споруда виросла за ніч на майдані перед монастирем, на розі, звідки дорога вела до Галицької брами. Хоч звечора, як лягала спати, нічого там не було, вистукувала, як звичайно, сторожа, сповіщаючи всіх і кожного, що на пильній варті вона, нікому ніякої небезпеки нема. Широкий дерев’яний поміст зі сходинками до нього угледіла. Чи не віче якесь збирається? Знає ж, що до Львова єпископ Віленський Януш, королів брат, має приїхати. Хоч не всі тут покатоличені, є багато й православних. А що народу зійдеться чимало, не сумнівається, мовляв, чому не послухати, про що казатиме єпископ. Але чому ж тоді нема хреста на помості? Отець Бенедикт, звісно, не криючись, усе б розказав Марії, та нема вже його. У закутку своєму, приготувавшись приймати сповідь від черниць, заснув на віки вічні несподівано, коли ніхто того й не чекав…
У цей час підкотив до помосту високий віз, з якого скинули на дерев’яний піл товсту й широку колоду. Поставили її посередині, поклавши зверху сокиру. І в серце Марії закрались страх і холод — невже сокирою, не хрестом навертатиме єпископ людей львівських до католицтва? Ні, щось віщує серце Марії. Біду велику, яка несподівано спіткає її. Невже татари з нападом на Львів, що й монастир зруйнують, а всіх черниць поженуть до Криму? Але ж тоді б в усі дзвони били на сполох. А зараз тихо, навіть дуже, як іноді серед спе-котного літа буває перед грозою.
На майдані ж уже купками сходяться люди — чоловіки, жінки й діти, хлопчаки здебільшого, що не метушаться, як завжди, а тісно туляться до батьків, усі ж у тяжкому, тривожному очікуванні. До одної спочатку купки підійшла Марія, потім до другої, нічого не розуміючи, бо всі з підозрою дивилися на неї, чи тому, що католичка, а ті, що на майдані,— православні? З однаковим недовір’ям будуть і до єпископа Януша, коли той об’явиться на помості.
А від Галицької брами ще коні й віз, на якому хтось високий, увесь у чорному, із суцільно закритим обличчям. Невже єпископ отак убрався?
Розступилися люди, і коні зупинилися поблизу сходинок. Невідомий тоді з воза й по щаблях, взад-вперєд, потім по дерев’яному настилу, щораз стискаючи в кулаки за спиною довгі свої пальці. Зовсім то не єпископ. А хто ж? Кат!
Мало не закричала Марія — здалося їй чомусь, що Василь Наливайко зараз тут прийме смерть. А може, хрещеник Василів — Северин, який знищив маєток пана Калиновського, а сторожа королівська скрізь ганялася за ним. Щоб умер Северин так, як колись отаман Муха. Правда, Муху тоді до Кракова привезли, а з Северином пани покінчать у Львові. Чомусь переконана була Марія, що хтось із її близьких помре сьогодні, а вона не знатиме, куди понести вість про те. В Гусятин, але кого там знайде? Останнім часом до Калини ходила, а тепер і її нема, померла, не дочекавшись жодної вісточки від Северина. Пустку саму в хаті застала, коли там побувала, ні від кого навіть не могла довідатися, чи Василь випадково не наїжджав. І люди, до кого не зверталася, чомусь були дуже непривітні до Марії. І про Степанію, що її думала забрати до себе в монастир, ніякої звістки не було, ци жива, чи нічого лихого з нею не приключилося?
Тим часом кат, не витримавши, що Марія цесь час пильно на нього дивилася, підступив до краю цомосту, спитав:
— Із зненавистю дивишся на мене?
— Із зненавистю,— зізналася, не криючись.
— Хіба що-небудь знаєш про мене? За що ненавидиш?
— Катів усі ненавйдять.
— То правда,— зітхнув він.— Я теж із зненавистю ставлюся до катів!
