Тернопільський національний педагогічний університет імені Володимира Гнатюка,
вул. М. Кривоноса, 2, Тернопіль, Україна 46027
Розкрито головні аспекти взаємодії критики перекладу та літературознавчої
методології шляхом застосування окремих методів аналізу до оцінювання пере-
кладених текстів. Простежено зв’язок критики перекладу та компаративістики з
огляду на оцінювання якості перекладу як прояву літературної рецепції.
Ключові слова: критика перекладу, методи аналізу, літературний твір, ре-
цепція, міжкультурна комунікація.
Літературний простір нашого часу особливо активно оперує поняттями «дисперс-
ності», «інтерферентності», «інтерсеміотичності» — категорій, що вказують на
розмитість меж, неоднозначність та взаємопроникність досліджуваних явищ. Пост-
модерна епоха, проголошуючи феномени деструкції та еклектизму магістральними,
ускладнює завдання дослідників зміною критеріїв та зміщенням акцентів: саме на
помежів’ї різних дисциплін відкривається сфера для нових творчих пошуків.
У термінах науки це, з одного боку, свідчить про намагання сприймати культуру
в її цілісності, неподільності та взаємодоповнюваності різноманітних її компонентів,
а з іншого — вказує на нездатність до чіткого розмежування чи обмеження поля до-
сліджень, невизначеність об’єкта та предмета вивчень, неспроможність дотримувати-
ся обраного методологічного напряму. У зв’язку з цим для літературознавця першо-
черговим стає завдання осмислення сутності вибраної позиції, визначення специфіки
предмета і пошуку дослідницьких методів.
Критика перекладу не належить до царини сьогоднішніх відкриттів з огляду на її
функціонування у перекладознавчій тріаді поряд із теорією та історією перекладу, а,
проте, потребує з’ясування свого предметного статусу як дисципліна, що значною мі-
рою послуговується здобутками інших наук та теорій — літературознавства, герме-
невтики, методології, компаративістики тощо.
Історія будь-якого предмета розпочинається з усвідомлення та визначення суті,
цілей, функцій та завдань, а наукова обґрунтованість приходить із набуттям специфіки,
методологічної бази та теоретичних знань, підтверджених практичною діяльністю та
досвідом. Мета пропонованої розвідки полягає у з’ясуванні предметного статусу кри-
тики художнього перекладу як літературознавчої дисципліни, спрямованої на аналіз,
інтерпретацію та оцінювання творів світового письменства в національному просторі118 І. Олійник

завдяки перекладним версіям. Обґрунтовуватимемо думку про те, що літературознавча
методологія літературної критики
1
імплікується до досліджень критики художнього
перекладу. Окремим своїм завданням бачимо необхідність простежити взаємозв’язок
між критикою перекладу як рецепцією та порівняльним літературознавством як дис-
ципліною, що вивчає міжлітературні взаємини.
Питання критики перекладу більш чи менш активно порушували лінгвісти, літера-
турознавці та перекладознавці, починаючи ледь не від появи різних перекладних
версій. Систематизація таких досліджень вказує на три основні напрями: 1) порівняння
оригіналу та перекладу на предмет еквівалентності та відповідностей, зіставлення
кількох перекладних версій, яке провели різнимі інтерпретатори, зокрема А. Беднарчик
«Семантичні зміщення та інтертекст як проблеми перекладознавства (перекладаючи
Ахматову)», М. Новикова «Урок двох майстрів» та багато інших; 2) редагування як
оцінювання перекладу на завершальному етапі — безпосередньо перед виходом твору
до друку, для прикладу, Н. Галь «Слово живое и мертвое: Из опыта переводчика и
редактора», 1987; D. Robinson «Becoming a Translator. An Introduction to the Theory and
Practice of Translation», 2003; G. Samuelsson-Brown «A Practical Guide for Translators»,
1998 та ін.; 3) аналіз особливостей перекладацької майстерності того чи іншого
перекладача, під час вивчення доробку якого окреслюється діапазон перекладацької
творчості, простежується внесок до сфери теорії перекладу, наприклад, «Внесок пере-
кладознавця» (про одного з перших теоретиків мистецтва перекладу О. Л. Кундзіча);
«Максим Рильський — перекладач» (про перекладацьку творчість та здобутки світового
письменства, подаровані М. Т. Рильським українському читачеві) тощо.
