Львівський національний університет імені Івана Франка,
вул. Університетська, 1, Львів, Україна 79000
У статті розглянуто методологічні засади концепції ідейно-етичного есте-
тизму Миколи Гнатишака. Зосереджено увагу на проблемі синтезу національ-
ного, етичного та естетичного аспектів оцінки художнього твору як компонентів
інтегрального цілого.
Ключові слова: синтез, еклектика, ідейно-етичний естетизм.
Теоретичний дискурс літературного процесу в Галичині 20—30-х років ХХ ст.
можна вважати віддзеркаленням своєрідного галицького менталітету, що історично
склався на перехресті різних впливів.
Процес перебудови літератури на засадах модернізму породжував прагнення
виробити принципи, які б адекватно витлумачували нову художню реальність. У
пошуках таких принципів спостерігаємо опору на різноманітні джерела: національну
традицію, зокрема франківські засади естетичної критики, психолінгвістичну теорію
О. Потебні, ідеї формалізму київської школи В. Перетца, з одного боку, та концепції
західноєвропейських літературознавчих шкіл, серед яких — структуралізм празького
гуртка «Слово і словесність», львівська феноменологічна школа, репрезентована
польським теоретиком Р. Інгарденом, естопсихологія В. Дільтея — з іншого.
Цілком зрозуміло, що літературознавча думка не могла стояти й осторонь ідео-
логічних протистоянь того часу, породжених конкретною історичною ситуацією. Усі
ці чинники визначають і своєрідність, і складність літературного процесу 20—30-х
років ХХ ст. у Галичині.
Вивчаючи наукову спадщину Миколи Гнатишака, передусім варто звернути
увагу на методологічні засади, якими вчений керувався у своїх історико-літературних
та літературно-критичних працях. Ускладнюють питання розходження у визначенні
домінанти в його методології, а відповідно й оцінки цих засад.
Д. Чижевський зараховував М. Гнатишака до послідовників школи О. Потебні
[20, с. 3], а О. Горбач називав його метод «формалістично-структуралістичним», по-
в’язаним з концепцією празького лінгвістичного кола «Слово і словесність» [5, с. 1].
Варто зазначити, що розходження тут не зачіпає основоположних принципів, бо
формальна школа пражан, як і їхніх попередників, російського ОПОЯЗу, визнавала
свою спорідненість з ідеями О. Потебні, зокрема з ідеєю зовнішньої і внутрішньої
форми слова. У цьому переконаний М. Наєнко, який зараховує М. Гнатишака, як іКонцепція ідейно-етичного естетизму Миколи Гнатишака… 101
М. Зерова та Д. Чижевського, до структуралістів, які «певною мірою пов’язували
свою методологію з теорією творчості О. Потебні» [12, с. 406].
Та, власне, найточніше, чи, радше, найповніше визначення свого методу дав сам
М. Гнатишак у «Вступі» до «Історії української літератури» (1941), зазначивши, що
його підхід ґрунтується на встановленому О. Потебнею тісному зв’язку «між ґенезою
й структурою кожного поодинокого слова та ґенезою й структурою цілого мистець-
кого твору, цебто твору літературного» [3, с. 11]. З цього фундаментального прин-
ципу історико-літературного дослідження випливає і друге засадниче положення
вченого — «літературний формалізм», оскільки, на думку М. Гнатишака, «модерні
формалісти скрізь виходять від свідомості інтимного структурального зв’язку між
“словом і словесністю”» [3, с. 15].
В усякому разі ідеї великого українського вченого наштовхнули М. Гнатишака на
думку, що формальний чинник у підході як до окремого літературного твору, так і до
літератури загалом (потебнянська зовнішня і внутрішня форми слова), можна «тісно
сполучати з оцінкою ідейною, етичною й національно-суспільною» [3, с. 18].
