Полтавський державний педагогічний університет імені В. Г. Короленка
вул. Остроградського, 2, Полтава, Україна 36000
У статті йдеться про специфіку національного засвоєння загальноєвро-
пейської просвітницької інтелектуально-філософської й культурної парадигми у
драматичних творах Івана Котляревського «Наталка Полтавка» та «Москаль-
чарівник»; встановлено репрезентативність названих творів для характеристики
процесу саморуху вітчизняного письменства від класицистичного до романтич-
ного типів художньої дії.
Ключові слова: Просвітництво, концепт щастя, раціоналістичність худож-
нього мислення, моралізаторство, класицизм, сентименталізм, преромантизм.
П’єси Івана Котляревського як артефакти нового українського письменства,
значною мірою заснованого на ідейно-філософських та мистецьких принципах
європейського Просвітництва, неодноразово ставали об’єктами рецепції вітчизняних
та зарубіжних літературознавців. Вираження просвітницьких модусів — історично
продуктивних способів актуалізації законів мистецтва ХVІІІ — першої третини
ХІХ ст. у «малоросійській опері» «Наталка Полтавка» та водевілі «Москаль-чарів-
ник» тлумачилося, за традицією, під кутом зору світоглядних настанов автора та
персонажів, раціоналістичного типу онтологічного і художнього мислення, соціо-
логічних потрактувань характеру драматичних конфліктів, жанрового і стильового
синкретизму чи стильових домінант (рококо, просвітницького класицизму, сенти-
ментталізму, преромантизму, просвітницького реалізму) (М. Костомаров, П. Куліш,
М. Драгоманов, І. Франко, Д. Антонович, Б. Лепкий, Д. Чижевський, А. Шамрай,
І. Айзеншток, П. Волинський, П. Хропко, Є. Кирилюк, О. Гончар, М. Яценко, Н. Ка-
лениченко, Є. Нахлік, Л. Мороз та ін.). Водночас варто зауважити, що до сьогодні
залишається не систематизованим культурологічний контекст появи драм нового
(відносно шкільної драми ХVІІ—ХVІІІ ст.) жанрово-стильового формату на
українських теренах, не з’ясовано природу художнього мислення письменника,
котрий синтезував у творчій практиці універсальні й національні тенденції Про-
світництва як передусім культурної системи, світоглядної й мистецької епохи.
Відомо ж бо, що культурологічне прочитання історії появи та функціонування
художнього твору може стати «ключем розуміння» (І. Галятовський) його мистецької
своєрідності, встановити закономірності творення саме такої формально-змістової
субстанції у межах стилю, напряму, течії, саме такої модифікації побутуванняПросвітницькі модуси драматургії Івана Котляревського 273
естетичної специфіки цього типу культурної діяльності. Власне, наше дослідження є
спробою відходу від усталеного в українському літературознавстві й особливо актив-
но реалізованого в аналізі творчості Івана Котляревського принципу «художнього
прогресу». Схиляємося до шпенґлерівської тези про те, що немає «кращих» і
«гірших» культур, менш чи більш розвиненого мистецтва (і мистецтва слова перед-
усім): є художня практика людини певної культурної епохи, яка визначається і
структурується культурою мислення і культурою діяння. Відтак виокремлюємо
найбільш репрезентативні універсальні системи цінностей та дискурс ідей євро-
пейського Просвітництва, образи, символи, естетичні й суспільні перспективи цього
інтелектуально-філософського та культурного руху, що в результаті спричинилися до
появи національного образу української людини в літературі взагалі і драматургії
перших десятиліть ХІХ ст. зокрема.
