Київський національний університет імені Тараса Шевченка,
вул. Володимирська, 64, Київ, Україна 01033
Стаття присвячена проблемі читання літературного тексту крізь призму
ітертекстуальності. Вбачаючи у такому підході питому міждисциплінарність,
авторка статті проаналізувала низку усталених класифікацій міжтекстової
взаємодії і розглядає можливість та доцільність їх застосування у літературо-
знавчих дослідженнях. Авторка наголосила надважливість функціональних
аспектів у дослідженні інтертекстуальності та порушила питання про
виокремлення текстових вставок за допомогою міжтекстових маркерів.
Ключові слова: текст, інтертекстуальність, транстекстуальність, класифіка-
ція, взаємодія, функціонування, маркованість.
Якщо керуватися розумінням тексту як безперервного процесу породження
смислу, то виявляється, що жоден текст не є продуктом текстуального вакууму,
жоден не претендує на абсолютну оригінальність і новизну, жоден не «перевертає»
світу, і вже навіть нікого не бентежить те, що нашими літературними теренами
блукає «привид» епігонства та плагіату, щодалі набуваючи вагомішої тілесності.
Оскільки на зміну класичній літературознавчій концепції приходять нові способи
прочитання тексту, зокрема прочитання в ключі інтертекстуальності, яке показує, що
тексти не є цільними, а будуються як плетиво, де кожне волокно взяте з єдиного
універсуму, у межах якого містяться тексти міфів, історії, філософії, культури, то
разом із цим прочитанням приходить і нова аксіологічна ієрархія, де орієнтація на
оригінальність і новизну зміщується на інший рівень.
Інтертекстуальність, яка сьогодні претендує посісти ключове місце серед ко-
мунікативних стратегій сучасної культури, описували і різноманітними розлогими
дефініціями Ю. Крістева, Р. Барт, Ж. Деріда та інші, і короткими метафоричними
парафразами, що традиційно прикрашають дослідження, присвячені цій проблемі.
Калейдоскопічність текстуального світу Р. Барт відрефлектовує як своєрідну «ехока-
меру», М. Ріффатерр як «ансамбль пресупозицій інших текстів», Ю. Крістева як «мо-
заїку цитацій», Ж. Женетт як «палімсест», Ю. Лотман як «вмонтовані уламки інших
текстів» — усі вони намагаються образно передати семантику взаємозв’язку текстів і
явищ у світовому культурному просторі.
Категорія інтертекстуальності зазнала інтенсивного теоретичного осмислення у
працях названих корифеїв літературознавства, а також у дослідженнях Г. Блума,
Р. Лахман, М. Грессе, Ш. Гривеля, І. Арнольд, О. Жолковського, І. Ільїна, Ю. Левіна, Система координат: типологія міжтекстової взаємодії… 135
З. Мінц, І. Смирнова, П. Торопа, Н. Фатєєвої, Г. Денисової, Н. Кузьміної, М. Ямполь-
ського, Ж. Фомічової, Н. Петрової та інших науковців. В українському літературо-
знавстві ідеї інтертекстуальності ще не знайшли синтезованого втілення і використо-
вуються переважно як модус прочитання окремих творів чи творчості окремих
авторів. Найцікавішими з них є праці В. Просалової, П. Рихла, Д. Наливайка, М. Ігна-
тенка, Н. Корабльової, Л. Біловус, які проте не вичерпують проблему міжтекстової
взаємодії у сфері художнього дискурсу. Тому тепер залишаються актуальними студії
над теоретичним аспектом інтертекстуальних відношень, класифікацією вкраплень
«чужого слова», їх функціонуванням у художньому творі, зокрема драматургічному.
