Львівський національний університет імені Івана Франка,
вул. Університетська, 1, Львів, Україна 79000
Розглянуто постать Юрія Луцького, відомого вченого-славіста, перекладача
і літератора, крізь призму його епістолярію. Поза увагою дослідників поки що
залишається багатюща епістолярна спадщина вченого, який упродовж свого
життя активно підтримував тісні професійні, творчі та дружні контакти з
багатьма відомими людьми як в Україні, так і поза її межами. У статті подано
листовну комунікацію Ю. Луцького лише із деякими з його кореспондентів в
Україні та Росії. Зокрема, проаналізовано листування з двома львів’янами —
Богданом Якимовичем та Віктором Небораком, і двома киянами — Романом
Корогодським та Оксаною Забужко, а також представлено листовне знайомство
Юрія Луцького з «бубабістом» — Юрієм Андруховичем та з українським
літературознавцем з Москви — Юрієм Барабашем.
Ключові слова: міжлітературні та міжкультурні взаємини, епістолярний жанр,
листовна комунікація, лист, кореспондент.
Професор Юрій Луцький (George S. N. Luckyj, 11. VI. 1919 — 21. XI. 2001) —
відомий і в Україні, і на північноамериканському континенті як учений-славіст,
перекладач, редактор і видавець, чиї книжки користуються сьогодні популярністю
як серед студентів, так і серед викладачів і дослідників української літератури.
Творчий доробок Ю. Луцького доволі багатий, а в останні роки доповнений ще й
такими унікальними виданнями, як спогади вченого [3, с. 4] та його щоденник [6].
Наукова, есеїстична, мемуарна спадщина професора Ю. Луцького щойно тепер стає
об’єктом пильнішого розгляду і осмислення. Проте поза увагою дослідників поки
що залишається багатюща епістолярна спадщина вченого, який упродовж свого
життя дуже активно підтримував тісні професійні, творчі та дружні контакти з
багатьма відомими людьми як в Україні, так і поза її межами. Професорові Ю.
Луцькому, одному з небагатьох українців у ХХ ст., вдалося бути «інтелектуальним
зв’язковим» між Україною і Заходом. Цей зв’язок засвідчує також його епістолярна
спадщина.
З огляду на це, епістолярій Ю. Луцького, на мою думку, заслуговує детального і
прискіпливого дослідження та аналізу. Листування може стати тим цінним джерелом,
з якого можна почерпнути матеріал для ліпшого розуміння Ю. Луцького як людини,

1
Дослідження епістолярної спадщини Юрія Луцького здійснено за підтримки Канадського
інституту українських студій з Вічного фонду ім. родини Федейків. 152 О. Лучук

вченого, перекладача, видавця тощо; листування — це той унікальний матеріал, який
допоможе дослідити творче життя вченого в контексті української культури. Адже
лист «як документ індивідуальності в історії культури […] репрезентує у сконденсо-
ваній формі специфіку розвитку культури нації в цілому» [7, с. 70].
Добре відомо, що професор Ю. Луцький сам надавав великого значення епісто-
лярному жанру, а також багато зробив для того, щоб епістолярна спадщина видатних
українських письменників (наприклад, Пантелеймона Куліша, Івана Франка, Ольги
Кобилянської, членів ВАПЛІТЕ, Євгена Сверстюка та ін.) стала відомою та доступ-
ною читачам і науковцям.
Аналіз та видання листування Ю. Луцького, окрім усього іншого, дає мож-
ливість ближче поглянути на епістолярний жанр і його важливість для кращого ро-
зуміння діяльності видатних українських постатей, а також української культури
загалом. Адже все ще залишаються актуальними слова Юрія Шевельова про те, що
«поетика епістолярного жанру не опрацьована. Історії листування на Україні ще не
написано» [8, с. 19]. А листування, безперечно, можна і треба використовувати
поруч із творами, документами, щоденниками, спогадами тощо як унікальний
матеріал для розуміння і особистості, і цілого літературного процесу. Сергій
Єфремов, видаючи листи Тараса Шевченка, зокрема писав, що епістолярій — «це
справжня автобіографія поета, — нехай і не повна, нехай і в уривках, нехай і
писана з випадкових у кожному окремому випадку мотивів і під різними настроями
та з різними замірами, але така, що ціле свідоме життя охоплює і висвітлює його
автентичними рисами» [7, с. 80].
«Щоб пізнати вклад Куліша в українську культуру, треба пізнати самого Куліша»
[5, с. 9]. Ці слова Ю. Луцького у передмові до видання листів П. Куліша однаково
стосуються і його самого. Професор Ю. Луцький усю свою наукову і професійну ді-
яльність посвятив популяризації української літератури на північноамериканському
континенті. Його праця, поза всяким сумнівом, заслуговує адекватного наукового
дослідження. І видання його епістолярної спадщини доповнить не тільки портрет
самого науковця новими гранями та відкриттями, а й сприятиме новому висвітленню
літературного процесу ХХ ст.
Коло кореспондентів Ю. Луцького є надзвичайно широким. Листування, яке
стосується українського культурного контексту, охоплює щонайменше два аспекти:
листування професора Ю. Луцького з кореспондентами поза Україною (головно, у
Північній Америці, Австралії, Західній і Центральній Європі), а також листування з
кореспондентами в Україні
2
.
