Рівненський державний гуманітарний університет,
вул. С. Бандери, 12, Рівне, Україна 33028
У статті вперше досліджено творчість Б.-І.Антонича з позиції історії
читацького сприйняття. Структура розвідки дала змогу простежити моделі трак-
тування доробку митця в контексті окремих інтерпретаційних фаз (галицького
періоду 1930-х років, совєтської, західної та центральноєвропейської украї-
ністик). Концептуальне наповнення інтерпретаційних моделей залежить від
фахового рівня професійного кола читачів та впливу на гуманітаристику істо-
ричних обставин.
Ключові слова: рецептивно-естетичний метод, горизонт очікування, читаць-
ке сприйняття, лакуна, інтерпретаційні періоди, рецептивна модель.
Питання багатовекторної рецепції мистецтва залишається актуальним і сьогодні.
Більшість критичних досліджень переорієнтовуються на концептуальному рівні,
полишаючи поза увагою систему сприйняття художнього твору, взаємостосунки
творця і публіки. Процес естетично-теоретичних пошуків щодо з’ясування природи
суб’єкта літератури спричинив на початку ХХ ст. «зміщення фокусу уваги з постаті
автора на текст і через текст на читача», що «неминуче приводило до припущення:
якщо авторська інтенція набуває щораз розмитіших контурів і не є суттєвою в
інтерпретаційному процесі, то значення належить до тексту і є в контексті» [4, с. 68].
Рецепція художніх текстів в українській літературі ХІХ—ХХ ст. не посіла
належного місця, що не дало змоги виявити еволюцію мистецької свідомості. Через
вплив суспільних та ідеологічних стереотипів гуманітарне життя українського соці-
уму опинялося у своєрідній ізоляції від світового літературного поступу. Відсутність
естетичної культури спілкування призводила до нівелювання проблеми «читач—
текст», що прямо впливало на формування якості читацької аудиторії.
Творчість одного з найяскравіших українських поетів Богдана-Ігоря Антонича
впродовж кількох десятиліть розглядали тенденційно. Лакуни авторського тексту
заповнювали відповідно до естетичних уподобань конкретного реципієнта, його жит-
тєвого досвіду. Це пов’язано з тим, що внутрішня структура тексту поета давала про-
стір для безлічі інтерпретацій. Сприйняття публіки допомагає ідентифікувати багато-
гранність та амбівалентність комунікативного процесу щодо поезії західноукраїн-
ського митця. 38 О. Кирильчук
Розгляд цього питання із сучасних позицій сприяє дослідженню категорії реципі-
єнта в контексті зміни інтерпретаційних моделей у діахронічному розрізі, а також
з’ясувати співмірність існування парадигми «читач—текст» в українській літературі
на прикладі творчості Б.-І. Антонича.
У процесі розгляду цієї проблеми ми будемо спиратися на ідеї рецептивно-
естетичного методу Г. Р. Яусса та В. Ізера.
Важливим чинником у концепції Г. Р. Яусса є розуміння дослідником категорії
історії літератури, яка трактується як «процес естетичної рецепції і творення літе-
ратури, котрий реалізується через актуалізацію літературних текстів зусиллями
читача, […] критика», що сприймають їх і автора, який творить і є постійно присутнім
у літературному процесі [13, с. 58]. Лише у разі зіткнення в одній точці синхронного
та діахронного методів проявляється функція історичності літератури. У такій ситу-
ації з’являється можливість дослідити горизонт очікування конкретного часового
періоду на синхронному зрізі, і водночас допомагає скорелювати його і з діахронною
системою завдяки чиннику різночасовості [13, с. 76]. Зрештою, будь-яка синхрон-
ність іманентно поєднує у собі минуле і майбутнє, тому при аналізі окремого істо-
ричного моменту (контексту) наявні «як попередні, так і наступні зрізи діахронічного
ряду» [13, с. 77].
Німецький учений до методологічного апарату запроваджує і поняття горизонту
очікування, проте не дає чіткої дефініції цій категорії, хоча зрозуміло, що вона позна-
чає цілу систему естетичних, соціально-політичних та психологічних уявлень, які
окреслюють ставлення автора і його твору до суспільства, а разом із тим і читача до
цього твору. Це забезпечує комунікативний зв’язок між текстом і реципієнтом через
процес взаємовпливу один на одного.