Термін інтертекстуальність, який ввела в науковий обіг Ю. Крістева 1967 року на
означення способу дослідження тексту як системи, пов’язаної з іншими семіотич-
ними системами, міцно зафіксувався в літературознавстві. Попри те, що імена
М. Бахтіна і Ю. Крістевої досі залишаються головними в інтертекстуальному дис-
курсі, існує розмаїття теоретичних підходів до цього явища, серед яких умовно
можна виділити три групи: 1) прагматичну, яка об’єднує всі моделі інтертексту-
альності, що походять від ідей Ф. де Соссюра; 2) діалогічну, що охоплює моделі,
пов’язані з бахтінською традицією; 3) еволюційну, яка випрацьовує ідеї Празької се-
міотичної школи та школи Ж. Женетта.
Незалежно від концепцій і підходів, після окреслення змісту і наповнення го-
ловного терміна, з’ясування меж поширення явища інтертекстуальності, дослідники
зверталися до вибудовування класифікаційних сіток інтертекстуальних елементів, які
супроводжувалися варіантами термінологічних субсистем.
Поняттєвий апарат Г. Блума через його незвичність майже не вживається й
вербалізується лише як зразок психоаналітичної екзотики в оглядах літератури, хоча
американський дослідник розглядає цікавий аспект кореляції творчості окремого
письменника з літературною традицією в засобах інтертекстуальності. Ідеї Г. Блума
дотичні до концепції розвитку історико-літературного процесу Ю. Тинянова, але
місце рушійного механізму автоматизації/актуалізації прийому (у межах художнього
дискурсу), у моделі Г. Блума виконує механізм впливу/ревізії (у процесі індивідуаль-
ного прочитання тексту) [2].
Дещо популярніші класифікації інтертекстуальних зв’язків належать А. Попови-
чу та Дж. Б. Конте, з яких видно, що вчені підійшли до систематизації досліджува-
ного матеріалу зі значною мірою наближення, але типологія інтертекстуальності
виявилася багатовимірною системою, яку неможливо вмістити в компактну схему.
Донині актуальною і коментованою залишається «п’ятірна» класифікація між-
текстових зв’язків Ж. Женетта, яку він запропонував у книзі «Палімпсести: літе-
ратура у другому ступені» (1982). Хоча ця модель тлумачить інтертекстуальність
дещо звужено й конкретно: як взаємодію різних внутрішньотекстових дискурсів, але
використовує гетерогенні критерії оцінки і відбору інтертекстуальних елементів, що
стає значним кроком уперед в осмисленні означеної проблеми. Спільну назву для
усіх типів і форм міжтекстової взаємодії Ж. Женнетт пропонує власну: «транстексту-
альність» — це «те, що ставить текст у маніфестований або потаємний зв’язок з
іншими текстами» [7, c. 25]. Уже у визначенні поняття закладена важлива диферен-
ціююча ознака маскування/маніфестування інтертекстуального елемента, яка виявля-
ється за допомогою таких засобів, як маркери інтертекстуальності.
Перший з п’яти типів транстекстуальних зв’язків Ж. Женетт називає власне
інтертекстуальністю (цитата, плагіат, алюзія) і визначає його як «співприсутність136 М. Шаповал
двох або кількох текстів […], як ефективну (курсив наш. — М. Ш.) присутність
одного тексту в іншому тексті» [7, с. 25]. Ідея ефективної співприсутності зосереджує
нашу увагу на тому, що в роботі з інтертекстуальними елементами передусім варто
придивлятися до функції, поведінки, або ж ролі, яку виконує той чи інший інтертекст
стосовно всього тексту, а також, як підкреслює В. Просалова, і стосовно тексту-
донора: «…якщо взаємозв’язок текстів виявляється, скажімо, у цитуванні, то
важливим є не сам факт цього, а те, як саме цитується джерело, з якою метою.
Взаємодія з текстом-джерелом багатомірна: від піднесено-наслідувальної до паро-
дійно-викривальної» [6, с. 8].
Другий тип — паратекстуальність — об’єднує в собі зв’язки між компонентами
одного тексту. В центрі уваги тут перебувають епіграфи і заголовки як найбільш
змістонавантажені елементи, а також розглянуто передмови, післямови, коментарі,
примітки, і — що прикметно — дотичні до тексту матеріали інших семіотичних си-
стем: ілюстрації, обкладинки, закладки, аудіокасети, рекламні та супровідні матеріали.