Назагал, кількість кореспондентів на північноамериканському континенті, з яки-
ми у різний час комунікував листовно професор Ю. Луцький, сягає 80. Серед актив-
них кореспондентів Ю. Луцького був Ю. Шевельов, який був колегою, другом, по-
радником і першим критиком науковця. Також тривале листування з давнім другом і
приятелем Іваном Лисяком-Рудницьким, яке, на жаль, пройшло нелегкі випробуван-
ня людських стосунків. Те, що Ю. Луцький, тодішній заступник голови Канадського
2
Листування Ю. Луцького зберігається в основному в архіві Торонтського університету (ко-
лекція Ю. Луцького), частково в архіві ім. Бахметьєва в Колумбійському університеті в Нью-Йорку
(колекція Ю. Шевельова, колекція поетів Нью-йоркської групи та колекція Юрія Лавріненка) та в
архіві Альбертського університету в Едмонтоні (колекція І. Лисяка-Рудницького), а також у приват-
них архівах його кореспондентів. Постать Юрія Луцького крізь призму його епістолярію 153
інституту українських студій (КІУС) в Торонто, не підтримав І. Рудницького у кон-
флікті з Манолієм Лупулом, тодішнім головою КІУСу, і було причиною, за словами
І. Рудницького, погіршення стосунків між давніми приятелями. Після відходу І. Руд-
ницького з КІУСу, листування з Ю. Луцьким стає дещо офіційним, проте з часом
біль і образа затихають, і листування знову стає дружнім, хоча і триває недовго через
смерть І. Лисяка-Рудницького. Зрештою, за короткий час подібна доля у стосунках з
КІУСом спіткала і самого Ю. Луцького. Також кореспондентами Ю. Луцького, з
якими він у різні роки підтримував дружні або професійні стосунки, були: Марко
Антонович, Яків Гніздовський, Григорій Костюк, Юрій Лавріненко, Володимир
Міяковський, Ярослав Падох, Омелян Пріцак та багато інших видатних постатей
української еміграційної культури. Серед кореспондентів Ю. Луцького в США,
Канаді та Австралії є ті, які ще живуть і могли б додати цікаві матеріали до дослі-
дження, йдеться про таких відомих діячів, як Григорій Грабович, Олег Ільницький,
Василь Маркусь, Марко Павлишин, Ігор Шевченко, Мирослав Шкандрій, Роман
Шпорлюк, Дмитро Штогрин та ін.
Окрема сторінка у житті Ю. Луцького (і прояв цього в листуванні) — це його
праця для КІУСу, точніше праця над різними видавничими проектами, серед яких,
мабуть, найбільшим був проект видання англомовної «Енциклопедії українознав-
ства». У цьому контексті цікавим видається листування Ю. Луцького з Аркадієм Жу-
ковським, Володимиром Кубійовичем, Манолієм Лупулом, Петром Саварином та ін.
Можна згадати також про листування Ю. Луцького з членами Нью-йоркської
групи поетів — Еммою Андієвською, Богданом Бойчуком, Богданом Рубчаком та
Юрієм Тарнавським. Очевидно, з цими кореспондентами Ю. Луцький листувався ін-
дивідуально; в його епістолярії ці адресати присутні вельми непропорційно. Найбіль-
ше листів збереглося до Юрія Тарнавського, але найцікавіше, як на мене, листування
з Б. Рубчаком.
Серед кореспондентів Ю. Луцького в Україні нараховуємо приблизно 50 адре-
сатів. Часом серед них — відомі імена: В’ячеслав Брюховецький, Іван Дзюба, Мико-
ла Жулинський, Юрій Щербак, але листування не з усіма є об’ємним чи постійним.
Дуже часто це лише принагідні листи до якоїсь певної оказії. Натомість з іншими
кореспондентами листування було тривалим і ґрунтовним. Серед найактивніших
кореспондентів Ю. Луцького в Україні — Роман Корогодський та Євген Сверстюк, а
також Юрій Андрухович, Тамара Гундорова, Ростислав Доценко, Оксана Забужко,
Михайлина Коцюбинська, Петро Ляшкевич, Віктор Неборак, Соломія Павличко,
Микола Рябчук, Валерій Шевчук, Богдан Якимович та ін. Цікавим видається листу-
вання з відомим українознавцем з Москви — Юрієм Барабашем, зі сином Аркадія
Любченка — Всеволодом Любченком, з Ігором Пелепейком з Косова та Сергієм
Вакуленком з Харкова.
У цій статті я обмежуся лише представленням листовної комунікації Ю. Луць-
кого із деякими з його кореспондентів в Україні та Росії.