Що ж являє собою ця формула ідейно-етичного естетизму — формальну сполуку,
своєрідний літературознавчий гібрид, еклектику, а чи, навпаки, гармонійну єдність
різних прикмет в якісно нове ціле? Варто зазначити, що обрані аспекти оцінки ху-
дожнього твору, які М. Гнатишак намагається гармонійно поєднати у власній тео-
ретичній концепції, були широковживаними в тогочасній літературній критиці. Фак-
тично кожен напрям критики визнавав один із критеріїв аналізу домінантним, або й
єдиним. Так, націоналістична критика на перше місце ставила ідеологію, націо-
нально-патріотичну доктрину, представники ліберального угруповання наполягали
на самодостатності мистецтва, естетичні ж якості тексту вважали першочерговими
при оцінці твору, а католицька критика наріжним каменем оцінки художнього твору
вважала християнсько-етичний чинник. Отож, для всебічного осмислення феномену
мистецтва М. Гнатишак прагнув синтезувати усі критерії оцінки художнього твору
так, щоб вони взаємодоповнювали один одного. Чи вдалося це вченому?
Дослідники розвитку української літературознавчої думки ХХ ст. неоднозначно
оцінюють принципи підходу М. Гнатишака до літератури. Скажімо, Р. Олійник-
Рахманний, відзначаючи складність точного відтворення «системи критицизму»
журналу «Дзвони», одним із чільних співробітників якого був М. Гнатишак,
стверджував, що «ані П. Ісаїв, ані М. Гнатишак не зробили спроби виробити єдину
завершену систему власного критицизму. В основному вони віддавали перевагу
еклектичному підходу, підбираючи випадкові твердження тут і там і застосовуючи
певні принципи в окремому випадку» [14, с. 152]. Подібного погляду дотримується
і Л. Стефанівська, переконана, що М. Гнатишака, попри його декларації, «не дуже
цікавить фундаментальне питання, що саме робить літературу літературою; так
само, як не цікавлять дискусії навколо літературного факту та літературності як
такої» [16, с. 139], а здебільшого — питання етики та ідейного спрямування літера-
турного твору.
Натомість М. Наєнко, навпаки, вважає, що М. Гнатишак «заклав на диво міцний і
здоровий фундамент під новий етап у трактуванні українського літературного про-
цесу. У своїй методології він намагався поєднати досягнення і дослідників україн-
ської літератури, і тих європейських учених ХХ ст., які шукали до слова нових,
насамперед, структуральних, підходів» [13, с. 227]. 102 Ю. Тепла

Дослідник підкреслив, що М. Гнатишак, відштовхуючись від потебнянської ідеї
про зв’язок літературного твору зі словом, яке має всі ознаки літературного твору,
керується феноменом художності, формальних, мистецько-стильових чинників, з
якими пов’язані ідейні та етичні аспекти, без яких «естетична насолода від худож-
нього твору була б неповною» [13, с. 228]. Отож, домінантою визнається художність,
«літературність» формули М. Гнатишака. Підтвердженням саме цієї вихідної засади
може слугувати й принцип стильової періодизації історії української літератури, який
уперше, ще до Д. Чижевського, запропонував і обґрунтував М. Гнатишак у його
«Історії української літератури».
Певна річ, ми не можемо вважати методологічні засади М. Гнатишака вичерп-
ними чи незаперечними, адже йдеться про проблеми, навколо яких і досі точаться
дискусії, зважаючи на давно назрілу потребу нової фундаментальної історії україн-
ської літератури, звільненої від багаторічного ідеологічного намулу.
У цьому аспекті важливо інше, а саме: 1) чи шукав М. Гнатишак інтегративної ідеї
або критерію при підході до оцінки окремого літературного твору і літературного про-
цесу загалом; 2) чи така інтегративна ідея не поєднує в собі похідні, але не менш важливі
аспекти. З’ясувати це питання допомагає німецькомовна стаття 27-річного аспіранта
Українського наукового інституту в Берліні «Історія літератури в Україні» (1929), на-
друкована в славістичному щорічнику Бреславського Інституту Східної Європи
1
. Стаття
показує, як відбувалося «шукання методу» (Б. Тихолоз) — виразних методологічних
орієнтирів, які б дали змогу поставити дослідження розвитку науки про літературу на
строго наукове підґрунтя? До появи його «Історії української літератури» українська
історіографія налічувала вже низку фундаментальних праць. М. Гнатишак здійснює їх
критичну ревізію. У поле зору дослідника потрапляють праці М. Петрова, М. Дашкевича,
О. Огоновського, І. Франка, С. Єфремова, М. Возняка та М. Грушевського. Увага моло-
дого вченого прикута до методологічних аспектів цих історико-літературних досліджень,
які визначали підходи їхніх авторів до матеріалу.