Для повнішої характеристики просвітницької ідейно-філософської та стильової
специфіки обсервованих творів треба розглянути культурний ландшафт, на якому
формувався Іван Котляревський як письменник. Власне, йдеться про Полтаву 70-х
років ХVІІІ ст. — 30-х рр. ХІХ ст., яка, по суті, на очах «першого класика нової
української літератури», утім, як і вся Центральна та Східна Україна, переживала
перехідний політичний та культурний стан і статус, перетворюючись із невеликого
полкового міста на губернський центр із усталеними рисами зовнішнього архі-
тектурного опорядження, суспільного устрою, нових етикетних традицій і мод на
однострої, поведінку, взаємини. Можливо, в цьому немає видимого зв’язку з творами
митця як доконаним літературним фактом: і «Наталка Полтавка», і «Москаль-
чарівник» сьогодні сприймаються як класичні (у значенні — взірцеві) твори
національного письменства, а відтак постають позачасовими чинниками нашого
мистецтва й української етології й онтології. Однак надто привабливою у контексті
нашої розвідки видається сентенція Й. В. Ґете — «Коли хочеш збагнути письмен-
ника — ти повинен іти в його край», реалізація якої, на нашу думку, сприятиме
глибшому осягненню феномена Івана Котляревського. Тим паче, що, за слушним
міркуванням В. Неборака, саме Полтава для письменника була своєрідним «центром
світобудови» — об’єктом родового патріотизму, «батьківщиною серця» [7, с. 144] з її
«іменням, мовою, вірою, видом». Справді-бо, «патріотизм у первинному значені
цього слова пов’язаний не так з державою, як з родом, з синівським почуттям до
батька-роду, і, якщо цей рід — закорінений, а не кочовий, — з землею, хатою, селом,
містом, краєвидом, краєм, країною […], яка передається від батька до сина — з
батьківщиною у найпервиннішому і найпрямішому значенні цього слова» [7, с. 145].
Тому не випадково у фіналі «Наталки Полтавки» Микола, захоплюючись добро-
чинністю, жертовністю й духовною щедрістю Петра, Наталки й Тетерваковського,
тлумачить моральну шляхетність українця як полтавця: «От такови-то наші полтавці!
Коли діло піде, щоб добро зробити, то один перед другим хватаються» [3, с. 284].
Локальний, з народження знайомий і впізнаваний простір малої батьківщини сприяє
ненав’язливому проповідуванню просвітницьких ідей.
«Для Котляревського вітчизною була Полтава і, напевно, Україна в межах ко-
лишньої Гетьманщини, та навряд чи він вважав своєю вітчизною Російську імперію.
Він був пов’язаний з імператором угодою про службу, військову і згодом цивільну, і
він цю службу згідно з угодою ретельно виконував. Котляревський був дворянином
на царській (державній) службі, але переважно ця служба не суперечила його274 В. Сарапин
полтавськості і узгоджувалася з його християнським світоглядом. Можливо, це
винятковий для українця випадок у тодішніх умовах, але для Котляревського його
біографія завжди становила його ж таки екзистенційний вибір» [3, с. 177]. Відтак він
покинув успішну й перспективну військову службу, але віддано і безкоштовно
служив полтавській громаді на засадах благодійності, у просвітницькому розумінні,
займаючись добротворенням, яке й вияскравлювало його моральні чесноти («добро-
детели»). Уже відомий письменник, відставний майор, шанована у краї людина, Іван
Котляревський жив у простій дідівській хаті, яку, втім, не гребували відвідувати
генерал-губернатори князі М. Г. Рєпнін та О. Б. Куракін. Будинок на околиці (на мар-
гінесі старосвітського й новочасного) Полтави, вікна якого виходять і на подільський
сільський краєвид, і на новозбудований на кшталт «малого Петербурга» класи-
цистичний («біло-ампірний») окультурений ландшафт, вірогідно, був особистим
прихистком від цивілізації в її урбаністичному розумінні — ворожого для цілісності,
гармонійності, моральності української людини. Послідовний антиурбанізм Григорія
Сковороди —
Не пойду в город богатый. Я буду на полі жить,
Буду вhк мой коротати, гдh тихо время бжит.
О дуброва! О зелена! О мати моя родна!
В тебh жизнь увеселенна, в тебh покой, тишина!
Города славны, высоки на море печалей пхнут.
Ворота красны, широки в неволю горькую ведут [9, с. 42] —
у драмах Івана Котляревського кристалізувався у просвітницьку концепцію мо-
ральної вищості і вродженої чесноти простої («природної») людини, котра тікає з
міста як осередку деморалізації й перевиховується, духовно оновлюється, віднахо-
дить щастя. Сам письменник, мабуть, підсвідомо намагався зберегти загрожений
імперськими впливами і чужими інноваціям старосвітський український побут,
козацький дух давнини і слави та національної свободи, які мирно вживалися з
раціональним сприйняттям модернізації побутового й духовного буття, новочасним
розумінням культурного вдосконалення і прогресу, космополітичним станом душі й
способом мислення.
