Львівський національний університет імені Івана Франка,
вул. Університетська, 1, Львів, Україна 79000
У статті зроблено аналіз морально-етичного аспекту творчості Володимира
Винниченка. Показано механізм взаємоінтеграції ідеологічних та поетикальних
структур у текстах автора. Прослідковується типологія персонажів, що є носіями
центральних ідеологем письменника, об’єктом вивчення стало також характеро-
творення. Увагу приділено жанровій специфіці великої епічної форми автора.
Ключові слова: текст, автор, мораль, канон, роман, жанр, ідеологія.
Цікавим з погляду циклічності центральних ідей Винниченкової ранньої Рома-
ністики є роман «Хочу!». Його головний герой є замикаючою ланкою системи персо-
нажів-попередників. Він «збиває» акцент з «чесності з собою», переносячи центр
тяжіння ідеї роману на соціально-національну сферу. Але типовість героя залиша-
ється в силі і тут — він надалі є речником глибокосуб’єктивних морально-етичних
позицій. Уже «Записки Кирпатого Мефістофеля» — це роман з дещо іншою есте-
тичною структурою, з атрофованим утилітарним м’язом, але більш, на нашу думку,
досконалий у поетикальному сенсі.
Неадекватна поведінка Мирона («Чесність з собою») чи, наприклад, Петра
Заболотька («Заповіт Батьків») провокативна щодо інших персонажів, які оприявлені
з ними в одному текстуальному полі.
Неоднозначне розуміння поведінки Винниченкових героїв — модуси модерного
світогляду автора. Широкий діапазон інтерпретаційних можливостей його текстів
характерний для доби модерну. Романні тексти В. Винниченка прочитувались
неоднозначно. Його моральний, чи радше імморальний постулат «чесність з собою»
як лінійна тема творчості автора, був проривним, революційним ідеологічним Істру-
ментом для якісної зміни життя (так, зрештою, вважав сам письменник). Функцію
свого письма він вбачав у тому, аби якщо не повністю зруйнувати константні мораль-
но-етичні норми, то принаймні уникнути подвійного стандарту поведінки людей.
Специфіка ранньої романістики В. Винниченка полягає у поєднанні модерної
поетики з утилітарною силою. Автор не вийшов на позиції чистого модерного
естетизму (це відбулось у романі «Записки Кирпатого Мефістофеля» — останнього з
раннього циклу).
Марксизм В. Винниченко сприймав не як вчення, а як релігію. Звідси така теза в
його розвідці «Спостереження непрофесіонала»: «І тільки непослідовні, інтелектуальні
марксисти, люди, які лише теоретично признались до марксизму, можуть згодитись, 292 Б. Пастух
бути тільки партією. Марксівське вчення не пройшло у них далі сфери абстрактного
думання, не зачепило інших сторін їхнього психічного й соціального життя, просяк-
неного старим способом думання, почування, ідеалізування» [8, с. 475]. У цих словах
бачимо етимологію його ж таки вислову «довести думку до почуття». Ця теза виникає
вже в першій романній пробі, де автор намагається дати підґрунтя своїй екстремальній,
як вважали тоді, ідеї.
Винниченкове проблемне коло тем, зрозуміло, сприймалося як щось дивне,
навіть неадекватне на той час (початок ХХ ст.). Один з основних принципів
модернізму тут збережено повністю — будувати картину життя з власною системою
аксіологічних позицій. Усталений життєвий норматив як сукупність правил життя
людської збірноти зазнавав багатьох модифікацій, приносячи себе у своєрідну
жертву модерній поетиці В. Винниченка. Вадим Стельмашенко («Божки») — ще
одне підтвердження того, як автор спробував подивитися на соціалістів з іншого кута
зору, а це дало багато підстав для досить своєрідних і не завжди приємних для
останніх висновків. Насамперед акцент був поставлений на їхнє розходження з
теорією, ідеологічну невиробленість, поверховість суджень. Коли згаданий персонаж
залишає героїню Наташу вагітною, не бажаючи одружуватися з нею, оскільки вона
не підходить під його ідеали, товариші бойкотують його. Він обурюється: «— Чекай!