Праця М. Петрова, на думку М. Гнатишака, потерпає від апріорних засновків
автора, який намагався «нову українську літературу втиснути, за аналогією, у схему
розвитку нової російської словесності» [2, с. 18]. М. Дашкевич, який не приймав ідеї
вторинності української культури, аргументовано доводив, що українське письмен-
ство зазнало впливу не лише російської, а й західноєвропейської літератур. М. Гнати-
шакові імпонує трактування української літератури як самостійного культурного
комплексу. Згодом у своїй «Історії» вчений не раз наголошував, що, попри впливи та
запозичення, українська література зуміла зберегти свою самобутність.
«Історія літератури руської» О. Огоновського — це «скарбниця безлічі історично-
літературних і життєписних фактів» [3, с. 29], але брак історичної настанови залишив її
«майже невичерпним резервуаром висвітлених у неправильній перспективі літератур-
них фактів» [2, с. 18]. Такий біобібліографічний підхід на той час, переконаний М. Гна-
тишак, вже неактуальний. До позитивних сторін праці О. Огоновського М. Гнатишак
зараховував важливий для нього самого «здоровий ідейно-національний підхід автора
до теми»
.
[3, с. 18].
Серед праць ХХ ст. на окрему увагу заслуговують «Нарис історії українсько-
руської літератури до 1890 року» І. Франка, «Історія українського письменства»
1
Ця стаття М. Гнатишака опублікована в українському перекладі Б. Тихолоза на сторінках
журналу «Дивослово» (2003. — № 5). Концепція ідейно-етичного естетизму Миколи Гнатишака… 103
С. Єфремова, «Історія української літератури» М. Возняка та «Історія української
літератури» М. Грушевського. З’ясовуючи переваги цих історико-літературних до-
сліджень, М. Гнатишак, все ж, акцентував увагу на їх недоліках і, відповідно, окреслив
для себе напрям майбутньої праці. Недолік «Історії» С. Єфремова — застосування
однобокого соціологічно-публіцистичного методу, що, за М. Гнатишаком, не дає
об’єктивного аналізу української літератури, оскільки «зовсім залишає поза увагою
розвиток суто літературних властивостей, які, зрештою, при розгляді художньої
літератури повинні бути найважливішими» [2, с. 18]. У працях С. Єфремова єдиним
критерієм оцінки творів була реалізація національної ідеї в літературі, тобто ідеологічні
параметри насамперед. Естетичний аспект творів у процесі формування канону
національної літератури суттєвої ролі не відігравав. Філологічний метод М. Возняка
добрий, бо допомагає максимально зібрати та опрацювати тексти, подати як-
найповнішу бібліографію, однак прагнення до повноти не завжди сприяє ясності
викладу [2, с. 19]. М. Гнатишак відзначав, що в дотеперішній українській історіографії
домінував історичний підхід, який, попри такі очевидні достоїнства як детальне
опрацювання фактів літературного минулого, важка мурашина праця «причинкарів»,
об’єктивна оцінка художніх творів, вироблення наукового апарату — мав мінуси: він
«ставить перешкоди всебічному трактуванню літературних фактів як певних поза-
історичних, чисто мистецьких цінностей» [4, с. 9]. Учений переконаний, що в укра-
їнському літературознавстві назріла потреба зміцнити естетичний напрям дослідження,
спрямований на вивчення іманентних, художніх аспектів красного письменства.