Іван Котляревський належав до масонів, котрі, як відомо, наслідували космо-
політичний ідеал. За твердженням В. Фрейхофа, поняття «космополітизм» увійшло до
«Словника Треву» 1721 року і сприймалося сучасниками «передусім як ознака нової
свободи й емансипації особистості, яка вивчає світ довкола себе, відкриває в ньому
простір без кордонів і сама стає об’єктом уваги інших культур. Ось чому протягом
усього ХVІІІ ст. космополітизм хитався між відкритістю до світу і внутрішньою
самореалізацією, між інтересом до «іншого» і ствердженням нової ідентичності —
всесвітньої за задумом, але європейської за образами й цінностями» [5, с. 33]. Вплив
інонаціональних культур зумовила потребу структурування «свого», тож космополі-
тична парадигма світосприйняття призвела до потреби оформлення національної
ідентичності. Так було з опозицією франкоманії в Англії, Голландії, Росії; письменники
Ґете, Лессінг, Віланд, Міллер, Гердер оголосивши себе космополітами, не припиняли
пошуків автентичної німецької культури. Полтавець Котляревський, існуючи в си-
ловому полі світової культури Просвітництва, намагався захистити від імперських
російських зазіхань рідну мову, онтологію, звичаєвість як чільні носії національної
самобутності. У цьому сенсі цілком закономірним видається апелювання до класич-Просвітницькі модуси драматургії Івана Котляревського 275
ного твору Вергілієвої «Енеїди» й українське його травестіювання, двотекстовість
поеми, яка змушує зважати і на універсальний культурний канон, і на його національну
модифікацію, і вкладання у вуста українців з «Наталки Полтавки» та «Москаля-чарів-
ника» загальноєвропейських гуманістичних міркувань. Такі контроверсійні позиції
закономірно призводять до виокремлення у межах світоглядної парадигми Просвіт-
ництва преромантичних тенденцій, які насамперед виводяться з гердерівської ідеї
«духу народу» і набувають свого мистецького стильового втілення.
Мешкаючи в полтавському межовому часопросторі, Іван Котляревський не
шукав самотності на лоні природи, а займався активною громадською діяльністю,
розбудовою міста, облаштуванням земного, буденного добробуту співгромадян, які
потребують опіки й допомоги. Отже, особиста ціннісна система видатного полтавця
відповідала гуманістичним етичним стратегіям: «Підкреслюючи відмінність загаль-
ної моралі від її християнського різновиду, просвітителі закликали не до “мило-
сердя”, а до “благодійності”» [5, с. 43].
Саме в межах «благодійності» варто розглядати активну діяльність Івана Кот-
ляревського з фундування театру, який, на думку сучасників, мав пробуджувати
глибокі почуття, прищеплювати глядачам шляхетний і тонкий смак до прекрасного,
розвивати здатність до співпереживання, нарешті — просвіщати і виховувати.
Європейська драма ХVІІІ — початку ХІХ ст., поступово звільняючись від впливу
потужної барокової традиції, наближалася до класичних жанрових канонів. Так, у
трагедіях зображували сучасних персонажів у патетичних обставинах, описували
безмежні людські бажання й страждання, посилювали моралізаторський тон та
оспівування доброчесності. Просвітницький театр актуалізував комедію. У Франції
з’явилися «слізні комедії», засновані на емоціях і вихованні чутливості; англійська
«сентиментальна комедія» була позначена серйозністю і підвищеною увагою до
соціальних, релігійних та моральних проблем; до правди людських характерів на тлі
політичних подій у німецькій комедії («Мінна фон Барнгельм» Лессінга) «долу-
чилися категорії етичного ряду — честь, альтруїзм і почуття обов’язку» [5, с. 217].
Д. Дідро розробив теорію і практику нового жанру — «міщанської драми», яка була
продуктом просвітницького письменства, оскільки «прагнула наблизитися до світу
почуттів середнього глядача (буржуа), пропонуючи його увазі картину соціальних і
моральних проблем, які торкалися сфери його приватного, “домашнього” життя»
[5, с. 214]. Такі жанрові і стильові новації європейської драматургії не могли не
вплинути на відкритого до просвітницьких ідей українського письменника. Він
вибудував новий образ театру: тепер це не барокове уособлення світу (світ=театр), а
школа життя, віддзеркалення людської реальності.