Головною ознакою зв’язків паратекстуальноті є поєднання всередині окремого тексту
медіально й функціонально гетерогенних частин і їх перегук між собою.
Тип метатекстуальності охоплює такі відношення одного тексту до іншого, коли
останній експліцитно або імпліцитно полемізує з першим, коментуючи його. Цей тип
виявляє подібність до гіпертекстуальності, четвертого типу, де новий текст (гіпер-
текст) також орієнтується на текст-попередник (гіпотекст), але за відсутності модусу
коментування [7, с. 25]. У цьому місці класифікація розгалужується, пропонуючи
підтипи імітації і трансформації, які є фундаментом таких літературних жанрів, як
стилізація і пародія.
Останнім за порядком, але не за значенням для сучасних дискурсів є тип інтер-
текстуальних зв’язків, які Ж. Женетт визначає як архітекстуальність — найабстракт-
ніший тип, що охоплює реляції між текстом і його жанрово-видовою надструктурою,
реляції, які існують імпліцитно й уловлюються тільки за умови їх порушення. «Отже,
назвемо архітекстуальністю співвідношення тексту зі своїм архітекстом, — говорить
Ж. Женетт. — Це трансцендентне відношення повсюдне, що б там не говорив Кроче
та іже з ним про меншовартість жанрової точки зору і в літературі, і не лише в ній; це
міркування неважко відхилити, якщо нагадати, що певна кількість творів, починаючи
з “Іліади”, самочинно підпорядковувалися цій точці зору, а певна кількість інших
творів, таких як “Божественна комедія”, спочатку їй не підлягали, але саме лише про-
тиставлення цих двох груп уже містить у собі нарис жанрової системи — можна сказ-
ати простіше: змішування жанрів, або нехтування ними є таким самим жанром, як
будь-який інший…» [4, c. 339].
Ці основні типи відношень відструктуровані надзвичайно детально: виділено
підтипи і види, між якими встановлено зв’язки, але, незважаючи на це, деякі дослі-
дники скаржаться на загромадженість і схематичність відомої класифікації Ж. Же-
нетта. Варто сказати, що попри солідну історію питання і розмаїття наукових студій з
інтертекстуальності і в літературознавстві, і в лінгвістиці, принципово іншої класи-
фікації досі не винайдено. Заслуговує на увагу модель Н. Фатєєвої [10, с. 121—159],
яка творчо використала доробок Ж. Женетта, а також інтегрувала ідеї російських
дослідників І. П. Смирнова про розмежування конструктивної та реконструктивної
інтертекстуальності та П. Х. Торопа про розрізнення понять інтертексту та інтексту
[9, с. 9]. Система координат: типологія міжтекстової взаємодії… 137
Оскільки системні класифікації інтертекстуальних елементів створювали пере-
важно лінгвісти (Н. Фатєєва, Г. Денисова, Н. Кузьміна, Н. Петрова), та й сама про-
блема міжтекстової взаємодії постійно балансує на помежів’ї мовознавства та лі-
тературознавства, розповсюджуючи свій вплив на інші галузі науки: соціологію,
культурологію, театрознавство, рекламістику, доводиться напрацьовувати критерії
відбору інтертекстів, притаманних саме художній літературі. У класифікації Н. Фа-
тєєвої натрапляємо поміж інших на «інтертекст-троп і стилістичну фігуру, інтер-
медійні тропи і стилістичні фігури, звуко-складовий та морфемний типи інтертексту,
запозичення літературного прийому» [10, с. 151] — такі види міжтекстових
взаємодій, які можна застосовувати для інтерпретації літературних, зокрема поетич-
них та драматургічних текстів.
