Львівський національний університет імені Івана Франка,
вул. Університетська, 1, Львів, Україна 79000
У статті проаналізовано основні аспекти функціонування літературного ка-
нону, особливості процесів канонізації та деканонізації, а також чинники, що
впливають на них. Зокрема увагу зосереджено на проблемі перерозподілу влади
у літературі як одній із головних у теорії літературного канону.
Ключові слова: літературний канон, де/канонізація, літературне поле, влада,
цензура.
Питання про владне поле, його функціонування і вплив на поле літератури чим-
далі повновладніше входить у комплекс проблем сучасної літературознавчої думки.
Вже з’являються праці зі спробами дати оцінку особливостям взаємодії літератури та
влади, хоча переважно в історичному чи соціологічному вимірах [див.: 2, 3, 4, 8, 9].
Детальне вивчення взаємозв’язку та взаємовпливу влади і літературного канону дає
можливість зробити конкретні теоретичні висновки про особливості формування та
деформування літературного канону, чинники впливу на процес укладання каноніч-
них списків тощо.
Теорія поля сьогодні уже досить розроблена [див.: 3, 4, 5, 26]. Так, за П’єром
Бурдьє, поле літератури конкурує в соціальному просторі з іншими полями — полі-
тики, економіки, релігії, культури тощо. У межах кожного поля, а також між полями
постійно ведеться боротьба за присвоєння та перерозподіл влади. Варто зауважити,
що серед способів перерозподілу влади у літературі Міхаїл Берг виділяє два: «стра-
тегію «властителя дум”, яка є актуальною в ситуації, коли саме влада (визнанням, чи
невизнанням) забезпечувала як успіх, так і значущість будь-якого літературного
тексту. І стратегію “маніпуляторів”, які переміщуючи, тасуючи, переставляли місця-
ми сакральні ідеологічні формули, потрапляли в ситуацію, що резервується саме
інститутом влади» [2, с. 23].
У другій половині ХХ ст. усталилося твердження про обслуговування літерату-
рою політики і влади. В літературознавстві утверджується так звана теорія, що
охоплює низку постструктуралістських та постмодерністських напрямів (новий істо-
ризм, фемінізм, постколоніалізм, афро-американські та гей-лесбійські студії тощо).
Як результат досліджень представників цього руху в літературознавстві (Гарольд
Блум означив цей рух як «школу неприязні» (School of Resentment). — У. Ф. [див.: 18])
зароджується теорія літературного канону. Вона почала розвиватися у 80-х роках
ХХ ст. в американському літературознавстві як результат так званих «культурних16 У. Федорів
воєн» щодо списків обов’язкової та додаткової літератури до загальноуніверситет-
ських курсів. У межах теорії канону співіснують дві лінії його дослідження — есте-
тична (аксіологічна) та інституціональна (соціологічна). Відповідно до цього окрес-
лилося різне розуміння чинників впливу на процес де/канонізації. Так, представники
аксіологічного напряму («канонофіли»), відкидаючи значення будь-яких владних
структур у цьому процесі, зазначають, що єдиним чинником трансформації канону є
естетична вартість тексту, «сам поет, який продовжує ланку традицій у його відноси-
нах з попередниками та сучасниками» [9, с. 326]. Такий підхід ґрунтується на теорії
«сильного автора» Гарольда Блума, згідно з якою «автор вривається в канон тільки за
допомогою своєї естетичної сили, яка перш за все утворюється за рахунок володіння
фігуративною мовою, з’єднаною з оригінальністю, когнітивною енергією, багатством
мови» [17, с. 215].
Своєю чергою представники соціологічного напряму («каноноборці») вважають,
що лише влада у формі інституціональних осередків (літературної критики, цензури,
освітніх програм, ЗМІ, видавничої сфери тощо) впливає на цей процес. На думку Па-
тріка Хоґана, «канон — це ніщо інше, як авторитарна, догматична, встановлена «дис-
кримінація”, заснована на економічній та політичній перевазі» [див.: 21].
Ганс Гюнтер у процесі існування певного канону виділяє окремі фази:
ƒ протоканон як підготовча стадія та резервуар текстів власне канону;
ƒ фазу канонізації, у якій канон формується як більш чи менш системне
ціле стосовно інших традицій;
ƒ фазу застосування канону, при якій повністю проявляються його меха-
нізми;
ƒ фазу деканонізації, коли канон розширюється і втрачає свою обов’яз-
ковість;
ƒ постканонічну стадію, яка виникає після розпаду канону [14, с. 281—282].