Не викликає заперечень чи сумнівів необхідність таких досліджень у процесі
викладання перекладацької майстерності, підготовки текстів до публікації. Теоре-
тичний аспект названих розвідок є цінним для теорії перекладу у разі розробки
критеріїв оцінок, вивчення питань еквівалентності між оригіналом та перекладом.
Однак характеристика та опис окремих варіантів перекладу, вибір перекладацької
методики, виправлення помилок при перекладі не вичерпують тих завдань, які
ставить перед собою критика перекладу в широкому розумінні, а питання непере-
кладності, еквівалентності, критеріїв оцінок становлять лише деяку частину тих
досліджень, яких потребує критика перекладу на сьогоднішньому етапі розвитку
науки про літературу.
Сучасні дослідники одностайні в думці про те, що «наукова критика перекла-
ду — розділ перекладознавства на стадії становлення» [12, с. 296—301]. Цей вид як
перекладацької, так і критичної діяльності є «каменем спотикання, що очікує на
дослідника у перекладацьких студіях» [14, с. 17—19] і вимагає ґрунтовного ви-
вчення та розширення сфери своїх наукових завдань як «найменш досліджена
категорія перекладацьких вчень» [15, с. 108—113]. Причинами такої ситуації
називають недостатню увагу до перекладацької практики, неадекватне сприйняття
критичних висловлювань, нерозуміння необхідності та завдань критики перекладу,
неготовність до викладання та вивчення відповідного курсу, а також відсутність
спеціалістів у цій галузі.
1
Вживаючи поняття літературна критика, маємо на увазі критичну діяльність, предметом
розгляду якої є або національний твір, явище, письменницька постать, або феномен світової лі-
тератури, який трактується без огляду на іншомовний спосіб викладу. Інтердисциплінарність дослідження чи маргінес науки?.. 119
Ми вважаємо, що інтердисциплінарний статус критики перекладу теж значною
мірою посилює протистояння між «сферами впливу», що аж ніяк не сприяє подо-
ланню «кризи» критики перекладу і не заповнює численних лакун у її дослі-
дженнях.
У працях з теорії перекладу часто йдеться про те, що «критика художнього
перекладу — справа літературознавців, але неможливо довести її до успішного ре-
зультату без лінгвістичного аналізу співвідношень між оригіналом і перекладом,
оскільки основою критики художнього перекладу є не смак, не талант літератора, а
чітка теорія перекладу як вищий різновид білінгвізму і як різновид літературної
праці» [5, с. 5]. Аргументом на користь належності критики перекладу до галузі
мовознавства слугує традиційне трактування перекладу як способу передачі змісту
повідомлення вихідного тексту засобами мови перекладу. Прихильники цієї теорії
вважають лінгвістичний чинник вирішальним у виборі мовних відповідників і не
беруть до уваги того, що еквівалентність окремих мовних одиниць не обов’язково
передбачає еквівалентність вищого порядку — смислового.
У праці «Проблеми художнього перекладу» А. Пόповіч розрізняє «два типи
критики перекладу: перша — це критика, яка працює прямо з оригіналом, друга —
критика, яка не має справи з оригіналом. Продукт діяльності перекладача критик у
другому випадку співвідносить не з оригіналом, а з ситуацією у вітчизняній літе-
ратурі» [7, с. 168]. У першому випадку вихідний текст є взірцем, точкою опори, яка
дає змогу критикові орієнтуватися у якості перекладеного твору, в другому —
критика перекладу виражається у термінах рецепції як форми міжлітературних
взаємин. Художній переклад, підтримуючи зв’язок вітчизняної літератури із зару-
біжною та зумовлюючи міжлітературну комунікацію, стає предметом розгляду у
сфері компаративістики. Отож, критикою перекладу, з одного боку, займаються
критики, редактори, які співвідносять тексти першотвору та перекладу, а з іншого —
компаративісти, які оцінюють місце, роль, доцільність перекладеного твору та,
ширше, — творчості його автора — у новому літературному контексті.