Стенула плечима Марія: що він таке каже? Ніби відчуває якусь провину перед нею і виправдовується. Угледівши ще його спотворене обличчя,— несподівано ж скинув з голови башлик,— ще більше налякалася, закрилася руками, нем’ов рятуючись від страшної небезпеки. Та вже кат:
— Єдино з помсти я.
— До кого?
— Зараз побачиш, як привезуть його. І її.
— Степанію? — зразу Марія. За яку провину, за який гріх має покласти вона голову на плаху? Щоб оцей кат, що до когось із великою ненавистю ставиться, відтяв їй голову?
Перехрестилася Марія, прошепотіла про себе молитву, а кат уже ніби забув про неї, відвернувся, позираючи на Галицьку браму, звідки мали привезти засуджених на смерть. Благала всевишнього: хоч би не Северина й не Василя. Й нікого іншого, далі думала, бо лихий розбійник теж від бога. Адже кожен, навіть найвідчайдушніший, може покаятися і майбутнім своїм праведним життям спокутувати найтяжчий гріх. У зловісній же тиші раптом бемкнув дзвін, один-другий, спочатку тихо, а далі гучніше. Тяжкий скрип коліс почувся за тим. Везуть, значить, уже грішників, які не встигли розкаятися й ніколи тому не воскреснуть! Та зовсім чужого, незнайомого чоловіка побачила Марія на возі. Й з ним ще жінку, яка раптом гордовито випрямила голову, позираючи кудись поверх помосту, й дивного ката на ньому, що знову сховав голову. В чоловіка ж і в жінки на возі зв’язані за спиною руки. Й поміж собою ще вони зв’язані, і кожний окремо прикутий ланцем до воза. Чоловік весь сивий, старий. А жінка начебто схожа на циганку. Трохи заспокоїлася Марія: адже не ті, що ними бідкалася. Хоч чужих теж шкода, та що може, щоб допомогти їм? Краще відійде, вирішила, вернеться в келію, наглухо зачинить вікно, щоб нічого не чути й не бачити. І вже рушила, але зупинилася, зачувши, як кат несподівано:
— Час мій настав, боярине, дочекався я таки! — І, рвучко знімаючи з себе башлик, показуючи всьому майданові спотворене своє обличчя без вух, без носа, з двома чорними дірами під очима: — Коли не впізнав мене, Томша, то нагадаю: капітан Боніфат я, що з рицарями воєводи Ласького був, котрого ти…
— Спотворив,— поспішно у відповідь йому Томша, бо це ж таки він був, боярин і господар Молдавський.— А краще б убив!
Нічого, правда, з того не зрозуміла Марія, що поміж цими людьми сталося, які отак люто один одного ненавидять. Після того, як підлою зрадою заволодів Томша столом Молдавським і воєвода Ласький невідомо куди подівся, став на службу до Олександра Ляпушняну капітан Боніфат, попереднього молдавського господаря, який на той час об’явився в Стамбулі. Віддаючи туркам князя Вишневецького, ждав Томша, що заслужить цим милість султанову, але помилився. Підтримав султан у- боротьбі з Томшею Олександра Ляпушняну. Втративши Сучаву, а потім і всю Молдавію й не знаючи, де подітися, утік Томша до Польщі. Та тільки Сигізмунд-Август на вимогу Ляпушняну й султана Сулеймана,— не міг їм відмовити, щоб не зіпсувати стосунків між Річчю Посполитою й Туреччиною,— велів скарати зрадника на смерть. Капітан Боніфат, який скрізь і всюди переслідував Томшу, добровільно згодився на час стати катом, щоб заплатити бояринові за кривду. А Томша:
— Краще б я тоді тебе вбив, Боніфате!
— Помилився, боярине,— на те йому Боніфат.—
І зараз заплатиш.
