Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України,
вул. М. Грушевського, 4, Київ, Україна 01001
У статті розглнуто специфіку жанру есе. Метою дослідження є аналіз тра-
гічного світовідношення як однієї з головних тем жіночих есе першої половини
ХХ ст. (Леся Українка, Марина Цвєтаєва, Вірджинія Вулф). Зроблено спробу
компаративного аналізу.
Ключові слова: «література факту», «рефлективна література», специфіка
есе, автор, трагічне світовідношення, екзистенційна проблематика.
У ХХ ст. одним із найпопулярніших жанрів літератури стає есе. Можна виокре-
мити два підходи до жанру есе в сучасних теоріях. Згідно з першим, есе належить до
«художньо-документальної літератури», або «літератури факту», до якої також на-
лежить автобіографія, біографія, щоденник, мемуари, епістолярна література тощо.
«Література факту», на думку Г. Цвайга, є «особливою категорією писемності, що
стоїть на межі мистецтва та науки» [4, с. 5]. Інше уявлення пов’язане з еволюцією
самої літератури, зокрема кризою роману, посиленням ролі автора тощо.
Першим наголосив на кризі роману іспанський мислитель минулого століття
Хосе Ортега-і-Гасет у статті «Думки про роман» (1930): «На загал я вважаю, що жанр
роману якщо й не вичерпався остаточно, то безперечно, доживає свого віку. Він
відчуває такого браку можливих сюжетів, що письменник вимушений компенсувати
його вишуканістю решти необхідних для цілісності роману компонентів» [2]. Зву-
ження кількості нових тем у літературі супроводжувалося зростанням потреби в
«новітніх». Література переставала відповідати духові часу, тому на зміну традицій-
ному роману з’явився роман майбутнього, головні риси якого позасюжетність, поза-
ідеологічність і психологізм, що дає можливість авторові виступити на перший план,
висловити думки та переживання у відносно сталій формі.
Що стосується історії виникнення та розвитку жанру есе, то витоки його сягають
періоду античності: перші ознаки жанру знаходимо вже в декламаціях Лукіана.
Засновником першого есею одноголосно визнано Мішеля Монтеня (1533—1592).
Його твір «Досліди» (що, власне, і дав назву новому жанру, адже «есе» — з фран-
цузької essai — cпроба, випробування, досліди, аналіз), який складається з трьох
книг, уперше опублікований у 1588 року, вирізнявся фрагментарністю. Як зазначає
М. Шаповалова у книзі «Література доби Відродження», «він містить окремі думки,
міркування, спостереження, враження, пересипані цитатами з античних авторів;
увесь матеріал розташований довільно, без будь-якої системи й послідовності. ТемиТрагічне співвідношення як тематика жіночої есеїстики… 11
фрагментів найрізноманітніші: у них йдеться про античних поетів і виховання дітей,
про честолюбство і здоров’я, смерть і багатство, славу і гідність, совість і педантизм,
про все, що письменник спостерігає навколо себе, що думає, читає, чує. […] «Дослі-
ди» написані у формі живої, невимушеної бесіди, мова твору багата, проста і при-
родна» [6]. Отже, Керуючись позицією есе як жанру, що вбирає в себе риси і
наукового й художнього тексту, виокремимо такі його жанрові ознаки:
ƒ категорія особи (відіграє провідну роль у творі, її представляє автор есе);
ƒ категорія часу (збігається з теперішнім моментом часу, що надає розпо-
віді особливої актуальності);
ƒ фатичні елементи (тобто образність, метафоричність, експресивність, усе
те, що дає змогу визначити текст як наближений до художнього чи влас-
не художній) слугують критерієм розмежування трьох, так би мовити,
стилістичних видів есе. Перший вид тяжіє до науковості (бідний на
фатичні елементи); другий — до публіцистики (за А. Бочаровим, образ у
публіцистиці позначений одноплановістю, вторинністю та локальністю),
а третій відповідно — до художності (оригінальні фатичні елементи,
наявність автономних, неоднозначних, широких в узагальненні образів);
ƒ категорія дейксису (настанови) виявляється у пізнавально-практичних
завданнях есею, його спрямованості на читача. Р. Скулз та К. Клаус
наголошують на такій родовій властивості есе, як «переконувати»: есе
«вчить нас чогось, що ми могли б використовувати, або спонукає до дії,
яку автор вважає бажаною» [7, с. 5].
Ще однією характерною особливістю жанру есе є його належність до «літератури
аналізу» («рефлективної літератури» чи «літератури ідей»), що визначає спектр
тематики жанру: від філософії, моралі, естетики до критики й політики. На основі
тематики та функціонального спрямування виокремлюють такі різновиди есе: персо-
нальні, філософські, критичні, розважальні, провокаційні, сповідальні, пояснюючі;
формальні, неформальні. Наявність такої суперечливої класифікації есе ще раз за-
свідчує складність у створенні цілісної концепції жанру.
Науці і мистецтву кінця ХІХ—ХХ ст. властиві антропологізм, що яскраво
репрезентують філософські концепції цього періоду: персоналістичні, феноменолого-
екзистенціалістські, неопрагматичні, психоаналітичні, неотомістські та неопроте-
стантські, діалогістичні, тобто всі ті, які так чи так сконцентровані навколо людини.