Теоретичну основу літературознавства як науки позаісторичної та систематичної
М. Гнатишак вбачає у працях німецького літературознавця, представника «філософії
життя» та духовно-історичної школи В. Дільтея [1, с. 3].
Методично епохальною працею для М. Гнатишака є «Історія української літера-
тури» М. Грушевського: матеріал подано «на основі найновіших західноєвропей-
ських теоретичних досягнень у сфері літературознавства» [1, с. 19], які по-новому
його витлумачують. Особливо імпонує вченому те, що попри «сильні соціологічно-
історичні настанови автора», М. Грушевський «прагне розцінювати матеріал завжди
sub specie суто літературної, поетичної своєрідності» [1, с. 19].
Як зауважив Б. Тихолоз, у ранній статті М. Гнатишака важливі не тільки і не
стільки реферування основних праць з історії української літератури, скільки критичні
зауваження, які дають змогу побачити зародження його естетично-стильового підходу
до творів красного письменства, його концепції ідейно-етичного естетизму як ком-
плексного, всеохопного підходу до літератури, який поєднує полікритеріальність, ін-
дуктивізм, об’єктивізм, послідовний історизм, національну та етичну ідеї, естетизм [17,
с. 21]. Новаторство М. Гнатишака полягає у пошуках синтетичного підходу до худож-
ньої літератури, про потребу якого вже тоді говорила галицька критика. Є.-Ю. Пелен-
ський у статті «Без синтези» [15, с. 547] наголошував на тому, що українське лі-
тературознавство потонуло в «причинкарстві», коментуванні частковостей, тим часом
потрібний ширший погляд на розвиток літератури як на процес, погляд, який би
з’ясовував закономірності зміни культурно-історичних епох, стильової динаміки тощо.
Підкреслюючи, що брак такого синтезу відчувається не тільки в літературознавстві, а й
етнографії, історії і філософії, власної концепції він не запропонував.
Сама собою проблема літературознавчого синтезу в українській культурі не була
відкриттям ХХ ст. Вона перейшла в спадщину від ХІХ ст., яке, за свідченням І. Дзюби, 104 Ю. Тепла
«вперто шукало синтезу: намагалося створити загальну концепцію історико-літератур-
ного розвитку, і за цих умов пропонувалися, розроблялися і випробовувалися різнома-
нітні способи і принципи дослідження; формувалися, розквітали й приходили в занепад
різні наукові школи» [7, с. 535]. Зважаючи на велике розмаїття літературознавчих шкіл
та значну кількість запропонованих ними методологічних підходів до аналізу худож-
нього твору, перед вченими виникала небезпека еклектизму, а отже, й реально по-
ставала потреба літературознавчого синтезу.
Питання синтезу, інтегративної природи літератури як типу людської, отже, су-
спільної діяльності, почалося не сьогодні і досі зберігає, та, мабуть, завжди зберіга-
тиме актуальність.
Її джерела можна шукати в античній естетиці. Термін «катарсис» вживали в
античній літературі і в естетичному, і в психологічному, і в етичному, і навіть у
релігійному значеннях. Ця багатозначність не випадкова, вона є розпізнавальною
рисою античної естетики. Катарсис, або очищення, про яке навчає антична естетика,
не є чимось тільки естетичним, а стосується також моралі, інтелекту, психології,
тобто цілої людини загалом [10, с. 89].
Як же все-таки кваліфікувати ідейно-етичний естетизм М. Гнатишака: синтез, чи,
все ж таки, методологічну еклектику? Наріжним каменем концепції М. Гнатишака
була психолінгвістична концепція О. Потебні, для якого, «як і для всіх прибічників
кантіанської теорії пізнання, поетичні тексти становили собою зумисний синтез,
цілісність різнорідних складників (курсив наш. — Ю. Т.)» [18, с. 6], адже творча
свідомість насамперед синтетична. Виділені слова вказують на безпосереднє
джерело — друга антиномія І. Канта. У примітці до тези другої антиномії — ціле
складається і не складається з частин — філософ пише: «Коли я кажу про Ціле, що
необхідно складається з простих частин, то розумію під цим лише субстанційне ціле
як властивий compositum, себто випадкову єдність Різноманітного, яке, дане
(принаймні подумки) розокремлено, ставиться у взаємний зв’язок і так витворює
Одне» [9, с. 414], і далі: «Я, зрештою, кажу тут про Просте, лише оскільки воно
необхідно дане в Складному, бо останнє може бути розкладене на Прості як на свої
компоненти» [9, с. 416].