Помилився, справді, думав Томша, але не тоді, коли відрізав вуха й носа капітанові Боніфатові, а набагато раніше, як зійшло йому на думку заволодіти Молдавією. Був першим радником у Ляпушняну — і зрадив йому. Прихилився потім до Геракліда Деспота, який мав Томшу за рідного брата. Що йому треба було? Хіба не владарював разом з господарем? Над самим господарем владу мав. Надумав возвеличитися, щоб ті, хто нарівйі з ним, домагалися завжди його прихильності. Й тільки в темниці, у Львові, розміркував, що й до чого, циганка до того спричинила, яку кинули до нього, бо теж була засуджена на смерть. Коли гидливо відсунувся від неї, вона йому:
— Не бійся, не забруднишся від мене. Бо вже давно брудний, найбрудніщий від усіх на світі, яким може бути лише паскудний зрадник.
Розсердишся спочатку на неї, а потім, у думці: циганку навіщо підсадили до нього? Аби зрівняти його з нею, щоб зрозумів нарешті, що не володар він землі Молдавської й не людина зовсім, а комаха, від якої навіть сліду ніякого не лишається, як наступиш на неї… Полагіднішав тоді до Гальпжи — бо це ж вона була — що, не сердиться вже на нього. Й зараз,, на помості, дивився на Гальшку Томша — вдячний їй за те, що змусила його замислитися над своїм життям. І до капітана Боніфата:
— Подивися на неї, капітане, на циганку оцю. Знаєшг за що повинна прийняти смертну кару?
— За воєводу Зборовського.
— За святу мсту, значить. Не можеш ти відібрати життя в циганки, адже ж нічим перед тобою не завинила! — Й поспішно, боячись запізнитися: — Мене скарай, а її облиш!
Сумнівався, правда, Томша, що чим-небудь Гальшці допоміг, але хоч з добром, з жалем до неї поставився, бо ж така молода вона й гарна. Й невже на виструганих дошках, що терпко пахнуть живицею, розтечеться й потім запечеться її кров? А капітан Боніфат, позираючи навкруг,— правда, за що уб’є Гальшку, яка з помсти вчинила напад на воєводу Зборовського? Може, виконавши розсудок над Томшею, чорну свою одіж жбурнути під ноги сторожі й швидко податися геть? У Львові ж, певно, другого ката нема й коли-то привезуть його з Варшави чи Кракова?
Забув раптом усе на світі — хто він і що. З ненавистю он дивиться на нього черниця, що вже була відійшла, а тепер знову повернулася. Відчув: ненависть його раптом кудись поділася, розвіялась, як вранішній туман. Понівечений, без вух, без носа, а все одно хіба не лишився рицарем і воїном? Уже зі злістю зірвав капітан Боніфат із себе свій одяг і — на землю його, до ніг людям. Сам геть з помосту, бо хоч і за помсту він, але в чесному бою, у рицарському поєдинку. А навздогін капітанові:
— Тисяча золотих — тому, хто звершить справедливий королівський суд!
Тисяча злотих — ціле багатство, але хто візьме його, щоб, раз у житті ставши катом, до кінця ним зостатися?
Спішив Василь Наливайко, підганяв коня. А той, хоч і корився вершникові, ані галопом, ні риссю вже бігти не міг. Бо від Варшави їхав Василь, майже не зупиняючись. Спішився — може, хай трохи попасеться кінь, відпочине, адже луг рівний і гарний, трава на ньому свіжа… Обхопив потім коня за шию. А той у цей час головою в землю й на бік. З лівого, повернутого до нього ока, угледів Василь, скотилася сльоза — д тварина, значить, плаче, коли їй боляче, як хворість при-ходить до неї. З жалем дивився на свого коня Василь Наливайко, якому теж хотілося плакати. Бо ж, крім усього, ще й безпритульний він, адже ж, блукаючи по світі, зовсім безглуздо розтратив свої літа.
Заплющив очі, сон зненацька почав заволодівати Василем. А ще видіння: на Подільському шляху він, коли Гальшка, захищаючи Василя, щосили вдарила ножем у груди Мартина Зборовського, від чого той одчайдушно зойкнув і впав на землю. Зв’язаних потім Наливайка й Гальшку повели до карети, де незнайома горда жінка раптом спитала його:
— Знаєш, козаче, хто я? Королева Катарина, яку Сигізмунд-Август випровадив з Польщі.