За теорією В. Ізера, літературний твір містить у собі два полюси — художній і
естетичний. Перший корелюється з авторським текстом, другий — є відображення
читацької реалізації. Екзистенція літературного твору відбувається в точці перетину
площин текстуальної та рецептивної сфер, оскільки текст оживає лише завдяки уяві
публіки, стратегія сприйняття якої, своєю чергою, залежна від внутрішніх особли-
востей твору [5, с. 349]. Конкретизація літературного витвору відбувається як процес
заповнення порожнин тексту (лакун), котрі виникають у формі блокад читацької уяви
між окремими частинами твору, що надають читанню динаміки. Реципієнту для лікві-
дації текстуальних пустот потрібно використати власний естетичний досвід для
поновлення розірваних зв’язків. Така поліфонічність у питанні подолання лакун від-
криває перед читачем можливість стратегічно необмеженої реалізації тексту. Публіка,
заповнюючи порожнини відповідно до індивідуальних уподобань вибирає і особливий
варіант конкретизації, лишаючи на маргінесі читацького сприйняття інші можливості.
На проблему читацького сприйняття творчості Б.-І. Антонича звертає увагу
Л. Стефановська. Вона зазначає, що у прижиттєвий період склалися своєрідні інтер-
претаційні шаблони, які довгий час виявлялися запотребованими і для реципієнтів
наступних поколінь. Зокрема, контекстуальна обмеженість у процесі розгляду урба-
ністичної лірики поета Є. Маланюком створює своєрідний стереотип митця як «поета
землі» з «комплексом селюка», для якого тема міста виявляється внутрішньо чужою
[12, с. 13]. Причиною такої конкретизації творів Б.-І. Антонича було те, що «їх від
самого початку читали за встановленою заздалегідь схемою, беззастережно застосо-
вуючи традиційну, психологічно-філологічну методологію» [12, с. 14]. Проблема сприйняття творчості Богдана-Ігоря Антонича… 39
Загалом же процес сприйняття творчого доробку західноукраїнського поета
можна поділити на кілька періодів. Перша інтерпретаційна фаза пов’язана із прижит-
тєвою галицькою критикою творчості Б.-І. Антонича, що хронологічно охоплює
1930-ті роки. Післявоєнний період позначений постанням кількох паралельних ре-
цептивних сфер (совєтської, західної та центральноєвропейської), котрі намагалися
доповнювати чи заперечувати одна одну у питанні трактування поезії автора «Книги
Лева».
Українське літературознавство у постсовєтський період у питанні конкретизації
Антоничівських текстів характеризується інтерпретаційною цілісністю і свідомо
використовує концептуально-наукові дослідження. Хоча цей рецептивний період і не
є в горизонті нашої дослідницької уваги через недостатню сформованость часової
дистанції та незавершеність процесу появи модерних моделей сприйняття.
Найпоширенішими реакціями на статті про творчість Б.-І. Антонича у галицький
період були відгуки, рецензії, увагу в яких зосереджено на окремих аспектах ху-
дожнього світу поета. Ці статті були більше публіцистичними, ніж аналітичними.
Зазвичай такий вид розгляду застосовували до окремих збірок чи певних елементів
поетики митця. Рецензій із науковим рівнем аналізу творчості Б.-І. Антонича кіль-
кісно було небагато. Натомість існував один своєрідний вид рецепцій, а саме не-
крологи, що з’явилися у періодиці після смерті поета. Специфіка цього жанру не
дозволяла побудувати аналіз творчості, лише давала можливість виокремити пози-
тивні моменти поезії Б.-І. Антонича. Це безпосередньо пов’язано ще й з тим, що «по
смерті поета всі заговорили про нього з великим жалем і великим признанням. […]
Тепер усі для нього мають самі гарні, самі добрі слова…» [3, с. 66]. Проте саме ця
гама думок, часто протилежних, мала вплив на читача під час формування його
першого враження про тексти Б.-І. Антонича.