Окреслити зв’язок літературної критики з критикою перекладу в усьому ши-
рокому спектрі спільних для них рис, у межах однієї статті вважаємо неможливим,
тому обмежимося лише окремими аспектами літературознавчої методології, а са-
ме — методами аналізу перекладеного тексту, а зв’язок критики перекладу із ком-
паративістикою опишемо з погляду літературної рецепції.
Теоретико-методологічну основу статті становлять положення та висновки нау-
кових концепцій Д. Дюришина, К. Дюр’є, А. Пόповіча, К. Райс, М. Топера, П. Торопа
та інших про літературознавчу методологію та рецепційно-комунікативні аспекти
критики перекладу.
У дослідженнях з критики перекладу виділяють такі головні аспекти: критика
конкретних перекладних версій, зазвичай, художніх текстів; оцінка роботи професій-
них перекладачів, яку найчастіше застосовують у перекладацьких агентствах та
вивчення критики перекладу з навчальною метою, де розпрацьовують критичний ін-
струментарій та формують навики роботи критика перекладу (редактора) [17, с. 272].
Дослідницькою одиницею означеної статті виступатиме текст — перекладений ху-
дожній твір з притаманними йому текстовими та позатекстовими чинниками, які, з
одного боку, є об’єктом літературознавчої методології, а з іншого — належать до
форми міжлітературних взаємин. 120 І. Олійник
Критика художнього перекладу і літературознавча методологія. Шлях до
пізнання будь-якого літературного твору складається з кількох етапів, які, своєю
чергою, теж поділяються на складові частини, осягнення яких дає читачеві розуміння
прочитаного. Критиці як завершальній стадії пізнання літературного твору пере-
дують аналіз, інтерпретація та оцінка — складові процесу пізнання. Детальніше
зупинимося на окремих методах аналізу літературного твору як «логічної процедури,
суть якої полягає у розчленуванні цілісного літературного твору на компоненти,
елементи, в розгляді кожного з них зокрема та у взаємозв’язках з метою осягнення,
характеристики своєрідності цього твору» [6, с. 38].
Художній світ літературного тексту, мистецьки виражений засобами мови у
нерозривній єдності змісту та форми, подає авторський задум, відтворює культурне
середовище, репрезентує історичну епоху, створює образи персонажів та виявляє
людські цінності за допомогою моделювання дійсності. Художній переклад, як один
із видів міжлітературної рецепції, спрямований на відтворення авторського тексту,
написаного засобами однієї мови, за допомогою засобів іншої мови вказує на
подвійне відтворення: з одного боку, дійсності у творі (оригіналі), з іншого — твору
у творі (перекладі). Критичний дискурс, зорієнтований на оцінювання перекладів
художніх текстів, повинен враховувати цю специфіку подвійного відтворення і
відрізнятися від традиційного літературно-критичного аналізу текстів.
Серед найуживаніших літературознавчих методів аналізу художнього тексту
називають біографічний, творчо-генетичний, формальний, філологічний, соціологіч-
ний, порівняльний, історико-функціональний, текстуальний, інтертекстуальний, кон-
текстуальний, психологічний, міфологічний та ін. Жоден із цих методів не може
претендувати на наукову вичерпність і водночас ігнорування якогось із них порушує
баланс розуміння твору.
Осягнення літературного твору відбувається завдяки різним методам, що, від-
повідно, спрямовані на вивчення: а) авторського задуму чи письменницького вті-
лення; б) самого тексту як результату творчості; в) сприйняття читачем як впливу на
читацьку аудиторію.