— Але б я…— невідомо чому й вирвалося це Наливайкові.
— Що зробив би ти на місці короля?
— Любив би свою королеву, шанував…
Не знає, сподобалося це королеві чи ні, ніяк на те не зреагувала, жоден м’яз не поворухнувся в неї на обличчі. А потім, коли татари перев’язали скривавленого Зборовського:
— Скажеш королю, що я тебе послала. На словах передаси: мовляв, перестрів мене на дорозі, коли вертала з Речі Посполитої. Хай мудрий буде, обачний, бо на великому сеймі шляхта повстане проти нього. Скажи, що попереджаю його, незважаючи на все зло, яке мені вчинив. Прощаю і по-справжньому порадію, коли у себе вдома почую вість, що вже має Сигізмунд-Август спадкоємця, Барбара його йому подарувала…
Веліла потім королева вернути Наливайкові коня, бо ж пообіцяв їй, що до Варшави дістанеться й Сигізмундові-Августові все передасть. Але ж Гальшка як? Наче хтось підштовхнув Василя до того, припав перед королевою навколішки:
— Вірою і правдою послужу тобі, все зроблю, що наказала. За милість твою не раз стану тобі у пригоді, але і її пожалій, жону мою. Адже помстилася за сина, якого Зборовські відібрали в неї, віддали в рабство!
— Скажи, козаче,— ніби вогонь у цю мить промайнув в очах королеви.— Пожалів би ти розбійника, який убив би твою жону?
— Ні, королево.
— Чому ж хочеш, щоб я помилувала циганку, хоч вона, як ти кажеш, і жона твоя? Адже майже вбила молодого воєводу… Так що скорше до Варшави!
— А Гальшка?
— Воєвода львівський, не сумніваюся, вчинить по справедливості.
За довгий час, доки добиралися з Молдавії до Поділля, геть усе чисто розповіла йому Гальшка. І про те, як завів її король з Краківського передмістя до свого палацу. Та чи ж упізнала Катарина Гальшку, просту циганку, що стала на мить суперницею королеві?
За повіддя легко потяг коня Василь. Ні, не поворухнувся навіть, тільки ще раз заплющив і розплющив око, яке вже не мокре було від сліз — сухе, адже один раз за життя плаче тварина. Загнав таки коня, зрозумів. Шаблею пообрізував реміння, зняв сідло. Обхопив потім коня за шию, припавши до. нього чолом, ніби після бою біля пораненого товариша був, який ще дише, але вже життя відходить від нього. Пішки далі по вузькій польовій дорозі подався, вглядаючись у далечінь, час од часу озираючись, чи якась колісниця, чи, може, вершник не наздоганяють його. Ні, дорога пустельна, безлюдна. Й осель ніяких.
…Коронний канцлер Миколай Радзівілл нізащо не хотів допускати Василя до короля, мовляв, він у першу чергу повинен знати, хто з чим прибув до володаря. Змушений був пояснити, що від королеви Катарини він, а коронний канцлер: нічого не хоче знати про Катарину Сигізмунд-Август. Й коли потаємно побувала, в Польщі, то хай задоволена буде тим, що щасливо повернулася додому. Тільки Василь і не думав нічого розказувати Сигізмундові-Августові про Катарину — за Гальшку хотів його попросити, щоб помилував її, дарував їй життя. І, певно, ніколи б до короля не потрапив,— розумів те Василь,— якби Сигізмунд-Август сам несподівано не увійшов до коронного канцлера, збуджено, схвильовано кажучи, не помічаючи нічого навколо:
— Сейм готували вороги мої, та вже нема їх, обох Зборовських, що виступили проти мене. Щось знаєш, канцлере, про те?
— То вона, ваша величність,— не довго думаючи, зразу до короля Наливайко.
— Хто? — здивовано дивився тепер король то на Василя, то на канцлера, ніби питаючи в нього, хто це перед ним, оцей невідомий.
— Гальшка,— поспішно відповів Василь.— Циганка, яку ти, королю, віддав Зборовським.