Класифікація Г. Денисової цікава виділенням інтертекстів-стереотипів та «цитат
з життя» [3, с. 71], які дослідниця вважає за доцільне описувати, оскільки подібну до
«чужого слова» роль у стильотворенні відіграють відсилання до стереотипних ситу-
ацій. Керуючись цим, вона пропонує «розглядати як інтертекст будь-який знак цито-
ваної культури і будь-яке відтворення фраз із наявних у мові дискурсів» [3, с. 75].
Такий підхід, здавалося б, пропонує літературознавцеві необмежене поле діяльності у
складанні нескінченних каталогів «чужих слів», бібліотек цитацій, але водночас
загрожує розчиненням в «інтертексті без берегів».
Завдання виявити конкретні форми літературної інтертекстуальності (запозичення,
переробку тем і сюжетів, відверте і приховане цитування, переклад, плагіат, алюзію,
парафразу, наслідування, пародію, інсценізацію, використання епіграфів та ін.) поста-
вили перед собою упорядники колективного збірника статей «Інтертекстуальність.
Форми. Функції» (1985) [11] німецькі дослідники У. Бройх, М. Пфістер і Б. Шульте-
Мидделіх. У цьому збірнику на матеріалі англійської літератури розглянуто також
функціональний аспект інтертекстуальності як усвідомлено застосованого літератур-
ного прийому, порушено питання належності різних форм міжтекстової взаємодії до
одиничної (експліцитної, маркованої) чи системної (імпліцитної, замаскованої) рефе-
ренції, які інколи непросто надаються до розмежування.
Конкретні форми інтертекстуальних елементів настільки різноманітні за роз-
мірами, концентрованістю, функціями, що дослідники літературного тексту переваж-
но схильні їх не виділяти, але деякі види текстових запозичень уже мають власну
аналітичну традицію. Окремо вивчають запозичення мотиву, топосу, запозичення
сюжетної схеми чи композиції, популярним об’єктом інтерпретації є транзитивний
герой літературного твору.
Щоб виокремити в тексті уривки «чужого слова», треба мати неабиякі фонові
знання та наукову інтуїцію. Наявність запозичених елементів можна впізнати за
порушенням послідовності та стильової єдності тексту. Але за умови значного есте-
тичного навантаження на співвіднесення з іншим текстом автор намагається допо-
могти читачеві сприймати твір відповідно до свого задуму, використовуючи при
цьому цілий арсенал засобів. Тому важливою є проблема вивчення такого інстру-
менту інтертекстуального прочитання, як маркери міжтекстової взаємодії.
Інтертекстуальні елементи можуть маркуватися прямо, за допомогою вказівки на
джерело в тексті, або в авторському коментарі чи в епіграфі. Та зазвичай автор,
розраховуючи на підготованого читача, намагається такого коментування не давати,
особливо якщо йдеться про загальновідомі цитати і прецедентні тексти, до яких іде
відсилання. Інколи підказки можуть бути розкидані в тексті у формі натяків. Таке138 М. Шаповал
непряме маркування є способом зберегти рівень «задоволення від тексту» (Р. Барт),
адже на певних етапах опанування читачем текстового полотна, натяк допомагає
йому зрозуміти, що його інтерпретація збігається з авторською. І. Арнольд вважає,
«характер маркованості набуває естетичного значення і часто посилює іронічність,
що становить в інтертекстуальності дуже важливу категорію» [1, с. 367].
Ця відома дослідниця стилістики художнього тексту також переконана, що існує
загальна ознака, спільна для усіх інтертекстуальних вкраплень — це зміна автора
повідомлення: «Інтертекстуальність полягає в тому, що змінюється суб’єкт мовлення,
завдяки чому значно підвищується імплікаційний та модальний потенціал тексту, і сам
текст стає ланкою загального ланцюга культурного спілкування людства» [1, с. 352].