Тому постало питання, як створюється і функціонує культурна межа канону,
коли і за яких умов ці межі змінюються, тобто відбувається процес де/канонізації
(розпад старого та утворення нового канону), а також як влада та її перерозподіл
впливають на цей процес.
Аналіз влади, що відбувається в межах літературного дискурсу, є явищем не
простим, оскільки і влада, та навіть «видимість влади» (термін Ролана Барта. — У. Ф.)
претендує на формування аксіологічного письма, де межа між літературним фактом і
його цінністю є розмитою. Тому у вивченні процесу деканонізації утверджується
позиція відносності ціннісних орієнтирів. Барбара Гернстайн Сміт у праці «Випадко-
вості вартощ: альтернативні перспективи критичної теорії» зазначає, що цінність
ніколи не є фіксованою і статичною, а «є наслідком динаміки системи, особливо еко-
номічної системи» [25, с. 30]; цінностями можна маніпулювати або нав’язувати їх, бо
«інституції увіковічнюють не лише себе, а й свої цінності, і часто академічна спільнота
формує покоління за поколінням, тобто продукує суб’єктів, для яких об’єкти й тексти
вже мають ярлики (як твори мистецтва та літератури) і привілейовану функцію. Отож,
спільнота забезпечує цілісність визнаних канонічних творів, канонічні функції та
канонічну аудиторію» [25, с. 44]. Тому, за Мішелем Фуко, «під владою…треба
розуміти насамперед безліч силових відношень, властивих для сфери, де вони реалізу-
ються та є складовими в її організації; взаємопереходи, які шляхом боротьби та нескін-
ченних зіткнень їх трансформують, посилюють, перетворюють; підтримують так, що ціПоле влади та літературний канон: до проблеми взаємодії 17
силові відношення перебувають одні в одних так, щоб сформувати ланцюг або систе-
му, або, навпаки, не співпадають, через протиріччя, які ізолюють їх одні від інших;
нарешті, стратегічні задуми, в яких силові відношення набувають наслідків, маючи
основною метою інституційну кристалізацію, втілення в державних апаратах, у фор-
муванні закону, в суспільних гегемонічних зусиллях» [16, с. 157—158].
У намаганні розширити (чи навіть змінити) репрезентативне поле літературного
канону представників «школи неприязні» об’єднала спільна мета — викриття автори-
тарної владної політики «мертвих білих чоловіків» у процесі канонізації. На їхню
думку, канон нав’язує загальну ілюзорну ідентичність, хоча його завданням є відоб-
ражати усю різноманітність всередині суспільства.
Тому постає питання про так звані владні «акти» в боротьбі за літературне поле
загалом та канон зокрема. Часто канонічний список, відповідно до політичних, ре-
лігійних, сексуальних та інших чинників цензури, формується як ідеологічно ство-
рена «версія» канону, що втілюється як «інструмент соціальної домінації». Тому і не
дивно, що літературознавство останніх десятиліть поставило під сумнів правомір-
ність існування єдиноправильного канону та доречність оперування такими понят-
тями, як «світова література» чи «європейська література», бо «той канон, що для
певної спільноти виглядає наслідком дії природного відбору на основі іманентної
гідності творів, що до нього входять, в іншій спільноті сприймається саме як ідеоло-
гічна конструкція, створена для посилення нелеґітимної влади» [див.: 11].
Цікавою в цьому контексті буде теорія літературного поля Пьєра Бурдьє. За
Бурдьє, поле літератури, перебуваючи всередині поля влади, конкурує з іншими поля-
ми — економіки, політики, релігії тощо: «Це простір силових відносин між агентами та
інституціями, які володіють капіталом, необхідним для того, щоб зайняти домінантні
позиції в різних полях (зокрема, в економіці і в культурі)» [4, с. 24]. Відтак, процес
перерозподілу влади відбувається за економічним принципом, а порушення проблеми
літературного поля ставить питання про владу та її вплив на літературне життя:
«У ньому є питання про владу: публікувати чи відмовити в публікації; про капітал:
капітал визнаного автора може бути перенесений частково на рахунок молодого, не-
відомого ще автора завдяки схвальній рецензії чи передмові до книжки; у ньому, як і
всюди, простежується відношення сили, стратегії, інтересів і т. д.» [3, с. 209].