Варто зазначити, що мистецький процес міжвоєнного двадцятиліття у Галичині
розвивався під впливом концептуальних засад різних ідеологічно-естетичних орієн-
тацій, що надавало йому ознак еклектичності [12, с. 18]. Ці напрями остаточно окрес-
лилися на початку 1930-х років і демонстрували націоналістичний, католицький,
ліберальний та, деякою мірою, совєтський світогляд. Саме ці течії визначали нові
підходи до літератури та естетичні принципи, керуючись власними ідеологічними на-
становами. Представники орієнтацій об’єднувалися довкола видань («Вісник» (Д. Дон-
цов), «Дзвони» (М. Гнатишак), «Назустріч» (М. Рудницький), «Ми» (І. Дубицький),
«Нові шляхи» (А. Крушельницький), «Вікна» (В. Бобинський)), що стали виразни-
ками концепцій окремих літературних угруповань [6, с. 16].
Репрезентанти націоналістичного, католицького та ліберального напрямів у літе-
ратурі сприймали творчість Б.-І. Антонича винятково крізь призму власних ідеолого-
естетичних засад та особистого досвіду реципієнтів, їх літературних очікувань.
Кожне видання («Вісник», «Дзвони», «Назустріч» та ін.) намагалося сформувати у
своїх читачів окремі естетичні сподівання щодо літератури. Така ситуація зумовила
певну ідеологізацію мистецтва, коли художні твори зазнавали діаметрально проти-
лежних оцінок залежно від концептуальних засад окремих літературних видань.
Автори католицьких «Дзвонів» створили рецептивну модель, яка ґрунтувалася на
етичному аспекті сприйняття творчості Б.-І. Антонича. По суті, об’єктом дослі-
дження ставала лише релігійна лірика, інші сторони поезії розглядали лише дотично. 40 О. Кирильчук
Хоча така інтерпретаційна концепція складається із відгуків різних авторів, проте
стратегічно постає як цілісне явище.
Представники ліберального напряму (автори журналів «Ми», «Назустріч»)
створювали модерну рецептивну модель, в основі якої лежала естетична вартість ху-
дожнього твору. Розглядаючи творчість поета у діахронному та синхронному аспек-
тах, критики намагалися будувати концепції реалізації авторського тексту на засадах
об’єктивності, аналізували як ідейно-змістову, так і формальну його сторони. Хоча
при цьому й не змогли уникнути певної суб’єктивності в оцінюванні, але це пов’я-
зано із особистим досвідом критиків та їхніми літературними очікуваннями. Зреш-
тою, розвідки про цей напрям позначені певним рівнем науковості (загалом не
притаманним тогочасній критиці) та системним підходом до сприйняття творчості
Б.-І. Антонича.
Варто звернути увагу на те, що хоча студій творчості Б.-І. Антонича кількісно
відносно багато, їх якісний рівень дуже низький: науковий підхід поступається пу-
бліцистичному, аспекти досліджень переважно залежать від ідеологічно-естетичних
засад, які сповідує окремий критик чи видання, котре він репрезентує.
Ці обставини зумовили формування літературного горизонту очікування 1930-х
років у Галичині шляхом поєднання естетичних принципів та власного життєвого
досвіду реципієнтів під впливом ідеологічної тенденційності. Саме це сприяло тому,
що поезія Б.-І. Антонича залишалася непочутою і деякою мірою недоступною для
реципієнта 30-х років ХХ ст., оскільки випадала з горизонту читацьких очікувань,
тому й не змогла сповна віднайти власну публіку. Але інтерпретаційні моделі поезії
Антонича цього періоду є цікавими в плані первинності осягнення творчого доробку
поета. Адже початковість створює природний, а не вимушений зв’язок між об’єктом і
суб’єктом (текстом і читачем).
Сприйняття поезії Б.-І. Антонича совєтським літературознавством тривалий час
залишалося поза дослідницькою увагою через панування ідеологічного чинника. У
соцреалістичному каноні перебували лише митці, які довели своєю творчістю лояль-
ність до тоталітарного режиму та сповідували комуністичні ідеали у мистецтві.
Процес лібералізації суспільного життя, розпочатий ХХ з’їздом КПРС у 1956 році,
безумовно, позначився і на літературному середовищі. Проте це не переросло у стра-
тегічні зміни на світоглядному рівні, а мало лише ефект тимчасового послаблення
тиску з боку режиму.