Що хотіли товариші? Вони хотіли рятувати честь тої дівчини. Або женись, або
бойкот. Женишся — перестаєш бути падлюкою. Ні — падлюка й бойкот. Ти
розумієш, вдумуєшся? І розумієш, що твій брат Вадим не міг прийняти — женитись.
Що це за суд був? Це — другий божок. Суд — справедливість, кара. Зробив зло-
чин, — покарать. А може, йолопи ви, не злочин, а помилка?! Га? Раз злочин, раз я
шкідливий для вашої среди, — геть мене зовсім, геть без всяких поправок,
моментально, в двадцять чотири години. А коли ні, коли не шкідливий, то, значить,
не карать, а помагать треба» [4, с. 26]. Герой тут мислить неординарно, опираючись
на власну систему цінностей, це, своєю чергою, несе провокаційну хвилю.
Пробуючи створити свою естетичну систему, В. Винниченко активно намагався
акцентувати на її етико-моральній основі. Мета — спроба змінити за допомогою
творчості життєві орієнтири соціалістів, показати їм їхню позірність, поверховість,
що, на думку автора, моделюється незмінністю типології їхнього мислення, (мис-
лення за інерцією). Воно попри всі поверхові постулати соціалістичного вчення не
оновлюється, не оприявнюється у новій якості певних сталих категорій «добре»—
«зле», «чуже»—«своє», «праведник»—«злодій». Оцей утилітарний момент у своїй
творчості письменник розкриває у статті «Про мораль пануючих та мораль
пригноблених»: «Я не тільки художник, — писав він, — я ще член відомої соціальної
групи; я беру участь в її житті, — чим можу допомагаю, так чи інакше борюсь з тим,
що знаходжу неправильним» [6, с. 3].
Заперечення сталих моральних периметрів поєднується у творчості автора зі
спробою вибудувати свою ціннісну систему, власну моральну доктрину, а вона,
відповідно, продиктована головно фізіологічними особливостями людини (читай
інстинктом). Така «моральна перспектива» ніби «повертається назад»: моральне те,
що корисно тобі (дохристиянська українська віра). Так створюється система
морального релятивізму, певної усевідносності щодо фізіологічних особливостей,
життєвих обставин (читайте: соціальної належності), загалом усіх буттєвих модусів.
Причому основний акцент тут припадає на задоволення власних інстинктів. Рання романістика Володимира Винниченка: Філософсько-моральний аспект 293
С. Балей пише про владу людини над мораллю: «Чи не є правом і обов’язком
чоловіка в міру потреби “переоцінювати вартості”, як казав Ніцше? Се очевидно пер-
спектива надто принадна як на те, щоби не притягати до себе» [1, с. 179]. І далі:
«Коли однак признається факт, що чоловік має право творити етичні вартості, то з
сего ще не слідує, наче б існувала тут уже повна довільність, та наче б каждому
вільно було називати добрим чи злим те, що йому схочеться» [1, с. 180]. Як бачимо,
подібна тематика звучала з вуст філософів, але з вищесказаних слів видно, що
переоцінка не мала бути тотальною. В. Винниченко радикалізує цей процес, заводить
його в крайній сцієнтизм. Етичні норми стають у автора матеріально детерміно-
ваними.
Філософська сфера роману є однією з проблемних жанрових трактувань. Роман
«Чесність з собою» філософським визначає Н. Бедзір: «Роман став для митця
програмним твором, який відбив оригінальні філософсько-етичні погляди», і далі:
«отже, настановча позиція автора на свідоме вивчення філософської проблеми у
рамках художнього зображення дійсності дає можливість визначити “Чесність з
собою” як філософський роман» [2, с. 65].
Ми не ставили завдання визначати жанрові особливості ранньої романістики
письменника. Але оскільки жанр пов’язаний з типажами героїв, що несуть на собі
ідеологеми, торкнемося й цього питання. На нашу думку, вважати «Чесність з собою»
філософським романом можна, але при цьому треба чітко уявити, що стимулює таке
жанрове утворення. Якщо йти за визначенням В. Бікульчюса, то «в центрі філософ-
ського роману стоїть філософія, що стає об’єктом вивчення, тобто вона або доводиться,
або відкидається. Розуміючи, що філософія становить сама по собі досить складну і
багатообразну систему, письменники перш за все обмежуються одною чи декількома
ідеями, які вони перевіряють. У цьому випадку ідея (а вона є ідеєю філософською)
кладеться в основу роману як раніше створений висновок, вилучений з філософських
праць або життєвої практики. Саме початкова ідея, тезис, програма, що слугує основою
твору, відрізняє власне філософський роман від якого-небудь роману, де в центрі також
може стояти філософська ідея, але вона мусить проявитися тільки як наслідок всієї дії
роману, вона мусить бути «ще не продумана» [3, с. 5—6].