Реєстр осіб, з якими листувався Ю. Луцький, доволі широкий. Деякі з них,
немов відчуваючи, що їхня кореспонденція з професором згодом може привернути
увагу дослідників і становитиме явище, цікаве для характеристики літературної,
культурної та суспільної ситуації в Україні зламу тисячоліття, зберігали не тільки
листи Ю. Луцького, але й копії або бруліони своїх листів до нього, і цим значно
полегшили пошукову працю евентуальних упорядників епістолярію науковця. 154 О. Лучук

Щоправда, таких кореспондентів, які у своїх приватних архівах повністю зберегли
власне листування з Ю. Луцьким, небагато. До того ж і час такого листування об-
межений переважно 1990-ми роками, на що є свої «зовнішні» причини, адже тільки
напередодні здобуття Україною державної незалежності виникла можливість
систематичного, а не спорадичного спілкування поміж українцями, в Україні і поза
нею сущими, а особисті знайомства доволі часто підтримували і продовжували в
листуванні. У цьому контексті увагу на себе звертає листування Ю. Луцького з
двома львів’янами — Б. Якимовичем і В. Небораком, та двома киянами — Р. Коро-
годським і О. Забужко. Цікаво, що це листування значною мірою визначається
«планами і проектами» щодо видання книжок Ю. Луцького в Україні, за винятком,
можливо, одного — листування з О. Забужко.
Хронологічно найраніше листування — з істориком Б. Якимовичем, який на-
прикінці 1980-х, перебуваючи в Канаді, познайомився з Ю. Луцьким. Саме тоді, ще
до колапсу Радянського Союзу, Б. Якимович розгорнув надзвичайну активність у
перевиданні давніших, але «зактуалізованих» книжок українських авторів першої
половини ХХ ст. (історичні праці Івана Крип’якевича, «Спогади» Андрія Чайков-
ського тощо). До таких книжок Б. Якимович зараховував також і підручник
англійської мови для українців, що його уклав і видав Ю. Луцький 45 років перед
тим, «будучи молодим студентом-випускником англійського університету і ба-
жаючи дати потрібну тоді книжку в руки українських імігрантів в англомовні
країни» (як писав Ю. Луцький у «Примітці» до листа до Б. Якимовича від 16
вересня 1990)
3
. Варто відзначити, що сам Ю. Луцький не був великим ентузіастом
перевидання цього підручника, вважаючи його «зовсім застарілим». Проте,
очевидно, зважаючи на наполегливість Б. Якимовича, який мовив навіть про 54-
тисячний наклад цього підручника (згідно з договором, укладеним із видавництвом
«Каменяр» у Львові), Ю. Луцький не заперечував проти перевидання («Тільки в
умовах сьогоднішньої кризи, де немає на Україні кращих посібників англійської
мови, може мій підручник бути корисним», там само). У листі від 3 лютого 1991
року Ю. Луцький навіть писав: «Я не маю нічого проти того, щоб нове видання
мого підручника мало нових співавторів і редакторів». Згадки про цей підручник
трапляються в листах аж до травня 1992 року, коли стало зрозуміло, що жодне
видавництво тоді такого видання «не витягне» («справи з папером у нас складні»,
пояснював причину Б. Якимович).
Є ще один цікавий момент у листуванні з Б. Якимовичем — перейменування
вулиць у Львові. Справа в тому, що Б. Якимович був членом (істориком-експертом)
відповідної комісії у Львівській мерії і мав щонайближчий стосунок до цієї справи.
На початку 1992 року він надіслав Ю. Луцькому новий путівник Львова, зазна-
чаючи в супровідному листі, що «одна з гарних львівських вулиць з 1-го січня
1992 р. носить ім’я С. Смаль-Стоцького. У цьому [1992] році ми збираємося ще
перейменувати близько 200 вулиць, про що пізніше Вам повідомлю. Я, будучи
членом експертної комісії з цих питань, поздоровляю Вас від себе і від усіх членів
цієї комісії. Ми бажаємо славному нащадкові славної родини міцного здоров’я і
нових успіхів у праці на благо нашого народу, його культури, нашої незалежної
3
Оскільки у статті використано здебільшого листи з приватних архівів кореспондентів
Ю. Луцького, тут і далі подаємо їх за датами написання. Постать Юрія Луцького крізь призму його епістолярію 155
держави». Дякуючи за цей путівник, Ю. Луцький зауважив: «Славно, що відзна-
чили мого діда. Надіюсь, що на черзі якесь вшанування мого батька, Остапа, який
для українського Львова більше зробив, як мій дідо» (лист від 7 квітня 1992).
Очевидно, що на початку 1992 року годі ще було очікувати на об’єктивну оцінку
Остапа Луцького, котрого сприймали не як видатного громадського діяча (зокрема,
засновника кооперативного руху в Галичині), а тільки як «модерніста», який
«зневажив» Івана Франка. Ідеться про вірш О. Люнатика (псевдонім Остапа Луць-
кого, під яким було опубліковано збірку «Без маски») «13 літ журби: (Іван
Храмко)», з явною алюзією до Франкової збірки «Із днів журби», на що І. Франко
зреагував надзвичайно болісно, пообіцявши фігурально «вправити хребти» таким
«малпам», як Люнатик (пізніше І. Франко та О. Луцький помирилися, і між ними
були по-людському щирі взаємини; власне цей аспект нехтували в українському
літературознавстві). Щойно відбута наприкінці 1992 року наукова конференція про
«Молоду Музу» в українському та європейському літературному контексті розста-
вила крапки над «і», що уможливило «нормальне» ставлення до О. Луцького як до
літератора і, відповідно, громадського діяча. Через два роки на «чудовій мапі Льво-
ва» Ю. Луцький разом із сестрою зміг побачити вулицю імені його батька. При цій
нагоді Ю. Луцький подякував Б. Якимовичеві за його «старання в цій справі» (лист
від 17 квітня 1994). Загалом листування з Б. Якимовичем охоплює період від 1990
до 1994 (є ще один лист з березня 1998).