Особливо гостро ця проблема звучить у контексті проблем тоталітарних та по-
сттоталітарних суспільств, а також у розрізі взаємозв’язку центральних та маргіналь-
них культур, де політична й економічна системи є творцями канону як владно орга-
нізованого культурного капіталу, оскільки «влада — це не тільки закони, інституції і
функції державного примусу, а також і правила, норми, культурні стереотипи, що
формують поведінку різних соціальних груп і необхідні для визнання легітимності і
досягнення ефективності суспільного управління. Примус і культура — два різні, але
взаємопов’язані аспекти політичної влади» [2, с. 9].
У демократичних суспільствах, де влада мобільна та динамічна, література пере-
буває у вільних відносинах із суспільним життям, вважаючи питання про взаємо-
зв’язок із владою мало актуальним. Тим часом у тоталітарних режимах література, як
і увесь суспільний пласт життя, підпорядковується та залежить від влади. Основними
чинниками впливу влади на процес де/канонізації є дія цензури, освітніх інституцій,
видавництв, засобів масової інформації тощо. Ян Асманн зазначає, що «не всі
рішення цензури спираються на встановленні цінності канону. Існує інша цензура, 18 У. Федорів
яка проявляється суто казуїстично в ірраціональних актах свавілля як проста «само-
оборона влади». Й існує цензура, яка значно систематичніше, але теж без зворотньо-
го зв’язку з каноном, забезпечує владі її недоторканність і стабільність тим, що сти-
рає минуле і редукує культурну пам’ять до пануючого сьогодення» [1, с. 150].
Не варто забувати, що до формування канону також долучаються освітні про-
грами з так званим «списком обов’язкової літератури», де знову ж таки маємо справу
з постійно діючим процесом перерозподілу влади залежно від суспільних змін. Так,
Джон Гіллорі, автор монографії «Культурний капітал: Проблема формування літера-
турного канону», наголошував, що у витворенні канону особливу роль виконує осві-
та, тобто укладання літературного канону — це безпосередня функція школи:
«Тільки прояснивши соціальну функцію та інституціональні протоколи школи, ми
зможемо зрозуміти, як зберігаються, відтворюються і поширюються твори. Коли
учасники дебатів говорять про представлення чи непредставлення окремих соціаль-
них груп у каноні, необхідно говорити про історичну функцію освіти, що полягає в
розподілі культурного капіталу і регуляції доступу до нього» [20, с. 7].
Обидві сторони так званих «культурних воєн» сприймали канон як стратегічно
важливий об’єкт, захоплення якого мало визначальний вплив на успіх або поразку
всієї кампанії: «Канон — це те, що повстанці мають намір захопити як нагороду в
їхній успішній боротьбі за владу…Тобто канон — квінтесенція вартісного знання —
трактувався (цілком передбачувано у світлі постфукодіанських теоретичних на-
строїв) як інструмент влади, що отримує “культурну легітимність” (Л. Левін) завдяки
своєму статусу в навчальних закладах» [6, с. 548].
Відомий французький вчений Лоренс Левін розуміє владу «як більшою чи мен-
шою мірою організований, ієрархічний, координований кластер стосунків» [див.: 22].
Отож, університетський канон, який у теорії має визначати, що читати, хто читатиме
і як читати, опиняється на перетині різних векторів, контрольованих владою —
ідеологічного, політичного, економічного, естетичного, соціального тощо. Звідси
дослідник робить висновок: «на даний момент ми виступаємо свідками боротьби за
легітимність у нашому суспільстві, що й пояснює інтенсивність та публічність тепе-
рішнього зіткнення навколо навчальних програм та канону» [див.: 22].