Біографічний метод у критиці перекладу застосовується крізь призму проблеми
творчої індивідуальності перекладача. Згідно з П. Ньюмарком, критика перекладе-
ного тексту має розпочинатися із аналізу оригіналу, беручи до уваги його кому-
нікативний намір та функціональні аспекти [18, с. 186]. На рівні дослідження власне
авторського тексту цей метод, без сумніву, необхідний у разі виявлення авторського
задуму, стилю його письма. Коли ж ми говоримо про перекладача як співавтора, то
«тут, насамперед, цікавими постають мотиви вибору перекладачем тих чи інших
текстів / авторів для роботи, що часто пояснюється близькістю життєвих доль /
спорідненістю світовідчуття автора та перекладача» [4, с. 207].
Цікавим і доцільним, на нашу думку, є використання творчо-генетичного методу
для оцінювання якості праці інтерпретатора. Цей метод, за умови наявності від-
повідних перекладацьких нотаток, коментарів, дає змогу простежити історію створення
перекладу, процес роботи над ним, адже знання того, як створювалася перекладна
версія, дає можливість обґрунтувати перекладацькі рішення, наблизитися до «творчої
майстерні перекладача». Саме цей вид критики перекладу, яку П. Тороп називає
«персональною критикою» і яка спрямована на вивчення творчості перекладача
(методи, еволюцію), є однією з найрідкісніших форм існування критики [11, с. 32]. Інтердисциплінарність дослідження чи маргінес науки?.. 121
Застосування формального методу, запропонованого російськими формалістами
Б. Ейхенбаумом, В. Жирмунським, Ю. Тиняновим, Б. Томашевським, В. Шклов-
ським, стосовно критики перекладу можна розглядати у двох площинах: тексту
оригіналу та тексту перекладу. Вихідним положенням формалістів є думка про те, що
все в мистецтві є художнім засобом, а пізнання цього мистецтва полягає у розкритті
сукупності цих засобів [3, с. 97]. Літературний твір, який досліджують шляхом
вивчення художньої мови, сюжету, композиції і спрямований на вивчення структури
художнього тексту як органічної єдності змісту та форми, потребує зіставного
аналізу першотвору та перекладу. У традиційному трактуванні перекладу, як пере-
творення форми зі збереженням змісту повідомлення, формальний метод стає
ключем до розуміння твору через вивчення його знакової системи, через трактування
знаків, що набувають різного значення у різних взаємозв’язках. Перенесення худож-
нього твору на новий мовний ґрунт означає співвіднесення, співставлення його з
іншою культурою, яка, приймаючи твір, надає йому «свого» розуміння через іншу
мовну організацію. Діяльність перекладача, яка на одному із етапів полягає у
«розчленуванні» структурної організації тексту першотвору на окремі елементи з
усвідомленням їхнього значення та асоціативного взаємозв’язку, продовжується на
наступному етапі у «синтезі» нової структурної єдності засобами мови похідного
тексту. Важливим при цьому є, як збереження авторського «я» у структурній
площині тексту, так і нової мовної організації перекладу з усіма сприйнятливими для
його читача чинниками та асоціативними зв’язками (наприклад, алюзіями, ремі-
нісценціями).
Критика перекладу, об’єктом дослідження якої є новостворений текст, послуго-
вується, відповідно, текстуальним методом, що передбачає глибинне прочитання
художнього твору, який стає важливим джерелом для подальших роздумів та
суджень у процесі оцінювання якості самого тексту. Відома німецька дослідниця в
галузі критики перекладу К. Райс виділяє кілька типів текстів, згідно з якими
обираються методи перекладу, а також формулюються відповідні критерії оцінок.
Типи текстів у пропонованій класифікації поділено відповідно до своїх функціо-
нальних характеристик, визначаючи їх збереження/недотримання у мові перекладу
[8, с. 202—228]. На нашу думку, текстуальний метод аналізу перекладеного тексту
має ґрунтуватися на визначенні художньої цінності твору, досягнутої/втраченої в
результаті перекладу. Важливим при цьому бачимо визначення та простеження через
переклад текстуальних одиниць (лейтмотиву, мотиву, підтексту, художнього образу,
художніх засобів). Критика перекладу, використовуючи текстуальний метод, спи-
рається на конкретні «показники» тексту, які дають змогу оцінювати переклад під
кутом зору його літературної вартості.