Реабілітація творчості репресованих письменників відбувалася однобоко, лише у
тій частині, де вона не суперечила комуністичній ідеології. Тому художні спадщини
штучно «забутих» митців до певної міри були усічені, оскільки їхні твори сприймали
крізь призму марксистсько-ленінської естетики, соціальні мотиви для якої були
ключовими [9, с. 88]. Соцреалізм і надалі вважали єдиною ідеологічною настановою
у сприйнятті літератури. Започаткована практика давала змогу лише поступово через
вузькі межі соцреалістичної естетики до літературного процесу нові імена, зокрема
такі, як Б.-І. Антонич.
Перша згадка імені Б.-І. Антонича в контексті совєтської української літератури
з’явилася 1959 року у виданні «Української радянської енциклопедії». Згідно із словни-
ковою статтею, творчості західноукраїнського поета притаманний «матеріалістичний
підхід до зображення природи (в пейзажній ліриці)», намагання ж митця стояти поза
політикою, а також «химерна фантастика, песимізм» оцінювали негативно [1, с. 257]. Проблема сприйняття творчості Богдана-Ігоря Антонича… 41
Власне ця нормативна оцінка поезії Б.-І. Антонича започаткувала певну тенденцію,
яка виявилася у наступних дослідженнях. Матеріалістичне світосприйняття стало го-
ловним елементом у рецептивних концепціях 1960-х років. І саме можливість впи-
сати Б.-І. Антонича у рамки марксистсько-ленінського методу допомогла хоч фраг-
ментарно з’явитися його постаті серед письменників, «канонізованих» совєтським
літературознавством.
Ще одним важливим моментом у цій ситуації є намагання «відвоювати» Б.-І. Ан-
тонича у західної україністики, яка також у 1960-х роках активно займалася студію-
ванням творчості митця. Зокрема, Д. Павличко зазначав, що «буржуазні ідеологи»
прагнуть зробити з «Антонича “свого” поета, як робилося й робиться це з Шевченком
чи з Лесею Українкою» [10, с. 59].
Така боротьба за Б.-І. Антонича пояснюється, з одного боку, бажанням бачити
талановитого поета серед канонізованих представників соцреалізму. З іншого — «ко-
мунізація» західноукраїнського митця надавала зайві аргументи у концепції ідеоло-
гічного протистояння «революційних» поетів націоналістичному напряму 30-х років
ХХ ст. у Західній Україні. Зрештою, це підпадало під марксистську ідею про дві
літератури (пролетарську і буржуазну) в одній національній. Творчість цього поета
була помітним літературним явищем у передвоєнній Галичині, і тому «свій»
Б.-І. Антонич давав зайві дивіденди у цьому протистоянні.
Третьою причиною «повертання» автора «Трьох перстенів» можна пов’язати зі
спробою нової генерації (Д. Павличко, М. Ільницький), яка була зорієнтована не
лише на марксистсько-ленінську естетику, донести до українського читача, хоча і
дещо відкориговану заангажованим літературознавством, але непересічну, мистецьки
досконалу творчість поета. Це важливо, адже митець у своїй роботі з художнім сло-
вом віддавав перевагу естетичній, а не ідеологічній вартості творів, що в контексті
тогочасної літературної ситуації не могло лишитися поза увагою.
У 1960-х роках з’явилися перші рецептивні моделі творчості митця (С. Трофимук
«Поет весняного похмілля», Д. Павличко «Пісня про незнищенність»), які означили
магістральні напрями у сприйнятті поезії Б.-І. Антонича. Головним завданням крити-
ків було інтерпретувати творчий спадок поета крізь призму соцреалістичного розу-
міння літератури: віднаходження соціальних мотивів лірики, заперечення релігійної
тематики. Окремим моментом у цьому контексті була тема аполітичності митця, яку
трактували все ж таки як суспільну позицію у тогочасних умовах, спрямовану проти
націоналістичної орієнтації «Вісника». Проте, окрім ідеологічних схем сприйняття,
дослідники зупинили увагу на інтелектуальності, філософській концепції поезії
Б.-І. Антонича. Правда, Д. Павличко філософічність творчості поета сприймав крізь
призму матеріалістичного розуміння світу.
Рецепції М. Ільницького у 1960-ті роки також до певної міри були ознайомчими.