Економічне підґрунтя боротьби навколо літературного канону вбачає і Девід
Лодж, який зазначає, що «одним з вельми суперечливих наслідків теорії для універ-
ситетського вивчення літератури було підривання авторитету традиційного канону і
встановлення на його місці альтернативних субканонів, таких як література жінок,
геїв та лесбіянок, постколоніальних авторів, а також основних текстів самої теорії. Це
знайшло гарячий відгомін серед розумних молодих новачків-викладачів, які дуже
прагнули випробувати ці нові й яскраві методологічні іграшки, щоб за допомогою
них вразити і збентежити старше покоління. Не дивно, що теорія наштовхнулася на
значний спротив з боку тих, хто звик до традиційніших форм науки про літературу.
Відбувалася запекла боротьба навколо навчальних програм, призначень та ставок
(курсив мій. — У. Ф.)» [див.: 23].
Цікавим фактом у розрізі проблеми канонізації стала інституціональна теорія
Артура Данто та Джорджа Діка, об’єктом дослідження якої стала художня легітим-
ність текстів. Згідно з цією теорією текст не є твором мистецтва доти, доки цю
властивість йому не припишуть відповідні структури, бо «текст…являє собою зону
зафіксованих владних відносин, функцій домінування і підкорення розподілу ролей іПоле влади та літературний канон: до проблеми взаємодії 19
позицій, домінуючих у соціальному просторі…» [2, с. 185]. Посилаючись на Жана-
Франсуа Ліотара, М. Берг стверджує, що легітимізація та делегітимізація текстів чи
авторів у канонічному списку є процесом, в якому «законодавець, що має справу з
художнім чи науковим дискурсом, наділений повноваженнями встановлювати деякі
умови, що визначають порядок залучення будь-якого твердження в цей дискурс для
компліментарного розгляду його громадськістю» [2, с. 309].
На залежність процесу формування літературного канону від владних інституцій
вказує іспанська дослідниця І. Савала: «Ми, літературні критики, є агентами, що
допомагають формувати канон, а саме — виключення з нього або його зменшення.
Інші інституалізовані форми розробки і впровадження канону — історії літератури,
видання текстів, літературні або культурні студії, словники, енциклопедії, рецензії,
академії, премії. Одне слово, увесь академічний, видавничий і культурний світ, який
бере участь у поширенні і відтворенні культури, яку ми розуміємо як комплекс
вірувань, практик, моделей, знаків і символів, що визначають і обмежують
соціальне поводження індивідуума» [див.: 19].
Не варто забувати і про роль видавництв у процесі канонотворення. Книжкове
виробництво функціонує в соціальному та комунікативному контекстах, що часто за-
лежить від таких чинників, як авторитет традиції, підтримка/супротив новаторству,
статус автора, а також престиж, мода, скандал тощо.
Очевидним є те, що «взаємозв’язок літератури та читацької публіки аж ніяк не
можна звести до тези, що кожний твір має власну, своєрідну читацьку авдиторію, яку
можна історично та соціально визначити, що кожний письменник залежить від свого
соціально-культурного середовища, від сукупності переконань та ідеології своєї чи-
тацької публіки і що літературний успіх має та книжка, яка легко й доступно
задовольняє очікування цієї читацької спільноти і водночас формує власний образ
спільности» [10, с. 207]. Видавці, як і критики, стають «авторами» репрезентативного
простору літератури, вони впливають на процес комунікації між автором, текстом та
читачем, що своєю чергою є вагомим чинником процесу формування та деформу-
вання канону. М. Зубрицька, посилаючись на М. Фуко, засвідчує значний вплив ви-
давництв на процес «здійснення» тексту, що можливо лише за умов його рецепції:
«Посередники (видавці. — У. Ф.) — це ті, хто не має жодного стосунку до процесу
творення художнього комунікату, однак втручається в процес його циркуляції,
посідаючи місце між комунікатом та потенційним реципієнтом, щоб полегшити про-
цес комунікування. Функція посередників — утилітарна, тобто вони покликані спри-
яти скороченню та подоланню дистанції між двома полюсами: відправником худож-
ньої інформації та її одержувачем і, відповідно, створювати інтерпретаційний
клімат» [10, с. 214]. Зі сказаного ми маємо зробити два висновки: по-перше, видав-
нича сфера є сферою наближення до утвердження та втілення канону; по-друге, така
функція не є настановчою для процесу канонізації чи навіть такою, що вказує на
канонічну властивість тексту.