У зв’язку з цим нас цікавить саме протороман — «Чесність з собою». Своєю
структурою, поетичною системою, іншими, як змістовими, так і формальними
характеристиками, він є ідеологічною «заданістю», надає тональність наступній ро-
маністиці письменника. Його жанрова належність знову ж таки відкриває ідеологічну
скерованість романних героїв. Автор пише у відкритому листі «Про мораль пану-
ючих та мораль пригноблених» про ідею створення п’єси «Щаблі життя» як ідейного
початку творів морального циклу [6, с. 38]. Роман як іншожанрове (на відміну від
драматичного жанру) продовження ідеологеми «чесності з собою» створений за
аналогічною моделлю. Але роман, аби набути філософічності, мусить своєю
структурою підпорядковуватися основній ідеї. Кожна дія героїв повинна випливати з
центральної ідеологеми: «Заданість», ступінь якої змінюється залежно від опорного
сюжету, є жанровою належністю філософського роману, існує в ньому з самого
початку» [3, с. 10]. Отже, роман «Чесність з собою» втілює ідею, вона «продумана»,
більше того — вже випробувана в драматургічному жанрі. Проте, як видно з
попереднього аналізу, не витримує тиску життєвих обставин, «не спрацьовує» в
тканині роману, оскільки життя не дає філософемі «чесність з собою» повністю294 Б. Пастух
«врости» в тканину твору і прокласти свою «лінію» в сюжеті епічної форми. «Молот
випробувань» виявляється занадто потужним для неї. Найбільшим доказом цього є
поведінка Мирона щодо своєї сестри Марусі. Прагнення забрати її з публічного
будинку перекреслює всі його ціннісні орієнтири і словесні декларації. Причому
майже про всі його світоглядні позиції читач дізнається з його ж діалогів, а не
поведінки. Ідентифікувати роман «Чесність з собою» як філософський загалом
важко. Все ж таки ми схильні назвати його соціально-психологічним.
Отже, «Чесність з собою» — протороман, в якому закладено специфіку моделю-
вання «картини життя». Від нього розходяться багато сюжетних гілок наступних
романів. Рання романістика В. Винниченка продовжує порушену проблематику в
«Чесності з собою», модифікуючи її в кожному наступному творі — вона є
своєрідним романним циклом.
Вервечка головних героїв намічує ще іншу особливість романістики: певну штуч-
ність ситуацій, деяку психологічну невиправданість героїв, що зумовлюється їхніми
концептуальними завданнями. М. Євшан стосовно такої моделі Винниченківських
героїв слушно писав: «Люди його [В. Винниченка. — Б. П.] виступають перед нами як
правдиві з психологічного боку, ми подивляємо у автора докладність в обсервованню
проявів їх характеру, але разом з тим вони не живі. Не схоплені автором разом з
життям і його культом; радше психологічні категорії живуть в тих типах» [11, с. 575].
Цікаво, що такий висновок можна підтримати, але коли йдеться про головного
героя ранньої романістики, але не про протагоніста «Записок Кирпатого Мефістофе-
ля». Стосовно інших персонажів згаданого циклу письменник проявляє стислість у
малюванні образу. До прикладу: досить важко пояснити поведінку Вадима Стельма-
шенка («Божки») щодо жінок. Його стосунки з Наташею — це чиста «схема»
стосунків (у розумінні автора), а саме — прагнення допомогти негарній жінці відчути
себе панею життя.