Дослідник, на відміну від своїх попередників, намагався розглянути у цей період
творчість Б.-І. Антонича не лише з ідеологічно-кон’юнктурних позицій, хоча ці
елементи також наявні, а перш за все у контексті загальноукраїнської літературної
традиції. При цьому в аналізі поезії митця М. Ільницький використовував елементи
первинного прочитання тексту сучасниками поета. З іншого боку, критик сприймав
творчість Б.-І. Антонича і як невід’ємну частину загальноєвропейського поступу
літератури: намагався розглянути його поетичні образи з огляду на ідеї О. Потебні
щодо природи фольклорної символіки («Весни розспіваної князь», Донбас, 1968). 42 О. Кирильчук
Хоча всі ці спроби дослідникові доводилося синтезувати із вимогами соцреалістич-
ного канону і більшою мірою вони лише означували окрему проблему, а не докладно
її студіювали.
Проте з посиленням тиску з боку тоталітарного режиму відбулися певні зміни й у
літературному житті. Певні реабілітовані автори знову потрапили під табу, серед них
опинився і Б.-І. Антонич, про якого впродовж 1970-х у совєтському літературо-
знавстві не підготовано жодного дослідження. Винятком є хіба що словникова стаття
в «Українській радянській енциклопедії» за 1977 рік. Окрім «матеріалістичного під-
ходу до зображення природи», що зазначено ще у попередньому виданні УРЕ за
1959 рік, з’явилося сприйняття поезії Б.-І. Антонича через соцреалістичний шаблон,
тобто оцінка художнього твору з погляду «канонізованих» класиків Тараса Шевченка
та Павла Тичини [2, с. 212]. Така скупа згадка про західноукраїнського поета свід-
чила про те, що і він, і його творчість перебували під негласною забороною.
Кардинально ситуація змінилася лише у середині 80-х років ХХ ст., коли ре-
формування тоталітарного режиму зрештою знівелювали ідеологічне панування у
літературному житті, що і призвело до зміни літературного горизонту очікування
совєтського читача, який тепер відмовлявся від кон’юнктурного трактування куль-
тури, а почав орієнтуватися на мистецьку вартість творів.
У цей період знову відновилися студії (М. Жулинський, Р. Лубківський та ін.)
творчого спадку Б.-І. Антонича, проте вони, головно, були публіцистичними, а не
науковими. Найвагомішою розвідкою у цей час стала монографія М. Ільницького
«Богдан-Ігор Антонич: Нарис життя і творчості» (Київ, 1991), яка була побудована на
відмінних концептуальних засадах, що пов’язано зі зміною літературного горизонту
очікування. Це проявилося перш за все у відмові дослідника від ідеологічної системи
в оцінюванні поезії митця. Тенденційно заангажовані моменти первинного читання
під час вторинного перепрочитування відходили на маргінеси дослідницької роботи.
Загалом же М. Ільницький вдався до аналізу поезії Б.-І. Антонича у контексті
розвитку загальноєвропейської та української літератур ХХ віку. Можна говорити
про певну відносність та умовність щодо належності розвідок М. Ільницького кінця
1980-х років до совєтського періоду. В основі такого поділу лежить перш за все
хронологічний чинник, а також певна пов’язаність із соцреалістичною практикою в
окремих концептуальних моментах.
Процес творення західною україністикою рецептивних моделей творчості
Б.-І. Антонича, на нашу думку, можна поділити на кілька етапів, що були безпосеред-
ньо пов’язані із особливостями становлення літературного життя українців у
еміграції. Перший період припадає на час діяльності МУРу: активний розвиток
суспільно-мистецького життя у таборах ДіПі допоміг повернути творчий доробок Б.-
І. Антонича читачам після кількарічного забуття. Рецензії на цій стадії були загалом
ознайомчо-біографічнми, оскільки для емігрантів із совєтської України постать поета
багато в чому була незнайомою. Наступний етап, який, на наш погляд, охоплює 50-ті
роки ХХ ст., можна вважати певним перехідним періодом у становленні української
еміграційної літератури в нових умовах. Рецепції на цій фазі багато в чому мали
ознаки оглядово-публіцистичного аналізу поезії Б.-І. Антонича.