— Щось знаєш про неї? — ніби зрадів тому Сигіз-мунд-Август.
…Ледве живий, до кінця зморений, поволі підступив Василь під Галицьку браму, яка серед білого дня була чомусь зачинена. Це здивувало його й стривожило: що таке? Адже в усіх містах, коли ніяка небезпека не загрожує, брама вдень навстіж, щоб кожний міг вільно в’їхати до міста чи виїхати з нього. Нічого не став пояснювати сторожі Наливайко, сказав тільки, що вільний він козак, в якого кінь упав на дорозі. А від варти:
— Зачекай тоді. Впустимо тебе до міста, нехай лиш розсуд звершиться. Над тим молдаванином і ще…
Не дослухав Василь і рвучко від себе спочатку одного вартового, потім другого — до міста швидше, до помосту, що ось він, від брами зовсім недалеко. Закричав на весь голос:
— Стійте, зупиніться!
Стрепенулася Гальшка, почувши Василя, упізнавши його. А Наливайко з-за пазухи універсал королівський.
Весь люд, що до того стояв у мовчанні, ніби ріка десь прорвала загату,— мерщій на поміст, оточуючи щільним колом Василя і Гальшку, щоб ніхто не підступився до них.
Над майданом запанувала мертва тиша. Що далі скаже невідомий, який щойно прибув із Варшави? А Наливайко несподівано універсал на землю й з простягнутими руками вперед:
— Маріє!
Не відповіла нічого, мовчки припала Василеві до> грудей, на виду в усього люду львівського.
— Все-таки знайшов я тебе, Маріє, зустрілися ми,— забувши про все на світі, промовив Василь.
— Зустрілися, щоб далі вже були разом, одне без одного нікуди.
— Так, Маріє, нікуди! — Й відсторонюючи трохи її, зазираючи пильно у вічі: — Бо тепер ти зі мною будеш, Маріє, та ще й жоною моєю.
— І будеш щасливий? — втирала очі від сліз Марія.
Розвів руками Василь — щасливий він чи ні, хто знає?
Й чи Гальшці добре з ним, а він все одно її не полишить, не має права. Не знав Василь, як бути, та Марія раптом, ніби щось згадавши:
— Як будеш на Поділлі, то знайди, забери собі мій скарб.
— Скарб твій?
— Неподалік від Гусятина, де хрест дубовий на узвишші, закопав отець Антоній скарб, а чутку пустив, що там могила, в якій черниця одна, яка впала від пошесті, від хворості… Мені ж не треба.
— І мені не треба,— заперечив Василь.
Не знав Василь, а Марії на думці: таки сталося лихо! Недаремно, виглядаючи з вікна келії, тривожилося страшенно її серце. Краще б не виступала за монастирську браму й нічого не знала!
* * *
Зрозуміти намагалася Гальшка, чому граф Лукаш помилував її? Адже ж намірявся зарубати і в чорне озеро, в безодню кинути, щоб і сліду ніякого… І скільки часу відтоді минуло, як прийняла купіль, одягла на себе чисту одіж… Бо кожний новий день був схожий на минулий. І тиждень, і місяць, і рік. За вікном — безодня, чорне озеро, вдалині ліс. І сили нема, й бажань ніяких. Що вже ні князь Сангушко, ні чоловік, Семен Слуцький, їй не сняться… І граф Лукаш десь подівся, ніби сам упав у чорне озеро, в безодню й загинув. І брата його, Станіслава, теж нема, чи живий ще? І Наливайка, на якого сподівалася, що з’явиться несподівано й вирятує її з біди. Й від матері, княгині Беати, жодної вісточки — чому?