За спогадами С. Стебліна-Камінського, «у перші роки своєї служби в Полтаві»,
після війни 1812 року, «Котляревський був фаворитом малоросійського генерал-
губернатора князя Я. І. Лобанова-Ростовського, у родині якого був своєю людиною і
часто брав участь у домашніх спектаклях, що їх влаштовувала княгиня; грали
переважно комедії Княжніна. Котляревський чудово виконував комічні ролі і смішив
невимогливих і нечисленних глядачів» [2, c. 95]. Зрозуміло, що йдеться про
театральне аматорство, модне у шляхетських салонах кінця століття. Однак уже тут
засвідчено суто просвітницьку настанову на виховну роль драматичного дійства,
поєднану з розважальністю. Невдовзі майор Котляревський очолив Полтавський
театр, для якого 1818—1819 років написав дві п’єси — «Наталка Полтавка» і276 В. Сарапин
«Москаль-чарівник». «Для того, щоб пустити п’єси в театри у межах генерал-губер-
наторства, достатньо було дозволу князя М. Г. Рєпніна, і полтавський театр став
першим, де почалися п’єси українською мовою» [8, с. 327].
У літературознавстві досі переважає думка про те, що поштовхом до написання
драматичних творів послужила популярна у Росії комічна опера, а Іван Котля-
ревський як митець колонії-провінції скористався успішно апробованою на столичній
публіці моделлю. Сам же автор номінував свою п’єсу «малоросійською оперою»,
отже, однозначно встановив її національну оригінальність.
Прообразом драм Івана Котляревського могла бути автентична французька opéracomique з властивими їй жартівливими сценками, простонародною мовою і одночас-
ною патетикою та вишуканістю персонажів і ситуацій, чи її англійською модифікаці-
єю — ballad opera, комедією з музичними інтермедіями, яка містила соціальну
критику, гумор і пісні. Указані твори, як і російська комическая опера, поза типовими
жанровими ознаками, мали виразний національний колорит. Виходить, що подібно до
випадку з «Виргиліевой Энеидой, на малороссійскій языкъ переложенной И. Котлярев-
скимъ», рецепцію якої поет тлумачить як переклад, тобто національну інтерпретацію
традиційного оригіналу, як текст, «написаний рідною перекладачеві і його співвітчиз-
никам-читачам мовою, тобто органічно, природно» [1, с. 575—576], живою розмовною
мовою, жанр «Наталки Полтавки» можна розглядати як український варіант тради-
ційного драматичного тексту, що поєднує і універсальну, й місцеву проблематику та
мистецьку стилістику. Тим паче, що «малоросійська опера» «комічною оперою» в
«чистому» вигляді не є: у ній синтезовано філософсько-інтелектуальні дискурси та
стильові ознаки багатьох жанрів просвітницької драматургії.
Однією із чільних складових просвітницької ціннісної системи постає щастя.
Власне, у «Наталці Полтавці» простежуємо художнє оформлення етики щастя, кон-
статоване ще у першій половині ХVІІІ ст. французькими гуманістами: на відміну від
барокового очікування вічного блаженства, «мета людського існування бачиться уже
не за гробовою дошкою, у трансцендентальному потойбічному світі, а в земному житті
серед інших людей. На зміну ідеї спасіння йде ідея особистого й колективного щастя»
[5, с. 42]. Як і всі європейські люди епохи Просвітництва, персонажі п’єси, у межах
класицистичної триєдності місця—часу—дії, займаються облаштуванням комфортно-
го, матеріально і морально забезпеченого земного існування. Зрозуміло, що у кожного
свій вибудуваний життєвий ідеал і своя мета. Прикметно, що Іван Котляревський
пропонує кілька просвітницьких (правда, з різною модальністю) варіантів і моделей
щастя: возний Тетерваковський бачить його у втішанні марнославства, виборний
Макогоненко — у матеріальній вигоді, Микола — в особистій свободі і можливості
відкривання й освоєння нових просторів; Петро — у жертовній любові і сімейному
добробуті, Терпилиха — у раціональному спокої і дотриманні патріархальної традиції.