Концепцію ідейно-етичного естетизму можна трактувати, власне, як таку
«єдність Різноманітного», елементи якого взаємопов’язані і становлять певну струк-
турну цілісність, у термінології І. Канта — «Одне».
Закономірно постає питання: чи не достатньо було самої психолінгвістичної
концепції О. Потебні для обґрунтування методологічних засад ідейно-етичного
естетизму? Відповідь не це питання можна знайти у працях О. Білецького, станов-
лення якого відбувалося в силовому полі ідей О. Потебні. Надаючи пріоритетне місце
в розвитку літературознавства ХІХ ст. харківському вченому, О. Білецький у статті
«Потебня и наука истории литературы в России» (1922) проголосив його «одним із
предтеч майбутньої науки, що синтезує людські знання — тієї «організаційної
науки», про яку напружено думають у наші дні, але вибудовування якої належить ще
майбутньому» [Цит. за: 7, с. 537]. Сам О. Білецький, накресливши перспективи
створення загальної поетики і історико-літературного синтезу «у дусі Потебні», так і
не реалізував її. І пояснення тут варто шукати не стільки в науковій діяльності
О. Білецького чи в історико-політичних подіях, скільки в самій концепції літератури
О. Потебні. Потебнянська концепція літературної творчості, як наголошує І. Дзюба,
поставала не як замкнуте утворення, а як відкрита для інших методів та принципівКонцепція ідейно-етичного естетизму Миколи Гнатишака… 105
вивчення система [6, с. 14]. М. Гнатишак, власне, й спробував заповнити «залишене
місце» методологічними принципами празького лінгвістичного кола, які зовсім не
суперечили потебнянським ідеям.
Поряд з цим, у літературознавчій концепції М. Гнатишака, крім методологічного,
закладено й інший аспект синтезу: етики з естетикою. Зважаючи на традиції укра-
їнської науки про літературу, в якій етичне начало мало пріоритет перед естетичним,
цей аспект синтезу теж значною мірою можна вважати новаторством М. Гнатишака.
Проблему синтезу етичного та естетичного західноукраїнські літературознавці
порушували й раніше. У статті «Свято Маркіяна Шашкевича» (1911) М. Євшан
трактував єдність етики та естетики як продовження романтичної традиції єдності
сакрального та художнього. При цьому він посилався на німецького філософа Шле-
геля, який стверджував, що «правдива поезія стає сама собою заразом філософічною,
моральною та релігійною…» [8, с. 36]. Що такий погляд був виразом методологічної
засади М. Євшана, свідчить те, що ідея універсалізму мистецтва в різних варіантах
повторювалася у багатьох його статтях. Зокрема у статті «Проблеми творчості» сам
процес творення названий «внутрішнім богослужінням» — «тим, що можна б
назвати релігійною стороною мистецтва» [8, с. 15]. До цього можна лише додати, що
епоха романтизму була одним із пріоритетних напрямів дослідження і М. Гнатишака,
а єдність сакрального і художнього у його концепції трансформувалася у єдність
органічної для українського народу християнської етики з формально-естетичними
аспектами літератури.
У цей час проблему синтезу в філософському аспекті ставив і Д. Чижевський. У
грудні 1927 року він виступив на засіданні філологічного товариства у Празі з
доповіддю «Про формалізм в етиці (Нотатки про сучасну кризу етичної теорії)»,
центральною тезою якої є пошуки єдності смислу. Цю єдність Д. Чижевський трак-
тував як «акт стягування … множинності, строкатості, різноманітності, багатоликості
світу», бо «тільки завдяки тому, що між нашим “я” і дійсністю виринає думка, ми
здобуваємо можливість якось по-іншому доторкнутися до дійсності, стати причетним
до буття, а не тільки до пливкої випадковості побутування» [19, с. 265].