Висловлюючи думку про те, що перекладу без втрат немає, П. Тороп вважає за
необхідне виявляти у тексті домінанту, як об’єктивну структурну одиницю, яка б
випливала власне із тексту, а не суб’єктивного читацького чи дослідницького пі-
знання. «Виділення цього поняття необхідне для критики перекладу при визначенні
методу перекладу, на фоні домінанти осмислюються як пропущені, так і змінені чи
додані елементи, встановлюються їх функції у структурі тексту і відповідність
поетичній моделі» [10, с. 15].
Поряд із текстуальним важливого значення набувають контекстуальний та
інтертекстуальний методи аналізу перекладного твору. Відображення через текст
історико-літературної доби, певної історичної епохи репрезентованої автором122 І. Олійник
першотвору, вимагає від критика не лише ґрунтовних знань, а й вміння проаналізу-
вати перекладацьке втілення контекстуального прояву. «Під текстом ми будемо
розуміти не просто графічно зафіксоване повідомлення, а й складне ціле, що є на
перетині зовнішньо- та внутрішньотекстових зв’язків; лише на основі їх зіставлення
можна говорити про поняття тексту. У перекладацькій діяльності збігаються три
рівні, що їх виділяють під час описування культури: загальномовний зміст текстів
(общеязыковое содержание текстов), текстовий зміст (текстовое содержание) і
функції текстів (функции текстов)» [10, с. 13]. Контекстуальний аналіз, спрямований
на пізнання тексту «як форми вираження авторського суб’єктивного трактування
об’єктивної дійсності» [13, с. 44], потребує від критика особливої пильності до
перекладацької інтерпретації авторського тексту з метою їх адекватного трактування,
без залучення перекладацького бачення проблематики. Це важливо у процесі
перекладання давніх творів сучасними перекладачами, коли історична відстань та
зміна суспільних орієнтирів «диктують» перекладачеві сприйняття довколишньої
реальності, відмінне від авторського.
Чи не найважливішим для критики перекладу вважаємо порівняльний метод, з
огляду на предмет її дослідження, який передбачає паралелі двох чи більше пара-
дигм: автор — перекладач, першотвір — переклад, вихідна література — література-
реципієнт і т. д. Цей метод особливо важливий для зіставлення при аналізі пере-
кладеної версії іншими методами.
Порівняльний метод, спрямований на визначення спільного та відмінного в
межах досліджуваних об’єктів, покликаний фіксувати відхилення у роботі пере-
кладача над новоствореною версією. Можна говорити про порівняння оригіналу та
перекладу і про порівняння кількох перекладів між собою. Зіставляючи прототекст та
переклад, потрібно брати до уваги стиль, естетичне бачення перекладача, його
здібність відтворювати окремі компоненти. Порівнюваними об’єктами двох чи
більше перекладів стають художні структури, на рівні композиції, семантики; міра
літературних цінностей перекладних версій. Варто зазначити, що використання цього
методу дещо відрізняється від традиційного його трактування як ключового у
порівняльному вивченні літератур, що пояснює виявлення спільних рис контактни-
ми, генетичними чи типологічними зв’язками. Йдеться про те, що порівнювані явища
в критиці перекладу (оригінал і переклад) перебувають не лише у генетичних взає-
минах, маючи спільне походження, а й один текст (похідний) постає мовним пере-
виженням іншого (вихідного). Окрім того, компаративістика акцентує свою увагу на
взаємовпливах, взаємозбагаченні національних літератур через переклад, а не лише
на констатації літературних фактів.
Отож, методологічний інструментарій сучасного літературознавства можна засто-
совувати як при оцінюванні якості перекладу (нового тексту, створеного засобами
іншої мови), так і під час аналізу цього твору в «приймаючій» культурі, що є предме-
том порівняльного вивчення літератур. Варто також пам’ятати про те, що різні наукові
методи та засоби пізнання доповнюють один одного, а з відкриттям нових явищ та
концепцій з’являються нові методики для вирішення непізнаних завдань.