Підступила до вікна й закліпала повіками: що таке? Чи що їй увижається? На чорній, безмежній гладіні озера — човен, пливе собі, а білий слід тягнеться позад нього. Може, княгиня Беата пробує дістатися до Шамо-тульського замку в човні? Бо ж тільки мати рідна визволить її з темниці. А човен усе ближче й ближче. І не одна там матінка, а ще хтось. Чи не Наливайка взяла княгиня собі в помічники, змінивши гнів на милість, зрозумівши, що ні в чому не винний Василь? Іншнй-бо хто постав і проти графа Лукаша, і проти усіх на світі, щоб тільки повернути Гальшці свободу… Та човен уже на середині озера, в очеретах густих, тепер тільки весляра видно, бо на весь зріст стоїть він. Та доки отямилася, човен кудись подівся, знову одну лише чорну гладінь бачила Гальшка. І на порозі тоді, у дверях, розчинених навстіж,— чиясь постать. Злякалася, невже смерть прийшла до неї, яка на дивному човні перебралася через озеро? Облилася холодним потом — хоч у темниці, в неволі, а вмирати не хочеться. Та з порога:
— Слава Ісусу, князівно!
Ні, то черниця якась, де тільки взялася? Не поворухнулася, не відповіла, як годилося б, що Ісусові навіки слава.
— Чого хочеш від мене? — запитала.
— Не гнівайся на мене,— у відповідь їй черниця.— Адже з добром я до тебе.
— Мати моя тебе до мене послала, княгиня Беата?
— Наливайко.
— Але ж…
— Не спіши, князівно, зараз про все дізнаєшся… І хоч Наливайко послав мене до тебе, але забудь його. Вже викреслив він тебе із свого серця. Заради Гальшки.
— Одна я Гальшка, іншої нема.
— Ні, ти того не знаєш. Є ще циганка Гальшка, жона Наливайкова.
— Для того й приплила, щоб оце повідати мені?
— Ще й для того, аби подивитись на тебе. Бо задля тебе, князівно, він мене лишив.
— Тебе? — і з допитливістю: — Віддала перевагу Наливайкові, а він кинув тебе? Ненавидиш його за це?
А Марії в думці: за що? За що може ненавидіти вона Наливайка, який нічим не завинив перед нею? Якби не послухалася Антонія, не пішла за ним із Києва, то Наливайко неодмінно б вернувся по неї, звісно, коли б жива зосталася, пошесть її не забрала б, як багатьох у Києві. Антоній спричинив до того, що стала вона черницею, а теж хіба звинувачує його? В серці своєму до нього гніву не має, та й на тих, хто вже відійшов з життя, хто карається в пеклі чи в раю перебуває, хіба може гніватися? І на циганку не гнівається, адже врятувала вона Наливайкові життя, як і він її врятував. Після того, як зустріла Василя у Львові, несподівано вирішила, що повинна знайти і князівну Острозьку, хоча б подивитися на неї, розповісти їй усе про Наливайка.
— Нема більше Лукаша. Муж твій вінчаний, Гальшко, іраф Лукаш, помер. І віднині ти вільна, ніхто над тобою, крім бога, не владен…
Нетерпілося Гальшці швидше опинитися за град-ським подвір’ям — повинна ж переконатися, що справді вільна й може йти куди завгодно, ніхто не зупинить її, не кинеться навздогін? Станіслав і Марія теж вийшли за браму. Нехай, думала, а сама все швидше набираючи ходу,— по наїждженій дорозі, на якій сліди від кінських копит. Тільки, щоб не злякалася, не повернулась! Ні, сама до себе, тепер уже не вернеться! Лукаша нема, а окрім нього, хто змусить її на повернення в Шамотульський замок? Хоч не в кареті й не на коні, а кудись усе-таки дістанеться — до Кракова, до Варшави, аби наскаржитись королеві на всіх на світі — на Лукаша, на його брата, на матір рідну, нд козака Наливайка, на черницю Марію!..
І сили, відчувала Гальшка, у неї достатньо. З кожним кроком, з кожною миттю все дужчою й дужчрю себе почуває, що, здається, до краю землі дійде й не втомиться. Навіть бігла, бо нетерпілося швидше поза болото, поза ліс, де людей багато. Доки не відчула, що земля під нею почала вгинатися й вода проступила криваво-чорна. Де ж дорога? Раптом обірвалась, як обірветься несподівано Гальшчине життя?