Не треба забувати, що, окрім політичної, ідеологічної чи економічної влади, важ-
ливу роль у процесі укладання літературного канону відіграє влада суспільна (маю на
увазі роль читача у процесі де/канонізації. — У. Ф.): «Текст, призначений для чи-
тання, передбачає наявність читацького поля, а всередині поля — референтної групи,
яка здатна надати своїй оцінці тексту (і ширше — художній практиці) статус вагомої
в полі культури. Соціологічного та культурологічного інтересу ця ситуація набуває за20 У. Федорів
умови, що референтна група займає вагому позицію в полі» [2, с. 231]. Отож, і чи-
тацька аудиторія не пасивна стосовно до формування канонічних списків — вона
здатна як посилити, так і послабити потенціал певного тексту. Отож, читач, наділе-
ний певною соціальною роллю чи статусом у групі, може прочитати чи недочитати
книги, прокоментувати книгу іншому читачеві чи забути про неї, написати критичну
чи схвальну рецензію, проголосувати за присудження премії певній книзі чи не
проголосувати тощо. Тобто «читацька аудиторія здатна…інвестувати символічний
капітал в текст» [2, с. 233].
Безсумнівно, дослідження проблеми літературного канону є одним із найпро-
дуктивніших напрямів у сучасній літературознавчій царині, оскільки ідея канону
функціонує як засіб «упорядкування наших думок про історію літератури та
мистецтва» (Ф. Кермоуд) [6, с. 558]. Незважаючи на догматичність та сталість
канонічної літератури, її нав’язаність через ті чи інші форми соціальної домінації,
варто пам’ятати, що «канон змінюється, абсорбуючи все, що є цінного і залишаючи
поза своїми межами книжки та імена, важливі для сьогодення, які можуть бути
забутими в майбутньому, тому що вони позбавлені естетичної та духовної сили,
необхідної для виживання. Однак він ніколи не буває однобоким. Ми маємо уважно
спостерігати за тим, що відбувається на літературному обрії, аби бути здатними
побачити і поцінувати все, що здається дивним і оригінальним, унікальним і
пізнаваним» [15, с. 129].
——————————————————————————
1. Ассман А., Ассман Я. Канон и цензура // Немецкое философское литературо-
ведение наших дней: Антология: Пер. с нем. /Сост. Д. Уффельман, К. Шрамм. —
СПб.: Изд-во С.-Петерб. ун-та: 2001. — С. 125—155.
2. Берг М. Литературократия. Проблема присвоения и перераспределения власти в
литературе. М.: Новое литературное обозрение, 2000. — 352 с.
3. Бурдье П. Поле интеллектуальной деятельности как особый мир // Бурдье П.
Начала. Choses dites: Пер. с франц. /Pierre Bourdieu. Choses dites. Paris, Minuit, 1987.
Перевод Шматко Н. А./ — M.: Socio-Logos, 1994. — С. 208—221.
4. Бурдье П. Поле литературы // Новое литературное обозрение. — 2000. — № 45. —
С. 22—87.
5. Виала А. Рождение писателя: социология литературы классического века. // Новое
литературное обозрение. — 1997. — № 25. — C. 7—23.
6. Висоцька Н. Чи загрожує гетерогенність канону? // Головна течія — гетероген-
ність — канон в сучасній американській літературі: Матеріали III Міжнародної
конференції з американської літератури. Київ, Україна, 3—5 жовтня 2005 р. / Укл. Т.
Н. Денисова. — К.: Факт, 2006. — С. 547 — 559.
7. Гронас М. Диссенсус: Война за канон в американской академии 80-х — 90-х годов
// Новое литературное обозрение. — [Цит. 2004, 16 лютого] http://www.nlo.magazine.ru/
philosoph/sootech/soothech27.html
8. Гудков Л. Д., Дубин Б. В. Литература как социальный институт: Статьи по социо-
логии литературы. — М., 1994. — 352 с. Поле влади та літературний канон: до проблеми взаємодії 21
9. Дубин Б. Пополнение поэтического пантеона // Дубин Б. Слово-письмо-литература:
Очерки по социологии современной культуры. — М.: Новое литературное обозрение,
2001. — С. 324—328.
10. Зубрицька М. Homo legens: читач як соціокультурний феномен. — Львів: Літопис,
2004. — 352 с.