Тому не дивно, що філософське осмислення людини і світу проникає і в есеїстику.
У своєму дослідженні ми зосередили увагу на трагічному світовідношенні як
одній з головних тем есе Лесі Українки, Марини Цвєтаєвої та Вірджинії Вулф.
Варто наголосити на особливому інтересі есеїсток першої половини ХХ ст. до
проблем окремого індивідуума: «У письменників, зосереджених на собі та обмеже-
них собою, є перевага, якої не мають ті, хто міркує ширше й думає про людство. Їхні
враження […] компактні й дуже особистісні. Усе, що виходить з-під їх пера, несе на
собі виразний відбиток їхньої індивідуальності. Від інших письменників вони майже
нічого не переймають, а що все ж таки запозичують, те назавжди залишається чужо-
рідним вкрапленням» [1, с. 2—3].
Як бачимо, тематика есе тісно переплітається з езистенціалістськими концеп-
ціями. Екзистенціалізм на відміну від класичного рефлексивного аналізу, поклика-
ного показати шлях розвитку індивідуальної свідомості, яка пізнає світ об’єктивно та12 М. Варикаша
раціонально, пропонує опис та аналіз екзистенціальних структур повсякчасного до-
свіду людини, тобто реальний, повний безпосередній контакт людини зі світом.
Тематика трагічного світовідношення охоплює такі проблеми: свобода та закон,
відчуження та причетність, боротьба та смирення, гріховність та праведність, про-
блема вибору та сенсу існування тощо. Цю проблематику яскраво репрезентує літера-
турно-критичний доробок В. Вулф — «Монтень»; Джейн Остін — «Джейн Ейр» і
«Грозовий перевал»; «Романи Тургенєва»; Лесі Українки — «”Міхаель Крамер”.
Остання драма Гергарта Гауптмана», «Замітки про новітню польську літературу»,
«Утопія в белетристиці», «Голос однієї російської ув’язненої», «Не так тії вороги, як
добрії люди»; Марини Цвєтаєвої — «Світова злива», «Поет і час», «Мистецтво при
світлі сумління».
Для В. Вулф названі проблеми становлять низку бінарних опозицій, перепле-
тених між собою причинно-наслідковим зв’язком. Віддаючи перевагу свободі, люди-
на стає на шлях боротьби із загальновизнаним порядком, автоматично потрапляє в
категорію інших, усвідомлюючи свою унікальність та переживаючи відчуженість.
Невизнання ж закону в суспільстві оцінюється як гріховність. І хоча письменниця
розуміє, що неконтрольована свобода може врешті-решт трансформуватися в анар-
хію, вона не уявляє, яка сила має її стримувати, адже будь-які обмеження «від загаль-
новизнаних законів до особистого поняття зазнають висміювання» [1, с. 17]. Свобода
для В. Вулф — це вивільнення «високо народженої» душі, надто чистої, щоб при-
йняти недосконалі суспільні канони, надто самодостатньої, щоб у них розчинитися, і
надто сильної, щоб змиритися. Отже, залишається гнів, однак хоча «полум’я мо-
рального обурення й підштовхує нас займатися вдосконаленням дійсності, де стільки
злоби, дріб’язковості та дурості, все одно нам це не під силу» [1, с. 7]; цей гнів
спонукає до негайної творчості. Саме в такій натхненній боротьбі й полягає, на
думку В. Вулф, сенс людського існування. Тільки той, хто «усвідомив самого себе,
здобуває незалежність […]. Він живе, тоді як інші, раби церемоній, наче уві сні
пропускають життя крізь пальці» [1, с. 16]. Отож, життя для письменниці — це
постійні пошуки себе в «розколотому світі», боротьба за визволення душі з-під гніту
нав’язаних законів і самореалізація у творчості з метою удосконалити дійсність, а
також не втратити власне «Я» у безмежному вічному всесвіті, де людство становить
лише маленьку частку.