Несподівано зійшло Марії на розум: чому б не стати Гальшці черницею? То нічого, що князівна й славного роду, і такі Христові наречені бувають. Щоб Василь Наливайко колись підступив під монастирські стіни. Чомусь вірила Марія, що обов’язково так буде, щоб поділився з нею якоюсь новиною, чи поради попросив, чи щоб помолилася за нього і за його жону… Та Станіслав заперечив:
— Ні, Маріє, того не хочу, в монастир Гальшку не віддам, краще знайду їй чоловіка.
— Четвертого?
— Хто знає, може, першого й останнього.
…Вже на руках Станіслав і Марія донесли Гальшку до озера. Ніби спала вона, ні на що не реагувала, лише коли човен виплив на середину озера, стрепенулася, запитала:
— Де я? — Дивилася на воду, що була чорна, як дьоготь, і густа. Ніби бачила щось у ній, бо раптом сама до себе всміхнулася. І потім, спохмурнівши, набравши суворого вигляду: — Швидше до нього хочу!
— До кого, Гальшко?
— До мужа свого, князя Дмитра!
— Князя Сангушка?
— Так, одного-єдиного, який любить мене.
Чи щось діється з Гальшкою, бо ніби втратила розум?
— Хіба не знаєш,— зразу Станіслав,— що давно нема, на світі Дмитра Сангушка, помер він.
— Помер? — рвучко звела голову Гальшка: — Чому кажеш, що помер, адже то воєвода Зборовський його вбив.
— І Слуцького нема, втопився він, вдова по ньому зосталася.
— Значить, зрадив мені, а хто ж залишився вірний?
— Я, Гальшко.
— Ти, Станіславе? Чого ж тільки тепер ти про це говориш?
— І раніше казав.
— Казав, а нічого не робив…— І задумливо: — Тричі вдова, значить, я?
— Нібито так, тричі.
Аж тут пристав човен до берега, вже й карета напоготові.
— Чи не та, Станіславе,— запитала,— на якій привіз мене в Шамотул?
— Інша, тієї давно нема.
— А я ще є?
— І є, й будеш, бо ж король за тебе і бог.
— Чому ж раніше не були за мене?
Колеса легко застрибали по м’якій, недавно зрошеній дощем дорозі. Якийсь час дивилась у віконце Гальшка, а потім заплющила очі, задрімала. Марія ж, спостерігаючи за нею сонною, думала про Наливайка. З циганкою Гальшкою лишився у Львові, зрадивши і князівні, і їй, Марії. Бо обоє вони — князівна й
Марія — теж хіба не зрадили Василеві? Гальшка тим,
що шляхетська в ній кров, а Марія… Виправдовувалася, а що могла? Якби не привів її Антоній у монастир, то хіба б вижила, не померла від пошесті?
Думала далі про той скарб на Поділлі. Чи вже відшукав його Василь? І коли знайшов, то що з ним зробив? Шкодувала: могла б попросити Наливайка, щоб храм православний поставив у Києві або в Гусятині, щоб то пам’ятник був і по Василеві, й по ній, Марії. Бо циганка, певно, розвіє той скарб, як попіл по вітру. І на кого проміняв усіх Василь — на циганку?
— Про мене,— ніби несподівано пробуджуючись, озвалася Гальшка.— І, підхоплюючись, визираючи потім у віконце, за яким відкрилося широке поле і вдалині виднівся церковний шпиль, що здіймався високо в небо: — Куди ж ви мене?
— В Острог.
— Навіщо? Хто там чекає мене, може, мати?
— Ні, княгині Беати в Острозі нема.
— Де ж вона?
— Воєвода Ласький узяв її собі за жону.
— І через того Ласького вона мене забула?
— Мати як могла забути? — Й після паузи: — Можна й на угри, коли не хочеш в Острог.
— Ні до матері не хочу, ні в Острог.
— До Варшави, може, тоді, до короля?
— Навіщо?
— Щоб серед рицарів чужоземних і польських побула… Аби трошки радості зазнала.