Листи до прокуратора Бу-Ба-Бу В. Неборака охоплюють ширшу хронологію:
перший лист датовано 28 жовтня 1992 року, останній — 6 вересня 2001. Особливо
цікаве листування з останнього року життя Ю. Луцького (загалом є 8 його листів до
В. Неборака з 2001) — про «справи Щоденникові». Уперше ця тема виникає в листі
від 24 березня 2001 року, який написано «в довірочній справі». Ю. Луцький писав,
що має лапідарно написаний щоденник (назва «Роки сподівань і втрат», від 1986 до
2001 року): «йдеться про те, — зазначив Ю. Луцький, — щоб по смерті моїй його
[було] опубліковано», і запропонував зробити це В. Неборакові. При цьому Ю.
Луцький зазначив, що щоденник написано дуже одверто, і через це «редакція [має
бути] не тільки мовно-літературна, але глибша» (тобто: «там є гострі моменти по-
ведінки деяких моїх колег і видатних людей в діаспорі, так само родинні конфлікти»,
і це, зрозуміло, «треба пом’якшити», але одночасно «залежить, щоб він [щоденник]
задержав свій характер»). Про умови редагування і видання щоденника детально
мовиться в кількох листах (від 13 і 19 квітня 2001). На Юрія (тобто 6 травня 2001)
Ю. Луцький знову пише В. Неборакові листа «щодо змісту Щоденника», зазначаючи,
що на Україні переважає шанобливий тон в мемуарах, а на Заході — інша традиція,
майже повна одвертість. Ю. Луцький висловив сподівання, що «поволі смаки міня-
ються навіть у доволі замкнутій Україні» і коли справа (по його смерті) дійде до
публікації щоденника, то «ментальність читача» буде толерантнішою до одвертості,
ніж тепер (цікаво, що при цьому Ю. Луцький характеризує себе «людиною поміж
двома культурами, яка прагнула залишити нагий автопортрет»). У листі від 30 травня
2001 року Ю. Луцький погодився з деякими пропозиціями В. Неборака, зокрема, про
«пом’якшення щоденника» і використання криптонімів. У наступному листі (від
26 червня 2001) зробив принципове застереження, що не дозволяє друкувати щоденник
фрагментарно: «Ніяк не дозволю нікому друкувати уривки. Щоденник цілісно
можна буде опублікувати аж по моїй смерті». У листі від 20 липня 2001 року писав, 156 О. Лучук
що «було б добре прочитати мені весь відредагований Щоденник перед кінцем
року», а в останньому листі від 6 вересня 2001 року мимохідь згадав, що його
щоденник міг би стати «international bestseller», якби його переклав англійською
мовою Аскольд Мельничук, якого називає у цій ситуації «ідеальним переклада-
чем». «Але все це мрії. Не кажи гоп…» — чи не останні слова в цьому листі. Зго-
дом щоденник Ю. Луцького в адаптації В. Неборака вийшов друком у львівському
видавництві «Класика» [6].
На початку 1997 року Ю. Луцький започаткував також листовне знайомство з
іншим «бубабістом» — Юрієм Андруховичем. Звертаючись до «патріарха Бу-Ба-Бу»
unbekanterweise, Ю. Луцький писав, що він з насолодою читає не тільки романи
Ю. Андруховича, але і його колонки в газеті «День» (до якої і сам Ю. Луцький в той
час дописував). Зокрема, професорові сподобався допис Ю. Андруховича про гу-
цульські пісні, і при цій нагоді він запитав його, «чи Ви сам гуцул?» (лист від 26 лю-
того 1997). Передбачаючи можливу позитивну відповідь, адже Ю. Андрухович —
родом із Станіславова, професор Ю. Луцький ніби ненароком «проспівав пеан» гу-
цульському краєві: «З Гуцулією у мене старі зв’язки — моя мама донька Стефана
Смаль-Стоцького, виросла в Чернівцях, і ми також мали дачу в Косові. Я малим
хлопцем злазив наші Карпати і це мої найкращі спомини із західної України (у Льво-
ві, на жаль, розпаношились бандерівці, яких я ніколи не любив). А у Івано-Франкі-
ську, мабуть, відчутний вітер із полонин?» (там само). Ю. Андрухович не забарився з
відповіддю, очевидно, вельми втішений увагою з боку професора Ю. Луцького, адже
його надісланий лист, за словами самого Ю. Андруховича, був «однією з тих чудових
несподіванок, від яких загалом наше життя перестає здаватися таким безглуздим»
(лист від 22 березня 1997). Окремо Ю. Андрухович подякував Ю. Луцькому за наді-
слану книжку «Остап Луцький — молодомузець», шкодуючи, що цей збірник не тра-
пився йому роком раніше, коли він працював над дисертацією «Богдан Ігор Антонич
і літературно-естетичні концепції модернізму». У вступній частині дисертації було
подано еволюцію модернізму як історико-літературного явища; усе це Ю. Андрухо-
вич досліджував, сказати б, «самотужки», на жаль, не відаючи про те, що вже трид-
цять років перед ним «еволюцію модернізму» в західноєвропейському та україн-
ському контексті проаналізував Б. Рубчак (власне, у вступній статті під назвою
«Пробний лет» до збірника про Остапа Луцького). Це — характерний штрих до тієї
ситуації, в якій перебувала українська літературознавча наука в Україні в умовах
тоталітарної системи (і навіть упродовж першого десятиліття незалежності), адже
українські науковці і письменники не завжди мали доступ до книжок і досліджень,
виданих «на еміґрації». На завершення листа Ю. Андрухович не забув відповісти на
запитання Ю. Луцького про його, Андруховича, походження: «[…] мушу Вам зі-
знатися, що ще «не погуцулився», до того ж у горах не родився, а всього лише в
передгір’ї, себто я традиційний галичанин, хоч музика гір значить для мене страшен-
но багато» (там само).