Трагічне світовідношення властиве й Марині Цвєтаєвій. Вона не тільки на-
магається осмислити причини відчуженості в житті та творчості письменників, яких
досліджує (Єсенін, Маяковський, Ахматова, Лермонтов, Пастернак), себе вважає
дитиною іншого віку («Одна проти всіх — навіть власних героїв, які не розуміють
моєї мови» [5, с. 522]), оскільки сьогоднішній день «злий (бо сліпий), дійовий (бо
сліпий), безвідповідальний (бо сліпий)» [5, с. 493]. У М. Цвєтаєвої, порівняно з
В. Вулф, простежується певне роздвоєння, вона не може остаточно вирішити для
себе, чому віддати перевагу — боротьбі за свободу чи смиренню. З одного боку,
перед очима письменниці постійно стоїть образ Христа як ідеал моральності та
чистоти, втілення доброти й жертовності; з другого ж, власний бунтарський характер
(Пугачов, як вона сама себе називає) примушує її обурюватися й докоряти тим
митцям, хто здався й кинувся з відчаю в безодню: «Єсенін загинув, тому що дозволив
іншим знати за себе, забув, що він сам — дріт: найпряміший дріт» [5, с. 520]. Проте,
на відміну від В. Вулф, свобода для російської есеїстки набуває конкретнішого
звучання. Вона бореться проти ідеології, політичної влади, що панує на її Батьків-Трагічне співвідношення як тематика жіночої есеїстики… 13
щині, отруюючи життя і свідомість людей, знищуючи цілий пласт культури, диктує
поетам свою волю: «Не пишіть про нас, бо ми — сила, ось єдиний наказ будь-якого
керівництва […]» [5, с. 521]. На питання, що ж тоді має контролювати людину в її
прагненні позбутися влади, аби вона не перетворилася на тварину, М. Цвєтаєва як
релігійна особа дає однозначну відповідь — Бог, але не як невидимий дух, що може
будь-якої миті матеріалізуватися, чи інститути церкви, а як духовність, закладена в
кожному, власне сумління. По суті, це той самий «невидимий цензор» В. Вулф,
тільки в англійської письменниці сумління не потребує підкріплення з боку релігії.
Леся Українка пише і про загальнолюдську свободу особистості, і про незалеж-
ність від влади-тиранії. Враховуючи політичну ситуацію в Україні на той час, варто
зазначити, що для української письменниці особливої актуальності набуває народно-
визвольна боротьба. Це помітно з акцентів, які вона робила, розглядаючи твори того
чи того письменника: Данте «не забуває серед жахів пекла страшної політичної
боротьби, що роздирала в той час Італію», Петрарка пише сонети, «спрямовані проти
тиранії аморального папського двору в Авіньоні», Тассо «мріє про визволену та
об’єднану Італію» [3, с. 310] тощо. Війна за свободу в літературно-критичному
доробку письменниці завжди несе в собі конкретику: Леся Українка чітко усвідомлю-
вала мету (демократія), методи і засоби її досягнення, які не обмежуються написан-
ням творів відповідної тематики й проблематики. Вона берегла час: не вдаючись до
абстракцій, кожним словом спонукала до дії. Як бачимо, про смирення чи правед-
ність не йдеться, коли вирішується доля народу. І в цьому випадку завдання поета:
просвітити людей, стати тією силою, яка у процесі боротьби вестиме до мети й
даруватиме натхнення водночас, тобто служити народу.
——————————————————————————
1. Вулф В. Эссе. Избранное. — М.: «Художественная литература», 1989.
2. Ортега-і-Гасет Х. Думки про роман // Ортега-і-Гасет Х. Вибрані твори. К.:
Основи, 1994. — С. 276.
3. Українка Леся. Зібрання творів: У 5 т. — К.: Держ. вид. худ. літ., 1954. — Т. ІV:
Художні перекладні статті 1884—1910.
4. Цвайг Г. М. Развитие жанров художественно-документальной литературы //
Художественно-документальные жанры (Вопросы теории и истории). — Иваново:
Иван. гос. пед. ин-т., 1970.
5. Цветаева М. Автобиографическая проза. Дневниковые записи. Воспоминания о
современниках. Эссе. Письма. — Екатеринбург: «У-Фактория», 2005.
6. Шаповалова М. С. Література доби Відродження: Франція // http://aelib.narod.ru/texts/shapovalova_french_renaissance_ua.htm
7. Choles R. and Klaus C. H. Elements of the essay. — New York: Univ. Press, 1969. 14 М. Варикаша
TRAGIC WORLD ATTITUDE
AS A SUBJECT OF WOMEN’S ESSAYS
AT THE BEGINNING OF XX CENTURY
Marta VARYKASHA
Shevchenko Institute of Literature of the National Academy of Sciences of Ukraine,
4, Grushevsky St., Kyiv, Ukraine 01001
The article deals with genre specificity of essay. The purpose of this paper is to
analyze a tragic world attitude as one of the main subjects in women’s essays of the
first half of the XX century (Lesya Ukrainka, Marina Tsvetaeva and Virginia Woolf).
The author makes an attempt to use comparative analysis.
Key words: “literature of the fact”, “reflex literature”, specificity of essay, author,
tragic attitude, existential problems.
ТРАГИЧЕСКОЕ МИРООТНОШЕНИЕ
КАК ТЕМАТИКА ЖЕНСКОЙ ЭССЕИСТИКИ НАЧАЛА ХХ В.
Марта ВАРИКАША
Институт литературы им. Т. Г. Шевченко НАН Украины,
ул. М. Грушевского, 4, Киев, Украина 01001
В статье рассмотрена специфика жанра эссе. Целью исследования является
анализ трагического мироотношения в качестве одной из тем женских эссе
первой половины ХХ в. (Леся Украинка, Марина Цветаева, Вирджиния Вулф).
Сделана попытка компаративного анализа.
Ключевые слова: «литература факта», «рефлективная литература», специ-
фика эссе, автор, трагическое мироотношение, экзистенциональная проблема-
тика.
Стаття надійшла до редколегії 07.04.2002
Після редагування 03.03.2008
Прийнята до друку 08.05.2008