Носієм авторської концепції істинного щастя є Наталка. Для Івана Котлярев-
ського це і концентрований просвітницький ідеал людини, й узагальнена форма його
українських візій. Часто стверджують, що «золото — не дівка» побачена й зображена
Іваном Котляревським із «високого ґанку шляхетського будинку». Але чи не з такої
ж оглядової позиції твориться вся просвітницька сентименталістська література, яка
шукає взірців у природному бутті простолюду і доводить, «що й селянки можуть
любити»? «Небагата, проста, но чесного роду» Наталка наділена вродженим
аристократизмом духу, становою й загальнолюдською честю («Моє багатство єсть
моє добре ім’я» [3, с. 252]), гострим розумом («розумна і догадлива дівка» [3, с. 257]), Просвітницькі модуси драматургії Івана Котляревського 277
хоч і «без письменства». Возний зазначає, що «наука теє-то як його — в ліс не йде», а
«письменство не єсть преткновеніє ілі поміха ко вступленію в законний брак» [3,
с. 254], наголошена самою ж дівчиною неосвіченість не применшує її моральних
чеснот і набутої у результаті життєвих випробувань мудрості (яких, до речі, освіта
автоматично не дає; згадаймо хрестоматійний твір пізнього Просвітництва [4] —
«Інститутку» Марка Вовчка).
Духовні імперативи героїні п’єси визначаються її християнським світоглядом:
вона в усьому покладається на Божу волю, водночас має сміливість притистояти
сваволі людській тоді, коли та не відповідає її раціональним переконанням, її
душевним настроям. Наталка — це своєрідна українізована Рут, котра досягає щастя
завдяки своїм чеснотам. Вона — добра, слухняна, відповідальна донька («Наградив
бог Терпилиху» [3, с. 253]), здатна на самопожертву заради рідних живих (Терпи-
лиха) та прощення й розуміння померлих (Терпило), а отже, дотримується п’ятої
заповіді Господньої: «Шануй батька твого і матір твою, і благо тобі буде, і
довговічний будеш на землі». Власне, Наталчина релігійність — це раціональна віра
в доброго Бога, котрий сприяє земному щастю людини, своєрідна «природна релігія»,
яка виражається, за твердженням М. Юбер, у тому, «що люди змогли дізнатися про
істину ззовні, тобто через природу, і зсередини, з допомогою совісті» [цит. за: 5,
с. 241]. Тому вчинки дівчини цілком умотивовані: вона — людина нового часу,
котра, проповідуючи покірність, за екстремальних, незручних для себе обставин, на
відміну від «старої» Терпилихи, то жертвує, то чинить спротив.
Наталка наділена особливою спостережливістю й умінням розрізняти людські
моральні переваги й вади. Вона розуміє природу станової нерівності й добре знається
на ставленні суспільства до мезальянсу, який пропонує їй, без сумніву, закоханий
«багатий і чиновний» пан возний. Так само Терпилівна відмовляє і чоловікам, які
сваталися до неї раніше. Правда, в основі її вчинків покладено інші причини:
претенденти на руку дівчини — люди не надто моральні, маргінальні, влучно названі
виборним «жевжиками». Смішний діалог між Тетерваковським і Макогоненком
цілком серйозно пояснює Наталчину відмову.
Выборный. Що? Одказала? Добре зробила. Тахтауловський дяк п’є горілки ба-
гато і уже спада з голосу; волосний писар і підканцелярист Скоробреха, як кажуть,
жевжики обидва і голі, вашеці проше, як хлистики, а Наталці треба не письменного, а
хазяїна доброго, щоб умів хліб робити і щоб жінку свою з матір’ю годував і зодягав
[3, с. 253—254].
Знову автор акцентує на природності й відповідальності людського буття, на
патріархальному (але універсальному) визначенні цінності особистості у щоденній
буденній праці. Таким, на незіпсований цивілізаціними умовностями розум Ма-
когоненка, є Петро — «хлопець […] славний, гарний, добрий, проворний і роботя-
щий» [3, с. 256], до того ж вихований в одній ціннісній системі з Наталкою.
Отож, у судженні дівчини про ідеальну сім’ю переважає здоровий глузд і
життєвий раціоналізм. На власне запитання «для чого люди женяться» вона відпові-
дає: «Мені здається, для того, щоб завести хазяйство і сімейство; жити люб’язно і
дружно; бути вірними до смерті і помагати одно одному» [3, с. 265]. Наталчин
родинний ідеал ґрунтується на спільності мети (подовженні роду, вихованні дітей та278 В. Сарапин
їхньому матеріальному забезпеченні), партнерських стосунках, взаємній любові і
збереженні моральності за будь-яких обставин:
Бідность і багатство — єсть то божа воля;
З милим їх ділити — єсть щаслива доля [3, с. 260].