Назагал листування поміж Ю. Луцьким та Ю. Андруховичем — це своєрідна
літературна гра, адже тут домінують переважно літературні теми; принаймні в мене
склалося таке враження, що Ю. Андрухович писав свої листи, насичуючи їх алюзіями
з попередніх листів Ю. Луцького, таким способом витворюючи «довгий контекст».
Наприклад, Ю. Луцький ніби мимохідь зауважив, що «треба навчити мою дружину-
англійку зварити бануш!» (лист від 26 лютого 1997), а Ю. Андрухович теж ніби між
іншим бажає дружині Ю. Луцького «успіхів в опануванні банушем» (лист від 22 бе-Постать Юрія Луцького крізь призму його епістолярію 157
резня 1997). Або й навпаки: Ю. Андрухович пише, що він, яко «традиційний галича-
нин», народився не в горах, а в передгір’ї (лист від 22 березня 1997), а Ю. Луцький у
своєму наступному листі теж використає цей штрих: «Будьмо в контакті — від Вас
таки лине щось рідне з Карпат, чи, як Ви кажете, з Підгір’я» (лист від 10 квітня 1997).
Отож, це листування можна прочитати як діалогічний твір двох літераторів, які по-
стійно підхоплюють нитку розмови з попередніх своїх листів.
У щоденникових записах Ю. Луцького є згадка про те, що «найсумліннішим»
його кореспондентом є Роман Корогодський з Києва. Про своє знайомство з Ю. Луць-
ким культуролог Р. Корогодський, який вже також відійшов у кращі світи, писав
неодноразово, і навіть опублікував частково своє листування з Ю. Луцьким у власти-
вій йому, Р. Корогодському, есеїстичній манері: цитати з розлогими коментарями й
роздумами [1].
У приватному архіві Р. Корогодського зберігається вельми об’ємне його ли-
стування з Ю. Луцьким, яке він сам частково опрацював. Листування розпочалося на
початку 1996 року і тривало буквально до останніх днів життя Ю. Луцького. Лист
Ю. Луцького до Р. Корогодського від 2 листопада 2001 — чи не останній взагалі лист
Ю. Луцького. Написаний він майже нерозбірливим почерком, що його частково
«дешифрував» сам адресат. Мені вдалося «відчитати» цей лист повністю. Це промо-
вистий документ, коли людина, усвідомлюючи свій безнадійний стан, продовжує
«планувати життя». Написано дослівно таке: «Дорогий! По 10 добах без їжі і води
лікарі казали, що стінки шлунку загоїлися. Починаю їсти. Але до виздоровлення
далеко-далеко. За тиждень вишлю 500 дол., а 500 дістанеш аж в лютому. Був на
порозі смерти. Обнімаю (не тілесно). Твій Ю.». Тиждень перед тим Ю. Луцький
таким же нерозбірливим почерком написав (і цю записку довелося «дешифрувати»):
«Романе, Повний крах! 15-го блювання кров’ю, зомлів — тепер в шпиталю. 15 днів
лежав як колода, без краплі води чи харчу, гемогльобіна була 30 — тепер піднеслася
до 100. Мав 4 трансфузії крови. Але блювання зробило діру в жолудку (Esophagus),
яка мусить загоїтися. Лікарі потішають, що я вилізу живим, але хто знає. Пережив і
перестраждав, але не знаю, чи буду між живими. Тримайся і видавай «публіцистику».
За тиждень напишу. [нерозб.] Твій Ю.». Ні до кого з такою відвертістю не писав
Ю. Луцький наприкінці свого життя, тільки до Р. Корогодського, це потверджує той
факт, що вони між собою були вельми довірливі друзі, дарма що особисто ніколи й
не зустрічалися.