Критика художнього перекладу як рецепція. Розширюючи межі досліджень
критики перекладу, говоримо про необхідність враховувати особливості читацького
сприйняття перекладеної версії, що значно випливає із якості виконаного перекладу.
Науковці стверджують, що «при аналізі перекладу обов’язково повинна братися до
уваги його роль в літературному житті, тобто його комунікативна функція уІнтердисциплінарність дослідження чи маргінес науки?.. 123
міжлітературному спілкуванні» [2, с. 132], адже «оцінити переклад можна лише
керуючись тим, як його сприймає читач, для якого він призначений» [9, с. 235]. До
«екстралінгвістичних чинників» зараховують «інтегральний фактор — стан і рівень
розвитку духовної культури», враховуючи «метакультуру», «протокультуру», «куль-
туру сприймача» [1, с. 50—51]. Поглиблюється сам об’єкт дослідження — «тобто
аналізу підлягає не лише позатекстова сфера в тексті, а й текст у позатекстовій
сфері» [10, с. 11].
Адекватне сприйняття перекладеного тексту залежить від професійності пропо-
нованого перекладу: читачі надають перевагу тому чи іншому варіанту інтерпретації,
а вибраний переклад зазвичай витримує кілька перевидань. Французька дослідниця
К. Дюр’є, даючи оцінку перекладам, вважає за необхідне виділення двох категорій
якості: абсолютної, що є предметом вивчення з погляду лінгвістики і когнітивістики,
та відносної, яка охоплює такі риси перекладу, як функціональність, ефективність та
своєчасність [16]. Відносна якість перекладу, на думку К. Дюр’є, передбачає
внутрішню і зовнішню сторону. Внутрішня сторона якості визначається грамотністю
тексту, точністю передачі інформації, зовнішня ж —пов’язана із практичним
аспектом застосування перекладу — його зрозумілістю, ефективністю та корисністю.
Саме цей зовнішній прояв якості перекладу зумовлюється, на наш погляд, рецептив-
ним читанням і має стати предметом вивчення у міжлітературному просторі. Читач
перекладу може визначити доцільність обраного для перекладу тексту, його відпо-
відність читацьким запитам, вимогам часу, а також функціональність в інонаціональ-
ному обширі.
Для того, щоб критично оцінити місце та роль перекладу в приймаючій лі-
тературі, потрібно враховувати як об’єктивні (конкретно-історичний літературний
канон, стильову та жанрову парадигми), так і суб’єктивні чинники, до яких належить
поетика самого перекладача [2, с. 159], а за основу критичної оцінки приймати
домінанту його творчого мислення [9, с. 236].
Аналіз якості перекладу, вважаємо, мусить розпочинатися із внутрішньотексто-
вого прочитання із залученням різноманітних підходів та методів і завершуватися
проекцією на міжлітературну комунікацію, яка оцінює переклад з позицій рецепції.
Отож, критика перекладеного твору, з одного боку, покликана вивчати можливості
трансформаційних аспектів прототексту з урахуванням імовірного потенціалу їх
актуалізації у різних приймаючих культурних контекстах, а з іншого — спрямована
на дослідження уже виражених іншою мовою конкретизацій літературного тексту в
читацькій свідомості.
————————————————————————
1. Гром’як Р. Т. Літературознавча компаративістика та перекладознавство: дотич-
ність, перетини, колізії // Слово і час. — 2002. — № 8. — С. 49—58.
2. Дюришин Д. Теория сравнительного изучения литератур. — М.: Прогресс, 1979. —
320 с.
3. Жирмунский В. М. К вопросу о «формальном методе» // Жирмунский В. М. Теория
литературы. Поэтика. Стилистика. — Л.: Наука, 1977. — С. 94—105.
4. Лановик М. Б. Проблеми художнього перекладу в контексті герменевтичних
студій: метакритичний ракурс // Актуальні проблеми філології та перекладознавства: 124 І. Олійник
Зб. наук. праць та доповідей Всеукр. наук. конф. 12—13 травня 2005 року. —
Хмельницький, ХНУ, 2005. — С. 206—208.