— То вже знаю,— зраділа несподіваній думці Гальшка: — До воєводи Зборовського, до Мартина завези мене, Станіславе!
І ось уже на виду маєток Зборовських. Два дні й дві ночі безупину гнала Гальшка коней, чомусь дуже не-терпілося їй, здавалося, що не встигне, запізниться. Важко дихала, аж Станіслав злякано сказав:
— Чи не занедужала, бува?
…Злякано, допитливо задивилася на Станіслава: що таке? Чому ніхто не зустрічає їх? Нікого із Зборовських не видно, з високого ганку лише байдуже спостерігає за ними стара-престара жінка, що, ніби сліпа, постукує палицею перед собою.
На мить заніміла вона. Заплакала потім, з болем, з пекучим жалем, нічого більше на кажучи. Коли втерла сльози, обійшла з усіх боків Гальшку, показуючи далі, що можуть іти за нею. Розкрила двері, кинула:
— Гості ось до вас.
І Гальшка, й Станіслав, і Марія одразу угледіли обох, старого воєводу і сина його Мартина, на широких ліжках, поставлених так, щоб один на одного дивилися. Отямившись, одразу до Мартина Гальшка:
— Мужу мій!
Розгубилась, а княгиня Теодозія:
— Пізно, князівно.— І через якийсь час: — Ні тобі, ні кому іншому не буде вже мужем Мартин, бо, як та циганка вдарила його ножем, обоє заніміли, і батько, і син. Кара така господня на нас, за що?
— За мене, за князя Дмитра!
Тридцять чотири роки мала тоді Гальшка. І йшов 1572-й рік від народження Христа…
Десять років після повернення з Шамотульського замку ще прожила на світі князівна Острозька. Померла Гальшка наприкінці 1582 року, передавши і Острог, і весь свій маєток князеві Василю-Костянтину і його синам — Янушеві, Костянтину й Олександру. З матір’ю своєю за всі ці роки не зустрічалася, хоч їздила на угри. Після того, як залишила княгиня Кежмарок, сліди її загубилися, куди поділася вона — невідомо.
Князь Василь-Костянтин Острозький дожив до глибокої старості. З трьох синів його тільки Януш пережив батька, Олександр і Костянтин набагато раніше пішли з життя. Костянтин бездітний, а Олександр лишив по собі трьох синів — Олелька, Костянтина і Януша. І трьох дочок — Зофію, Катерину і Анну-Луїзу. Після смерті Василя-Костянтина славнозвісний Острог, де жив першодрукар Іван Федоров, де працювали визначні діячі російської і української культури, лишився за дочкою Олександра Острозького — Анною-Луїзою. У той час якраз зосталася вона вдовою по Янові Ход-кевичу, воєводі Віденському і гетьману Литовському — загинув той у Молдавії, в боротьбі з турками.
Незважаючи на усі намагання князя Василя-Костян-тина утримати родину свою в православній вірі, нащадки його покатоличилися. Особливо ревною, фанатичною католичкою виявилася Анна-Луїза. Дуже невдо-волена, що її отця, князя Олександра, поховано в Острозькій православній церкві, доклала всіх зусиль, щоб перевезти його до костьолу єзуїтів в Ярослав. А це обурило люд острозький, і коли княгиня вертала додому, перегородили їй міст до замку, а потім ще закидали писанками — саме тоді був Великдень.
До краю розгнівана, оскаржила Анна-Луїза міщан острозьких перед трибуналом в Любліні, який велів дванадцятьох членів магістрату Острозького закувати в кайдани, потім видав розсудок — постинати одним голови, інших четвертувати, ще інших — на палю, доми ж їхні спалити, а землю переорати й посипати сіллю!
Проти покатоличення, проти поневолення України і рідного народу свого підняв повстання Северин Наливайко. Слідом діда свого, славного козака Богдана, пішов. Зазнавши страшних тортур, скараний на смерть Северин Наливайко був не у Кракові, як отаман Муха, а в новій столиці Речі Посполитої — у Варшаві.