А починалося все з «ділової» кореспонденції, пов’язаної з виданням наукових
книжок Ю. Луцького в українських перекладах. Цією справою в Україні курував
саме Р. Корогодський, за безпосередньою участю якого вийшли всі київські видання
Ю. Луцького — і «Між Гоголем і Шевченком», і «Літературна політика в Радянській
Україні, 1917—1934», і ще багато інших книжок. Я згадаю тільки про один
видавничий сюжет, який їм не вдалося спільно зреалізувати, але незважаючи на це,
Ю. Луцький і Р. Корогодський таки залишилися друзями. Ідеться про «Щоденник»
Аркадія Любченка. У листі від 24 жовтня 1997 року Ю. Луцький «довірочно» писав
Р. Корогодському: «Пишу цього листа в такій формі, бо не хочу, щоб те, про що
пишу, було розголошене. Про сам факт, що у мене є «Щоденник» Любченка, знають
на Вкраїні, крім Вас, лише Микола Р[ябчук] і Оксана З[абужко]. В Торонто знає про
це двоє людей.» Ю. Луцький розумів, якою неоднозначною може бути реакція на
публікацію цього щоденника, про що пізніше згадував не одному своєму кореспон-158 О. Лучук
дентові (зокрема, й мені, пишучи, що його наукова кар’єра, напевно, закінчиться
досить «контроверсійною публікацією») [2, с. 198]. Очевидно, Р. Корогодський ви-
словив можливість опублікувати щоденник А. Любченка у видавництві «Гелікон»,
але вважав за необхідне, поруч зі щоденником, додати туди ще спогади його дружи-
ни Ніни, що своєю чергою не влаштовувало Ю. Луцького («це було б два гриби в
борщ», лист від 17 квітня 1998). Врешті, реалізувати задум Ю. Луцького погодився
Мар’ян Коць і видав цей щоденник у своєму видавництві у Львові в першій половині
1999 року [9]. Хоч і Р. Корогодський через А. Любченка певний час «був сердитий»
на Ю. Луцького, але їхня дружба перетривала й таке випробування, що й передбачав
Ю. Луцький у цитованому вище листі.
Дуже зворушливе листування Ю. Луцького з українським літературознавцем з
Москви — Юрієм Яковичем Барабашем. Тривало воно від серпня 1996 до травня
2001. Основна тема — гоголезнавство. При цій нагоді варто підкреслити той факт,
що саме Ю. Луцький і Ю. Барабаш є двома найсерйознішими поза межами України
дослідниками Миколи Гоголя, які аналізують його твори, враховуючи його україн-
ське походження. Листування, як це було вже не раз, започаткував Ю. Луцький. У
першому листі від 22 серпня 1996 року він писав: «Вельмишановний Юрію Яковичу!
Пробачте, що звертається до Вас незнайома Вам людина, та ще й з проханням.
Я прочитав з великим зацікавленням Вашу “Почву и судьбу” [мова власне про гого-
лезнавчу монографію Юрія Барабаша. — О. Л.] і також інші статті про Гоголя. Я сам
тепер починаю писати коротку біографію Миколи Васильовича (не більше як на
150 стор.). Хочу представити його американському читачеві таким як вони його
майже не знають. Не беруся “українізувати” Гоголя (він все-таки був малоросом), але
хочу глянути на його життєпис в пост-колоніяльному аспекті». Далі в листі Ю. Луць-
кий згадав про свою давню (опубліковану в 1971 році) книжку «Між Гоголем і
Шевченком», яка в 1997 році має вийти в українському перекладі в Україні (справді,
ця книжка вийшла у київському видавництві «Гелікон»), а також про монографію
американського літературознавця Шапіро, «в якій він досить добре розписався про
гоголівське бароко». А наприкінці листа маємо таке характерне речення: «Ще раз
прошу вибачення за інтрузію. Але ми “гоголівці” повинні себе знати. Пам’ятайте, що
мене тепер цікавить його біографія». На лист-інтродукцію Ю. Луцького Ю. Барабаш
відгукнувся листом, який починався такими словами: «Вельмишановний пане профе-
соре, дуже приємно мені було дістати від Вас листа. Дарма що ми не знайомі
особисто, мені, певна річ, добре знайомі й ім’я Ваше, і праці, хоч, на жаль, далеко не
всі, бо англійською не володію (належу до окраденого покоління з совєтською
освітою за плечима)» (лист від 15 вересня 1996). У цьому ж листі Ю. Барабаш зау-
важив, що ідея Ю. Луцького написати Гоголеву біографію, спеціально розраховану
на американського читача, — дуже цікава, і зазначив, що щось подібне він зробив
свого часу зі Сковородою, видавши про нього книжку в Москві, спеціально для
читача російського.
У другій половині 1990-х Ю. Барабаш працював над темою «Гоголь і Шевченко»,
про що неодноразово писав до Ю. Луцького, зокрема, в листі від 11 квітня 1997: «Я
справді потроху (дуже потроху) працюю над темою «Гоголь і Шевченко», такою Вам
близькою […]. Прикро, що не читав Вашої праці [йдеться про книжку Ю. Луцького
«Між Гоголем і Шевченком». — О. Л.], але маю надію прочитати, коли вийде
українською. У кожному разі, ця тема невичерпна, тут місця всім вистачить. Щодо
мене, то я хотів би зробити книжку як низку порівняльно-типологічних студій». КолиПостать Юрія Луцького крізь призму його епістолярію 159
згадувана книжка Ю. Луцького вийшла друком українською мовою (а сталося це на
початку 1998), і коли цю книжку «з авторовим дружнім написом» отримав Ю. Ба-
рабаш, то в одному з його листів маємо, сказати б, захоплений відгук читача «Між
Гоголем і Шевченком», який варто тут зацитувати, бо віддзеркалює він навіть певний
соціокультурний контекст: «Протягом двох днів моєю лектурою була тільки Ваша
книжка, і мушу сказати, що дістав правдиве задоволення. Знаєте, коли читав, мені
здавалося часом, що це написано мною; не вважайте мої слова за зухвалість, по-
просту це суголосність думок і уявлень. Та ні, либонь, все-таки головне інше: вели-
кий жаль для мене, що я не знав Вашу книжку тоді, як починав працювати над своєю,
багато що написалося б інакше, хочеться сподіватися — краще і глибше. Скільки ж
оце ми, тутешні, надто люди моєї генерації, інтелектуально (та й емоційно) втратили,
живучи за глухою стіною, і звідси присмак особистого суму при читанні; як казав той
[тобто, Олександр Олесь. — О. Л.], “з журбою радість обнялась”…» (лист від 15
червня 1998).