5. Ларин Б. А. Наши задачи // Теория и критика перевода. — Л.: Изд-во Лен. ун-та,
1962. — 168 с.
6. Літературознавчий словник-довідник / Р. Т. Гром’як, Ю. І. Ковалів та ін. — К.: ВЦ
«Академія», 1997. — 752 с.
7. Попович А. Проблемы художественного перевода: Учебн. пособ. / Пер. со словац-
кого. — М.: Высш. шк., 1980. — 199 с.
8. Райс К. Классификация текстов и методы перевода // Вопросы теории перевода в
зарубежной лингвистике. — М., 1978. — С. 202—228.
9. Топер М. П. Перевод в системе сравнительного литературоведения. — М.:
Наследие, 2000. — 254 с.
10. Тороп П. Х. Процесс перевода и некоторые методологические проблемы переводо-
ведения // Ученые записки Тартуского гос. ун-та. Типология культур. Труды по
знаковым системам. — Тарту, 1982. — Вып. 576.— 160 с.
11. Тороп П. Тотальный перевод. — Тарту, 1995. — 220 с.
12. Тюленев С. В. Теория перевода: Учебн. пособ. — М.: Гардарики, 2004. — 336 с.
13. Чирков О. С. Текстуальний, інтертекстуальний, контекстуальний аналізи //
Всесвітня література в середніх навчальних закладах. — 2004. — № 6. — С. 42—44.
14. Bassnett S. Translation Studies. Third edition. — L.: Routledge, 2003. — 176 p.
15. Burkhanov I. Translation: Theoretical Prerequisites. Rzeszów: Wydawnictwo Uniwersytetu Rzeszowskiego, 2003. — 222 s.
16. Dureux C. Report on the Seventh Seminar on Translation Quality Assessment 1998,
organized by United Nations Office at Vienna. Available: http://www3.un.or.at/
seminar/7tqa/htm.
17. Melis N. M., Albir A. H. Assessment in Translation Studies: Research Needs // Meta
XLVI, # 2, 2001. Available: http://www.erudit.org/revue/meta/2001/Vol.XLVI/2.
18. Newmark P. A Textbook of Translation. L.: Longman, 2003. — 290 p.
AN INTERDISCIPLINARY RESEARCH
OR THE SCHOLARSHIP MARGIN?
(TOWARDS TRANSLATION CRITICISM STATUS
WITHIN THE LITERARY STUDIES)
Iryna OLIJNYK
Ternopil V. Hnatiuk National Pedagogical University,
2, M. Kryvonis St., Ternopil, Ukraine 46027
The article reveals main aspects of the interaction of translation criticism and
literary studies through the implementation of some methods of analysis to the translated texts evaluation. The article analyzes the nexus between translation criticism and
comparative literary studies in the view of translation quality assessment as an example of literary reception. Інтердисциплінарність дослідження чи маргінес науки?.. 125
Key words: translation criticism, methods of analysis, literary text, reception,
intercultural communication.
МЕЖДИСЦИПЛИНАРНОСТЬ ИССЛЕДОВАНИЯ
ИЛИ НАУЧНАЯ ПЕРИФЕРИЯ?
(К ВОПРОСУ О ЛИТЕРАТУРОВЕДЧЕСКОМ СТАТУСЕ
КРИТИКИ ХУДОЖЕСТВЕННОГО ПЕРЕВОДА)
Ирина ОЛИЙНИК
Тернопольский национальный педагогический университет имени Владимира Гнатюка,
ул. М. Кривоноса, 2, Тернополь, Украина 46027
Раскрываются главные аспекты взаимодействия критики перевода и лите-
ратуроведческой методологии путём применения некоторых методов анализа к
оценке переводных текстов. Прослеживается связь между критикой перевода и
компаративистикой с точки зрения оценки качества перевода как проявления
литературной рецепции.
Ключевые слова: критика перевода, методы анализа, литературное произ-
ведение, рецепция, межкультурная коммуникация.
Стаття надійшла до редколегії 02.04.2007
Після редагування 06.02.2008
Прийнята до друку 05.05.2008