Так, у 1950 році у Філадельфії вийшла праця Яра Славутича, присвячена дослі-
дженню розвитку української літератури за перші півстоліття ХХ віку. Головна
особливість рецепції критика полягає у тому, що він одним із перших дослідниківПроблема сприйняття творчості Богдана-Ігоря Антонича… 43
творчості поета звернув увагу на ознаки імажинізму в його поезії. Це є прикметним,
оскільки в період 1930-х років деякі читачі, особливо націоналістичної орієнтації
(наприклад, Ю. Клен), заявляли про небезпечність захоплення Б.-І. Антонича есте-
тикою імажинізму. Яр Славутич у цьому питанні займав діаметрально протилежну
позицію: «імажинізм, такий припізнілий напрям в українській поезії, знайшов в особі
Богдана-Ігоря Антонича свого талановитого заступника» [11, с. 37]. Проте літера-
турознавець подав лише поверховий огляд творчого доробку митця і детально не
доводив свою думку, зазначаючи лише, що імажинізм у Б.-І. Антонича набув сти-
хійного, підсвідомого характеру, без залучення у цей процес інтелекту.
І лише на третій стадії в період 60—80-х років ХХ віку сприйняття творчості митця
відбувається на якісно вищому рівні: створюються нові стратегії реалізації творів
Б.-І. Антонича, в основі яких лежать модерні принципи дослідження літератури.
Загалом рецептивні моделі творчості Б.-І. Антонича, які створила західна укра-
їністика, мали низку особливостей, які пов’язані зі зміною акцентів у реалізації
авторського тексту. В окремих представників старшого покоління (С. Гординський
«Богдан Ігор Антонич. Його життя і творчість», Нью-Йорк, 1967) певні зміни в
рецепції поезії митця спричинені повторним перечитуванням авторського тексту з
позиції переміни часово-просторової проекції. У роботах цих професійних читачів
важливу роль також відігравав чинник особистого знайомства з Б.-І. Антоничем,
тому у багатьох моментах, досліджуючи творчий доробок поета, вони вдавалися до
власних спогадів.
Західній україністиці у питаннях рецепції вдалося відійти від практики спри-
йняття творчості митця в історико-хронологічному аспекті, а натомість зосередити
увагу на аналізі окремих локусів, метафор, символів поезії Б.-І. Антонича (Б. Рубчак
«Поетичне бачення землі: три слов’янські варіанти», О. Ільницький «Медитація
смерті (Роздуми над п’ятьма віршами Б.-І. Антонича)»). Зрештою, це пов’язано з тим,
що молоде покоління критиків намагалося творити рецептивні моделі на якісно
інших принципах. По-перше, це стосується використання у розвідках наукових вимог
дослідження, що було певним новаторством, оскільки в попередні періоди рецензії
мали публіцистичний характер. Важливим є також те, що бурхливий розвиток філо-
логічної науки на Заході у другій половині ХХ ст. давав критикам змогу розширити
арсенал методологічних прийомів дослідження художніх творів. Тому в цей період
з’являються нові стратегії реалізації поетичного тексту Б.-І. Антонича, засновані на
використанні принципів актуальних філософсько-гуманітарних теорій Заходу (Б. Руб-
чак розглядав творчість поета, використовуючи теорію поетичної образності Гастона
Башляра).
Подібні зрушення у методах студіювання творчого доробку поета спостерігалися
і в центральноєвропейській україністиці: відмовляються від практики позбіркового
хронологічного дослідження, переносячи дослідницьку увагу на розгляд окремих
аспектів творчості в контексті конкретної проблеми. Зокрема, румунська дослідниця
М. Ласло-Куцюк вивчала творчість Б.-І. Антонича з позиції теорії архетипів. Такий
варіант сприйняття допомагає зосередити увагу лише на дослідженні окремого аспек-
ту поезії — поетичному символі місяця в контексті розвитку усієї української
літератури [7, с. 10].
Водночас літературознавці з країн соцтабору відмовлялися від досвіду поперед-
ників — використовувати у студіях творчості Б.-І. Антонича публіцистичний стиль, 44 О. Кирильчук
натомість намагалися побудувати власне сприйняття відповідно до вимог наукового
дослідження. Саме представникам центральноєвропейської україністики вперше вда-
лося створити стратегії реалізації авторського тексту в контексті розвитку модерніст-
ської практики (М. Неврлі, А. Флакер).