Просвітницький раціоналізм співіснує в Наталчиному характері з сентимента-
лістським почуттям любові та «життям серця». Дівчина відмовляє потенційним
женихам ще й тому, що «серце […] не лежить до їх і […] вони осоружні» [3, с. 259]
їй, вона інтуїтивно відчуває вірність коханого: «Петро не такий; серце моє за нього
ручається, і воно мені віщує, що він до нас вернеться. Якби він знав, що ми тепер так
бідні — то, з кінця світа прилинув би до нас на помощ» [3, с. 260].
Водночас героїня має чутливу, сентиментальну натуру, істинна глибина якої
розкривається у її піснях-романсах «Віють вітри, віють буйні», «Ой мати, мати!
Серце не вважає», «Чого ж вода каламутна», піснях-самопрезентаціях «Видно шляхи
полтавськії і славну Полтаву», «Ой я дівчина Полтавка». На нашу думку, «малоро-
сійська опера» заснована на традиціях народного мелосу цілком закономірно: саме у
пісні — ліричній чи героїчній, за гердерівською тезою, найбільш точно й проникливо
синтезується «дух народу» — його національний характер і духовна ціннісна си-
стема. Що б там не казали, а настроєво найпроникливіші і художньо найдосконаліші
Наталчині пісні. А відтак саме вона — жінка видається носієм «благословиенних»
ментальних щедрот українства та універсальних просвітницьких цінностей.
Поєднання резонерства, раціоналізму й жертовності та чутливості Петра спонукає
возного до тверезого «пересилення страсті». Його «поступок […] толіко усердний і без
примісу ухищренія, подвигаєть» [3, с. 284] на відмову від власного щастя заради щастя
ближнього і виводить на шлях реалізації вродженої потреби добротворення [див.: 6].
У фіналі п’єси просвітницький ідеал істинної чесноти підхоплює Петро:
Тепер ми ніколи не розлучимося. Бог нам поміг перенести біди і напасті, він
поможе нам вірною любовію і порядочною жизнію буть приміром для других і
заслужить прозвище добрих полтавців [3, с. 285].
Міркування і вчинки персонажів дають підстави виборному резюмувати, що
«Наталка — по всьому полтавка, Петро — полтавець, та і возний, здається, не з
другой губернії» [3, с. 284], формулюючи авторский концепт ідеального — розум-
ного — впорядження морального національного простору.
Ідеал патріархальної повної сім’ї і доброчесного українства зображує Іван
Котляревський і в «опере малороссийской» «Москаль-чарівник». Незважаючи на
водевільну ситуацію, його героїня поводиться достойно, пам’ятаючи про вірність
шлюбному обов’язкові й святість подружжя та свою етнічну й ментальну відпові-
дальність. Спокусливі пропозиції Финтика Тетяна відкидає, підкреслюючи: «Я боюсь
бога і люблю свого чоловіка, як саму себе» [3, с. 293]. Критерієм цінності для неї є
родова ментальна пам’ять, яка пов’язує людину з народними духовними традиціями,
фольклором (піснею), материнською мовою, становою мораллю. Тому жінка з пре-
зирством ставиться до Финтика, котрий не шанує, а навіть соромиться своєї матері,
яка на своє лихо й сором вивела сина «в люди».
У словах героїні зосереджене авторське повчання: Просвітницькі модуси драматургії Івана Котляревського 279
Гріх вам смертельний таким сином бути. Яка б мати ваша не була, но все мати.
Вона ж у нас жінка добра, розумна і поважна, а що себе веде попросту, сього вам
стидитися нічого. Ви думаєте, що пайматка ваша уже гірша од вас затим, що ви
письменний, нажили якийсь чинок, що одежа около вас облипла, і причепили, не
знаю для чого, дворянську медаль? Та вона ж вас родила, вигодовала, до розуму
довела; перше до дяка оддала учитись читати, а послі до волосного правленія писати.
Без неї, може б, Ви були пастухом, вівчарем або і свиней пасли [3, с. 293].