Пояснити вчинок Вадима Стельмашенка важко, оскільки з його поведінки можна
зробити два психологічні висновки: а) головний герой переступає (певною мірою
вбиває) інстинкт і фліртує з Наташею, б) саме інстинкт змусив Вадима мати стосунки
з негарною дівчиною: «Мушу, Вадиме, зробити тут тобі серйозний наганяй: ти
занадто уважно придивляєшся, як Миколина рука лягає на стан Мусі. Весна весною,
але ти мусиш пам’ятати, що Весна — це відома спокусниця» [7, с. 126]. Отже,
абсолютно різні варіанти тлумачення поведінки героя — це особливе вміння автора
будувати образ. В. Леонтович зауважив: «Натураліст із загостреним скептицизмом до
життя і людей, В. Винниченко, не зважаючи на властиву йому пристрасність,
звертається більше до розуму, ніж до почуття читачів. Се так, хоч Винниченкові і не
можна признати особливо строгої, безсторонньої та систематичної логіки. Ідеї, які
він хоче уґрунтувати, з погляду такої логіки часто невірні, в кожнім разі здебільшого
парадоксальні. Пристрасть не дає йому бути безстороннім; сам палко захоплюючись
своїми ідеями, він часто допроваджує їх до крайніх висновків, до парадоксів, які
підлягають великим обмеженням. Складаючи свої погляди в огні пристрасті, він сам
не помічає часто, що вони суперечні між собою, і не складаються в єдину систему, а
побивають одне одного, що соціалізм його перемішаний з анархізмом, що імморалізм
живе в йому поруч з пристрасним моралізмом і що часом він ненавидить почуттям
те, що обороняє розумом, одне слово, що в його, так мовити, є правиця і лівиця, які
не відають одна про одну, що робить інша» [12, с. 63—64]. В. Леонтович має рацію, Рання романістика Володимира Винниченка: Філософсько-моральний аспект 295
охарактеризовуючи варіанти сюжетних перипетій текстів В. Винниченка, що часом
можуть прочитуватись по-різному.
Парадоксальність Винниченкових героїв проявляється в усій ранній романістиці
автора. Про поведінку Мирона («Чесність з собою») йшлося вище. Щодо Вадима
Стельмашенка, то автор для більшої, очевидно, «розкладки» застосовує дублювання
мотиву. Подібне є вже в «Щаблях Життя», у романах «По-свій» та «Божки».
Письменник дублює епізод з Наташею в романі-продовженні — в «Божках». Такий
підхід до мотиву можна назвати дешифраторським, оскільки стосунки в другому
романі розкривають справжню природу патологічних відносин Вадима Стельмашен-
ка з Саламандрою. Автор чітко говорить у кінці твору «По-свій» про розвиток ідей у
наступному романі [7, с. 210]. Прочитуючи стосунки Вадима й Варки (Саламандри),
читач може глибше осягнути філософію героя — «нічогонепочування».
Етимологія парадоксальної поведінки Вадима Стельмашенка зводиться до бунту
проти морального застою. У розумінні В. Винниченка мораль мусить «коливатись»
залежно від глибинних психологічних процесів людини, бути її «другом», співати в
унісон людського життя.
Моральний релятивізм — характерна риса творчої концепції В. Винниченка.
Автор постійно намагався довести думку до читача, що мораль — це витвір людини і
змінювати її треба так, аби вона не суперечила людському задоволенню (читай:
інстинктам). Бажання знайти «формулу щастя», яке він вбачав у рівновазі розумових
та інстинктивних сил людини, приводить його до критики «старої» моралі. Автор
наголошує на тому, що постулати моралі «буржуазного» світу не передбачають, не
звертають увагу на таку серйозну силу в людині, як інстинкт. Так, у «Щоденнику»
записує: «У Вагнера і Ренана ідея: убити звіря в людині на користь “людини”,
інстинкти “укротить” на користь розуму. Але для чого розум? Чи не для того, щоб усі
інстинкти всіх людей були задовольнені? Убивши ж інстинкти, чи не вбиваємо ми
самих себе?» [9, с. 41]. Тут, на нашу думку, є певна надпозитивна оцінка інстинктів,
домінування їх над іншими сферами людської природи.
Відносність моральних величин, насамперед їхня змінність — це одна з улюб-
лених тем модерністів загалом. Доба сприяла цьому естетичному правилу. Природно,
ця тема «виросла» в прозі В. Винниченка. П. Христюк показує шлях, на якому
відбулосz балансування моральних параметрів: «Певна річ, що люди до сеї пори не
творили свідомо і доцільно своєї моралі. Бо й не знали, що мораль є їх плодом, а
вважали її твором чужих сил. З хвилею, однак, коли чоловік пізнав правдиве джерело
моралі, коли зрозумів, що сам її зі себе висновує, як павук павутину, то чи не по-
винен він того творити свідомо? Чи так само як люди свідомо думають над удоско-
наленням знарядів продукції, не повинні вони думати свідомо над поліпшенням
моралі?» [13, с. 285].