Маркованість означає помітність зміни суб’єкта мовлення, яка надає можливості
пригадувати вихідне джерело, а тому дає змогу зіставити обидва контексти і влов-
лювати нові значення, які виникають на зламах семантичних полів, що з’являються у
результаті такого зіставлення. Запозичений текст порівняно легко впізнається у так
званих сильних позиціях, де маніфестується стратегія авторського розуміння світу й
зосереджується увага читача: у заголовках, в епіграфах, у рамкових компонентах. У
самому ж тексті, для того щоб на «чуже слово» звернули увагу, його підкреслюють за
допомогою специфічних прийомів: паралелізму, повтору, контрасту, скупчення ху-
дожніх засобів.
У контексті пошуку інтертекстуальних маркерів цікавими є праці Р. Лахман, які
лягли в основу сучасних розвідок у сфері міжтекстової взаємодії. Виданий окремою
збіркою «Пам’ять і література: Інтертекстуальність у російському модернізмі» [12],
доробок дослідниці окреслює деякі особливості її теоретичного підходу. Предметом
аналізу вона обрала передусім семантичний зріз, оскільки семантика інтертекстуально
відструктурованого тексту постає як амбівалентна, діалогізована і синкретична.
Найпоширенішою прикметою такого тексту є багаторазове кодування, принаймні по-
двійне, тому дуплікація на різних текстових рівнях вважається ключовою інтер-
текстуальною фігурою. Р. Лахман аналізує твори російської літератури, де виявляються
подвоєння: «Ніс» М. Гоголя, «Двійник» Ф. Достоєвського, «Відчай» В. Набокова.
Майже одночасно з цими дослідженнями побачила світ праця Ю. Лотмана «Текст
у тексті», яка поширила феномен подвоєння на інші семіотичні системи й дала деякі
його варіанти. «Подвоєння — простий вид винесення кодової організації у сферу
усвідомлено структурної конструкції», — постулює Ю. Лотман [5, с. 68]. Серед
текстів з подвоєною структурою, на думку теоретика, значне місце посідає мотив
дзеркала, який є адекватом двійництва в малярстві та кінематографі, а отже, якщо іти
за цією логікою, і в театрі (тут спадає на думку «дзеркальна» сценографія до «Мини
Мазайла» М. Куліша у постановці Леся Курбаса).
Прикметою текстів, що потребують інтертекстуального прочитання, на переко-
нання Р. Лахман, є також ті, що позначені синкретизмом та карнавальним способом
письма, і ті, що представляють різноманітні моделі пам’яті, чим демонструють
включеність у попередню культуру і кумулятивний ефект літературного тексту, як-то
українська неокласика і російський акмеїзм. На думку німецької дослідниці, простір
пам’яті є не простором всередині тексту, а простором поміж текстами, а точніше:
«Пам’ять тексту — це і є його інтертекстуальність» [12, с. 35]. Найкраще відповідають
цій дефініції пародійні твори, адже як уже зазначалося, ефект пародії цілком ґрун-
тується на зіставленні двох контекстів, на їх полеміці і контрасті. Варто припустити,
що пародії повинні супроводжуватися вичерпними коментарями, необхідними дляСистема координат: типологія міжтекстової взаємодії… 139
адекватної інтерпретації тексту (як «Енеїда» І. Котляревського з примітками О. Ста-
вицького або багатосторінкові пояснення до «Улісса» Дж. Джойса), а, з іншого боку,
відчуття браку коментаря, можливо, є відчуттям інтертекстуальності.
Окреме місце серед інтертекстуальних елементів посідають запозичення з інших
семіотичних систем, які ще називають інтермедіальними вкрапленнями, а міжтексто-
ві зв’язки такого типу — інтермедіальністю. Словесні описи творів живопису, музи-
ки, архітектури, інших видів мистецтв часто виконують естетичну функцію у ху-
дожньому творі, а в драматургічному дискурсі стають невід’ємною частиною
сценічної реалізації тексту — театральної вистави. Хоча сценографія не входить до
кола філологічних зацікавлень, адже її реалізацією займається митець іншого спря-
мування, інколи драматург самостійно вирішує, як оформити сцену, які запропону-
вати костюми, інтер’єри, освітлення, щоб уповні розкрити творчий задум, закладений
у словесний текст.