Тетяна, як і Наталка Полтавка, переконана:
…хто презираєть рідних своїх, на такого ні в чім положитися не можна. Нічого
не можна на його повірити, і такий єсть осоружніший между людьми, як паршива
вівця в отарі [3, с. 293].
Тому порушення Финтиком п’ятої і сьомої заповідей Тетяна нещадно карає
сміхом, бо ж «шутка, кстати сделанная, больше дает иногда пользы, чем строгие
наставления» [3, с. 317].
У п’єсах «Наталка Полтавка» та «Москаль-чарівник» репрезентовано уні-
версальні просвітницькі етичні цінності, оригінально переосмислені й перенесені на
національний ґрунт. Стильове багатоголосся художнього вивершення образів та
конфліктів (риси класицистичної, сентименталістської, преромантичної естетики)
засвідчує відкритість українського письменства до світових культурних тенденцій
зламу ХVІІІ—ХІХ ст.
————————————————————————
1. Введение в литературоведение / Под ред. Л. В. Чернец. — М.: Высшая школа,
2006. — 680 с.
2. Іван Котляревський у документах, спогадах, дослідженнях. — К.: Дніпро, 1969. —
630 с.
3. Котляревський І. Повне зібрання творів. — К.: Наукова думка, 1969. — 509 с.
4. Лімборський І. Українське літературне Просвітництво на західноєвропейському тлі
// Українська мова та література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіу-
мах. — 2002. — № 6. — С. 39 —52.
5. Мир Просвещения: Исторический словарь / Под. ред. В. Ферроне и Д. Роша. — М.:
Памятники исторической мысли, 2003. — 668 с.
6. Нахлік Є. Творчість Івана Котляревського: Замовчувані інтерпретації, дискусійні
проблеми, спроба нового прочитання (з погляду літературних напрямів і течій) —
Львів: ОЛІР, 1994. — 68 с.
7. Неборак В. Перечитана «Енеїда»: Спроба сенсового прочитання «Енеїди» Івана
Котляревського на тлі зіставлення її з «Енеїдою» Вергілія. — Львів: ЛВІЛШ
«Астрон», 2001. — 283 с.
8. Попович М. Нарис історії культури України. — К.: «АртЕк», 1999. — 728 с.
9. Сковорода Г. Сад божественних пісень / Підготовка тексту, передмова та коментарі
Л. Ушкалова. — Х.: Майдан, 2002. — 128 с. 280 В. Сарапин
ENLIGHTENMENT MODI
OF THE DRAMATIC WORKS BY IVAN KOTLIAREVSKYI:
AN ATTEMPT OF CULTUROLOGICAL READING
Vita SARAPYN
V.G. Korolenko State Pedagogical University of Poltava,
2, Ostrogradskoho St., Poltava, Ukraine 36000
This paper reveals the specificity of national adoption of European enlightenment
intellectual, philosophical and cultural paradigm in dramatic works “Natalka Poltavka” and “Moskal-magician” by Ivan Kotliarevskyi. We also ascertain representativeness of these works in the context of development process of Ukrainian literature from classicism to romanticism.
Key words: Enlightenment, concept of happiness, rationalism of fictional thinking, moralizing, classicism, sentimentalism, preromanticism.
ПРОСВЕТИТЕЛЬСКИЕ МОДУСЫ
ДРАМАТУРГИИ ИВАНА КОТЛЯРЕВСКОГО:
ПОПЫТКА КУЛЬТУРОЛОГИЧЕСКОГО ПРОЧТЕНИЯ
Вита САРАПЫН
Полтавский государственный педагогический университет имени В. Г. Короленко
ул. Остроградского, 2, Полтава, Украина 36000
В статье речь идет о специфике национального усвоения общеевропейской
просветительской интеллектуально-философской и культурной парадигмы в
драматических произведениях Ивана Котляревського «Наталка Полтавка» та
«Москаль-волшебник»; установлена репрезентативность названных произведе-
ний для характеристики процесса самодвижения отечественного писательства
от классицистического до романтического типов художественного действия.
Ключевые слова: Просвещение, концепт счастья, рационалистичность худо-
жественного мышления, морализаторство, классицизм, сентиментализм, преро-
мантизм.
Стаття надійшла до редколегії 08.04.2007
Після редагування 03.03.2008
Прийнята до друку 05.05.2008