Етапним моментом у рецепції творчості Б.-І. Антонича літературознавством
країн «народної демократії» стала поява повного зібрання творів поета «Перстені
молодості», виданого у Пряшеві 1966 року. Головним натхненником та редактором
цього видання був М. Неврлі, якому вдалося зібрати в одній книзі майже увесь твор-
чий доробок митця, що робило її унікальною, оскільки до того моменту Б.-І. Антонич
саме через відсутність надрукованих віршів лишався поза українським літературним
процесом, і тим паче його поезія була недоступною для кіл центральноєвропейського
літературознавства. Власне цю проблему вдалося розв’язати завдяки праці чехосло-
вацьких україністів.
Особливе місце у питанні рецепції творчості Б.-І. Антонича займає власне сло-
вацька україністика, яка зосереджувала свою діяльність навколо наукових установ
Пряшівщини. Важливим моментом у цьому питанні є те, що більшість науковців за
походженням були українцями. А точніше належали до етнографічної групи лемків,
зрештою, як і Б.-І. Антонич, тому окрема частина реципієнтів дослідження та популя-
ризацію творчості митця сприймали крізь призму національно-культурного відро-
дження субетносу та приналежності його до української культурної сфери. Так,
І. Мацинський, український поет Чехословаччини, розглядав поезію Б.-І. Антонича
як відкриття традицій лемківської етнографічної спільноти в загальноукраїнському
контексті: твори західноукраїнського поета ніби підняли лемків «на щаблину модер-
ного усвідомлення власного значення і місця в національному житті, через нього — і
в житті сучасного суспільства» [8, с. 214]. Зрештою, для усіх без винятку словацьких
україністів тема лемківських мотивів у творчості Б.-І. Антонича, хоча у попередній
період сприйняття лише окремі реципієнти звертали на цей факт увагу (І. Огієнко,
Є. Маланюк), стала важливим елементом рецепції.
Багаторівневість цих моделей (центральноєвропейської та західної україністик) є
наслідком аналітичних зусиль фахової читацької аудиторії. Окрім того, концептуаль-
ність у побудові сприйняття сприяла тому, щоб не лише по-новому інтерпретувати
творчість Б.-І. Антонича, а й надати категорії «читач-текст» експресивності та емо-
ційної завершеності.
Особливості створення рецептивних моделей випливали із суспільних та літе-
ратурно-наукових чинників, що визначали межі читацького інтерпретування в кон-
кретний історичний часопросторовий період.
Конкретизація (реалізація) авторського тексту залежала від особистих настанов
та горизонту читацьких очікувань окремих реципієнтів у питанні заповнення лакун у
тексті, що у конкретному індивідуальному випадку призводило до обрання такої
стратегії рецепції, яка вилучала всі інші можливі. Це зумовлювало інколи діаметраль-
но протилежне інтерпретування окремих поетичних збірок Б.-І. Антонича (зокрема,
«Книга Лева»).
Важливу роль у постанні рецептивних моделей творчості Б.-І. Антонича у діа-
хронному аспекті відіграли чинники первинного та вторинного прочитання. Оскільки
жоден із цих двох актів сприйняття не можна вважати істиннішим у питанні
реалізації творчого доробку поета, це допомагає нам простежувати зміну рецепціїПроблема сприйняття творчості Богдана-Ігоря Антонича… 45
окремих дослідників з позиції зміни часопросторової проекції. В інтерпретаційних
моделях критиків (С. Гординський, М. Ільницький) між первинним та вторинним
прочитаннями поезії Б.-І. Антонича спостерігається певна зміна акцентів у
трактуванні, актуалізація наукової уваги на елементах, котрі випадали на початко-
вому етапі сприйняття. Важливим також у цьому контексті є момент, що в пізніші
інтерпретаційні періоди (1960—1980-х років: західної та центральноєвропейської
україністик) враховували досвід попередніх рецептивних моделей.
Дослідження творчості Б.-І. Антонича саме крізь призму читацьких рецепцій
окремих хронологічних періодів дало змогу порівняти розвиток теоретичної думки з
рівнем інтерпретаційних стратегій реалізації творчого доробку поета. Також з’яви-
лася можливість системного виокремлення так званого «професійного» рівня, що є
наріжним каменем у системі рецепції.
——————————————————————————
1. Антонич Богдан Ігор: (Довідка) // Українська Радянська Енциклопедія. — К.: Гол.
ред. УРЕ, 1959. — Т. І. — С. 257.