Отож, інтертекстуальність, як здатність художнього твору формувати свій власний
зміст за допомогою відсилань до інших текстів та інших знакових систем, є цікавою
моделлю прочитання та інтерпретації артефактів у найширшому міждисциплінарному
полі, а її інструментарій може ефективно застосовуватися у багатьох галузях гума-
нітаристики, що відповідає викликам інтегративної парадигми сучасної науки.
————————————————————————
1. Арнольд И. В. Семантика. Стилистика. Интертекст. — СПб., 1999.
2. Блум Х. Страх влияния. Карта перечитывания. — Екатеринбург, 1973.
3. Денисова Г. В. В мире интертекста: язык, память, перевод. — М., 2003.
4. Женетт Ж. Введение в архитекст // Женетт Ж. Фигуры: В 2-х томах. — М.: Изд-во
им. Сабашниковых, 1988. — Т. 2. — С. 282—340.
5. Лотман Ю. Текст в тексте (Вставная глава) // Семиосфера. — СПб.: «Искусство—
СПБ», 2000. — C. 62—73.
6. Просалова В. Текст у світі текстів Празької літературної школи. Монографія. —
Донецьк: Східний видавничий дім, 2005.
7. Цит. за: Рихло П. В. Поетика діалогу. Творчість Пауля Целана як інтертекст: Мо-
нографія. — Чернівці: «Рута», 2005.
8. Смирнов И. П. Порождение интертекста. Элементы интертекстуального анализа с
примерами из творчества Б. Пастернака. — СПб., 1995.
9. Тороп П. Тотальный перевод. — Тарту: Тартуский университет, 1995.
10. Фатеева Н. А. Контрапункт интертекстуальности или интертекст в мире тек-
стов. — М.: Агар, 2000.
11. Intertextualität. Formen. Funktionen. Anglistische Fallstudien. — Tübingen, 1985.
12. Lachman R. Gedachtnis und Literatur: Intertextualität in der russischen Moderne. —
Frankfurt, 1990. 140 М. Шаповал
COORDINATE SYSTEM: TYPOLOGY OF INTERTEXTUAL RELATIONS
AND MARKERS OF INTERTEXTUALITY
Marjana SHAPOVAL
National Taras Shevchenko University of Kyiv,
64, Volodymyrs’ka St., Kyiv, Ukraine 01033
This article is about a problem of reading the literary text in the prism of
intertextuality. Recognising this method as interdisciplinary, the author analyses some
classifications of intertextual relations, considers possibility and advisability of their
use in study of literature, observes the supreme meaning of the functional aspect in
study of intertextuality, opens a subject of detachment of textual inclusions using
intertextual markers.
Key wоrds: text, intertextuality, transtextuality, classification, interaction, functioning, markedness.
СИСТЕМА КООРДИНАТ: ТИПОЛОГИЯ ИНТЕРТЕКСТУАЛЬНОГО
ВЗАИМОДЕЙСТВИЯ
И МАРКЕРЫ ИНТЕРТЕКСТУАЛЬНОСТИ
Марьяна ШАПОВАЛ
Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко,
ул. Владимирская, 64, Киев, Украина 01033
Это статья о чтении литературного текста сквозь призму интертекстуаль-
ности. Понимая такой подход как междисциплинарный, автор анализирует ряд
устоявшихся классификаций интертекстуального взаимодействия и рассматри-
вает возможности и целесообразность их применения в литературоведческих
исследованиях. Автор подчёркивает сверхважность функциональных аспектов в
исследовании интертекстуальности и ставит вопрос о выделении текстовых
вставок при помощи интертекстуальных маркеров.
Ключевые слова: текст, интертекстуальность, транстекстуальность, класси-
фикация, взаимодействие, функционирование, маркированность.
Стаття надійшла до редколегії 09.04.2007
Після редагування 06.02.2008
Прийнята до друку 05.05.2008