Літературний герой ранньої романістики В. Винниченка пробує створити свій
світ з особистими моральними гранями, які абсолютно неспівмірні з матрицею
загального її розуміння, він прагне стати поза добром і злом. Тяга героя до
позакрайньої точки моральної сфери створює певну його рецепцію.
Перейдімо до передостаннього роману ранньої романістики В. Винниченка.
Подивімось на роман «Хочу!». Образ Андрія Халепи — центрального персонажа
роману — задуманий як кульмінаційний вияв того імморалізму, епатажними носіями
якого були Мирон у «Чесності з собою», Вадим Стельмашенко з «Божків». Андрій296 Б. Пастух
Халепа хизується своєю розчарованістю, втомою, характерною для частини поко-
ління періоду післяреволюційної реакції: «Я занадто навчився розуміти, що я
цілковито переступив межу, яка поділяє добро від зла, бажане від небажаного. І моє
розуміння неймовірно стомлює мене. Я не знаю, що мені робити з моїми думками,
часом, руками, ногами, бо я занадто розумію їх. Люди мене дратують і нудні мені до
того, що я мушу заплющувати очі, щоб дивиться на їх» [10, с. 106]. Ця невпо-
рядкованість героя триває до того, поки він не зустрів старого Сосненка, який і роз-
крив йому його ж коріння (старий козацький рід) [10, с. 132]. Розкрита таємниця
містично запалює Халепу.
Націотворча специфіка роману проявляється, власне, у тому, що так зване
переродження Халепи стається після його національного відродження. Але навіть
попри національне, В. Винниченко не міг не ввести соціального — програма, яку
Андрій перебирає від Петра і хоче її здійснити, має суто соціальну основу. У романі
синтезуються два начала: соціальне і національне, визначити домінанту якогось з них
неможливо. Це вже свідчить про відповідну зміну акцентів у творчості письмен-
ника — у романі чіткіше звучить національна тематика.
Андрій Халепа, очевидно, задуманий автором як людина стійкого характеру, ве-
ликого устремління, принаймні на такому регістрі звучать його мовні пасажі. Але, на
наш погляд, Халепа увінчує ланку тих характерів у ранній романістиці автора, які
можна назвати позерами. З ким він бореться? Що він робить? Який результат його
діяльності? Порівняймо його з романними героями — з Мироном («Чесність з
собою»), який попри всю свою роздвоєність усе-таки здійснює експропріацію і
допомагає бідній Олі не скотитися в проституцію. Це реальна, а не уявно-словесна
дія. Петро Заболотько («Заповіт Батьків»), проявляючи стійкість, сідає за власним
бажанням за ґрати. Тарас Щербина («Чесність з собою») гине від власної бомби;
Вадим Стельмашенко («Божки») робить аферу і видурює у Тепи гроші на страйк, б’є
Степана. Андрій Халепа не маючи змоги поєднатися з своєю колишньою коханкою,
що зрадила його з літературним критиком, постійно сповідається їй у листах, копир-
сається у своїх декадентських настроях, водночас бореться з нею та з собою і т. д.
Така нечіткість, невизначеність героя попри словесні декламації дає право
говорити про його неадекватність концепції роману. Ще один штрих: герой має
прізвище — Халепа. Воно характеротворче.
Отже, шукаючи художнього феномена в ранній романістиці і конструюючи ро-
манні сюжети, В. Винниченко, попри різні, варіативні типи героїв, фактично постій-
но рухається навколо центральної концепції «чесності з собою». Цим фактично обме-
жив художні можливості його романістики, хоча вона засвідчила певну вправність
автора у малюванні сучасних типів чоловіків і жінок, розкритті їхньої психології.
Ранньою романістикою як певним циклом завершується етап творчості письменника,
збагативши його, поза всяким сумнівом художнім досвідом, який він використав у
романі «Записки Кирпатого Мефістофеля» — найкращим і завершальним твором
цього циклу.