11. Канони та іконостаси (Дискусія) // Література Плюс. — 2002. — № 1 — 2. —
[Цит. 2005, 7 березня] http://www.aup.iatp.org.ua/litplus/lit36-37.php
12. Пронкевич О. В. Національна ідентичність і де/реконструкція літературного
канону в сучасній іспаністиці // Новітня філологія: Журнал. — Миколаїв: Вид-во
МДГУ ім. П. Могили. 2006. — № 4 (24). — С. 188—200.
13. Рикёр П. Память, история, забвение / Пер. с франц. — М.: Издательство гума-
нитарной литературы, 2004. — 728 с.
14. Соцреалистический канон. — СПб.: Академический проект, 2000. — 1040 с.
15. Стулов Ю. Фемінізація канону чи канонізація чорного фемінізму? // Головна
течія — гетерогенність — канон в сучасній американській літературі: Матеріали
III Міжнародної конференції з американської літератури. Київ, Україна, 3—5 жовтня
2005 р. / Укл. Т. Н. Денисова. — К.: Факт, 2006. — С. 121—129.
16. Фуко М. Історія сексуальності. — Т. 1. Жага пізнання. — Х.: Око, 1997. — 240 с.
17. Ямпольский М. Литературный канон и теория «сильного автора» // Иностранная
литература. — 1998. — № 12. — С. 214—221.
18. Bloom H. The Western Canon. The books and school of the ages. — New York,
Riverhead books, 1995. — 578 p.
19. Díaz-Diocaretz, Myriam; Zavala, Iris M. (Cootds). Breve histotia feminista de la
literature española (en lengua castellana). Teoría feminista: discursos y diferencia. —
Barselona: Anthropos; Madrid: Сomunidad de Madrid, Consejería de Educacion, Dirección
General de la Mujer, 1993. — P. 27 — 76.
20. Guillory J. Cultural Capital: The problem of Literary canon Formation. — Chicago: The
University of Сhicago Press, 1993. — 408 р.
21. Hogan P. Mo’ Better Canons: What’s Wrong and What’s Right About //Trout P.
Contingencies of Canonicity — [Цит. 2005, 3 лютого] http://weberstudies.weber.edu/-
archiveB.htm
22. Levine L. The opening of the American Mind: Canons, Culture, and History, Boston:
Beacon Press, 1996. — 216 p.
23. Lodge D. «Goodbye to All That», The New York Review of Books, May 27. —
2004. — P. 39—43.
24. Nemoianu V. Literary Canons and Social Value Options // Nemoianu V., Royal R.
(eds.). The Hospitable Canon. Philadelphia: Benjamin, 1991. — P. 215—249.
25. Smith B. H. Contingencies of Value: Alternative Perspectives for Critical Theory. —
Harvard University Press, 1988. — 246 p.
26. Viala A. Naissanse de l´écrivain: Sociologie de la litérature à l´âge classique. Paris,
1985. — 319 p. 22 У. Федорів
FIELD OF POWER AND LITERARY CANON:
TOWARDS THE PROBLEM OF INTERACTION
Ulyana FEDORIV
Ivan Franko National University of L’viv,
1, Univeryitets’ka St., L’viv, Ukraine 79000
The paper represents analysis of the main aspects of literary canon functioning,
peculiarities of canonizing and decanonizing processes, and factors, which have an
impact on them. Special attention is paid to the problem of power redistribution in the
literature as to the one of main problems in the theory of literary canon.
Key words: literary canon, de/canonizing, literary field, power, censorship.
ПОЛЕ ВЛАСТИ И ЛИТЕРАТУРНЫЙ КАНОН:
К ПРОБЛЕМЕ ВЗАИМОДЕЙСТВИЯ
Ульяна ФЕДОРИВ
Львівський національний університет імені Івана Франка,
вул. Університетська, 1, Львів, Україна 79000
В статье проанализированы основные аспекты функционирования литера-
турного канона, особенности процессов канонизации и деканонизации, а также
факторы, влияющие на них. В частности сосредоточено внимание на проблеме
перераспределения власти в литературе как одной из главных в теории лите-
ратурного канона.
Ключевые слова: литературный канон, де/канонизация, литературное поле,
власть, цензура.
Стаття надійшла до редколегії 22.03.2007
Після редагування 03.03.2008
Прийнята до друку 08.05.2008