Очевидно, у своєму листуванні Ю. Луцький і Ю. Барабаш не обмежувалися тіль-
ки М. Гоголем. Інший сюжет, який простежується також і в листуванні з іншими
адресатами, — це «Щоденник» А. Любченка. Ю. Барабаш був одним із тих небага-
тьох, хто прочитав цей щоденник ще перед публікацією (очевидно, великою була
довіра Ю. Луцького до цього «московського» українця). У листі Ю. Луцького від
4 листопада 1996 року читаємо: «Пересилаю Вам ксерокс першої частини Щоден-
ника А. Любченка. Це не для ніякої публікації, а просто Вам. Може, колись настане
час для повної публікації — але не тепер. У ньому дуже багато антисемітизму і т. д.,
але це прецікавий документ доби. Про неї треба знати все». У листі-відповіді Ю. Ба-
рабаша маємо гарну характеристику прочитаного рукопису А. Любченка: «Як доку-
мент людський, історичний й історико-літературний “Щоденник” має велику вагу і
цінність. І ще як документ психологічний — маю на увазі, зокрема, той мотив гіркого
розчарування, втрати ілюзій, який з’являється наприкінці першої частини і, очевидно,
мав посилитися у подальших записах. Подібне знаходимо у спогадах У. Самчука про
подорож на піднімецьку Україну і спробу співпраці з окупаційною владою. Не був би
здивований, якби щось таке знайшлося б і в Є. Маланюка, на жаль, нічого не знаю
про його листування. Це, як на мене, велика і трагічна тема — тема українських ілю-
зій…» (лист від 22 листопада 1996).
У 1999 році була нагода, щоб обидва Юрії зустрілися особисто, адже саме того
року їм обом була присуджена нагорода фундації Антоновичів. З Москви до Києва
приїхав Ю. Барабаш, але Ю. Луцького на врученні нагороди «заступав» Р. Корогод-
ський. «Пан Корогодський, — писав Барабаш у листі до Ю. Луцького від 5 червня
1999, — повідомив, що Ви нездужаєте, і я зрозумів, чому так давно не маю від Вас
звісток… [Справді, попередній лист від Ю. Луцького датовано 6 грудня 1998. —
О. Л.] Пан Роман гідно оприлюднив Ваш дуже цікавий текст, але все-таки сумно
було, що не бачимо Вас перед собою». А в іншому листі про неможливість осо-
бистої зустрічі написано ще сентиментальніше: «Не певен, що ми колись особисто
зустрінемось на цьому світі, була щаслива нагода торік, під премію, — не вийшло;
та я вдячний долі, що звела мене з Вами хоч отак, “епістолярно”» (лист від 27
лютого 2000).
Ю. Барабаш — це ще один адресат Ю. Луцького, який відчував, сказати б словами
М. Зерова, «гострої розпуки гострий біль». Від квітня 2000 року маємо тільки листи160 О. Лучук
Ю. Барабаша до Ю. Луцького, з яких, щоправда, можна виснувати, що й Ю. Луцький
йому відповідав, але писав він ці листи, очевидно, від руки, і копій у своєму архіві не
зберігав. Можливо, ці листи з 2000-го і 2001-го року зберігаються в особистому
архіві Ю. Барабаша в Москві, з яким мені також хотілося б зустрітися, бодай «епі-
столярно».
Окрема сторінка листування — з Оксаною Забужко (від листопада 1994 року по-
чинаючи, коли вона була Фулбрайтівським стипендіатом у Пітсбурзькому універси-
теті). Під певним поглядом — це «найлітературніша» частина епістолярію Ю. Луць-
кого, особливо зважаючи на те, що й аресат(ка) кореспондувала з ним, явно зважа-
ючи не тільки на особисті листовні взаємини, але й на ширший мистецький контекст.
Очевидно, без людської симпатії жодного дива, чи ж то пак листування не відбулося б.
О. Забужко й Ю. Луцький вели свою вельми інтелектуальну бесіду, не забуваючи про
прості людські «болячки», якими нібито не соромлячись ділилися поміж собою. Або
ж навпаки, говорячи про буденні речі, дуже легко переходили на «літературні теми».
Типологічно їхнє листування може нагадувати листовні романи Пантелеймона Кулі-
ша з Марком Вовчком чи Єлисаветою Милорадовичівною, або Івана Франка з Ольгою
Рошкевич чи Юлією Шнайдер (Уляною Кравченко).