Водночас проблема «чесності з собою» принесла в український літературний
процес великий провокативний фермент, дала змогу стереоскопічно проглядати
життя.
———————————————————————— Рання романістика Володимира Винниченка: Філософсько-моральний аспект 297
1. Балей С. Поняття етичного добра і зла в сучасній філософії // Літературно-
науковий вістник. — 1912. — № 10. — С. 166—180.
2. Бедзір Н. П. Традиції Ф. Достоєвського у романі В. Винниченка «Чесність з
собою» // Науковий Вістник Ужгородського ун-ту, серія філологічна. — Ужгород:
1998. — Вип. 3. — С. 65—70.
3. Бикульчюс В. Поэтика философского романа. Учебное пособие. — Вильнюс:
1988. — 70 с.
4. Винниченко В. Божки. — К.: РУХ, 1928. — Т. 19. — 371 с.
5. Винниченко В. Заповіт Батьків. — К.: РУХ, 1928. — Т. 22. — 201 с.
6. Винниченко В. О морали господствующих и морали угнетенных (Открытое письмо
к моим читателям и критикам). — Львів: Наш Голос, 1911. — 92 с.
7. Винниченко В. По-свій. — К.: РУХ, 1927. — Т. 18. — 210 с.
8. Винниченко В. Спостереження непрофесіонала. Марксизм і мистецтво // Дзвін. —
1913. — Кн. 2. — С. 474—480.
9. Винниченко В. Щоденник (1911—1920). Редактор Гр. Костюк — Едмонтон:
Канадський Інститут Українських Студій, 1980. — Т. 1. — 500 с; Щоденник (1921—
1925). — Едмонтон: Канадський Інститут Українських Студій, 1983. — Т 2. — 700 с.
10. Дзеркало: Драматична поема Лесі Українки «Оргія» і роман Володимира
Винниченка «Хочу!» / Упорядник Володимир Панченко. — К.: Факт, 2002. —
320 с. — (Літ. проект «Текст +контекст». Знакові літ. доробки та навколо них).
11. Євшан М. В. Винниченко. На весах жизни. Роман. Сборник «Земля», Т. ІХ.
Москва, 1912, 27 с. // Критика; Літературознавство; Естетика / Упор. Н. Шумило. —
К.: Основи, 1998. — С. 573—575.
12. Леонтович В. М. В. Винниченко: «По-свій». Київ. 1914. Вид. «Дзвін» // Леонтович
В.М Зібрання творів у 4-х томах. — К.: Сфера, 2006. — Т. 4. — С. 63—67.
13. Христюк П. В. Винниченко і Ф. Ніцше // Українська хата. — 1913. — № 4, 5. —
С. 275—299.
EARLY NOVELS BY VOLODYMYR VYNNYCHENKO:
PHILOSOPHICAL-MORAL ASPECT
Bohdan PASTUKH
Ivan Franko National University of Lviv,
1, Univeryitets’ka St., Lviv, Ukraine 79000
The paper represents analysis of the moral-ethic aspect of Volodymyr Vynnychenko’s works. The mechanism of mutual integration of ideological and poetical
structures in the author’s texts is demonstrated. Typology of the characters, bearing
the central ideas of the writer, is penetrated; the character-making is also an object of
studying. The attention is paid to genre specificity of the author’s large epic form. 298 Б. Пастух
РАННЯЯ РОМАНИСТИКА ВЛАДИМИРА ВИННИЧЕНКА:
ФИЛОСОФСКО-МОРАЛЬНЫЙ АСПЕКТ
Богдан ПАСТУХ
Львовский национальный университет имени Ивана Франко,
ул. Университетская, 1, Львов, Украина 79000
В статье проанализирован морально-этический аспект творчества Владими-
ра Винниченко. Продемонстрирован механизм взаимоинтеграции идеологичес-
ких и поэтикальных структур в текстах автора. Представлена типология
персонажей — носителей центральных идеологем писателя. Также объектом
изучения стало построение характеров. Внимание уделено жанровой специфике
большой эпической формы автора.
Ключевые слова: текст, автор, мораль, канон, роман, жанр, идеология.
Стаття надійшла до редколегії 25.03.2007
Після редагування 03.03.2008
Прийнята до друку 05.05.2008