2. Антонич Богдан Ігор: (Довідка) // Українська Радянська Енциклопедія. — К.: Гол.
ред. УРЕ, 1977. — Т. І. — С. 212.
3. Вільде І. Богдан Ігор Антонич не живе // Весни розспіваної князь. Слово про
Антонича. Статті. Есе. Спогади. Листи. Поезії / Упоряд. М. Ільницький, Р. Лубків-
ський. — Львів: Каменяр, 1989. — С. 65—67.
4. Зубрицька М. Homo legens: читання як соціокультурний феномен. — Львів:
Літопис, 2004. — 352 с.
5. Ізер В. Процес читання: феноменологічне наближення // Слово. Знак. Дискурс.
Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. М. Зубрицької. 2-е
вид., доповнене. — Львів: Літопис, 2002. — С. 349—366.
6. Ільницький М. Драма без катарсису: Сторінки літературного життя Львова першої
половини ХХ століття. — Львів: Місіонер. — 212 c.
7. Ласло-Куцюк М. Шукання форми: Нариси з української літератури ХХ століття. —
Бухарест, 1980. — 327 с.
8. Мацинський І. Богдан Ігор Антонич і 30 років // Весни розспіваної князь. Слово
про Антонича. Статті. Есе. Спогади. Листи. Поезії. / Упоряд. М. Ільницький, Р. Луб-
ківський. — Львів: Каменяр, 1989. — С. 214—216.
9. Наєнко М. Наука і кон’юнктура: українське літературознавство 1917—1989 ро-
ків. — К., 1993. — 141 с.
10. Павличко Д. Пісня про незнищенність матерії // Весни розспіваної князь. Слово
про Антонича. Статті. Есе. Спогади. Листи. Поезії / Упоряд. М. Ільницький, Р. Луб-
ківський. — Львів: Каменяр, 1989. — С. 7—46.
11. Славутич Яр. Модерна українська поезія. — Філадельфія, 1950. — 51 с.
12. Стефановська Л. Антонич. Антиномії. — К.: Критика, 2006. — 312 с.
13. Яусс Х. Р. История литературы как провокация литературоведения // Новое
литературное обозрение. — 1995. — № 12. — С. 34—84. 46 О. Кирильчук
THE PROBLEM OF THE PERCEPTION OF B.-I.ANTONYCH WORKS
IN THE CONTEXT OF UKRAINIAN RECEPTIVE EXPERIENCE
OF THE XX CENTURY
Oleksandr KYRYLCHUK
State Humanities University of Rivne
12, Bandera St., Rivne, Ukraine 33028
In the article the works of B.-I.Antonich first have been analysed from the
position of the history of reader’s perception. The structure of the survey made it
possible to follow the treating models of the author’s works in the context of some
interpretation stages (Galician period of 1930-th, Soviet, West and Central European
Ukrainian Studies). It has been manifested that the conceptual filling of the
interpretational models depends on the special level of the professional range of
readers. Also it depends on the influence of historical events on the humanistics.
Key words: receptive-aesthetic method, the horizon of expectation, reader’s
perception, lacuna, interpretational periods, receptive model.
ПРОБЛЕМА ВОСПРИЯТИЯ ТВОРЧЕСТВА
БОГДАНА-ИГОРЯ АНТОНЫЧА
В КОНТЕКСТЕ УКРАИНСКОГО РЕЦЕПТИВНОГО ОПЫТА ХХ ВЕКА
Александр КЫРЫЛЬЧУК
Ровненский государственный гуманитарный университет,
ул. С. Бандеры, 12, Ровно, Украина 33028
В статье впервые рассмотрено творчество Б.-И. Антоныча с позиции исто-
рии читательского восприятия. Структура исследования дала возможность
проследить модели трактовки наследия поэта в контексте отдельных интерпре-
тационных фаз (Галицкого периода 1930-х годов, советской, западной и цен-
тральноевропейской украинистики). Концептуальное наполнение интерпрета-
ционных моделей зависит от уровня профессионального круга читателей и
влияния на гуманитаристику исторических обстоятельств.
Ключевые слова: рецептивно-эстетический метод, горизонт ожидания, чита-
тельское восприятие, лакуна, интерпретационные периоды, перцептивная модель.
Стаття надійшла до редколегії 23.03.2007
Після редагування 03.03.2008
Прийнята до друку 08.05.2008