Характерно, що поняття «єдності смислу» пов’язане у вченого з проблемою
етичності, яка виявляється у тому, що теорія має концентрувати багатогранність
дійсності в різні форми суджень, які випливають з певних норм, законів, імперативів,
тобто моральних засад.
Хоча проблему «етичного формалізму» розглянуто тут у загальнофілософському
плані, вона дотична до предмета нашої розмови передусім залученням до категорії
синтезу різних форм категорії етичного.
Трактування художнього твору як поєднання різнорідних складників потребує
обґрунтування поняття домінанти, яка надає творові єдності. Така єдність, на думку
Я. Мукаржовського, особлива, її визначають як «єдність у розмаїтті, єдність дина-
мічну, в якій одночасно відчувається гармонія і її відсутність» [11, с. 429]. У
концепції М. Гнатишака такою домінантою є саме естетизм. Водночас виникає
потреба спростувати твердження деяких науковців про те, що естетична сторона
творчості цікавить М. Гнатишака найменше. З одного боку, це уже спростовують
подані цитати з праць самого вченого, з іншого — це можна пояснити, від-
штовхуючись від теоретичних засад Празької лінгвістичної школи. Я. Мукаржов-
ський у статті «Мова літературна і мова поетична» переконливо доводить, що106 Ю. Тепла
«одночасна актуалізація усіх компонентів практично неможлива», немислима,
оскільки «актуалізація будь-якого компонента висунення на передній план, і все,
що перебуває на передньому плані, пізнається тільки порівняно з чимсь, що є тлом
(заднім планом)» [11, с. 428]. Тож, якщо у певні моменти дослідження у М. Гна-
тишака на перший план виступали етичні чи ідеологічні характеристики, то
естетичні параметри не випадали з його поля зору, але не актуалізувалися. Це
особливо виявляється у його схемі періодизації літературного процесу за сти-
льовим принципом.
Стильовий принцип М. Гнатишак застосував не тільки для періодизації історії
літератури, тобто для окреслення культурних епох, а й для характеристики локальних
періодів, зокрема для аналізу тогочасної лірики галицьких поетів.
М. Гнатишак вибудував певну ієрархію понять, назвавши свою теорію естетиз-
мом, наголошуючи на іманентних, художніх аспектах красного письменства. Отже,
домінантним центром ідейно-етичного естетизму постає усе ж естетизм (що
поєднує в собі потебнянську концепцію літератури з структуралізмом Празького
гуртка), а ідейний та етичний «голоси» (коди) постають як компоненти інтеграль-
ного цілого.
Такий підхід до красного письменства знайшов своє продовження у наступні
періоди розвитку української літератури. Прикладом «сполучення» формально-
стильових та смислових ознак тексту може слугувати концепція «національно-ор-
ганічного стилю» Ю. Шереха (Шевельова) як теоретична засада об’єднання МУР в
1944—1948 роках.
————————————————————————
1. Гнатишак М. Ідейні основи творчості Маркіяна Шашкевича. — Львів, 1937. —
26 с.
2. Гнатишак М. Історія літератури в Україні // Дивослово. — 2003. — № 5. — С. 18—20.
3. Гнатишак М. Історія української літератури. Книжка перша. — Прага: Вид-во
Юрія Тищенка, 1941. — 132 с.
4. Гнатишак М. Тарас Шевченко в освітленні типології // Новий час. — 1931. —
Ч. 10. — С. 9.
5. Горбач О. Чотири нариси історії української літератури й критики // Нариси історії
української літератури й критики: Миколи Гнатишака (1941), Дмитра Чижевського,
Миколи Глобенка-Оглоблина (1942), Андрія Ковалевського з історії української
критики (1926). Фото передрук з післясловом Олекси Горбача. — Мюнхен, 1994. —
С. 1—11.