Подібних епізодів і цікавих моментів у листах Ю. Луцького є ще дуже і дуже
багато. Листування Ю. Луцького ще не зібране повністю. Отож, рано ще говорити про
«знайомство» з епістолярієм Ю. Луцького як завершеним явищем. А тим паче, робити
якісь узагальнення чи висновки. Бо листування з кожним із адресатів Ю. Луцького,
коли буде зібране повністю (наскільки це можливо), заслуговує окремого розгляду та
аналізу. Адже лише з окремих цеглинок можна скласти цілісну споруду епістолярію
Ю. Луцького, з якого проступатиме не лише постать самого професора Ю. Луцького,
але й багатьох його співрозмовників.
_________________________________
1. [Корогодський Роман]. Автопортрет незнайомого Ю. Луцького, що був відтворе-
ний після смерті Майстра, з коментарем і діалогом архівіста Романа Корогодського //
Луцький Юрій. З двох світів: Публіцистика. Естетика. Історіософія / Упоряд., вступ.
ст., післямова Романа Корогодського. — Київ, 2002. — С. 241—370.
2. Листи Ю. Луцького до Ольги Лучук // Лучук Ольга. Діалогічна природа літера-
тури: Перекладознавчі та літературознавчі нариси. — Львів, 2004. — С. 187—203.
3. Луцький Ю. На перехресті: [Спогади]. — Луцьк, 1999.
4. Луцький Ю. На сторожі: Друга частина споминів. — Київ, 2000.
5. Луцький Ю. Пантелеймон Куліш // Вибрані листи Пантелеймона Куліша україн-
ською мовою писані. — Нью-Йорк; Торонто, 1984. — С. 7—18.
6. Луцький Ю. Роки сподівань і втрат: Щоденникові записи 1986—1999 років. —
Львів, 2004.
7. Ляхова Ж. Історія української епістології: Дослідження та видання епістолярної
спадщини // Слово і час. — 2006. — № 6. — С. 70—81.
8. Шевельов Ю. Кулішеві листи і Куліш у листах // Вибрані листи Пантелеймона
Куліша українською мовою писані. — Нью-Йорк; Торонто, 1984. — С. 19—57.
9. Щоденник Аркадія Любченка / Упоряд. Юрій Луцький. — Львів; Нью-Йорк, 1999. Постать Юрія Луцького крізь призму його епістолярію 161
GEORGE LUCKYJ IN THE LIGHT OF HIS CORRESPONDENCE
Olha LUCHUK
Ivan Franko National University of Lviv,
1, Univeryitets’ka St., Lviv, Ukraine 79000
George S. N. Luckyj’s activities as a scholar, translator and writer have been
analyzed in the paper through the prism of his correspondence with his contemporaries. Researchers have not yet focused their attention on the extremely rich
epistolary legacy of the scholar who throughout his life maintained numerous professional contacts and friendships with many well-known people both in and outside
Ukraine. Professor Luckyj was one of the few Ukrainians in the 20
th
century, who
managed to serve as an intellectual “go-between” between Ukraine and the West.
Among other things, the epistolary legacy of George Luckyj is a testimony of this role
he played in Ukrainian culture. Professor Luckyj corresponded with a wide circle of
intellectuals in and outside Ukraine. The number of people with whom George Luckyj
corresponded is quite large. The paper focuses on George Luckyj’s correspondence
with two Ukrainians from Lviv — Bohdan Yakymovych and Viktor Neborak and two
Ukrainians from Kyiv — Roman Korohodskyi and Oksana Zabuzhko. Professor
Luckyj’s correspondence with Yuriy Andrukhovych, one of the founding members of
Bu-Ba-Bu, and Yuriy Barabash, a literary critic from Moscow, is also under analysis.
Key words: literary and cultural contacts, epistolary genre, correspondence,
letters, communication.
ЛИЧНОСТЬ ЮРИЯ ЛУЦКОГО СКВОЗЬ ПРИЗМУ ЕГО ЭПИСТОЛЯРИЯ
Ольга ЛУЧУК
Львовский национальный университет имени Ивана Франко,
ул. Университетская, 1, Львов, Украина 79000
Изучена личность Юрия Луцкого, известного ученого-слависта, перевод-
чика и литератора, сквозь призму его эпистолярия. Вне внимания исследова-
телей пока остается богатейшее эпистолярное наследие ученого, который на
протяжении своей жизни активно поддерживал профессиональные, творческие
и дружественные связи со многими известными людьми как в Украине, так и за
ее пределами. В статье представлена коммуникация Ю. Луцкого только с неко-
торыми из его корреспондентов в Украине и России. В частности проанализи-
рована переписка с двумя львовянами — Богданом Якымовычем и Виктором
Небораком, и двумя киевлянами — Романом Корогодским и Оксаной Забужко, а
также представлено эпистолярное знакомство Юрия Луцкого с «бубабистом» — 162 О. Лучук
Юрием Андруховичем и с украинским литературоведом из Москвы — Юрием
Барабашом.
Ключевые слова: межлитературные и межкультурные связи, эпистолярный
жанр, письменная коммуникация, письмо, корреспондент.
Стаття надійшла до редколегії 12.04.2007
Після редагування 07.04.2008
Прийнята до друку 08.05.2008