6. Дзюба І. Білецький і Потебня (Ідеї О. Потебні в працях О. Білецького) // Слово і
час. — 1994. — № 11—12. — С. 9—16.
7. Дзюба І. Олександр Білецький і проблема літературознавчого синтезу // Дзюба І.
З криниці літ: тритомовик. — К.: Обереги: Гелікон, 2001. — Т. ІІ. — С. 535—543.
8. Євшан М. Критика. Літературознавство. Естетика. — К.: Основи, 1998. — 658 с.
9. Кант И. Сочинения в шести томах / Под общ. ред. В. Ф. Асмуса, А. В. Гулыги,
Т. И. Ойзермана. — М.: «Мысль», 1964. — Т. 3. — 799 с.
10. Лосев А. История эстетических категорий. — М., 1965. — С. 89.
11. Мукаржовський Я. Мова літературна і мова поетична // Антологія світової
літературно-критичної думки ХХ ст. — Львів: Літопис, 2001. — С. 425—446. Концепція ідейно-етичного естетизму Миколи Гнатишака… 107
12. Наєнко М. Етап модерного українського літературознавства (М. Гнатишак) //
Літературознавство. Доповіді та повідомлення. — К.: Обереги, 2000. — Кн. ІІ. —
С. 405—412.
13. Наєнко М. Історія українського літературознавства. — К.: Академія, 2001. —
360 с.
14. Олійник-Рахманний Р. Літературно-ідеологічні напрямки в Західній Україні
(1919—1939 роки). — К.: Четверта хвиля, 1999. — 240 с.
15. Пеленський Є.-Ю. Без синтези // ЛНВ. — 1930. —Т. 202. — Кн. 6. — С. 547.
16. Стефанівська Л. Коментар // Матвієнко С. Дискурс формалізму: український
контекст. — Львів: Літопис, 2004. — С. 133—140.
17. Тихолоз Б. Шукання методу. Розвій української історії літератури у трактуванні
Миколи Гнатишака // Дивослово. — 2003. — № 5. — С. 20—22.
18. Фізер І. Психолінгвістична теорія літератури Олександра Потебні. Метакритичне
дослідження. — К.: Видавничий дім «КМ Academia», 1993. — 111 с:
19. Чижевский Д. О формализме в этике (Заметки о современном кризисе этической
теории) // У кн.: Надъярных Н. С. Дмитрий Чижевский. Единство смысла. — М.:
Наука, 2005. — С. 264—277.
20. Чижевський Д. Історія української літератури. — Прага: Вид-во Юрія Тищенка,
1942. Кн. друга. IV. Ренесанс та реформація. V. Барок. —144 с.
THE CONCEPT OF MYKOLA HNATYSHAK’S
IDEO-ETHICAL AESTHETISM: SYNTHESIS OR ECLECTICS?
Yuliya TEPLA
Ivan Franko National University of Lviv,
1, Univeryitets’ka St., Lviv, Ukraine 79000
The paper deals with methodological grounds of the concept of Mykola Hnatyshak’s ideo-ethical aesthetism. We pay attention to the problem of synthesis of the
national, ethic and aesthetic aspects of artistic work evaluation as components of
integrity.
Key words: synthesis, eclectics, ideo-ethical aesthetism. 108 Ю. Тепла
КОНЦЕПЦИЯ ИДЕЙНО-ЭТИЧЕСКОГО ЭСТЕТИЗМА
НИКОЛАЯ ГНАТЫШАКА: СИНТЕЗ ИЛИ ЭКЛЕКТИКА?
Юлия ТЕПЛА
Львовский национальный университет имени Ивана Франко,
ул. Университетская, 1, Львов, Украина 79000
В статье рассматриваются методологические основы концепции идейно-
этического эстетизма Николая Гнатышака. Внимание концентрируется на про-
блеме синтеза национального, этического и эстетического аспектов оценки
художественного произведения как компонентов интегрального целого.
Ключевые слова: синтез, эклектика, идейно-этический эстетизм.
Стаття надійшла до редколегії 03.04.2007
Після редагування 06.02.2008
Прийнята до друку 05.05.2008